Україна, на відміну від холопської Росії, ніколи не стане державою-нянькою [1]. І в ній, як немає, так і не буде ніколи Уряду, який би абсолютно всім керував та тотально опікував би своїх психічно інфантильних «громадян», не здатних не те, щоб піклуватися (клопотати) про інших, але навіть і керувати собою. У вільному суспільстві кожен повинен сам піклуватися про себе, а роль держави обмежується лише створенням сприятливих умов для розвитку підприємництва [2]. Тому Уряд України повинен лише координувати діяльність всіх виробничих і громадських організацій а, тим самим, і діяльність всіх громадян та підтримувати в країні необхідний їм порядок:

«Який уряд краще? Той, що вчить нас управляти собою» (Йоганн Вольфганг Гете);

«Найкращий уряд – це той, що робить себе зайвим» (Вільгельм фон Гумбольт, філософ, філолог, дипломат);

«Найбільшою турботою уряду має стати турбота про те, щоб привчити народи обходитися без нього» (А. Токвіль, французький соціолог і політик).

Уряд не повинен займатися комерційною діяльністю і, отже, може розпоряджатися лише внесеними нами податками. Тому, якщо ми будемо продовжувати ухилятися від наповнення пенсійного фонду і державного бюджету, а також не будемо контролювати витрачання бюджетних коштів чиновниками, то ми приречемо всіх пенсіонерів і бюджетників на жебрацьке існування, а тим самим не зможемо розраховувати і на якісне виконання бюджетниками своїх обов'язків. Ми самі повинні створювати для себе і для своїх співгромадян робочі місця, а не перекладати це на чиновників. Громадські організації та благодійні фонди повинні взяти на себе переважну більшість нинішніх державних функцій [3, 4] і, таким чином, істотно зменшити податний гніт, як на виробника, так і на споживача, і при цьому залишити чиновникам переважно лише ті функції, що не призводять до корупції. І чим менше функцій залишиться у чиновників, тим більш зрілим і цивілізованим буде наше громадянське суспільство [5 – 7].

А якщо ж ми не зможемо подолати цю чиновницьку гідру і дозволимо їй сформувати в Україні замість громадянського станове суспільство [8], то ми й не зможемо ніколи досягти добробуту у своїй країні [9, 10].

Посилання:

1. «Але що ж таке держава? Держава – це просто інші люди. Своїх грошей у держави немає. Вона збирає їх до бюджету у вигляді податків з громадян та витрачає на всякі державні потреби – армію, суди, поліцію і інші. Соціаліст хоче, щоб вона витрачала багато. Щоб ті, що втратили роботу, отримували велику допомогу. І багатодітні. І інваліди. І ті, що ніколи не працювали. І поети з письменниками, і режисери з театральними акторами щоб отримували кошти на видання своїх нікому не потрібних книг і зйомки нікому не цікавих фільмів. Щоб була соціальна держава! Держава-нянька. Що інфантилізує. Що перетворює громадян у вічно скиглячий та потребуючий хліба і видовищ плебс. Що переформатовує тверді цеглинки самодостатніх хазяїв свого життя на безформну калову масу. Що безвольна і хникає... Свобода краще несвободи. Суспільство вільних людей завжди багатше суспільства невільних, бо повністю розкріпачує здібності кожного. Але всяка свобода передбачає відповідальність – в першу чергу за себе і своїх близьких. А значить, розраховувати ти повинен в першу чергу на себе, оскільки тобі ніхто нічого не винен, адже навколо – такі ж вільні люди, як ти. Але зате ти сам можеш вибудувати собі і своїй сім'ї таке життя, на яке вистачить твоїх здібностей і твоїх старань. І у тебе є для цього найкращий інструмент – твоя свобода. Свобода – це єдине, що ти отримуєш безкоштовно. А якщо тобі хтось щось дав безоплатно – людина або суспільство – це його милість, а не його обов'язок. Будь вдячний за милість, а не вимагай милості. При цьому треба пам'ятати, що вільне суспільство – це суспільство багатих людей і тому незлих, а значить, вільне суспільство більше схильне до благодійництва…» (Олександр Ніконов, «Між Сциллою і Харибдою. Останній вибір Цивілізації»);

2. «Оптимальною демократією для українців є та, яка допоможе їм звузити функції держави, мінімізувати їх лише до найнеобхідніших і забезпечити максимально вільний режим діяльності як в суспільно-політичній, так і в економічній та в інших сферах. Ймовірно, демократія по-українськи – це мінімізація влади з її максимальною децентралізацією на користь регіонів. При такій формулі, що обов'язково підкріплена рівністю законів для всіх і їх спільним виконанням, українці швидко освоять демократію і перетворяться на законослухняних громадян. Саме тому, враховуючи ментальні особливості українців, для них оптимальною є саме інтеграція з Європейським союзом, де Україна матиме максимальний суверенітет і децентралізацію влади, де не буде жорсткого центру ухвалення рішень і вертикалі влади як у Росії. Саме тому участь України в Євразійському Союзі навряд чи буде природною, щирою і максимально комфортною для її громадян. Українці змогли вберегти свою свободу протягом останніх 5 сотень років, збережуть її і зараз, навіть якщо нинішнє українське керівництво має іншу думку…» (Політичний аналітик Українського Фонду Демократії «Спочатку Люди» Роман Рукомеда, «Портрет українця»);

3. «У України два вороги – путінська Росія і власна держава в особі чиновного люду. Пам'ятаєте твір Радищева «Подорож з Петербургу до Москви», опублікований у кінці 18-го століття? Епіграфом до книги Радищев взяв вірш із поеми Тредіаковського, трохи видозмінивши його: «Чудище обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй» (переклад фрази на сучасну мову: «Чудовисько сите, мерзенне, величезне, стозевне і гавкаюче»). Це саме блискучий і короткий опис чиновницького апарату в сучасній Україні... А як традиційний український чиновник вирішує проблему? Він насамперед прикидає: «А шо я з цього буду мати?». І якщо нічого, то він і вирішувати її не буде. А якщо від таких чиновників залежить доля країни, то ця країна опиняється там, де опинилася Україна через 25 років після досягнення незалежності – без армії і без грошей. Напевно Україна повинна пройти біблійний сценарій: Мойсей 40 років водив свій народ по пустелі, щоб в Землю обітовану увійшли тільки вільні люди. Напевно, країні доведеться чекати, коли представники старої чиновницької свідомості помруть природною смертю...» (Юрій Швець, з інтерв'ю Наталії Двалі: «Путін став президентом тільки тому, що на цьому місці всіх влаштовувала сіра нікчемність»);

4. «Ще важливіші соціальні наслідки відокремлення суспільства від держави, держави від суспільства. Однією з гострих проблем існування і розвитку громадянського суспільства є можливість такого втручання держави в суспільні відносини, яке, зламуючи корінні підвалини суспільства, заснованого на рівноправності, здатне призвести до відродження стану подібних ієрархій. Тому поняття «громадянське суспільство» найчастіше використовується саме в зіставленні з поняттям держави. «Держава, – пише професор Боннського університету І. Ізензее, – існує у вигляді того, що протистоїть «суспільству». Відділення держави від суспільства і відокремлення суспільства від держави виражені у відмінності їх структур, принципів організації та будови. Будь-яка держава організована як керована єдиним центром вертикальна система, ієрархія державних органів і посадових осіб, пов'язаних відносинами підпорядкованості та державної дисципліни. Ця система утримується за рахунок суспільства (податки, збори, державні позики). Постійна і головна мета держави, її виправдання і легітимація – охорона суспільства і керування ним. На відміну від держави громадянське суспільство являє собою горизонтальну систему зв'язків і відносин громадян, їх об'єднань, спілок, колективів, відносин, заснованих на рівності і особистій ініціативі, у тому числі і на самостійності видобутку засобів до існування (це відноситься і до об'єднань, які містяться за рахунок добровільних внесків їх учасників). Мети громадян та їх об'єднань різноманітні і мінливі відповідно до їх інтересів. Відокремлення громадянського суспільства від держави призвело до ряду державно-правових наслідків, що обумовлюють ті особливості сучасної держави, які відрізняють його від держав кастово-станової епохи…» (М.М. Марченко, «Теорія держави і права», гл. XVI, §2. «Громадянське суспільство і держава»);

5. «Як відомо, в будь-якій країні найбільш не схильний до змін і взагалі до яких-небудь самостійних дій шар складають державні чиновники. І це природно, оскільки кожен чиновник усвідомлює себе надто незначним у порівнянні з тим апаратом влади, всього лише деталлю якого він є, для того щоб вимагати від нього якихось змін. З іншого боку, з нього знята всяка громадська відповідальність: він виконує накази, оскільки це його робота. Таким чином, у нього завжди може бути почуття виконаного обов'язку, хоча б він і робив речі, які, якби його воля, робити б не став. Для чиновника поняття роботи витіснене поняттям «служби». На своєму посту – він автомат, поза постом – він пасивний. Психологія чиновника тому найзручніша як для влади, так і для нього самого…» (Андрій Амальрік, 1969, «Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року?»);

6. «Знамените російське хабарництво потрібно пояснювати не тільки прагненням держави заощадити на казенному утриманні чиновництва, але головним чином тим, які можливості відкривалися чиновникам для заробітку на потребах керованих. Ці можливості були дійсно унікальні за всеосяжного бюрократичного централізму російської держави, при слабкості станів і місцевого самоврядування. Таким чином, традиціоналістська адміністративна культура і звичай годуватися «від справ», збереглася і розквітлі в умовах одержавлення соціального життя (що, нагадаю, по-російськи означало «похолопление») і експансії чиновницького правління, зумовили образ діяльності російської бюрократії: продажність і здирства – корупцію і адміністративний рекет, кажучи по-сучасному. В рамках парадигми «класового панування» (не тільки марксистської її варіації) така практика може бути витлумачена як надексплуатація: стягування додаткової, ніде не облікованої і не обумовленої данини з керованих. З точки ж зору методологічного індивідуалізму, ми спостерігаємо тут «емерджентним» ефект агрегації індивідуальних способів поведінки: чиновники, покликані виконувати государеву волю, поставлені на державну справу, неминуче використовують широкі можливості, що їм відкрилися, для задоволення власних потреб. Ні злі страти, ні табель і муштра, ні виховні заклики побачити «російського Бога» не змінили природи речей; (російськомовна, – П.Д.) людина слабка, наповнена пристрастями і не може встояти перед чарівністю влади – принадність її тим сильніше, чим менше влада обмежена, чим більш вона самовільна. Корумпована бюрократія сприяла посиленню і у власному, і в більш широкому соціальному середовищі зв'язків залежності і заступництва, – замість того, щоб стримувати і виправляти самоуправство багатих і сильних, чиновний корпус ставав провідником і знаряддям їх влади...» (Михайло Афанасьєв, «Клієнтелізм і російська державність»);

7. «Першим джерелом неузгодженості інстуційного поля (у вузькому сенсі соціального поля, – П.Д.) в РФ (і в Україні, – П.Д.) є схильність її «верхів» до демонстраційного законодавства, коли закони встановлюються не тільки внаслідок наявності конфліктних зон у звичайній частині інституційного поля, але і дотримуючись логіки пропаганди своєї «цивілізованості». Як результат, утворюються ті самі інституційні «розриви», які починають рясно експлуатуватися вертухайським станом (чиновним корпусом, – П.Д.) для (1) посилення впливу своїх соціальних позицій через «відпрацювання» можливості свавілля щодо «сторонніх», що потрапили в ситуацію «розриву», і (2) для вилучення адміністративної ренти. При цьому можливість отримання ренти створює ще одне джерело інституційних «розривів» – витікаючий з логіки даного «бізнесу» – адже масовість експлуатації «розривів» інституційного поля з метою отримання доходу дозволяє вважати, що в Росії (і в Україні, – П.Д.) цілком оформилася відповідна «галузь» народного господарства. Гарний опис даної «галузі» дав К.Ю. Рогов у своїй моделі м'яких правових обмежень, який можна представити наступним чином: «Згідно К. Рогову писані правила створюються таким чином і, головним чином, для того, щоб їх було можна і вигідно порушувати. «Виконання таких правил – чиста витрата, а порушення правил дає конкурентні переваги». Тому відбувається постійний торг індивідуальних прав стосовно порушення правил. Держава постає як «магазин», в якому «продаються» такі права. Державні інститути не стежать за дотриманням правил, але карають за їх несанкціоноване порушення, відповідно, мотивуючи інших на торг щодо їх прав на порушення правил. Має існувати більшість, що упевнена в повсюдності порушення правил. Ціннісні переваги тих, хто дотримується правил, істотно знижуються, а маргінальність таких людей отримує ідеологічне обґрунтування. Розмови про повсюдність корупції працюють не на підрив цієї системи, а на пропаганду системи порушення правил...» (Павло Крупкін, «Небожителі, вертухаї, партизани. Російське суспільство і його політичний клас: взаємозв'язок деяких особливостей»);

8. «Якщо ми хочемо запобігти утворенню станового суспільства в Україні, ми, насамперед, повинні подбати про те, щоб політична влада, яка є головним ресурсом правлячої касти, мала негативний зворотний зв'язок із суспільством. Тобто, щоб громадяни мали можливість законної і мирної відповіді на дії влади, а сама вона знала, що існує межа, за яку вона не може переступити, оскільки це призведе до втрати влади… Депутат постійно повинен перебувати в очікуванні майбутніх виборів, а виборець повинен бачити, що політиків, які погано зарекомендували себе, він може змінити буквально через рік. Нагадаю, що вибори Конгресу відбуваються раз на 2 роки і нічого страшного з Америкою не сталося, скоріше, навпаки. Якщо ми хочемо, щоб у нас дійсно сформувалася політична еліта, а не закрита каста, ми повинні поставити її в максимально жорсткі і конкурентні умови… Другим напрямком удару є відновлення права. Це завдання куди складніше, оскільки наша правова традиція «державоцентрична», суд в ній є репресивним органом, а право – засобом контролю… Реформа права повинна бути спрямована на наступну мету: держава і людина повинні стати рівними суб'єктами права. Наше право включає в себе величезну кількість привілеїв для чиновників і держави в цілому... До речі, відомо, що в англосаксонських країнах не було тоталітаризму і навіть авторитаризму. Основною причиною цього вважається загальне право, яке діє в цих країнах і в якому держава не має жодних привілеїв перед громадянами. Саме можливості держави довільно і безкарно втручатися у ваше життя є тим інструментом, за допомогою якого будується станове суспільство. Воно немислимо без цього. Тому дуже важливим завданням є позбавлення нашого права від усіх елементів етатизму. І нарешті, останній пункт – відновлення прав власності. Зараз для всіх очевидно, що права власності в Україні не захищені. Це є однією з головних причин, що гальмують розвиток країни. Ні зовнішні, ні, що найголовніше, внутрішні інвестори (тобто, ми з вами) не будуть починати довгострокових проектів, якщо вони знають, що в будь-який момент їх підприємство може бути «віджате»…» (Лідер громадського руху «Соціальна альтернатива» Сергій Стеч, «Як запобігти будівництву станового суспільства в Україні»);

9. «Ми повинні поспішати в подальшій лібералізації економіки. Нам треба, маючи ринкову економіку, робити з неї ліберальну. Таку, яка ефективна, змушує людей крутитися, отримувати якісь результати. Здійснити дерегулювання економіки. Спростити процес реєстрації підприємств. Припинити постійні перевірки, наїзди, полегшити процес проходження інвестиційних проектів. Прибрати чиновників звідусіль, звідки тільки можна. Щоб економіка крутилася сама. І щоб над нею ніякі бюрократи не встановлювали крани або доїльні установки, якими можна було б віддоювати підприємця. ...В Росії (і в Україні, – П.Д.) панує адміністративне свавілля. Дії людей, які звертаються до суду, як і тих, хто судить, процедурно оформлені. Дії ж тих, хто приймає рішення, сидячи у виконавчій владі, в адміністрації, не оформлені ніяк. Там є величезні можливості для сваволі. Адміністративна реформа, особливо в тому, що стосується регламентації обов'язків, – це марудна штука, але вона вкрай необхідна. Інакше занадто багато чого залишається на розсуд чиновників. У нас взагалі занадто багато чого залишається «на розсуд»... Не треба чіплятися до людей, потрібно дати їм можливість робити те, що вони хочуть, а держава повинна стати гарантом цієї свободи. Це вже другий варіант – інноваційний. Це ринкова економіка і демократична держава...» (Євген Ясін: «Не треба чіплятися до людей»);

10. «Порівняємо дві сусідні країни – Україну та Польщу, чиї долі були тісно переплетені протягом століть. Площа України в два рази більше ніж у Польщі, населення більше на десять мільйонів, в ній – масний чорнозем, якого немає у сусідки, більш теплий клімат, п'ять міст-мільйонерів, тоді як Варшава – єдиний такий в країні (Київ крупніше її). Однак ВВП Польщі більш 300 мільярдів, а в України менше 82 млрд. Всі українські переваги Польща переважує більш складно влаштованою і різноманітною економікою, більш гнучкою системою адаптації ринку до змін попиту і пропозиції, можливістю для новацій, більш кваліфікованою і продуктивною робочою силою. Умовно кажучи, якщо на Україні на металургійному заводі залишається працювати десять тисяч чоловік, то в Польщі – тільки три тисячі, а решта шукає собі застосування в нових галузях, хтось із них відкриває свій бізнес. Україну, яка марно втрачала час на початку і в середині 90-х, за розмірами ВВП обігнали такі її західні сусіди як Чехія, Угорщина (обидві менше її майже в п'ять разів, що за населенням, що за територію) і навіть Румунія (менше її вдвічі за тими ж параметрами), настільки плачевно животіла при Чаушеску, але знайшла в собі сили рвонути вперед. Такий парадокс економіки – родючої землі навалом, як і жаркого сонця, зручних портів, розумних голів, але в сукупності все організовано бездарно, тому такий результат... Україна перегнала Росію політично і близька за багатьма параметрами до Європи, але за просунутістю економічних реформ від нас все-таки відстає. До того ж – відсутність природних багатств. Теоретично, Україна могла б бути однією з найсильніших країн Європи – за площею вона найбільша, більше ніж Франція чи Іспанія. Майже вся територія – родюча рівнина, гір дуже мало, і вони не порівнянні з Альпами або Піренеями. Багато портів, є така перлина як Крим. Населення трохи менше п'ятдесяти мільйонів, що також багато за європейськими мірками. Коротше кажучи, все є крім найголовнішого – нормального конкурентного ринкового середовища, і розуміння його необхідності. Тому такі «карлики» як Угорщина і Чехія є багатшими України. Там де у чехів десять фірм по десять чоловік (умовно кажучи), в українців одне підприємство з сотнею працюючих. Але рух в ринкову сторону задано, нинішнє відставання від Східної Європи не фатально, і Польщу – свою природну суперницю і сусідку, Україна рано чи пізно наздожене. Все буде залежати від того, якими темпами країна буде видавлювати з себе залишки «радянськості» (холопкості, – П.Д.), чи дасть захопити себе соціал-популізму, чи знайде сили для боротьби з олігархією. Сьогодні ВВП України менший від російського в дев'ять разів. При здоровій економічній політиці розрив не повинен перевищувати трьох разів. Якщо Україна зможе диверсифікувати і модернізувати свою економіку, а Росія продовжить спиратися на сировинний сектор, то так воно і станеться...» (Максим Артемьєв, «Що є Росія?»).

Постоянный адрес данной публикации: