(Щодо спроби перетворити в державних холопів робітників ДНВП «Геосистема», призначивши їм директором людину, що ще не заслужила їх довіру і повагу)
На відміну від росіян, що живуть за нав'язаними їм можновладцями поняттями (рос. «по понятиям»), українці живуть за своїм розумом (рос. «понимать» – розуміти). Тобто, якщо в холопській Росії світосприйняття нав'язується росіянам зверху за допомогою штучної російської літературної мови, то в Україні світосприйняття формується на нижніх щаблях українського суспільства і цілком природно закарбовується в українській народній мові.
Українцям ніколи не була і не буде прийнятною російська жорстка вертикаль влади. Отже, ієрархія міжособистісних відносин в українському суспільстві, як формувалася споконвічно знизу догори [1, 2], так і надалі буде формуватися знизу до гори. І це чітко закарбовано в українській мовній картині світу (МКС). Адже, якщо в холопській російській МКС (тобто у холопському світосприйнятті, що закарбоване в російській мові) підлеглі є підкореними (рос. «подчинёнными») можновладцями призначеному їм начальнику чи директору, то в українській МКС вони самі ініціюють своє підлягання зверхнику – голові колективу чи підприємства. Але ж таке добровільне підлягання, що не супроводжується російським холопським благоговінням перед начальством [3], принципово можливе у волелюбному українському суспільстві лише за наявності довіри та поваги до голови (керівника) підприємства. Бо, дійсно ж, Україна – не Росія [4], а українці – не холопи, щоб бути підлеглими недостойників – зверхників, що ще не заслужили їх довіру та повагу. І тому за українськими звичаями [1] і відповідними їм неписаними законами моралі, що закарбовані в українській МКС: «той, хто забажає очолити будь який колектив, підприємство чи державну установу, повинен ще до початку свого керівництва заслужити повагу своїх майбутніх підлеглих».
Саме зверхність в українському громадянському суспільстві подібних неписаних моральних законів над будь якими писаними можновладцями законами і запобігає довготривалому свавіллю останніх. Адже будь яке трактування можновладцями писаних законів, що вступає в протиріччя з неписаними моральними законами українського суспільства, призводить спочатку, як до нікчемності цих писаних законів, так і взагалі до неповаги українців до своєї держави [5]. А врешті-решт це звичайно ж призводить і до соціального вибуху у суспільстві. Українці неминуче виходять на майдани і позбавляються тих зверхників – можновладців та високопосадовців, що не заслужили, або ж втратили їх довіру і повагу [4, 6, 7].
Отже, Уряд України повинен лише координувати діяльність всіх виробничих і громадських організацій а, тим самим, і діяльність всіх громадян, а не тотально опікати їх, насильно нав'язуючи їм своїх зверхників:
«Який уряд краще? Той, що вчить нас управляти собою» (Йоганн Вольфганг Гете);
«Найкращий уряд – це той, що робить себе зайвим» (Вільгельм фон Гумбольт, філософ, філолог, дипломат);
«Найбільшою турботою уряду має стати турбота про те, щоб привчити народи обходитися без нього» (А. Токвіль, французький соціолог і політик).
Посилання:
1. «Немає нічого більш згідного зі слов'янським характером, ніж становище України або Малоросії з часів Київського періоду до Петра I. Це була козача і землеробська республіка з військовим устроєм, на основах демократичних і комуністичних. Республіка без централізації, без сильного уряду, керована звичаями, що не підкорялася ні московському цареві, ні королю польському. У цій первісній республіці не було й сліду аристократії; всяка повнолітня людина була діяльним громадянином; всі посади, від десятника до гетьмана, були виборними. Зауважте, республіка ця проіснувала з XIII століття до XVIII, безперестанку обороняючись від великоросів, поляків, литовців, турків і кримських татар…» (Олександр Герцен, «Старий світ і Росія», листи до В. Лінтона, лист перший, 1858, у кн.: «А.И. Герцен о социализме», с. 181);
2. «Взагалі принцип одноосібної влади, військової диктатури, що виникла в умовах виняткової небезпеки, постійно боровся з принципом козацького народовладдя, згідно з яким відбувалася виборність та колегіальність козацьких чинів. Звичайною була участь козацьких мас в їх діяльності; козацька громада мала право в будь-який момент вимагати звіту, могла замінити нещодавно обрану особу іншою і вимагала від кожного суворої відповідальності. Ці республіканські принципи були вироблені в козацьких колах тривалим існуванням козацької республіки. Важливо, що гетьман обирався козацькою радою, котра, як і її прототип – староруське віче, ніяких норм представництва не знала. В раді брали участь всі козаки, що з’явились, голосуючи кожний за себе. Козацькій раді належало рішення й найбільш важливих питань політичного життя, а також всі найважливіші питання повсякдення як під час війни, так і в мирний період. Запорізька Січ вабила тим, що там народові можна було виявити свої давні вічеві інстинкти: тут усі були вільні, рівноправні, тут не було інших станів, крім козацького. Всі уряди, і духовні, і світські, займали виборні люди, і всі справи вирішувалися волею віча – козацької ради, або сільської громади…» (Н. Матвєєва, «Традиції Запорізької Січі та становлення сучасної української демократії»);
3. «Це абсолютно російське відчуття – благоговіння перед начальством. Постійно необхідно з себе «видавлювати» цю візантійську властивість, що дісталася у спадок, – липке почуття догідливості, раболіпства, підлесливості і підлещування. Це жахливо, але Важливій Персоні посміхаєшся особливо енергійно. Якщо людина «не можновладець» чи вже не стала такою – можна і нахамити, а то й плюнути вслід з презирством…» (Андрій Кончаловський, «Недавній раб»);
4. «Я вважаю, що росіяни і українці не один народ, бо вони сформовані в абсолютно різних політичних культурах. Російський народ в монархічній культурі, де є ідея царя і монархічний ритуал як основа легітимності існуючої влади. В українського народу цього немає. ...мешканці України, особливо за пострадянський час, що укоренилося ще в старі часи; вони звикли, загалом, до досить скептичного та світського відношення до влади. У той час як у російського народу ставлення до влади сакральне. Саме тому в Україні за останні 10 років відбулися дві революції, які Путін не зміг не тільки прийняти, але і зрозуміти. Просто банально зрозуміти, як людина...» (політолог Станіслав Бєлковський, з інтерв'ю Лесі Рябцевій);
5. «Невід'ємним елементом українського менталітету є свобода. У прислів'ях це спостерігається на таких прикладах: «життя не має ціни, а свобода дорожча життя», «вільному свобода не потрібна», «воля дає силу слабким». Більшість сприймає владу як групу тих, хто переміг у суспільній боротьбі, як тих – у кого воля сильніше. На рівні несвідомого всередині люди відчувають себе «вільними» (вільному свобода не потрібна) від держави. Саме тому в українців держава завжди сприймалася як щось обмежене, що не може зазіхати на їхню свободу. Звідти і відбувається феномен українського анархізму – об'єднання вільних людей, які не стануть терпіти якихось суспільних системних обмежень, навіть якщо ця держава – своя. Також це допомагає зрозуміти, чому українці не надто шанобливі по відношенню до своєї держави. Україну – поважають! А українську державу – ні! Держава обмежує їх свободу. Вона – видобуток багатих і сильних, вона – не заслуговує особливої поваги. Прив'язка українців саме до країни, а не до держави, і дозволила зберегти їм для себе як для нації територію України та утримати її під своїм культурно-цивілізаційним впливом...» (Політичний аналітик Українського Фонду Демократії «Спочатку Люди» Роман Рукомеда, «Портрет українця»);
6. «...всі посадові особи на Січі обиралися на 1 рік, а потім могли бути переобраними, пройшовши ще раз через процедуру вибору на Раді. Посаду урядовець міг втратити достроково, якщо не справився чи порушував установлене звичаєве право; іноді це закінчувалося смертною карою. Так, за свідченнями Йогана-Йоахіма Мюллера, котрий в 1684 році захистив у Лейпцигу дисертацію про козаків (вражаючий факт): «...вождів, яким доля не сприяє позбавляють почестей, і, якщо на них падає підозра в якомусь злочині, натовп їх вбиває». (Історична дисертація про козаків, яку представлено в приміщенні філософського факультету на публічний розгляд під головуванням месіра Готфріда Вейса з Торуні у Прусії. Автор Йоган-Йоахім Мюллер // Київська старовина. – 1996, №4-5, С.7б). Про це пише також і французький інженер Г. Боплан, який будував фортецю Кодак і був свідком багатьох цікавих подій в житті Січі. Він зокрема зазначає, що «немилість, якої може зазнати старший, змушує його бути дуже обачним у своїх діях, зокрема щоб не трапилося жодної невдачі, коли веде їх у похід, й щоб проявив себе хитрим і відважним під час зіткнення (з ворогами), оскільки за виявлену малодушність його вбивають як зрадника» (Боплан Г. Опис України. – К., 1990, – с.69)…» («Формування українського козацтва (Кінець XV – середина ХVІІ ст.)»);
7. «Гетьмани взагалі дуже суворі; але вони нічого не роблять без військової наради, званої радою. Щоб уникнути опали, гетьману необхідно мати надзвичайну обережність у своїй поведінці, особливо, коли він веде козаків на війну, щоб не потерпіти якоїсь невдачі: у разі несприятливої сутички він повинен виявити винахідливість і відвагу, бо, якщо він викаже найменше боягузтво, його вбивають, як зрадника, потім негайно вибирають іншого начальника звичайним у них порядком, як я вже розповів вище. Посада предводителя і командира – обов'язок важкий і становить істинне нещастя тому, на долю якого вона випаде. Протягом сімнадцяти років, які я провів на службі в цій країні, всі ті, хто обіймав цю посаду, нещасливо закінчили життя…» (Гильом Левассер де Боплан, «Опис України»).
Новые публикации: |
Популярные у читателей: |
Новинки из других стран: |
Контакты редакции | |
О проекте · Новости · Реклама |
Цифровая библиотека Украины © Все права защищены
2009-2024, ELIBRARY.COM.UA - составная часть международной библиотечной сети Либмонстр (открыть карту) Сохраняя наследие Украины |