Божественне військо

Етнонім ґерманці є лише кентумною формою сатемного етноніма сармати / серменди (кермний / ґермний / вермний / сермний / чермний – «темно-червоний, темний»). Отже, античні ґерманці були не тільки темно-червоношкірими, а і переважно слов'янськомовними, як і їхні пращури сармати. Сучасні ж псевдоґерманські мови, як і перша в Европі літературна мова пращурів українців ґотів ґрутуннів = хросів / русів, сформувалися остаточно лише в темні віка Середньовіччя на основі піджинів, якими нащадки прибульців слов'янськомовних темно-червоношкірих сарматів та балтськомовних яскраво-червоних савроматів спілкувалися з блідолицими прибульцями прототюрксько-ґерманськомовними сако-масаґетами та з такими ж блідолицими тубільцями Европи.

Якщо за лексикою саме балтські мови є найбільш близькими до санскриту, то праслов'янська мова є найбільш близькою як до більш архаїчної сатемної ведичної стародавньоіндійської мови, так і до стародавньокитайської мови, що згідно з дослідженнями Цун-тунг Чанга («Індоевропейська лексика в старокитайській мові», https://publikationen.ub.uni-frankfurt.de/frontdoor/index/index/year/2009/docId/7147) була індоевропейською мовою. До того ж перша держава на теренах Китаю Шан-Інь була державою зовсім не пращурів хуася чи ханьців, а насправді пращурів праслов'янськомовних сарматів та тунгузькомовних маньчжурів, що на протязі багатьох тисячоліть мешкали черезсмужно без будь-якої ворожнечі переважно в високогірних улоговинах. Якщо завдяки лексиці позбавлену флексій туранську за граматикою англійську мову і можна вважати індоевропейською, то маньчжурську мову тим паче можна вважати праслов'янсько-стародавньокитайською мовою. Адже вона має дуже багато не тільки лексичних, а і граматичних сходжень з праслов'янською мовою.

На те ж, що пращури більшості чувашів темно-червоношкірі горяни гуни савіри (жуни сувари), караболгари та каракозари прийшли до Европи з Далекого Сходу разом зі слов'янськомовними темно-червоношкірими сарматами та аланами-торками свідчить велика кількість чувасько-евенських та чувасько-корейсько-японських лексичних ізоглос, більшість з лексем яких мають праслов'янське походження подібно тим, що приналежать до концепту «дербінг» – «свобідний, вільний; слуга; робітник; дерти; кора, деревина; дорога, шлях; обличчя, лоб, череп; ярмарок, дерібан; тервінги, черв'яни, серби та інше»:

чув. «тарҫӑ» / *тарбӑ < *тэрб- > *сэрб-, евенк. «кэ̄лӯмэ» / *[с]кэ̄лӯбэ < дэ̄рӯбэ > *склаб- > *склав-, «гэрбэн» / *сэрбэн < *тэрб- < *дэрб-, япон. «dorei» / *der[b]ei – слуга; чув. «ирӗк» / *[с]ир[б]ӗк < *дěрб-, «шалпар» / *салбар < *сэрб- < *тэрб- < *дэрб-, евенк. «дэрӯмкӣн» / *дэрбкӣн[г], «чумку» / *ту[р]бгу < *дэ[р]бгу, «ты̄нмукӣт» / *тэ[р]букӣт < *дэрб- – «слобідний / свобідний, вільний»; чув. «сельдерей» / *дерберей, япон. «serori»/ *der[b]ori, кор. «selleoli» / *derbeoli, монг. «селөдерей» – селера; чув. «çул» / *дул, кит. «dàolù», кор. «dolo», себ., яван. «dalan», япон. «dōro» – «дорога, шлях»; чув. «ҫурӑк» / *дур[б]ӑк, евенк. «дэрбилгэчэ̄, дэлпэргэчэ̄» – «вільний проміжок [в суцільній деревині]; тріщина», «дэрбилгэ-мӣ / дэлпэргэ-мӣ» – тріснути;  чув. «чӑрмала», «тӑлпала» / *дӑрбала, евенк. «талума̄де-мӣ» / *дарба̄де-мӣ – «дер[б]ти, здирати [шкіру, луб, кору]»; чув. «тир» / *дэр, маньчж. «sukū» / *sukū[ra] – шкіра, чув. «чӗрей» / *дӗрэй, нан. «дэрэл», евенк. «дэрэ» – «поверхня голови, що вільна від волосся; обличчя», евенк. «дэллэ» / *дэрбэ – «череп, лоб»; чув. «хуп» / *луб, «хупӑ» – «луб, кора», нан. «хоракта», діал.-евенк. «эрэктэ» / *[д]эрэбтэ – кора, евенк. «дэллэ» / *дэрбэ- – «кора, поверхня дерева; деревина»; чув. «ярмӑркка»[1] / *[д]эрб[т]орг- – «торгівля за вільними цінами; ярмарок»; евенк. «дярбан» / *дэрб[т]ор[г] – «велике стійбище; ярмарок»; евенк. «ирэмӣмэ̄тчэ-мӣ» / *[д]эрб- – «ходити [в гості]»; маньчж. «yabumbi» / *[d]ya[r]bumbi, кит. «yóulì» / *[d]yóulì – «ходити [повільно]» (від прасл. *derbing > *terb[ing] > *s[e]rb > (*srb // *sueb-) > *slebodan > slob[od]an > sloven > slav- // sveb[odan] > svav – «слобідний / свобідний, вільний; свеб = серб; шваб = словен; германець / гермундур = серменд / жирмунт»; *derbun[g] > *tě[r]vun > tivun – «вільнонаймана людина = слуга в Київській Русі; тивун»; прасл.-і.е. *derbʰ- – «теребити / *дербити; шкрябати; здирати; злупити; зрізати [звільняючи від чогось]»; прасл. *der[b]ga[m]ti > *d^ьrgati – «звільняти від рослинності; дьоргати, смикати, тягти, рвати»; *der[b]ga > *dorga – «звільнений від рослинності прохід, проїзд; дорога, тропа, стежка»; *der[bim]ti > *derti – «звільняти від кори чи будь-якого іншого поверхневого шару; дерти»; *derbo > *dervo – «звільнений від кори будівельний матеріал = деревина[2]»; *derbo > *červо – «вільна від будь-чого порожнина; черево»; *derb > *čerp- – «кістяк голови, звільнений від мозку; щось обдерте; череп»; *derbo < *derdo > *žьrdio – «вільна частина будь-чого суцільного = отвір; шийка великої посудини для вина; жерло»; *derb > *želbъ – «пристрій для вільного стоку води; жолоб»; *derbent – «вільний прохід у гірському масиві»; *derberey > *serberey > *selderey – «вільна [дика, некультивована] рослина»; *derb > *terv > *čr̥vь – «вільний прохід для їжі; черв'як, хробак; змія»; *derbec > *žerbec – «вільний від вузди кінь = жеребець»; *derab > *žerаѵъ – «вільний, дикий птах; журавель; *derib > dulib – «вільна, некняжа людина; дуліб[3]»; *derb[t]org > *jermark > *jārmark – «торгівля за вільними цінами; ярмарок»; *deryban[4] – «звільнення нерухомості від державної опіки»; *dereb > *žerbьjь – «спосіб звільнення вій відповідальності за прийняте рішення, уживаний з метою довільного встановлення певної черговості, прав та обов'язків на що-небудь, оснований на випадковості; жереб»; *deribat – «довільне похідне; дериват [споріднене лат. «derivatus» – відведений]»; прасл. *derbend > *sermend, нім. «Diener» / *De[rb]ner, лит. «tarnas» / *der[b]nas, вірм. «tsarra» / *tsarba < *derba, лат. «servus»[5] / *derbus – «вільна, незалежна людина, що прихильна до когось; слуга»; лтс. «brīvība» / *d[e]rib-, лаос. «seliphab» / *derib-, узб. erkinlik / *[s]er[b]kin- < *derb- – свобода; англ. «derby» – «висока непокрита [звільнена від покриття] посудина; котелок»; турец. «serbest» / *derb- – «вільний, безкоштовний»; перс. «talk» – визволитися; лит. «drabažas» – «відпала кора»; рум. «țelină», блг. «целина» / *дер[б]ина, мкд. «целер», слвц. «zeler», чес. «celer» / *der[b]er – селера; грец. «δρόμος», рум. «drum» / *d[e]rub, порт. «caminho», франц. «chemin» / *de[r]bin, лтс. «ceļu» / *deru[b] – «дорога, шлях»; н.-луж. «jermank», «jermark» / *der[b]mark < *derbtorg, адиг. «ермэлыкъ» / *[д]эрб[т]орг – «торгівля за вільними цінами; ярмарок»; франц. «marche», англ. «market» – «ринок, торг»; лит. «derėtis», англ. «bargain» / *torgain – торг).

