Автор: А. О. КОПИЛОВ, А. А. ЗАВОДОВСЬКИЙ

У статтi дослiджується вплив боротьби балканських слов'ян за нацiональну незалежнiсть на формування iдеологiї українського нацiонального руху в другiй половинi ХIХ ст., зокрема на девальвацiю слов'янської iдеї. Розкриваються причини втрати iнтересу українських полiтичних i громадських дiячiв до iдей всеслов'янства.

У пресi Надднiпрянщини в 1876 - 1879 pp. розгорнулася досить вдала кампанiя пропаганди майбутньої вiйни "за визволення братiв-слов'ян". Слiд зазначити, що в серединi 70-х рокiв в українських губернiях з'явилася низка перiодичних видань, в яких тiєю чи iншою мiрою розглядалася слов'янська iдея.

У 1874 - 1876 pp. виходила прогресивна газета "Киевский телеграф", на сторiнках якої друкувалися статтi з нацiональних проблем, у тому числi й Михайла Драгоманова. У 1872 - 1877 pp. видавався "Киевский листок объявлений",

Копилов Анатолiй Олексiйович - канд. iст. наук, професор Кам'янець-Подiльського державного унiверситету. Заводовський Анатолiй Анатолiйович - старший викладач кафедри iсторiї України Кам'янець-Подiльського державного унiверситету.

Закiнчення. Початок див.: Укр. iст. журн. - 2003. - N 2.

стр. 148

1878 - 1888 pp. - "Киевский листок", 1880 - 1886 pp. - "Заря". В 1877 р., пiд час воєнних дiй, було вiдкрито редакцiї одеської "Правди", "Черниговской газеты" та iнших видань, значна частина публiкацiй яких присвячувалася саме балканськiй проблемi. Оскiльки вплив цих публiкацiй на розвиток слов'янської iдеї на Надднiпрянщинi був незаперечним, варто розглянути їх детальнiше.

У першому номерi одеської газети "Правда", яка почала виходити з 1 жовтня 1877 р. (близько чвертi обсягу присвячено саме балканському питанню), справедливо зазначалося, що схiдне питання зосередило на собi загальну увагу. "Сьогоднi воно без перебiльшення мiстить саму душу та сутнiсть не тiльки внутрiшнього, а й мiжнародного життя усiх держав Європи. Помилково було б думати, що iнтереси хоча б однiєї з них не були прямо чи опосередковано пов'язанi з вирiшенням цього питання. Особливого значення набуло воно для Росiї" ⁴³ .

Постiйний автор рубрики "Политическое обозрение" одесит Г.Афанасьев ряд матерiалiв присвятив ставленню захiдних держав до подiй на Балканах. Критикуючи полiтику Англiї, вiн зазначав: "Англiя трохи заспокоїлася... пiсля зменшення небезпеки повного знищення Туреччини... Нам неприємно вести мову про протурецьку полiтику Англiї, коли нашi брати гинуть на болгарськiй землi. Будь-якiй людинi, сподiваюсь, теж неприємно говорити про неї. Припустимо, Англiя має свої iнтереси, однак iнтереси держави мають обмежуватися правом, справедливiстю, загальнолюдськими нормами...". Автор статтi звертав увагу й на позитивнi, з його погляду, явища в полiтицi правлячих кiл Англiї. Незважаючи на досить-таки непривiтний прийом Фарлея (його випровадили з Росiї), вiн усе ж таки заснував у себе на батькiвщинi два благодiйних комiтети на користь поранених воякiв росiйського вiйська, яким вдалося зiбрати 55 тис. рублiв. Крiм того, заснував третiй комiтет iз "товстосумiв Сiтi" ⁴⁴ .

У другому номерi газети було вмiщено статтю Р.Орбинського, в якiй робилася спроба проаналiзувати вплив вiйни на майбутнє економiчне становище Одеси та її регiону. "Вiйна застала нас у вкрай несприятливому становищi, - зазначав автор, - не давши повною мiрою скористатися довгоочiкуваним урожаєм 1877 p.". Через вiйну припинилося перевезення цивiльних товарiв пiвденними залiзницями та морем. Однак головна небезпека, на думку автора, криється в тому, що потiк товарiв перемiстився в напрямку конкурентiв Одеси - пiвнiчних портiв Кенiгсберга, Данцига та Гамбурга. Нiмецькi купцi, скориставшись ситуацiєю, направили у пiвденнi райони Новоросiї своїх агентiв i "почали вiдучати виробникiв цього краю вiд думки, що Одеса для них є єдиним обов'язковим ринком збуту. Згодом за експортом у руки iноземцiв може перейти й iмпорт, бо ж той, хто здає свiй хлiб кенiгсберзькому торгiвцю, той, звичайно, i купуватиме швидше в нього, нiж в Одесi," - наголошував автор статтi. Вiйна могла змiнити напрямок значної частини торгiвельних оборотiв Росiї, що завдало б колосальних збиткiв економiцi одеського краю. В цьому, на погляд Р. Орбинського, полягала головна небезпека.

Утiм, вiйна принесла й позитивнi наслiдки для Одещини, якi були чи не бiльшими, нiж заподiяна шкода. Якщо навiть не зважати на те, що пiдготовка до воєнних дiй надала дiловим колам численнi заробiтки, пiдстави для таких тверджень криються в змiнi курсу росiйського рубля. Дев'яносто вiдсоткiв мiсцевих торгiвцiв та помiщикiв тiльки виграли б вiд цього, бо на зовнiшньоекономiчному ринку вони були бiльше експортерами, нiж iмпортерами, а левову частку товарiв для продажу закуповували на внутрiшньому ринку. Таким чином, гра на курсi валют значно пiдвищить їх прибутки. Втрат у цьому разi зазнають лише господарi заставних паперiв та iнвестори, переважна бiльшiсть яких - петербурзькi, московськi й закордоннi капiталiсти. Тому вiйна, пiдсумовує автор, попри

стр. 149

всi свої бiди та негаразди, стане для краю "благотворною грозою, яка очистить повiтря вiд мiазм накопичених протягом тривалої кризи" ⁴⁵ .

Критикуючи державний устрiй Туреччини, анонiмний автор статтi "Восточный вопрос" зазначав, що вiн тримається на уярмленнi народностей, спроможних до самостiйного життя, а сам характер цього устрою суто теократичний - мусульманський, що не вiдповiдає вимогам до сучасної держави. "Єднiсть нацiональних прагнень усього народу з його урядом, який має в цьому народi своє корiння та служить виразником нацiональної свiдомостi як у внутрiшнiй, так i у зовнiшнiй дiяльностi - ось необхiднi умови сучасної держави" ⁴⁶ . Останнi слова автора, що, без сумнiву, мали стосуватися лише Турецької iмперiї, ймовiрно, не один український читач "примiрив" i до iмперiї Росiйської. (Як тут не згадати "теорiю камiнчикiв" О.Субтельного про непоодинокi випадки використання "будiвельних блокiв" з чужих концепцiй для побудови власної).

Доктор права А.Єврсинова, роблячи для читачiв "Правди" огляд європейської преси, констатувала, що "розумiння того, що з долею росiйської зброї пов'язана доля всього слов'янства, висловлюється бiльшою частиною європейської преси". Проте "нашi невдачi виставляються нашими ворогами як фатальнi та визначальнi. Докладаються неймовiрнi зусилля для того, щоб зневiрити слов'ян у спроможностi Росiї виконати своє iсторичне призначення в слов'янському свiтi. Закордонними публiцистами вже складено звинувачувальний акт проти нашої полiтики, в якому чiтко проглядає звинувачення у втручаннi у внутрiшнi справи Туреччини. Газети поспiшають заздалегiдь винести вирок...". Авторка запевняла, що "тiсний зв'язок наш зi слов'янством важко розiрвати навiть бiльш масштабним невдачам, бо цей зв'язок є цiлком природним. Незважаючи на те, що вихованi вони [болгари] у чужiй сiм'ї, у невластивому для їх характеру та душi середовищi..., в них пробуджується родинне почуття до нас... А ми простягнемо їм братерську руку, вiтаючи нову епоху в їхньому та у нашому життi". Автор статтi аргументує право Росiї втручатись у внутрiшнi справи Туреччини тим, що "поголовне знищення цiлої раси, забиття миролюбного й працелюбного елементу вiдбувається в Туреччинi протягом столiть, а Європа як глядач з убивчою байдужiстю спокiйно насолоджується цим видовищем, як насолоджувалася колись боями гладiаторiв, констатуючи при цьому неспроможнiсть слов'ян до самостiйного iснування. Саме ця байдужiсть, саме пособництво Європи в геноцидi слов'янської раси й пробудило схiдних слов'ян. Iнстинктивно вiдчули всi ми, у чому криється причина цього явища. Європа ознайомила наш народ з новим плiдним почуттям, розвитку якого вона охоче завадила б, якби змогла передбачити наслiдки". А.Єврсинова переконана, що "вiдкривається нова ера... Ми, слов'яни, перебуваємо напередоднi духовного та лiтературного вiдродження". Тому "мусимо вести нацiональну, правдиву, а отже, бiльш далекоглядну полiтику" ⁴⁷ .

Автор анонiмної статтi "Восточный вопрос" висловлював думку, що ставлення окремих держав Європи до можливих полiтичних змiн на Балканському пiвостровi становить важливий бiк "схiдного питання" й має найвагомiше значення. Розглядаючи його з погляду окремих європейських держав, вiн намагається вiдповiсти на питання: "для чого ми воюємо?" Автор переконаний, що збiднiння нацiональної свiдомостi балканського слов'янського населення завдає вiдчутних збиткiв могутностi всiх слов'янських народiв⁴⁸ .

Iнший дописувач цiєї газети вiрив, "... що ми вийдемо з боротьби хоча й ослабленими фiзично та матерiально, проте очищеними духовно. Духовнi надбання - понад усе, оволодiвши ними, ми швидко вiдновимося матерiально"⁴⁹ . У статтi "Политическое обозрение" зазначалося, що звiльнення болгар i надання їм самостiйностi породить на Балканах нову силу, дружню всiм слов'янським наро-

стр. 150

дам, а подалыпиий розвиток слов'янства на Балканському пiвостровi призведе до знищення турецького впливу в Європi⁵⁰ .

У пресi активно використовувалися факти спiльної iсторiї. Так, у "Правдi" наводився ряд iсторичних прикладiв боротьби слов'ян проти спiльних ворогiв⁵¹ .

Кожний номер "Черниговской газеты", яка почала виходити з 1 липня 1877 p., мiстив матерiали, присвяченi балканським подiям. Автор одного з них зазначав: "Росiя переживає зараз великi часи, що так рiдко повторюються в iсторiї будь-якої держави, часи, якi так довго й благоговiйно чекав увесь росiйський народ. Коли два роки тому в горах Герцеговини вперше пролунав заклик до слов'янської свободи, вiн вiдгукнувся в серцях всього населення Росiї" ⁵² . У газетi час вiд часу публiкувалися поiменнi списки офiцерiв i загальна кiлькiсть нижнiх чинiв з Чернiгiвщини, загиблих та поранених у боях на болгарськiй землi.⁵³ Такi ж списки подавались i в iнших губернських перiодичних виданнях.

Багато українських газет вiдгукнулося на прикрий факт спроби вбивства з метою власної наживи кореспондента французької газети вихiдцем з Київщини єфрейтором дiючої армiї I.Лознюком. Газети коментували цю трагедiю, розповiдали про хiд слiдства, судовi промови рiзних сторiн, викривали плани захiдної дипломатiї, яка намагалася використати неприємний iнцидент для нагнiтання антиросiйської iстерiї в слов'янському свiтi та в Європi в цiлому⁵⁴ .

Про масовий ажiотаж навколо балканської кампанiї серед українського населення свiдчать подiї, про якi повiдомлялося в однiй iз замiток "Черниговских известий". Iшлося про трагiкомiчний випадок у Катеринославi, пов'язаний iз захопленням турецького мiста Нiкополь. Жителi українського мiстечка Нiкополь, що знаходиться на Днiпрi за 100 верст вiд Катеринослава, постачали на катеринославськi ринки сiльськогосподарськi продукти. Довiдавшись про бомбардування Нiкополя (насправдi турецького), продавцi-нiкопольцi впали "у вiдчай вiд того, що турки зруйнували їхнє мiсто й здiйняли страшенну панiку". Панiка поширилася й на жителiв Катеринослава. Мiсцева влада змушена була термiново втрутитись у цю ситуацiю. На ноги була пiднята вся полiцiя, i переляканим обивателям ледве вдалося пояснити, що "не турки здобули наш Нiкополь, а росiйськi вiйська - турецький" ⁵⁵ .

Слiд зауважити, що суспiльно-полiтична думка у XIX ст. наскрiзь була пронизана релiгiйнiстю й людина насамперед самоiдентифiкувалася за належнiстю до тiєї чи iншої вiри. Навiть найзаповзятливiшi росiйськi панславiсти на перший план у своїх iдеологiчних концепцiях виносили iдеї православ'я, а потiм уже декларували суто нацiональнi iдеї. Наприклад, росiйський поет, дипломат, затятий панславiст i близький друг I.Аксакова - Ф.Тютчев уважав, що столицею майбутньої "великої греко-росiйської схiдної держави" має стати Константинополь або ж навiть Київ: "Тогда лишь в полном торжестве / Строй вожделенный водворится, / Как с Русью Польша помирится, - / А помирятся ж эти две / Не в Петербурге, не в Москве, / А в Киеве иль в Цареграде..." ⁵⁶ .

Бiльше того, на думку поета, навiть росiйський цар мав "схилити голову" перед майбутнiм православним iмператором. Вiра у зверхнiсть морально-етичних категорiй православ'я була притаманна В.Соловйову, I.Аксакову та iншим росiйським слов'янофiлам⁵⁷ . Духовна iєрархiя поета Богдана Залеського - представника українського крила в польському лiтературному романтизмi середини XIX ст. - теж увiнчувалася категорiєю "божественного". "Бог - Свiт - Слов'янство -Польща - Україна / В п'ять струн моїх гусел п'ятиструннi звуки..." ⁵⁸ , - писав вiн в одному зi своїх вiршiв.

Перевагу релiгiйного чинника над нацiональним у суспiльнiй думцi середини XIX ст. пiдтверджують перебiги солдатiв росiйської армiї, за вiросповiданням

стр. 151

мусульман, на бiк Туреччини. Наприклад, 10 серпня 1877 p. рядовий восьмого пiхотного Естляндського полку, який брав участь у боях пiд Плевною, - мусульманин Хасмудiн Хабiдулiн, татарин за нацiональнiстю, перейшов на бiк туркiв, прихопивши iз собою рушницю з п'ятьма пачками набоїв. 17 днiв вiн воював на боцi туркiв, пiсля чого був захоплений у полон солдатами свого ж полку i страчений⁵⁹ . Уважалося, що захищати свою незалежнiсть i свою релiгiю є великою та святою справою для будь-якого народу.

Український полiтичний рух середини XIX ст. теж був наскрiзь пронизаний православними iдеями й, на думку П.Феденка, лише у 80-х pp. "подекуди почав визволятися вiд церковно-клерикальних форм" ⁶⁰ . Показовим є те, що в українських губернiях саме православне населення, насамперед, пiдтримало визвольну боротьбу балканських народiв⁶¹ . "Черниговская газета" повiдомляла, що в перший же день оголошення мобiлiзацiї в Нiжинi кiлька осiб православного вiросповiдання записалися добровольцями. Осiб iудейського та католицького вiросповiдання до лав армiї поступало дуже мало. Добровольцiв не було жодного⁶² .

Про релiгiйний чинник у Балканськiй кризi писала одеська газета "Правда": "У Туреччинi християнське населення не тiльки не має нiчого спiльного з цiлями та устремлiннями уряду, але й, навпаки - його нацiональнi iнтереси прямо протилежнi. Серб, болгарин чи грек, як пiдданий султана, не тiльки не цiнує стабiльнiсть та мiцнiсть державного устрою, а кориться йому тiльки завдяки примусу та силовому тиску; вiн не тiльки не пишається могутнiстю своєї держави, а й у повному її розпадi вбачає позбавлення себе вiд тяжкої неволi" ⁶³ . На думку автора статтi, турецька влада для християнського населення Балканського пiвострова не є, i по своїй сутностi не може бути правильно органiзованою державною владою. За такого державного устрою для цього населення нема i не може бути нiяких громадянських чи полiтичних iнтересiв у межах цiєї iмперiї.

Автор статтi "Восточный вопрос" указував на те, що мусульманство за своєю природою не в змозi служити джерелом громадянського та полiтичного розвитку: "Панування сералю, рабське становище жiнки, ставлення до християн як до "псiв невiрних", презирство до розумової працi, слiпа покiрнiсть долi - ось iндивiдуальнi властивостi послiдовникiв вчення Магомета" ⁶⁴ . Принципи християнства, на думку автора, настiльки протилежнi принципам iсламу, що мiж християнським населенням Туреччини та її мусульманським урядом не може iснувати органiчного зв'язку, i жодна конституцiя не зможе цього зв'язку створити. "Чотири столiття володарюють турки на Балканському пiвостровi, i нiякого злиття їх з мiсцевим населенням не вiдбулося. Спираючись на силу зброї, вони тiльки утримують свою владу над тiєю частиною християнського населення, яка ще не змогла звiльнитися з-пiд їхнього ярма". Османська iмперiя приречена на розпад, бо "сучасна європейська держава не може iснувати, не заклавши в основу свого устрою принципи рiвноправностi своїх пiдданих. Визнати ж цей принцип без повного зречення вiд самого iсламу вона не зможе..." ⁶⁵ .

На суттєвi розбiжностi в учинках балканського населення, що належало до рiзних релiгiйних конфесiй, указувала навiть англiйська "Daily News", зазначаючи, що, коли уряд Порти обiцяв боснiйським бiженцям значнi пiльги пiсля того як тi повернуться на батькiвщину, переважна бiльшiсть боснякiв-католикiв прийняла цю пропозицiю й вирушила додому, православнi ж поставили передусiм вимоги призначити губернатора-християнина та заснування власної боснiйської жандармерiї⁶⁶ .

Вiрогiдно, велике враження на православного українця справляла опублiкована в "Правдi" мусульманська молитва за перемогу над невiрними. Наведемо декiлька речень: "...Боже, умертви нечестивих, незведи їх в пекло! Кинь на їхню

стр. 152

голову все зло й помету твою; Боже, розлий кров їх, щоб вона текла як рiчка, дай можливiсть твоїм благовiрним рабам розтоптати їхнi голови!...Зруйнуй сили їх, спустоши мiста та села їх, зроби дiтей їх сиротами, а жiнок удовицями, а матерiв їх залиш без дiтей! Боже всемогутнiй, зроби так, щоб жоден нечестивий не залишився на землi - анi росiянин, анi слов'янин, анi грек..." ⁶⁷ . Певна рiч, такi рядки спонукали переважно православне населення України до спiвчуття й активiзацiї допомоги братам-слов'янам.

Така потужна iдеологiчна кампанiя в пресi Надднiпрянщини була причиною того, що саме з Києва на Балкани були направленi першi волонтери. Громадськiсть вимагала вжиття ефективних невiдкладних заходiв для пiдтримки слов'янських народiв. До лав добровольцiв вiдразу ж влилися С.Степняк-Кравчинський, I.Манжура, В.Дебогорiй-Мокрiєвич⁶⁸ . Працi багатьох iсторикiв переконливо доводять, що основнi людськi та матерiальнi ресурси, що були задiянi пiд час росiйсько-турецької вiйни, формувалися в українських губернiях⁶⁹ . Особлива увага української громадськостi була прикута до дiй Схiдного Рущуксько-го та Нижньодунайського загонiв, якi хоробро билися в районi укрiплень Русе - Сiлiстра - Варна - Шумен. Тут на передовiй воювали 45-й Азовський, 46-й Днiпровський та 48-й Одеський пiхотнi полки, що в основному були сформованi в українських губернiях напередоднi росiйсько-турецької вiйни⁷⁰ .

В Україну з Балкан емiгрувало багато осiб, якi з тих чи iнших причин переслiдувалися турецькою владою. З їхнiх уст громадськiсть дiзнавалася про хiд визвольної боротьби балканцiв. Церква намагалася всiляко пiдтримати емiгрантiв. Вiдомi факти їх працевлаштування⁷¹ . У серединi 70-х рокiв в українськi губернiї емiгрувала значна кiлькiсть балканських православних священикiв, якi зазнавали репресiй вiд турецької влади⁷² . Це спонукало церковне керiвництво прийняти закон, що певною мiрою впорядковував в'їзд та розселення священнослужителiв⁷³ .

Багато учасникiв росiйсько-турецької вiйни, пройнявшись iдеями свободи та нацiональної незалежностi, пiсля повернення додому намагалися зробити хоч щось для власного народу. Одним з таких українських патрiотiв був М.I.Драгомиров. Пiд час росiйсько-турецької вiйни 1877 - 1878 pp. 14 пiхотна дивiзiя пiд його командуванням першою форсувала Дунай⁷⁴ . У вiйськах було багато українцiв, i генерал дбав, щоб вони були компактно розмiщенi по вiйськових пiдроздiлах. Михайло Iванович, усвiдомлюючи значення рiдної мови для пiднесення духу й боєздатностi солдата, першим запровадив практику спiвання в росiйських вiйськах українських пiсень. На Балканах генерал ознайомився з побутом та звичаями болгар. Вiн схвально поставився до їхнього прагнення здобути нацiональну незалежнiсть. За активну участь у бойових операцiях, людяне ставлення до мiсцевого населення, болгари обрали його почесним громадянином м.Систов. Будучи важко пораненим пiд час бою на Шипцi, Михайло Iванович змушений був повернутися до Петербурга. В столицi Драгомиров познайомився з П.Житецьким. Через нього зблизився з українськими iсториками М.Костомаровим, Д.Яворницьким, М.Стасюлевичем, а трохи згодом - з Д.Багалiєм та В.Антоновичем⁷⁵ .

Розповiдi Драгомирова про росiйсько-турецьку вiйну, неабиякий життєвий досвiд та мудрiсть, набутий у суворих воєнних умовах, справляли на його сучасникiв глибоке враження. Душа його була суто українською, бо нерiдко можна було спостерiгати, як вiн з особливим розчуленням та сльозами на очах слухав кобзаря, що "спiвав пiд акомпанемент бандури якусь старовинну вкраїнську думу з часiв Сагайдачного, Дорошенка, Хмельницького, Мазепи" ⁷⁶ . Про це свiдчать також спогади багатьох його сучасникiв⁷⁷ . Зовнiшнi риси героя-генерала, що вiд-

стр. 153

чайдушно боровся проти османiв у росiйсько-турецькiй вiйнi, художник I.Рєпiн закарбував в образi iншого славетного українця - кошового отамана Iвана Сiрка на славнозвiснiй картинi "Запорожцi пишуть листа турецькому султановi". Художник був у захватi як вiд "української зовнiшностi" Драгомирова, так i вiд його незалежної та вiдвертої вдачi: "Сьогоднi третiй день малюю з нього етюд для "Запорожцiв" i вражений його фiлософським поглядом на життя, глибиною розуму - не сподiвався!" ⁷⁸ .

Без сумнiву, що досвiд, набутий пiд час звiльнення братнього слов'янського народу, вплинув на подальший свiтогляд i змiнив iдеологiчнi орiєнтири Михайла Iвановича. На рiднiй землi Драгомиров розмовляв з мiсцевими жителями лише українською мовою⁷⁹ . Пiсля того, як у 1898 р. його було призначено київським, подiльським та волинським генерал-губернатором, вiн доклав чимало зусиль для розвитку освiти й культури в українських землях. Сподiваючись на розумiння з боку царя, Драгомиров надiслав до Петербурга значну кiлькiсть проектiв i пропозицiй щодо шляхiв здiйснення перетворень в Українi. Однак, лише зiпсувавши цим стосунки з царськими чиновниками та переконавшись у марностi зусиль прислужитися рiдному краєвi, вiн намагався хоча б не завдавати йому шкоди. Видатний український актор Микола Садовський називав генерал-губернатора "таємним Никодимом українства", i вказував на те, що за його правлiння українськi наука, театр, лiтература "зiтхнули вiльнiше" ⁸⁰ . Монархiчна преса звинувачувала Драгомирова в українофiльствi, закидала йому "схвалення тенденцiй щодо вiдокремлення Малоросiї" ⁸¹ . Проте останнє було явним перебiльшенням.

Вiдчутного впливу балканських подiй середини 70-х рокiв зазнала суспiльно-полiтична думка українцiв Австро-Угорщини. Однак її вектор був спрямований дещо в iнший бiк, i в цьому, безперечно, основну роль вiдiграли статтi М.Драгоманова. Пiд час росiйсько-турецької вiйни його виступи в пресi стали значно радикальнiшими. Драгоманов остаточно переконався в тому, що росiйський царат є непримиренним ворогом будь-яких нацiональних рухiв, у тому числi й братнiх поневолених слов'янських народiв. Росiйська промонархiчна преса у той час почала ще бiльше лаяти українського публiциста й звинувачувати його в усiх смертних грiхах. У драгоманiвськiй статтi-вiдповiдi, написанiй у формi вiдкритого листа до видавця "Нового времени", що мала красномовну назву "Турки внутренние и внешние", зазначалося, що не можуть визволити слов'ян вiд туркiв зовнiшнiх тi, хто пiдкорений "турками внутрiшнiми", не може нести свободу iншим країна, в якiй "полiтичне рабство "вiд фiнських хладних скал до полум'яної Колхiди", пригнiчення думки "вiд молдованина до фiна", знекровлення народу поборами, утиснення народної просвiти...". Стаття була перекладена слов'янськими мовами, витримала кiлька перевидань. У листi одного шанувальника творчостi Драгоманова з Києва зазначалося, що праця "Турки внутренние и внешние" на багатьох людей справила найсильнiше враження. "Не перебiльшуючи, я можу сказати, що вона будить до опозицiї активної таких людей, якi були готовi заснути або зовсiм заснули... У питаннi про боротьбу за полiтичну свободу в нас вона, безумовно, становитиме епоху" ⁸² . В iншому листi до Драгоманова вiд його друзiв з Києва писалося, що скрiзь, де тiльки з'являлася ця праця, вона справляла вiдповiдне враження.

Коментуючи подiї росiйсько-турецької вiйни, Драгоманов зазначав, що вона сама по собi є "дуже страшне i велике лихо" для всiх слов'янських народiв, якi беруть у нiй участь. Вiн вiдкрито висловлював симпатiї до сербiв, чорногорцiв, боснякiв, болгар, якi пiднялися на боротьбу з османським ярмом. Продовжуючи дотримуватися думки, що росiйському царату насамперед "треба почати з себе", перш нiж визволяти пiвденних слов'ян, автор водночас закликав до всiлякої пiдтримки боротьби єдинокровних слов'янських братiв⁸³ .

стр. 154

Пiсля кiлькох мiсяцiв вiйни публiцист наводив також факти злочинного ставлення з боку "освободителiв" до визволених i подiляв занепокоєння болгарської преси. "Чи не гiрше буде болгарському людовi пiд рукою "освободителiв", нiж було пiд рукою "угнетателiв"?... Чи не почнуть нашi "освободителi" панувати й там так, як панують i досi над своїми "освобождьоними" московським, українським, польським... та iншими народами?" - наголошував автор. Тiльки скинувши самодержавний лад, який породжує гноблячий та всенiвелюючий централiзм, можна сподiватися на те, щоб усi слов'яни стали "добрими братами i синами сонця правди" ⁸⁴ .

У статтi "Внутрiшнє рабство та вiйна за звiльнення" автор перевiв увагу громадськостi з балканських теренiв на росiйськi. У першiй частинi статтi, що мала назву "Гiрше неможливо" й була присвячена економiчному, полiтичному та вiйськовому становищу царської Росiї з її напiвфеодальним ладом i всюдисущою бюрократiєю, публiцист стверджував, що саме варварська та лицемiрна зовнiшня й внутрiшня полiтика царату довела Росiю до становища, гiрше якого вже дiйти неможливо⁸⁵ .

Проаналiзувавши хiд воєнних дiй на Балканах, вiн дiйшов висновку, що не професiоналiзм росiйських воєначальникiв, не мiць росiйської зброї, а нездатнiсть турецьких воєначальникiв i трухлявiсть османської державної машини врятували вiд поразок росiйську армiю. Тому росiйському суспiльству не варто заспокоюватися й утiшатися перемогами на Балканах. Для того щоб зберегти власну країну вiд катастрофи, слiд якнайшвидше скасувати в Росiї панування "турок внутрiшнiх".

У другiй частинi статтi, що мала назву "Меньше нельзя", Драгоманов запропонував ряд невiдкладних заходiв, якi потрiбно негайно вжити в Росiї, щоб запобiгти катастрофi. Серед них - лiквiдацiя самодержавства, звiльнення країни вiд засилля невiгласiв i корисливих чиновникiв, а також розв'язання нацiонального питання шляхом надання окремим краям прав мiсцевого самоврядування та права об'єднання в союзи. Щодо України - то такi права самоврядування мають бути наданi її окремим частинам: правобережнiй, лiвобережнiй i новоросiйськiй.

Докорiнним чином змiнилися його погляди на шляхи перебудови Росiйської держави. Драгоманов уважав ненасильницькi методи вже недостатнiми i прямо закликав до методiв революцiйних: "Те, що необхiдно зробити, має бути зроблено будь-якими засобами вiд законних до насильницьких. Хай кожний у своїй сферi - в земських, мiських, мiсцевих зборах та управах, у пресi, у вчених та приватних товариствах поставить ясно питання про необхiднiсть реформ, наполягає на їх необхiдностi, вимагає їх, i, накiнець, вiдмовиться вiд законослухняностi та прямо протидiє наказам i установам, їм протилежним, гонить геть зi своєї оселi жандармiв, не пiдкоряється цензорам..." ⁸⁶ .

У статтi "До чого довоювались?" Драгоманов викривав провали й невдачi росiйської дипломатiї в Болгарiї пiсля росiйсько-турецької вiйни й доводив, що iнакше й не могло бути "в державi, в якiй звичайним вiдбором допускаються до управлiння тiльки невiгласи, нездари та шахраї й правлять там усiма справами без суду i контролю публiчного пiд покровительством царської сiм'ї" ⁸⁷ . Михайло Петрович сподiвався, що простий солдат росiйської армiї, повернувшись додому з балканського театру воєнних дiй, натерпiвшись на вiйнi лиха й образ i зiткнувшись у себе на батькiвщинi з таким же рабством народу та казнокрадством чиновникiв, стане каталiзатором майбутнiх революцiйних перетворень. Однак може статися й так, переймався автор, що "героям Шипки на другий день пiсля прибуття на батькiвщину доведеться робити "секуцiю" над чигиринськими селянами, а мученикам переходу через Балкани доведеться розганяти страйк робiт-

стр. 155

никiв на фабрицi якого-небудь агента Когена чи Варшавського, що нажилися за рахунок їх шлунку та спини пiд час вiйни..." ⁸⁸ .

Передбачення Драгоманова виявилися вiрними. Росiя, яка пiсля вдалої вiйськової кампанiї вiдчула себе трiумфатором, не збиралася дарувати щось подiбне до болгарської конституцiї власним народам. Реформи в iмперiї не почалися, а навпаки, поступилися мiсцем брутальнiй реакцiї. Ейфорiя скорої майбутньої всеслов'янської єдностi через очевидну iмперiалiстичну суть зовнiшньої полiтики росiйського самодержавства досить швидко змiнилася на гiркi розчарування. Українська громадськiсть остаточно починає сприймати слов'янську iдею як знаряддя гегемонiстських намiрiв Петербурга.

Зрозумiвши, що без полiтичної боротьби не обiйтися, Михайло Петрович пiдiйшов до iдеї всеслов'янської єдностi дещо в iншому ракурсi: "На наш погляд, iнших засобiв нема, окрiм утворення всеслов'янської радикальної партiї, безвi-росповiдальної, демократичної та федеральної, яка б припинила протистояння православних i католикiв, вiдкинула полiтиканство чеських, словенських, польських феодалiв, припинила суперечки за землi полякiв i русинiв, чехiв i словакiв, сербiв i хорватiв, сербiв i болгар, а також вступила в тiснi зносини з подiбними до неї партiями у неслов'янських сусiдiв - румунiв, грекiв, албанцiв, iталiйцiв, i, якщо вони цього захотять, у нiмцiв i угорцiв" ⁸⁹ .

У 1878 р. завдяки наполегливiй працi Драгоманова вийшло двi збiрки альманаху "Громада". У програмi цього видання зазначалося, що воно, попри висвiтлення життя українцiв, буде придiляти увагу й життю iнших слов'ян - "наших сусiдiв, найрiднiших нам природою, подiбних нам долею i таких, з котрими нам доведеться вкупi здобувати нашу землю i волю" ⁹⁰ . Шукаючи нових iдеологiчних орiєнтирiв, Драгоманов, вiрогiдно, пiдпав пiд вплив анархiстських iдей Прудона. Цей видатний француз у своїх працях часто торкався питань української iсторiї - козаччини, українсько-польських взаємин пiд час польських повстань XIX ст. тощо, що не могло не iмпонувати українському публiцистовi, який не раз називав себе "останнiм прудонiвцем". Трансформуючи прудонiвськi iдеї свободи та федералiзму, пристосовуючи їх до полiтичних обставин, що склалися на той час у Схiднiй i Пiвденнiй Європi, Драгоманов виступив на захист нацiональних iнтересiв усiх "недержавних" слов'янських народiв. їх майбутнє публiцист намагався поєднати з соцiалiстичними iдеями, що ставали все бiльш популярними по всiй Європi. Вiн упевнений у тому, що невдовзi соцiалiсти стануть "самою гарячою i самою, значить, дужчою з полiтичних партiй" Росiї та усiх iнших слов'янських народiв, що призведе до утворення "спiлки вiльномужицьких таборiв в усiй Слов'янщинi...". Тому українцям "найлiпше виступати з думками не стiлько нацiональними, стiлько автономними й федеративними, до котрих завше пристане багато людей i з других країв i пород" ⁹¹ .

Михайло Петрович бачив майбутню всеслов'янську федерацiю добровiльною спiлкою громад, яка складатиметься з вiльних осiб, об'єднаних для спiльної працi й самодопомоги, "котра зовсiм не подiбна до теперiшнiх держав своїх чи чужих". На цьому етапi вiн переконаний, що держава, як соцiальний iнститут, братам-слов'янам не потрiбна й до такого бездержавного громадського устрою "увесь свiт iде i йтиме"⁹² .

Вiдчуваючи потребу в розробцi нової полiтичної програми для молодого поколiння українцiв, Драгоманов у програмовiй статтi до "Громади" наголошував на необхiдностi боротьби як за власне нацiональне визволення, так i за визволення найближчих пригноблених слов'янських народiв. Вiн та його українськi однодумцi в котрий раз закликали поєднати зусилля дiячiв всього слов'янського свiту в боротьбi з iснуючими "державними путами", вказували на необхiднiсть ство-

стр. 156

рення об'єднаних товариств задля досягнення кiнцевої мети - незалежностi всiх слов'янських народiв та розбудови всеслов'янської федерацiї. Для координацiї боротьби передбачалося започаткувати альманах "Слов'янська громада", який би виходив усiма слов'янськими мовами. Тематику майбутнього видання Драгоманов характеризував так: "Перегляд стану українцiв серед поступових гуртiв найближчих їхнiх сусiд". На його сторiнках мали "розбиратись справи українськi по зв'язку з всеросiйськими й всеслов'янськими, або справи всеросiйськi i всеслов'янськi з огляду на майбутню всеслов'янську федерацiю". У першому номерi планувалося вмiстити низку статей з iсторiї балканських слов'ян, серед яких мала бути й стаття Драгоманова "Де серби живуть тепер i де жили попереду". Проте ця драгоманiвська iдея не зустрiла пiдтримки старогромадiвцiв Києва, на фiнансування яких покладав надiї публiцист.

Згодом побачив свiт "листок" "La Federation" ("Вiльна спiлка"), що мав постати замiсть "Слов'янської громади". Однак вдалося видрукувати лише один його номер (сiчень 1881 р.). У ньому була вмiщена стаття "Дiйснi областi та пропаганда соцiалiзму на плебейських мовах Схiдної Європи", в якiй автор торкався проблем пропаганди соцiалiстичних iдей серед слов'янських народiв⁹³ . Аналогiчний проект - видання в українськiй столицi усiма слов'янськими мовами "Київського журналу" - намагався здiйснити Костомаров. Його плани були зiрванi росiйською жандармерiєю.

Українська громадськiсть робила й iншi спроби вiднайти альтернативу ву-зькослов'янському об'єднанню. З'явилися проекти майбутнього устрою Росiйської та Австро-Угорської iмперiй як Схiдно-Європейської федерацiї на регiональнiй, а не на етнiчнiй основi. Один iз таких проектiв на початку 80-х рокiв був запропонований Драгомановим. Публiцист писав: "Дослiдження пiсень про боротьбу українцiв з турками, порiвняно з такими ж пiснями балканських народiв, спонукало мене вдуматися в так зване, схiдне питання, а все разом привело мене до думки про необхiднiсть поставити федерально-демократичне питання по всiй Схiднiй Європi". На його погляд, українцям варто "приступати з широкими i всесвiтнiми думками" до розбудови нового суспiльства. Кожен українець, "виглядаючи собi товаришiв по працi для добра громадського", повинен звернути увагу й на неслов'янськi народи. Український народ має стати не тiльки "всеслов'янцем", але й "Iнтернацiоналом". Тiльки тодi "наше українство вмiстить в собi те лiпше, що казалось од лiпших западникiв... до соцiалiстiв новiших часiв i те, що казали в часи просвiту свого розумнi слов'янофiли, та до того й те лiпше, що виробилося за XIX ст. у передових громадах на Заходi"⁹⁴ .

Спостерiгаючи за народженням нових iдей в Європi, вчений переконався, що новий український рух має пiти по "новоєвропейськiй дорозi" й потрiбно якнайшвидше включити його в європейський процес. На думку далекоглядного українця, наприкiнцi XIX ст. в Європi настане "перiод великих соцiально-полiтичних рухiв, далеко дужчих, нiж у 1860-1870-х pp."⁹⁵ . В iншiй статтi вiн знову переконував читача у тому, що розвиток української нацiональної культури й iсторiї потрiбно розглядати у бiльш широкому контекстi, нiж слов'янський. Варто "звернути увагу на зрiст чи упадок людностi, господарства, порядкiв i думок громадських i державних, освiту, пряму чи хоч косу участь українцiв усяких клас чи культур в iсторiї й культурi європейськiй. Зложити правдивий суд... нашiй iсторiї можна тiльки рiвняючи її з iсторiєю других народiв Європи". Перш за все треба оновити українське письменство й науку про Україну, "приставши до тих методiв i напрямкiв, котрi тепер творять силу письменського i наукового руху в Європi й Америцi, й котрi найтiснiше зв'язанi з теперiшнiм всесвiтнiм громадським рухом: культурним, полiтичним i соцiальним"⁹⁶ .

стр. 157

Новi драгоманiвськi iдеї сприймалися громадськiстю вкрай неоднозначно. Давнi київськi товаришi - "старогромадiвцi" - припинили подавати йому матерiальну допомогу й робили все, щоб iзолювати українську молодь Надднiпрянщини вiд його захiдницьких iдей. Не погоджуючись iз закидами у свiй бiк, Михайло Петрович писав: "Теоретично я правий у своїх думках про потреби поставити український рух на грунт європейський iдейно i географiчно - i що тiльки на цьому грунтi українська справа може вигорiти взагалi i почасно пережити теперiшню реакцiю" ⁹⁷ .

У статтi "Историческая Польша и великорусская демократия" ⁹⁸ автор уперше зi сторiнок преси вiдверто заявив про iгнорування нацiональних iнтересiв одного слов'янського народу - українського, полiтичними силами iнших слов'янських народiв - польського й загальноросiйського. Найбiльше критикував Драгоманов своїх товаришiв по визвольнiй антицарськiй боротьбi - учасникiв загальноросiйських революцiйно-народницьких органiзацiй в Українi, називаючи обрусiлих українських iнтелiгентiв "iноземцями вдома", "овеликорушеними українцями". Дiсталося росiйським соцiалiстам i за використання iдей iнтернацiоналiзму для виправдання колонiзаторської полiтики Росiйської iмперiї щодо українського народу. Звертаючи увагу на ганебнiсть iсторичної долi "возз'єднаних земель" упродовж наступних столiть, вiн наводив слова серба Крижанича, що засвiдчували наявнiсть серед українцiв другої половини XVII ст. "полiтичної єресi": "Жити пiд православним царством московським гiрше турецької муки та єгипетської роботи⁹⁹ .

Останнi сторiнки твору мiстили стисле узагальнення нацiональної програми Драгоманова стосовно поневолених народiв Росiйської iмперiї. На думку автора, фундаментом для забезпечення прав нацiональностей та їх вiльного розвитку має бути "широта особистих прав, свобода приватних асоцiацiй, а також широта прав громад i повiтiв улаштовувати свої справи, у тому числi й справи народної освiти, в якiй нацiональнiсть вiдiграє особливо важливу роль"¹⁰⁰ . Сам автор уважав цю працю програмовою щодо iсторiї виникнення й визначення шляхiв розв'язання українського питання¹⁰¹ . Найкращим i найважливiшим твором у величезному драгоманiвському доробку називали "Iсторичну Польщу i великоруську демократiю" I.Франко та М.Грушевський¹⁰² .

У галицькiй пресi на балканськi теми, окрiм Драгоманова, публiкувалося багато iнших авторiв. Значний iнтерес української громадськостi викликали статтi про возз'єднання болгарських земель у 1885 р. Газета "Дiло" зазначала: "Ми, русини, народ, що своєю iсторiєю дуже близький народу болгарському, тому щиро подiляємо їх радiсть" ¹⁰³ . Проте це возз'єднання було формальним порушенням Берлiнського трактату. 2 листопада 1885 р. сербський король Мiлан, який проводив проавстрiйську полiтику, використовуючи факт возз'єднання як привiд, напав на Болгарiю. Перейшовши болгарський кордон, сербськi вiйська рушили на Софiю¹⁰⁴ . Українська преса, переймаючись конфлiктом мiж слов'янськими народами, в один голос засудила агресивнi дiї Сербiї. Згодом болгарам вдалося вщент розгромити сербськi вiйська бiля Сливницi й перейти у контрнаступ. Бойовi дiї перенеслися на територiю Сербiї. Ця братовбивча вiйна ранила серце кожного слов'янина.

Багато матерiалiв у галицьких газетах присвячувалося державному перевороту в Болгарiї 1886 р. Це було пов'язано з тим, що у Львовi в той час перебував князь Александр Баттенберг, який прямував пiсля свого зречення до Вiдня. Зустрiч князя на львiвському залiзничному вокзалi, його виступ перед галицькою громадою, прийом, улаштований мiсцевою владою, - усi цi подiї були детально висвiтленi на сторiнках газет.

стр. 158

В українськiй пресi значна увага придiлялася внутрiшньому та зовнiшньому становищу Болгарiї пiсля проголошення болгарським князем Фердинанда Кобургського й установлення в країнi стамболовського режиму. В цей час у Болгарiї почалися гонiння на прибiчникiв проросiйської орiєнтацiї. На сторiнках львiвського "Дiла" в 1888 - 1892 pp. пiд рубрикою "Листи з Болгарiї" висвiтлював цi подiї галицький емiгрант Я.Романчук (псевд. Драган)¹⁰⁵ . Проросiйськи налаштований, вiн звертав увагу читачiв на те, що бiльшiсть болгарського населення не пiдтримало уряду С.Стамболова.

"Мiжслов'янська" вiйна Сербiї з Болгарiєю 1885 р. та болгаро-росiйськi непорозумiння наприкiнцi 80-х вiдчутно вплинули на генезу слов'янської iдеї як у Галичинi, так i в Надднiпрянщинi. Цi двi подiї справили четвертий "балканський вплив" на суспiльно-полiтичну думку в Українi, пiд час якого слов'янська iдея остаточно девальвується.

Суспiльно-полiтичнiй думцi початку 90-х pp. притаманнi усвiдомлення себе як окремої культурно-мовної спiльноти, культивування нацiональної окремiшностi, протиставлення та порiвняння себе iз сусiдами з подальшою концептуалiзацiєю такого стану. Наявнiсть таких аспектiв свiдчить про закiнчення процесу накопичення елементiв нового свiтогляду в суспiльнiй свiдомостi українського народу. На замiну iдеї всеслов'янства прийшла iнша iдея - нацiональної самостiйностi.

Слов'янська iдея в 90-х роках стала або об'єктом партiйної критики, або ж розглядалася як факт минулого, що заслуговує на повагу та наукове вивчення. Вона вiдiйшла в минуле, вiдкриваючи iдеологiчний простiр для змагань кожної слов'янської нацiї за власну свободу, за свою державнiсть. Разом з розчаруванням у слов'янськiй iдеї приходить розумiння необхiдностi орiєнтацiї на власнi сили. У суспiльнiй думцi виникає iдея полiтичної суверенностi українцiв та остаточно формується iдея "соборної України". Так, 1892 р. Борис Грiнченко в "Листах з України Надднiпрянської" доходить висновку, що єднання лише "з одним братом - москалем - є вже не братанням, а неволею", тому українцям варто боротися за свою незалежну державу¹⁰⁶ . Проте вiдвертих антиросiйських iдей в українськiй суспiльно-полiтичнiй думцi не спостерiгалось. У львiвськiй газетi "Народ" I.Франко вiдзначав факт загальної прихильностi до "передової росiйської лiтератури й думки, що iснує бiльшою чи меншою мiрою в усiх слов'янських народiв". Полемiзуючи в iншiй своїй статтi з полiтичними противниками, вiн зазначав, що ця прихильнiсть до росiйського народу, як до народу слов'янського, до його боротьби за волю, притаманна всiм передовим людям у Європi, а особливо в Слов'янщинi¹⁰⁷ .

Проте українськi полiтичнi дiячi продовжували використовувати факт нацiонального звiльнення балканських слов'ян для пробудження нацiональної свiдомостi власного народу ще протягом десятилiть. У доповiднiй записцi до Головного управлiння в справах друку за 1906 рiк зазначалося, що вiдповiдним комiтетом накладено арешт на N 224 газети "Рада" за статтю "Сполох", в якiй "з приводу проголошення Болгарiї королiвством робиться заклик до українцiв, щоб тi, слiдом за болгарами, звiльнялися вiд "тiтоньки Росiї". У численних жандармських протоколах обшукiв помешкань українських полiтичних дiячiв 1906 -1907 pp. серед спискiв конфiскованої забороненої лiтератури значиться брошура О.Русова "Як болгари здобули собi свободу"¹⁰⁸ .

Докладно проаналiзувавши появу нових iдей у колективнiй свiдомостi українцiв на початку 90-х pp., а саме набуття нею нової якостi - почуття етнiчно-культурної окремiшностi, зважаючи на те, що одним iз центральних елементiв цього почуття стає iдея суверенностi українського народу, iсторик Георгiй Касьянов характеризує цей тип свiтогляду як нацiоналiзм¹⁰⁹ .

стр. 159

Пiсля втрати iнтересу до всеслов'янства контакти мiж українськими та балканськими громадськими й полiтичними дiячами не поривалися. Українцi намагалися знайти прихильникiв у визвольному русi помiж представникiв елiти сусiднiх народiв, якi здобули власну державу. Зокрема, українська студентська молодь у Вiднi продовжує знайомити болгарських студентiв з реалiями українського життя, з iсторiєю України. Iнтенсивна взаємодiя мiж українською та болгарською громадськiстю на початку 90-х вiдбувається завдяки М.Драгоманову. Пiд час розбудови Болгарської держави, враховуючи загальноєвропейський науковий i полiтичний авторитет видатного українця, ряд болгарських громадських та полiтичних дiячiв нерiдко звертаються до нього за порадами. Одному з них - визначному дипломатовi, редакторовi газети "Независимост" Димитру Ризову - український публiцист радив не покладатися на благодiйництво росiйського царя, а розбудовувати в молодiй країнi автономiзм i федералiзм, який служив би iнтересам усiх слов'ян, турбуючись при цьому про задоволення насамперед економiчних потреб народних мас¹¹⁰ .

У 1889 р. з дозволу голови болгарського уряду Стамболова керiвництво Вищого училища (майбутнього Софiйського унiверситету) запропонувало Михайловi Петровичу працювати на кафедрi загальної iсторiї. Вчений з радiстю прийняв це запрошення "тому, що, слугуючи справi науки та просвiти незалежної Болгарiї, сподiвався прислужитися справi свободи всiх слов'ян, у тому числi й моїх спiввiтчизникiв" ¹¹¹ . Запрошення всесвiтньовiдомого громадсько-полiтичного дiяча-слов'янина, який гостро виступав проти iдей панславiзму та полiтики Росiї на Балканах, для працi на нивi освiти молодої Болгарської держави було не випадковим. Очевидно, таким кроком уряд Стамболова хотiв послабити iдеологiчнi впливи на болгарське населення з боку "росiйського царя-освободителя" i у такий спосiб звести до мiнiмуму втручання Росiї у внутрiшнi справи країни.

З великим захопленням сприйняла цю звiстку українська громадськiсть, висловлюючи при цьому жаль з приводу того, що за несприятливих iсторичних обставин така високоерудована й енергiйна людина, як Драгоманов, не знайшла мiсця на рiднiй землi для своєї працi. "Щасливi болгари! Ми русини-українцi, як та євангельська вдова, даємо їм "от убожества нашего", даємо їм бiльше, нiж маємо, а властиво, даємо те, чого самi не маємо" ¹¹² , - писав часопис "Народ". Дiяльнiсть на нивi болгаристики дала можливiсть провiдному вченому по-iншому подивитися на майбутнє українського народу, скористатися неоцiненним досвiдом болгар у розбудовi власної нацiональної держави. У цей перiод Драгоманов не вiдходить вiд громадської роботи на благо свого народу й активно пiдтримує видавничу дiяльнiсть М.Павлика та I.Франка в Галичинi. У своїх статтях до ново-заснованого журналу "Народ" вiн критикував тих українцiв, якi закликали до "згоди усiх русинiв", тобто до класового примирення в українському суспiльствi, зазначаючи, що українським радикалам слiд рiшуче вiдмежовуватися вiд рiзного роду консерваторiв та реакцiонерiв. Навколо журналу, що поступово ставав найпопулярнiшим як на Захiднiй, так i на Схiднiй Українi, об'єднувалися найкращi українськi сили. На його сторiнках друкувалися В.Стефаник i П.Кулiш, Л.Українка та О.Кобилянська, А.Кримський i П.Грабовський, М.Павлик та I.Франко. Проте найбiльше матерiалiв подавав М.Драгоманов. Вони друкувалися як програмнi, вказували iдейно-полiтичнi орiєнтири для молодих публiцистiв. До думок, викладених українським авторитетним ученим iз свiтовим iм'ям, ставилися з великою повагою. За словами I.Франка, Драгоманов "систематично, з широким мотивуванням, викладав свої думки про нацiональнiсть i про способи працi над її подвигненням" ¹¹³ .

Будучи свiдком i безпосереднiм учасником болгарського державотворення, перебираючи неоцiненний досвiд слов'ян-побратимiв, Драгоманов остаточно пере-

стр. 160

конався в непридатностi традицiйних iдейних орiєнтирiв. У матерiалах, якi вiн висилав iз Софiї I.Франковi та М.Павлику для друку в "Народi", пiддавалися критицi всi застарiлi форми й напрями роботи в українському русi. Дiставалося однаково тим, хто разом з П.Житецьким дотримувався тактики "переспати страшне лихо" самодержавних гонiнь, i тим старогромадiвцям, що прагнули займатися культурною роботою, яка б не торкалася сфер полiтики, i тим, хто наївно намагався органiзованою громадсько-культурною роботою змусити "дмухати в українськi вiтрила австрiйських цiсаристiв". Проте найбiльше уваги Драгоманов придiляв "новоерiвцям" разом з їхнiм лiдером Ю.Романчуком, якi виступали за спiльне україно-польське служiння церквi i престолу. В статтях "Перли рутенства", "Неполiтична полiтика", "Iнтереси польського панства i правдянська наївнiсть", "Новоерiвськi овочi з всеукраїнського погляду" та iн. вiн звинувачував їх у ренегатствi та конформiзмi, спекуляцiї на вузьконацiональних святощах. Будучи впевненим у тому, що головна складова будь-якого суспiльного поступу - це еволюцiя iдей, бо "на свiтi немає нiчого постiйного, статичного", вiн висловив думку, що суспiльно-полiтичний рух у Галичинi має покiнчити й з такими архаїчними явищами, як москвофiльство та народовство.

Характеризуючи погляди Драгоманова на український нацiональний рух, слiд зауважити, що сам вiн нiколи не приставав на "нацiональнi позицiї". Проаналiзувавши нацiонально-визвольнi рухи балканських слов'янських народiв та iнших народiв Європи, Михайло Петрович дiйшов висновку, що боротьба за вузьконацiональнi iнтереси "може бути причиною i насилування людей i великої неправди", що "людоненавистне нацiональство" може розбудити в людськiй душi ненависть до представникiв iнших нацiональностей.

Вплив драгоманiвських публiкацiй 70-90-х рр. на трансформацiю (в цьому разi краще сказати девальвацiю) слов'янської iдеї в українськiй суспiльно-полiтичнiй думцi важко переоцiнити. "Могучий голос Драгоманова потряс до основ нашу суспiльнiсть. З ним прокинулись у нас новi думки, новi бажання..."¹¹⁴ , - так охарактеризувала цей вплив Н.Кобринська в груднi 1894 р.

Таким чином, на становленнi та подальшому розвитковi слов'янської iдеї в українськiй суспiльно-полiтичнiй думцi вiдбилося чотири "балканських впливи":

1) 30-тi - кiнець 40-х pp. Посилюється нацiонально-визвольний рух на Балканах пiсля росiйсько-турецької вiйни 1828-1829 pp., в якiй узяли участь багато українцiв, налагоджується спiвпраця українських громадських дiячiв з учасниками нацiонально-визвольного руху балканських народiв, утворюються слов'янськi лiтературнi гуртки, в яких формувалася загальна концепцiя майбутньої слов'янської спiлки й, нарештi, зароджується серед кирило-мефодiївцiв iдея "федерацiї рiвних i братерських слов'янських народiв" iз центром у Києвi.

2) 50-тi - початок 70-х pp. Характеризується модифiкацiєю "полiтичного панславiзму" в керiвних колах Росiї пiсля Кримської вiйни, подальшим намаганням царизму iнкорпорувати пiвденних слов'ян до Росiйської iмперiї, спробою поставити слов'янофiльську iдеологiю на службу загарбницьким планам iмперiї. Вiдбувається наступ на український рух, як ворожий iдеям панславiзму, що зумовлює тимчасову втрату iнтересу українцiв до слов'янської iдеї. На противагу iдеї об'єднання слов'янських народiв пiд скiпетром Романових, українськi мислителi висувають iдею докорiнної змiни полiтичної карти Центральної та Схiдної Європи й заснування на уламках iмперiй вiльного союзу народiв.

3) Середина 70-х - середина 80-х pp. Спостерiгається черговий спалах полiтичної активностi, особливо серед української iнтелiгенцiї Надднiпрянщини, причиною якого стало Квiтневе повстання в Болгарiї 1876 р. та подальша боротьба болгар за незалежнiсть пiд час росiйсько-турецької вiйни. Сприйнявши цю бо-

стр. 161

ротьбу як продовження власної багатовiкової боротьби проти Порти, українцi вбачали в нiй практичне втiлення власних нацiональних прагнень. Найрадикальнiшi кола плекали надiю на те, що звiльнення частини слов'ян прискорить час звiльнення всiх слов'янських народiв. Помiркованi кола сподiвалися, що вступ Росiї у вiйну в ролi визволительки слов'ян призведе до демократичних перетворень у самiй Росiї. Пiд час третього "балканського впливу" надзвичайно зрiс iнтерес до слов'янської iдеї серед українства. Причому її подальший розвиток на Надднiпрянщинi та в австро-угорськiй Українi певною мiрою рiзнилися мiж собою.

4) Середина 80-х - початок 90-х pp. Вiйна Сербiї з Болгарiєю 1885 р. i розрив болгаро-росiйських вiдносин призвели до остаточної девальвацiї слов'янської iдеї в українськiй суспiльно-полiтичнiй думцi. Громадськiсть намагається вiднайти альтернативу вузькослов'янському єднанню. Виникають проекти майбутнього устрою Росiйської та Австро-Угорської iмперiй на регiональнiй, а не на етнiчнiй основi. Слов'янська iдея стала об'єктом критики i вiдiйшла в минуле, вiдкривши iдеологiчний простiр для змагань кожної слов'янської нацiї за власну державнiсть.

Дослiдивши трансформацiю слов'янської iдеї в українськiй суспiльно-полiтичнiй думцi в результатi впливу визвольного руху слов'ян Балканського пiвострова другої половини XIX ст., варто зробити такi висновки:

- боротьба балканських слов'янських народiв проти турецького ярма несла в собi могутнiй культурний i духовний потенцiал. Вона спонукала iншi слов'янськi народи до активної громадсько-полiтичної дiяльностi, трансформувала їх суспiльну свiдомiсть, вказувала шлях до незалежностi;

- дослiдженi в цiй розвiдцi "балканськi впливи" на суспiльну свiдомiсть українцiв стали одним з вирiшальних зовнiшнiх чинникiв трансформацiї суспiльно-полiтичної думки й призвели до переходу вiд першої (перiод наукового iнтересу) до другої (перiод патрiотичної агiтацiї) фази модерної нацiональної iдентичностi українцiв (за М.Грохом). Вiдповiдно до перiодизацiї нацiонального руху українського iсторика В.Сарбея цi впливи були одним iз зовнiшнiх чинникiв переходу вiд другого - рiзночинсько-народницького (полiтизацiя нацiональної свiдомостi) до третього - загальнонародного (поєднання культурно-освiтнього напряму з радикально-полiтичним) перiоду;

- матерiальну та моральну допомогу українського народу балканським слов'янам на завершальному етапi їх боротьби за нацiональну незалежнiсть варто розглядати як наслiдок зворотного потужного духовного та iдеологiчного впливу;

- девальвацiя слов'янської iдеї як домiнанти нацiональної iдеологiї XIX ст. призвела до вагомих змiн в українськiй суспiльнiй свiдомостi кiнця столiття. В програмах перших українських полiтичних партiй як Захiдної, так i Схiдної України вже не зустрiчається посилання на особливу всеслов'янську роль України. Тепер наперед вийшли завдання боротьби за Україну незалежну, насамперед, вiд двох слов'янських нацiй - росiйської й польської;

- девальвацiя слов'янської iдеї зовсiм не означала краху всього комплексу iдей, що розумiлися в її контекстi. Деякi її аспекти проявлялись у подальших десятилiттях та проявлятимуться, на нашу думку, у майбутньому.

-----

⁴³ Восточный вопрос // Правда. - 1877. - N 2. - 2 октября.

⁴⁴ Афанасьев Г. Политическое обозрение

⁴⁵ Роб. Орбинский. О влиянии войны на будущее экономическое положение Одессы и ее района // Правда. - 1877. - N 2. - 2 октября.

⁴⁶ Гр. Е...в. Восточный вопрос. II // Правда. - 1877. - N 5. - 6 октября.

стр. 162

⁴⁷ Еврсинова А. Право России вмешаться в дела Турции // Правда. - 1877. - N 3. - 4 октября.

⁴⁸ Г.Е. Восточный вопрос. IV // Правда. - 1877. - N 18. - 21 октября.

⁴⁹ Письма о войне // Правда. - 1877. - N 15. - 18 октября.

⁵⁰ Политическое обозрение // Правда. - 1877. - N 12. - 14 октября.

⁵¹ Газетное обозрение // Правда. - 1877. - N 10. - 11 октября.

⁵² Военные известия // Черниговская газета. - 1877. - N 2. - 11 июля.

⁵³ Черниговская газета. - 1877. - N 5. - 4 августа.

⁵⁴ Дело о ефрейторе 6-го саперного баталиона Иосифе Григорьеве Лознюке // Правда. - 1877. - N 11; N 12.

⁵⁵ Черниговские известия. - 1877. - N 4. - 28 июля.

⁵⁶ Тютчев Ф. Соч. в 2-х тт. - М., 1984. - Т. 1. - С. 310.

⁵⁷ Джонг Хи-Сок. Идея славянского единства в мировоззрении Ф.И.Тютчева // Славянский вопрос: вехи истории / Сб. ст. под ред. М.Досталя. - М., 1997. - С. 57 - 59.

⁵⁸ Цит. за: Розумний М. Українська iдея на тлi цивiлiзацiї. - К., 2001. - С. 194.

⁵⁹ Преступления в среде действующей армии // Правда. - 1877. - N 13. - 16 октября.

⁶⁰ Український громадський рух у XX ст. - Подебради, 1934. - С. 9.

⁶¹ ЦДIА України в м.Києвi. - Ф. 442. - Оп. 533. - Спр. 47. - Арк. 1 - 10.

⁶² Вести из уездов // Черниговская газета. - 1877. - N 8. - 18 августа.

⁶³ Еврсинова А. Указ. соч.

⁶⁴ Гр. Е...В. Восточный вопрос. III. // Правда. - 1877. - N 7. - 8 октября.

⁶⁵ Там само.

⁶⁶ Военный отдел // Правда. - 1877. - N 7. - 8 октября.

⁶⁷ Новые подвиги черногорцев. Турецкая молитва о победе // Правда. - 1877. - N 12.-14 октября.

⁶⁸ Гичов Т. Капитан Райчо Николов. - Кишинев, 1979. - С. 78.

⁶⁹ Дорогами дружби: Дослiдження i спогади, - К.; Софiя, 1989. - С. 18; Сохань П., Жук В. Участь народних мас України у визволеннi Болгарiї // Укр. iст. журн. - 1978. - N 2. - С. 70-81; Копилов А.О., Заводовський А.А. Визволення Болгарiї вiд османського гнiту та Україна // Науковi працi Кам'янець-Подiльського державного педагогiчного унiверситету: iсторичнi науки. - Кам'янець-Подiльський, 1997. - Т. 1 (3). - С 97 - 109 та iн.

⁷⁰ Генов Ц. Российско-турецкая война 1877 - 1878 гг. и подвиг освободителей.- София, 1979.-С. 85-99.

⁷¹ Кам'янець-Подiльський мiський державний архiв (далi К-ПМДА).- Ф. 315.- Оп. 1.- Спр. 8839.- Арк.2.

⁷² ЦДIА України в м. Києвi.-Ф. 128.- Оп. 2.- Спр. 808.- Арк. 9, 24; Ф.192.- Оп. 1.- Спр. 100.- Арк. 45.

⁷³ Там само. - Ф.128. - Оп. 2. - Спр. 808. - Арк. 9.

⁷⁴ Димтров С, Манечев К. История на балканските народи. XV-XIX век. - София, 1971. - С.404.

⁷⁵ Стасюлевич М.М. и его современники в переписке. - СПб., 1911. - Т.1. - С.410.

⁷⁶ Резниченко В. М. И.Драгомиров. - Чернигов, 1916. - С. 7.

⁷⁷ Кривенко B.C. Памяти М.И.Драгомирова // Русский инвалид. - 1905. - N 236; Баталiй Д.I. Iсторiя Слобiдської України. - Харкiв, 1993. - С. 230.; Садовський М.К. Мої театральнi згадки. - К., 1956. - С. 131.

⁷⁸ Репин И.Е. Художественное наследство. - М.; Л., 1948. - Т. 1. - С. 191.

⁷⁹ Багалiй Д. Iсторiя Слобiдської України. - Харкiв, 1993. - С. 230.

⁸⁰ Садовський М. Назв, праця. - С. 131.

⁸¹ Русская старина. - 1910. - N 144. - С 820 - 821; Голос Минувшего. - 1916. - Кн. V - VI. - С. 383.

⁸² Листування Київської Старої громади з М.Драгомановим (1870-1895) // Архiв Михайла Драгоманова. - Варшава, 1937. - Т.1. - С. 80, 252.

⁸³ Там само. - С 348 - 350.

⁸⁴ Там само. - С 385, 530.

⁸⁵ Драгоманов М. Внутреннее рабство и война за освобождение // Собрание политических сочинений. - Париж, б. р. в. - Т. 2. - С. 94.

⁸⁶ Там само. - С. 102-103, 106-107.

⁸⁷ Драгоманов М. До чего довоевались? // Собрание политических сочинений: В 2-х т. - Париж, б. р. в. - Т. 2. - С. 112.

⁸⁸ Там само. - С. 121.

⁸⁹ Там само. - С. 118.

⁹⁰ Громада: Українська збiрка, впорядкована Михайлом Драгомановим. - Женева, 1878. -С. 1.

⁹¹ Громада. - 1978. - Т.2. - С.220 -221; - Т. 1. - С 92.

⁹² Там само. - С.37 - 39.

⁹³ Федченко П. Назв, праця. - С. 190-191.

⁹⁴ Драгоманов М. Лiтературно-публiцистичнi працi. У 2-х тт. - К., 1970. - Т.1. - С.49, 561.

⁹⁵ Там само. - С. 50.

⁹⁶ Чудацькi думки про українську нацiональну справу // Драгоманов М. Лiтературно-публiцистичнi працi. У 2-х т. - К., 1970. - Т.2. - С 348, 351.

⁹⁷ Цит. за: Федченко П. Назв.праця. - С. 256.

⁹⁸ Уперше була надрукована в редагованiй Драгомановим женевськiй газетi "Вольное слово": Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократия // Вольное слово. - 1881. - NN 3 - 20.

стр. 163

⁹⁹ Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократия. - Львов, б.г.изд. - С. 11.

¹⁰⁰ Там само. - С. 12.

¹⁰¹ Драгоманов М. Добавление к автобтографической заметке, писанное для господина Leon Sicher в начале 1889 г. // Лiтературно-публiцистичнi працi. У 2-х т. - К., 1970. - Т.1. - С.69.

¹⁰² Франко I. Промова на ювiлеї М.П.Драгоманова // Зiбр. творiв у 50-ти т. - К., 1986. - Т.46. - Кн.2. - С.226; Грушевський М. З починiв українського соцiалiстичного руху // Михайло Драгоманов i женевський соцiалiстичний гурток. - Вiдень, 1922. - С. 94 - 96.

¹⁰³ Возз'єднаннє Болгарiї // Дiло. - 1885. - N 36.

¹⁰⁴ Краткая история Болгарии с древнейших времен до наших дней. - М., 1987. - С. 256.

¹⁰⁵ Полещук Т. Политические события в Болгарии последних десятилетий XIX - нач. XX века и восточно-галицийская общественность//Роль общественности в развитии советско-болгарского сотрудничества/ Материалы республиканской научно-практической конференции 13-15 января 1988.-Харьков, 1987 - С.22- 23.

¹⁰⁶ Грiнченко В. Листи з України Надднiпрянської. - Буковина, 1892 -1893. - С. 50.

¹⁰⁷ Народ. - 1983. - N 3. - С. 188; Житте i слово. - 1896. - Кн. 3. - С. 164.

¹⁰⁸ ЦДIА України в м.Києвi. - Ф.295. - Оп.1. - Спр. 78. - Арк.39-40; Ф. 317. - Оп. 1. - Спр. 4828. -Арк. 3; Ф. 705. - Оп. 1. - Спр. 56. - Арк. 420.

¹⁰⁹ Касьянов Г. Українська iнтелiгенцiя на рубежi ХIХ-ХХ ст.:соц.-полiтичний портрет.- К.,1993.- С. 310.

¹¹⁰ Федченко П. Назв. праця. - С. 281.

¹¹¹ Павлик М. Михайло Драгоманов i його роля в розвою України. - Львiв, 1907. - С. 16.

¹¹² Народ. - 1881. - N 15 - 16. - С. 226.

¹¹³ Цит. за: Федченко П. Назв. праця. - С. 291.

¹¹⁴ Там само. - С. 325.

The influence of the Balkan Slavs struggle for the national independence on the establishment of the Ukrainian national movement ideology, especially on the devaluation of the Slavic in the second half of the 19th century is being researched in the article. The reasons why the Ukrainian political and public figures lost any interest for the Slavdom ideas are being revealed.

Постоянный адрес данной публикации: