Автор: В. Ф. СОЛДАТЕНКО

В опублiкованих документах i супровiдному коментарi-розвiдцi йдеться про предметне з'ясування позицiї ЦК РКП (б) щодо спроби повернення Володимира Винниченка в Україну, вступу до КП(б)У й призначення його на вiдповiдальнi державнi посади в УСРР. З'ясовується спiввiдношення мiж особистiсною мотивацiєю непростих рiшень i крокiв вiдомого полiтика, пошуком керiвництвом ЦК КП(б)У, зокрема Х.Раковським i ДМануїльським, варiантiв можливого використання рiзнобiчних талантiв В.Винниченка на користь нацiї, України й реакцiєю на них В.Ленiна, полiтбюро ЦК РКП(б). Робиться загальний висновок про нiгiлiстичне ставлення ЦК РКП(б) до нацiональних аспектiв розвитку УСРР i вiдсутнiсть необхiдних важелiв для проведення власного курсу в керiвництва КП(б)У, що унеможливило досягнення позитивного результату та стало причиною вiд'їзду В.Винниченка на емiграцiю.

1

Витяг iз протоколу N17 засiдання полiтичного бюро ЦК вiд 1 червня 1920 р.

Присутствовали: Ленин, Троцкий, Зиновьев, Каменев, Бухарин, Крестинский, Радек, Владимирский.

Слушали:

1. Украинские вопросы:

в) о Винниченко.

Постановили:

1. в) Принять предложение, т.Винниченко о вступлении в нашу партию, поручив т.Каменеву сообщить о предстоящей ему серьезной работе на Украине с тем, чтобы он предварительно направился с т.Зиновьевым в Петроград, а затем вместе с ним же в ближайшем будущем на Украину.

Российский государственный архив социально-политической истории (РГАСПИ). - Ф. 17. - Оп. 3. - Ед. хр. 85. - Л.1, 3.

2

Витяг iз протоколу засiдання полiтичного бюро ЦК вiд 8 червня 1920 p.

Присутствовали: т.т. Ленин, Троцкий, Калинин, Томский, Крестинский, Каменев, Радек, Преображенский, Владимирский Ходоровский, Султан-Галиев, Саид-Галиев.

Слушали: 33. О Винниченко.

Постановили:

33. а) Поручить т.Троцкому переговорить с т.т. Зиновьевым и Сталиным относительно возможного и скорого использования Винниченко на Украине.

б) Подтвердить решение политбюро об обязательной поездке т.Зиновьева на Украину, с поручением ускорить ее. :Л;

РГАСПИ. - Ф. 17. - Оп. 3. - Ед. хр. 86. - Л.1, 6.

Солдатенко Валерiй Федорович - д-р iст. наук, завiдувач вiддiлу етноiсторичних дослiджень Iнституту полiтичних i етнонацiональних дослiджень НАН України.

стр. 70

3

Витяг iз протоколу N20 засiдання полiтичного бюро ЦК вiд 15 червня 1920 р.

Присутствовали: т.т.Ленин, Троцкий, Калинин, Крестинский, Зиновьев, Бухарин, Радек, Каменев.

Слушали:

8. О Винниченко.

Постановили:

8. По поводу предложенных назначений Винниченко политбюро считает наименее уместным пост наркомпроса УССР, но окончательное решение откладает до получения заключения от тт.Раковского, Зиновьева и Сталина.

РГАСПИ. - Ф. 17. - Оп. 3. - Ед. хр. 88. - Л. 1, 2, 4.

4

Протокол N(33) 5 заседания пленума Центрального комитета РКП от 5/VIII-1920 г.

Присутствовали: Ленин, Троцкий, Серебряков, Бухарин, Артем, Томский, Радек, Рудзутак, Зиновьев, Крестинский, Калинин, Андреев, Преображенский, Рыков, Чичерин, Карахан

Слушали:

18. - Просьбу Винниченко командировать его за границу.

Постановили:

18. - Передать на разрешение оргбюро.

РГАСПИ. - Ф. 17. - Оп. 2. - Ед. хр. 33. - Л.1, 2.

5

Виписка з протоколу N36 засiдання полiтичного бюро ЦК вiд 13 серпня 1920 p.

Присутствовали: Ленин, Троцкий, Крестинский, Томский, Преображенский, Финн, Ударов, Зоф.

Слушали:

5. Просьбу т.Винниченко разрешить ему выезд за границу.

Постановили:

5. Предложить Наркоминделу выпустить за границу тов.Винниченко.

РГАСПИ. - Ф. 17. - Оп. 3. - Ед. хр. 102. - Л.1.

6

Виписка з протоколу N41 засiдання полiтичного бюро ЦК РКП(б) вiд 6.IX. 1920 р.

Присутствовали: Ленин, Троцкий, Калинин, Сталин, Крестинский, Рыков.

Слушал и:

25. Телеграмму тов. Раковского о т.Винниченко.

Постановили:

25. Принять следующую резолюцию.

Политбюро констатирует изменчивость настроения т.Винниченко, и поэтому Политбюро, не возражая против его немедленного принятия в партию, предлагает не давать никакого поста, испытав его сначала на деловой работе.

РГАСПИ. - Ф. 17. - Оп. 3. - Ед. хр. 107. - Л.1, 5.

7

Витяг iз протоколу N49 засiдання полiтичного бюро ЦК вiд 9 жовтня 1920 p.

Присутствовали: тт.Ленин, Сталин, Каменев, Крестинский, Бухарин, Преображенский, Радек, Покровский, Лебедев-Полянский, Питкенс, Курский и Цюрупа. Слушали:

6. Заявление Винниченко.

Постановили:

6. Опубликовать в "Правде".

РГАСПИ. - Ф. 17. - Оп. 3. - Ед. хр. 113. - Л.1.

стр. 71

Видрукуванi вище документи торкаються важливого епiзоду в життi одного з найвiдомiших громадсько-полiтичних дiячiв України XX ст. В.Винниченка. До обставин спроби його повернення на Батькiвщину в 1920 p., переговорiв з вищим партiйно-радянським керiвництвом, вступу до КП(б)У iсторики зверталися неодноразово¹ , кожного разу додаючи новi деталi, важливi подробицi iз загалом непростих, суперечливих суспiльних процесiв.

Кiнцевий результат усiєї акцiї виявився цiлковито залежним вiд позицiї полiтбюро ЦК РКП(б). I хоча принципи взаємин мiж директивними iнстанцiями партiї та її регiональними осередками нiколи i нi для кого не були секретом, а сутнiсть переговорного дiалогу, ролi його суб'єктiв багато де в чому на сьогоднi з'ясованi, оригiнали рiшень полiтбюро ЦК РКП(б) тим не менше ранiше не публiкувались.

Мiж тим, вони проливають додаткове свiтло на надзвичайно iстотнi й цiкавi факти не лише полiтичної бiографiї В.Винниченка, а й на характернi, показовi аспекти функцiонування Компартiї України в 1920 р., на складнi моменти всього тогочасного життя.

Залишивши в лютому 1919 р. головування в Директорiї УНР, В.Винниченко на емiграцiї болiсно переживав трагедiю нацiї, що в черговий раз потрапила у кривавий вир громадянської вiйни. Вiн вважав дедалi нагальнiшими кроки назустрiч настроям i пориванням народних мас, що вкотре виказували значно бiльше симпатiї бiльшовикам, радянськiй владi. Iз початком революцiї в Угорщинi український полiтик запропонував свої дипломатичнi послуги для встановлення мiждержавних контактiв i створення своєрiдного "радянського ланцюга", який би поєднав Радянську Росiю, Радянську Україну i Радянську Угорщину, а надалi, можливо, продовжився й на захiд Європи.

Результатом глибокого, часто безжально-чесного, принципового осмислення трьох революцiйних рокiв в Українi став вiдомий тритомник "Вiдродження нацiї", написаний за другу половину 1919 р. Водночас це й критична оцiнка власних дiй, поведiнки самого В.Винниченка, що практично постiйно знаходився на самому гребенi суспiльного життя й далеко не завжди знаходив бездоганнi рiшення, здiйснював достатньо виваженi, виправданi кроки.

Неповторно талановитий, по-справжньому глибинний i всебiчний аналiз тогочасних процесiв привiв автора iсторико-фiлософського трактату до переконливих висновкiв: полiтика нацiональних урядiв здебiльшого не вiдповiдала сподiванням i iнтересам переважаючої маси народу України. Останнiй зовсiм не випадково пiшов за бiльшовиками, пiдтримав радянську владу. Отже досвiдом доведено - iсторична правота, життєва правда, - за останнiми. I хоча в працi не бракує рiзких, критичних, надзвичайно гострих зауважень i висловлювань на адресу РКП(б), РСФРР, КП(б)У, УСРР, негативних оцiнок i навiть засудження їх нацiональної полiтики, симпатiї автора-мислителя набувають дедалi визначенiших обрисiв.

Схиляння В.Винниченка до комунiстичної iдеологiї, радянської практики не було лише результатом iндивiдуальної еволюцiї видатної особистостi. Воно уособило масштабнi трансформацiї, що вiдбувалися в українському полiтикумi в цiлому. Пiк популярностi i реальний вплив УПСР i УСДРП на 1920 р. залишилися в минулому, а самi партiї потрапили в смугу затяжної всеохоплюючої кризи. З УПСР i УСДРП видiлились достатньо чисельнi лiвi течiї боротьбистiв i незалежникiв, створивши самостiйнi партiї з цiлком визначеними комунiстичними орiєнтацiями - Українську комунiстичну партiю (боротьбистiв) i Українську комунiстичну партiю, що вступили у спiвпрацю з Компартiєю (бiльшовикiв) України, делегували своїх представникiв до уряду УСРР, владних органiв у центрi i на мiсцях, змiцнюючи тим самим потенцiал i позицiї радянського ладу в Українi. Принципового значення набула самолiквiдацiя у березнi 1920 р. УКП(б) i рiшення про вступ її членiв до КП(б)У - вiднаходився непростий шлях консолiдацiї найради-

стр. 72

кальнiших елементiв, що брали на себе iсторичну вiдповiдальнiсть за долю, майбутнє нацiї.

У колiзiях, пережитих В.Винниченком 1920 p., iз надзвичайною рельєфнiстю втiлилися означенi, дуже складнi, не позбавленi внутрiшньої суперечливостi тенденцiї. Вiдтак вiдразу варто вiдмежуватися вiд тих, хто вбачає у поведiнцi В.Винниченка чи то вияви малозрозумiлого, часом епатуючого дивацтва, чи то дрiбного полiтиканства з кон'юнктурною пiдтасовкою до запрограмованої мети надважливих моментiв, що, буцiмто, i виявилося в необ'єктивнiй оцiнцi спiввiдношення мiж нацiонально-визвольною i соцiальною революцiями, квалiфiкацiї ключових iсторичних подiй, часом несподiваних, непривабливих характеристиках особистiсних рис i поведiнки багатьох громадсько-полiтичних дiячiв тощо.

Є вагомi пiдстави стверджувати, що не бажання будь-що повернутися в радянську Україну зумовили вiдомi акценти у "Вiдродженнi нацiї", а, навпаки, науковий аналiз минулого i поточного досвiду стали вiдповiдними iдейно-сутнiсними аргументами, якi iстотно вплинули на прийняття наступних полiтичних крокiв² . Тут слiд обов'язково зазначити, що самого В.Винниченка вiдзначали непересiчнi моральнi риси. Сформулювавши ще в пору юностi категоричний iмператив - "чеснiсть iз собою" - великий українець з гiднiстю пронiс його через усе своє нелегке життя i з однаковою мiрою строгої, навiть вимогливої об'єктивностi судив i себе, й iнших. Це переконливо пiдтверджують його iнтимнi щоденниковi записи, якi вiн вiв упродовж 40 рокiв. Порiвняння написаного лише для власного вжитку з розрахованим на широкий загал завжди суголоснi, вiдвертi, щирi, позбавленi кон'юнктурних нашарувань i будь-якого, особливо примiтивно-корисливого, угодовського розрахунку.

Урештi не можна пройти й повз детермiнанти iнших особливостей духовного, психологiчного складу, характеру, вдачi Володимира Винниченка. Неймовiрно обдарована особистiсть, надзвичайно вразлива й чутлива до чужого горя, будь-якої несправедливостi, наруги, завжди вiдкрита до iстинного спiвпереживання, вiн завжди залишався плоттю вiд плотi народного органiзму. Не раз пiсля прикрих невдач i дошкульних поразок, ганебних провалiв у полiтицi вiн намагався самоiзолюватися вiд суспiльного життя, з головою зануритись лише в художню творчiсть, де мав справдi велетенськi, просто таки заздрiснi здобутки. Однак не мiг навiть короткого термiну насолоджуватись "чистим мистецтвом", радiстю творення прекрасного, бути щасливим. Бо вiн завжди усвiдомлював, вiдчував, що поряд, або деiнде серед його спiввiтчизникiв стiльки бiдувань i всiлякого лиха, чорних проявiв зла, що не мiг залишатись осторонь. Йому здавалось, що вiн не лише може, а й зобов'язаний допомогти знайти шлях до кардинальної змiни життя, що вiн знає, як для цього треба дiяти. Навiть подумки вiн не допускав, що торування дороги у свiтле майбутнє, творення нового, прогресивного суспiльного устрою, до справжнього розвою рiдної нацiї може статися без його щонайдiяльнiшої участi.

А вiдтак i перебування на емiграцiї В.Винниченко вважав вимушеною, однак неодмiнно скороминущою паузою, прелюдiєю до нового етапу активної боротьби на користь народу, разом з народом заради торжества нацiональної iдеї, соцiального прогресу.

Ще у вереснi 1919 р. В.Винниченко вийшов iз УСДРП i створив у Вiднi Закордонну групу українських комунiстiв. До її складу ввiйшли активнi учасники Української революцiї: В.Левинський, Г.Паламар, М.Ґалаґан, В.Мазуренко, Ю.Тищенко, Ю.Гасенко, П.Чикаленко, М.Шраг, М.Чечель та iн. Близькими до винниченкiвської були й комунiстичнi органiзацiї, що паралельно й дещо пiзнiше оформилися в Берлiнi, Празi, Будапештi, iнших центрах Європи й США.

Велике натхнення викликав у душi В.Винниченка, його колег ленiнський Лист до робiтникiв i селян України з приводу перемог над Денiкiним" i резолю-

стр. 73

цiя VIII конференцiї РКП(б) "Про радянську владу на Українi" (грудень 1919 p.). Вони розцiнили їх як щире прагнення Комунiстичної партiї справедливо, з урахуванням давнiх прагнень українського народу вирiшити нацiональне питання в Українi. Цi документи уважно вивчалися Закордонною групою українських комунiстiв i переважна бiльшiсть її членiв пiд впливом В.Винниченка зорiєнтувала свою дiяльнiсть на активну спiвпрацю iз КП(б)У i створюваною в Українi в той час Українською комунiстичною партiєю³ .

Дедалi стверджуючись на думцi, що на вiдстанi, з-за кордону, ефективно впливати на перебiг подiй неможливо, В.Винниченко з дозволу спiльної конференцiї Закордонної групи УКП i Закордонної органiзацiї УПСР (25 лютого 1920 р.) офiцiйно звернувся до радянської влади з проханням надати можливiсть повернутися в Україну.

Чекаючи на розв'язання питання, український патрiот намагається, як може, зашкодити оформленню всiляко пiдтримуваного Англiєю, Францiєю i СIЛА альянсу (союзу) Ю.Пiлсудського й С.Петлюри, направляє керiвникам ЦК КП(б)У Д.Мануїльському, В.Затонському, а також лiдерам ЦК УКП низку листiв з конкретними пропозицiями протидiї можливим трагiчним варiантам розвитку подiй⁴ .

Тим часом прохання В.Винниченка розглядалося на найвищому рiвнi. 4 травня 1920 р. голова РНК В.Ленiн передав прямим дротом до Києва телеграму члену оргбюро ЦК КП(б)У i головi Галицького органiзацiйного комiтету КП(б)У Ф.Кону (копiя Х.Раковському в Харкiв): "Щодо Винниченка в принципi згоднi. Порозумiйтеся з Раковським про деталi"⁵ . Слiд додати, що в примiтках до зiбрання ленiнських творiв зазначено: "В рукопису телеграми слово "деталi" закреслено рукою невiдомого i написано "форму залучення Винниченка до урядової дiяльностi"⁶ . Останнє уточнення, по-перше, гадається, не могло бути довiльно зроблено будь-ким без узгодження iз самим В.Ленiним i, по-друге, у ньому чiтко йдеться про ранг дiяльностi - "урядова".

24 травня Володимир i Розалiя Винниченки з дипломатичними паспортами на iмена Йозефа та Наталiї Симонiв перетнули радянський кордон i прибули до Москви.

Однак уже першi контакти з К.Радеком (член ЦК РКП(б), секретар Комiнтерну), X.Раковським (член полiтбюро ЦК КП(б)У, голова РНК УСРР, член ЦВК i ВУЦВК), Г.Чичерiним (нарком закордонних справ РСФРР), вiдповiдальними працiвниками наркомату закордонних справ РСФРР В.Винниченко розцiнив як образливе для себе зондування його поглядiв, як сумнiви щодо щиростi його намiрiв зробити внесок у революцiйну справу, будiвництво радянської України. Тому В.Ленiну було направлено паралельно вiдразу два листи. Першого - вiд С.Мазуренка - однопартiйця й людини, що чимало клопоталася про приїзд вiдомого українського громадсько-полiтичного дiяча до Москви. У ньому йшлося про бажання В.Винниченка вступити до партiї бiльшовикiв. Другий написав сам український комунiст. У ньому було викладено його бачення (платформу) оптимiзацiї стосункiв мiж радянськими республiками - Україною й Росiєю. Вiдстоюючи варiант по сутi конфедеративних вiдносин мiж УСРР i РСФРР ("справжньою федерацiєю") i висловлюючи сумнiви щодо можливостi реалiзувати вiдповiдну модель через невiру в те, що вiн одержить необхiднi для цього реальнi важелi - полiтичнi повноваження - В.Винниченко заявив про небажання їхати до Харкова й намiр повернутись за кордон⁷ .

Незважаючи на те, що В.Ленiн не дав письмової вiдповiдi на згаданi листи, контакти В.Винниченка з провiдними дiячами РКП(б), - членами полiтбюро ЦК Л.Каменевим, Л.Троцьким, а також Г.Чичерiним були продовженi, i загальна атмосфера на них дещо пом'якшала. Зокрема, Л.Каменев запропонував пiдготувати у письмовому виглядi доповiдну записку з викладом поглядiв групи, яку представляв В.Винниченко, "на черговi завдання полiтики в Українi"⁸ .

стр. 74

А Г.Чичерiн 29 травня 1920 p. направив головi РНК України Г.Раковському телеграму, де повiдомляв: "Днями до Вас виїздить Винниченко, який перебуває тут. Члени полiтбюро знаходять допустимим ввести його до Раднаркому України як наркомоса i застголраднаркома"⁹ .

Гадається, варто звернути увагу на те, що Г.Чичерiн посилається не на рiшення полiтбюро, а лише на думку членiв полiтбюро (невiдомо яких - B.C.), що iстотно знижувало вагомiсть висловленого дипломатичною мовою варiанта ("знаходять допустимим") використання В.Винниченка на урядовiй роботi. Те, що рекомендацiї Г.Чичерiна мали бiльше приватний характер, пiдтверджується i наступним.

Отримавши в Харковi телеграму з Москви ЗО травня, уже наступного дня питання про В.Винниченка було розглянуто на засiданнi полiтбюро ЦК КП(б)У. Було ухвалено запропонувати ЦК РКП(б) призначити Володимира Кириловича "нашим послом закордоном, тов. Раковському переговорити з Москвою"¹⁰ . Тобто Х.Раковський i його колеги по полiтбюро ЦК КП(б)У досить точно зрозумiли приватний характер порад Г.Чичерiна й тонко, без загрози бути звинуваченими в порушеннi партiйної дисциплiни, зiграли "на пониження" одержаних рекомендацiй.

Звiсно, це було далеко не те, на що розраховував В.Винниченко, i офiцiйна Москва, одержавши iнформацiю з Харкова, змушена була "тягнути час", не надто кваплячись знайти прийнятний вихiд. Зокрема, полiтбюро ЦК РКП(б) за участю В.Ленiна двiчi обговорювало питання про вступ українського дiяча до бiльшовицької партiї (1 червня - документ N1) i про можливостi використання його на роботi в Українi (8 червня - документ N2).

Про самi факти розгляду згаданих питань було вiдомо давно¹¹ . А ось змiст ухвалених рiшень залишався достеменно невiдомим навiть для фахiвцiв, хоча про них добре знав В.Винниченко й у щоденнику зафiксував свою реакцiю.

Нiчого конкретного, крiм позитивного сприйняття бажання В.Винниченка стати членом РКП(б) у зазначених вище ухвалах немає. Тому український полiтик не розумiв, для чого потрiбнi своєрiднi "оглядини" - поїздка до Петрограда - для "представлення" революцiйнiй столицi, що офiцiйно пояснювалося необхiднiстю його ознайомлення з роботою державного апарату. Зрозумiлiшими стають i доручення Л.Троцькому, Г.Зинов'єву (кандидат у члени полiтбюро ЦК РКП(б), голова виконкому Комiнтерну, голова Петроградської ради) i Й.Сталiну (член полiтбюро i оргбюро ЦК РКП(б), нарком у справах нацiональностей РСФРР) - пiсля вiдмови В.Винниченка "представлятися" в революцiйнiй столицi активiзувався пошук прийнятного рiшення.

Тим часом В.Винниченко саме завершив написання записки, про що його просив Л.Каменев, i 9 червня передав її (на 15 рукописних сторiнках) до ЦК РКП(б). Вiн дедалi конкретизував програму першочергових заходiв, що їх слiд було реалiзувати в Українi у разi взаємопогодження на його роботу в Українi:

- опублiкувати вiд iменi росiйського й українського радянських урядiв спростування вигадок контрреволюцiйної української, польської, єврейської преси про обмеженiсть i навiть фiктивнiсть української робiтничо-селянської державностi;

- видати постанови вiдповiдних органiв про дiяльнiсть в Українi Раднаркому в такiй же кiлькостi комiсарiатiв, що й у Росiї;

- усунути таке "ненормальне" становище, коли комiсарiати РСФРР зносяться з губернськими та iншими установами в Українi, оминаючи вiдповiднi комiсарiати УСРР;

- для найдоцiльнiшого й успiшного використання економiчних ресурсiв України в iнтересах революцiї залучити до активної допомоги та iнiцiативи мiсцевi сили, що може бути досягнуте найкраще встановленням певного господарського плану;

- якомога скорiше повинна приступити до роботи створена комiсiя по виробленню федеральної конституцiї;

стр. 75

- оскiльки нинiшнiй керiвний центр України, за деякими даними, не вiдповiдає завданням моменту, що висуваються, "то необхiдно поповнити персональний склад його 3-4 партiйними членами, вiдомими своїм щирим i твердим ставленням до принципу федерацiї"; до числа осiб, якi мали доповнити склад полiтбюро ЦК КП(б)У, мав обов'язково ввiйти В.Винниченко;

- керуватися принципом, за яким "революцiя на Українi, як i в будь-якiй iншiй країнi, повинна опиратись на мiсцевi комунiстичнi сили", навiть добре пiдготовленими, надiйними i перевiреними, але не мiсцевими, мало знайомими з мiсцевими умовами кадрами "неможливо створити мiцну радянську владу". У зв'язку з цим "необхiдно твердо i ясно встановити, що жоден партiйний або радянський працiвник не може бути вiдкликаний з України або направлений до неї без вiдома i згоди керiвного Українського партiйного центру - ЦК__"; потрiбне першочергове залучення корисних, перевiрених українських партiйних i радянських працiвникiв, вiдкликаних з України, або тих, що працювали за її межами¹² .

Сформульованi положення в записцi ретельно обґрунтовувалися, хоча поряд висловлювалися i застороги, чи можна їх буде реалiзувати i чи одержить вiдповiднi прерогативи для цього автор накресленого проекту.

Iз запискою В.Винниченка ознайомився В.Ленiн¹³ , однак, як i до того, нiчого не вiдповiв. Невiдомо, чи розглядався спецiально документ iншими членами ЦК РКП(б), чи виносили його на засiдання керiвного партiйного органа, однак Л.Каменев, Г.Зинов'єв, Л.Троцький знали його змiст i в розмовах запевняли В.Винниченка у принциповiй згодi з його спрямуванням¹⁴ .

Однак на засiданнi полiтбюро ЦК РКП(б) 15 червня (документ N3) була не лише вiдкинута пропозицiя ЦК КП(б)У, а й рiшуче спростована по сутi приватна думка - рекомендацiя Г.Чичерiна. Мотиви тут достатньо прозорi. Прерогативи наркома освiти були в той час дуже широкими й вiддавати низку iдеологiчно над-важливих позицiй суспiльства (початкова, середня, спецiальна, вища освiта, науковi установи, видавнича й бiблiотечна справа, перiодична преса, лiтература, усi галузi мистецтва з кiно включно й т. iн.) пiд контроль особистостi, щодо свiтоглядних позицiй i орiєнтацiй якої могли виникнути (хай i з часом) сумнiви, ЦК РКП(б) уважав необачним, i навiть небезпечним.

Звертає на себе увагу й те, що вже втретє впродовж короткого часу в рiшеннi полiтбюро ЦК РКП(б) щодо В.Винниченка фiгурує прiзвище Г.Зинов'єва, якому постiйно доручається здiйснити поїздку в Україну. Розрахунок був також досить прозорим: протиставити можливим нацiоналiстичним "збоченням", "рецидивам" В.Винниченка принципово-iнтернацiоналiстську позицiю одного iз загальновизнаних ще з початку iмперiалiстичної вiйни борця за мiжнародну пролетарську солiдарнiсть, керiвника Комiнтерну.

Однак аргументи для прийняття остаточного рiшення про вiд'їзд до Харкова В.Винниченко вiднайшов i пiсля спiлкування з деякими дiячами УКП, що приїжджали до Москви i переконували свого колегу по революцiйнiй боротьбi у наростаннi українiзаторських зусиль уряду УСРР. Однак вiзит на Батькiвщину, який тривав з 25 червня до б липня 1920 p., виявився вкрай невдалим. Партiйно-радянське керiвництво України явно не бажало розв'язувати питання про спiвпрацю з В.Винниченком, надiлення його солiдними повноваженнями. Поставивши ЗО червня до порядку денного питання "Про Винниченка", полiтбюро ЦК КП(б)У вирiшило вiдкласти обговорення до наступного засiдання¹⁵ . З липня з цього питання на повiдомлення Х.Раковського було ухвалено "влаштувати спiльну нараду з Винниченком"¹⁶ . Така нарада, а може просто зустрiч з Х.Раковським, його колегами, очевидно вiдбулася мiж 3 i 6 липня 1920 р.

Судячи з усього, питання розглядались не у вузькому прагматичному ключi, а в широкiй постановцi, з обговоренням принципових засад полiтики КП(б)У.

стр. 76

Вiдтворюючи невдовзi змiст переговорiв, Володимир Кирилович вiдзначав: "На засiданнi ЦК КП(б)У вiдповiдальними членами цiєї органiзацiї менi було дано таку вiдповiдь, пiсля якої в мене вже не лишилось нiякого сумнiву, що мене було одiслано до ЦК КП(б)У, тiльки для того щоб уникнути в Москвi прямої вiдповiдi на мої питання. Однi члени ЦК КП(б)У говорили, що у них взагалi нема нiякої тенденцiї, нiякого напряму чи то до федерацiї, чи то "єдиної-недiлимої", другi казали, що є тенденцiя на федерацiю, але тут же зараз самi собi заперечували, й говорили, що нiяких центрiв на Українi не може й не повинно бути. Iз цих невиразних плутаних i суперечливих висказувань я мав пiдставу зробити такий висновок: або ЦК КП(б)У сам не знає напряму тої полiтичної роботи, яку провадить, або ж вiн його знає та чомусь не хоче прямо сказати; але коли не хоче сказати, то це очевидно не є тенденцiя на утвердження власних українських центрiв революцiї, себто не є тенденцiя на федерацiю.

У Москвi, коли мене вiдсилалось у Харкiв iз членiв ЦК РКП менi було сказано, що ЦК КП(б)У є тiльки "еманацiя" (випромiнювання, вiдблиск чи що) ЦК РКП. Отже значить вiдповiдь ЦК КП(б)У була тiльки еманацiєю-вiдблиском вiдповiдi ЦК РКП"¹⁷ .

Повернувшись до Москви дуже розчарованим, у вкрай пригнiченому станi, накопичивши чималий критичний арсенал, В.Винниченко проте не втрачає вiри в соцiалiстичну революцiю, радянський лад, у Комунiстичну партiю. Зазнавши невдачi у переговорах з бiльшовицьким керiвництвом, В.Винниченко схиляється до можливостi зближення з укапiстами. Однак прiоритет у торуваннi шляхiв до побудови нового суспiльства вiн беззаперечно залишає за РКП(б). У "Листi до українських робiтникiв i селян", переданому лiдерам УКП А.Рiчицькому i Ю.Мазуренку поряд iз звинуваченнями РКП(б) i КП(б)У у великодержавництвi, є дуже прикметнi слова:

"Треба твердо пам'ятати кожному укр. комунiстовi, а також кожному члену УКП, що нiякої ворожости не повинно бути до КП(б)У. Це є рiдна партiя, це є наш дужчий брат, який силою рiжних об'єктивних i суб'єктивних причин робить помилки. Ми не можемо i не хочемо брати участи в тих помилках. Визнаючи величезну ролю, яку зограла в комунiстичнiй революцiї Росiйська комунiстична партiя, визнаючи всю її силу, значiння, iдейне керiвництво, ми одначе не повиннi заплющувати очей на помилки, ким би вони не робилися, чи самою РКП чи її уповноваженими; твердо, чесно i непохитно, в iнтересах революцiї ми повиннi цi помилки викривати i перед самою РКП i перед КП(б)У, i перед європейським пролетарiатом, i перед українськими працюючими масами, так само ми повиннi всiма силами виправлять цi помилки, але виправляти не ворожостю, не саботажом, не ухилянням вiд працi, а навпаки, якомога активнiшою органiзацiєю революцiйних українських сил, втягуванням їх в процес будування соцiалiстичної робiтниче-селянської держави. Через це всякий укр. комунiст i всякий українець, прихильний справi революцiї, повиннi якнайактивнiше пiдтримувати совiтську владу, повиннi входити в усi її установи й iнституцiї, повиннi щиро й енергiйно помагати органiзацiї Червоної армiї, допомагати продовольчiй кампанiї, вiдновленню промисловостi, словом чесно, совiсно брати органiчну участь в оборонi, в охоронi, в змiцненню й будуванню УСРР"¹⁸ .

Залишаючись послiдовним виразником радикальних орiєнтацiй, Володимир Кирилович закликав i своїх спiввiтчизникiв керуватися вiрою в переустрiй суспiльства революцiйним шляхом. Вiн наполегливо роз'яснював, що реальну можливiсть не лише до соцiальної справедливостi, а й для справжнього нацiонального визволення й вiдродження вiдкриває тiльки "комунiстична революцiя". "I вже хоча би тiльки з нацiональних мотивiв кожний українець, що не експлуатує чужої працi, повинен якнайгарячiше бажати перемоги революцiї, захоплення

стр. 77

нею всього свiту й перебудови всього ладу на комунiстичний. Мало того, кожному такому українцевi треба бути найбiльш вiрним прихильником совiтської влади i найпослiдовнiшим комунiстом, бо чим чистiше фактичнiше буде переводитися влада рад (совiтiв), чим точнiше буде виконуватися комунiстична програма, тим швидчим темпом пiде й нацiональне вiдродження, тим необхiднiше буде втягнено маси в робiтниче-селянське державне будiвництво, а тим самим неминучи-ше буде надано всiй будiвничiй роботi тi нацiональнi форми, якi найблищi, найприроднiшi масам. Найбiльша помилка КП(б)У є та, що ця партiя не виконує постанов i програми РКП, себто своєї ж власної програми, що члени її не вiдчувають i не розумiють, що вони не послiдовнi, не цiльнi в своїх заявах i дiлах, - "нечеснi з собою". I завдання кожного укр. комунiста - кликати i їх, i маси до неухильного, точного, чесного виконування комунiстичної програми"¹⁹ .

Уважаючи свою мiсiю в радянськiй країнi вичерпаною, В.Винниченко звертається з проханнями до К.Радека й Г.Чичерiна вiдрядити його вiд III Iнтернацiоналу до Америки, де б вiн мiг вести корисну для революцiйної справи роботу. Однак полiтбюро ЦК РКП(б) вагається, не може визначитись (документ N4 вiд 5 серпня 1920 р.) i В.Винниченко починає клопотатися про вiд'їзд на емiграцiю. Iз рiшенням полiтбюро не забарилося. Уже 13 серпня позитивна вiдповiдь була одержана (документ N5). Правда, шокуючим, брутальним були формулювання: "запропонувати наркомату закордонних справ випустити (пiдкреслення моє - B.C.) за кордон В.Винниченка".

Однак, мабуть було не до образ (та й навряд чи хто на те б зважав). Тож не змiгши з ряду причин, зокрема через нове ускладнення стосункiв iз Польщею, залишити межi РСФРР, В.Винниченко 17 серпня 1920 р. знову попрямував до Харкова. Стверджувати, що цього разу український полiтик мав скiльки-небудь чiткий план дiй, неможливо. Швидше, вiн покладався на долю, на удачу, на випадок. Здавалось, вiн рiвною мiрою готовий за сприятливих обставин залишитись для роботи в Українi чи то полiтичної, чи лiтературної - невiдомо; i, водночас, прагне виїхати (тепер уже через Україну) за кордон. У Харковi, вiн не збирався затримуватись, планував на запрошення голови Днiпросоюзу перебратися до Києва, де обiцяли створити необхiдний мiнiмум умов для прожиття. Однак, на рядову полiтичну роботу вiн би нiзащо не згодився. Розумiв, що iснували нездоланнi проблеми щодо можливостi дiяльностi i на лiтературному теренi.

Схоже, що й ЦК КП(б)У ладен був згодитись на побажання В.Винниченка. 19 серпня полiтбюро ухвалило дозволити вiд'їзд письменника до Києва, "доручивши губкому матерiально його забезпечити"²⁰ . Тим часом з'ясувалося: оперативно реалiзувати намiр неможливо через те, що повстанцi розiбрали залiзничнi колiї. Письменник же, сумнiваючись у можливостi вести лiтературну працю, почав шукати шляхiв залишення України, укотре звернувся по допомогу до Х.Раковського i Д.Мануїльського (член ЦК КП(б)У, нарком землеробства УСРР). Контакти несподiвано переросли у переговори, якi стали продовженням попереднього туру, що мав мiсце наприкiнцi червня - на початку липня 1920 р.

Намагаючись пояснити поведiнку В.Винниченка пiд час його спiлкування з партiйно-радянським керiвництвом, бiльшiсть iсторикiв зосереджуються на тому, що вiн вiв затяжний "торг" за "посади", за "портфелi". Iз "видимого" боку це так i виглядає. Однак, здається, для наближення до iстини слiд заглибитись у проблему, не обмежуючись вiдповiдями на питання, чи став Володимир Кирилович формально членом КП(б)У i чому радянська сторона вiдмовила йому у вимозi кооптування до полiтбюро ЦК КП(б)У, що й стало вирiшальною причиною розриву вiдносин.

Питання про те, чи вступав український громадсько-полiтичний дiяч до лав КП(б)У, для нього самого не мало великої, тим бiльше надзвичайної ваги. Вiн якийсь час демонстративно не хотiв ставати членом РКП(б), а волiв вступати са-

стр. 78

ме в КП(б)У, прагнучи пiдкреслити тим нацiональний характер комунiстичної органiзацiї в Українi. Водночас, назвавши свою групу за кордоном "українською комунiстичною", В.Винниченко готовий був до її об'єднання з укапiстами. Тобто, у будь-якому разi вiн сам себе iдентифiкував комунiстом i до iнших органiзацiй такого ж спрямування, такого ж найменування, за великим рахунком, ставився як до дружнiх, союзних, з якими можливою i, навiть, бажаною була спiвпраця, об'єднання. Варто зауважити, що вступ до КП(б)У за тих обставин був рiвнозначний повному пiдкоренню волi ЦК РКП(б), так що можливi нацiональнi "демонстрацiї" Володимира Кириловича мали б надто умовне, вiдносне значення. I сам вiн зрештою це добре усвiдомлював²¹ . Отже, в душi, за життєвою позицiєю вiн вважав себе комунiстом, готовим до спiвпрацi з комунiстичними ж органiзацiями заради досягнення революцiйної мети, заради реалiзацiї української iдеї.

Тому пiд час наступних контактiв iз керiвництвом УСРР i КП(б)У вiн згоджується вступити до бiльшовицької партiї й увiйти до уряду. Тим бiльше, що в ходi нового туру переговорiв Володимиру Кириловичу пообiцяли значно збiльшити прерогативи. 31 серпня вiн записав: "Мануїльський, трохи не присягаючись, запевняє мене, що я матиму змогу i проводити українiзацiю, i розвивати українську культуру, i дбати про вiдбудування українського господарства, i втручатись в усе радянське будiвництво, слiдкуючи, щоб не було кривди нацiонально-державним українським iнтересам. Словом, запевняє, що я не тiльки не зраджу нацiональне визволення, а матиму всю спромогу якнайбiльше допомагати йому. Чи вiрити? Завтра я маю балакати з Раковським. Перевiрю: коли запропонують самi, або згодяться на мою пропозицiю установити вiйськовий комiсарiат з певними конкретними функцiями, коли запропонують усе те, що конкретно пропонувалось два мiсяцi тому в Москвi, значить, тепер, дiйсно, мають на метi дати менi змогу робити, а не фiгурувати. Коли ж знов почнеться пропонування портфелiв без реальних функцiй, значить все лишається по-старому i робити я не зможу"²² .

Можна, утiм, думати, що така перспектива не стiльки задовольнила вiдомого полiтика, скiльки насторожила, почасти навiть налякала. Вiн, скорiше за все, був просто не готовий, морально не готовий повернутися в Україну. У нього просто вичерпався запас полiтичної волi. Адже, задовго до повернення на Батькiвщину, вiн iнтуїтивно охрестив свою спробу "новим шляхом на Голгофу". Потiм вiн ще не раз вживав цей термiн, хворобливо реагуючи не лише на серйознi моменти, а iнодi й на дрiб'язковi, випадковi, став занадто нервовим, пiдозрiливим.

Цiкаво, якщо ранiше В.Винниченко дуже часто вимiряв свої вчинки вiдповiднiстю вимозi "чеснiсть iз собою", то в 1920 р. з'являється нехарактерна для попереднiх життєвих етапiв теза "нечеснiсть з собою", тривалi "копання" у своїй совiстi iз приводу можливої зради раз i назавжди обраному iмперативу.

Розумiючи всю умовнiсть оцiнки настроїв за механiчним пiдрахунком кiлькостi слiв, присвячених тому чи iншому об'єкту, не можна не зауважити, що про бажання виїхати за радянський кордон В.Винниченко згадує не рiдше, нiж про переїзд в Україну. Тому ще до остаточного вирiшення питання вiн шукає аргументи, щоб вiдмовитися вiд можливих пропозицiй, i готовий знайти їх де завгодно, навiть у найсвятiшому - рiднiй нацiї, її дiйснiй чи удаванiй неготовностi до iсторичної творчостi. Вiн явно нервує i майже у розпачi занотовує: "I мимоволi лукава, потайна надiя ворушиться в менi, що РКП в особi Раковського ще раз одсуне мене, ще раз одштовхне простягнену до них моїм сумлiнням революцiонера i комунiста руку, i цим увiльнить в менi вiд нової Голгофи українця. "А ще, можливо, хай мине мене чаша сiя"²³ .

В.Винниченко бачить вихiд у негайному вiд'їздi за кордон, однак переговорний процес iз Д.Мануїльським i X.Раковським зайшов досить далеко.

стр. 79

Не виключено, що в процесi спiлкування на керiвникiв УСРР великий вплив справили самобутнiй талант, широка ерудицiя й внутрiшня культура, феєричний iнтелект, глибина й образнiсть мислення В.Винниченка, а також його переконанiсть у правотi своєї позицiї, щира й беззавiтна вiра у необхiднiсть i можливiсть вдосконалення свiтоустрою. Його думки були надзвичайно привабливими, а сам вiн суто по-людськи просто не мiг не викликати симпатiї й поваги.

Можливо, вiдзначенi риси краще за iнших могли гiдно оцiнити саме люди з ґрунтовною європейською унiверситетською освiтою, яку мали i Д.Мануїльський, i Х.Раковський. До того ж, краще за iнших вони могли зрозумiти природну, хоч i непросту еволюцiю на комунiстичнi позицiї свого партнера по переговорах. Адже обидва прийшли в бiльшовицьку партiю порiвняно недавно - 1917 р. (Д.Мануїльський у складi групи мiжрайонцiв був прийнятий до РСДРП(б) на VI з'їздi партiї, а Х.Раковський пiсля звiльнення з румунської в'язницi й приїзду до Петрограда), а до цього довгi роки, як i В.Винниченко, брали участь у мiжнародному соцiал-демократичному русi, пройшли школу справжньої демократiї, добре засвоїли її принципи.

Вiдтак iмовiрнiсть того, що Д.Мануїльський i Х.Раковський виявляли в той момент бiльшу зацiкавленiсть i активнiсть, анiж В.Винниченко, цiлком реальна.

Досягши величезного полiтичного успiху в попередньому, 1919 p., залученням у бiльшовицьку партiю значної частини боротьбистiв, за що В.Ленiн, зокрема, висловлював величезну вдячнiсть персонально Х.Раковському, лiдери КП(б)У розраховували (вони це й iнтуїтивно вiдчували й свiдомо до того прагнули), що прихiд В.Винниченка в комунiстичнi лави призведе до примноження позицiй радянської влади не лише за рахунок особистих рис i неабияких потенцiй непересiчної, надзвичайно обдарованої особистостi (бiльшовики не могли похвалитись надлишком у своєму колi подiбних iндивiдуумiв), а означатиме незрiвнянно бiльше - початок привернення на свiй бiк патрiотично налаштованих течiй, угруповань iз нацiонально-демократичного й емiгрантського таборiв. Тож, зрозумiло, варто було не упускати сприятливого шансу, максимально ефективно скористатися з нього.

Зрештою, у дiлових i моральних рисах В.Винниченка Х.Раковський i Д.Мануїльський переконалися восени 1918 р. Бiльшовицькi дiячi саме очолювали делегацiю РСФРР на переговорах з Українською Державою, що проходили в Києвi. До них i звернулися тi представники Українського нацiонального союзу (його в той час очолював В.Винниченко), якi готували антигетьманське повстання. На квартирi члена УСДРП, товариша (заступника) мiнiстра фiнансiв гетьманського уряду В.Мазуренка В.Винниченко кiлька разiв зустрiчався з посланцями Москви. Вiн згадував пiзнiше про це так: "Пiд час пiдготовки повстання, шукаючи скрiзь з усiх бокiв забезпечення успiху своєї справи, iнiцiатори руху ввiйшли в переговори з представниками росiйської совiтської мирової делегацiї Х.Раковським i Д.Мануїльським для координацiї наших виступiв пiд час повстання. Вони згоджувались пiддержувати нас не активно, а усилениям своєї розвiдочної дiяльностi на фронтах, щоб тим притягати увагу нiмецько-гетьманських вiйськ. Вони зобов'язувалися визнати той лад, який буде встановлено новою українською владою й абсолютно не втручатись у внутрiшнi справи Української Самостiйної Народної Республiки. Зi свого боку ми обiцяли легалiзацiю комунiстичної партiї на Українi. Д.Мануїльський, iз яким я переважно вiв цi переговори, пропонував менi грошей на пiддержку справи, а також поїхати на кордон для пiдписання цього договору. Не надаючи значiння нiяким пiдписам, гадаючи, що й без цього можна додержати договiр, коли є щирiсть i бажання додержуватись його й зламати з пiдписом, коли того бажання немає, - я їхати кудись пiдписувати вiдмовився так само, як i вiд пропонованих грошей. Але договiр лишався договором"²⁴ .

стр. 80

До речi, останнє якщо не пояснює причину, то, принаймнi, дозволяє висловити припущення щодо неї: чому В.Винниченко у березнi 1920 р. направляв листи з Вiдня поряд iз В.Затонським саме Д.Мануїльському, який ще не займав найвищих партiйно-радянських посад в УСРР, а також поряд iз Х.Раковським звернувся до того ж таки Д.Мануїльського з проханням взяти участь у вирiшеннi його долi в серпнi-вереснi.

1 вересня 1920 р. на засiданнi полiтбюро ЦК КП(б)У було ухвалено постанову з двох пунктiв: а) у зв'язку з новою заявою Винниченка про бажання ввiйти до партiї й уряду, доручити тов. Раковському вести з ним переговори й домогтися письмових декларацiй, якi пов'язують його з партiєю; б) питання про характер роботи залишити вiдкритим"²³ .

Такий поворот подiй, здавалось, влаштував Володимира Кириловича. Вiн вирiшив у новому документi повторити свої вимоги, якi висував ранiше, i в разi прийняття декларацiй вважати їх гарантом того, що його принципова українська позицiя враховуватиметься в партiйно-радянському курсi. Справа з пiдготовкою заяви-декларацiї посувалася доволi швидко, адже все, до найменших дрiбниць, було обдумано, у буквальному розумiннi слова виношено, вистраждано.

Очевидно, iнформацiя про пiдготовку українським полiтиком розгорнутого документа про вступ до КП(б)У послужила пiдставою для нового розгляду полiтбюро ЦК КП(б)У питання про В.Винниченка на засiданнi 5 вересня. В одному з варiантiв чернетки протоколу запис постанови такий: "Пiсля прийняття Винниченка до партiї, призначити його застголраднаркому, наркомзовнсправ i включити в ЦК"²⁶ . В iншому варiантi та в чистовику останнє формулювання набуло такого вигляду: "Якщо декларацiя виявиться прийнятною, в партiю прийняти, запропонувати ЦК РКП включити його в ЦК КПУ i призначити застголраднаркому i наркомзовнсправами"²⁷ . Того ж дня Х.Раковський телеграмою сповiстив про це рiшення ЦК РКП(б), В.Ленiна.

Зрозумiло, виявлена керiвництвом України iнiцiатива, суперечила попереднiм рiшенням офiцiйної Москви, а, вiдтак, отримання згоди на запропонований варiант залишалось проблематичним.

6 вересня телеграма Х.Раковського обговорювалася на засiданнi полiтбюро ЦК РКП(б). Ухвалена резолюцiя обмежувалася згодою на прийняття В.Винниченка до партiї (мабуть свiдомо не вказувалося, що претендент незмiнно пiдкреслював бажання вступити саме до КП(б)У). Водночас полiтбюро ЦК РКП(б) висловилося проти призначення В.Винниченка на вiдповiдальнi посади до випробування його на "дiловiй роботi". Що означало останнє, сказати непросто. Змiст документа був вiдомий iсторикам з копiї, надiсланої в ЦК КП(б)У²⁸ , а нинi є можливiсть ознайомитись iз його оригiналом (документ N 6).

Вище керiвництво КП(б)У потрапило в об'єктивно нелегку ситуацiю. Обiцяне вже В.Винниченку пiд час переговорiв руйнувалося майже вщент, зовсiм дезавуювалося рiшенням директивного партiйного органу. I саме того ж дня, 6 вересня 1920 р. В.Винниченко завершив i передав до ЦК КП(б)У свою розгорнуту заяву. Рукописного варiанту (оригiналу) не виявлено. Однак зберiгся машинописний переклад заяви росiйською мовою, вiрнiсть якого пiдтверджена пiдписом вiдповiдального працiвника апарату ЦК КП(б)У i завiрена печаткою, а також пiдписана самим В.Винниченком²⁹ .

Володимир Винниченко передусiм роз'яснював мотиви свого приїзду в Україну. Основною причиною вiн висував прагнення Закордонної групи українських комунiстiв зашкодити агресiї Польщi проти радянських республiк - України й Росiї, зробити посильний внесок у справу соцiального й нацiонального визволення, розпочатого соцiалiстичною революцiєю.

стр. 81

Автор заяви застерiгав, що вiн намагався уникнути необдуманого, невиваженого кроку, протягом трьох мiсяцiв ретельно вивчав ситуацiю в Українi й дiйшов таких висновкiв:

"1) Дiйсного, завершеного соцiалiстичного будiвництва на Українi ще немає. Але тiльки убогi розумом, знаннями i досвiдом люди, або безсовiснi демагоги, вороги трудящих, можуть звинувачувати за це комунiстичну партiю чи радянську владу³⁰ . Основнi причини повiльного розвитку соцiалiстичного будiвництва полягали в наслiдках iмперiалiстичної i громадянської воєн, якi, на думку В.Винниченка, будуть невдовзi подоланi. I "не лише послiдовний марксист, а кожен, хто не живе з чужої працi, повинен визнати, що лише Комунiстична партiя гарантує трудящим повне рiшуче звiльнення вiд класового гнiту, тiльки вона безпощадно, без компромiсiв знищує в самому коренi, у самих основах i зародках будь-яку можливiсть класового панування паразитичних класiв i кладе фундамент нового ладу, iз яким жоднi буржуазнi цивiлiзацiї з їх "спокiйними" органiзацiями не можуть зрiвнятись по силi i розмiру майбутнього розвитку продуктивних сил людства, по можливостi розквiту його духовних сил, по грандiозностi i розмаху комунiстичної, колективiстичної цивiлiзацiї, тобто по величезним можливостям усього того, що простою мовою називається вiчним i ще не нездiйсненним поняттям щастя людей"³¹ .

2) Такi ж чинники, якi заважали соцiальному переустрою суспiльства, за В.Винниченком, загальмували й державне будiвництво. Водночас вiн висловлював тверде переконання в тому, що "з боку правлячих центрiв революцiї немає не тiльки жодних тенденцiй до знищення української робiтниче-селянської державностi, а, навпаки, є ясна тенденцiя до створення i розвитку її (як би це не було неприємно русифiкаторським реакцiйним елементам, якi все ще мрiють про "Єдину Неподiльну") у сенсi внутрiшньої самостiйностi i зовнiшньої тiсної федерацiї, перш за все [з] РСФРР, а потiм iз тими робiтничо-селянськими республiками, якi в ходi революцiї будуть вступати до соцiалiстичного свiтового федеративного союзу"³² .

Вади в державному будiвництвi Володимир Кирилович також не ладен був пов'язувати з полiтикою центральних органiв партiї, а пояснював iнерцiєю, успадкованою вiд української демократiї, що не змогла своєчасно зрозумiти органiчного зв'язку мiж соцiальними i нацiональними чинниками розв'язання українського питання. Не виключаючи труднощiв у цiй сферi й у наступному, В.Винниченко висловлював упевненiсть, що з переходом до мирного будiвництва "Робiтниче-селянська українська державнiсть набуде точних, ясних форм, якi, не порушуючи тiсного зв'язку з робiтниче-селянською Росiєю, дадуть можливiсть найрацiональнiше використати i розвинути всi революцiйнi творчi сили трудящого українського народу"³³ . Торжество позначеної тенденцiї неодмiнно мало привернути на бiк полiтики Комунiстичної партiї всi живi сили суспiльства.

3) "Щодо полiтики КП(б)У в сферi нацiонально-культурнiй, то тут навiть вороги комунiзму i його передової партiї повиннi визнати, що нi за одної влади на Українi, не виключаючи й урядiв Української Народної Республiки, для українських трудящих класiв не розкривались такi широкi можливостi, як останнiм часом за радянської влади на Українi"³⁴ .

4) Автор заяви визнавав закономiрним iдейне й органiзацiйне керiвництво з боку РКП(б) "всiма комунiстичними молодими органiзацiями", вiдзначав, що "чим швидше українськi нацiональнi елементи вiзьмуть активну участь в органiзацiї й роботi керiвної партiї, чим помiтнiше виявлять себе цiнними, надiйними i вiдданими справi визволення трудящих членами її, тим швидше i точнiше визначаться i взаємовiдносини мiж РКП i КП(б)У, з тим бiльшою самостiйнiстю буде вона проводити революцiйну будiвничу роботу на Українi"³⁵ .

стр. 82

Пiсля таких висновкiв В.Винниченко знайшов за можливе завершити документ наступними словами: "Повнiстю подiляючи таку програму, тактику i полiтику КП(б)У, я заявляю ЦК КП(б)У про своє бажання вступити в КПУ. Разом iз тим упевнений, що й усi члени моєї органiзацiї "Зак. група укр. комунiстiв" (як центр її у Вiднi, так i всi її секцiї в Берлiнi, Празi, Будапештi, Римi, Яблоновiм та iнших мiстах Європи), iдейнi позицiї якої не розходяться з моїми висновками, отримавши мою доповiдь, негайно вступлять до лав КП(б)У. З комунiстичним привiтом В.Винниченко"³⁶ .

Мабуть, таких мотивованих заяв вiд бажаючих пов'язати свою долю з бiльшовицькою партiєю, можна виявити за всю її iсторiю зовсiм небагато. Важко уявити, якi моменти документа могли не влаштувати партiйно-радянське керiвництво УСРР, настiльки застосованi формулювання є втiленням лояльностi. Хiба що квалiфiкацiя незначних масштабiв досягнень була в бiльшостi об'єктивною. Однак i вона була "вбрана" у такi шати, за якими прямої вини бiльшовицької партiї, радянської влади розгледiти було просто неможливо.

Однак, мабуть у даному разi В.Винниченко був не зовсiм чесним iз партнерами по переговорному процесу, та й i з самим собою. Вiн внутрiшньо не був переконаний у написаному, знову й знову "копирсався" в морально-психологiчному аспектi свого вчинку. 8 вересня вiн зазначав: "Я вчора запитав себе i Коху (дружину - B.C.): чи чистий я перед собою i перед своїм народом, iдучи на працю в сучасний уряд? I вiдповiдь наша була: чистий. Не ради слави чи розкошiв я йду на це, а ради великої справи визволення з-пiд усякого гнiту. I ця мета повинна все стояти передо мною, ради неї я можу прийняти всi труднощi, всi темнi й тяжкi сторони цiєї роботи"³⁷ .

Отже, самозаспокоєння не наступало. Тим бiльше, що почали надходити вiдомостi про першi реакцiї на заяву до ЦК. Згiдно з щоденниковими записами Володимира Кириловича, про рiшення полiтбюро ЦК КП(б)У йому стало вiдомо 8 вересня³⁸ . Можливо, то були iнформацiї попереднього характеру, ще до офiцiйного рiшення. Можливо, якимось чином вiн щось дiзнався про реакцiю на кроки українського проводу з боку ЦК РКП(б), хоча жодних прямих слiдiв щодо цього не виявлено.

Вiрогiднiше за все В.Винниченко оцiнював постанову ВУЦВК i РНК УСРР вiд 7 вересня 1920 р. Хоча формально це був документ непартiйного органу, вiн не мiг бути ухваленим без згоди полiтбюро ЦК КП(б)У. Та й голова уряду - Х.Раковський - реально посiдав найвищу сходинку не лише в державнiй, а й у партiйнiй iєрархiї.

У матерiалах листування загального вiддiлу ЦК збереглася копiя згаданої постанови: "Товариш Володимир Кирилович Винниченко призначається i затверджується заступником] гол[ови] Ради нар[одних] комiсарiв i нар[одним] комiсаром закордонних] справ Укр[аїнської] Соцiалiстичної] Рад[янської] Республiки]". Документ пiдписали - за голову ВУЦВК Д.Мануїльський, голова РНК - Раковський, секретар ВУЦВК - М.Кабаненко³⁹ .

Дивним залишається, як у даному разi могли по сутi проiгнорувати позицiю ЦК РКП(б). Можна висловити лише припущення, що полiтичний, iдеологiчний, моральний виграш вiд залучення В.Винниченка до найвiдповiдальнiшої державної роботи керiвники УСРР вважали настiльки вагомим, що ладнi були пiти на порушення партiйної дисциплiни i вже потiм якось уладнати справу з ЦК РКП(б). Залишалося вiдреагувати на заяву В.Винниченка i в партiйному сенсi. Це також оперативно було зроблено.

У протоколах засiдань полiтбюро ЦК КП(б)У за 8 вересня 1920 р. iнформацiї про проведення засiдання немає. Однак за 9 вересня оформлено два протоколи (N46 i N47) вiдразу про два засiдання (рiдкiсний випадок).

стр. 83

У першому разi прийняте рiшення сформульоване таким чином:

1) В основi декларацiю прийняти. Доручити тов. Раковському вказати Винниченку на необхiднiсть докладно роз'яснити в декларацiї моменти про куркульство i нацiональну державу.

2) Вважати його (тобто В.Винниченка - B.C.) остаточно прийнятим у партiю. Запрошувати як всiх членiв партiї ЦК на засiдання полiтбюро"⁴⁰ .

У чернетцi протоколу пункти мали iнший порядок, а змiст був iдентичним⁴¹ . Що ж стосується додаткових вимог до заяви В.Винниченка, то вони, слiд прямо сказати, не зовсiм зрозумiлi.

Щодо куркульства, то в його заявi йшлося (як, утiм, i в офiцiйних документах РКП(б)), про "злiсний соцiально-ворожий спротив куркулiв та їх iдеологiв, якi є в даний час останньою опорою i надiєю роздавленої крупної буржуазiї i свiтового iмперiалiзму"⁴² . А щодо нацiональної держави, то тут, звичайно, членiв полiтбюро вiдлякувало вiдверте декларування рiвноправностi УСРР i РСФРР.

Слiд сказати, що прiзвище В.Винниченка у згаданому протоколi (N46) присутнє не тiльки в спецiальному, шостому пунктi, а ще й у вiсiмнадцятому, присвяченому Д.Мануїльському. Останнiй був призначений керiвником делегацiї УСРР на мирних переговорах iз Польщею в Мiнську. I саме з цього приводу полiтбюро ухвалює рiшення: "Поїздку т. Мануїльського на мирнi переговори просити ЦК РКП вiдмiнити i делегувати замiсть нього т. Винниченка, а в разi вiдмови просити в ЦК РКП дати члена колегiї Наркомзема"⁴³ .

Як видно, полiтбюро ЦК КП(б)У вже розраховувало на В.Винниченка як на високого урядовця. Разом з тим, очевидно, вища бiльшовицька iнстанцiя в Українi не була впевнена в тому, що з її пропозицiями погодиться офiцiйна Москва i дипломатично "втягувала" ЦК РКП(б) у розгляд конкретного, далеко не найважливiшого питання, щоб своєрiдним "лакмусовим папiрцем" ще раз прозондувати позицiю директивного органа (а раптом вона пом'якшала?) Не виключено, що у разi негативної реакцiї з боку центру резервувалася можливiсть для вiдпрацювання варiанта "зворотного ходу", де конкретна ланка була б лише початком усього ланцюжка.

В.Винниченко не вдовольнявся ухваленими рiшеннями. Вiн i надалi наполягав на нереалiзованiй вимозi, яка врештi була для нього найголовнiшою, розглядалась як єдиний гарант набуття реальної влади - введення його до складу полiтбюро ЦК КП(б)У. I вищий партiйний орган бiльшовикiв України змушений був 9 вересня ще раз розглядати заяву В.Винниченка. Було ухвалено: "Вважати неможливим формальне включення тов. Винниченка в полiтбюро до чергового пленуму ЦК, вважаючи в той же час, що запрошення i право бути присутнiм на всiх засiданнях полiт, i орг. бюро дає повну можливiсть брати активну участь у керiвництвi парт, i рад. роботою"⁴⁴ .

На тому ж засiданнi було розглянуто i питання - "Офiцiйна публiкацiя повiдомлення про Винниченка". З цього приводу було взято до вiдома iнформацiю А.Яковлева (Епштейна) про те, що питання буде попередньо вирiшене ЦК РКЩб)⁴⁵ .

А полiтбюро ЦК РКП(б), розглядаючи питання про В.Винниченка того ж дня (документ N7), твердо стояло на своєму. Iз комплексу питань було вичленене одне - про заяву В.Винниченка з бажанням вступити до КП(б)У. Документ був не просто прийнятним, а й з багатьох позицiй корисним, виграшним. Тому його й було вирiшено надрукувати в "Правде".

Цiлком виразна, промовиста мовчанка з приводу iнших рiшень партiйно-радянського керiвництва УСРР не залишала сумнiвiв - позицiя ЦК РКП(б) жодних змiн не зазнала.

Однак рiшення про призначення В.Винниченка заступником голови раднаркому УСРР i наркомом закордонних справ через Українське телеграфне агентство

стр. 84

встигли уже потрапити до газет⁴⁶ . Блискавично розлетiлись чутки про змiну курсу уряду, про змiцнення українiзаторських, самостiйницьких тенденцiй. Заговорили навiть про можливу замiну Х.Раковського на посадi голови РНК на В.Винниченка. Останнiй же почав усерйоз думати над першочерговими завданнями, зокрема над розв'язанням кадрової проблеми.

Такий розвиток подiй, мабуть, виявився до певної мiри несподiваним для ЦК РКП(б). У Москвi, очевидно, сподiвалися, що свою самостiйнiсть лiдери України здатнi виявляти (чи то демонструвати) лише до певної межi, яку в даному випадку оцiнили подоланою. А вiдтак, за дорученням В.Ленiна, до росiйського телеграфного агентства (РОСТА) було направлено запит, на пiдставi яких документiв надруковано повiдомлення з Харкова про урядовi призначення В.Винниченка⁴⁷ . Уже 11 вересня В.Ленiн ознайомився з пояснювальною запискою заступника вiдповiдального секретаря РОСТА щодо публiкацiї "неперевiреного повiдомлення Українського телеграфного агентства з Харкова" про призначення В.Винниченка заступником голови Раднаркому України й запропонував секретарю ЦК РКП(б) М.Крестинському оголосити вiд iменi ЦК сувору догану Українському агентству за публiкацiю неперевiреної iнформацiї, з попередженням про бiльш суворе стягнення, якщо подiбне повториться⁴⁸ . Характерна й примiтка укладачiв збiрника, що оголошення було опублiковане, а "призначення не вiдбулося".

Як би з тiєї ситуацiї виплутувалися керiвнi дiячi УСРР - сказати важко. Однак, на той час питання уже втратило свою гостроту. Ще 9 вересня В.Винниченко "приватно (невiдомо вiд кого - B.C.) довiдався, що вчора ((?) можливо, то був свiдомий витiк iнформацiї - B.C.), полiтбюро ЦК КП(б)У розглядало мою "Декларацiю" про вступ у КП(б)У, одхилило її, не згодившись на деяких принципiальних пунктах (пiдкреслено мною - B.C.). Раковському доручено говорити зо мною з цього приводу i домагатись од мене поправок"⁴⁹ .

У свiтлi всього викладеного реакцiю В.Винниченка в цiлому (хоча й не у всьому) можна зрозумiти як очiкувану: "Я не смiю радiти, - записав вiн того ж таки дня, - в менi трiпоче радiсть, що, може, я вискочу ще з цiєї справи, увiльнюсь од "влади", од цих "наркомiв", од тої чашi, яку героїчно взявся випити. Не смiю радiти, що "вони" дiйсно на принципових пунктах не згодились. Тодi ж виявляється їхня справжня фiзiономiя, тодi виявляється вже остаточно, що iменно центр провадить певну полiтику i тодi ж я з найчистiшим сумлiнням можу остаточно розiрвати з ними. Анi на нiготь я не уступлюся, голубчики ви мої, з моїх принципових позицiй! Ви мусите уступитися!

"Вони" самi поставили менi вимогу написати цю "Декларацiю". Спасибi їм, я написав. Але вони змiркували, що не вони поставили на свойому, а я, що, прийнявши цю мою декларацiю, вони приймають якраз те, що за першого мого приїзду вiдхилили, через що вийшла вся незгода. Значить, тепер усе ж таки вони приймають мої позицiї, не зважаючи на те, що немов би перемогли, i я, скорившись, прийшов до них? Розумiється, вони це розчухали i їхня амбiцiя та дiйснi позицiї не дозволяють на це згодитись. I через те, мабуть, "Декларацiю" одхилено.

Коли б же то так! Якби ж, нарештi, вже все чисто вияснилось i iменно на цьому принциповому ґрунтi стався розрив. Тодi б не було вже нiяких сумнiвiв нi в мене, нi в кого"⁵⁰ .

Судячи з усього, В.Винниченко напружено шукав самовиправдання. Оскiльки кооптацiю до полiтбюро почав уже iменувати "дурницею", "формальнiстю", за яку, начебто, бiльшовики вхопились, щоб розiрвати з ним - В.Винниченком - стосунки.

Не можна не звернути уваги на певний алогiзм мiркувань i дiй українського полiтика. Ще зовсiм недавно вiн рiшуче таврував централiстичнi порядки, за якими без згоди Москви в Українi не вирiшувалися нiякi питання. А сьогоднi вiн

стр. 85

хотiв, щоб на порушення елементарних (хай навiть показних) демократичних засад, статутних норм, без обрання на з'їздi, чи на конференцiї до складу ЦК, без проведення пленуму ЦК вiн був "призначений" членом полiтбюро. А чи не провокував вiн радянську сторону саме на завчасно прийнятний (значить прорахований) для нього негативний результат?

Звинувачення у бажаннi партiйно-радянського керiвництва використати гучне iм'я В.Винниченка для прикриття антиреволюцiйної, антиукраїнської лiнiї, гадається, є значними гiпертрофуваннями. Адже зовсiм не КП(б)У, її керiвництво шукали В.Винниченка за кордоном, запрошували його на роботу до урядових установ (хто знає взагалi, чого бiльше можна було радянському проводу чекати вiд такої спiвпрацi - позитивiв чи негативiв?). Ясно, що в ситуацiї, яка склалася, бiльшовицькi полiтики прагнули вибороти якомога бiльше користi для себе. Можна й зрозумiти те, що "випробування" "заїжджим полiтиком" колективних та iндивiдуальних якостей партiйно-радянських "верхiв", виявлення їх "дiйсної фiзiономiї" без зустрiчної готовностi взяти на себе чiткi зобов'язання, лише налаштовували останнiх проти В.Винниченка. А часом зухвала його поведiнка викликала подив i роздратування.

Можна гадати, що небажання В.Винниченка знайти компромiс, його блискавична реакцiя на рiшення полiтбюро ЦК КП(б)У (як було вiдзначено вище, можливо й недостовiрне, спотворене, а, можливо, i з конфiденцiйною iнформацiєю про позицiю Москви, якої, буцiмто, не в силах було подолати за всього бажання) були з полегшенням зустрiнутi партiйно-радянським керiвництвом України. Вони увiльняли його (керiвництво) вiд вiдповiдальностi, автоматично знiмали питання про погодження непростої ситуацiї з В.Ленiним, офiцiйною Москвою.

Врештi доводиться говорити й про те, що в даному разi почуття мiри явно зраджувало вiдомому українському дiячевi. I ще: у полiтицi не можна обiйтись без компромiсiв, ультиматуми ж - не найкращий шлях до порозумiння, особливо якщо "тили" ненадiйнi. Тодi це взагалi дуже скидається на авантюризм. Чи давав собi повний звiт у тому В.Винниченко - сказати важко. В усякому разi, здається, у його уявленнi картина поставала зовсiм iнша. Тому-то, картаючи бiльшовицьке керiвництво, вiн говорив: "Питання про вступ у полiтбюро явилось останнiм пробним каменем їхньої щирости. I ця проба остаточно виявила їхню дiйсну фiзiономiю. На ньому й кiнчаються мої вiдносини з ними. А цим закiнчується й моя полiтична дiяльнiсть. Перейдено i це. Шукав гармонiї, - знайшов найбiльшу дисгармонiю, нечеснiсть iз собою. Не приймаю її, не можу приняти. Шукатиму далi, вона мусить бути як не тепер, то пiзнiше"⁵¹ .

Невдовзi Володимир Винниченко з азартом виправдовуватиме свiй розрив з КП(б)У, уважатиме, що вiн узагалi не був членом бiльшовицької партiї. Знову схилившись у бiк укапiстiв, ставнiй на шлях об'єднання з ними, вiн зауважить: "Я особисто тепер ще бiльш радий, що не вступив у КП(б)У, - великий грiх узяв би на себе цим..."⁵² . Вiн обережно писатиме лише про "переговори з Центральними Комiтетами Рос. Ком. Партiї та Ком. Парт. України про мiй вступ у партiю..."⁵³ . Мабуть, на даному аспектi не варто загострювати особливої уваги. Адже сам цей акт був далеко не основною метою такого непростого вiзиту на Батькiвщину.

Гадається, головнi причини невдачi всiєї кампанiї щодо повернення в Україну слiд шукати в дещо iнших площинах, нiж їх пропонував сам Володимир Винниченко.

Видатний український дiяч на той час, швидше за все, вичерпав запас полiтичної волi, колишнього революцiйного запалу, готовностi до самопожертви. В юностi його зовсiм не лякало всесилля полiцейської держави, на злам якої вiн беззастережно кидався. Вiн не особливо бентежився й тодi, коли всупереч великодержавним погрозам Тимчасового уряду згоджувався очолити Генеральний Секретарiат, разом iз колегами робив першi, найважчi самочиннi кроки щодо вiдроджен-

стр. 86

ня української державностi, вступав у нерiвний дипломатичний двобiй iз офiцiйним Петроградом.

Володимир Кирилович виявляв неабияку мужнiсть, вiдкидаючи ультиматум, пред'явлений Центральнiй Радi ленiнським Раднаркомом, що було рiвнозначно оголошенню стану вiйни мiж Україною i радянською Росiєю. Вiн сам пропонував заарештувати себе, щоб допомогти "лiвiшим" елементам у Центральнiй Радi i Генеральному Секретарiатi оволодiти ситуацiєю i припинити кровопролиття у боротьбi за владу.

Володимир Кирилович очолив Український нацiональний союз, коли там його настрої практично нiхто не подiляв. Вiн iз поодинокими прихильниками готував антигетьманське повстання, став на чолi Директорiї, у надзвичайно складнiй обстановцi скеровував вiдродження Української Народної Республiки, був на чолi держави, коли вона потрапила в щiльне кiльце фронтiв...

1920 р. вiн був уже iнший. I справа не в тому, що вiн начебто зверхньо вiдкидав не те що буденну працю революцiонера-чорнороба, а вимагав щонайвищих посад в УСРР.

Вiн просто вже сумнiвався в перемозi як соцiальної революцiї, так i торжества нацiональної справи, української iдеї. Революцiонер, комунiст, який через десятилiття самовiдданої боротьби втратив вiру у перспективу, в iдеали - то вже не революцiонер. То величезна трагедiя особистостi. Саме її апогей i переживав на рiднiй землi в 1920 р. видатний українець. Вiн так любив свiй народ, свою нацiю, свою Вiтчизну i змушений був якось принижено втiкати вiд них. I в утечi цього разу було щось схоже на зраду, зраду найцiннiшому в життi, i зраду самому собi.

13 вересня Володимир Винниченко залишив Харкiв, а 21 вересня 1920 р. й Москву, щоб до кiнця життя стати полiтичним емiгрантом.

В епiзодi бiографiї однiєї особистостi вiдбилися iстотнi проблеми тогочасного партiйного будiвництва⁵⁴ .

З одного боку, мова про чинники формування комунiстичної органiзацiї в Українi, про багатокорiннiсть КП(б)У. До бiльшовицьких органiзацiй - як репрезентантiв передусiм пролетарiату - у процесi революцiйної практики приєднувалися загони, групи, що вичленилися з українських полiтичних партiй соцiалiстичного спрямування, на власному досвiдi переконалися у перевагах програми й полiтики РКП(б), iсторичнiй доцiльностi й перспективностi радянської влади. Iдеться про лiвi елементи з УПСР та УСДРП, якi представляли iнтереси переважаючої бiльшостi української нацiї.

Однак процес блокування (оформлення реальної багатопартiйної полiтичної системи) й органiзацiйного об'єднання (природним центром тяжiння незмiнно залишалася бiльшовицька партiя як найчисельнiша, найвпливовiша, найдосвiдченiша й найзаслуженiша полiтична сила) виявився дуже непростим, часом надзвичайно заплутаним i суперечливим. Позитивний результат виявлявся рiвнодiючою значної суми об'єктивних i суб'єктивних пiдходiв i тенденцiй.

Одним iз визначальних моментiв тут була позицiя ЦК РКП(б). Як засвiдчує розвиток ситуацiї навколо вiзиту В.Винниченка, офiцiйна Москва не особливо прагнула розiбратися у специфiцi партiйного й державного будiвництва в Українi, не завжди враховувала, зокрема, вагу нацiонального аспекту. Мiсцевi ж партiйнi працiвники не мали в своєму розпорядженнi достатньо дiєвих важелiв для оптимальної реалiзацiї нацiонального iнтересу, змушенi були миритися з рiшеннями, правомiрнiсть i обґрунтованiсть яких була небездоганною, а практичне втiлення в життя оберталося бiльше негативним ефектом.

Звичайно, без апробацiї суспiльним досвiдом, важко однозначно судити, яким би виявився результат участi В.Винниченка в дiяльностi КП(б)У i РНК УСРР, якби у вереснi 1920 р. було досягнуто угоди, знайдено компромiс. Однак iз

стр. 87

високим ступенем вiрогiдностi можна ретроспективно прогнозувати, що шкоди б це не принесло, а користь була б не просто iстотною, а й спроможною надати дiйсно нової якостi суспiльним процесам в Українi, зокрема вплинула б на розвиток нагальних нацiонально-полiтичних тенденцiй, стала важливим складником пересторог щодо вiдомих негараздiв, якi спiткали народ у наступнi десятилiття.

Уважне ставлення до урокiв минулого, їх критичне, творче використання -необхiдна умова пошуку оптимальних варiантiв полiтичної поведiнки як у день сьогоднiшнiй, так i в прийдешнiй.

-----

¹ Див., напр.: Лозицький В. Чи був Володимир Винниченко членом КП(б)У // Лiтературна Україна. - 1989. - N34 - 24 серпня; Солдатенко Б. Путь на Голгофу // Українська iдея. Постатi на тлi революцiї. - К., 1994. - С. 59-67; Його ж. Еволюцiя суспiльно-полiтичних поглядiв В.Винниченка в перiод Української революцiї // Укр. iст. журнал. -1995. - N1. - С. 17-21; Його ж. Епiзод полiтичної бiографiї В.Винниченка: спроба повернення в Україну // Подiї i особистостi революцiйної доби. - К., 2003. - С 205-250; Лозицький В. Полiтбюро ЦК Компартiї України: iсторiя, особи, стосунки (1918-1991). - К., 2005. - С. 36-46; Кульчицький С., Солдатенко В. Володимир Винниченко. - К., 2005. - С. 221-287.

² Детальнiше див.: Солдатенко В. Винниченкiв твiр "Вiдродження нацiї": мотивацiя, iсторiя створення та загальна оцiнка // Науковi записки Iнституту полiтичних i етнонацiональних дослiджень НАНУ. - Вип. 26. - К., 2004. - С. 34-50.

³ Центральний державний архiв громадських об'єднань України (ЦДАГО України). - Ф. 8. - Оп. 1. - Спр. 45. - Арк. З, 4, 8.

⁴ Див.: Солдатенко В.Ф. Епiзод полiтичної бiографiї В. Винниченка: спроба повернення в Україну. - С. 208-211.

⁵ Ленiн, В.I. Телеграма Ф.Я.Кону // Ленiн B.I. Повне зiбрання творiв - Т. 51. - С.190; Владимир Ильич Ленин. Биографическая хроника. - Т. 8. Ноябрь 1919 - июнь 1920. -М., 1977. - С. 517.

⁶ Ленiн В.Т. Повне зiбр. тв. - Т. 51. - С. 421.

⁷ Див.: Солдатенко В. Назв. праця. - С. 214-216.

⁸ ЦДАГО України. - Ф. 8. - Оп. 1. - Спр. 45. - Арк. 34, 49.

⁹ Там само. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 156. - Арк. 96.

¹⁰ ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 6. - Арк. 22.

¹¹ Владимир Ильич Ленин. Биографическая хроника. - Т. 8. - С. 611, 633.

¹² Винниченко В. Щоденник. - Т. I (1911-1920). - Едмонтон; Нью-Йорк, 1980. -С. 40-46, 51-54.

¹³ Владимир Ильич Ленин. Биографическая хроника. - Т. 8. - С. 639.

¹⁴ Див.: Солдатенко В. Назв. праця. - С. 223.

¹⁵ ЦДАГО України. Ф. 1. - Оп. 6. - Спр. 7. - Арк. 39; Спр. 11. - Арк. 26.

¹⁶ Там само. - Спр. 7. - Арк. 40; Спр. 11. - Арк. 28 зв.

¹⁷ ЦДАГО України. - Ф. 8. - Оп. 1. - Спр. 45. - Арк. 15, 16, 27, 28.

¹⁸ Там само. - Арк. 20, 21, 32.

¹⁹ Там само. - Арк. 21, 22, 32,33.

²⁰ ЦДАГО України. - Ф. 1. - On. 6. - Спр. 7. - Арк. 64.

²¹ Винниченко В. Щоденник. - Т. I. - С. 441.

²² Там само. - С. 473, 474.

²³ Там само. - С. 475.

²⁴ Центральний державний архiв вищих органiв влади i управлiння України (ЦДАВО України). - Ф. 1823. - Оп.2. - Спр.4. - Арк. 16 зв.

²⁵ ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 6. - Спр. 7. - Арк. 69; Спр. 11. - Арк. 67, 70.

²⁶ ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 6. - Спр. 11. - Арк. 77.

²⁷ Там само. - Арк. 73,74; Спр. 7. - Арк. 72.

²⁸ Див.: Солдатенко В. Назв, праця. - С. 239.

²⁹ ЦДАГО України. - Ф. 8. - Оп. 1. - Спр. 45. - Арк. 60-62 зв.

³⁰ Там само. - Арк. 60 зв.

³¹ Там само. - Арк. 61.

стр. 88

³² Там само.

³³ Там само. - Арк. 61 зв.

³⁴ Там само. - Арк. 62.

³⁵ Там само. - Арк. 62 зв.

³⁶ Там само.

³⁷ Винниченко В. Щоденник. - Т. I. - С. 477.

³⁸ Там само. - С. 478.

³⁹ Див.: Солдатенко В. Назв. праця. - С. 242.

⁴⁰ ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп.20. - Спр.138. - Арк.115.

⁴¹ Там само. - Ф. I. - Оп. 6. - Спр. 7. - Арк. 73; Спр. 11. - Арк. 79, 81, 82, 84.

⁴² Там само. - Арк. 61 зв., 62.

⁴³ Там само. - Арк. 72; Спр. 11. - Арк. 74.

⁴⁴ Там само. - Спр. 7. - Арк. 75.

⁴⁵ Там само. - Арк. 79; Спр. 11. - Арк. 91.

⁴⁶ Винниченко В. Щоденник. - Т. I. - С. 478.

⁴⁷ РДАСШ. - Ф. 5. - Оп. 4. - Спр. I. - Арк. 1.

⁴⁸ Ленинский сборник. XXXVII. - М., 1970. - С. 238, 239. Владимир Ильич Ленин. Биографическая хроника. - Т. 9. - М., 1978. - С. 263.

⁴⁹ Винниченко В. Щоденник. - Т. I. - С. 478.

⁵⁰ Там само. - С. 478, 479.

⁵¹ Там само. - С. 480.

⁵² ЦДАГО України. - Ф. 8. - Оп. 1. - Спр. 45. - Арк. 83 зв.

⁵³ Там само. - Арк. 85.

⁵⁴ Детально про це див.: Кульчицький С., Солдатенко В. Володимир Винниченко. -С. 221-287; Солдатенко В.Ф. Володимир Винниченко: на перехрестi соцiальних i нацiональних прагнень. - К., 2005. - С. 161-209.

In published documents and attached commentary and investigation it is told about subjective clarification of TsK RKP(b) concerning the attempt of returning of Volodymyr Vyn-nychenko to Ukraine, joining KP(b)U and assigning him to important state positions in USRR. The article clarifies correlation between personal motivation of difficult questions and steps of well-known politician, pursuit by the governing body of TsK KP(b)U, including Kh.Rakovs'kyi and D.Manujil's'kyi, variants of possible usage of V.Vynnychenko many-sided talents to benefit the nation, Ukraine and reaction to them V.Lenin and Politburo of TsK RKP(b). The author makes general conclusion about nihilistic attitude of TsK RKP(b) towards the national aspects of USRR's development and lack of needed factors for carrying out own course in KP(b)U's governing body that made impossible achieving positive result and became the reason of V.Vynnychenko's emigration.

Постоянный адрес данной публикации: