Хрестоматія зі стародавньої історії праслов'янськомовного сарматського суперетносу і його генетичних нащадків: стародавнього аланського і античного германського споріднених суперетносів, а також і українського-давньоруського етносу середньовічньої України-Русі.

Зміст

Від упорядника хрестоматії

Численні свідчення і висновки багатьох свідків історичних подій і авторів, що зафіксували чи зробили ретельний аналіз історичних подій і фактів, наведені в даній хрестоматії в якості підтверджень основних висновків упорядника хрестоматії, зроблених на основі ним упорядкованих, коментованих і доповнених матеріалів.

Стародавньою історією людства цікавиться багато людей, а не лише фахівці з історії. При цьому свідомість пересічних громадян, що вміють аналітично мислити і не тільки ретельно, а і достатньо детально сприймати і обробляти інформацію, на відміну від свідомості фахових істориків, не зашорена як думками всесвітньо відомих авторитетів, так і ідеологічними настановами. До того ж вони і не бояться виглядати білими воронами серед своїх колег а, отже, і не змушені мати таку ж думку на кардинальні історичні проблеми, як і всі інші. Тому-то, розуміючи, що не тільки сучасна, а навіть і стародавня історія дуже заполітизована і ґрунтується на багатьох хибних догматах, я і вирішив відправитися на пошуки істини.

Звичайно ж багато і фахівців добре розуміють, що батьківщиною індоевропейців є Індія. Але ж, незважаючи на безліч ніким не спростованих доказів цього, з політичних міркувань це офіційно не визнається. Адже в Індії і Пакистані зараз майже відсутні темно-червоношкірі нащадки праіндоевропейців, що змушені були поступово покинути Індійський субконтинент через катаклізми та його перенаселеність. Зараз в Північній Індії та в Пакистані, як і в Ірані і в Північній Европі, переважно мешкають нащадки блідолицих туранців (саків, сако-масагетів і інших фіно-угро-самодійців), що лише перейшли, як і росіяни на спілкування індоевропейськими мовами. І ці мови є більш далекими від санскриту не тільки ніж литовська мова (що має вісімдесят відсотків санскритських коренів), а навіть і ніж українська та російська мови.

Багато науковців розуміють, що і сформована на основі піджину англійська мова за граматикою не є індоевропейською а, як і інші аналітичні мови (ново-перська та болгарська), що втратили флексії, насправді є туранською (сакською) мовою, що лише суттєво збагатилася індоевропейською лексикою. Але ж і на це всі закривають свої очі, вочевидь, теж з політичних міркувань.

Хто ж тоді визнає, що і інші псевдоґерманські мови сформувалися лише в темні століття Середньовіччя на основі піджинів, якими прибульці з Азії темно-червоношкірі ґерманці (тобто балтсько- і слов'янськомовні серменди / сармати) спілкувалися як з блідолицими тубільцями Европи, так із такими ж доліхокранними прибульцями туранцями? І, отже, тим паче хто ж тоді визнає як те, що ніякого стародавнього ґерманського етносу до прибуття сермендів у Европі насправді не було, так і те, що іллірійці, тракійці і скити були фінськомовними прибульцями, які лише поступово запозичили багато індоевропейської лексики у еллінів, італіків та кельтів, і врешті-решт були частково обалтені новими прибульцями савроматами?

Та й на жаль у псевдоеліті України зараз переважають амбітні туранські посередності, що не здатні критично мислити і детально розглядати будь-які явища, і тим самим замість синтезу на підставі летального розглядання використовують цілісне парадигмальне сприймання цих явищ. Тому-то й досі серед цієї псевдоеліти, що спливла на верхні щаблі державних установ, і панує туранська автохтонна теорія походження українців, що не дозволяє розглядати прибульців височенних і широкоплечих ґрутуннів основними пращурами українців, а їхню античну державу як першу державу українців. І це має місце, незважаючи на те, що майже всі пересічні українці мають смагляву шкіру і, отже, насправді є нащадками зовсім не мітичних праго-корчакців, а реальних темно-червоношкірих античних ґерманців (ґотів ґрутуннів), аланів-торків і таких же слов'янськомовних і темношкірих гунів (жунів) та широкостегних велетнів аварів (нірунів), а тим самим і їхніх пращурів довгоногих горян сарматів (сермендів / *зел-мандрів – «залізних людей») і юечжів (ґутіїв).

В сиву ж давнину окрім ґерманців деревлян, тервінгів (черв'ян / зеруян / сербів), хорватів (волинян), аланів-торків, гунів (уличів, тиверців, караболгар і каракозар) і кримських та таманських ґотів-русів мешкали на теренах України також і обалтені холопи туранці. Саме цими холопами (добровільними рабами) і торгували на всіх невільничих ринках Евразії основні пращури українців ґрутунни (поляни-руси). Але ж опісля монгольської навали це холопське населення (як стверджують, мабуть і не безпідставно, московити) перебралося до нетрів Залішанщини. На теренах же України і так званого Дикого поля, що було окуповано москалями, зосталися лише слов'янськомовні пасіонарії, нащадками яких і є українці (черкаси), що всі покозачилися в часи Гетьманщини.

Тому-то я і вагаюся, як все ж таки назвати те, що змусило мене здійснити це дослідження, – дилетантством зарозумілих фахових істориків, що все ще шукають в Европі прабатьківщину темно-червоношкірих середньовічних слов'ян, чи шахрайством їхніх корумпованих[1] покровителів, а саме злочинним приховуванням від українців (а, отже, від усієї світової спільноти) неприємної для їхньої туранської псевдоеліти правди.

А ця правда міститься в темно-червоному кольорі шкіри середньовічних слов'ян, що є неможливим для тубільців Европи через низький рівень в ній ультрафіолетового випромінювання, і підтверджується можливістю відновлення в праслов'янській мові дії закону відкритих складів лише під впливом східнокитайських аустронезійських говірок.

Проаналізувавши і всі інші відомі факти, я як і інші дослідники зрозумів наступне:

– праіндоевропейці могли мешкали тільки у високогірних улоговинах Південної чи Центральної Азії, лише де й був достатнім рівень ультрафіолетового випромінювання для забезпечення на протязі багатьох поколінь темно-червоного кольору їхньої шкіри (бо за свідченнями багатьох авторів і за зображеннями, що збереглися, не лише слов'яни, а і всі нащадки праіндоевропейців були темно-червоношкірими, коли прибули до Европи з Азії);

– слов'янську мову могли принести до Европи лише сармати з Північно-Східного Китаю, де під впливом аустронезійських та східнокитайських говірок в праслов'янській мові і відновив свою дію закон відкритих складів (бо в Европі ж та і в Західній Азії на той час не мешкали народи, говірки яких могли так вплинути на праслов'янську мову);

– за всіма ознаками українська мова може відноситися лише до західнослов'янських мов і, отже, найменування українців східними слов'янами є некоректним;

– саме пращури *тавроматів / савроматів, сарматів, юечжів і аланів-торків[2] а, отже, і українців стояли у витоків як стародавньоіндійської, так і стародавньокитайської цивілізацій;

– слов'янськомовні сармати довгий час мешкали черезсмужно з тунгузо-маньчжурами, на що вказують чисельні лексичні сходження мов цих суперетносів;

– слов'янськомовними були і племена европеоїдів і шляхетні роди всіх інших племен жуань-жуанів, що були пращурами як аварів / обрів, так і народа-вершника в Японії;

– балтську мову принесли до Европи з Північної Індії і Центральної Азії савромати (адже саме в балтських мовах більше вісімдесяти відсотків коренів є санскритськими);

– слов'янська мова на протязі багатьох століть була мовою міжнарідного спілкування (лінгва франка) у Центральній та Середній Азії, а також і у Руському, Козарському та Аварському каганатах Европи;

– іранські і середньоазійські євреї перейшли на спілкування слов'янською мовою саме тоді, коли в Хорезмі вони долучилися до торгівлі уздовж Шовкового шляху;

– етнонім ґерманці це лише кентумна форма сатемного етноніму серменди / сармати (адже і античні ґерманці, як і сармати були темно-червоношкірими, бо античні автори розрізнювали їх зовсім не за кольором шкіри, а лише за способом мешкання);

– античні ґерманці, що розтрощили Римську імперію були переважно слов'янсько- і балтськомовними, адже сучасні ґерманські мови сформувалися лише в темні століття Середньовіччя на основі піджинів, якими слов'яни і балти спілкувалися з тубільцями Европи (спочатку на основі цих піджинів сформувалися ґотська і франкська літературні мови, а пізніше і сучасні мови народів північних европейських держав);

– варяги були як мінімум двомовними, бо знали як рідну слов'янську мову, якою вони спілкувалися у своїх родинах, так і псевдоґерманські мови, якими вони спілкувалися з тубільцями у державах свого мешкання (тому-то вони і без будь-яких проблем розчинювалися в слов'янському суспільстві Стародавньої Русі);

– як скити, так і більшість тракійських і іллірійських племен і, навіть, пращури марійців греки ахейці були фінськомовними (що підтверджується наявністю в мовах всіх сучасних фінськомовних народів Росії, витіснених з Західної Европи римлянами, багато дуже стародавніх запозичень як з архаїчної латини, так і з архаїчної грецької мови);

– европейські гуни ультинзури, що були пращурами вільців і уличів, зовсім не були степовиками хунну / сюнну, а були нащадками слов'янськомовних горян жунів, пізніше відомих в китайських хронічках як ніруни / жужані, до спілок яких входили і «братні» їм тунгузо-маньчжурські племена (маньчж. «niyalma» – люди);

– шляхетні роди козар були спорідненими шляхетним родам ґрутуннів і вількінів. Адже не тільки правляча династія Амалів у ґрутуннів, а і правляча династія у козар вели свій родовід від Ансів з дому Джаову;

– як венеди, так і північні кавказці анти, і античні не дако-тракійськомовні склавини були балтськомовними та мешкали у часи Ґерманаріха переважно поза теренами України і, отже, вони не є основними пращурами як українців, так і західних та південних слов'ян.

Тому-то смагляві та брахікранні українці і є нащадками слов'янськомовних античних ґерманців ґрутуннів = русів, гунів ультинзурів = уличів і аланів-торків а, отже, і їхніх пращурів темно-червоношкірих та брахікранних сарматів, а зовсім не балтськомовних блідолицих і доліхокранних «пражан», «корчакців» і «колочинців» (венедів), що були нащадками фінськомовних північних іллірійців та фінськомовних скитів і не знали не тільки тогочасних прогресивних методів чорної металургії, а навіть і гончарного кола.

На відміну ж від «праго-корчакців» і «колочинців» тиверці були досвідченими металургами, а слов'янськомовні «салтівці» (алани-торки, караболгари і каракозари) виготовляли керамічні вироби і на гончарному колі як і їхні пращури «черняхівці».

Волелюбним пращурам українців сарматам і їхнім нащадкам античним ґерманцям ґрутуннам = русам та аланам-торкам добровільне рабство (холопство) не було притаманним. Тому рабами (ас-сакаліба), якими пращури українців руси торгували на невільничих ринках Евразії, були зовсім не пращури українців, а ослов'янені античними ґерманцями, аланами-торками і аварами нащадки фінськомовних північних іллірійців та скитів (на той час вже балтськомовні «праго-корчакці» та «колочинці»), що лише були інкорпоровані нащадками панонських аланів волинянами (білими хорватами), нащадками античних ґерманців деревлянами[3] та нащадками караболгар і каракозар сіверянами у свої племінні спілки. Після ж монгольської навали це психічно інфантильне холопське населення Київської Русі перебралося до нетрів Залішанщини, а його рештки на протязі багатьох століть поступово депопулізувалися на теренах України. А всі ж нащадки волелюбних сарматів – українці покозачилися у часи Гетьманщини.

Таким чином тяглість історичного розвитку українців на своїх нинішніх етнічних землях простежується з моменту виникнення Черняхівської АК а, отже, і античної держави праукраїнськомовних ґостроґотів ґротунгів / ґрутуннів = хросів / русів, що разом з аланами-торками, а пізніше і зі спорідненими їм гунами вількінами / велетами = ультинзурами / ультинами = уличами / улахами = волохами / *волотами обукраїнили на теренах майбутньої України нечисленні переважно кельтсько- та балтськомовні племена.

Сама ж праукраїнська мова фактично сформувалася ще в Скандинавії. Адже саме ґрутуннами було збережено або ж навіть і запроваджено використання в багатьох українських словах подовжених приголосних (гемінат) під впливом гемінат у фінській лексиці, що увійшла і до піджину, яким вони спілкувалися не лише з фінами, а і з іншими тубільцями Скандинавії і на основі якого і сформувалася літературна ґотська мова.

На основі ж як цього піджину, що містив не тільки слов'янську і фінську, а і балтську, грецьку, тракійську, кельтсько-іллірійську та саксько-масагетську лексику, і навіть якісь досі неідентифіковані лексеми, так і латини біблійних текстів і була сформована літературна ґотська мова, яка, звичайно ж, дуже відрізнялася від нарідної праукраїнської мови ґотоаланів (ґрутуннів і аланів-торків).

А завдяки тому, що українці є нащадками слов'янськомовних ґотоаланів та гунів ультинів / вількінів = уличів, то вони, звичайно ж, є як мовними, так і ментальними нащадками героїчного сарматського суперетносу, що сформувався ще на теренах Гіндустану місячною династією очільників аріїв і, отже, мав багатотисячолітню історію.

Таким чином, українцям нарешті треба зрозуміти, що вони є нащадками зовсім не примітивних тубільців Европи, а славетних античних ґерманців ґрутуннів = русів і споріднених їм аланів-торків та жунів = гунів (вількінів / уличів, тиверців, караболгар і каракозар), пращурами яких були волелюбні слов'янськомовні сармати, а також і те, що їхньою першою державою на теренах України була зовсім не Київська Русь, а значно більш розвинена антична держава недеспотичного гетьмана Ґерманаріха.

Постоянный адрес данной публикации: