Хліб чи мораль?

Шарль Мьоллер якось сказав: "Культура - це скоріше мета, якої ми прагнемо, ніж спадок, який потрібно зберігати". Дозволю собі трохи переінакшити видатного католицького вченого. Як на мене, культура - це не лише успадковане нами від предків, а й те, що ми хотіли б долучити до їхнього витвору. Іншими словами, культура має два крила - збереження і примноження. Примноження культури і є мірилом цивілізаційного процесу. Іншого не дано.

Сьогодні лише сліпий не бачить і лише дурень не розуміє, що нашу державу перетворено на зону духовного аутизму, і стратегія розвитку, запропонована владоможцями (й парламентом також), м'яко кажучи, не сприяє ані збереженню, ані примноженню того, що зветься Культурою. Я, звичайно, про Культуру з великої літери, а не про те, що в нас в Україні звикли називати культурою. Всюди лунає: "Важкі часи! Нема грошей! Руїна!" Мимоволі тягне до Булгакова, до репліки професора Преображенського - Шарикову: "Разруха не в клозетах, а в головах! Извините, но если я, если все мы начнем ходить мимо унитаза, у нас в клозете будет разруха!"

Отже, руїна починається в головах, у головах вона має й завершитися. Спочатку слід усвідомити, що культура є образ людини, вона - наслідок її діяльності. А діяльність - то акт, творення. Культура є актом перетворення тимчасового у вічне, пересічного - в унікальне, творення людини, соціуму, вищої технології, способу життя. Людина може існувати, лише перетворюючи природу, створюючи, так би мовити, "іншу природу". Камінь і сосна, нафта і газ існують у природі, а Людина існує в культурі. Якщо є людина, зароджується культура. Лише там, де є культура, людина може стати Людиною. Ми творимо культуру - культура творить нас, обійдені цим процесом випадають з поступу і з пам'яті. Тому проблема сьогоднішніх парламентських слухань - не галузева: це проблема загальнодержавна, загальнонаціональна, проблема того, ким ми ввійдемо до світового співтовариства, - джентльменом чи жебракуватим бомжем або знахабнілим "братаном" з розчепіреними пальцями і політичною помийницею в голові...

Неправда, що культура в Україні загинула. Вона не може вмерти, поки живий на світі бодай один свідомий свого призначення українець. У глибинах нашого "я" ми зберігаємо для майбутніх поколінь і мову, і наші традиції, і віру в Бога, і вдячність перед донкіхотами української культури, до яких ходимо, - на Чернечу гору, і на Байковий цвинтар, і на Личаківський. Але наша культура деградує. Її вперто відкладають "на завтра", бо сказано було в марксиста Брехта, який вірив у перевагу "базису" над "надбудовою": "Спочатку хліб, а потім уже мораль". Як ви пригадуєте, в Біблії було навпаки. Тому Біблія вижила, а з марксизмом - складніше. То для чого тепер наступати на нові граблі?

Авжеж, воно й по інших світах з культурою негаразд. Але там принаймні намагаються зрозуміти її стабілізуючу і терапевтичну роль! Та жодна з держав не може змагатися з нами в негативізмі до культури, до способів її нищення, а отже, до самознищення. І тут уже час бити на сполох.

Куди йдемо?

Український культурний процес украй суперечливий. Ми зберегли всі театри, навіть з'явилося 112 нових (студії, приватні антрепризи), але показники відвідування театрів скоротилися до рекордно низької позначки: 11 відвідувань на 100 осіб. Десять років тому було 34 на сотню, 20 років тому - 52! Я вже не кажу про якість...

До 1990 року Україна мала розвинену систему кінематографії, яка відігравала важливу виховну роль. Щороку на семи студіях України знімали до 50 повнометражних ігрових, 12-15 анімаційних і до 500 неігрових стрічок! Для порівняння, за 11 років незалежності в Україні створено лише 250 фільмів, себто по 20-25 на рік.

На нову технологію кінопоказу переобладнано 62 кінозали. Але в цей же час припинили існування сотні кінотеатрів, перетворені на дискотеки, нічні клуби й казино. Кількість кіноустановок скоротилася на 22 тисячі одиниць! Статистика свідчить, що люди помалу повертаються в кінотеатри, але що їм там демонструють? Які цінності пропагують сучасні кіно - й телефільми, коли наш ефір визнано найбруднішим у Європі? Чи є в залі хоч одна людина, якій це подобається? Хай підніме руку.

А книговидання? Нині в Україні видають 0,36 книги на одного мешканця. На одну книгу українською мовою припадає 56 російськомовних. Такого не було в найбезнадійніші часи брежнєвського застою. 150 наших видавництв видають разом за рік книжок менше, ніж одне московське видавництво "АСТ". Потрібні коментарі?

Меншає, як шагренева шкіра, мережа музичних, художніх та інших мистецьких шкіл. Бездарні бізнес-лоботряси купують за долари мистецькі дипломи, патерналізм держави не поширюється на талановитих дітей. Левова частка найздібніших випускників емігрує з України. І коли досягають там успіху, ми тішимось ілюзіями, що вони у такий спосіб прославляють Україну. Це неправда, вони носять свій мед у чужі вулики, вони творять не власну - чужу культуру.

Розумію, скажете ви, чужої культури не буває. Але чи легше від того нашим дітям, для яких Україна виступає в ролі мачухи, а не матері?

Усе це і є симптоми деградації української національної культури, а отже, й суспільства. Мимоволі слідом за Ціцероном сплеснеш руками: "О темпора, о морес!" О незалежна Україно! Куди йдемо?

Дозволю собі коротенький відступ.

Одного разу розбагатілий Сава Морозов вирішив похизуватися перед матір'ю, яка начебто завжди скептично ставилася до розумових здібностей сина, і привів її у свій новий двоповерховий будинок, облаштований за останньою європейською модою. Мати уважно оглянула розкішне помешкання сина, але замість очікуваної похвали Сава почув: "Я завжди знала, що ти дурний, але щоб до такої міри? Навіщо ти збудував собі такий будинок? Щоб усі тобі заздрили і тому ненавиділи? Краще звів би церкву, і люди навіть через сто років згадували б тебе з повагою і вдячністю".

Не знаю, правда це чи ні, але кажуть, що той будинок згорів під час однієї з московських пожеж, а церкви, театри і музеї, що їх потім підтримував Морозов, є до сьогодні. Робіть висновки, панове меценати. Якщо ви є в Україні.

Між Сціллою і Харібдою

За роки існування незалежної України ми переконалися, що в системі цінностей "дикого капіталізму" людина, яка за соціалізму була "гвинтиком", може взагалі стати "зайвою деталлю". То тепер стоїмо, братове, між Сціллою і Харібдою, готовими нас знищити, і єдиний шлях між цими двома монстрами - шлях повернення до Бога, до моралі, до культури і духовності. Це шлях повернення від будинків державної розпусти й казино до Храмів. І пройти цей шлях можна, лише здолавши руїну в голові, зрозумівши, що ніякого відродження не буде, якщо "після нас хоч потоп". Ні. Після нас - Україна. Україна через культуру.

Проблема не тільки в тому, що артисти й художники, письменники й музиканти живуть на мізерні копійки, а й у тому, що змушені продаватися людям невисокого смаку. В Україні панує санкціонований владою моветон. Він у лексиці, у способі спілкування, у недотриманні слова, у пропаганді несмаку. Він став соціальним замовленням і відповідає рівневі культури тих, від кого залежить розподіл коштів і стартових можливостей. Дехто аж надто серйозно пропагує формулу: "Митець повинен бути голодним". Програму виконано, митець голодний. Влада - сита. А ситий голодного не розуміє, позаяк мистецтво - це мова образів, а не "базар по понятіям".

Чи повинна держава втручатися у культурно-мистецький розвиток на оперативному рівні? У високорозвиненому суспільстві - ні. В переходовий період - неодмінно. Держава мала б затримати за культурою і мистецтвом її колишню матеріальну базу. Але в культурі, як бачите, все найцінніше давно розкрадено. Як усюди. Тимчасова влада, по суті байдужа до нових альтернативних пошуків, до інновацій в культурі, до плекання істинно талановитого. Вона неспроможна відділити зерно від полови: видатні митці перестали бути для неї референтними, нові владники переконані, що й без них у всьому розбираються. Результат не примушує себе довго чекати. Естрадна зірка стає національним героєм України, звання й ордени нерідко одержують ті, кому більше пасувало б сидіти у в'язниці. Росія давно пишається каналом "Культура" - у нас змінилося чотири міністри культури, а каналу досі нема. Польща пишається експериментальним Центром Гротовського, Москва давно приймає гостей у новозбудованому Центрі Мейєрхольда. В Києві Державний центр імені Леся Курбаса, чиї роботи здобули світове визнання, досі лишається театральною Попелюшкою. Маємо чудові приватні колекції - Музею приватних колекцій у нас нема. Маємо унікальних художників, на чиї роботи величезний попит у світі, - Музею модерного мистецтва у нас нема. Мало хто усвідомлює, що ми виставляємо в Україні не більше п'яти відсотків того, що маємо, - решта гниє в "запасниках". Бібліотеки заливає водою, на унікальні інкунабули валиться стеля, нездала охорона коштує дорожче за оплату всього штату музейників світового рівня. Під виглядом технічних забудов нищаться кращі національні ландшафти (згадаймо Хортицю, конфлікти забудови старого Києва, проблеми "чорної археології"). То що ми за народ такий, українці, хто дав нам право так ганьбити наш високий дух, що ми й досі не спромоглися ані на інститут, ані на Меморіал жертв голодомору?

Якою має бути роль державного управління? Воно повинно забезпечувати інфраструктуру розвитку суспільних сфер життя. Я маю на увазі інфраструктуру і з боку пропозиції культурно-мистецьких продуктів, і з боку їх споживання, якщо вже вдаватися до півнячого сленгу бізнесу. Іншими словами, фінансово-майнова, матеріальна, інформаційна, кадрова інфраструктура, заснована на демократичних принципах, та інфраструктура людського розвитку.

А сьогодні маємо лише ручне управління, в якому багато залежить від смаку. А ще більше - від несмаку. Нам кажуть, прогрес є, бо зникли, мовляв, ідеологічний контроль та державна цензура. Але їхню роль чудово виконують сьогодні бюрократичний істеблішмент з одного боку і так званий "грошовий мішок буржуазії" - з другого! Це я про незалежність преси й телебачення, про їхню культуру і смак. Але хто платить, той і замовляє музику.

Утримання чи підтримка?

Особливо слабкою є фінансово-майнова і податкова складові культурної політики Української держави. В СРСР державне фінансове забезпечення, я сказав би навіть утримання, культури і мистецтва цілком відповідало радянській доктрині й забезпечувало повний контроль за всіма творчими процесами для формування єдиного ідеологічного напряму.

Часи змінюються, а форма лишається. Україна досі утримує культуру і мистецтво, а не підтримує її. І тут дивує цілковита алогічність: внаслідок глибокої економічної кризи держава більше не може нести фінансовий тягар утримання культури, але й вперто не хоче перекласти його на плечі культури.

Тим часом наша культура сьогодні нагадує людину, яка сидить голодною біля річки, де повно риби. Вихід, безперечно, є. Він - у перетворенні всіх бюджетних культурно-мистецьких закладів, окрім шоу-бізнесу, на неприбуткові організації у сфері культури, у звільненні їх від податку на прибуток. Заробили - використовуйте на розвиток. Паралельно має бути підтримка меценатства і спонсорства, залучення недержавних інвестицій в культуру, а також реальне запровадження програмно-цільового методу державного й комунального фінансування культурно-мистецьких програм і проектів.

Такий порядок забезпечив би ініціативність культурної сфери у збільшенні асортименту й обсягу платних послуг. Але отримані доходи пішли б на розвиток саме цієї культурно-мистецької організації і не впливали б прямо пропорційно в межах одного бюджетного періоду на рівень бюджетного дотування. Саме дотування, а не фінансового утримання. Дотуванню підлягали б продукти класичних видів високохудожнього мистецтва, рентабельність яких не дає змоги покрити витрати на їх виготовлення, а також культурні інфраструктури сільської місцевості. Держава зосередилася б тільки на фінансуванні найвагоміших культурно-мистецьких програм і проектів, участь у яких визначалася б через проектні тендери.

А нині внаслідок політики державного бюджетного утримання галузі вдається лише поганенько фінансувати заробітну плату працівників, яка є галузево найнижчою в Україні, - 160 гривень! Про фінансування поточних матеріальних видатків мова навіть не йде, а про бюджет розвитку взагалі ніхто вже і не згадує.

Щоб утілити все це, треба мати не лише кошти, а й потужний кадровий потенціал. І тут важливе значення має конкурсний відбір культурного менеджменту держави, допомога культурі на місцях. Бо хоч би скільки ми тут у Києві билися, не зможемо реформувати галузь без підтримки діячів всієї культурно-мистецької громадськості, без Волині і Криму, без Донбасу й Одеси, без Слобожанщини й Галичини, без Буковини і Таврії. Я певен, від цього залежить і майбутнє піднесення економіки. Всі мають перейнятися ідеєю культурної трансформації України і посильно робити все для її найшвидшого втілення. Це можливо лише через підвищення авторитету працівників культури, піднесення статусу інтелігента в державі.

На цьому шляху Комітет ВР з питань культури і духовності, і зокрема його секретаріат, уже дещо зробили. Торік прийнято зміни до Основ законодавства України про культуру, де всі державні заклади культури визнано неприбутковими організаціями. Зупинка - за введенням цього до Податкового кодексу. За результатами проведення дня уряду прийнято постанову, в якій ми передбачили багато тактичних кроків на шляху створення інфраструктури розвитку галузі. Щоправда, Комітет з питань фінансів і банківської діяльності досі не хоче підтримати пільгового режиму оподаткування культури. Але, гадаю, це справа часу і нашої рішучості. Для цього ми вас сюди і запросили. Відступати нікуди, позаду - культура. А дуже хотілося б, щоб вона була попереду!

Отже, чекаємо на ваші думки і пропозиції. Ми використаємо їх у роботі громадської консультативної ради при Комітеті з питань культури і духовності, яку ми створюємо для розробляння концепції реформування і розвитку культури до 2010 року.

Лише культура здатна врятувати наше суспільство. Але за умови, що ми врятуємо культуру. Культура - це Людина. Культура - це Держава. Без культури нема і не може бути України. Бо культура - це те єдине, неповторне, що залишається після нас, коли все інше відходить у небуття.

Культура є культура, і цим сказано все. Вона або є - або її нема.

У кожного з нас є право вибору. Кожен з нас, залежно від обставин, може бути ким завгодно. Але по суті людина культури відрізняється від дикуна лише власним вибором. Щоправда, ми іноді плутаємо вибір зі словом "вибори".

Постоянный адрес данной публикации: