Автор: О. М. ДОНIК

У статтi розглядається купецтво як окремий стан зi своїм правовим статусом, етнiчною структурою, становою й професiйною органiзацiєю, типовими заняттями. Проаналiзовано джерела його формування, роль в економiчному й громадському життi, соцiокультурну активнiсть.

В умовах розвитку в сучаснiй Українi ринкової економiки, формування господарської елiти, в iсторичнiй науцi спостерiгається значний iнтерес до вiтчизняного пiдприємництва, уособленням якого, за традицiєю, вважається купецтво. Iсторiя цього стану є актуальною у зв'язку iз визначенням його ролi та

Донiк Олександр Миколайович - канд. iст. наук, ст. наук, спiвроб. Iнституту iсторiї України НАНУ.

стр. 16

мiсця в економiчному й суспiльному життi України XIX ст., особливо в пореформений перiод, коли розвиток економiки активiзував пiдприємницьку дiяльнiсть, вiдбувався процес активного формування торгово-промислового прошарку, основу якого становило саме купецтво. Вплив цiєї соцiальної групи на суспiльство багаторазово перевершував її питому вагу в складi населення.

У вiтчизнянiй iсторiографiї на сьогоднi практично вiдсутнi спецiальнi працi з iсторiї купецтва XIX ст., хоча iснує певне коло лiтератури, в якiй розглядалися окремi аспекти цiєї проблеми. До 1920-х рр. цiлеспрямоване вивчення дiяльностi купецтва не здiйснювалося й працi, що торкалися даної проблематики, мали загальний характер¹ . Утiм, i в радянський час купецтво як окремий стан не стало об'єктом iсторичних дослiджень, адже прiоритетними вважалися суто економiчнi проблеми та процеси, пов'язанi з ними. Воно розглядалося як складова буржуазiї, виходячи з тези, що в XIX ст. вiдбувався розклад станiв i формувалися класи капiталiстичного суспiльства. Водночас буржуазiя вивчалася як антагонiстичний пролетарiату клас, який мав iз часом зiйти з iсторичної арени. До початку 1990-х рр. з'явилася низка праць радянських iсторикiв, в яких дослiджувалися, зокрема, проблеми економiчної дiяльностi буржуазiї, її походження й склад, питома вага в соцiальнiй структурi пореформеного суспiльства, процес первiсного нагромадження, торгово-промислова полiтика уряду, роль iноземного капiталу в економiцi країни, суспiльно-полiтична дiяльнiсть пiдприємницького класу тощо² .

Українськi iсторики I. О. Гуржiй i Б. А. Кругляк висвiтлювали купецтво переважно в контекстi з'ясування основних етапiв розвитку вiтчизняної торгiвлi й промисловостi кiнця XVIII - початку XX ст., однак питання про питому вагу та значення купецького пiдприємництва вони спецiально не розглядали, адже механiчно ототожнювали купцiв iз торгiвельною та промисловою буржуазiєю³ .

Вивчення iсторiї купецтва Росiйської iмперiї як окремої соцiальної верстви почалося тiльки з середини 1980-х рр. Цей напрямок iсторичних дослiджень в останнє десятилiття набув великого значення в працях росiйських науковцiв, якi проаналiзували рiзнi аспекти iсторiї купецтва дослiджуваного перiоду: особливостi розвитку стану, основнi напрямки дiяльностi, соцiально-правовий статус, динамiку чисельностi, соцiальну мобiльнiсть, соцiокультурну активнiсть, побут, менталiтет та iн. Дослiдники зiбрали й систематизували величезний фактичний матерiал, розробили новi методи та визначили пiдходи до вивчення цiєї соцiальної групи, звернулися до студiювання iсторiї купецтва по окремих регiонах та на мiкрорiвнi⁴ . На тлi розрiзнених студiй з iсторiї росiйського провiнцiйного купецтва помiтно видiляється захiдносибiрська школа, що зародилася ще в радянський час⁵ .

В Українi, незважаючи на iнтерес до пiдприємництва, що виник в останнi пiвтора десятирiччя, iсторiя купецтва вивчається фрагментарно й непослiдовно. До цього часу проблема залишається однiєю з найменш розроблених у вiтчизнянiй iсторiографiї. Так, деякi моменти стосовно участi купцiв у формуваннi пiдприємницького прошарку України, їх ролi в розвитку промисловостi й торгiвлi в XIX ст. розглядалися в працях Т. I. Лазанської, В. В. Крутiкова та iн.⁶ Окремих фрагментiв стосовно умов iснування купецтва в Українi на початку XIX ст. торкався О. I. Гуржiй⁷ .

У дисертацiйнiй працi Ю. А. Бєлiкова на прикладi важливого в соцiально-економiчному планi регiону України - Харкiвської губернiї - подано цiлiсну картину дiяльностi цiєї верстви в другiй половинi XIX - на початку XX ст., купецтво розглядається як специфiчна соцiальна група з типовими заняттями, побутовими традицiями, культурною орiєнтацiєю й роллю в громадському життi. На прикладi Харкова автор зробив висновок про значну суспiльну активнiсть провiнцiйного купецтва у вказаний перiод⁸ .

стр. 17

В останнi десятирiччя з'явилися науковi студiї про окремих найбiльш вiдомих в Українi пiдприємцiв i громадських дiячiв купецького походження - Терещенкiв, Харитоненкiв, Г. Г. Маразлi та iнших⁹ , в яких зроблено наголос на їхнiй соцiокультурнiй дiяльностi.

Таким чином, iсторiя купецтва XIX ст. як у цiлому пiдросiйської України, так i окремих її регiонiв (за винятком Харкiвської губернiї) залишається малодослiдженою. Особливо це стосується аналiтичних дослiджень iз вказаної проблематики. Тому автор статтi ставить завдання розглянути iсторiю купецтва України XIX ст. як окремої соцiальної групи зi своїм правовим статусом, етнiчною структурою, становою та професiйною органiзацiєю, типовими заняттями; проаналiзувати джерела його формування, роль в економiчному й громадському життi, соцiокультурну активнiсть.

Iсторiя купецтва в Українi - стану, що в усi часи становив кiстяк пiдприємництва, - своєрiдна, навiть унiкальна. У феодальнiй Європi купецтво стало головною рушiйною силою економiчного розвитку, було основним фактором зростання середньовiчних мiст. На українських землях на процес формування купецького стану протягом вiкiв неабияк впливало перебування їх протягом тривалого часу в складi Великого князiвства Литовського, Речi Посполитої, Росiйської iмперiї. Це зумовило вiдсутнiсть у купецтва чiткої й сталої органiзацiї з яскраво вираженими етнiчними ознаками, усунення вiд полiтичного керiвництва в державi, неможливiсть перебувати на вищих i середнiх адмiнiстративних посадах. У Росiйськiй державi торгово-промислова дiяльнiсть купецтва вже iз XVII ст. перебувала в полi зору влади, яка розумiла величезне значення торгiвлi в економiцi країни. Як писав американський iсторик Р. Пайпс: "Росiйський уряд уперше почав дбати про добробут свого дiлового класу в серединi XVII ст. й з тих пiр безупинно заохочував приватне пiдприємництво й пестував мiсцеву буржуазiю"¹⁰ . В указах, статутах, положеннях та iнших законодавчих актах, що видавалися урядом, червоною ниткою проходила теза, лаконiчно висловлена росiйським письменником-публiцистом, iдеологом купецтва початку XVIII ст. I. Т. Посопiковим у найбiльш вiдомому його творi "Книга о скудости и богатстве": "Купецтвом будь-яка держава збагачується, а без купецтва жодна й мала держава бути не може"¹¹ . Вiн закликав уряд забезпечити розвиток купецької iнiцiативи, свободу торгiвлi; при цьому наголошував на становому привiлеї купецтва здiйснювати торгiвельнi операцiї.

На українських землях, якi ввiйшли до складу Росiйської iмперiї, юридичне оформлення гiльдiйського купецтва як окремого стану вiдбулося наприкiнцi XVIII ст. В основу юридичного оформлення був покладений не спадковий, а майновий принцип. Згiдно з манiфестом вiд 17 березня 1775 р. та сенатським указом вiд 25 травня того ж року, були чiтко зафiксованi розмiри купецьких капiталiв, необхiдних для зарахування до кожної з трьох гiльдiй. Подушний податок, що до цього виплачувався "на коло", був замiнений внеском до скарбницi платнi в розмiрi 1% з оголошеного капiталу. Належнiсть до тiєї чи iншої гiльдiї визначала й масштаб торгово-промислової дiяльностi купцiв. Усi торговцi в мiстах iз капiталом меншим нiж 500 руб., не зарахованi до гiльдiй, називалися мiщанами¹² . "Жалувана грамота мiстам" вiд 21 квiтня 1785 р.¹³ , яка закрiпила правовий статус населення мiст незалежно вiд професiйної дiяльностi, декларувала єдиний мiщанський стан. Документ розподiлив усе мiське населення на шiсть категорiй, серед яких записанi в гiльдiї купцi були вiднесенi до другої (майновий ценз було визначено: для 1-ї гiльдiї в межах 10 - 50 тис. руб., 2-ї - 5 - 10 тис, 3-ї - 1 - 5 тис. руб.). Представникам 1-ї гiльдiї надавалося право вести оптову й роздрiбну зовнiшню та внутрiшню торгiвлю, 2-ї - тiльки внутрiшню оптову та роздрiбну торгiвлю (першi й другi мали право володiти фабриками, заводами та морськими суднами). На долю ж купцiв 3-ї гiльдiї залишало-

стр. 18

ся здiйснення оптової та роздрiбної торгiвлi в певному мiстi чи повiтi, право мати промисловi заклади ремiсницького типу, невеликi рiчковi судна, трактири, постоялi двори¹⁴ . Грамота уточнила й розширила становi права представникiв цього стану. Так, купцi 1-ї та 2-ї гiльдiй звiльнялися вiд тiлесних покарань, що мало велике морально-психологiчне значення. Особливо важливим було надання всьому гiльдiйському купецтву права звiльнення вiд рекрутчини через внесення спецiального грошового збору.

Реалiзацiя реформ 1775 i 1785 рр. створила iнституцiйнi й правовi передумови для економiчної та юридичної консолiдацiї купецтва, яке здобуло гарантоване законом право на власнiсть i особисту свободу, обмежене самоврядування, а також низку привiлеїв за економiчний успiх. Унаслiдок цих реформ купецтво стало не тiльки найбiльш економiчно спроможною частиною торгово-промислового населення, а й привiлейованим пiсля дворянства та духiвництва станом¹⁵ .

Iз цього часу в Українi вiдбувався процес реорганiзацiї купецтва вiдповiдно до загальноросiйського законодавства. Так, у царському указi вiд 23 лютого 1786 р. вiдзначалося, що тi пiдданi, якi обрали купецький стан, не можуть проживати в селах i повиннi перебратися до мiст, продовжуючи займатися тiєю ж самою дiяльнiстю¹⁶ . Водночас переселення купцiв до українських губернiй мало лише географiчне поняття й не передбачало якоїсь особливої специфiки регiональної торгiвлi.

Iдея посилення ролi купецтва в становiй iєрархiї була вiдбита в манiфестi вiд 1 сiчня 1807 р. "Про дарування купецтву нових вигод, вiдзнак, переваг i нових способiв до розповсюдження й посилення торговельних пiдприємств"¹⁷ , який значно посилив вiдповiднi привiлеї гiльдiйцiв, чисельнiсть яких невпинно зростала (як збiльшувалася й сума оголошених капiталiв та вiдповiдний податок). Низка переваг для купцiв, пiдданих Росiйської iмперiї, перед iноземними передбачалася в зовнiшнiй i внутрiшнiй торгiвлi. Вiдчутно було пiднято планку розмiру гiльдiйських капiталiв для 2-ї та 3-ї гiльдiй, що вказувало на прагнення влади вiдокремити заможних городян i об'єднати їх у гiльдiйське купецтво. Так, з 1775 по 1807 рр. мiнiмальний розмiр капiталу купця 2-ї гiльдiї збiльшився з 1 тис. руб. аж до 20 тис, а 1-ї - з 10 тис. руб. до 50 тис. ¹⁸ Розмiр оголошеного капiталу, яким володiв комерсант, став основною ознакою належностi до купецького стану. Утiм, вiн був недостатньо стiйким, адже в разi банкрутства купець змушений був переходити до нижчих станiв, вiдповiдно розбагатiлi мiщани й селяни записувалися в купцi. Особливо нестiйким був склад найчисельнiшої 3-ї гiльдiї. Капiтали її представникiв були незначними i не дозволяли здiйснювати великих фiнансових операцiй. В умовах розвитку товарного виробництва й торгiвлi купецький стан активно формувався чисельно й фiнансово також i за рахунок представникiв вищого стану. Дворянам, якi не перебували на державнiй службi, дозволявся запис у першi двi купецькi гiльдiї. Дворянин-купець не тiльки зобов'язувався платити гiльдiйський збiр, але й виконувати всi мiськi повинностi.

Положення манiфесту 1807 р. були розвинутi в "Додатковiй постановi про влаштування гiльдiй i про торгiвлю iнших станiв" вiд 14 листопада 1824 р., яка зменшила повинностi, що покладалися на купецтво. Представникам 3-ї гiльдiї в галузi фабрично-заводської промисловостi дозволялося засновувати пiдприємства легкої промисловостi з кiлькiстю робiтникiв до 32 осiб. Було пiдтверджено, що купцi 1-ї гiльдiї, якi вели тiльки оптову чи закордонну торгiвлю, називалися "першостатейними" або "негоцiантами". Тим, хто не менше 12 рокiв перебував у 1-й гiльдiї, дозволялося отримувати звання "комерцiї радника" чи "мануфактур-радника". Проте, попри розширення прав гiльдiйського купецтва, реформа 1824. р. покiнчила з домаганнями городян бути монополiстами в торгiвлi й промисловостi в межах свого мiста: тепер

стр. 19

торгiвельних прав набували всi дрiбнi торгiвцi, не записанi в гiльдiї, у тому числi й селяни. До того ж, купцi не могли селитися в селах на постiйне мiсце проживання¹⁹ .

Росiйський уряд намагався чiтко визначити межi дозволеного в пiдприємництвi. Право вiдкривати й утримувати мануфактури, фабрики та заводи закон надавав лише росiйським пiдданим, записаним у купецькi гiльдiї. Тож якщо фабрика чи завод переходили у власнiсть або в оренду до особи, яка не мала звання купця, то слiд було "негайно вступити у вiдповiдну званню фабриканта гiльдiю або все пiдприємство продати в шестимiсячний термiн"²⁰ .

У результатi законодавчої дiяльностi уряду в дореформений перiод в українських мiстах оформився мiський прошарок, найбiльш заможна частина котрого належала до купецтва. До середини XIX ст. чiтко визначилася межа мiж купецтвом i мiщанством, яка вiддiлила одну верству вiд iншої - це, перш за все, статки й пiдприємницька дiяльнiсть. Загалом у першiй половинi XIX ст., попри постiйнi спроби уряду стабiлiзувати склад i правове становище купецтва, воно перебувало в станi безперервних змiн, а в соцiальному планi стало своєрiдним перевалочним пунктом для всiх, хто рухався вгору чи вниз по соцiальнiй драбинi.

Скасування крiпацтва й суттєвi перетворення в соцiально-економiчному життi суспiльства неминуче спричинили змiни в торгово-промисловiй полiтицi уряду та в правовому статусi купцiв. Законодавством 1860-х рр. було лiквiдовано становi обмеження в торгово-промисловому пiдприємництвi, позаекономiчнi перешкоди для вступу до купецького стану, формально об'єднано заняття майже всiма видами пiдприємницької дiяльностi з належнiстю до нього. Так, iз 1 сiчня 1863 р. набуло чинностi положення "Про збори за право торгiвлi та iншi види промислiв", а закон вiд 9 лютого 1865 р. внiс деякi уточнення²¹ . Згiдно з цими актами, права купцiв надавалися громадянам, якi сплатили патентнi й бiлетнi торгово-промисловi збори. Розбагатiлий мiщанин чи селянин майже автоматично ставав купцем. Вiдтепер встановлювалися тiльки двi купецькi гiльдiї - 1-а та 2-а. Вiдкривати й утримувати торговi та промисловi заклади можна було тiльки пiсля отримання гiльдiйського свiдоцтва. Свiдоцтво 1-ї гiльдiї давало право здiйснювати оптову торгiвлю росiйськими й iноземними товарами по всiй iмперiї, засновувати фабрично-заводськi пiдприємства й отримувати повсюдно пiдряди без обмеження суми. Купець 2-ї гiльдiї мав меншi можливостi: мiг здiйснювати роздрiбну торгiвлю тiльки за мiсцем запису, утримувати промисловi пiдприємства й отримувати пiдряди на суму до 15 тис. руб. Плата за свiдоцтва 1-го й 2-го розрядiв, якi давали право на вступ до гiльдiй, знижувалася в понад два рази. Торгiвельнi свiдоцтва для селян i мiщан скасовувалися. Тепер для заняття дрiбною торгiвлею досить було "вибрати" свiдоцтво 3-го розряду. Iноземцi в правi заняття торгiвлею зрiвнювалися з росiйськими пiдданими. У становому купецькому свiдоцтвi вказувалися всi члени родини пiдприємця. При цьому тi з родичiв, якi були записанi до свiдоцтва, уважалися зарахованими до купецького стану й користувалися, таким чином, усiма його правами й привiлеями. При досягненнi повнолiття купецькi дiти могли вiддiлитися, але при цьому повиннi були брати гiльдiйське свiдоцтво на своє iм'я або перейти в мiщанство. В iншому разi вони продовжували називатися "купецькими синами" (незалежно вiд вiку). Детальна регламентацiя складу купецької родини диктувалася фiскальними iнтересами держави з метою обмеження кола осiб, якi мали право торгувати нероздiленим капiталом, i вiдвернути, таким чином, можливiсть ухилення вiд сплати гiльдiйських зборiв.

Скасування 3-ї гiльдiї (1863 р.) мало, перш за все, на метi змiцнити купецтво як стан, очистити його вiд стороннiх елементiв. Особливо активно оновлювалися лави купецтва в Українi в останнiй третинi XIX ст., що було пов'язано не тiльки з реформами промислового обкладання, а й з переломними проце-

стр. 20

сами в соцiально-економiчному життi країни. Загалом, постiйне поповнення лав гiльдiйського купецтва представниками нижчих верств населення й одночасно зворотнiй вiдтiк гiльдiйцiв до мiщанського та iнших станiв було характерним для всiх значних торгово-промислових центрiв європейської частини Росiйської iмперiї²² .

Значнi змiни в правовому становищi купецтва вiдбулися пiсля прийняття "Положення про державний промисловий податок" вiд 8 червня 1898 р., яке набуло чинностi з 1 сiчня 1899 р.²³ Закон дозволяв займатися пiдприємництвом й без вибiрки гiльдiйських свiдоцтв. На вiдмiну вiд попереднiх податкiв, об'єктом обкладання ставав не пiдприємець, а пiдприємство. Тепер для занять торгово-промисловою дiяльнiстю не треба було бути купцем - право на неї надавали промисловi свiдоцтва. Податки бралися з кожного промислового й торгiвельного пiдприємства, незалежно вiд їх кiлькостi у власника. Державному промисловому податку, який подiлявся на основний i додатковий, пiдлягали всi види пiдприємств - промисловi, торгiвельнi, транспортнi, кредитнi й страховi, а також приватна пiдприємницька дiяльнiсть. Таким чином, становi засади в сферi пiдприємництва лiквiдувалися. Право на заняття вiдповiдною дiяльнiстю надавали промисловi свiдоцтва, якi передбачали три групи документiв: свiдоцтва на торгiвельнi, промисловi пiдприємства й особистi промисловi заняття. Торгiвельнi свiдоцтва подiлялися на 4 розряди, промисловi - на 8 (залежно вiд розмiрiв пiдприємств), а свiдоцтва на особистi промисловi заняття - на 7 (по одному на кожен вид дiяльностi). У пiдсумку законодавчої дiяльностi уряду в галузi промисловостi й торгiвлi спостерiгалася тенденцiя до послаблення податкового тягаря наприкiнцi XIX ст. Л. Е. Шепелєв, який вивчав торгово-промислову полiтику царського уряду, наголошував, що "це робилося свiдомо й було домiнуючим аспектом урядової полiтики стосовно пiдприємництва в Росiї в другiй половинi XIX ст. "²⁴

Гiльдiйськi свiдоцтва зберiгалися й могли викуповуватися при одночасному придбаннi вiдповiдних промислових²⁵ . Свiдоцтва на торгiвельнi пiдприємства 2-го розряду й промисловi 4 - 5-го надавали право на придбання свiдоцтва 2-ї гiльдiї, а торгiвельнi й промисловi вищих розрядiв - 1-ї. Вiдтодi гiльдiйський збiр iз основного торгово-промислового податку перетворився на збiр за належнiсть до купецької верстви²⁶ . Припинення подiбного взаємозв'язку призвело до рiзкого скорочення кiлькостi гiльдiйських купцiв. Придбання корпоративного свiдоцтва стало справою добровiльною, а при вступi до купецтва, як i ранiше, не вимагалося згоди купецького товариства. Реорганiзацiя оподаткування наприкiнцi 1890-х рр. зробила становi привiлеї купецтва анахронiзмом, хоча для пiдприємцiв iз середовища нижчих станiв - селян i мiщан, а також представникiв нацiональних меншин, деякi пiльги, наданi гiльдiйцям (звiльнення вiд тiлесних покарань, право на вiльне пересування), продовжували вiдiгравати iстотну роль. Особливi переваги купецький статус надавав представникам єврейської нацiональностi, що сповiдували iудаїзм, i якi займалися пiдприємницькою дiяльнiстю поза межами т. зв. "смуги осiлостi" (поза нею євреям було заборонено навiть тимчасове проживання). Так, за законом вiд 16 березня 1859 р. євреї-купцi 1-ї гiльдiї пiсля п'яти рокiв проживання в смузi осiлостi отримували можливiсть записатися до вiдповiдної гiльдiї переважної бiльшостi мiст країни, з усiма правами, "коренному русскому купечеству по сей гильдии присвоенными"²⁷ . Перебування купця-єврея протягом 10 рокiв у цiй гiльдiї поза смугою осiлостi надавало право проживання на загальних засадах. Тобто, вiн мiг перейти в 2-у гiльдiю або взагалi вийти з купецького стану, без ризику виселення на колишнє мiсце проживання²⁸ .

Купецький статус намагалися набути тi з громадян, чиї предки традицiйно, на протязi кiлькох поколiнь, були гiльдiйцями. Також викуповувалися ку-

стр. 21

пецькi свiдоцтва "для звання", що пояснюється соцiальною психологiєю заможних прошаркiв, якi формувалися в умовах iєрархiчної структури суспiльства²⁹ .

Iдучи назустрiч розширенню прав i пiльг купецтва, якi змiнювали його соцiальне становище в суспiльствi протягом XIX ст., уряд до певної межi зближував купецьку верхiвку з дворянством через надання рiзних звань, привiлеїв, нагородження чинами, орденами. Так, навеснi 1800 р. було затверджено указ про встановлення для купцiв звання "комерцiї радника", а згодом - i "мануфактур-радника", якi прирiвнювалися до VIII класу статської (цивiльної) служби³⁰ . Купцi, якi їх отримували, за певних умов могли купувати села з крiпаками (проте це право належало тiльки їм особисто й не поширювалося на нащадкiв). За заслуги їх нагороджували орденами, вони могли клопотатися про зарахування своїх дiтей на цивiльну службу, а в училища й унiверситети - без увiльнення з товариства.

Манiфест 1807 р. скасував так зване "iменне громадянство", передбачене "Жалуваною грамотою мiстам". Замiсть нього запроваджувалося престижне "першостатейне" купецтво, до якого належали представники 1-ї гiльдiї, котрi провадили тiльки оптову торгiвлю, судновласники й банкiри. Вони отримували право приїздити до царського двору (але тiльки особисто, без членiв родини), їздити в каретi парою й четвiркою, їм дозволялося носити шпагу, записуватися в так звану "оксамитову книгу" знатних купецьких родiв (за прикладом дворянської).

В указi вiд 10 квiтня 1832 р. замiсть "першостатейного" купецтва запроваджувалося почесне громадянство, яке за прикладом дворянського звання, подiлялося на спадкове й особисте³¹ . Перше дарувалося купцям, якi отримали звання комерцiї й мануфактур-радника, або тим, якi були нагородженi орденом, 10 рокiв перебували в 1-й гiльдiї чи 20 рокiв - у 2-й. Члени цього спадкового й особисто неподатного стану звiльнялися вiд подушного податку, рекрутчини, тiлесних покарань. Звання почесного громадянина, яке присвоювалося iмператорським указом, давало право брати участь у мунiципальних виборах того мiста, де знаходилася їхня власнiсть, та бути обраними на громадськi посади.

Хоча з останньої третини XIX ст. звання почесного громадянина вже не давало вiдчутних переваг (стало доступним представникам нижчих станiв, у тому числi й жiнкам), усе ж для заможних купцiв-неросiян воно було надзвичайно привабливим. У пореформену добу десятки представникiв купецьких родин в Українi внаслiдок дiлової активностi їх засновникiв здобули престижне звання спадкового почесного громадянина. Для прикладу, 17 травня 1872 р. Сенат розглянув затверджене iмператором прохання сумського 1-ї гiльдiї купця I. Г. Харитоненка про надання йому разом iз родиною спадкового почесного громадянства. У справi було зазначено, що I. Г. Харитоненку 31 грудня 1871 р. було пожалувано орден св. Анни 3-го ступеня ("... з тими по ордену правами, якi надаються особам купецького звання... Беручи до уваги, що згiдно зi ст. 204 купцям, пожалуваним орденами пiсля 10 квiтня 1832 р., надається спадкове почесне громадянство, i знаходячи, що купець Харитоненко, як пожалуваний 1871 р. орденом св. Анни 3 ступеня, має право зi своєю родиною на це звання")³² . Звання спадкового почесного громадянина отримали чимало купцiв єврейської нацiональностi (насамперед, слiд згадати вiдомих комерсантiв i промисловцiв Лазаря та Лева Бродських)³³ .

Перед заможними купцями, якi намагалися набути дворянство, iснувала мiцна перепона у виглядi почесного громадянства. Законодавство Росiї, iдучи шляхом збереження чистоти дворянства, звужувало можливостi проникнення до вищого прошарку через тi канали, якi були найбiльш доступнi купецтву. Водночас при нестiйкостi купецького звання почесне громадянство до певної мiри сприяло перетворенню купецької верхiвки на стан у захiдноєвропейському

стр. 22

розумiннi. Адже права, закрiпленi за особами, якi отримували почесне громадянство, не залежали бiльше вiд перебування в гiльдiї³⁴ .

Процес усвiдомлення заможним купецтвом власної значущостi особливо посилився в пореформений перiод, коли розорення дворянства стало незворотнiм, а можливiсть збагатитися для представникiв iнших станiв незмiрно зросла. Хоча на першому мiсцi були грошi, усе ж соцiальнi атрибути й надалi визначали статус людини в суспiльствi. Зокрема, чини й ордени, поряд iз почесними званнями, не тiльки пiдвищували респектабельнiсть, але й дозволяли змiнити соцiальний стан. Для того, щоб пiдкреслити особливе становище купецтва, у законодавствi неодноразово пiдтверджувалося право купцiв-християн бути нагородженими поза порядком державної служби чинами, орденами й iншими вiдзнаками³⁵ .

I хоча це практикувалося протягом усього XIX ст., усе ж найбiльше спостерiгалося наприкiнцi столiття, у перiод бурхливого розвитку капiталiзму. Як пiдсумок, на початку XX ст. понад 60% нагород припадало на тих, хто отримав їх за неслужбову, а, насамперед, за доброчинну дiяльнiсть. Причому на долю пiдприємцiв, серед яких переважали купцi, припадало не менше 40%³⁶ . Наприклад, за широку благодiйну дiяльнiсть та успiхи в пiдприємництвi сумський купець 1-ї гiльдiї П. I. Харитоненко був нагороджений срiбною й золотою медалями з написом на станiславськiй стрiчцi "За усердие" (вiдповiдно у 1876 i 1879 рр.), орденами св. Станiслава 3-го ступеня (1883 р.), св. Анни 3-го ступеня (1886 р.), св. Станiслава 2-го ступеня (1889 р.), св. Анни 2-го ступеня (1892 р.), св. Володимира 4-го ступеня (1895 р.)³⁷ .

Проте професiйна дiяльнiсть окремого купця до системи надання чинiв прямого вiдношення не мала, а успiхи в пiдприємництвi не були пов'язанi з положеннями зводiв законiв про цивiльну службу. До того ж, наявнiсть чинiв i звань жодного конкретного зиску професiйнiй дiяльностi не давала. Купцi, якi отримували чини, у тому числi й вищi, беручи участь у дiяльностi рiзних станово-представницьких, громадських та доброчинних органiзацiй, або в iнших неслужбових справах, не мали "казенного жалування" чи не користувалися ним³⁸ .

Усе ж найвищим бажанням купця було отримати звання спадкового дворянина. Якщо "Табель про ранги" Петра I дозволяв практично будь-кому через вiйськову або цивiльну службу добитися дворянства, то починаючи з правлiння Катерини II запроваджуються рiзнi обмеження при отриманнi дворянства. Уряд Миколи I указом вiд 14 жовтня 1827 р. обмежив доступ на цивiльну службу осiб, якi належали до неродовитого дворянства, у тому числi й представникiв заможного купецтва³⁹ . Указом 1856 р. спадкове дворянство набувалося на вiйськовiй службi чином пiдполковника, а на цивiльнiй - чином дiйсного статського радника, що згiдно з "Табелем про ранги" вiдповiдало на вiйськовiй службi VII-му класу, а на цивiльнiй - IV-му⁴⁰

У пореформений перiод в Українi це звання отримали лише декiлька розбагатiлих вихiдцiв iз купецького стану за особливi заслуги перед державою й суспiльством, не по порядку служби, а за повелiнням iмператора. Зокрема, першим його отримав у березнi 1870 р. глухiвський 1-ї гiльдiї купець, спадковий почесний громадянин А. Я. Терещенко. У доповiднiй записцi мiнiстра державних маєтностей на iм'я мiнiстра юстицiї з цього приводу зазначалося: "Київський, подiльський i волинський губернатор вiд 16 лютого повiдомив менi, що ... купець Артемiй Терещенко одним iз перших вирiшив спрямувати свої значнi капiтали на придбання в Пiвденно-Захiдному краї земельної власностi. Не зупиняючись перед значними грошовими пожертвами, Терещенко добився припинення дiї контрактiв, завдяки яким євреї утримували в орендi бiльшу частину куплених ним маєткiв, викликав прикажчикiв, технiкiв i робiтникiв iз великоросiйських губернiй i розпочав будiвництво двох цукрових заводiв. Таким чи-

стр. 23

ном, придбанi спадковим почесним громадянином А. Терещенком маєтки стрiмко набувають зовсiм iншого вигляду: єврейський жаргон i польська мова замiнюються росiйською, як мiж робiтниками, так i управителями маєткiв, розоренi маєтки облаштовуються, промисловiсть пожвавлено розумно й умiло вкладеними капiталами, у навколишнiх населених пунктах поширюється благоустрiй i повага до нового корисного росiйського дiяча... Виходячи з цього та беручи до уваги, що такий значний землевласник, як Терещенко, не повинен, по справедливостi, бути позбавлений у середовищi мiсцевих помiщикiв тих прав, якими користуються навiть дрiбнi польськi землевласники, i якi будуть наданi дворянам-помiщикам при запровадженнi в краї земських установ. Надаючи великого значення як в економiчному, так i в полiтичному планi, залученню в Захiдний край таких як Терещенко росiйських покупцiв маєткiв, котрi, розвиваючи своєю дiяльнiстю й своїми капiталами землеробство та фабричну промисловiсть, водночас привносять у мiсцеве життя росiйську мову, звичаї й усю обстановку, подiбну росiйським областям, кн. Дондуков-Корсаков просить мене подати на розгляд государя iмператора його клопотання про пожалування Терещенка з синами й онуками званням спадкового дворянства"⁴¹ . Ще один вiдомий український купець-цукрозаводчик П. I. Харитоненко здобув таке звання в 1899 р. за видатнi успiхи на нивi пiдприємництва та благодiйностi⁴² .

Таким чином, законодавчо порiвняно пiзно оформлене в окремий стан купецтво в Росiйськiй iмперiї виявилося досить своєрiдною соцiальною верствою. Поєднання сплати торгово-промислових податкiв i одержання станових прав призвело до того, що воно протягом XIX ст. залишалося досить розмитим соцiальним прошарком. Реформа 1898 р. хоча й лiквiдувала майже всi правовi привiлеї купецтва, створила умови для "кристалiзацiї" цього стану, статус якого в усi часи вказував на високе становище в станово-iєрархiчнiй системi Росiйської iмперiї.

Умови формування й дiяльностi купецтва пiдросiйської України в XIX ст. деякою мiрою вiдрiзнялися, скажiмо, вiд європейської частини Росiї, мали свою специфiку в економiчному, регiональному й етнiчному планах. На початку XVIII ст. Україна була ще здатною до всебiчного розвитку на власнiй ("природнiй") економiчнiй основi, коли мала активнi позицiї в мiжнароднiй торгiвлi. Згодом змушена була зiйти з цього iсторичного шляху пiд тиском колонiальної полiтики росiйського уряду, перетворившись на "нацiональну область", що мала обслуговувати iнтереси метрополiї. Протягом першої половини XIX ст. царизм провадив активну полiтику, спрямовану на "збереження" українських земель як сiльськогосподарського регiону, як джерело сировини для росiйського ринку. Утiм, розклад крiпосницько-помiщицької системи господарювання в цей перiод нерозривно був пов'язаний iз розвитком капiталiстичних ринкових вiдносин, iз чисельним зростанням i структурними змiнами в складi мiського населення, серед якого видiлялися фiнансово спроможнi купцi. Чимало мiст усе бiльше вiдривалися вiд землеробства, поступово перетворюючись на торгiвель-но-промисловi осередки.

Протягом першої половини XIX ст. найбiльшими торгово-промисловими центрами України стають Харкiв, Київ, Бердичiв i, особливо, Одеса. Виробництво та товарообмiн мiж мiстом i селом, зв'язки з мiсцевими й вiддаленими ринками здiйснювалися насамперед завдяки активнiй участi в цьому процесi представникiв купецької верстви. Вони активно провадили первiсне нагромадження капiталу через торгiвлю, збiльшували кiлькiсть торговельних закладiв, вкладали кошти в промисловiсть. Уже на стадiї формування мануфактурного виробництва серед промислової буржуазiї своєю активнiстю видiлялися купцi. Так, у "Списку фабрикантам i заводчикам Росiйської iмперiї 1832 р. " значилося 645 представникiв 9-ти губернiй пiдросiйської України, якi були власника-

стр. 24

ми промислових пiдприємств. Серед них купцi посiдали друге мiсце (27,8%) пiсля помiщикiв (40,5%). А вже потiм розташувалися мiщани (23,3%), "обивателi" (5%), селяни (2,3%) та iнтелiгенцiя й священики (1%)⁴³ .

Загальна кiлькiсть купцiв в Українi протягом першої половини XIX ст. неухильно збiльшувалася. За пiдрахунками I. О. Гуржiя, протягом 1816 - 1859 рр. вона зросла в понад 5 разiв: з 18,2 тис. до 104,4 тис. осiб. Як правило, купцi губернського мiста становили найбiльшу групу, що посiдала провiдне мiсце в торгiвлi всiєї губернiї. Зокрема, 1861 р. у таких губернських центрах, як Харкiв, налiчувалося 2596 купцiв, Житомирi - 1690, Києвi - 1388⁴⁴ . Найбiльша кiлькiсть представникiв купецького стану в серединi XIX ст. була зосереджена в Одесi, яка входила до складу Херсонської губернiї. Цей торгово-промисловий i портовий центр України став пiвденними воротами експортно-iмпортної торгiвлi країни. Уже в другiй чвертi XIX ст. мiсто стало найбiльшим на узбережжi Чорного моря центром хлiбного експорту. Розширенню експортно-iмпортних операцiй сприяло запровадження протягом 1819 - 1859 рр. правил "порто-франко"⁴⁵ . Економiчнi умови в цьому мiстi сприяли тому, що сюди потяглися купцi з багатьох регiонiв Росiйської iмперiї та з-за кордону. Якщо 1797 р. в Одесi налiчувалося 134 купцi, то в 1857 р. їх було вже 5676⁴⁶ . Серед одеського багатонацiонального комерцiйного свiту сприятливими обставинами для пiдприємництва найбiльш вдало скористалися заможнi iноземнi купцi-негоцiанти, якi мали значнi капiтали й великий досвiд у комерцiйнiй справi. На оптовiй торгiвлi сiльськогосподарською продукцiєю вони за короткий час нажили багатомiльйоннi статки. Серед найзаможнiших одеських купцiв середини XIX ст. слiд назвати грекiв Родоконакi, Маразлi, Раллi, Маврокордато, Папудова, Зариффi, iталiйця Порро, нiмця Мааса та iнших, котрi становили мiсцеву торгiвельну аристократiю. Купцi-росiяни, яких була меншiсть, суттєво поступалися їм не тiльки капiталами, а й загальною культурою⁴⁷ .

Водночас iз зростанням кiлькостi купцiв збiльшувалися суми їхнiх капiталiв. Так, у Подiльськiй губернiї з 1808 по 1825 рр. купецький капiтал зрiс з 200 тис. руб. до 432 тис. руб. У Харковi 1851 р. було оголошено купецьких капiталiв на 1 млн. 192,5 тис. руб. У Катеринославськiй i Херсонськiй губернiях 1854 р. цей показник становив разом 8 млн. 373 тис. руб.⁴⁸

Таким чином, хоча протягом першої половини XIX ст. мiцнi позицiї в пiдприємництвi утримували дворяни, якi користувалися всебiчною пiдтримкою з боку уряду, та деякою мiрою iноземний капiтал, який iз кожним десятилiттям набував усе бiльшого значення в економiцi краю (особливо це стосувалося пiвденних його регiонiв), до промислового пiдприємництва активно залучалися купцi, якi мали у своєму розпорядженнi чималi кошти. Так, уже 1861 р. мiськi пiдприємства в Українi, якими володiли гiльдiйцi, становили 72% вiд їх загальної кiлькостi (1575 з 2201)⁴⁹ . Отже, пiд час розкладу феодально-крiпосницької системи в Українi купецький стан структурувався, набув юридичного оформлення та зрiс чисельно, активно залучився до промислового виробництва, становлячи значну економiчну силу в господарствi краю.

У пореформений час гiльдiйське купецтво в Українi становило основну за чисельнiстю й значенням в бiзнесi частину пiдприємцiв. Водночас природним наслiдком скасування в 1863 р. 3-ї гiльдiї стало скорочення його кiлькостi. Поряд iз такою тенденцiєю в окремi перiоди спостерiгалося i його зростання, зокрема в економiчно успiшних 1890-х рр. Тенденцiя скорочення в останнiй третинi XIX - на початку XX ст. чисельностi купецтва, особливо пiсля реформи 1898 р., що припинила безпосереднiй зв'язок мiж пiдприємницькою дiяльнiстю й належнiстю до купецького стану, була характерна не тiльки для українських губернiй, а й для iнших регiонiв Росiйської iмперiї⁵⁰ . Але й напередоднi Першої свiтової вiйни представники купецького стану становили ядро пiдприємництва України.

стр. 25

Матерiали 1-го загальноросiйського перепису населення 1897 р. дають можливiсть детально розглянути чисельнiсть та етнiчний склад купецтва 9-ти українських губернiй, який урахував усiх членiв купецьких родин⁵¹ . Усього тут було зафiксовано 67 709 таких осiб. Найбiльш значнi групи представникiв купецького стану проживали (в порядку зменшення кiлькостi) у наступних українських мiстах: Києвi - 5064 особи, Одесi - 4965, Харковi - 3585, Катеринославi - 2364, Кременчуцi - 1527, Бердичевi - 1446, Миколаєвi - 1424, Полтавi - 1192, Єлисаветградi - 1047, Сiмферополi - 1063, Житомирi - 888, Херсонi -886, Севастополi - 802, Феодосiї - 683, Ромнах - 645, Сумах - 598, Павлоградi - 561, Керчi - 556, Марiуполi - 513 чол. У 14-ти мiстах кiлькiсть купцiв становила вiд 500 до 300 осiб. Вiд 300 до 200 представникiв купецького стану мали ще 19 українських мiст. У рештi їх було менше 200 осiб. Загалом, за переписом 1897 р. вiдсоток купецтва (разом iз родинами) в складi мiського населення України (3 млн. 85 тис. осiб) становив 2,19% i перевищував загальноросiйський показник - 1,3% (всього купцiв у межах країни налiчувалося 225,6 тис. осiб)⁵² . До середнього вiдсотку наближалася кiлькiсть купцiв у Києвi, який становив 2,04%, Харковi - 2,06%, Катеринославi - 2,1%, Сiмферополi й Сумах - 2,17%; бiльшою вона була в Полтавi - 2,22%; Кременчуцi - 2,42%, Ромнах - 2,68%, Бердичевi - 2,7%, Феодосiї - 2,83%, Павлоградi - 3,57%. Водночас у частинi великих i значних торгових мiст вiдсоток купцiв був меншим за загальноукраїнський показник: в Одесi вiн становив 1,23%, Житомирi - 1,35%, Херсонi й Севастополi - по 1,5%, Миколаєвi - 1,55%, Марiуполi - 1,65%, Керчi - 1,68%, Єлисаветградi - 1,7%. Таким чином, чисельнiсть купецтва в тому чи iншому мiстi досить точно вiдображала його значущiсть в економiчному життi, особливо у внутрiшнiй торгiвлi. Незалежно вiд мiсця приписки, купцi концентрувалися навколо економiчних центрiв. Як правило, купецтво губернського центра значно перевершувало загальну повiтову кiлькiсть представникiв цього стану не тiльки за чисельнiстю, але й за впливом в економiчному, суспiльно-полiтичному та культурно-освiтньому життi губернiї.

Перепис 1897 р. дозволяє розглянути й такий важливий показник, як нацiональний склад представникiв купецького стану (на основi даних про рiдну мову). Зокрема, в Українi найбiльше купцiв разом iз членами родин належало до таких етносiв: 37863 єврея (55,9% вiд загальної кiлькостi), 19626 росiян, до яких також належала частина зросiйщених українцiв (30%), 4672 українця (6,9%), 1971 нiмець, 1457 татар, 663 вiрменина, 494 поляка, 424 грека.

Як видно з наведених вище даних, за нацiональним складом купецтво України було досить неоднорiдним. Завдяки урядовим заходам, серед його загалу своїми капiталами переважали представники росiйського етносу, за чисельнiстю ж - єврейського. Український етнос, задiяний переважно в рiльництвi, мав набагато слабшi позицiї в торгово-промисловiй дiяльностi. Немалим виявився прошарок гiльдiйцiв i серед представникiв iнших етносiв, якi населяли край, - нiмецького, татарського, польського та грецького.

Кiлькiсна перевага єврейського купецтва не тiльки на Правобережнiй Українi, яка тодi мала офiцiйну назву "Пiвденно-Захiдний край", а й (за даними того ж перепису) у Пiвденнiй та на бiльшiй частинi Лiвобережної України була викликана насамперед проляганням смуги осiлостi євреїв на значнiй частинi українських земель та їхнiми традицiйними формами господарської активностi - торгiвлею, орендою, вiдкупами, лихварством. Саме представники єврейської нацiональностi, попри низку дискримiнацiйних заходiв уряду Росiйської iмперiї, виявилися найбiльш пiдприємливими, мали могутнiй природний потяг до посередницької дiяльностi. Так, за переписом 1897 р. в Київськiй губернiї купцi-євреї становили 70,4% (8403 особи вiд усього загалу представникiв цього стану), у Волинськiй - 86,6% (вiдповiдно 3883), Подiльськiй - 84,7% (3637),

стр. 26

Полтавськiй - 69,9% (5433), Катеринославськiй - 59,6% (4710), Чернiгiвськiй - 61,9% (6364), Херсонськiй - 43,7% (5377), Таврiйськiй - 36,8% (2849). Найбiльший вiдсоток купцiв-євреїв був у Бердичевi (91,8%), де всього їх налiчувалося 1328 осiб. Протягом першої половини XIX ст. це мiсто було одним iз найбiльших центрiв оптової торгiвлi в Українi, пiк розвитку якого припав на 1860-тi рр., коли щорiчний торговий обiг становив до 40 млн. руб.⁵³ Тiльки в Харкiвськiй губернiї купцi-росiяни й українцi за чисельним складом переважали представникiв цього етносу - вiдповiдно 3965 росiян (64,2%) i 1126 українцiв (18,2%) проти 748 євреїв (12,1%). Купцi-українцi переважали представникiв iнших етносiв за чисельнiстю (у межах усiх 9-ти губернiй) лише в кiлькох повiтових центрах саме Харкiвської губернiї, зокрема в таких, як Охтирка, Богодухiв, Лебедин, Iзюм, Вовчанськ та ще кiлькох. У найбiльших мiстах цiєї губернiї - Харковi й Сумах - панiвне становище мали купцi-росiяни. За словами дослiдника середини XIX ст. I. Аксакова, цi мiста були витвором саме росiйського купецтва³⁴ . Так, у губернському центрi проживало 2451 його представник, тодi як євреїв - 678, а українцiв - усього 199. Якщо брати до уваги iншi найбiльшi українськi торгово-промисловi мiста, то в Києвi росiян i євреїв iз гiльдiйськими свiдоцтвами було майже порiвну - вiдповiдно 2307 i 2238 осiб (i тiльки 152 українця); в Одесi переважали купцi-росiяни - 2756 осiб (55,5% вiд загальної кiлькостi), євреїв налiчувалося 1550 осiб (31,2%); у Катеринославi переважали вже останнi - 1376 проти 816 росiян.

У серединi XIX ст. В. Павлович про купцiв Катеринославської губернiї писав: "Стан купецький у губернiї має дещо вiдмiнний характер вiд великоросiйського за своєю рiзноплемiннiстю й рiвнем освiти. Тут є купцi велико-росiяни, малоросiяни, греки, вiрмени та євреї. Незважаючи на однаковий спосiб занять, кожне iз цих племен має особливостi, що помiтно вiдрiзняють їх мiж собою. Купцiв-великоросiян тут бiльше як у губернському, так i в повiтових мiстах, анiж малоросiян, хоча в народонаселеннi малоросiйське плем'я переважає. Це доводить, що в характерi малоросiян мало потягу до промислових починань. Спосiб життя купцiв-великоросiян зовсiм схожий зi способом життя людей того ж стану й етносу в iнших губернiях iмперiї; тiльки в освiтi, здається, вони ще дещо вiдстали"³⁵ .

Уже на початку XIX ст. росiйськi купцi, що приїжджали в українськi землi з центральних великоросiйських губернiй, особливо "текстильних" (Володимирська, Костромська, Московська, Тверська) (спочатку тимчасово, на ярмарки) починають тут осiдати, не наражаючись на вiдчутну конкуренцiю з боку мiсцевого населення. До них приєднувалися в ще бiльшiй кiлькостi мiщани та пiдприємливi селяни, вiдпущенi на оброк. Iз часом вони, розбагатiвши, склали основний контингент купецького населення мiст Слобожанщини, Пiвдня України та, деякою мiрою, Лiвобережжя. Активна експансiя пiдприємливих росiян пiдкрiплювалася русифiкаторською й деполонiзацiйною полiтикою уряду на українських землях. Адже вiд середини 1830-х рр. купцям-переселенцям iз Великоросiї гарантувалися значнi прiоритети та пiльги. Так, пiсля скасування в Києвi указом вiд 23 грудня 1834 р. магдебурзького права⁵⁶ , яким мiсто користувалося з кiнця XV ст., за указом iмператора Миколи I вiд 8 березня 1835 р. "Про пiльги купецтву мiста Києва" заохочувалося "для умножения населения и ободрения промышленности" переселення до мiста купцiв iз великоросiйських губернiй, котрi одразу потiснили менш заможних єврейських, українських i польських комерсантiв. Документ дозволяв купцям, якi побудують або придбають у Києвi будинок, записатися в одну iз гiльдiй (залежно вiд вартостi придбаної нерухомостi) без сплати гiльдiйського збору протягом трьох рокiв, з 1836 р. А в наступнi два - сплачувати її половину. Тi ж, хто вiдкривав протягом пiльгових рокiв фабрику, звiльнялися вiд гiльдiйських повинностей на п'ять рокiв iз

стр. 27

часу її заснування. Тим же документом iз метою пiдтримки представникiв 3-ї гiльдiї у Волинськiй, Київськiй, Подiльськiй, Катеринославськiй та Херсонськiй губернiях (окрiм записаних у губернських i портових мiстах) надавалися пiльги в сплатi гiльдiйського збору строком на 10 рокiв - 1,5% замiсть 2,5% з оголошеного капiталу⁵⁷ .

У груднi 1841 р. новим указом надавалися великi пiльги тим комерсантам, якi бажали переселитися в Київську, Волинську й Подiльську губернiї й записатися в купецький стан. Вони звiльнялися на 15 рокiв вiд усiх державних податкiв i зборiв. Причому купцi 3-ї гiльдiї користувалися правами купцiв 2-ї гiльдiї, а 2-ї - правами купцiв 1-ї гiльдiї⁵⁸ .

Так, до Києва в цей час перебралися родини Дегтерьових, Бухтєєвих, Дитятиних, Ходунових, Ф. Д. Попов, Г. С. Чернов, П. П. Єлисеєв та iншi, найвiдомiшi згодом київськi купцi росiйського походження. Посiвши панiвне становище серед мiсцевого купецтва, вони здiйснювали великi торгiвельнi операцiї з металевими виробами, долучились до промислового виробництва та прибрали до рук мiський магiстрат⁵⁹ . Українських купцiв влада переселяла з центру, яким тодi вважався густозаселений Подiл, на околицi. Тiльки єврейськi комерсанти, завдяки своїй чисельностi, успiшно конкурували в Києвi з купецькими династiями росiйського походження.

Схожа картина спостерiгалася в Харковi, куди ще ранiше, нiж у Київ, у 1820-х рр., почали перебиратися росiйськi комерсанти. Торгуючи на вiдомих в усiй iмперiї харкiвських ярмарках, вони записувалися до мiсцевого купецтва, не обмежуючись лише торгiвельними справами. У другiй чвертi XIX ст. купцi-росiяни стали засновниками найбiльших промислових пiдприємств у цьому мiстi. У пiдсумку заможний прошарок харкiвського купецтва напередоднi реформи 1861 р. майже весь складався з росiян, якi самi або їхнi батьки переселилися переважно з Калузької, Тульської й Московської губернiй⁶⁰ . Iз цього приводу I. Аксаков писав: "Якщо простежити походження всiх будь-яких значних комерсантiв українських мiст, то виявиться, що всi вони родом з Калуги, Єльця, Тули та iнших суто великоросiйських мiсцевостей"⁶¹ . Так, росiйськi купцi заснували бiльшiсть пiдприємств Чернiгiвщини, у тому числi й промисловий посад Клинцi. В Одесi першу канатну мануфактуру в 1803 р. вiдкрили брянськi купцi I. Новиков та I. Макєєв⁶² .

Посiвши панiвне становище, бiльш заможнi росiйськi купцi вже з другої третини XIX ст. почали вiдтiсняти єврейських i українських у торгово-промисловому й громадському життi багатьох мiст. У пореформений перiод на українських землях, коли з'являлося все бiльше можливостей для розгортання пiдприємницької дiяльностi, саме купцi-великоросiяни за сприяння держави найбiльш вдало ними скористалися.

Слабка участь українцiв у торгово-промисловому пiдприємництвi була викликана не тiльки їхньою сконцентрованiстю на рiльництвi, а й особливостями iсторичного розвитку краю. Полiтична залежнiсть вiд Польщi й Росiї, проходження тут смуги єврейської осiлостi, насадження царським урядом своєї опори в особi росiйського чиновництва, помiщикiв i купцiв, досить тривале iснування в краї крiпосного права - усе це негативно впливало на розвиток пiдприємницької iнiцiативи українцiв та нагромадження ними капiталiв, що призвело до панування неукраїнського елементу в торгiвлi й промисловостi.

Особливої ваги торговельний капiтал набув у першi пореформенi десятилiття, коли багато збанкрутiлих помiщицьких пiдприємств переходило у власнiсть представникiв купецького стану завдяки їх економiчнiй могутностi, що передбачало наявнiсть вiльних капiталiв, пiдприємницького хисту, практичного ставлення до справи. Купцi не тiльки активно скуповували та модернiзували старi помiщицькi пiдприємства, а й засновували все бiльше нових. У пер-

стр. 28

шу чергу це стосувалося прибуткової харчової промисловостi. Водночас iз кожним пореформеним десятилiттям набирали поступальних обертiв вугiльна, залiзорудна, металургiйна й машинобудiвна галузi, формувалася банкiвська система, в якi також активно вкладалися нагромадженi переважно завдяки успiшнiй комерцiйнiй дiяльностi купецькi капiтали.

Торгiвля в усi часи вважалася основним заняттям купецтва. Протягом XIX ст. в Українi продовжували еволюцiонували її форми та характер. Спiвiснування рiзних форм торгiвлi (вiд найбiльш сучасних до ярмаркової й розносної) вiдбивало багатоукладнiсть української економiки. Велику роль, не зважаючи на розвиток у пореформений перiод стацiонарної торгiвлi, збiльшення її товарообiгу й зростання асортименту товарiв, в їх розподiлi продовжували вiдiгравати й перiодичнi форми товарообмiну - ярмарки, на яких центральною була постать купця-оптовика. У 1880-1890-х рр. в Українi сформувалося кiлька значних центрiв ярмаркової торгiвлi, серед яких слiд насамперед видiлити Харкiв (найбiльшi - Хрещенський, Покровський i Троїцький ярмарки) i Київ (Контрактовий)⁶³ . Розвиток ярмаркової торгiвлi сприяв її спецiалiзацiї на збутi сировини й промислових товарiв, якi пiсля закупки розвозилися по Українi й продавалися на невеликих ярмарках, кiлькiсть яких постiйно зростала. В економiчно слабко розвинених районах усе бiльшого значення набувала лавочна торгiвля купцiв-оптовикiв, котрi монополiзовували збут цiлого району.

З останньої третини XIX ст. купецьке пiдприємництво охоплювало всi вiдомi форми: вiд одноосiбного бiзнесу до керiвництва великими корпоративними й акцiонерними пiдприємствами. При цьому багато купцiв, що займалися пiдприємництвом одноосiбно, одночасно володiли акцiями (паями), перебували на посадах в асоцiйованих пiдприємствах. У пореформений перiод усе бiльшої ролi набували торговi доми (товариства повнi й на вiрi, або командитнi), пайовi товариства й акцiонернi компанiї, що дозволяло акумулювати великi капiтали. Зокрема, товариства повнi були переважно закладами сiмейного пiдприємництва, якi об'єднували невеличке коло близьких людей⁶⁴ .

Серед засновникiв торговельних домiв купецтво продовжувало залишатися основним елементом. Зокрема на початку 1890-х рр. з 353 їх власникiв 56% були гiльдiйськими купцями й спадковими почесними громадянами. Невелика група найпотужнiших торговельних фiрм монополiзувала ринки збуту товарiв, поширивши свою дiяльнiсть на великi регiони. Серед найбiльших торгових домiв на 1911 р. в Українi слiд назвати товариство "Нащадки Л. Є. Кенiга" з капiталом 21 млн. руб. (хоча фiрма була зареєстрована в Петербурзi, але об'єднувала конгломерат пiдприємств та маєткiв у Харкiвськiй губернiї), торговельний дiм "I. Г. Харитоненко iз сином" на тiй же Харкiвщинi (капiтал 4 млн. 630 тис. руб.), "Товариство Стодольської сукняної фабрики Д. В. Баришникова iз синами" на Чернiгiвщинi (3,5 млн. руб.), торговельнi доми "Г. А. Нiбург i К" i "Абрагам Якович Кон" у Катеринославi (кожен - по 2 млн. руб.), товариство М. Ашкеназi в Одесi (1,5 млн. руб.)⁶⁵ .

Не меншу роль представники купецького стану вiдiгравали й у створеннi акцiонерно-пайових компанiй. Бiльше того, один купець мiг займатися вiдразу кiлькома видами пiдприємницької дiяльностi. Купецтво, як найбiльш пiдготовлена до ринкових вiдносин суспiльна верства, не мало традицiйних прiоритетiв у дiловiй активностi й керувалося винятково прибутковiстю того або iншого напрямку пiдприємницької дiяльностi. З iндустрiальним розвитком України воно освоювало все бiльш складнi форми органiзацiї пiдприємницької дiяльностi.

Проте й на початку XX ст. мало мiсце ведення купцями справ в одиночку, особливо в торгiвлi, де левова частка всiх прибуткiв належала великим комерсантам. Дрiбнi пiдприємцi перебували в повнiй залежностi вiд оптовикiв, вiдiграючи фактично роль їхнiх агентiв. Зокрема, у Харковi 1917 р. з 230 са-

стр. 29

мостiйних харкiвських купцiв, що займалися пiдприємницькою дiяльнiстю, 172 (74,8%) мали становi гiльдiйськi свiдоцтва на торгiвельнi пiдприємства⁶⁶ .

Питома вага купецької промисловостi по окремих регiонах залежала вiд їх економiчного розвитку в цiлому та галузевої спецiалiзацiї. Так, на Правобережнiй i частково Лiвобережнiй Українi пiсля скасування крiпацтва гiльдiйцi вкладали свої капiтали насамперед у такi прибутковi й рентабельнi дiлянки бiзнесу, як цукроварiння, гуральництво, борошномельна промисловiсть. Тогочасний економiст Ю. Янсон, подорожуючи наприкiнцi 1860-х рр. українськими губернiями, так описував проникнення торгiвельного капiталу в цукрову промисловiсть: "Опинившись без дармових рук та без капiталу, помiщики за незначним винятком залишали свої заводи. Вони перейшли або у власнiсть, або в оренду iнших осiб, яким, можна сказати, доводиться починати тут усi справи заново. Особи цi - або мiсцевi купцi, що перед тим торгували цукром, або компанiї... На їхньому боцi, порiвнюючи з попереднiми заводчиками, три великi переваги: знання, енергiя й капiтал"⁶⁷ . Уже в 1880-х рр. на всю країну заявили про себе новi цукровi магнати купецького походження - Микола та Федiр Терещенки, Iван Харитоненко, Лазар Бродський, Микола Хряков, Карл Фiпiман, Iона Зайцев, Маркус Закс та iн.

Так, Артемiй Терещенко та його сини, сколотивши капiтал на посередницькiй торгiвлi зерном, деревиною, державних пiдрядах, почали орендувати, а з 1860-х рр. скуповувати й переобладнувати та засновувати новi цукрозаводи. Уже в 1870 р. Микола та Федiр створили "Товариство цукрозаводiв братiв Терещенкiв" (до нього ввiйшло 5 пiдприємств, а решта - 6 заводiв - залишилися в особистiй власностi братiв) iз початковим капiталом у 3 млн. руб., який до 1900 р. досяг уже 8 млн. руб. Крiм головної контори в Києвi, воно мало 14 представництв у найбiльших мiстах Росiйської iмперiї, якi здiйснювали збут готової продукцiї всерединi країни та за кордоном. У тому ж таки 1900 р. товарообiг товариства становив 12 млн. руб., а його заводи виробили близько 2,5 млн. пудiв цукрового пiску та рафiнаду. За розмiрами виробленої продукцiї й основним капiталом "Товариство цукрозаводiв братiв Терещенкiв" наприкiнцi XIX ст. було найбiльшим у цукровiй галузi країни⁶⁸ .

Iз кiнця 1860-х рр. починається поступовий приплив купецьких капiталiв, в основному за рахунок мiсцевих елементiв, у вугiльну промисловiсть Донецького кряжу, яка була на той час в ембрiональному станi. В умовах швидкого розвитку капiталiстичних вiдносин у наступне десятирiччя сюди проникають купцi з iнших регiонiв, у тому числi й росiйських. Особливо гiльдiйське купецтво Харкова, що розташовувався в безпосереднiй близькостi до Донецького кряжу, намагаючись скористатися сприятливою господарською кон'юнктурою, спрямовувало свiй погляд у цей район. Уже в роботi 1-го з'їзду гiрничопромисловцiв Пiвдня Росiї (згодом - найбiльша представницька органiзацiя крупного капiталу в iмперiї, що мала регiонально-галузевий характер, знаходилася в Харковi) у 1874 р. разом iз власниками шахт iз дворян, представниками акцiонерних товариств, брали участь купцi, насамперед харкiвськi. Проте вiдсутнiсть технiчних знань, достатньої пiдтримки з боку фiнансово-кредитних установ, а також правовi обмеження значної частини купецтва в придбаннi у власнiсть земель i в орендi родовищ негативно впливали на зростання купецьких вуглерозробок. Тому чимало вуглепромисловцiв iз купцiв незабаром збанкрутувало, i тiльки небагатьом iз них вдалося стати великими пiдприємцями (всього, за пiдрахунками В. Крутикова, 1900 р. серед 316 гiрничопромисловцiв Пiвдня України 63 були купцями, почесними громадянами й торговими козаками)⁶⁹ .

Серед таких пiдприємцiв найбiльших успiхiв досяг харкiвський 1-ї гiльдiї купець О. К. Алчевський, який вугленоснi землi в Катеринославськiй губернiї почав активно скуповувати в 1870-х рр. Заснувавши Олексiївське гiрничопромис-

стр. 30

лове товариство (1879 р.) i Донецько-Юр'ївське металургiйне товариство разом iз Товариством Петербурзьких залiзопрокатного й дротового заводiв (1895 р.), Пiвденне гiрничопромислове товариство (1899 р.), вiн наприкiнцi XIX ст. очолив гiрничо-металургiйний концерн, що здiйснював замкнуте коло виробництва вiд сировини до готової продукцiї. Крiм того, О. К. Алчевський брав участь у металургiйному товариствi "Росiйський Провiдане" - дочiрньому пiдприємствi бельгiйської компанiї "Провiдане" та iнших компанiях⁷⁰ .

У пореформений перiод купецтво успiшно освоювало й iншi галузi економiки. Так, уже в 1860 - 1870-х рр. його представники активно скуповували дворянськi маєтки. З одного боку, це було надiйне вкладення капiталу в земельну власнiсть, а з iншого - виробництво сировини для власних пiдприємств, для потреб ринку. Не менш активно купцi вкладали кошти в нерухомiсть (насамперед будували й здавали в оренду т. зв. "прибутковi будинки"), у сферу послуг, особливо в готельний i розважальний бiзнес.

Зростання пiдприємницької активностi в пiсляреформений перiод створило умови для розвитку кредитно-фiнансової дiяльностi, яка охоплювала всi види таких установ: вiд позичкових кас до спецiалiзованих контор i великих банкiв. До 1860-х рр. купецький банкiвський капiтал концентрувався в основному з двох центрах - Одесi й Бердичевi - у виглядi банкiрських домiв⁷¹ . Затвердження 6 лютого 1862 р. "Положення про мiськi громадськi банки"⁷² значно полегшило створення мунiципальних банкiв у багатьох українських мiстах, якi виникали здебiльшого з iнiцiативи купецтва. До складу правлiнь, що контролювалися мiськими думами, обиралися переважно купцi або почеснi громадяни з цього стану. Зокрема, у Харковi мiський банк було вiдкрито 1866 р. (з 1871 р. отримав назву Купецький) з iнiцiативи мiського голови купця О. О. Скринникова та на добровiльнi пожертви купцiв (статутний фонд становив 15000 руб.)⁷³ . У вереснi 1868 р. в цьому ж мiстi завдяки зусиллям О. К. Алчевського розпочав роботу Торговий банк, який був третiм, пiсля двох столичних, акцiонерним банком у країнi. Вiдповiдно до статуту, членами його правлiння могли бути лише особи, записанi до купецтва⁷⁴ .

Таким чином, провiдну роль у господарському життi українських земель пореформеного перiоду, їх освоєннi, вiдiгравали не "герої" первiсного накопичення, а представники все зростаючої цивiлiзованої буржуазiї, ядро котрої становило гiльдiйське купецтво. Аналiз бiографiй окремих купцiв i родин показує, що успiху добивалися тi з них, якi розглядали свою дiяльнiсть як особливу мiсiю й вiдповiдно серйозно ставилися до справи - з великим сумлiнням, енергiєю, працелюбством. Iз часом все бiльшого значення набував освiтнiй рiвень i загальна ерудицiя пiдприємцiв, в їх середовищi формувалося принципово нове свiторозумiння, засноване на поєднаннi традицiйного, патрiархального та сучасного, прогресивного. Тому тi негативнi стереотипи, створенi багатьма росiйськими письменниками другої половини XIX - початку XX ст. стосовно образу вiтчизняного купця, не завжди вiдповiдали дiйсностi. Загальний дух художнiх творiв про купецтво пiдкреслював яскраво виражену антибуржуазнiсть росiйської iнтелiгенцiї, її бажання сприймати дiлкiв, пiдприємцiв не iнакше, як носiїв зла⁷⁵ .

Якщо в першiй половинi XIX ст. освiта дiтей з купецького середовища обмежувалася здебiльшого елементарною грамотнiстю, то до кiнця XIX ст. багато гiльдiйцiв намагалися дати своїм дiтям освiту, у тому числi й вищу (остання давала можливiсть вийти з купецького стану й займатися iншою дiяльнiстю). Бiльш грамотнi купцi-промисловцi були, як правило, iнiцiаторами переобладнання своїх пiдприємств, застосування новинок технiки, вони бiльш цивiлiзовано вели й торговi справи. Зокрема, багато таких пiдприємцiв уже в першiй половинi 1890-х рр., коли в бiльшостi мiст України ще не було електричного освiтлення, електрифiкували свої цукровi й борошномельнi пiдприємства,

стр. 31

гуральнi (вони намагалися убезпечити їх також i вiд пожеж), що, до речi, вимагало великих коштiв. Купцi були прибiчниками технiчних новинок i в побутi, насамперед у застосуваннi тiєї ж електроенергiї й телефону.

Серед таких прибiчникiв технiчного прогресу були насамперед Симиренки. Зокрема, Платон Федорович пiсля навчання за кордоном на власних рафiнадному й машинобудiвному заводах у с. Млiєвi на Черкащинi ще в 1840-х рр. запровадив багато новинок технiки, найкращi європейськi досягнення в цукроварiннi. За будовою примiщень, технiчним оснащенням цукроварня Симиренкiв у серединi XIX ст. посiдала перше мiсце в iмперiї, їй було мало рiвних i в Європi⁷⁶ .

На користь освiченостi купецтва з часом запрацювала й сiмейна традицiя. Комерсанти вiдчували, що освiта може вiдчутно полiпшити соцiальний статус їхнiх дiтей, однак тiльки з кiнця XIX ст. перевага почала надаватися не класичнiй освiтi - гiмназiям i унiверситетам, а професiйнiй, насамперед комерцiйнiй. Можна навести багато прикладiв, коли з кожним наступним поколiнням у купецькiй родинi рiвень освiченостi невпинно пiдвищувався. Так, I. Г. Харитоненко закiнчив лише церковнопарафiяльну школу, але завдяки унiкальним здiбностям, наполегливостi й самоосвiтi вiн став неперевершеним органiзатором цукроварiння, у похилому вiцi оволодiв французькою мовою. Його син Павло, який закiнчив Московський унiверситет, був вiдомим цiнителем i колекцiонером творiв мистецтва, меценатом, спiлкувався з найвiдомiшими дiячами культури Росiйської iмперiї та пiдтримував їх⁷⁷ .

Змiна поколiнь у пiдприємницькому середовищi, що вiдбулася на межi XIX-XX ст. - перiод капiталiстичного нагромадження, супроводжувалася появою пiдприємцiв нового типу. Чимало представникiв молодої буржуазiї, вихiдцi з купецького стану, вiдзначалися достатньо високим рiвнем освiти, вiдповiдною професiйною пiдготовкою, необхiдними органiзацiйними навичками. Усе ж навiть напередоднi 1917 р. соцiокультурна характеристика купецтва тiльки починала набувати виразних рис. Цивiлiзованiсть та достатньо високий духовно-освiтнiй рiвень були притаманнi переважно представникам стабiльного елiтного ядра.

Таким чином, в останнiй третинi XIX ст. купецьке пiдприємництво охоплювало широкий спектр занять, вiд торгiвлi до найсучаснiших галузей промисловостi. Окремим комерсантам вдавалося створювати гiгантськi (за капiталами й прибутками, територiальним охопленням, кiлькiстю найманих службовцiв i робiтникiв) компанiї в торгiвлi, промисловостi, фiнансово-кредитнiй справi. I така дiяльнiсть купецтва України мала важливе економiчне значення не тiльки в межах українських губернiй, а й у масштабах усiєї Росiйської iмперiї.

У другiй половинi XIX ст. зросла роль купецтва й у громадському життi України. Адже ця соцiальна група, суспiльне становище якої визначалося не тiльки законодавчими нормами, а й суто економiчними чинниками, не тiльки зберегла за собою значення самостiйної сили в нових соцiально-економiчних умовах, а й посилила її. Зрозумiло, не всi представники купецького стану хотiли чи були здатнi прилучитися до громадських справ. У багатьох для цього не вистачало кругозору й елементарної грамотностi, ставала на завадi сконцентро-ванiсть на отриманнi прибутку. У серединi XIX ст., за словами одного iз сучасникiв, "серед купецтва тодi ще твердо трималася думка, що громадськими справами займається тiльки той, у кого погано йдуть власнi"⁷⁸ .

Пiсля запровадження мiської реформи 1870 р., з посиленням ролi мiсцевого самоврядування, купецтво стало важливою його складовою, як гласнi всестанових дум i члени їх виконавчих органiв - управ. Коло виборцiв визначав вiдповiдний майновий ценз, тому серед гласних переважали заможнi городяни. Частка купцiв у складi органiв мiського самоврядування найбiльш вiдчутною була

стр. 32

у великих торгових центрах, де вони становили найзаможнiшу й найвпливовiшу соцiальну групу. Так, вiдсоток купцiв i почесних громадян iз купецького стану (з правом особистого голосу й за дорученням) у складi дум на 4-те чотирирiччя (1883 - 1886 рр.) становила в середньому по 7-ми великих, в основному губернських, мiстах України 48,2%⁷⁹ .

Таким чином, тiльки у двох зазначених у таблицi мiських думах - Чернiгiвськiй i Миколаївськiй - купецтво поступалося представникам першої групи, у рештi - мало бiльшiсть мiсць. Iз посиленням на початку 1880-х рр. державного контролю над мiським самоврядуванням, в освiчених верств аселення зменшився iнтерес до участi в ньому. Купцi ж, за традицiєю, продовжували ставитися до мiських дум, як до своїх станових установ. До того ж, їхнiй великий пiдприємницький досвiд, енергiя й працелюбство були незамiнними в повсякденнiй роботi органiв мiського самоврядування.

Усе ж представництво купцiв i почесних громадян у мiських думах у цiлому, якщо брати в межах окремих регiонiв України, за пiдрахунками Л. Ф. Писарькової, напередоднi реформи 1892 р. було набагато меншим у порiвняннi з найбiльшими мiськими торгово-промисловими центрами. Наприклад, на Лiвобережжi воно становило 30,8%, а в Пiвденно-Захiдному краї - всього 14,4%⁸⁰ . Така рiзниця в складi гласних була обумовлена особливостями iсторичного й економiчного розвитку українських земель, де мiське управлiння хоча й перебувало здебiльшого в руках торгового прошарку, проте дрiбних торговцiв, якi переважали чисельнiстю всiх iнших виборцiв (так, гласнi - мiщани, ремiсники й селяни, по вищезазначеним двом регiонам становили вiдповiдно 45,6% i 58,2%)⁸¹ .

З останньої третини XIX ст. великого значення набула дiяльнiсть корпоративних органiзацiй купецтва - купецьких товариств iз правами станового самоврядування. У дореформений перiод станове управлiння купецтва було складовою частиною громадського врядування мiст, а самi купцi повнiстю контролювали думи (крiм самостiйних купцiв, у мiських зборах могли брати участь купецькi сини, брати тощо). Мiцнi економiчнi позицiї цього стану, високий майновий ценз сприяли його керiвнiй ролi в мiському життi в порiвняннi з рештою "мiських" станiв. Хоча в чинному законодавствi передбачалися окремi збори купецьких громад для вирiшення станових питань, функцiї голови тут (як i на зборах мiщан) виконував мiський голова⁸² .

Iз запровадженням реформи 1870 р. було створено нову систему мiського громадського управлiння. Всестановi вибори кардинально змiнили порядок формування й статус органiв мiського самоврядування, що вiдкрило шлях для формування самостiйного управлiння купецького стану⁸³ . Закон вiд 28 червня 1879 р. остаточно затвердив органiзацiйну структуру корпоративного купецького спрощеного самоврядування: збори купецької громади, її виборчий i розпорядчий органи, виконавчi посади купецького старости i його заступника. По-

стр. 33

вна система купецького самоврядування з дiльничними виборчими зборами, зборами виборних купецького стану, купецькою управою й становим старшиною (вiн же - голова управи та зборiв виборних) iснували в Українi тiльки в Одесi⁸⁴ .

Збори купецьких товариств мали скликатися один раз на рiк i проходити пiд головуванням купецьких старост, якi безпосередньо розпоряджалися коштами корпоративної органiзацiї. По закiнченнi господарського року вони виносили на затвердження громади звiт про свою фiнансову дiяльнiсть. Крiм того, до їхнiх обов'язкiв входило одержання й доведення до купцiв розпоряджень, iншої iнформацiї вiд рiзних установ i органiзацiй, збiр вiдомостей про представникiв купецького стану, видача посвiдчень про належнiсть до нього тощо⁸⁵ .

Купецькi товариства як корпоративнi органiзацiї пiсля мiської реформи 1870 р., в умовах розкладу станового ладу, стали найважливiшим соцiальним iнститутом цього стану. Участь у його роботi поступово перетворилася на головний привiлей i визначальний фактор належностi до купецтва. Поступово модернiзуючись, цi органiзацiї були не тiльки важливим елементом самоiдентифiкацiї купецтва, його впливу на суспiльство (насамперед через доброчиннiсть), а й здебiльшого в значних економiчних центрах ставали базою для створення загальних пiдприємницьких представницьких об'єднань, брали на себе пiклування про iнтереси всього мiсцевого прошарку пiдприємцiв, розпоряджалися значними коштами. Так, у 1909 р. рiчний бюджет Київського купецького зiбрання становив 100 тис. руб.⁸⁶

Крiм купецьких товариств, до установ, через якi купцi мали вiдчутний вплив на суспiльнi справи, належали бiржовi органiзацiї. Адже їхнi функцiї не обмежувалися керiвництвом бiржею та бiржовою торгiвлею. Починаючи з останньої третини XIX ст., коли з'являлися новi товарнi бiржi (1865 р. - у Києвi, 1868 р. - у Харковi, 1885 р. - у Миколаєвi, 1900 р. - в Єлисаветградi)⁸⁷ , такi установи в Росiйськiй iмперiї перетворювалися на представницькi об'єднання пiдприємцiв, що вiдстоювали їхнi дiловi iнтереси на рiвнi окремого великого регiону. їх повноправними членами з правом голосу на загальних зборах могли бути тiльки постiйнi або тимчасовi купцi, якi сплатили щорiчний членський внесок⁸⁸ . Збори бiржової громади обирали старшин (звичайних членiв) i голову бiржового комiтету - виконавчого органу бiржової органiзацiї. Термiн їх повноважень встановлювався на три роки, проте бiльшiсть iз них переобиралися на цю посаду десятилiттями. О. К. Алчевський, багаторiчний голова харкiвського бiржового комiтету, наприкiнцi XIX ст. на засiданнi урядової комiсiї дав таку лаконiчну оцiнку ввiренiй йому бiржi: "її цiлi й завдання - бути блюстителем торгiвлi й промисловостi цiлого краю та об'єднувати розрiзнене купецтво"⁸⁹ .

Крiм участi в роботi станово-представницьких i професiйних органiзацiй, купцi об'єднувалися в рiзнi клуби за професiйно-становою ознакою з метою проведення разом iз родинами вiльного часу. Уже в серединi XIX ст. в найбiльших українських мiстах, на противагу дворянським зiбранням, почали виникати комерцiйнi клуби⁹⁰ . Згодом поряд iз пiдприємцями їх вiдвiдувачами були чиновники та дворяни, якi не мали права брати участь у керуваннi справами таких установ. Наприкiнцi XIX ст. виникають спецiальнi купецькi будинки, повноправними членами яких могли бути тiльки постiйнi й тимчасовi купцi та прикажчики⁹¹ . Тут улаштовувалися бали, маскаради, театральнi вистави, танцювальнi, музичнi, лiтературнi вечори й науковi лекцiї, органiзовувалися бiблiотеки. Поряд iз цим великою популярнiстю серед вiдвiдувачiв користувалися азартнi iгри й бiльярд. Неформальна обстановка клубiв дозволяла обговорювати й вирiшувати важливi питання, якi стосувалися господарських i громадських справ. Будинки купецьких зiбрань вiдiгравали роль осередку культурного життя великих мiст.

стр. 34

Глибокi змiни в суспiльствi, започаткованi реформами 1860 - 1870-х рр., суттєво розширили соцiальну базу для розвитку доброчинностi, що позначилося на її масштабах, формах та напрямах. Iз чогось особливого, ознаки представникiв вищих прошаркiв суспiльства, вона стала нормою життя чималої кiлькостi пiдданих iмперiї, у тому числi й купцiв, якi добре розумiлися на методах найбiльш ефективного використання доброчинних капiталiв. До того ж, для бiльшостi з них це був основний спосiб виявлення громадської активностi. Дiловi кола, зосередивши у своїх руках чималi кошти, були тим соцiальним прошарком, який потенцiйно забезпечував матерiальнi передумови для зростання благодiйностi. Досить виразно така практика спостерiгалася наприкiнцi XIX - на початку XX ст., у перiод бурхливого розвитку капiталiзму й поглиблення соцiальних суперечностей, коли купецька доброчиннiсть набула значних розмiрiв, а її вплив був вiдчутний у багатьох сферах життя українського суспiльства⁹² .

Незважаючи на те, що прямим обов'язком купецьких громад був соцiальний захист своїх членiв, пiклування про незаможних i недiєздатних членiв купецьких родин, корпоративна благодiйнiсть гiльдiйцiв виходила далеко за межi суто станових iнтересiв, не обмежувалася регiоном проживання. Станово-представницькi й професiйнi органiзацiї купецтва, окремi його представники засновували власним коштом лiкарнi, притулки, гiмназiї та училища, споруджували церкви, фiнансували культурно-мистецькi заклади, жертвували кошти на потреби рiзних доброчинних органiзацiй, якi об'єднували лiберальну iнтелiгенцiю й соцiально орiєнтованих пiдприємцiв та були найбiльш доступним видом громадської дiяльностi, особисто брали участь у роботi благодiйних i культурно-освiтнiх закладiв, ставали вiдомими громадськими й культурними дiячами.

Iз середини XIX ст. участь купцiв у доброчиннiй дiяльностi набула форм престижної соцiальної поведiнки. Така дiяльнiсть демонструвала чималi громадськi потенцiї купецтва, якi яскраво розкривалися в роботi його представникiв в органах мiського самоврядування. Iз переходом до сфери їх компетенцiї багатьох лiкарень, установ громадської опiки й навчальних закладiв протягом останньої чвертi XIX ст. практика купецької благодiйностi набула нових стимулiв для розвитку. Спектр її мотивiв розширювався за рахунок появи нового, що його росiйська дослiдниця Г. М. Ульянова назвала "мотив довiри до громадського самоврядування"⁹³ . Ця практика значною мiрою трималася на участi самих купцiв у мунiципальнiй дiяльностi.

Iлюстрацiєю глибокого розумiння ними необхiдностi дбати про громадськi iнтереси можуть бути слова київського купця 1-ї гiльдiї Iзраїля Бродського, який при кожному доброчинному пожертвуваннi зазначав: "Я даю не тому, що менi хочеться давати, а тому, що я розумiю, що треба й необхiдно давати"⁹⁴ .

Свої благодiйнi акцiї купцi провадили як на релiгiйно-моральних, так i на прагматичних засадах. Зокрема, релiгiйний чинник вiдiгравав важливу роль у мотивацiї їхнiх добродiйних учинкiв. Серед купецтва побутувала думка, що Бог за багатство зажадає вiдповiдi. Тому фiлантропiя розглядалася як особлива мiсiя, як виконання визначеного Всевишнiм обов'язку. Цей чинник також впливав на те, що благодiйна дiяльнiсть ставала родинною традицiєю та передавалася з поколiння в поколiння⁹⁵ . Не дивно, що багато представникiв купецького стану, як люди глибоко вiруючi, у першу чергу жертвували на користь церкви, брали активну участь в органiзацiї церковних служб i господарської дiяльностi храмiв. Водночас звернення гiльдiйцiв до доброчинностi мотивувалося й суто прагматичними пiдходами. Iндивiдуальнi пожертви, заснування власного благодiйного закладу, членство в таких органiзацiях були засобом досягнення офiцiйного й суспiльного визнання, пiдвищення авторитету власного iменi та родини, важливим iнструментом впливу на оточуючих, увiчнення власного iменi.

стр. 35

До того ж влада завжди високо цiнувала зусилля благодiйникiв як додаткове джерело фiнансування державних завдань, стимулюючи цей процес вiдповiдними атрибутами. Як було вище зазначено, за суттєвi пожертвування вони отримували звання, чини, посади, нагороджувалися орденами, входили до штату Iмператорського людинолюбного товариства, Вiдомства установ iмператрицi Марiї та iнших об'єднань, якi перебували пiд опiкою царської родини, набували статусу державних службовцiв. Так, при затвердженнi статуту Харкiвського комерцiйного училища (засноване 1893 р.) особливу зацiкавленiсть купецтва викликав пункт про надання всiм членам опiкунської ради чину статського радника (V клас) i державної пенсiї⁹⁶ .

Насамперед гiльдiйцi пiклувалися про добробут землякiв, розвиток закладiв соцiальної та освiтньої сфери в тих регiонах, де вони народилися або проживали й де зосереджувалися їхнi дiловi iнтереси. Яскравим прикладом у цьому планi була дiяльнiсть Терещенкiв i Харитоненкiв, якi жертвували на потреби суспiльства мiльйони рублiв. Насамперед це стосувалося мiст, в яких вони зросли як пiдприємцi, - вiдповiдно Глухова та Сум. На початку XX ст. завдяки пiклуванню цих доброчинцiв останнi перетворилися на впорядкованi, з сучасною iнфраструктурою центри⁹⁷ .

У Києвi найбiльше одноразове пожертвування приватної особи за весь час iснування мiста зробив 1898 р. купець М. П. Дегтерьов разом iз дружиною, заповiвши свої капiтали й нерухомiсть у сумi 2,5 млн. руб. Через чотири роки на частину цих грошей було зведено комплекс благодiйних закладiв - 13 капiтальних будiвель, якi перебували у вiданнi мiської управи та утримувалися на вiдсотки з решти пожертвуваних коштiв⁹⁸ . Найбiльшими київськими благодiйниками були тi ж Терещенки, купцi Лазар i Лев Бродськi, Григорiй Гладинюк та iн.

Найбiльшим пожертвуванням в iсторiї Катеринослава став капiтал (понад 750 тис. руб.) купця й гласного мiської думи I. М. Алексєєнка. 1912 р. на цi кошти були спорудженi дитяча лiкарня, амбулаторiя, богадiльня для жiнок похилого вiку, якi утримувалися на вiдсотки з решти пожертвування⁹⁹ .

Об'єктивна потреба суспiльства в освiчених громадянах, у забезпеченнi постiйно зростаючої економiки фахiвцями й грамотними робiтниками, недостатня увага уряду до просвiтництва народу обумовили той факт, що освiтня галузь стала прiоритетним об'єктом доброчинностi купецтва на межi XIX-XX ст. Громадська iнiцiатива й благодiйнi капiтали особливо сприяли заснуванню професiйних навчальних закладiв усiх рiвнiв, вiддаючи перевагу розвитку комерцiйної освiти. Спрямовуючи пожертви в сферу освiти, купецтво не тiльки керувалося престижем, а й розглядало це як форму довготривалого вкладення капiталу в умовах розвитку ринкових вiдносин. Спецiальна освiта в пiдприємницькому середовищi стала визнаватися як фактор, що сприяв якiсним змiнам в управлiннi торгiвельними закладами й промисловими пiдприємствами¹⁰⁰ .

Так, з кiнця 1890-х рр. почали засновуватися товариства розповсюдження комерцiйної освiти, якi стали тiєю органiзацiйною формою, за допомогою якої купецтво фiнансувало цей вид освiти. Завдяки органiзацiйним i фiнансовим зусиллям переважно купецьких та iнших аналогiчних об'єднань у багатьох українських мiстах до 1917 р. функцiонувала мережа комерцiйних училищ та торговельних шкiл, декiлька вищих спецiальних навчальних закладiв¹⁰¹ . Як правило, найбiльш заможнi купцi ставали "почесними попечителями", членами опiкунських рад у таких закладах, матерiально забезпечували навчальний процес. Iншим напрямом купецької благодiйностi в пiдтримцi освiтньої сфери було надання фiнансової допомоги викладачам, опiкування незаможними учнями й студентами, яке передбачало внесення плати за навчання, створення стипендiа-

стр. 36

льних фондiв, будiвництво гуртожиткiв i їдалень, надання грошової допомоги, пiдтримку в скрутних випадках¹⁰² .

Доброчиннiсть (меценатство) купецтва iз останньої третини XIX ст. активно поширилися й на культурну сферу, коли громадська iнiцiатива та приватнi кошти сприяли розвитковi культури, мистецтва, лiтератури, музики, стимулювали творчу активнiсть митцiв. Представники купецтва або вихiдцi iз цього стану Терещенки, Харитоненки, Симиренки, Алчевськi, Г. Г. Маразлi та iншi своєю меценатською дiяльнiстю, i, особливо, колекцiонуванням творiв мистецтва, об'єктивно сприяли збереженню для наступних поколiнь здобуткiв української, росiйської й зарубiжної культур, створили власнi музеї, галереї й бiблiотеки, що вже за їхнього життя або пiзнiше стали загальним надбанням, пiдтримували матерiально й стимулювали подальшу творчу дiяльнiсть художникiв, лiтераторiв, музикантiв.

Таким чином, лише наприкiнцi XVIII ст. в Українi був законодавчо оформлений купецький стан, представники якого залежно вiд майнового цензу належали до однiєї з трьох гiльдiй, купецьке звання не було довiчним i не передавалося в спадщину. Практичне розширення прав i привiлеїв купецтва протягом першої половини XIX ст. було реакцiєю на фактичне зростання його економiчного впливу в країнi. Адже право на заняття торгово-промисловою дiяльнiстю й одержання прибутку з найдавнiших часiв було головним його привiлеєм. Через нагородження рiзними званнями, чинами й орденами уряд сприяв пiднесенню соцiального статусу заможних купцiв, посилював престиж успiшного заняття торгово-промисловою дiяльнiстю. Водночас iз другої третини XIX ст. було вжито заходiв для обмеження переходу їх до дворянства, що виявилося, зокрема, у запровадженнi звання почесного громадянина.

Законодавство 1860-х рр. формально лiквiдувало становi обмеження в торгово-промисловому пiдприємництвi, надавши представникам усiх суспiльних прошаркiв рiвнi можливостi в цiй сферi дiяльностi. У пореформений час купецтво, як найбiльш фiнансово спроможний прошарок, активно залучається до промислової дiяльностi, вкладає свої капiтали в найприбутковiшi галузi вiтчизняної економiки, успiшно їх розвиває. Iз виданням "Положення про державний промисловий податок" у 1898 р. поняття "купець" i "пiдприємець" перестали бути iдентичними. До цього часу право на заняття комерцiйною дiяльнiстю формально вважалося прерогативою купецького стану, i всi бiльш значнi комерсанти та промисловцi з iнших соцiальних прошаркiв мали офiцiйно перейти до постiйного чи тимчасового купецтва. Пiсля 1898 р. розпочався процес "кристалiзацiї" й перетворення купецтва на нову соцiальну структуру, коли належнiсть до нього перестала бути обов'язковою для заняття пiдприємницькою дiяльнiстю. Тим самим купецьке звання стало анахронiзмом, яке вказувало лише на станову, а не на професiйну належнiсть. За його отримання пiдприємцi повиннi були сплачувати додатковий гiльдiйський збiр. До переходу в постiйне купецтво прагнули, у першу чергу, представники "податних" станiв, таким чином iстотно пiдвищуючи свiй соцiальний статус. Водночас належнiсть до купецтва зберiгали особи, що одержали почесне громадянство.

Купецтво України, чисельнiсть якого була вiдносно невеликою (разом iз членами родин у складi мiського населення наприкiнцi XIX ст. становила в середньому приблизно 2%), зосереджувалося насамперед в економiчно розвинутих мiських центрах. За етнiчним складом домiнували євреї та росiяни (останнi активно пiдтримувалися спецiальними заходами уряду), українцi ж становили набагато менший вiдсоток. Євреям купецьке звання давало значнi привiлеї й, насамперед, право проживання поза "смугою осiлостi".

Реформи 1860 - 1870-х рр. значно розширили участь купцiв у громадському життi на українських землях, якi брали активну участь у роботi органiв мiсько-

стр. 37

го самоврядування, купецьких корпорацiй i бiржових органiзацiй. Купецькi то-якi функцiонували в економiчно значних мiстах, у нових пореформених умовах стали ядром, навколо якого об'єднувався весь пiдприємницький прошарок (те ж саме стосувалося бiржових органiзацiй, створених за професiйно-становою ознакою, якi також можна визначити як переважно купецькi об'єднання). Iз переходом вiд традицiйного укладу до iндустрiального купецька станова органiзацiя з елементу системи мiсцевого управлiння почала трансформуватися в iнститут громадянського суспiльства.

Досить важливим видом громадської дiяльностi купецтва була благодiйнiсть. З останньої третини XIX ст. поряд iз iндивiдуальною значного розвитку набула корпоративна доброчиннiсть купецтва, особливо це стосувалося соцiального захисту малозабезпечених (у першу чергу представникiв свого стану) i освiтньої галузi. За масштабами такої дiяльностi провiдними купецькими корпорацiями на українських землях були київська, харкiвська й одеська, дiяльнiсть яких нерiдко виходила не тiльки за становi та класовi, але й регiональнi межi. Внесок купцiв у розвиток економiки, громадського життя, добробуту й культури тогочасної України був досить вагомим i потребує подальших дослiджень.

-----

¹ Напр. : Багалей Д. И., Миллер Д. П. История города Харькова за 250 лет его существования. 1655 - 1905 (репринт, изд.). - Т. 1. - Х., 1993. - 568 с; Т. 2. - Х., 1993. - 974 с.

² Берлин П. Русская буржуазия в прошлом и настоящем. - М., 1922. - 308 с; Гиндин И. Ф. Русская буржуазия в период капитализма: Её развитие и особенности // История СССР. - 1963. - N 2. - С. 57 - 80; N 3. - С. 37 - 60; Лаверычев В. Я. Крупная буржуазия в пореформенной России: 1861 - 1900. - М., 1974. - 252 с; Писарькова Л. Ф. Социальный состав гласных накануне контрреформы 1892 года // История СССР. - 1989. - N 6. - С. 152 - 160; Рындзюнский П. Г. Утверждение капитализма в России: 1850 - 1880 гг. - М., 1978. - 295 с; Шепелев Л. Е. Царизм и буржуазия во второй половине XIX века: Проблемы торгово-промышленной политики. - Л., 1981. - 276 с; Боханов А. Н. Торговые дома в России в конце XIX - начале XX века (численность, структура, состав владельцев) // История СССР. - 1990. - N 4. - С. 88 - 101; Бровер I. М. Україна на переломi до промислового капiталiзму. Соцiально-економiчнi нариси й матерiали. - Одеса, 1931. - Т. 1. - 175 с; Нестеренко О. О. Розвиток промисловостi на Українi. - Ч. 1 - К., 1959. -495 с; Ч. 2. - К., 1962. - 580 с.; Мельник Л. Г. Технiчний переворот на Українi у XIX ст. - К., 1972. - 240 с. та iн.

³ Гуржiй I. О. Розклад феодально-крiпосницької системи в сiльському господарствi України першої половини XIX ст. - К., 1954. - 449 с; Його ж. Соцiально-економiчнi змiни та розвиток постiйної торгiвлi в мiстах України кiнця XVIII - першої половини XIX ст. // Укр. iст. журн. - 1959. - N 5. - С. 36 - 52; Його ж. Розвиток товарного виробництва i торгiвлi на Українi (з кiнця XVIII ст. до 1861 року). - К., 1962. - 205 с; Його ж. Україна в системi всеросiйського ринку 60-90-х рр. XIX ст. - К., 1968. - 189 с; Кругляк Б. А. Внутренняя торговля в России в конце XIX - начале XX века: На материалах Украины. - Самара, 1992. - 191 с; Його ж. Ярмаркова торгiвля на Українi в перiод капiталiзму // Укр. iст. журнал. - 1974. - N 3. - С. 36 - 43; Його ж. Торговельна буржуазiя в Українi (60-тi роки XIX ст. - 1914 р.) // Там само. - 1994. - N 6. - С. 72 - 81.

⁴ Боханов А. Н. Российское купечество в конце XIX - начале XX века // История СССР. - 1985. - N 4. - С. 106 - 118; 1000 лет русского предпринимательства. Из истории купеческих родов: Сб. очерков и воспоминаний. - М., 1995. - 478 с; Предпринимательство и предприниматели России от истоков до начала XX века: Сб. - М., 1997. - 343 с; Адаменко СВ. Купечество в социально-культурном развитии России: исторический аспект // Духовно-культурные процессы в современной России: Сб. статей. - М., 1998. -С. 119 - 131; Миронов Б. Н. Социальная история России периода империи (XVIII - начало XX в.): Генезис личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства. - Т. 1. - СПб., 1999. - 548 с; Т. 2. - СПб., 1999. - 566 с; История предпринимательства в России. XVI - начало XX вв. : В 2-х кн. - Кн. 2: Вторая пол. XIX - нач. XX века / В. И. Бовыкин, М. Л. Гавлин, Л. М. Епифанова и др. - М., 1999. - 575 с; Улья-

стр. 38

нова Г. Н. Благотворительность московских предпринимателей: 1860 - 1914. - М., 1999. -512 с; Брянцев М. В. Культура русского купечества: Воспитание и образование. -Брянск, 1999. - 201 с; Его же. Религиозно-этические основы предпринимательства в России (XIX в.). - М., 2000. - 96 с; Левандовская А. А., Левандовский А. А. "Тёмное царство": купец-предприниматель и его литературные образы // Отечественная история. - 2002. - N 1 - С. 146 - 158 та iн.

⁵ Гончаров Ю. М. Купеческая семья второй половины XIX - начала XX вв. : По материалам компьютерной базы данных купеческих семей Западной Сибири. - М., 1999. -240 с; Мешалкин П. Н. Меценатство и благотворительность сибирских купцов-предпринимателей: вторая половина XIX - начало XX вв. - Красноярск, 1995. - 157 с; Беспалова Ю. М. Ценностные ориентации предпринимательства России: На материалах западносибирского предпринимательства второй половины XIX - начала XX вв. - СПб., 1999. - 248 с; Скубневский В. А., Старцев А. В., Гончаров Ю. М. Купечество Алтая второй половины XIX - начала XX вв. - Барнаул, 2001. - 240 с. та iн.

⁶ Крутиков В. В. Основные этапы формирования горнопромышленной буржуазии Юга России // Из истории буржуазии в России. - Томск, 1982. - С. 47 - 63; Його ж. Буржуазiя України та економiчна полiтика царизму в пореформений перiод. - Днiпропетровськ, 1992. - 171 с; Лазансъка Т. I. Соцiальне походження промислової буржуазiї України в XIX ст. // Укр. iст. журн. - 1996. - N 2. - С. 65 - 73; її ж. Iсторiя пiдприємництва в Українi: На матерiалах торгово-промислової статистики XIX ст. - К., 1999. - 281 с; її ж. Торговельнi доми України на рубежi двох столiть (1892 - 1914 рр.) // Проблеми iсторiї України XIX - початку XX ст. : Вип. II. - К., 2001. - С. 24 - 41; Iгнатьєва Т. В. Купецтво Правобережної України в кiнцi XVIII - першiй половинi XIX столiття: соцiально-етнiчний аспект // Наук, працi Кам'янець-Подiльського педагогiчного ун-ту. Iст. науки. - Кам'янець-Подiльський, 2003. - Т. Н. - С. 172 - 179.

⁷ Гуржiй О. I. Деякi проблеми становлення купецького стану в Українi. - К., 2004. - 80 с.

⁸ Бєлiков Ю. А. Купецтво Харкiвської губернiї (друга половина XIX - початок XX ст.): Дис... канд. iст. наук. - X., 2003. - 280 с.

⁹ Ковалинский В. В. Меценаты Киева. - 2-е изд., доп. - К., 1998. - 528 с; Понiк О. М. Родина Терещенкiв в iсторiї доброчинностi. - К., 2004. - 314 с; Шудрик I. О., Даниленко Л. А. Династiя Харитоненкiв. - Суми, 2003. - 192 с; Григорий Григорьевич Маразли: меценат и коллекционер: Сб. ст. - Одесса, 1995. - 288 с. та iн.

¹⁰ Пайпс Р. Россия при старом режиме. - М., 1993. - С. 274.

¹¹ Посошков И. Т. Книга о скудости и богатстве и другие сочинения / Ред. и коммент. Б. Б. Кафенгауза. - М., 1951. - С. 17.

¹² Полное собрание законов Российской империи (далi - ПСЗ РИ). - Собр. 1-е. - Т. 20. - N 14275; N 14327.

¹³ Грамота на права и выгоды городам Российской империи // Российское законодательство X-XX веков: В 9-ти т. - Т. 5. - М., 1987. - С. 68 - 128.

¹⁴ Там же. - С. 94.

¹⁵ Рындзюнский П. Г. Сословно-податная реформа 1775 г. и городское население // Общество и государство феодальной России. - М., 1975. - С. 87.

¹⁶ Центральний державний iсторичний архiв України в м. Києвi. - Ф. 204. - Оп. 5. - Спр. 1530. - Арк. 7.

¹⁷ ПСЗ РИ. - Собр. 1-е. - Т. 29. - N 22418.

¹⁸ Гуржiй I. О. Розвиток товарного виробництва i торгiвлi на Українi. - С. 140.

¹⁹ ПСЗ РИ. - Собр. 1-е. - Т. 39. - N 30115; Рындзюнский П. Г. Гильдейская реформа Канкрина 1824 года // Исторические записки. - М., 1952. - Т. 40. - С. 111, 138.

²⁰ ПСЗ РИ. - Собр. 1-е. - Т. 29. - N 22418.

²¹ ПСЗ РИ. - Собр. 2-е. - Т. 38. - N 39118; Т. 40. - N 41779.

²² Лаверычев В. Я. Указ. соч. - С. 66 - 67.

²³ ПСЗ РИ. - Собр. 3-е. - Т. 18. - N 15601.

²⁴ Шепелев Л. Е. Указ. соч. - С. 95.

²⁵ Свод законов Российской империи. - СПб., 1899. - Т. 9: Законы о состояниях. - Ст. 532.

²⁶ Боханов А. Н. Вопрос о подоходном налоге в России и крупная буржуазия (конец XIX - начало XX в.) // Исторические записки. - 1986. - Т. 114. - С. 278.

стр. 39

²⁷ ПСЗ РИ. - Собр. 2-е. - Т. 34. - N 34248.

²⁸ Волътке Г. Купцы-евреи по русскому законодательству // Еврейская энциклопедия. Свод знаний о еврействе и его культуре в прошлом и настоящем - Т. 9. - СПб., б. г. - Стб. 919 - 920.

²⁹ Боханов А. Н. Крупная буржуазия России (конец XIX в. - 1914 г.). - С. 31.

³⁰ ПСЗ РИ. - Собр. 1-е - Т. 26. - N 19347; N 19554.

³¹ ПСЗ РИ. - Собр. 2-е. - Т. 7. - N5286.

³² Росiйський державний iсторичний архiв (далi - РДIА). - Ф. 1343. - Оп. 39. -Спр. 5164. - Арк. 13 - 13 зв.

³³ РДIА. - Ф. 40. - Оп. 1. - Спр. 48. - Арк. 208 зв. ; Спр. 49. - Арк. 136 зв.

³⁴ Рындзюнский П. Г. Городское гражданство дореформенной России. - М., 1958. - С. 171.

³⁵ Свод законов Российской империи. - Т. 9: Законы о состояниях. - Ст. 551.

³⁶ Боханов А. Н. Крупная буржуазия России (конец XIX в. - 1914 г.). - С. 61 - 63.

³⁷ Шудрик I. О., Даниленко Л А. Вказ. праця. - С. 185.

³⁸ Допiк О. М. Родина Терещенкiв в iсторiї доброчинностi. - С. 45 - 46.

³⁹ Яблочков М. История дворянского сословия в России. - СПб., 1876. - С. 657.

⁴⁰ ПСЗ РИ. - Собр. 2-е. - Т. 31. - N 31236.

⁴¹ РДIА. - Ф. 1343. - Оп. 30. - Спр. 930. - Арк. 27 - 28 зв.

⁴² Там же. - Ф. 560. - Оп. 38. - Спр. 179. - Арк. 21 - 22.

⁴³ Лазанська Т. I. Iсторiя пiдприємництва в Українi. - С. 74.

⁴⁴ Гуржiй I. О. Розвиток товарного виробництва i торгiвлi на Українi. - С. 143, 135 - 136.

⁴⁵ Лазанська Т. I. Торговельнi доми України на рубежi двох столiть (1892 - 1914 рр.).

- С. 26.

⁴⁶ Бернштейн С. Одесса. Исторический и торгово-экономический очерк Одессы в связи с Новороссийским краем. - Одесса, 1881. - С. 26; Одесса. 1794 - 1894. - Одесса, 1895. - С. 188.

⁴⁷ Скальковский К. Воспоминания молодости: 1843 - 1869. - СПб., 1906. - С. 19.

⁴⁸ Гуржiй I. О. Розвиток товарного виробництва i торгiвлi на Українi. - С. 144.

⁴⁹ Бровер I. М. Вказ. праця. - С. 82.

⁵⁰ Боханов А. Н. Российское купечество в конце XIX - начале XX века. - С. 107.

⁵¹ Автор опрацював вiдповiднi данi за такими джерелами: Первая Всеобщая перепись населения Российской империи, 1897 г. - Т. 8, 13, 16, 32, 33, 41, 46, 47, 48. - М., 1904.

⁵² Рашин А. Г. Население России за 100 лет (1811 - 1913 гг.). Статистические очерки.

- М., 1956. - С. 122.

⁵³ Субботин А. П. В черте еврейской оседлости. Отрывки из экономических исследований в западной и юго-западной России за лето 1887 г. - Вып. 2. - СПб., 1890. - С. 113.

Аксаков И. Исследования о торговле на украинских ярмарках. - СПб., 1858. - С. 6. ³⁵ Павлович В. Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба: Екатеринославская губерния. - СПб., 1862. - С. 260.

⁵⁶ ПСЗ РИ. - Собр. 2-е. - Т. 9. - N 7694-а.

⁵⁷ Там же. - Т. 10. - N 7931.

⁵⁸ Там же. - Т. 16. - N15145.

⁵⁹ Ковалинский В. Указ. соч. - С. 175.

⁶⁰ Аксаков И. Указ. соч. - С. 55; Багалей Д. И., Миллер Д. П. Указ. соч. - Т. 2. - С. 131.

⁶¹ Аксаков И. Указ. соч. - С. 6.

⁶² Бровер I. М. Вказ. праця. - С. 86; Iсторiя Одеси / Пiд ред. В. Н. Станка. - Одеса, 2002. - С. 96.

⁶³ Кругляк Б А. Ярмаркова торгiвля на Українi в перiод капiталiзму. - С. 40 - 41.

⁶⁴ Боханов А. Н. Торговые дома в России в конце XIX - начале XX в. - С. 88 - 89.

⁶⁵ Лазанська Т. I. Торговельнi доми України на рубежi двох столiть (1892 - 1914 рр.). - С. 30, 36, 37.

⁶⁶ Бєлiков Ю.А. Вказ. праця. - С. 94 - 95.

⁶⁷ Янсон Ю. Из путевых заметок о свекловичном хозяйстве Малороссийских и Юго-Западных губерний (1867 - 1868 гг.) - СПб., 1869. - С. 5.

⁶⁸ Допiк ОМ. Родина Терещенкiв в iсторiї доброчинностi. - С. 23 - 26, 29.

⁶⁹ Крутiков В. В. Буржуазiя України та економiчна полiтика царизму в пореформений перiод. - С. ЗО, 31, 38.

стр. 40

⁷⁰ Лазансъка Т. I. Iсторiя пiдприємництва в Українi. - С. 230, 231.

⁷¹ Бровер I. М. Вказ. праця. - С. 116.

⁷² ПСЗ РИ. - Собр. 2-е. - Т. 37. - N 37950.

⁷³ Багалеп Д. И., Миллер Д. П. Указ. соч. - Т. 2. - С. 265 - 266.

⁷⁴ Устав Харьковского Торгового банка. - Х., 1868. - С. 1 - 2.

⁷³ Левандовская А. А., Левандовский А. А. "Тёмное царство": Купец-предприниматель и его литературные образы. - С. 157.

⁷⁶ РДIА. - Ф. 571. - Оп. 9. - Спр. 805. - Арк. 119 - 129.

⁷⁷ Марелл К. Б. Сахарные короли // Огонёк. - 1991. - N 50. - С. 23 - 25.

⁷⁸ Скалъковский К. Указ. соч. - С. 293.

⁷⁹ Табл. складено за: Нардова ВА. Городское самоуправление в России в 60-х - начале 90-х годов XIX в. Правительственная политика. - Л., 1984. - С. 70.

⁸⁰ Писаръкова Л. Ф. Социальный состав гласных накануне контрреформы 1892 года. - С. 153 - 154.

⁸¹ Там же. - С. 154.

⁸² Бєлiков Ю. А. Вказ. праця. - С. 52.

⁸³ Городовое положение с законодательными мотивами, разъяснениями и дополнительными указаниями / Сост. С. Г. Щегловитов. - СПб., 1892. - С. 282.

⁸⁴ Свод законов Российской империи. - Т. 9: Законы о состояниях. - Ст. 590, 614. - С. 119 - 120, 124.

⁸³ Там же. - Ст. 595, 596. - С. 120.

⁸⁶ Галайба В. Хронiка старого Киева. - К., 2003. - С. 154.

⁸⁷ Кругляк Б. А. Ярмаркова торгiвля на Українi в перiод капiталiзму. - С. 42.

⁸⁸ Устав Киевской биржи. - К., 1881 - С. 5, 10.

⁸⁹ Невзоров А. Русские биржи. - Юрьев, 1898. - Вып. 1. - С. 173.

⁹⁰ Напр. : Правила Харьковского коммерческого клуба. - Х., 1864. - 11 с.

⁹¹ Бєлiков Ю. А. Вказ. праця. - С. 67 - 68.

⁹² Донiк О. М. Благодiйнiсть в Українi (XIX - початок XX ст.) // Укр. iст. журн. -2005. - N 4. - С. 169.

⁹³ Ульянова Г. Н. Благотворительность московских предпринимателей: 1860 - 1914 гг. - С. 249.

⁹⁴ Ковалинский В. Указ. соч. - С. 223.

⁹³ Донiк О. М. Родина Терещенкiв в iсторiї доброчинностi. - С. 107.

⁹⁶ Державний архiв Харкiвської областi. - Ф. 45. - Оп. 1. - Спр. 1461. - Арк. 98 - 100.

⁹⁷ Донiк О. М. Родина Терещенкiв в iсторiї доброчинностi. - С. 54 - 55; Скибицька Т. Харитоненки // Пам'ятки України. - 1992. - N 2 - 3. - С. 39 - 40, 117 - 118.

⁹⁸ Благотворительные учреждения М. П. Дегтерева и приют Е. И. Дегтеревой за десятилетие 1902 - 1912 г. - К., 1913. - С. 6 - 8; Державний архiв м. Киева. - Ф. 163. - Оп. 35. - Спр. 12. - Арк. 21.

⁹⁹ Болсуновсъкий С. М. Катеринослав-Днiпропетровськ 225. Видатнi особистостi та обличчя мiста. - Днiпропетровськ, 2001. - С. 24.

¹⁰⁰ Разманова НА. Общественная инициатива торгово-промышленных кругов России и материальное обеспечение коммерческих училищ // Отечественная история. - 2004. - N 2. - С. 78.

¹⁰¹ Нiколаєва Т. М. Роль пiдприємцiв України в розвитку професiйної освiти (остання третина XIX - початок XX ст.) // Укр. iст. журн. - 2005. - N 1. - С. 88 - 91.

¹⁰² Ступак Ф. Я. Благодiйнi товариства Києва (сер. XIX - поч. XX ст.). - К., 1998.

- С. 82.

The merchants in Ukraine in the XIX th century are examined in the article as a separate class with its own legal status, ethnic structure, class and professional structure organization, typical occupation. The sources of its formation, its role in economical and social life, its social and cultural activity are analyzed.

Постоянный адрес данной публикации: