Libmonster ID: UA-3159

Автор: О. П. МОЦЯ

У статтi розглядається питання етнiчної iнтеграцiї рiзних прошаркiв суспiльства епохи Київської Русi в так звану "давньоруську народнiсть". Ставиться пiд сумнiв твердження офiцiйної радянської iсторiографiї про беззаперечнi тiснi зв'язки всiх соцiальних верств на територiї бiльшої частини Схiдної Європи в кiнцi I - на початку II тис. н. є.

Дослiдження етнiчних процесiв у перiод Київської Русi продовжує залишатись однiєю з актуальних проблем вiтчизняної iсторичної науки. Про це, зокрема, свiдчать матерiали "круглого столу", умiщенi на шпальтах "Українського iсторичного журналу"1 . У виступах українських науковцiв, як i спецiалiстiв з iнших країн, прозвучали рiзнi думки з приводу так званої "давньоруської народностi": вiд твердження про її реальне iснування в кiнцi I - на початку II тис. н. є., до думки про уявний характер такого етнiчного утворення.

Рiзноманiтнiсть суджень iз цього приводу певною мiрою повторює ситуацiю 1950-х рр., коли в Iнститутi iсторiї AH CPCP та iнших установах країни вiдбувалися аналогiчнi дискусiї й висловлювалися рiзнi думки2 . Але суперечки з цього приводу швидко припинилися. Причиною цього стали Тези про 300-рiччя возз'єднання України з Росiєю (1654 - 1954 рр.)", в яких ЦК КПРС "встановив", що "росiйський, український i бiлоруський народи ведуть своє походження з єдиного корiння - давньоруської народностi, яка створила давньоруську державу - Київську Русь ..., поступово з єдиної давньоруської народностi утворилися три братнi народностi - росiйська, українська та бiлоруська з притаманними їм особливостями мови, культури й побуту. Не дивлячись на всi iсторичнi перипетiї й великi труднощi, росiйський, український i бiлоруський народи зберегли й пронесли через вiки усвiдомлення єдностi походження, близькостi мови й культури, розумiння спiльностi своєї долi"3 .

Партiйне "наукове обгрунтування" було настiльки вагомим, що й через кiлька десятилiть в узагальнюючiй iсторiографiчнiй працi з вивчення давньоруського перiоду зазначалося: "Сформувався визначений погляд на давньоруську народнiсть, основним критерiєм якого є насамперед спiльнiсть мови, хоча вона й зберiгає мiсцевi дiалекти... Для давньоруської народностi характерна спiльнiсть територiї, що збiгається з полiтичною спiльнiстю у формi Давньоруської держави, яка об'єднала весь схiднослов'янський свiт. У наявностi певна економiчна спiльнiсть, а також спiльнiсть матерiальної та духовної культури, релiгiї, яка в тi часи була єдиною формою iдеологiї. Однаковi традицiї, звичаї та норови, звичаєве право й закон, суд i вiйськовий устрiй допомагали консолiдацiї схiдних слов'ян в єдину народнiсть. Спiльнiсть iнтересiв у боротьбi за незалежнiсть Русi також вiдiгравала велику роль. Усi радянськi дослiдники надають вельми суттєве значення нацiональнiй свiдомостi єдностi Русi, самопiзнанню й вiдчуттю патрiотизму"4 .

Отже, можна констатувати, що концепцiя про наявнiсть стабiльної та незмiнної спiльноти всього середньовiчного схiднослов'янського етнiчного масиву iснує вже понад пiвстолiття й не змiнюється в жодному принциповому положеннi.

Усупереч їй iснують теорiї, що українська державнiсть, а паралельно й український народ, почали формуватися ще в антський перiод (тобто iз середи-


* Моця Олександр Петрович - член-кореспондент НАНУ, д-р iст. наук, професор, завiдувач вiддiлу давньоруської та середньовiчної археологи Iнституту археологiї НАН України.

стр. 4


ни I тис. н. є.), бiлоруська - у VIII-IX ст., а росiйська - в IX ст.5 Пiзнiше таке датування було ще бiльш "уточнене": на iсторичнiй аренi схiднослов'янськi народи з'явились: у VII ст. - українцi, у IX ст. - бiлоруси та в XII ст. -росiяни6 .

Як бачимо, мiж згаданими концепцiями iснує й певна подiбнiсть: i при ствердженнi наявностi давньоруської спiльностi,_ i про появу окремих схiднослов'янських народiв цi етнiчнi структури розглядаються як щось стабiльне й незмiнне у своєму розвитку.

Водночас вiдомо, що в цiлому феодальна епоха (як i рабовласницька) в етнiчному вiдношеннi досить невизначена, хоча якраз бурхливi подiї тих столiть, якi були пов'язанi з виникненням i розпадом держав та племiнних союзiв, масовими перемiщеннями й змiшанням рiзномовних груп населення, створили базу для формування багатьох сучасних народiв. Етнiчна невизначенiсть цього перiоду, коли попереднi племiннi зв'язки були втраченi, а новi - нацiональнi - ще не склалися, досить ускладнює видiлення в ньому якого-не-будь єдиного типу етнiчної спiльноти, таксономiчно рiвного племенi або нацiї. Як вiдомо, остання була типовою вже для капiталiстичної епохи. На вiдмiну вiд попередньої, феодальної, коли правлячi прошарки стояли в культурному, а в деяких випадках навiть в етнiчному вiдношеннi як би поза основною масою населення, зi вступом у буржуазну, бiльш демократичну епоху - в перiод формування нацiй - спiввiдношення змiнилося7 .

Якщо ж продовжити використання теоретичних розробок iз приводу проходження рiзночасових етнiчних процесiв рiзного рiвня, то слiд вказати на те, що такий розвиток не був iзольованим вiд тих соцiально-економiчних i полiтичних факторiв, котрi присутнi в суспiльствi. Вiн нерозривно переплiтається з ними й залежить вiд них8 .

Тому слiд нагадати, що суспiльство Київської Русi було структурованим. На його вершинi знаходилися князi, якi становили єдину правлячу династiю й перебували в складних васально-iєрархiчних вiдносинах. Чисельну категорiю панiвного класу становили бояри, якi подiлялися на "великих" i "менших", але, окрiм того, були ще й "земськi". Разом iз князями вони були правлячою елiтою держави, як i окремої лiтописної землi. "Великi" бояри ставали воєводами, тисяцькими, князiвськими канцлерами, "малi" - посiдали нижчi щаблi князiвського судово-адмiнiстративного апарату - мiнiстерiалiтету. Лiтописи до цiєї категорiї урядових чиновникiв вiдносять соцьких, десяцьких, тiунiв, дворецьких, осьменникiв, огнищан. У виконаннi своїх управлiнських функцiй вони спиралися на вiрникiв, митникiв, мечникiв, дiтських, печатникiв.

Привiлейоване становище в давньоруському суспiльствi належало й князiвськiй дружинi, яка брала участь не лише у вiйськових кампанiях, придушеннi соцiальних конфлiктiв, а i в управлiннi державою чи землею. У нiй iнтегрувалася вiйськово-службова знать, воїни-професiонали, представники князiвської адмiнiстрацiї. Узагалi iєрархiчна структура соцiальної верхiвки була досить розвинутою, повнiстю вiдповiдала функцiонуванню феодального органiзму й перебувала пiд захистом держави.

На iншому полюсi давньоруського суспiльства перебували феодально залежнi прошарки населення: смерди, люди, закупи, рядовичi, челядь, наймити, iзгої, холопи. Основною категорiєю населення, зайнятого в сферi сiльськогосподарського виробництва, були першi з названих. А останнi були людьми неповноправними, їхнiй соцiальний стан був аналогiчний рабському.

До феодально залежних верств населення належали також вотчиннi ремiсники, якi проживали в садибах феодалiв. А в мiстах значним був вiдсоток вiльних ремiсникiв - посадських. В урбанiстичних центрах проживала й

стр. 5


бiльшiсть купцiв. Окрему групу давньоруського населення становило православне духiвництво - бiле й чорне9 .

Пiсля перерахування всiх основних груп давньоруського населення в контекстi даної роботи виникає питання: а якi ж рiвнi етнiчної самосвiдомостi були в кожної з них? Адже, як вiдзначалося вище, давньоруське суспiльство в попереднiх дослiдженнях розглядалося переважно як етнiчно монолiтне, або таке, що складалось iз трьох великих блокiв (українського, бiлоруського та росiйського).

Почнемо iз самих верхiв, ураховуючи, на наш погляд, одну суттєву деталь: на вiдмiну вiд захiдноєвропейських феодалiв рiзного рангу, якi здебiльшого, отримавши свої володiння, залишалися там назавжди, а також передавали їх своїм нащадкам (процес iшов iз поколiння в поколiння), давньоруськi князi, починаючи iз часiв ранньофеодальної монархiї IX-XI ст., постiйно знаходилися в русi, докладаючи зусиль, щоби перейти та зайняти бiльш престижний i вигiдний в економiчному планi стiл. У Захiднiй Європi не траплялися випадки типу: "Георгий князь Володимеричь испроси у брата своего Ярополка Переяславль, а Ярополку вда Суждаль и Ростов и прочюю волость свою, но не всю"10 .

Такi постiйнi перемiщення, рiзноманiтнi iнтенсивнi контакти мiж князiвськими родинами та їхнiми васалами давали можливiсть пiдтримувати ефективнi зв'язки мiж окремими регiонами Русi, не дозволяли повнiстю "переключатися" тiльки на внутрiшнi проблеми конкретної пiдвладної територiї. Наведемо лише кiлька прикладiв: Володимир Мономах займав ростовський, смоленський, володимиро-волинський, знову смоленський, чернiгiвський, переяславський, а вже потiм київський столи; його син Мстислав Великий - новгородський, ростовський, смоленський, знову новгородський, бiлгородський, київський князiвськi столи. Показовою є доля iншого сина Володимира Мономаха - Юрiя Долгорукого, який був князем ростово-суздальським чотири рази, переяславським - двiчi, городецько-остерським - один раз, київським - тричi. У столицi Русi всi троє й були похованi. При цьому не слiд забувати, що пересування по країнi вiдбувалося разом iз чисельним оточенням.

Тож слiд констатувати, що для роду Рюриковичiв схiдноєвропейськi землi були дiйсно "полем єднання" й вони цю iсторичну спiльноту реально вiдчували. Але й тут є свої невiдпрацьованi деталi: "Цiкавий загальний погляд на перелiк князiв, до яких автор "Слова" звертається iз закликом "стати за землю Руську, за рани Iгоревi". На перший погляд здається, що заклик звернено до всiєї Русi: Галича, Волинi, Київщини й Смоленська... Але в дiйсностi автор "Слова" звертався (за винятком батька Ярославни) лише до князiв "Мстиславого плем'я", тобто лише до нащадкiв Мстислава Великого, сина Мономаха; Всеволода Юр'євича не запрошували, але лише жалкували про його вiдсутнiсть. Запрошено до спiльного походу (окрiм Ярослава Галицького) дев'ять онукiв i правнукiв Мстислава, сина Мономаха...

Не запрошенi чисельнi князi гiлки Святополка Iзяславича (помер 1113 р.), котрих називали "злодiями Мстиславичiв", i не запрошенi iз Мстиславого племенi нащадки "мачешича" (тобто вiд сина мачухи), зведенi брати, якi ворогували з представниками основної гiлки. Не звертався автор зi зверненням i до Ольговичiв, хоча потерпiлi Iгор i Всеволод були самi Ольговичами. Ольговичем був i сам Святослав Київський"11 . Тож цей поетичний приклад, який неодноразово використовувався для пiдтвердження безумовної єдностi всiєї Русi, не витримує об'єктивної критики.

Набагато логiчнiше для цього навести iнший зразок давньоруської лiтератури: "О светло светлая / и украсно украшена / земля Руськая! / И многими красотами удивлена еси... / Отселе до Угоръ / от Угоръ и до Ляховъ / от Чеховъ до Ятвязи / и от Ятвязи до Литвы/ от Литвы до Немецъ / от Немецъ до Корелы/ от Корелы до Устьюга / где тамо бяху Тоймичи поганий / и за Дышючимъ

стр. 6


моремъ / От моря до Болгарь / от Болгарь до Буртастъ / от Буртасъ до Черемисъ / от Черемисъ до Мордвы / то все покорено было богомъ / крестияньскому языку поганьскыя страны"12 .

Звичайно, iз князями у вiдчуттi єдностi були солiдарними й бояри, адмiнiстративний апарат держави та пiдпорядкованi їм безпосереднi слуги й виконавцi. У цей контингент входили не лише вихiдцi зi схiднослов'янського середовища, а й з iнших земель. Прикладом може "бути скандинав Шимон, який знаходився "в честi" в Iзяслава й Всеволода Ярославичiв. Знатний швед займав видне становище при дворах великих князiв київських. Це видно хоча б iз того, що Шимон прийняв православ'я "со всемъ домомх своимх яко до 3000 душь", а його син Георгiй був уже тисяцьким у Ростово-Суздальськiй землi, про що свiдчить Києво-Печерський патерик.

До них можна приєднувати й представникiв вiйськової елiти та молодшої дружини, якi повною мiрою були залежними вiд князiвської "милостi". Починаючи з часiв Володимира Святославича, не можна не вiдзначити iнтенсивнiсть мiграцiйних процесiв, що фiксується хоча б переселенням за його волею "кращих мужiв" iз пiвнiчних районiв схiднослов'янської ойкумени на пiвдень, для оборони країни вiд кочiвникiв. У постановцi порушеної тут проблеми таке переселення можна розглядати як процес, що бiльш ефективно сприяв мiжплемiнним контактам i формуванню нової етнiчної спiльноти. Цьому ж сприяла й "вiдкритiсть дверей" у великокнязiвських дружинах для представникiв рiзних етносiв.

Але це не означає, що кожен, хто попадав на Русь, автоматично й безповоротно втягувався у такий процес. Багато хто з найманцiв-професiоналiв, певний час перебуваючи на службi в конкретного схiднослов'янського зверхника, потiм могли переходити до iншого володаря. Так, наприклад, трапилося з бiльшiстю варягiв, якi допомогли тому ж Володимиру прийти до влади в Києвi, а пiзнiше перебралися до Константинополя на службу до iмператора.

Однiєю значною iноетнiчною групою, що проживала на територiї Київської Русi, була частина кочового населення з причорноморських степiв, яка осiла на пiвденноруському прикордоннi й створила в серединi XII ст. союз чорних клобукiв - васалiв київських князiв (на Днiпровському Лiвобережжi теж вiдомi аналогiчнi структури - торки переяславськi та чернiгiвськi ковуї). На вiдмiну вiд iнших iнородцiв, вони не були у своїй масi асимiльованi слов'янами, незважаючи на постiйнi контакти.

А про взаємовiдносини "у вищих ешелонах" говорять хоча б слов'яноно-мадськi родиннi зв'язки. Давньоруськi зверхники часто одружувалися з доньками кочiвницьких ханiв, хоча своїх дочок у степ замiж за синiв кочiвницьких вельмож не видавали. У лiтописах зафiксовано близько десятка шлюбiв давньоруських князiв iз половецькими красунями. Сiм'ї в тi часи були багатодiтними i якщо припустити, що в цих рiзноетнiчних князiвських родинах у середньому виростало по п'ять синiв i дочок, то серед них було близько 40 князiв i князiвен напiвполовцiв, а далi - близько 200 половецьких онукiв i онучок13 . Цi зв'язки закрiплювалися повторними перехресними шлюбами князiв i князiвен мiшаного походження. Зокрема вже згаданий герой "Слова" князь Iгор Святославич по лiнiї свого батька був онуком половецької князiвни, доньки хана Осолука, тобто правнуком половецького зверхника. Звичайно, наведенi вище факти були "краплинами" у формуваннi нової схiднослов'янської спiльноти, але вони були.

Тепер перейдiмо до розгляду другої складової формування нових етнiчних вiдносин у давньоруському суспiльствi. Iдеться про православ'я, яке стало державною релiгiєю на Русi пiсля 988 р. Узагалi середньовiчну цивiлiзацiю часто називають теократичною, маючи на увазi, що панiвне становище в нiй займала всепроникна концепцiя християнського Бога14 . Тож i дослiдники епохи

стр. 7


Київської Русi розглядають християнський фактор як цементуючий у формуваннi давньоруської народностi.

Чисельнi релiгiйнi громади в схiднослов'янському свiтi очолювали церковнослужителi, якi ще з кiнця X ст. готувалися iз представникiв мiсцевого населення. Та серед вищого духiвництва перебувало й чимало вихiдцiв з iнших країн Європи. Насамперед це стосується корпусу митрополитiв, якi призначалися патрiаршим синодом у Константинополi, а сам акт iнтронiзацiї вiдбувався в Києвi за погодженням iз великим князем. Переважно це були греки за нацiональнiстю, крiм Iларiона й Климента Смолятича, яких Ярослав Мудрий та Iзяслав Мстиславич висунули на саму верхiвку церковної iєрархiї iз схiднослов'янського середовища.

Тому цiлком логiчним є з'ясування того, наскiльки ставленики Константинополя вiдображали патрiаршу, а разом iз тим, i iмператорську iдеологiю, i чи ставали вони русами по духу. У Вiзантiї була вироблена концепцiя iєрархiї правителiв i держав, що в iдеалi та в цiлостi своїй обiймала весь свiт. На чолi цiєї iєрархiї стояв iмператор, оточений пiдлеглими йому володарями, якi вважалися iдеалiзованими членами його родини: англiйський правитель був йому тiльки "другом", болгарський - "сином", руський - "небожем", Карловi Великому було неохоче надано статус "брата". Вiдповiдно варiювалися й титули цих правителiв: володар, владний правитель, король, навiть iмператор. Але аж до XV ст. нiкому iз чужинцiв не було дозволено iменуватися "iмператором римлян".

"Своїх претензiйних поглядiв вiзантiйцi не мiняли аж до самої загибелi їхньої держави. Навiть наприкiнцi XIV ст., коли iмперiя обiймала територiю, ледве бiльшу за територiю Царгорода, вiзантiйський патрiарх читав норовистому московському князевi лекцiю про мiжнароднi порядки. Князевi слiд пам'ятати, повчав патрiарх, що вiн - усього-на-всього мiсцевий правитель, тодi як вiзантiйський iмператор - iмператор римлян, цебто всiх християн. Те, що володiння цього iмператора в облозi поган, значення не мало. У свiтi й у вселенськiй церквi iмператоровi належать особливi прерогативи. Через це негоже князевi обривати звичай згадувати в лiтургiї iм'я iмператора15 .

Звичайно, у зв'язку з такою ситуацiєю про "руський патрiотизм" вищого духiвництва говорити досить проблематично. Митрополити дiйсно бажали миру й спокою в країнi, але лише в планi пiдданства iмперiї хоча б в iдеологiчному вiдношеннi, яка й направляла їх сюди для реалiзацiї наведеної вище вселенської концепцiї.

Окрiм митрополитiв та їхнього безпосереднього оточення, таку iдею, вiрогiдно, сповiдувала й певна частина ортодоксальних священнослужителiв, грекiв за походженням. Вони перебиралися на Русь, починаючи з кiнця I тис. н. є. (хрещення частини русiв за патрiарха Фотiя, а пiзнiше княгинi Ольги в Константинополi, Володимира в кримському Корсунi й т. д.). Але переважна бiльшiсть священикiв усе ж була мiсцевого походження й свято вiрила в єднiсть Русi. Якраз вони й були патрiотами "Руської землi".

Протистояння вiзантiйських i давньоруських тенденцiй яскраво вiдбилося в канонiзацiї святих - одного iз символiв християнських середньовiчних держав. Так, за часiв Ярослава Мудрого Київ продовжував домагатися вiд Константинополя розширення прав руської митрополiї й поступового виходу її з-пiд опiки константинопольського патрiарха та вiзантiйського iмператора. Одним iз пунктiв цiєї програми було бажання канонiзацiї низки руських святих. Великий князь київський наполягав на визнаннi святими княгинi Ольги, варягiв-християн (батька й сина), якi були вбитi язичниками в Києвi на початку правлiння його батька, а також своїх братiв - Бориса й Глiба. Канонiзацiя Ольги та варягiв-мученикiв була рiшуче вiдхилена Вiзантiєю, але вимоги Ярослава щодо Бориса й Глiба зломили спротив iмператора. Князевi вдалося добитися ка-

стр. 8


нонiзацiї своїх братiв i тим самим увiнчати ореолом святостi свою власну князiвську владу.

Державно-полiтичне значення культу Бориса й Глiба полягало в осудженнi князiвських протистоянь, у бажаннi скрiпити державну єднiсть Русi на основi чiткого витримування феодальних взаємовiдносин мiж князями: усi князi - брати, але старшi повиннi захищати молодших, а молодшi - пiдкорятися старшим. Це в цiлому вiдповiдало й вiзантiйськiй концепцiї (можливо, якраз тому була отримана iмператорська згода). Лише пiзнiше, наприкiнцi XI або на початку XII ст. культ згаданих князiв був трансформований у вiйськово-феодальний культ захисникiв землi Руської.

Певне зволiкання з канонiзацiєю простежується й щодо Антонiя та Феодосiя - настоятелiв Києво-Печерського монастиря, якi вiдображали своїми дiяннями погляди рiзних угруповань ченцiв. "Вiрогiдно, слiд вiдмовитися вiд крайнощiв в оцiнках чернецької братiї як єдиного полiтичного колективу. При всьому пануючому характерi монастирського уставу (а прийнятий Печерським монастирем студiйський устав вiдрiзнявся особливо суворими принципами) братiя не була спiвдружнiстю однодумцiв. Вона складалася з окремих особистостей iз характерними для них симпатiями й антипатiями, рiзним соцiальним походженням, iз певними нацiональними рисами (присутнiсть ченцiв-грекiв i варягiв у монастирi незаперечна). Пiд чернечою рясою стукало людське серце, а пiд чернечою вiдстороненiстю нерiдко був захований темперамент полiтичного бiйця, дотепного й яскравого публiциста. Києво-Печерський монастир не був бастiоном русофiлiв у морi грекофiльських настроїв духiвництва на Русi Х-ХI ст., як це нерiдко намагаються подати в iсторичнiй лiтературi. Ми не пiддаємо сумнiву наявнiсть програми виховання власних нацiональних кадрiв руської духовної iєрархiї, але реалiзацiя цiєї програми могла передбачати рiзнi варiанти"16 . Це можна вiдносити не лише до Печерського монастиря, а й до багатьох iнших церковних осередкiв.

Якщо ж говорити про ремiсникiв i купцiв, якi здебiльшого проживали в мiстах (одним iз трьох основних шляхiв мiстоутворення якраз i був торгiвельно-ремiсничий17 ), то вони внаслiдок своєї дiяльностi контактували з рiзними верствами населення, отримували рiзноманiтну iнформацiю й теж могли вiдчувати свою єднiсть на значних територiях, чого не можна сказати про сiльське населення. Воно в тi часи становило основну масу люду i в демографiчному вiдношеннi явно домiнувало. Селянство в широкому значеннi охоплювало всiх дрiбних сiльських виробникiв, котрi вели iндивiдуальне господарство власними силами та засобами виробництва й для яких трудова дiяльнiсть була найважливiшою функцiєю18 . Замкнутий характер господарювання й вiдсутнiсть постiйних, iнтенсивних контактiв мiж окремими громадами не давали можливостi вiдчувати свою єднiсть iз "колегами" на значних просторах Схiдної Європи. Навряд, щоб смерд пiд Галичем щось знав про жителя полiської Чернiгiвщини, не говорячи вже про сiльське населення Новгородщини чи Суздальщини. їхнi "свiти" в тi часи були локальнiшими та конкретнiшими.

Не могли вiдчувати якоїсь загальної єдностi й тi групи населення, якi фактично перебували в становищi рабiв. Вони, як у стародавньому Римi, не належали до громадянського суспiльства, не могли виконувати всерединi його якi-небудь функцiї, а просто були власнiстю конкретних господарiв19 .

Розглянувши основнi категорiї давньоруського люду, можна констатувати, що етнiчне єднання вiдчували представники "верхнiх" соцiальних прошаркiв тих часiв. Вони належали до виразникiв субкультури, яка отримала в рiзних дослiдникiв назву офiцiйної, мiської, дружинної, дружинно-мiської, на противагу народнiй чи сiльськiй. Перша з названих, тобто елiтарна, унаслiдок прогресивної стадiї розвитку феодалiзму, була передовою, бiльш iнтегруючою. Тут iснує принципова вiдмiннiсть вiд специфiки етнiчних утворень пiзнiших часiв

стр. 9


(особливо при формуваннi нацiй), коли мiж окремими територiями й групами населення встановлюються набагато тiснiшi взаємозв'язки, а це, своєю чергою, сприяло закрiпленню нової самосвiдомостi у вiднесеннi конкретного iндивiдуума до певної iсторичної людської спiльностi20 .

У цьому не було нiчого незвичного - така ж ситуацiя фiксується i в iнших європейських країнах тiєї епохи. Зокрема, у середнi вiки пiд термiном "угорська нацiя" розумiлося лише дворянство21 . А коли один iз французiв прийняв запрошення стати вихователем сина князя Чарторийського, вiн iз здивуванням дiзнався, що Польща була країною крiпосництва, країною селян, якi не вiдали про державу и знали тiльки свого пана та князiв .

Слiд спробувати з'ясувати (звичайно, приблизно) i те, яка ж частина населення Київської Русi вiдчувала свою єднiсть, була виразником так званої "давньоруської народностi". Насамперед, це мiське населення, яке, за рiзними пiдрахунками, становило вiд 4 до майже 6% усього населення країни23 . Сюди ж слiд додати населення прикордонних фортець (де основу становили дружинники), замiських монастирiв, пунктiв князiвських i боярських адмiнiстрацiй (погостiв), купецьких караван-сараїв. Гiпотетично набереться близько 10%. З iншого боку, навiть у XV-XVIII ст. "свiт являв собою все ще велику селянську країну, де вiд 80 до 90% людей жили плодами землi, i тiльки ними"24 .

Прийняття гiпотези, що давньоруська етнiчна спiльнiсть iснувала на рiвнi носiїв елiтарної культури й не усвiдомлювалася рядовим населенням, у першу чергу кiлькiсно переважаючим сiльським людом, дозволяє бiльш логiчно реконструювати механiзм подальшої появи на iсторичнiй аренi росiян, українцiв та бiлорусiв, а також пояснити вiдсутнiсть спроб етнiчної iнтеграцiї всього схiдноєвропейського слов'янського населення пiсля навали орд хана Батия в першiй половинi XIII ст., коли Київська Русь перестала iснувати. Вiдстоювання твердження про мiцнi й усебiчнi зв'язки по горизонталi та вертикалi, як у IX-XIII ст., так i в пiзнiшi часи, не дозволяє, на наш погляд, обгрунтовано вказати на причини, що призвели до такого швидкого роздiлення схiдних слов'ян на три гiлки й формування сучасних народiв25 .

-----

1 Етнiчнi процеси у середньовiчному свiтi // Укр. iст. журн. - 2001. - N3. - С.3 - 47.

2 В Институте истории Академии наук СССР // Вопросьi истории. - 1951. - N5. - С. 137 - 139.

3 Тезисьi о 300-летии воссоединения Украиньї с Россией (1654 - 1954 гг.). - М., 1950. - С.5.

4 Советская историография Киевской Руси. - Л., 1978. - С.42.

5 Брайчевський М. Ю. Конспект з iсторiї України. - К., 1993. - С. 37; Штыхау Г. Гiсторыя Беларусi. - Мiнск, 1994. - С. 108; История России (IX - XX вв.). - М., 1999.

6 Брайчевський М. Ю. Русь - Україна, Русь - Росiя. - К., 1995. - С. 30.

7 Козлов В. И. Динамика численности народов. - М., 1969. - С. 63, 68.

8 Шервуд Е. А. От англосаксов к англичанам. - М., 1988. - С. 44.

9 Толочко П. Київська Русь. - К., 1996. - С. 155 - 160.

10 Полное собрание русских летописей. - М., 1962. - Т. I. - Стлб. 302.

11 Рыбаков БА. Перепутанные страницы. О первоначальной конструкции "Слова о полку Игореве" // "Слово о полку Игореве" и его время. - М., 1985. - С. 60 - 61.

12 Бегунов Ю. К. Памятник русской литературы XIII века "Слово о погибели Русской земли". - М.; Л., 1965. - С. 182 - 183.

13 Робинсон А. Н. Литература Древней Руси в литературном процессе средневековья XI-XIII вв. - М., 1980. - С. 252.

14 Дейвiс Н. Європа: Iсторiя. - К., 2000. - С. 447.

15 Шевченко I. Україна мiж Сходом i Заходом. Нариси з iсторiї культури до початку XVIII ст. - Львiв, 2001. - С. 14.

16 Хорошев А. С. Политическая история русской канонизации (XI-XVI вв.). - М., 1986. - С. 41.

стр. 10


17 Толочко П. П. Древнерусский феодальный город. - К., 1989. - С. 233.

18 Село Київської Русi (за матерiалами пiвденноруських земель). - К., 2003. - С. 3, 192 - 198.

19 Штаерман Е. М. Древний Рим: проблемы экономического развития. - М., 1978. - С. 176.

20 Етнiчна iсторiя давньої України. - К., 2000. - С. 214 - 215.

21 Фодор И. Понятие языка, культуры и этноса в.изучении древней истории венгров // Российская археология: достижения XX и перспективы XXI вв. - Ижевск, 2003. - С. 21.

22 Бродель Ф. Время мира. - М., 1992. - С. 40.

23 Толочко П. П. Древнерусский феодальный город. - С. 234; Сапунов Б. В. Книга в России в XI - XIII вв. - Л., 1978. - С. 59.

24 Бродель Ф. Структуры повседневности: возможное и невозможное. - М., 1986. - С. 60.

25 Моця О. П. Київська Русь: результати i перспективи дослiджень // Укр. iст. журн. - 1996. - N 4. - С. 47 - 48.

The article reviews ethnic integration questions of different stratums of the Kyivan Rus' epoch into so called Old Rus' nationality. It prejudices the statement of official soviet historiography about unconditional relations of all social groups on the territory of the greater part of eastern Europe at the end of 1st - first half of 2nd millennium A. D.


© elibrary.com.ua

Постоянный адрес данной публикации:

https://elibrary.com.ua/m/articles/view/РIВНI-ЕТНIЧНОЇ-САМОСВIДОМОСТI-ДАВНЬОРУСЬКОГО-НАСЕЛЕННЯ

Похожие публикации: LУкраина LWorld Y G


Публикатор:

Николай СидоренкоКонтакты и другие материалы (статьи, фото, файлы и пр.)

Официальная страница автора на Либмонстре: https://elibrary.com.ua/Sidorenko

Искать материалы публикатора в системах: Либмонстр (весь мир)GoogleYandex

Постоянная ссылка для научных работ (для цитирования):

РIВНI ЕТНIЧНОЇ САМОСВIДОМОСТI ДАВНЬОРУСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ // Киев: Библиотека Украины (ELIBRARY.COM.UA). Дата обновления: 27.08.2014. URL: https://elibrary.com.ua/m/articles/view/РIВНI-ЕТНIЧНОЇ-САМОСВIДОМОСТI-ДАВНЬОРУСЬКОГО-НАСЕЛЕННЯ (дата обращения: 29.03.2024).

Комментарии:



Рецензии авторов-профессионалов
Сортировка: 
Показывать по: 
 
  • Комментариев пока нет
Похожие темы
Публикатор
Николай Сидоренко
Киев, Украина
1205 просмотров рейтинг
27.08.2014 (3502 дней(я) назад)
0 подписчиков
Рейтинг
0 голос(а,ов)
Похожие статьи
VASILY MARKUS
Каталог: История 
3 дней(я) назад · от Petro Semidolya
ВАСИЛЬ МАРКУСЬ
Каталог: История 
4 дней(я) назад · от Petro Semidolya
МІЖНАРОДНА КОНФЕРЕНЦІЯ: ЛАТИНСЬКА СПАДЩИНА: ПОЛЬША, ЛИТВА, РУСЬ
Каталог: Вопросы науки 
8 дней(я) назад · от Petro Semidolya
КАЗИМИР ЯҐАЙЛОВИЧ І МЕНҐЛІ ҐІРЕЙ: ВІД ДРУЗІВ ДО ВОРОГІВ
Каталог: История 
8 дней(я) назад · от Petro Semidolya
Українці, як і їхні пращури баньшунські мані – ба-ді та інші сармати-дісці (чи-ді – червоні ді, бей-ді – білі ді, жун-ді – велетні ді, шаньжуни – горяни-велетні, юечжі – гутії) за думкою стародавніх китайців є «божественним військом».
10 дней(я) назад · от Павло Даныльченко
Zhvanko L. M. Refugees of the First World War: the Ukrainian dimension (1914-1918)
Каталог: История 
13 дней(я) назад · от Petro Semidolya
АНОНІМНИЙ "КАТАФАЛК РИЦЕРСЬКИЙ" (1650 р.) ПРО ПОЧАТОК КОЗАЦЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (КАМПАНІЯ 1648 р.)
Каталог: История 
18 дней(я) назад · от Petro Semidolya
VII НАУКОВІ ЧИТАННЯ, ПРИСВЯЧЕНІ ГЕТЬМАНОВІ ІВАНОВІ ВИГОВСЬКОМУ
Каталог: Вопросы науки 
18 дней(я) назад · от Petro Semidolya
ТОРГОВО-ЭКОНОМИЧЕСКАЯ ПОЛИТИКА ЕС В СРЕДИЗЕМНОМОРЬЕ: УСПЕХИ И НЕУДАЧИ
Каталог: Экономика 
27 дней(я) назад · от Petro Semidolya
SLOWING GLOBAL ECONOMY AND (SEMI)PERIPHERAL COUNTRIES
Каталог: Экономика 
33 дней(я) назад · от Petro Semidolya

Новые публикации:

Популярные у читателей:

Новинки из других стран:

ELIBRARY.COM.UA - Цифровая библиотека Эстонии

Создайте свою авторскую коллекцию статей, книг, авторских работ, биографий, фотодокументов, файлов. Сохраните навсегда своё авторское Наследие в цифровом виде. Нажмите сюда, чтобы зарегистрироваться в качестве автора.
Партнёры Библиотеки

РIВНI ЕТНIЧНОЇ САМОСВIДОМОСТI ДАВНЬОРУСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ
 

Контакты редакции
Чат авторов: UA LIVE: Мы в соцсетях:

О проекте · Новости · Реклама

Цифровая библиотека Украины © Все права защищены
2009-2024, ELIBRARY.COM.UA - составная часть международной библиотечной сети Либмонстр (открыть карту)
Сохраняя наследие Украины


LIBMONSTER NETWORK ОДИН МИР - ОДНА БИБЛИОТЕКА

Россия Беларусь Украина Казахстан Молдова Таджикистан Эстония Россия-2 Беларусь-2
США-Великобритания Швеция Сербия

Создавайте и храните на Либмонстре свою авторскую коллекцию: статьи, книги, исследования. Либмонстр распространит Ваши труды по всему миру (через сеть филиалов, библиотеки-партнеры, поисковики, соцсети). Вы сможете делиться ссылкой на свой профиль с коллегами, учениками, читателями и другими заинтересованными лицами, чтобы ознакомить их со своим авторским наследием. После регистрации в Вашем распоряжении - более 100 инструментов для создания собственной авторской коллекции. Это бесплатно: так было, так есть и так будет всегда.

Скачать приложение для Android