Вочевидь, гуни савіри (темношкірі) були антропологічно змішаним народом – так званими зараз, гуранами. Їхня шляхта була нащадками слов'янськомовних сарматок, що одружували своїх синів переважно з жінками дружніх алано-сарматських племен. Адже навіть до самого падіння маньчжурської династії Китаю його імператриці одружували своїх синів лише на жінках зі шляхетного европеоїдного роду нірунів (ніра). І навіть наложниць для майбутніх імператорів Китаю обирали переважно саме з цього славетного роду.

На те ж, що шляхетні маньчжури у гіршому випадку були лише гуранами[6], тобто незначно метисованими нащадками слов'янськомовних сарматів, вказує не лише наявність великої кількості слов'янсько-маньчжурських ізоглос, а і майже відсутність у них всіх типових монголоїдних рис (а саме, чорне, але не жорстке волосся, добре профільоване, а не сплощене обличчя, великий ніс, що не слабо, на відміну від монголоїдів, а навпаки дуже сильно виступає, відсутність азіатської розкосості очей і смаглявість замість жовтини шкіри). Саме про це свідчить і опис вигляду китайської імператриці – вольової нащадиці сарматів нірунки Цисі[7]:

Імператриця Цисі в молодості та Чжень Фей – улюблена наложниця імператора Гуансюя

(http://maxima-library.org/opds/b/241458?format=read);

«Всі дами увійшли до аудієнц-зали, в якій вже перебувала на троні імператриця, що овдовіла. Трон, що височів на помості, застеленому червоним килимом, був кріслом, обтягнутим жовтою шовковою тканиною; перед ним стояв невеликий столик, накритий також жовтою шовковою тканиною. За кілька кроків від Цисі, з лівого боку, на такому ж троні сидів імператор[8] Гуансюй. Вона середнього зросту, добре складена, але тримається дещо сутулувато. Її обличчя довгасте, чисте, смагляве, ненабілене і ненарум'янене. Очі чорні, невеликі, у них видно розум і проникливість, дуже живі й анітрохи не розкосі, а нагадують своїм розміром мигдалину. На голові типова маньчжурська зачіска, що складається з чорної перуки з широким поперечним бантом…» (Василь Сідіхменов, «Маньчжурські правителі Китаю», http://maxima-library.org/opds/b/241458?format=read).

 «Географ і лінгвіст, на ім'я Джон Берроу (John Barrow), що був, з 1792 до 1794 роках, у складі першої посольської місії Британії до Китаю, залишив після себе книгу «Подорожі в Китаї» (The Travels in China, 1804), в якій він описує свої враження від побаченого у китайській державі. Берроу пише: «Маньчжурські татари являють собою змішану расу. Серед них ми спостерігали деяких чоловіків і жінок, які були абсолютно білошкірими та рум'яними; деякі мали світло-блакитні очі, прямі та горбаті носи, буре волосся, величезні густі бороди і були схожі більш на греків, ніж на татар. Звичайно ж, не доведено, що греки Согдіани, чиї нащадки, мабуть, змішалися із західними татарами, і з якими маньчжури були пов'язані, могли передати цей тип зовнішності. Чен Лунг, чий ніс був майже орлиним, а обличчя рожево-червоним, неодноразово вихвалявся своїм походженням від Чингісхана… Щодо розмовної мови маньчжурів, я зустрічав таку думку етнічного китайця: «Їхня мова настільки відмінна від китайської, що різниця навіть більша, ніж різниця між англійською та гінді». Гарний приклад. Інший китаєць, пише про те, що пам'ять про маньчжурський етнос, ні-ні, та й проявить себе, коли хтось у Північному Китаї скаже: «Мій батько високий, тому що він наполовину маньчжур». Більшою мірою саме високий зріст характеризує сучасних маньчжурських нащадків, навіть у випадках, коли високі люди називають себе етнічними китайцями. Будь-якого китайського дилду можна сміливо віднести до носіїв европеоїдних генів, отриманих від маньчжурів або іншого подібного джерела[9]:... Ще один приклад побутового посилання на маньчжурську спадщину, згаданий вище китаєць наводить, цитуючи вислів слабкої статі: «Ми, дівчата на Північному Сході, красивіші через те, що в нашій рідні були маньчжури». З твердженням про красу, китаєць висловлює згоду, додаючи: «Однак усі вони підтверджують, що почуваються китайцями»…» (Володимир Янченко, «Маньчжури та Нанайці – Нащадки Неаріїв», https://proza.ru/2021/06/01/637).

Все це дозволяє зробити висновок про досить тривалий і тісний контакт праслов'ян у давнину як з тунгузо-маньчжурськими, так і з китайськими, і з корейськими племенами:

«Факти свідчать, що майже на порожньому місці виникла розвинена ієрогліфічна писемність, що за основними своїми параметрами є порівняно такою ж як і близькосхідна. Якщо додати до цього висновки деяких лінгвістів про паралелі між давньокитайською та індоевропейськими мовами та нагадати, що система календарного числення, включаючи членування року на 12 місяців з використанням додаткових вставних (7 на 19 років) та застосування 60-річного циклу для обчислення днів, також копіює давньовавилонську[10], як і система 12 знаків зодіаку (у Шан – 12 циклічних знаків), то важко утриматися від припущення, що не тільки бойові колісниці прикотили в Аньян з далекого Заходу... Крім писемності і календаря привертає увагу мистецтво, що виявилося насамперед у елегантному тонкому різьбленні, скульптурних зображеннях і бронзовому литті. Що стосується судин з бронзи, то вони були відомі і в доаньянські часи, причому в ерліганських майстернях їх виготовляли з дуже високоякісним орнаментом, який хоч і поступається за витонченістю та вишуканістю орнаменту на аньянських судинах. Аньянські судини з бронзи порівняно з ерліганськими – чи не вершина можливого, у чому легко переконатися, поглянувши на колекції таких посудин у музеях або хоча б просто ознайомившись з відповідними каталогами. Досконала форма, включаючи вироби у вигляді тварин (наприклад, слона), тонко витриманий стиль орнаменту, химерність різьблення – все це впадає у вічі і свідчить про високе мистецтво кваліфікованих майстрів бронзового лиття, які явно не даремно їли свій хліб. Аньянська кругла кам'яна скульптура, у тому числі з дуже твердих порід (мармуру та яшми), також демонструє високу майстерність та розвинений художній смак, що відточувалися століттями. Це відноситься до різьблення по дереву і кістці, до судин з білої глини, до архітектурних прикрас круп'яних будівель і т.д. Не торкаючись знову складної проблеми ґенези високоякісного мистецтва і досконалого художнього смаку шанських майстрів, будь-кому впадає в око: аньянський етап цивілізації Шан – не просто остання фаза спонтанної еволюції якоїсь етнічної спільноти, він знаменував собою різкий стрибок в історії Китаю. І цей різкий якісний стрибок у сфері витончених мистецтв, писемності та архітектури означав – незалежно від його витоків – кардинальне зрушення у духовній культурі мешканців протодержави Шан, у їхньому світогляді та менталітеті» (Леонід Васильєв, «Стародавній Китай», Том 1. Шан-Інь, Західне Чжоу (до VIII ст. до н.е.)», https://readli.net/drevniy-kitay-tom-1-predyistoriya-shan-in-zapadnoe-chzhou-do-viii-v-do-n-e/).

Можливо, українські князі монгольського походження Глинські (Мамаї) теж були не лише ковалями киятами[11], а і нащадками слов'янськомовних горян нірунів [тунгузько-маньчж. «ниравӣ»][12] = аланів / асів = гунів / жунів = «зміїв» (монг. «нуруу», маньчж. «alin», швед. «ås», евенк. «гуӈука̄», япон. «une», порт. «cume» / *gune – гірський хребет).

«Зібравшись усі разом, вони заготували в лісі багато дров і вугілля цілими харварами, зарізали сімдесят голів биків і коней, здерли з них шкури і зробили [з них] ковальські хутра. [Потім] склали дрова та вугілля біля підніжжя того косогору і так обладнали те місце, що разом цими сімдесятьма хутрами стали роздмухувати [вогонь під дровами та вугіллям] доти, доки той [гірський] схил не розплавився. [В результаті] звідти було видобуто безмірну [кількість] заліза і [разом з тим] відкрився і прохід. Вони всі разом відкочували і вийшли з тієї тіснини на простір степу. Кажуть, що роздувала хутра головна гілка [племені], що походить від Кияна» (Фазлуллах Рашид-ад-Дін, «Зібрання літописів», https://www.vostlit.info/Texts/rus16/Rasidaddin_2/kniga1/frametext4.html).

Але все ж таки «козацько-дружинна культура» українців-русів походить зовсім не від споріднених їм аварів чи нірунів (Rǔzhēn / *Рузкен), що розчинилися в різних як тюркських і псевдоґерманських, так і слов'янських народах, а саме від ґотоаланів, які були нащадками слов'янськомовних сермендів / ґерманців:

«О. Кунік …запропонував у 1875 р. інше пояснення: він вказав на можливість зв'язку імені Русі з епічним прізвиськом ґотів «Hreidhgotar», для якого він відновлює більш давню форму «Hrôthigutans» («славні ґоти»)… Думку Куніка розвинув у новому напрямі Будилович, у доповіді, читаній на московському археологічному з'їзді. Він і історично, і етнологічно ставить Русь у зв'язку з ґотами, а її ім'я – з ґотською основою «hrôth»[13], намагаючись, таким чином, замінити «норманську» теорію «ґотською»…» (Ф.А. Брокгауз, І.А. Ефрон, «Енциклопедичний словник // Русь, походження назви»,

http://www.bibliotekar.ru/ber/286.htm).

В «Етимологічному словнику української мови» (гол. ред. О.С. Мельничук, http://litopys.org.ua/djvu/etymolog_slovnyk.htm) спорідненому етноніму «гревтунги» слову «гридь»[14], що означає нижню верхівку княжої дружини (молодшу князівську дружину, Ушаков, http://dic.academic.ru/dic.nsf/ushakov/782970), зіставляється, як близьке до нього за змістом, грец. слово "χάρις", що означає: 1) краса, витонченість, привабливість; 2) слава; 3) прихильність, люб'язність, доброзичливість, добровільність, милість; 4) благодіяння, милість, послуга; 5) радість, насолода, блаженство; 6) шанування, честь, повага; 7) подяка, вдячність; 8) нагорода, винагорода; 9) благодать (Давньогрецько-російський словник Дворецького // χάρις, https://wiki.lingvoforum.net/wiki/index.php/Книги/Древнегреческо-русский_словарь_Дворецкого/137).

І це слово є дуже близьким не тільки до лат. «gratia» та до авест. «xardnah» – «слава, велич, блиск, сяйво, харизма», але і до етнонімів: хорезмійці, хуруси / руси, кроати / хорвати та ґрейтунги / ґревтунги / ґрутунни = хорутани. У грецькій мітології «харити», а в римській «грації» – «прекрасні за виглядом благодійні богині, що втілюють добрий, радісний і вічно юний початок життя».

Однак, можливо, що спотворений етнонім пращурів українців «русь» (як і їхній візантійський екзоетнонім «хроси» і східний екзоетнонім «хуруси / уруси») теж є зовнішнім етнонімом, а саме балтсько-фінським екзоетнонімом (подібно до етнонімів жмудь, ямь, корсь / курши, сумь / суомі, весь / вепси, водь, лібь / ліви, чудь і пермь):

«Це (Київська держава, – П.Д.) було досить ефемерне і аморфне утворення. Але керувалося воно з Києва через намісників, і всі вони були синами київського князя. Доріг не було, всі переміщення здійснювалися річками, взимку на санях, влітку на човнах. Від Києва до Новгорода шлях займав не менше двох місяців. Керувати такою державою було неможливо. Тому коли спочатку зникла печенізька небезпека, а потім поступово припинився шлях «з варяг до греків», це утворення почало розповзатися... І Київська Русь, і Давньоруська держава – це однаково коректні і однаково умовні назви для цього аморфного об'єднання. З'явилися ці найменування досить пізно. Різниці ніякої немає... Те, що центром держави був Київ, це безумовно. Київ був не тільки політичним, а й ідейним центром. Там була резиденція київського митрополита…» (Ігор Данилевський, з інтерв'ю Андрія Мозжухіна «Рюрик – це легенда», http://rusplt.ru/society/ryurik--eto-legenda-13348.html?utm_campaign=transit&utm_source=mirtesen&utm_medium=pad).

І, вочевидь, екзоетнонім українців русини / рутени був переосмислений сусідніми народами вже в кінці темних віків Середньовіччя і став пов'язуватися з темно-червоним чи навіть коричневим кольором шкіри височенних грутуннів = хросів = русів-українців[15]:

«На відміну від східних ґотів[16], що промовляли свій етнонім «червоніти(ся)» ґотською як [hrö:ðuŋ], західні ґоти[17] поступово перейшли на мову антів і стали вимовляти цей загальноґотський (західнослов'янський, – П.Д.) етнонім на антській (південнослов'янській), тобто «церв'ящії(ся)»[18]. Ґотською (західнослов'янською, – П.Д.) мовою цей варіант етноніма звучав як [θerviŋ (ðerviŋ)], оскільки в давньоґерманській мові[19] африкати «ц» не було і вона замінювалася міжзубною, яка в силу особливості давньоґерманської мови вимовлялася напівдзвінко, десь між [θ] і [ð]... Отже, чи не легендарна, а історична держава Рейдґоталанд[20] була створена в III столітті н.е. надчорноморськими ґотами, що називали себе [hrö:θ] (і відомі нам в іншомовній передачі як: hros / hrus, рос / рус, руді, 'ρως)[21]. На східнослов'янському ґрунті[22] у [hrö:θ] неминуче повинен був відпасти відсутній в давньоруській мові (міському койне, – П.Д.) придих [h], а [θ] – перейти аналогічно грецькій мові в [s]: [hrö:θ] → [rö:s] → рос / рус. Тому можна з повною підставою стверджувати, що лінгвістичне перетворення в давньоруській мові етноніма грейтунгів [hrö:θ][23] в рос / рус є цілком закономірним» (Володимир Єгоров, «Русь і знову Русь», https://flibusta.site/b/649535);

«Тому можна з повною підставою стверджувати, що перетворення давньоруською (праукраїнською, – П.Д.) мовою етноніма ґрейтунгів [hroe:th] на «рос / рус» лінгвістично цілком закономірно. Державу ґрейтунгів, реальний Рейдґоталанд Ґерманаріха, можна назвати Руссю – Руссю Першою [В. Єгоров. «Русь і знову Русь»]…» (Вольфганг Акунов, «Оповідь про наших ґотських пращурів», https://flibusta.su/book/64678-skazanie-o-nashih-gotskih-predkah/read/);

«...я бачив русів, коли вони прибули у своїх торгових справах і розташувалися на річці Атіль. І я не бачив (людей) з більш досконалими тілами, ніж вони. Вони подібні до пальм, рум'яні, червоні. Вони не носять ні курток, ні жупанів, але носить будь-який чоловік з числа їх кису, якою він покриває один свій бік, причому одна з його рук виходить з неї... Потім прийшла стара жінка, яку називають ангелом смерті, і вистелила на лаву все вище зазначене; вона ж керує шиттям і приготуванням його, вона також бере дівчину, і я бачив її чорною (темно-червоною), товстою, з лютим виглядом...» (Авраам Гаркаві, «Сказання мусульманських письменників про слов'ян і русів», р. Х «З записів Ахмеда ібн-Фадлана ібн-Аббаса ібн-Рашида ібн-Хаммада (що писав в 20-х роках X століття)», http://www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/Russ/X/Garkavi_mus_pis/10.htm).

Звичайно ж, не тільки вари, варіни, ободріти, вільці / лютичі, ломбарди і авари / обри, а й англи, і юти, і йоти / гьоти, і гуни гаути / вільтини = фризи-руси, як і всі інші нащадки прабалтсько-слов'янськомовних жунів, дісців, сарматів, гутіїв = юечжів / согдів, аланів-торків і жуань-жуанів / нірунів (див.: http://dic.academic.ru/dic.nsf/ruwiki/71361, http://dic.academic.ru/pictures/wiki/files/52/4_Gift_Bringers_of_Otto_III.jpg), мали аналогічно паміро-ферганцям, індоаріям, давнім персам, караболгарам і каракозарам дуже смаглявий (темно-червоний, темно-вишневий, малиновий, коричневий) колір шкіри:

«...візантійці називають їх русійа, сенс цього [слова] – темно-червоні, руді» (ал-Мас'уді, середина X ст., «Арабські науковці про нашестя норманів на Севілью в 844 р.», http://www.vostlit.info/Texts/rus15/Ibn_al_Kutyja/text2.phtml?id=12427);

«XV. У північних краях є якийсь нарід, який греки за його зовнішнім виглядом називають Ρονσιος (русіос), ми ж за їхнім місцем мешкання кличемо «норманами», так як тевтонською мовою це означає «північні люди»[24]...» (Посол італійського короля Беренгарія до Візантії в 949 році Ліутпранд Кремонський, «Книга відплати»,

http://www.vostlit.info/Texts/rus/Liut_Kr/frametext8.htm).

Тут явне переосмислення перекладачем «водних людей», якими були пращури варінів, гунів вількінів = вільтинів / велетів / вільтів = вільців / лютичів, вільтинів = фризів-русів, донських аланів-русів, азово-чорноморських ґотів-русів та інших полян-українців, що мандрували переважно верхи на човнах, – варягів (укр. «вершників») = нарців / нартів (япон. «норіта» – вершник) = русів[25], в «північних людей»:

«...д.-ісл. «Njordr» [Ньорд] – морський бог, грец. «Νηρεύς» [Нерей] – морський цар, ім'я осетинських мітологічних героїв – нартів, ... снскр. «nârâs» – води, новогрец. «νερο» – вода, ... лит. «narsas» – «лють, мужність»...» (Вяч.Вс. Іванов, В.М. Топоров, «Індоевропейська мітологія», у кн.: «Міти народів світу: Енциклопедія». М., 1980. – Т. 1. – С. 527-533, http://philologos.narod.ru/myth/indeurmyth.htm https://ru-sled.ru/indoevropejskaya-mifologiya/).

Тому-то горянам українцям більш личить саме сучасний їхній етнонім, що не є пов'язаним з кольором шкіри їхніх пращурів і означає вищі та верховні.

Українці, як і їхні пращури баньшунські мані – ба-ді та інші сармати-дісці (чи-ді – червоні ді, бей-ді – білі ді, жун-ді – велетні ді, шаньжуни – горяни-велетні, юечжі – гутії) за думкою стародавніх китайців є «божественним військом».

Вільнолюбні пращури українців не терпіли не лише утисків і пригнічення, а і будь-якого підпорядкування. Тому-то вони споконвічно й воліли перебиратися на вільні землі. Але ж зараз придатних для існування вільних земель ніде не має і, отже, треба героїчно захищати свою батьківщину від психічно інфантильних нелюдів:

«Хань-чжунський полководець Шан-цзі зробив одного разу наступну промову на захист ба-ді: «Ба-ді семи родів мають заслугу в тому, що вбили білого тигра. Ці люди – хоробрі, войовничі та добре вміють битися. Колись цяни, вступивши до округів та повітів Хань-чуань, зруйнували їх. Тоді нам на допомогу з'явилися ба-ді, і цяни були розбиті на голову і винищені. Тому-то баньшунських манів[26] і прозвали «божественним військом». Цяни відчули страх і передали іншим родам, щоб вони не рухалися на південь. Коли ж згодом цяни знову вторглися з більшими силами, то ми тільки за допомогою тих же ба-ді кілька разів завдавали їм поразки»... Що «ді» не були схильні до підкорення, найвище ставлячи особисту свободу, видно з того, що вони без вагання кидали свою поневолену батьківщину і розходилися – одні на північ, інші на південь, туди, де ще був простір, куди не добиралися китайці зі своїм державним устроєм, чиновниками та правилами гуртожитку. Так вони, з плином століть, дісталися з одного боку до басейну Брахмапутри, Іраваді та Салуїну, з іншого до Алтаю та південного Сибіру[27]. …як північні, так і південні дісці[28] відрізнялися одними й тими ж рисами свого племінного характеру: гарячим темпераментом, зневагою до смерті, рішучістю і надзвичайною відвагою; це були воїни за натурою, за покликанням: вони вступали у боротьбу заради самої боротьби і, дорожачи своєю особистою свободою, не виносили підпорядкування, в якій би формі останнє не виявлялося. Будучи рухливими, енергійними, діяльними і в той же час, не відрізняючись великою прихильністю до батьківщини, вони залишали останню, коли умови життя в ній змінювалися, і розходилися все далі у пошуках країн, де їхнє соціальне життя, у формі дрібної громади, керованої виборними старшинами, могло мати ще місце. Де б, проте, дісці[29] не мешкали, головними і улюбленими промислами їх завжди були полювання і рибальство, які цілком задовольняли їхні бродячі схильності, заповзятливу натуру їх, найвищою мірою самостійну та лицарську. ...вони не виносили деспотизму, а й самі ніколи не були деспотами ні в родині, ні в колі своїх рабів і підлеглих. В силу цих расових особливостей характеру, а також відсутності в їхній натурі хтивості, дісці є в Азії єдиним народом, у якого моногамія становила первинну і основну форму шлюбу[30]… Наскільки можна судити тепер за уривчастими звістками про релігію дісців, що дійшли до нас, ми повинні вважати, що у них одночасно існували всі три стадії релігійного мислення, а саме – поклоніння природі (тотемізм), шаманізм і, нарешті, поклоніння пращурам, яке не розвинулося до антропоморфізму, можливо, завдяки саме тій обставині, що діській громаді були тоді чужі монархічні принципи» (Г.Ю. Грумм-Гржимайло, «Чому китайці малюють демонів рудоволосими?», http://www.litmir.net/br/?b=128057&p=176,

http://archive.li/TPE47; http://www.velesova-sloboda.org/antrop/grumm-grshimaylo01.html;

Павло Данильченко, «Історія племен і народів, що сформували український етнос і державу Україну»

https://chtyvo.org.ua/authors/Danylchenko_Pavlo/Istoriia_plemen_i_narodiv_scho_sformuvaly_ukrainskyi_etnos_i_derzhavu_Ukrainu/);

Білий тигр – підступний, жорстокий і кровожерливий звір, вбитий пращурами українців;

Російський військовий броньований позашляховик ГАЗ-2330 (АМН 233114) «Тигр», знищений вже в кількості декількох сотень божественним військом українців.

Підступна і ненажерлива Росія, психічно інфантильне населення якої звикло споганювати свої землі і тому споконвічно потребує нових, зараз передислокує до Европи навіть із Далекого Сходу свої війська з амурськими «Тиграми». Тому керівники Китаю будуть недалекоглядними, якщо не скористаються такою слушною нагодою і не приєднають зараз до Китаю Східний Сибір разом із Далеким Сходом нинішньої Росії:

«Щодо Пекіна, то хоча він і не має претензій, але, як пишуть російські ЗМІ, за неофіційними китайськими мапами, весь Далекий Схід РФ – це територія КНР, а в офіційних підручниках історії в Китаї стверджується, що «Сибір – тимчасово втрачена територія Піднебесної»…» (Кореспонденти «Белсату», «Не тільки Смоленськ та Курили. Хто і як малює Росію на своїх національних мапах», https://belsat.eu/ru/news/05-03-2022-ne-tolko-smolensk-i-kurily-kto-i-kak-risuet-rossiyu-na-svoih-natsionalnyh-kartah/).

Китай за вторгнення своїх військ саме зараз на територію Росії не зазнає не тільки санкцій, а навіть і міжнарідного осуду. Бо Росія сама порушила територіальну цілісність сусідньої держави і, отже, перетворивши підписаний її керівництвом Будапештський меморандум, щодо гарантування територіальної цілісності України, в нікчемний папірець, сама напросилася на такі ж дії сусідніх держав. До того ж вона порушила і майже всі міжнарідні норми, розпочавши геноцид цивільного населення України. Тому-то, те що Китай раніше підписав з Росією якісь там угоди не має зараз ніякого значення. Бо будь-які угоди з державою терористом повинні автоматично розриватися після запровадження нею геноциду цивільного населення.

Проблема ж Тайваню не є зараз настільки нагальною для Китаю, що б не скористатися можливістю отримати природні багатства Сибіру, які психічно інфантильне холопське населення Росії не здатне екологічно освоїти і раціонально використати.

Адже для приєднання до Китаю цих раніше втрачених ним земель є зараз безліч приводів. І не тільки звільнення від російської окупації земель споріднених китайцям евенків (тунгузо-маньчжурів), евенів, нівхів, якутів та інших монголоїдів, яких російськомовні холопи презирливо називають «вузькоглазіками», але навіть і необхідність припинення геноциду українців, пращури яких сармати-дісці неодноразово вставали на захист китайців від набігів північних варварів цянів:

«Китайці скажуть: «ок». Так і бути, ми вам допоможемо. Але ми маємо одну умову: заміна народу. Ми до росіян жодних претензій не маємо, але у нас нарід ефективніший. Тут немає нічого особистого, це просто бізнес. Поміркуйте самі: коли ви берете в управління ферму і бачите, що там стадо складається з корів середньоросійської породи, то ви розумієте, що його потрібно замінити на корів голштинської породи. Просто тому, що голштинці дають більше молока за тих же самих витрат. А це стадо треба відправити на ковбасу. Адже у вас немає жодної неприязні до середньоросійських корів. Просто вони вам не потрібні для ваших завдань. Так і тут: які можуть бути аргументи? Нам потрібні ваші ресурси. Ми їх освоїмо без вас. Ви нам не потрібні. Навіщо нам вас годувати та зберігати? Ідіть на ковбасу. Наші китайці з нашими завданнями впораються краще…» (Альфред Кох, «Росію чекає втрата суверенітету та розпад»,

http://www.charter97.org/ru/news/2014/10/4/119049/).

Якщо ж китайці, сидячи на березі Амуру, чекатимуть, коли ж нарешті повз них пропливе труп Росії, то вони знову втратять свої землі Сибіру і Далекого Сходу. Бо ж сибіряки, згуртувавшись і не гаючи часу, утворять на цих землях свою креативну суверену державу:

«Я почуваюся сибіряком, – каже красноярський блогер Олександр Коновалов. – Я багато їздив Росією і зрозумів, що ми інші. Це важко пояснити, але це так. Я взагалі вважаю, що ми не знаємо, хто такі росіяни. За часи радянської влади ми втратили російську культуру і стали «радянським народом». Сьогодні «руський» – це якась абстракція. Навіть країна у нас Росія, а зовсім не Русь. Сибіряк – це конкретніше. Коли я жив в Індії, мене часто питали, чому я не схожий на інших росіян, які були там. І мені було найпростіше сказати, що я – сибіряк, а вони – московити. Тоді в індійців не залишалося запитань. Імідж росіян і в країні, і за кордоном дуже поганий. Але на сибіряків він не поширюється. Напевно, з боку помітно, що ми таки різні» (Володимир Антипін, «Громадянин Сибіру», «Російський репортер», №7 (185), 24 лютого 2011 р.,

http://expert.ru/russian_reporter/2011/07/grazhdanin-sibiri/);

«Сибірська ідентичність відчувається у Новосибірську скрізь – інші люди, інша манера водіння на дорогах, навіть інша, сибірська говірка. «У тебе московський акцент» – дорікають московському журналісту знайомі з Омська. Сибірські компанії, що експортують щось за кордон, вважають за краще засновувати свій бренд на сибірському походженні. Те саме стосується і сибірських туристів за кордоном – на стандартне запитання «Звідки приїхали?» вони відповідають: «З Сибіру»...» («Сибіряки говорять про відокремлення від Росії», https://golbis.com/pin/sibiryaki-pogovarivayut-ob-otdelenii-ot-rossii/; http://2fimage.politiko.ua/blogpost91438;

https://oleg-leusenko.livejournal.com/854294.html);

«Зверніть увагу: північні помори і перша хвиля сибіряків – біла кістка російської нації – крадіжки не знали, не заведено було. Це жили люди вільні, своїм розумом і за себе відповідальні, і якщо що розправа була швидка і сувора. Закон тайга, ведмідь прокурор. До Петра народець ще намагався перебиватися. Хоча вже з часів Олексія Михайловича відзначають заїжджі в Московію іноземці злодійкуватість і шахрайство російського люду. Зауважте – ні Антверпен, ні Гамбург, ні Лондон не були зразками чесності. Місто пізнього Середньовіччя було набите злодіями і всіляким нічним людом. Але все відносно. Ось щодо Европи Росія була злодійкуватою і в XVI столітті теж. А з чого б інакше? Нарід перебував у стані рабському. А рабство формує рабські звичаї та уявлення. СТЯГНУТИ – ЗАВЗЯТІСТЬ РАБА» (Михайло Веллер, «Великий останній шанс»,

https://lib.misto.kiev.ua/WELLER/r_poslednij_shans.p07.dhtml).

Зовсім не схожі на психічно інфантильних росіян (не здатних облаштовувати своє життя без тотальної опіки жорстокою авторитарною владою) і колишні литвини (лютичі) – білоруси. Підсвідомі лінгвопсихічні установки бидлоутворюючої російської мовної картини світу ще не встигли знівечити їх, як і українців, а, отже, і перетворити їх (на відміну від більшості росіян) на агресивно слухняне бидло. Тому-то:

«Пара, пара! Паважаныя сябры» згадати про свою офіцерську честь та чесноту і нарешті скинути зі свого народу ярмо холуїв московитського пахана, як це зробили ваші доблесні і хоробрі пращури в Могильові у 1661 році. Та й зовсім не гріх забрати вам зараз свої землі Смоленщини у холопів цього пахана. Бо саме їхня держава перша порушили статус кво, окупувавши землі сусідніх країн і, отже, спровокувала зробити те ж саме своїх сусідів відносно до себе. Нехай позаздрять вам нерішучі китайці:

«Ігумен Орест пише: «На той крик бурмістр Леонович із катівським мечем, вибігши з ратуші, перехрестившись, крикнув: «Пора! Пора!» Задзвонив вічовий ратушний дзвін, і дзвони дзвіниці Богоявленського братського монастиря, здіймаючи загальноміську тривогу. Бургомістр Леонович, з товаришами, перший почав перед ратушею на ринку великим катівським мечем рубати Московських солдатів, а міщани, почувши тривожний дзвін, по всьому місту, по всіх будинках і вулицях, несподівано напавши, били, кололи, різали бердишами, сокирами, молотками і чим хто міг, винищуючи Московських солдатів без жодної пощади»…» («Пора! Пора!: як у 1661 році білоруси показали, чий Могильов», https://charter97.org/ru/news/2022/2/5/453599/).

На згадку про повстання один із музеїв Могильова прикрашає мальовнича і досить кривава картина про побиття московитів вашими славетними і хоробрими пращурами, а вашим нацбанком навіть була випущена в обіг ювілейна монета, на якій зображено ратушу та білоруські слова «Пара! Пара!», якими, за переказами бургомістр дав наказ почати повстання:

Отже, якщо білоруське військо бажає придбати досвід бойових дій, то нехай спочатку побореться з туранським гарматним м'ясом своїх східних сусідів, а не стане необачно само гарматним м'ясом, зіткнувшись з божественним військом українців, що покришило, як капусту, майже всі елітні формування туранського війська російської недоімперії:

«Нерозумно недооцінювати: український нарід, бо розважлива (значна) частина українського народу, переживає те, що називається «пасіонарним вибухом». Коли ми говоримо про патріотичне почуття російських людей, десятки тисяч ополченців, про гуманітарні постачання, в яких беруть участь багато росіян, – треба усвідомлювати, що в Україні має місце те ж саме, але в набагато радикальніших і масштабніших формах. Україна, власне кажучи, «пре». І основна причина – зовсім не горезвісне прагнення до Европи, до цивілізаційних цінностей, комфорту та різноманітних вільностей. Основна причина – це чітке та шалене усвідомлення боротьби з тією силою, що, як здається українцям, завжди тяжіла над Україною. Сила ця: Росія, росіяни. Вони відчули, що не просто пристрасно хочуть, але врешті-решт і можуть перемогти горезвісного «старшого брата» і призначити «старшим братом» себе… Тоді вікова мрія здійсниться: вони подивляться на це потворне, величезне, важке утворення згори донизу. І, можливо, навіть посприяють розпаду цієї підлої держави, яка тисячу років привласнює їхню славу, їхню державність, їхню культуру. Заради такої справи можна пожертвувати багато чим. Україна надто довго чекала на це, вона, по суті, саме сьогодні відвойовує свій жаданий суверенітет, створює свою нову мітологію. Українці відчувають себе давніми греками, вони часто поводяться майже так, як поводилися росіяни у найстрашніші моменти нашої історії… Ставки їхні не просто високі – вони абсолютні: Україна або має народитися, або пологи не відбудуться… Те, що українці були у Вітчизняну другим серед усіх народів Росії за кількістю Героїв Радянського Союзу душу населення, – треба пам'ятати, треба забити собі напам'ять молотком. Це діти та онуки тих самих героїв та безстрашних солдатів – прямі їхні нащадки…» (Захар Прилєпін, «Той, у якому треба вгадати себе», http://www.mesoeurasia.org/archives/date/2016/05, https://mysliwiec.dreamwidth.org/2754270.html; Оспівувач «Новоросії» прозрів: «Україну наші потуги смішать: болю вона не відчуває, страху не має, бідності не лякається», http://cossackland.org.ua/2015/02/19/pevets-novorossyy-prozrel-ukraynu-nashy-potuhy-smeshat-boly-ona-ne-chuvstvuet-straha-ne-ymeet-bednosty-ne-puhaetsya/);

«Найбільша помилка це знехтувати українцями. Вважати українців слабкими. Скривдити українців. Ніколи не ображайте українців. Українці ніколи не бувають такі слабкі, як вам здається. Не дай Всемогутній Аллах вигнати українців або забрати щось в українців. Українці завжди повертаються. Українці повернуться та повернуть своє. Але коли українці повертаються, вони не вміють розрахувати силу та застосувати її пропорційно. Вони знищать все на своєму шляху. Не ображайте українців. Інакше коли українці повернуться на землю, де поховані їхні пращури, то ті, хто живе на цій землі, будуть заздрити мертвим» (Джохар Дудаєв, «Атака Ічкерійського Вовка», нариси політичної історії України, https://www.slovech.co/rosiia-znykne-koly-ziyde-ukrains-ke-sontse-dzhokhar-musaievych-dudaiev/?fbclid=IwAR3YqV_nP2-tPRbk5X7ifSOrxVPNyYPNI5XEuzxXbVLUu0jmSC4ZDVjk1DE; https://kharkov.politeka.net/281437-v-seti-vspomnili-vyskazyvanie-dzhohara-dudaeva-ob-ukraincah-oni-vernut-svoe);

«Ібн Міскавейх, оповідаючи про похід русів[31] на Бардаа, зазначає, що «нарід цей могутній, статура у них велична, мужність велика, не знають вони втечі, не втікає жоден з них, поки не вб'є противника або сам не буде вбитий» ( Якубовський 1926; Флоровський 1927; Заходер 1967). Арабські автори відзначають одностайність русів у боротьбі з ворогами. Наслідуючи ібн Русте, «якщо виступає [на когось] якесь плем'я, виступають всі вони, не поділяються, бувають заодно проти своїх ворогів, поки не перемагають їх» (Заходер 1967; Бартольд 1963). Таке розуміння підтверджує і паралельний текст Ґардізі: «Коли вони воюють, усі стають одностайними, не вступають один з одним у усобиці, особливо у присутності ворога» (Заходер 1967)…» (К.Ю. Рахно, «Арабсько-перські звістки про слов'ян і русів і проблема виникнення козацтва», ІФ № 1 / 2022,

https://independent.academia.edu/histformat);

«Чорноморські[32] зовсім відмінні від інших козаків, більш схожі на мешканців Кавказу, ніж на слов'янина Росії… Передбачається, що вони ведуть своє походження від казахів[33], кавказького племені, що все ще існує. Вони, найбільшою частиною, високі і добре складені; стрункі; атлетична форма з профілем зазвичай грецьким чи римським; волосся завжди темно-коричневе або чорне; і азіатська кров надає їхнім рисам пікантного характеру, настільки звичного східним людям. Я не намагатимуся описувати історію їхніх кровопролитних воєн з турками та татарами, вони були протягом століть великими прихильниками хреста – сторожовими псами, які охороняли кордони Европи в цьому регіоні від спустошливих набігів фанатичних орд Магомета… Реальний факт, що не існує любові між ними та мусковітами Стародавньої Росії, які відносяться один до одного зі взаємною підозрілістю; і їхня ненависть така, що вони рідко спілкуються без того, щоб не дійти до рукопашної. Козак, зі свого боку, називає росіянина неблагородним, підлим негідником, позбавленим як величі душі, так і зросту; як безпринципним, так і несхильним до себе за натурою... Серед всіх козаків Російської імперії чорноморські вважаються друзями і ворогами, найхоробрішими – їхній доблесний брат на Дону рішуче підтверджував свою власну слабкість» (Едмонд Спенсер, «Подорож до Черкесії, Кримської Татарії і т.д.», Лондон, 1839 р., 3-е вид.,

http://apsnyteka.org/467-spenser_puteshestvia_v_cherkesiu.html; http://www.pandia.ru/text/77/156/24240-3.php);

«Число цих Козаків ніхто обчислити не міг, та й самі справжнього числа знати не могли, але тільки й знали, що скільки їх кінних, стільки й піших до справи бути повинно, бо скільки в навколишніх місцях людей буде, стільки й Козаків у себе вважали. До зборів сил їх тільки б повістку зробити, щоб у полки збиралися, то відразу, скільки потрібно, воїнство збиралося; не було потреби з труднощами збирати, так, як в інших військах буває, і не було потреби великого найму обіцяти; аби тільки старший слово сказав, зараз війська, як трави, буде. Як у один час на запитання турецькому султану, коли хотів знати кількість сил їх, відповідали, що «у нас, де, людей, що лоза, то козак, а де крак чи байрак, то по сту і по двісті Козаків тамо, і всі ті на війні хоробрі», і до того ж приписали, що «козаки багатство дуже мають, хитрість і хоробрість досить знають»…» (Олександр Рігельман, «Літописна розповідь про Малу Росію та її нарід і козаків взагалі»,

http://litopys.org.ua/rigel/rig03.htm);

«Француз Ж. Шерер в своїх «Анналах» пише (1776 р.), що українські батьки передавали своїм синам як найдорожчу спадщину меч і клич «Воля або смерть». Українці визначилися у тому, що воля у них не перейде в свавілля. Рільнича культура українців породила і виплекала і ідеалістичну, релігійну духовність і світогляд, якими праукраїнці ще за часів передісторій запліднили культуру народів на півдні Европи, і та культура росла і поширилася на всю Европу крім північно-східного її кута» (Павло Штепа, «Московство, його походження, зміст, форми й історична спадкоємність»,

https://textbook.com.ua/istoriya/1475230795/s-15);

«Немає нічого більш відповідного зі слов'янським характером, ніж становище України чи Малоросії з часів Київського періоду до Петра I. Це була козацька та землеробська республіка з військовим устроєм, на засадах демократичних та комуністичних. Республіка без централізації, без сильного уряду, керована звичаями, що не підкорялася ні московському цареві, ні королю польському. У цій первісній республіці не було і сліду аристократії; будь-яка повнолітня людина була діяльним громадянином; всі посади, від десятника до гетьмана, були виборними. Зауважте, республіка ця проіснувала з XIII століття до XVIII, безперестанку обороняючись від великоросів, поляків, литовців, турків і кримських татар» (Олександр Герцен, «Старий світ і Росія. Листи до В. Лінтона, лист перший, 1858», т. XII, 1957, http://gertsen.lit-info.ru/gertsen/public/russie-vieux-monde/russie-vieux-monde-staryj-mir-i-rossiya.htm);

«Остаточне відділення України та розрив зв'язків з рештою Росії відбулися після завоювання півдня «великим язичником» Гедиміном, що «в жодного з підкорених ним народів не змінив звичаїв та давнього правління...» [Гоголь]. Тобто «батьківщина слов'ян» – на відміну від самої Росії, уникнувши тривалого татарського панування, – зберегла більшу чистоту і самобутність культури («...з усіма язичницькими повір'ями, дитячими забобонами, піснями, казками, слов'янською мітологією, що так простодушно... змішалася з християнством» [Гоголь])… На думку Гоголя, Степ і відповідна вільність прояву евразійських зачатків формують в Україні особливий слов'янський характер, що відрізняється від великоросійського «яскравістю», ентузіазмом, войовничістю. Саме козаки як спадкоємці давньоруської держави, що заслонила Европу від монголів, рятують її від навали[34] «магометанської»…» (Володимир Денисов, «Історія Малоросії – очима Гоголя», https://cyberleninka.ru/article/n/istoriya-malorossii-glazami-gogolya);

«Згадаймо приказку, – до армійської частини привезли новобранців. Росіяни насамперед цікавиться, де їдальня, українець – де сержантська школа. З дуже глибоким підтекстом жарт. Якщо під «армійською частиною» розуміти СРСР... то роль у ньому українців проглядається непогано». Справді, не лише велика питома вага українців серед сержантського та офіцерського складу Радянської армії – факт загальновідомий, а й величезна кількість господарських та партійних керівників різних рангів, розкиданих всіма регіонами та країнами колишнього Союзу» (Сергій Бєляєв, «Загадка української душі. Особливості менталітету українців»,

http://www.navigator.lg.ua/arts.php?mode=r&art=r0073);

«Я вважаю українців найкращими воїнами. Український воїн вірний до смерті», – Вільгельм Габсбург, 1918 рік» («Відомі іноземці XVIII-XX століть про Україну, українців та наші взаємини з Московією», https://armyinform.com.ua/2019/12/01/ya-radshe-obidatymu-na-pidlozi-ukrayinskoyi-haty-anizh-za-stolom-moskovskogo-knyazya/);

«Правду кажучи, вміння успішно воювати стали відкриттям і для багатьох українців. А все тому, що нашу справжню історію погано знають не лише в Росії чи у світі, а навіть в Україні. Бо якщо оглянути українське минуле без російських окулярів, можна побачити – українці – це народ-військо. Ми маємо унікальне вміння. Ми вміємо швидко організуватися для ефективного самозахисту. Загалом військо – це важливий елемент держави. Українці ж після падіння Русі не мали протягом століть своєї держави. Але це не завадило нам створити у 16 – 17 століттях одне з найефективніших військових формувань того часу – козацьке військо. Козаки захищали південні кордони Речі Посполитої, брали участь у війнах різних держав як наймані солдати. Але також піднімали повстання. Спочатку – для захисту власних інтересів. Згодом вимоги набули більш політичного забарвлення і козаки перебрали на себе роль захисників усіх українців... До відновлення армії масово долучилися волонтери з усієї країни, які заміняли державний ресурс, поки нова українська влада на чолі з президентом Порошенком включилися в цей процес. Ми знову продемонстрували блискучу здатність до самоорганізації, здатність бути народом-військом. Мільйони українців пішли на фронт – солдати, волонтери, інформаційні та творчі команди…» (Володимир В'ятрович, «Українці – нарід-військо»,

https://lb.ua/blog/volodymyr_viatrovych/517538_ukraintsi-narodviysko.html);

«Зараз у лавах української армії з'являються молоді, ініціативні, дуже вмілі та, що дуже важливо, досвідчені командири. Особистий склад усіх підрозділів теж швидко набирається досвіду. Причому в українському випадку навчання йде не з-під палиці, як у Росії, а з волі самих солдатів та офіцерів. І це винятково важливий процес – досвідченість під час бойових дій має колосальне значення» (Іван Яковина, «Катастрофічний провал російської армії. Як Україні перемогти Путіна», https://nv.ua/ukr/opinion/putin-prograv-ivan-yakovina-pro-porazku-rosiyskoji-armiji-viyna-novini-ukrajini-50229428.html?utm_content=set_lang).

Таким чином, на відміну від психічно інфантильного московитського гарматного м'яса українські воїни є відважними людьми, що воліють і є здатними швидко придбати достатній досвід бойових дій. Тому-то, якщо воїн українського божественного війська і йде на той світ, то разом з собою він забирає не менше десяти психічно інфантильних орків.

Однак через непідкріпленність свого патріотизму надією на краще життя на теренах України своїх нащадків вільнолюбні українці на жаль не мають достатньої мотивації, щоб ризикувати своїм життям для подолання ворога.

До того ж згідно української мовної картини світу для них підлеглість будь-кому споконвічно була принизливою та образливою. Адже не тільки князь у полян-русів був лише головним серед рівних йому дружинників, а і гетьман у українців-русів був лише головним серед рівних йому козаків:

«В Україні ніколи не було царського двору чи сакральної шляхти. Лідера завжди вибирав нарід, а не Бог. Причому ставлення до лідера завжди було скептичним. Щороку він мав доводити свою сміливість та лідерські якості. Існувала традиція: гетьман, якого обирали, має бути втоптаний у багнюку для того, щоб не забував, звідки вийшов, щоб пам'ятав, де опиниться, якщо не виконуватиме своїх функцій. І часто опинявся у бруді у прямому значенні цього слова. Те саме ми бачимо і зараз. Хоч би яким і не було господарювання в Україні, воно завжди буде непопулярним. Що б президент не робив, одразу «зрада» та «геть». Будь-який розсудливий українець знає, що якщо лідер не робитиме те, що має [робити], без проблем чи перевиберемо, чи змістимо, поставивши на його місце іншого…» (Олександр Стражний, «Мудрий, хитрий, толерантний. Хто такі українці – уроки самоідентифікації», https://focus.ua/society/358317/).

Саме через це щирі українці, як і їхні сарматські та ґерманські пращури (див.: Павло Данильченко, «Хрестоматія зі стародавньої історії праслов'янськомовного сарматського суперетносу та його генетичних нащадків: стародавнього аланського та античного ґерманського споріднених суперетносів, а також і українського-давньоруського етносу середньовічної України-Русі», https://elibrary.com.ua/m/articles/download/12624/3887, https://elibrary.com.ua/pavlovin, https://chtyvo.org.ua/authors/Danylchenko_Pavlo/), і не бажають влаштовуватися в некомфортну для них холопську вертикаль авторитарного режиму псевдоеліти. І тому-то найздібніші, найдіяльніші та підприємливіші українці звичайно ж віддадуть перевагу мешканню на чужині ніж під тотальною опікою авторитарних високопосадовців, що не поважають людську гідність пересічних українців, ставлячись до них як до бидла.

Враховуючи це, українцям потрібно нарешті повернути не тільки повагу як до своїх пращурів, так і до себе, а навіть і відібране у них психічно інфантильною псевдоелітою почуття власної гідності. А тим самим потрібно надати їм і можливість самостійно позбавитися як від почуття меншовартості, так і від нерішучості.

Багато українців зараз не бажають йти до лав українського війська зовсім не через страх втратити своє життя, а тому, що не бачать світла в кінці «тунелю», в який їх загнала продажна псевдоеліта країни. І цей «тунель» зараз заповнений океаном цинічної брехні та відвертого шахрайства, в якому «плавають» поодинокі айсберги корупції, що є принципово нездоланною без подолання в країні брехні та шахрайства. І саме через небажання псевдоеліти України подолати в країні навіть брехню та елементарне шахрайство, що панує переважно в основних галузях економіки та у сферах надання комунальних послуг, і змушені наші партнери обмежувати надання Україні як військової, так і економічної допомоги.

І, отже, все це пов'язано з пануванням в країні не лише шахрайства, а і неправди (відвертої брехні) чи напівправди (цинічної брехні), на яких в Україні, як і в Московії, на жаль майже все й тримається. Адже в усіх цивілізованих країнах захист через Суд своїх клієнтів від шахраїв є святим обов'язком підприємців і бізнесменів, бо інакше вони можуть втратити своїх клієнтів. Керівники ж монополіста ТОВ «Газопостачальна компанія «Нафтогаз України»» (ГК«НГУ») лукаво та брехливо стверджують, що їхнє звернення до Суду чи навіть і до НКРЕКП за колективним захистом всіх своїх клієнтів від відвертого шахрайства керівників ТОВ «Газорозподільні мережі України» (ГРМУ) буде втручанням в господарчу діяльність цього підприємства. І це незважаючи на те, що втручатися в шахрайську господарчу діяльність керівників ГРМУ буде насправді Суд, якщо доведе їхню провину в цьому, а зовсім не керівники ГК«НГУ». І тому-то керівники ГРМУ так і продовжують досі скоювати більш ніж двадцятирічне шахрайство, стягуючи двічі зі споживачів газу сплату вартості одних і тих же своїх виробничо-технологічних втрат газу в будинковій газорозподільній мережі. До того ж вдруге сплата вартості цих реально неспожитих обсягів газу, які взимку можуть перевищувати майже втричі насправді спожиті, зухвало та цинічно стягується зі споживачів, що взагалі не мають ніякого відношення до цих переважно метрологічних втрат газу через відсутність у них квартирних метрологічних пристроїв (лічильників газу).

Та навіть і академіки історики досі стверджують, що прабатьківщиною темно-червоношкірих середньовічних слов'ян є Европа, злочинно ігноруючи те, що в Европі рівень ультрафіолетового випромінювання для такого темного кольору шкіри в їхніх пращурів є взагалі недостатнім. І до того ж вони всіляко принижують розумовий розвиток праслов'ян, ототожнюючи їх з тубільцями Европи, що навіть не знали гончарного кола і, отже, ліпили горщики лише вручну. І ця академічна брехня має місце незважаючи на те, що пращури слов'ян сармати стояли у витоків стародавніх Індійської та Китайської цивілізацій, а споріднена українцям европейська шляхта створила у Европі сучасну цивілізацію. І невипадково ж більшість королівських династій Европи за жіночою лінією є нащадками Ярослава Мудрого. Адже розумові здібності генетично передаються саме дочками, а не синами. Про це знали не тільки сармати, а навіть і пращури більшості сучасних євреїв стародавні ґутії – ґіксоси та ґети (хети / хетти), у яких царювання переходило саме до синів сестер царів, а зовсім не до синів самих царів.

Та і для еліти Европейського союзу будь-яка країна, чиновники та правоохоронці якої не бажають подолати не тільки корупцію, а навіть і елементарне шахрайство, взагалі не є бажаною. Тому, щоб Україна не стала лише аграрним придатком Европи та порубіжною зоною, що відділяє Европу від варварської Московії, і треба надати українцям надію на краще життя, притягнувши нарешті всіх опікуваних урядовцями шахраїв до суворої кримінальної відповідальності.

Українське божественне військо все ж таки зможе здолати зовнішнього ворога, якщо впливові діячі держави нарешті усвідомлять правду про славетних пращурів українців і завдяки як дієвій пропаганді її, так і перезавантаженню корумпованих державних органів успішно проведуть мобілізацію достатньо великої кількості українців, повернувши їм почуття своєї гідності притягненням до суворої кримінальної відповідальності всіх їхніх кривдників, а тим самим і надавши їм віру в свою історичну місію позбавити людство від останньої та до того ж і найодіознішої імперії, як це зробили їхні пращури ґоти ґрутунни (пращури полян-русів), алани-торки (пращури хорватів-дулібів та кавказьких аланів) і ґуни ультинзури (пращури уличів та тиверців), знищівши пихату Римську імперію.

Отже, для повернення всім громадянам країни почуття своєї гідності потрібно нарешті розвінчати московитську брехню як про европейську батьківщину темно-червоношкірих середньовічних слов'ян і їхніх сарматських та германських слов'янськомовних пращурів, так і про нинішню буцімто громадянську війну в Україні, урочисто заклавши перше каміння в спорудження майбутнього меморіалу першій античній державі українців, очільником якої був Германаріх. Адже для подолання почуття своєї меншовартості українці повинні нарешті усвідомити, що саме їхні пращури не тільки стояли у витоків стародавніх цивілізацій Індії та Китаю, а і що саме вони знищили як першу Китайську, так і Римську імперії, що панували над підкореними ними племенами і нарідностями.

Не менш важливим звичайно ж є і перезавантаження не лише керівників міністерств, а і їхніх секретаріатів та служб, що призначені насправді спілкуватися не лише з ображеним і приниженим чиновниками населенням країни, а також і зі всіма небайдужими громадянами. І це потрібно перш за все для того, щоб вони розподіляли саме питання на ті, що мають державну чи особисту важливість, а не тих, хто звертається до них, на юридичних осіб (яких більшість чиновників вважає чиїмись холопами) чи на фізичних осіб (яких більшість чиновників взагалі вважає бидлом).

Інакше подолання в державі брехні та шахрайства буде неможливим. Адже більшість чиновників і правоохоронців мають холопську натуру і, отже, є кар'єристами та користолюбцями. Тому-то в державі ніхто і не зацікавлений в подоланні цих ганебних явищ. Бо хто ж буде віддавати на заклання «корів» (шахраїв), яких можна регулярно та довгостроково доїти?

І саме через це в Україні, як і в холопській Московії, нормативно-технічні документи, що приймаються Постановами Кабінету Міністрів, так і Закони України приймаються зовсім не для того, щоб всі виконували їхні вимоги, а для того щоб чиновники і високопосадовці правоохоронних органів могли торгувати негласними дозволами не виконувати окремі вимоги цих документів і законів:

«Згідно К. Рогову писані правила створюються в такий спосіб і, головним чином, для того, щоб їх можна і вигідно було порушувати. «Виконання таких правил – чисті видатки, а порушення правил дає конкурентні переваги». Тому відбувається постійний торг індивідуальними правами щодо порушення правил. Держава постає як «магазин», у якому «продаються» такі права. Державні інститути (подібні до Міненерго та НКРЕКП, – П.Д.) не слідкують за дотриманням правил, але карають за їх несанкціоноване порушення, відповідно, мотивуючи інших на торг щодо їхніх прав на порушення правил. Потрібна існувати більшість, впевнена у повсюдності порушення правил. Ціннісні переваги тих, хто дотримується правил, суттєво знижуються, а маргінальність таких людей набуває ідеологічного обґрунтування. Розмови про повсюдність корупції працюють не на підрив цієї системи, а на пропаганду системи порушення правил. Правила порушення правил мінливі. Не можна набути тривалого імунітету. Кожен суб'єкт повинен постійно взаємодіяти із системою, перевіряючи, чи правильно він порушує правила. Тому головна роль належить політикам – тим, хто встановлює нові правила порушення правил, тим самим контролює і прохачів щодо прав на порушення…» (Павло Крупкін, «Небожителі, вертухаї, партизани. Російське суспільство та його політичний клас», https://traditio.wiki/files/a/a2/Вопросы_национализма_№9.pdf,

https://cyberleninka.ru/article/n/nebozhiteli-vertuhai-partizany).

І саме через це в тому, що нинішня психічно інфантильна псевдоеліта України дійсно зможе подолати внутрішніх ворогів, українці почали сумніватися, а багато з них навіть вже і зневірилися в цьому. Тому-то і треба нарешті показати, що Україна як держава насправді відбулася (на відміну від тверджень нинішнього пахана Московії) і що її високопосадовці насправді поважають гідність пересічних українців, притягуючи до суворої кримінальної відповідальності тих, хто зухвало ошукував їх на протязі багатьох років та й на жаль досі продовжує це робити абсолютно безкарно.

Інакше, незважаючи на подолання зовнішнього ворога, найздібніші, найдіяльніші та підприємливіші українці, що могли б як застосувати інноваційні та наукоємні технології, так і заснувати в країні сучасні високопродуктивні та найприбутковіші підприємства, знову будуть змушені розповсюдитися по всьому світу, покинувши терени України, на яких стане можливим лише злиденне холопське існування під тотальною опікою психічно інфантильної псевдоеліти. Так, наприклад, мої родичі, що перебралися з окупованого московитами Старобільська до Чехії, вже наполегливо вивчають чеську мову і не збираються повертатися до корумпованої України. На обезлюдненні таким чином терени України поступово просочаться психічно інфантильні московити, для яких холопський спосіб існування завжди був абсолютно комфортним. І тому те, що московити не змогли захопити силою, вони зможуть врешті-решт отримати навіть без будь-яких зусиль.

Постоянный адрес данной публикации: