Автор: В. М. РИЧКА

В основу статтi покладено доповiдь, виголошену автором на VI Мiжнародному конгресi українiстiв, який вiдбувся 28 червня - 1 липня 2005 р. в Донецьку. Здiйснено спробу з'ясувати iдейний змiст та iсторичну реальнiсть формули "Галич - другий Київ".

У створених останнiм часом синтетичних курсах iсторiї України перiод iз-перед кiнця ХII-ХШ ст. зазвичай визначається як епоха "Галицько-Волинської держави"¹ . Цей "призабутий" радянською iсторiографiєю термiн до наукового обiгу впровадив М.С.Грушевський, який уважав "нерацiональним сполучування старої iсторiї полудневих племен, Київської держави, з її суспiльно-полiтичним укладом, правом i культурою, з Володимиро-Московським князiвством XIII-XIV ст. так, наче се останнє було його продовженням"² . Натомiсть вiн стверджував, що "Київський перiод перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський XIII в., потiм литовсько-польський XIV-XVI в. Володимиро-московська держава не була анi спадкоємницею, анi наступницею Київської, вона виросла на своїм коренi й вiдносини до неї Київської можна б скорiше порiвняти, наприклад, до вiдносин Римської держави до її гальських провiнцiй, а не преемства двох перiодiв у полiтичнiм i культурнiм життi Францiї"³ .

М.С.Грушевський не обґрунтовував iсторичної сутностi Галицько-Волинської держави, що, за його словами, "зав'язавшися на порозi XIII ст., протягнула в українських землях iще цiле столiття по упадку Києва в повнiй силi традицiї великодержавної полiтики й життя, князiвсько-дружинного режиму, суспiльно-полiтичних форм i культури, виробленої Київською державою"⁴ .

Подiляючи iсторiю України на київський i галицько-волинський перiоди, М.С.Грушевський очевидно спирався, як зауважив О.П.Толочко, на вiдмiнну вiд великоросiйської традицiю Iпатiївського зводу, який є об'єднанням київського та галицько-волинського лiтописань, що сталося не пiзнiше часiв Данила Романовича ("механiчне з'єднання Київського й Галицько-Волинського лiтописiв, що припало на 1200 p., iсториками (у тому числi й Грушевським) було сприйнято як момент "переходу" вiд одного перiоду до iншого"⁵ ). До цього слiд додати, що сповiдуючи погляди свого вчителя В.Б.Антоновича, який пов'язував iсторiю Київської Русi з розвитком українських земель i першим увiв до наукового обiгу термiн "Україна-Русь"⁶ , М.С.Грушевський своїм синтетичним курсом прагнув легiтимiзувати саме iснування української iсторiї.

Послiдовник М.С.Грушевського львiвський iсторик Степан Томашiвський у своїй популярнiй працi з iсторiї середньовiчної України, написанiй у розпал нацiонально-визвольних змагань, беззастережно назвав об'єднане Романом Мстиславичем Галицько-Волинське князiвство першою українською нацiональною державою⁷ . Концепцiю тяглостi української iсторiї й державностi розвивали з-помiж iнших представникiв державницької школи в українськiй iсторiографiї Д.Дорошенко, М.Андрусяк, М. Кордуба, Н.Полонська-Василенко. Хрестоматiйними стали слова Євгена Маланюка, який у своєму iсторiософському есеї "Нариси з iсторiї нашої культури", стверджуючи про втрату Києвом у XIII ст. ореолу "столичностi", наголошував на тому, що "захiдня половина бувшої Київської iмперiї

Ричка Володимир Михайлович - д-р iст. наук, професор, провiд, наук, спiвроб. Iнституту iсторiї України НАНУ.

стр. 4

все бiльш силою речей усамостiйнюється в постатi Галицько-Волинської держави. Вона несе полiтичний та й культурний тягар наслiддя Києва ще цiле столiття, продовжуючи державнiсть "Руської землi""⁸ .

На рубежi XX ст., коли з'явилися принципово новi методологiчний та дослiдницький iнструментарiї наукового пошуку, такi погляди не зазнали змiн. Наведу, що називається "навмання", приклад iз принагiдного збiрника тез наукової конференцiї "Галицько-Волинська держава: передумови виникнення, iсторiя, культура, традицiя" (Галич, 19-21 серпня 1993 р.). Один iз її учасникiв, наприклад, безапеляцiйно стверджує, що "з падiнням Київської Русi українська державнiсть не зупинилась; вона продовжувала функцiонувати на заходi, в умовах Галицько-Волинської держави, в складi якої, за твердженням М.Брайчевського (вельми сумнiвним - В.Р.), опинилися всi українськi землi разом iз Києвом, за винятком хiба що сплюндрованого татаро-монґольською навалою, спустошеного та знелюдненого Лiвобережжя. I, головне, ця держава була першою державою тiльки українського народу (видiлення моє - В.Р.), нi вiд кого незалежної, що засвiдчило дальший процес формування нацiї". Далi невтомний галичанин наголошує на тому, що "у Галицько-Волинськiй державi вперше в Українi знайшли своє втiлення такi iдеї, що входять в поняття "галицький П'ємонт", а саме самостiйнiсть i соборнiсть української держави; орiєнтацiя на передову, цивiлiзовану Захiдну Європу (видiлення моє - В.Р.); єднання церков; мiське самоуправлiння та iншi"⁹ .

Бiльш зваженою, хоча також неприйнятною, на мiй погляд, є позицiя О.Б.Головка, який стверджує, що "для об'єднаного князiвства Романа були характернi певнi ознаки держави, а саме наявнiсть державної територiї, системи державного управлiння, вiдповiдної iдеологiї ... отже, ми маємо всi пiдстави розглядати полiтичний комплекс, який контролював князь Роман Мстиславич, а саме територiю Волинi, Галичини, Пониззя (середня течiя Днiстра), Побужжя ("України") та Київщини як державу, яка потенцiйно мала шанс трансформуватися в бiльш стабiльну державну структуру"¹⁰ .

При цьому цих та деяких iнших науковцiв не бентежить, що саме слово "держава" до XVII ст. вживалося не у високому значеннi, а побутувало лише як одне з визначень верховної влади, як метафора її царственостi й могутностi¹¹ . Створене Романом Мстиславичем у 1199-1205 р. Галицько-Волинське об'єднання було, як слушно зауважує М.Ф.Котляр, складовою Києво-Руської держави, яка "зовсiм не припинила свого iснування, коли Роман Мстиславич створив своє Галицько-Волинське князiвство"¹² . Розвиваючи цю думку в монографiї "Галицько-Волинська Русь", дослiдник наголошує на тому, що "термiн "Галицько-Волинська держава" народився в середовищi галицької iнтелiгенцiї в XIX ст., в умовах панування Австрiйської iмперiї, до складу якої входила Галичина. Терплячи iноземне полiтичне, соцiальне й культурно-нацiональне гноблення, його творцi вiд самого початку вкладали в нього полiтичний, виразно полемiчний змiст - у нас, мовляв, була велика держава, а нинi ми маємо коритися чужинцям. Загалом термiн "Галицько-Волинська держава" в умовах XIX ст. мав прогресивне значення, хоча й не узгоджувався з iсторичною дiйснiстю XIII ст."¹³

Галич направду був важливим, проте не єдиним осередком давньоруської державностi в Пiвденнiй Русi. Його могутнiй суперник - Чернiгiвське князiвство - виступало проти експансiонiстських планiв владимиро-суздальських i смоленських князiв установити тут свою гегемонiю¹⁴ . Та й Київ не був зведений до ролi "граничного городка", як уважають деякi iсторики.

Незважаючи на державну деструкцiю Київської Русi й цезуру монгольського завоювання, її стольний град залишався найвизначнiшим осередком полiтичного й духовного життя, центром притягання для всiх земель-князiвств Схiдної Європи. Київський князiвський стiл продовжував зберiгати своє главенство на

стр. 5

Русi впродовж усього XIII - першої третини XIV ст.¹⁵ У суспiльнiй свiдомостi Київ залишався не тiльки основним полiтичним i культурним центром, а й центром сакральним, осередком християнського благочестя. Невипадково, гадаю, надсилаючи 1264 р. київському митрополитовi Кирилу "Кормчу книгу", болґарський князь Святополк супроводжував свiй дарунок такими словами: "преосвященному архиепископу... преславного (тут i далi видiлення моє - В.Р.) града Києва, учителя же всей Руси и свьтилника церквам богоспасаемого града Киева"¹⁶ . Не буде перебiльшенням сказати, що в другiй половинi XIII-XIV ст. зберiгалася конфесiйна єднiсть усiєї територiї Київської Русi, що живила в масовiй свiдомостi уявлення про неї, як про єдине етноконфесiйне й полiтичне утворення. Тому говорити про "Галицько-Волинську державу", чи "перше українське королiвство"¹⁷ як про загальноукраїнську державу - спадкоємницю Київської Русi - не доводиться. Такi поширенi у вiтчизнянiй iсторiографiї уявлення суттєво обмежують i збiднюють змiст давньоруської середньовiчної державностi, заперечуючи тим самим її iснування на теренах Київщини й Чернiгiвщини¹⁸ .

Iдея успадкування Галицько-Волинським князiвством державно-полiтичних традицiй Київської Русi, а вiдтак i поява самої тези "Галич - другий Київ", ґрунтується головно на суперечливих звiстках давньоруських лiтописiв про долю Києва, яку вiн переживав на початку 1200-х pp. Зокрема, iдеться про суперництво Романа Мстиславича i його тестя - київського князя Рюрика Ростиславича. Пiд 1202 р. Рюрик, вирiшивши провчити свого зятя, "вста ... на Романа, и приведе к соб Ольгович в Кыевъ, хотя пойти к Галичю на Романа. И оупреди Романъ скопя полкы Галичьскьгк и Володимерьскы и въ ха в Русскую землю и отвориша ему Кыяне ворота Подольская"¹⁹ . Позбавивши Рюрика Ростиславича великокнязiвського престолу, Роман Мстиславич однак у Києвi не залишився, а посадовив у ньому свого двоюрiдного брата Iнгвара Ярославича. Але вже наступного року Рюрик повернув собi мiсто, учинивши в ньому нечуваний погром: "Взятъ бысть Кыевъ Рюриком и Олговичи и всею Половецьскою землею и створися велико зло в Русст и земли, якого же зла не было от крещенья над Кыевом. Напасти были и взятья не якоже нын зло се сстася. Не токмо одино Подолье взя-шеа и пожгоша ино Гору взяша и митрополью святую Софью разграбиша и Десятиньную святую Богородицю разграбиша и манастыри вс и иконы одраша, а инь поимаша и кресты честныя и ссуды священыя и книги и порты первых бла-женыхъ князьи эже бяху повышали в церквахъ святыхъ на память соб то положите все соб в полонъ: яко же глаголеть пророк Давид "Боже, приидоша языци в достояние твое и оскверниша церковь святоу твою положиша Иерусолима яко овощное хранилище, положиша троупие рабъ твоих брашно птицам небесным плоть преподобных твоих зв ремъ земнымъ пролияша кровь ихъ, аки воду" (Пс. 78: 1-3). То все стася над Киевом за грехи наша: черньци и черници старыя иссекоша, и попы старые, и слепыя, и хромыя, и слоукыя и трудоватыя, та вся иссекоша; а что чернець, и черниць, и поповъ, и попадей, и Киянъ, и жены их, и дщери ихъ, и сыны их то все ведоша иноплеменици в вежи к собе"²⁰ .

Розорення Києва було осмислене давньоруськими книжниками як Боже прокляття, що здiйснилось над стольним градом Русi так само, як колись над Єрусалимом: " I вiн виконав Своє слово, яке говорив на нас та на наших суддiв, що судили нас, щоб спровадити на нас велике зло, - такого не було вчинено пiд цiлим небом, яке було вчинене в Єрусалимi! Як написано в Мойсеевому Законi, усе те лихо прийшло на нас, та ми не вблагали Господа, нашого Бога, щоб вернутися нам вiд свого грiха, i щоб порозумнiшати у Твоїй правдi. I Господь пильнував того лиха, i спровадив його на нас, бо справедливий Господь, Бог наш, у всiх Своїх чинах, якi Вiн зробив, та ми не слухали Його голосу ... Господи, у мiру всiєї Твоєї справедливостi нехай вiдвернеться гнiв Твiй та Твоя ревнiсть вiд Твого мiста Єру-

стр. 6

салима, Твоєї святої гори, бо через нашi грiхи та через провини наших батькiв Єрусалим та народ Твiй вiдданий на ганьбу для всiх наших околиць "(Дан. 9: 12-16).

Лихо також вiщували зауваженi лiтописцем знамення: "Toe же зимы знаменья бысть многи на небеси. Едино ж от них скажем: бысть во єдину нощь в 5 час нощи потече небо все, и бысть черно по земли же и по хоромом сн г. Мн ти вс м человекам зряче, аки кровь прольяна на снегу. И видуши же н ции течение зд здное бысть на небеси оторгаху бо звезды на землю. Мн ти видищим я яко кончину. Знаменья бо в небеси, или во звездахъ, или в солнци, или в лун , или етором чимъ не на добро бывает, но знамения сици на зло бывають"²¹ .

Похмуро-пророчий тон лiтописної нарацiї не залишав сумнiвiв iсторикам минулого в тому, що велич i слава Києва залишилися позаду²² . Столиця Русi, що ранiше була знана як "корона пишноти" й "розрада всiєї землi", iз "матерi мiстам руським" зробилася "блудницею" ("ибо уста Господни говорят как сделалась блудницею верная столица, исполненная правосудия! Правда обитала в ней, а теперь - убийцы" (Ис. 1: 21)).

На думку В.О.Ключевського, розорення Києва спричинило "вiдлив" населення iз Середнього Поднiпров'я, який вiдбувався у двох протилежних напрямах - на пiвнiчно-схiднi землi Русi та на захiд, у верхiв'я Днiстра, Захiдного Бугу та Вiсли: "Слiди вiдливу в цi сторони оприявнюються в долi двох "окрайных" князiвств - Галицького й Волинського. За полiтичною iєрархiєю руських областей цi князiвства належали до молодших. Галицьке князiвство, одне з видiлених, сирiтських за генеалогiчною ситуацiєю своїх князiв, що належало до молодших гiлок Ярославового роду, уже в другiй половинi XII ст. стає одним iз найсильнiших i найвпливовiших на пiвденному заходi - князь його "отворяет ворота Києву", як iдеться в "Словi о полку Iгоревiм" про Ярослава Осмомисла. Вiд кiнця XII ст., за князiв Романа Мстиславича, що приєднав Галичину до своєї Волинi, i його сина Данила, об'єднане князiвство помiтно зростає, густо заселяється, князi його стрiмко багатiють, попри внутрiшнi смути порядкують справами Пiвденно-Захiдної Русi й самим Києвом"²³ .

Боротьба за право розпоряджатися київським великокнязiвським престолом, що реально точилася в 1200-х pp. помiж князями Пiвденно-Захiдної й Пiвнiчно-Схiдної Русi, з такою ж гостротою оживає в боротьбi ранньомодерних iсторiографiй - росiйської та української.

М.М.Карамзiн, наприклад, уважав, що Роман поступився князевi Всеволоду "честю" розпоряджатися долею Києва й той посадовив у ньому свого зятя Ростислава²⁴ . Першим у полемiку з цiєю схемою, здається, вступив галичанин Денис Зубрицький (1777-1862 pp.). Вiн, зокрема, стверджував, що росiйський iсторик "перечепився на словах лiтопису "и бысть князь киевский", припасувавши їх до Ростислава, проте цi слова стосуються не Ростислава, але Романа, який сам сiв на київський стiл, чи, лiпше, приєднав Київ до своєї держави ... поза сумнiвом, Київ тодi був приєднаний до Галицько-Володимирської держави"²⁵ .

Бiльш обережною була позицiя М.С.Грушевського. Вiддаючи належне здiбностям i енергiї Романа, вiн, проте, стверджував: "Подiбно, як ростово-суздальськi князi, вiн при тiм теж не ласиться на Київ, i на крайнiм заходi українських земель з'являється таким чином новий полiтичний центр, значнiший вiд Києва, що й дає надалi тон українськiй полiтицi. Правда, скора смерть Романа робить перерву, i нове значiннє галицько-волинського стола вiдновляється вповнi тiльки тридцять лiт пiзнiше. Але галицькi подiї вже вiд кiнця XII ст. стають центром української полiтики, бiльше вiд київських. Київ, переставши бути полiтичним центром для всеї системи земель Руської держави, i зiйшовши на друге мiсце поруч суздальського Володимира, вiдтепер перестав поволi бути центром i українських земель та сходить на другий план поруч Волинi-Галичини"²⁶ .

стр. 7

До цього питання вчений повертається в iншому мiсцi своєї фундаментальної працi: "...Роман, мабуть з огляду на Всеволода, на його претензiї на старшинство над Києвом, i не лишив Київщини собi: не хотячи анi накликати конфлiкту з Всеволодом, анi пiдпорядкувати себе його претензiям на старшинство, вiн задовольнився ролею фактичного господаря на всiй правобiчнiй Українi, а своїми укладами з Всеволодом фактично поставив себе на рiвнi з ним, так що в полiтичнiй системi земель давньої Руської держави над старим, бiдним Київом пiдiймалися тепер два новi полiтичнi центри: полудневий Галич i пiвнiчний Володимир суздальський (видiлення моє - В.Р.), у союзних вiдносинах мiж собою"²⁷ .

Уявлення про перенесення столицi з Києва до Галича ґрунтуються не стiльки на автентичних лiтописних джерелах, скiльки на повiдомленнях пiзнiшої польської iсторiографiї та залежної вiд неї української iсторичної лiтератури другої половини XVII ст. Польський хронiст XVI ст. Мацей Стрийковський у своїй "Хронiцi польськiй, литовськiй, жмудськiй i всiєї Русi", зокрема, стверджував, що Роман "до Галича перенiс руську монаршу столицю з Києва" ("do Halicza przeniosl stolec monarchiej Ruskiej z Kijowa")²⁸ . Либонь, саме тому один i роздiлiв "Синопсиса" названо "Спор о столице" ("По смерти всея Россїи самодержца Романа, велїе между собою нестроенїе и споръ князїе россiйскїи о пр стол самодежавїя имi; иныи хот ша в преславном градii Кiев престол им ти, иныи в Галичу"²⁹ ).

Як уже вiдзначалося, вiд часiв М.С.Групiевського в українськiй iсторiографiї усталилася думка про Романа Мстиславича як про фундатора Галицько-Волинської держави. На пiдтвердження цiєї тези в науковiй лiтературi зазвичай акцентується увага дослiдникiв на "особливому статусi" Романа Галицького в полiтичнiй практицi та iдеологiї середньовiчної Русi.

Так, О.Б.Головко вважає, що в давньоруськiй полiтичнiй думцi сформувалася "наступна, пiсля двох Володимирiв - Володимира Святославича та Володимира Мономаха - парадигма iдеального державного володаря - князя Романа Мстиславича. Яскравим проявом виникнення та iснування такої парадигми є преамбула до "Галицько-Волинського лiтопису", яку є всi пiдстави розглядати як окрему пам'ятку давньоруської лiтератури"³⁰ .

Iдеться про характеристику Романа, умiщену в статтi 1201 p., якою вiдкривається лiтопис: "В л то 6709. Начало княжения великаго князя Романа како державего бывша всей Роускои земли, князя Галичкого. По смерти же великаго князя Романа, приснопамятнаго самодержьца всея Роуси. Одол вша всимъ поганьскым языком оума моудростью, ходяща по запов демь Божимъ, оустремил бо ся бяше на поганыя яко и левъ, сердитъ же бысть яко и рысь, и гоубяше яко и крокодилъ, и прехожаше землю их яко и орелъ, храбор бо б яко и тоур, ревноваше бо д ду своему Мономаху, погубившему поганыя Измалтяны, рекомыя Половци"³¹ .

Цю характеристику було складено за книжними взiрцями. Як свого часу довiв О.С.Орлов: "Характеристика Романа Галицького є пiд 1201 i 1251 роками, у найбiльш розвиненому виглядi - пiд 1201 р. i у виглядi, частково взорованому на 1201 р. - пiд 1251 р. Вигляд 1201 р. в основi мав наслiдування характеристики Святослава пiд 961 р. "Повiстi временних лiт", в якiй, мiж iншим, уживалася фразеологiя Амартола "легко (або "легокъ") ходя, аки пардусъ". У характеристицi Романа 1201 р. вжито iншої фразеологiї, а саме - про подолання розуму мудрiстю й порiвняння з "левом" узяте з Малали (1 кн.); войовниче порiвняння з "риссю" є в "Еллiнському лiтописцi" про Александра Македонського"³² .

"Галицько-Волинський лiтопис" називає Романа не тiльки "самодержцем", але ще й "царем"³³ . Як показав В.А.Водов, застосування царського титулу стосовно давньоруських князiв мало спорадичний характер. Здебiльшого вiн уживався з використанням вiзантiйських взiрцiв красномовства для пiдкреслення полiтичного престижу, прославлення того чи iншого князя³⁴ . Вiдсутнiсть скiльки-небудь

стр. 8

помiтних претензiй на титул "царя" в домонґольськiй Русi, очевидно, була пов'язана з особливостями полiтичної структури Русi кiнця XI - середини XII ст.: "У цей перiод усi схiднослов'янськi землi перебували пiд владою князiвського роду Рюриковичiв: верховним правителем був той, хто вважався "найстарiшим" у родi й посiдав князiвський стiл. Звiдси - певна iндиферентнiсть щодо титулатури; не вживався в тi часи послiдовно й титул "великий князь" - його застосування датується кiнцем XII ст., коли виокремлення самостiйних князiвств i розпад князiвського роду на окремi гiлки створили ситуацiю, в якiй знадобився особливий титул для пiдкреслення полiтичного верховенства. Вiдповiдно й титул "цар", що потрапив на Русь у час вiдносно байдужого ставлення Рюриковичiв до титулатури, титулом не став, а вживався на означення князя "високим стилем""³⁵ .

Лексика "Галицько-Волинського лiтопису" значною мiрою була залежна, як показав О.С.Орлов, вiд "Хронiки" Малали. Такими запозиченнями були вживанi в цьому лiтописi щодо Романа Мстиславича вирази "самодержець" та "цар" ("царiе"). З-помiж iнших, цi слова, за спостереженням О.С.Орлова, "трапляються лише в перекладi "Хронiки" Малали i є характерними ознаками цього перекладу; лише деякi з таких слiв iнколи трапляються в перекладах iз iнших грецьких iсторичних творiв, у тому числi й бiблiйних книг"³⁶ .

До того ж контекст лiтописного повiдомлення, де Данилового батька названо "царем", як доводить дослiдник, збiгається за тоном iз нарiканнями на принизливе становище перського царя Дарiя в "Александры", вiдомiй у руських перекладах iз-перед кiнця XII ст.

Мiфологiзована польськими хронiстами XVI ст., а згодом В.М.Татищевим i наступною iсторiографiєю, постать Романа Мстиславича як святого фундатора Галицько-Волинської держави остаточно канонiзується XIX ст. У нацiоналiстичнiй iсторiографiї вiд початку XX ст. вiн постає "творцем першої української нацiональної держави, якої основу дала Галичина, перша українська земля, що вiдокремилася вiд загальноруської держави перед бiльше як 100 лiтами. Сим способом давня руська держава розпалася на двi частини, якi стали пiдставою для витворення двох окремих народностей. Очевидно, що се було сполучене з повним занепадом Києва, який уже вiд довшого часу не мав нiяких умов бути полiтичним осередником схiдної Европи; вiн став перехiдним простором, на якiм стиралися впливи двох нових осередкiв - Галича й Суздаля"³⁷ .

Такою була українська вiдповiдь росiйськiй iсторiографiї, яка вустами В.О.Ключевського проголосила Андрiя Боголюбського першим великоросом ("В особi князя Андрiя великорос уперше виступив на iсторичну сцену"³⁸ ).

Укладачi "Галицько-Волинського лiтопису", згадуючи стольне мiсто свого князiвства, не надихалися iдеями та символами його царственостi. На вiдмiну, наприклад, вiд Києва чи Новґорода, Галич не сподобився титулу "богоспасаемого" або "богохранимого" града, що є iндикатором сакрального статусу мiста. Не спостерiгаємо й iнтересу галицьких книжникiв щодо "примiрювання" до Галича таких iсторичних формул, як "новий Царгород", чи "новий Єрусалим", якi є надзвичайно важливими для характеристики середньовiчної самосвiдомостi. Виняток становить хiба що лiтописна стаття 1229 р. Сповiщаючи про облогу Галича вiйськами угорського короля Бели, лiтописець вкладає в уста вiдправленого ним до галичан посла наступнi слова: "Слышите словеса великого короля Оугорьского! Да не уставляеть вас Дьмьянъ, глаголя: "И земля изимьть ныи Бог!". Ни да уповаеть вашь Данилъ на Господа, глаголя: "Не имать предати град сесь королеви Угорьскому". Толико ходилъ на ины страны, то кто можеть удержати от руку моею и от силъ полковъ моихъ"³⁹ .

Слiдом за В.М.Iстрiним, Л.Є.Махновець справедливо вказував на те, що цi слова посла, виголошенi вiд iменi Бели до оточених галичан, "є бiблiйним тек-

стр. 9

стом, пристосованим до даної ситуацiї. Iз подiбними словами звертається гучним голосом глашатай (Рабсак) ассирiйського царя Синахериба до оточеного в Єрусалимi iудейського царя Єзекiї (4 Царств XVIII, 28-30, 35 або Iсая XXXVI, 13-15, 20)"⁴⁰ . Утiм, не виключено, що цей епiзод укладачi "Iпатiївського лiтопису" запозичили не напряму з Бiблiї, а через посередництво "Хронiки" Малали⁴¹ .

Слабкий рiвень символiчного наповнення в староруському лiтописаннi образу Галича як стольного й царственого граду Пiвденно-Захiдної Русi був взаємопов'язаний зi ступенем його претензiй на спадкоємнiсть щодо Києва, який у давньоруськiй книжностi декларується "другим Єрусалимом"⁴² . Мiж тим формулу "Галич - другий Київ", яку так i не сподобилися гранично чiтко сформулювати середньовiчнi галицькi книжники, вирiзьбив своїм "квапливим пером" (currente calamo) наприкiнцi 50-х pp. XX ст. львiвський фiлолог А.I.Генсьорський. Подiбно псковському ченцевi Фiлофею, вiн упевнено-урочисто стверджував: "Перший Київ занепав, на його мiсцi з'явився "другий Київ" - Галич". Становлення цiєї iдеї дослiдник приписував Романовi Мстиславичу (за термiнологiєю автора -"Романовi Великому"): "Такий погляд виник у Романа i галичан уже тодi, коли Роман у 1201 р. приєднав на деякий час Київ до Галицько-Володимирського князiвства й посадовив у ньому свого намiсника князя Iнгвара Ярославича. Цей погляд змiцнився ще бiльше за часiв Данила, перед приходом Батия, коли самi київськi князi стали нехтувати своїм удiлом i намагалися "перескочити" на галицький престол... Остаточно цей погляд сформувався пiсля розгрому Києва Батиєм. Галич-Холм стали вважати єдиним (видiлення моє - В.Р.) спадкоємцем Києва, iнакше кажучи, "другим Києвом". Було це щось подiбне до теорiї "третього Риму", яка виникла в XVI ст. в Москвi пiсля занепаду Вiзантiї"⁴³ .

Хоча iдея успадкування Галицькою Руссю традицiй першої Київської держави в староруському письменствi не була висловлена експлiцитно, вона покволом прокламувалася через низку iдеологiчних новацiй, покликаних вивищити статус Галицько-Волинського князiвства в полiтичнiй структурi Русi. Лiтописець Данила Галицького, утверджуючи iдею верховної влади галицько-волинських князiв над Руссю, невипадково називає Данилового батька - князя Романа Мстиславича -"самодержцем всея Руси". До цього галицько-волинський книжник додає, що той "б цесарь в Роускои земли", а його син Данило володiв "Роускою землею, Києвом и Володимиром, и Галичем"⁴⁴ , дарма, що Данило, як i його батько, нiколи не князював у Києвi. Вiд 1253 р. вiн коронується як "rex Russiae" ("свiтлiйшим королем Русi" титулував Данила Романовича папа Iнокентiй IV)⁴⁵ . Прикметно, що й М.Стрийковський називає Галицько-Волинську Русь "Руським царством"⁴⁶ .

Таким самим виявом державно-полiтичних амбiцiй була й розпочата Данилом Галицьким у 30-х pp. XIII ст. ґрандiозна розбудова мiста Холма. Данило прагнув зробити з нього не тiльки й не стiльки першорядну фортецю - головний замок для захисту Забужжя, але й перетворити його на царствену столицю Русi. Високий статус i призначення цього мiста засвiдчують також слова галицько-волинського книжника про те, що Холм "бысть созданъ Божиим веленьемь" .

Запрошенi Данилом iноземнi майстри змiцнили мiсто потужними фортифi-кацiями та звели чимало свiтських споруд i храмiв. У 1240-х pp. з Угровська сюди було перенесено єпископську кафедру⁴⁷ . Кафедральна церква Iвана Златоустого була справжнiм шедевром: "зданье же e сиче быс комары с каждо угла преводъ и стоянье ихъ на четырехъ головахъ члвецских изваяно отъ н коего хытр чь. Окъна 3 украшена стеклы Римьскими. Входящи во олтарь стояста два столпа от ц ла камени и на нею комара и выспрь же в рхъ украшенъ звездами златыми на лазурi. Внутрьнии же ей помостъ б слитъ от м ди, и от олова чиста яко блещатися яко зерчалу. Дв ри же ей двоя украшены каменьемь Галичкым б лым и зеленымъ Холмъскымъ. Тесанымъ узоры т некимъ хытр чемь Авдьемь

стр. 10

прилепы от вс хъ шаровъ и злата. Напреди ихъ же б изд ланъ Спас, а на полунощных святыи Иван, якоже всимъ зрящимъ дивитися б "⁴⁸ .

Амбiцiї Данила, спрямованi на перетворення Холма на гiдне столищ "Руського царства" мiсто, виявлялися й у пошуках вiдповiдних геральдичних символiв для цього державно-полiтичного утворення та iнсиґнiй влади. Поблизу Холма Данило встановив "столпъ камень, а на н мь орелъ каменъ изваянъ. Высота же камени десяти лакотъ с головами же и с подножьками 12 лакотъ"⁴⁹ .

Iсторики минулого, коментуючи символiку цього образу, схильнi були вбачати в холмськiй скульптурi вiзантiйську емблему двоголового орла, який буцiмто був княжим гербом Данила⁵⁰ . Однак, як доводить А.Л.Хорошкевич, двоголовий орел хоч i виступав у Вiзантiї символом релiгiйної й свiтської влади, проте, на вiдмiну вiд Священної Римської iмперiї, тут вiн не набув геральдичного значення⁵¹ . Холмський кам'яний монумент зi скульптурним зображенням орла покликаний був, як уявляється, символiчно засвiдчити королiвську гiднiсть ("rex Russiae") Данила Галицького.

Мистецтво було не єдиним виявом амбiцiй Данила. Намагаючись вивищити статус власного князя, пiд пером лiтописця й зовнiшнiй вигляд останнього набув вiдповiдної могутньому володаревi Русi царської гiдностi. Характерним є опис його вбрання, умiщений пiд 1252 р. На чолi руських полкiв, споряджених озброєнням "татарським", Данило їхав "по обычаю Роуску: б бо конь под нимь див-лению подобенъ, и с дло от злата, жьжена, и стрелы и сабля златомъ оукрашена. Иными хитростьми, якоже дивитися: кожюхъ же оловира Грецького, и кроуживы златыми плоскоми ошить, и сапози зеленого хъза шити золотом"⁵² .

Свого часу О.С.Орлов звернув увагу на те, що вбрання Данила виписане з реальними деталями, якi виходять за межi трафарету давньоруських лiтописiв. За спостереженням дослiдника, цей опис книжник запозичив iз "Хронiки" Малали: "У XVII книзi Малали по Еллiнському лiтописцю змальовано одяг Чафiя, лазсько-перського царя, що його подарував iмператор Устин як iнсиґнiю влади: носив вiн "в нецъ Румескъ", але бiлий "оскрилъ" мав "в багра место нашву злату плоску ... сапози же его беша от своея ему страны черъвени с бисеры, пръскимъ образомъ, тако же и пояс ему съ бисеры"".

При цьому вчений не виключав можливостi, що "на зображення Данила, окрiм Чафiя, наклалися риси царя Дарiя Перського з "Александры", а саме з розповiдi про те, як приймаючи Александра Македонського, "седяше Дарiи въ венци, иже бе съ камешемъ, в ризе червлене, яже бе вавилоньскы ткана златым пряденом, и в багре царьстемъ, и в сапозехъ златыхъ, съ камениемъ деланы по лысту его, скипетры обаполы его, плъци же тмами около его". По розмовi Дарiй "дръжа за руку Александра и веде его въ полату свою. И се же знамение добро имяше Александр, за руку приведенъ отъ врага. И пришед во внутрь полаты своя, абие възлеже пръвее Александр на вечери Дарьеви""⁵³ .

Iз такою гостиннiстю Дарiя поєднується завершення лiтописної оповiдi 1252 р. про виправу Данила. Похваливши руський "обычай" Данила, угорський король просися у него въ станъ, зане зной б велик дне того. Он же яи за роукоу и веде его въ полатоу свою, и самъ совлочашеть его и облачашеть и въ порты своя; и таку честь творяшеть ему, и прийде въ домъ свой"⁵⁴ .

Похвальна характеристика Данила пiд 1224 р. ("бе бо дерзъ и храбор от головы и до ногу не бе в нем порока") запозичена з оповiдi про Авессалома з 2 Царств ( Не было во всем Израиле мужчины столь красивого, как Авессалом, и столько хвалимого, как он; от подошвы ног до верха головы его не было у него недостатка") (2 Царств: 14) за Еллiнським лiтописцем⁵⁵ .

Незважаючи на зусилля Данила Галицького та його спадкоємцiв - володарiв Галицько-Волинського князiвства - зберегти державно-полiтичну та культур-

стр. 11

но-релiгiйну iдентичнiсть "королiвства Русi", його процвiтання було ефемерним. Оцей, за образним висловом О.Є.Преснякова, "окремий галицький закуток навiки залишився провiнцiєю, хоча, як здавалося на свiтанку його iсторiї, за умовами багатих природних даних i широких, розмаїтих мiжнародних стосункiв, мiг би стати вогнищем самостiйної iсторичної дiяльностi, поширюючи її базу на Волинь, Подiлля й Київщину, на чолi всiєї України. Проте Галицька Русь була поглинута розвитком польського шляхетського землеволодiння й торгiвельно-промисловим життям польського та нiмецько-єврейського мiщанства, а з полiтичного погляду вона - опорний пункт польського наступу на Чорномор'я"⁵⁶ .

-----

¹ Див., напр.: Iсторiя України: нове бачення: У 2-х т. - К., 1995. - Т. 1. - С. 95-105.

² Грушевський М. Звичайна схема "русскої" iсторiї й справа рацiонального укладу iсторiї схiдного слов'янства // Статьи по славяноведению / Под ред. акад. В.И.Ламанского. - СПб., 1904. - С. 299.

³ Там само.

⁴ Грушевський М.С. Iсторiя України-Руси: В 11 т., 12 кн. - К., 1993. - Т. 3. - С. 1.

⁵ Толочко О. Коли перестала iснувати "Київська Русь"? Iсторiографiчна доля одного термiну i поняття // Київська старовина. - 1992. - N6. - С. 12.

⁶ Див.: Когут 3. Формування української нацiональної iсторiографiї // IV мiжнародний конгрес українiстiв. Одеса, 26-29 серпня 1999 р. Доповiдi та повiдомлення. Iсторiя. Частина II. XX столiття. - Одеса; Київ; Львiв, 1999. - С 7.

⁷ Див.: Томашiвський С. Українська iсторiя. Стариннi часи i середнi вiки. - Л., 1919. - С 85-89.

⁸ Маланюк Є. Книга спостережень. - К., 1995. - С. 113.

⁹ Див.: Чапуга С. Галицько-Волинська держава - пракорiнь захiдноукраїнського П'ємонту // Галицько-Волинська держава: передумови виникнення, iсторiя, культура, традицiї. - Л., 1993. - С 129, 130.

¹⁰ Головко О.Б. Князь Роман Мстиславич та його доба: Нариси з iсторiї полiтичного життя Пiвденної Русi XII - початку XIII столiття. - К., 2001. - С 197, 198; Його ж. Галицько-Волинська Русь: держава чи не держава? // Матерiали V конгресу Мiжнародної асоцiацiї українiстiв. Iсторiя: Збiрник наукових статей. Частина I. - Чернiвцi, 2003. -С 116, 117.

¹¹ Колесов В.В. Мир человека в слове Древней Руси. - Ленинград, 1986. - С. 276.

¹² Котляр М.Ф. Вiд Киева до Галича (осередки державностi у Пiвденнiй Русi ХП-ХШ ст.) // Роль столищ у процесах державотворення: Iсторичний та сучасний аспекти. Матерiали науково-практичної конференцiї. - К., 1996. - С. 36.

¹³ Котляр М.Ф. Галицько-Волинська Русь. - К., 1998. - С 154.

¹⁴ Див.: Коваленко В. Чернiгово-Сiверська i Галицько-Волинська землi у ХII-ХШ ст. (До питання про першi осередки давньоруської державностi) // II мiжнародний конгрес українiстiв (Львiв, 22-28 серпня 1993 p.). Доповiдi i повiдомлення: Iсторiя. - Л., 1994. - Ч. 1. - С. 20.

¹⁵ Горский А. А. Русь: от славянского расселения до Московского царства. - М., 2004. - С 195, 196.

¹⁶ Щапов Я.Н. Византийское и южнославянское наследие на Руси в ХI-ХIII вв. - М., 1978. - С. 141.

¹⁷ Див.: Брайчевський М. Галицько-Волинське королiвство // Хронiка-2000. - К., 1999. - Вип. 31-32. - С. 100.

¹⁸ Ричка В. Середньовiчна українська держава в iсторичнiй схемi Михайла Гру шевського та концептуальних вимiрах iсторiографiї: проблеми i перспективи // Rossica: научные исследования по русистике, украинистике и белорусистике. - Praha, 1997/2. - С. 27-32.

¹⁹ Суздальская летопись // Полное собрание русских летописей (далi - ПСРЛ). - М., 1962. - Т. I. - Стб. 417.

²⁰ Там же. - Стб. 418, 419.

²¹ Там же. - Стб. 419.

²² Див., напр.: Карамзин Н.М. История государства Российского в 12-ти томах. - М., 1991. - Т. II-III. - С. 414.

²³ Ключевский В.О. Курс русской истории. Ч. 1 // Ключевский В.О. Сочинения: В 9 т. - Т. I. - М., 1987. - С. 287.

стр. 12

²⁴ Карамзин Н.М. Указ. соч. - С. 415.

²⁵ Зубрицкий Д. История древнего Галичско-Русского княжества. - Ч. 3. - Львов, 1855. - С. 26.

²⁶ Грушевсъкий М.С. Iсторiя України-Руси. - К., 1992. - Т. 2. - С. 222, 223.

²⁷ Там само. - Т. 3. - С. 8, 9.

²⁸ Stryjkowski М. Kronika polska, litewska, zmodzka i wszystkiej Rusi. - Т. I. - Warszawa, 1846. -S. 211.

²⁹ Sinopsis, Kiev 1681: Facsimile mit einer Einleitung von H.Rothe. - Koln; Wien, 1983. - Л. 71.

³⁰ Головко О.Б. Вказ. праця. - С. 206.

³¹ Ипатьевская летопись // ПСРЛ. - М., 1962. - Т. 2. - Стб. 715, 716.

³² Орлов А. К вопросу об Ипатьевской летописи // Известия Отделения русского языка и словесности императорской АН. - Пг., 1926. - Т. XXXI. - С. 104.

³³ Див.: Ипатьевская летопись // ПСРЛ. - Т. 2. - Стб. 808.

³⁴ Vodoff V. Remarques sur le valeur du terme "tsar" applique aux princes russes avant le milieu du XV e siecle // Oxford Slavonic Papers. New series. - Oxford, 1978. - Vol. XI. - P. 16-20; Idem. La titula-ture des princes russes du Xe au debut du Xlle siecle et les relations exterieures de la Russie Kievienne // Revue des Etudes Slaves. - 1983. - I. - P. 139-150.

³⁵ Горский AA. Представление о "царе" и "царстве" в средневековой Руси (до середины XVI века) // Царь и царство в русском общественном сознании (=Мировосприятие и самосознание русского общества. - Вып. 2). - М., 1999. - С. 18.

³⁶ Орлов А.С. Указ. соч. - С. 114.

³⁷ Томашiвський С. Вказ. праця. - С. 89.

³⁸ Ключевский В.О. Указ. соч. - С. 325.

³⁹ Ипатьевская летопись // ПСРЛ. - Т. 2. - Стб. 760.

⁴⁰ Лiтопис Руський / Пер. з давньорус. Л.Є.Махновця. - К., 1989. - С. 387.

⁴¹ Порiвн.: Орлов А.С. Указ. соч. - С. Ill, 112.

⁴² Про це див.: Данилевский И.Н. Мог ли Киев быть Новым Иерусалимом? // Одиссей: человек в истории. 1998. - М., 1999. - С. 134-150; Ричка В.М. Iдея "Киева - другого Єрусалиму" в полiтико-iдеологiчних концепцiях середньовiчної Русi // Археологiя. - 1998. - N2. - С. 72-81.

⁴³ Генсьорський A.I. Галицько-Волинський лiтопис (процес складання; редакцiї i редактори). - К., 1958. - С 86, 87.

⁴⁴ Ипатьевская летопись // ПСРЛ. - Т. 2. - Стб. 807, 808.

⁴⁵ Большакова С А. Папские послания галицкому князю как исторический источник // Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования. 1975 г. - М., 1976. - С. 122-129.

⁴⁶ Stryjkowski М. Op. cit. - Т. I. - S. 224, 225.

⁴⁷ Щапов Я. Л. Государство и церковь Древней Руси Х-ХШ вв. - М., 1989. - С. 54, 202, 203.

⁴⁸ Ипатьевская летопись // ПСРЛ. - Т. 2. - Стб. 843, 844.

⁴⁹ Там же. - Стб. 845.

⁵⁰ Иловайский Д.И. Даниил Романович Галицкий и начало Холма // Памятники русской старины в западных губерниях, изд. П.Н.Батюшковым. - СПб., 1885. - Вып. 7. -С. 4; Solovjev A. Les emblemes heraldiques de Byzyance et les Slaves // Seminarium Kondako-vianum. - Praha, 1935. - T. VII. - P. 119-164; Некрасов А.И. Очерки по истории древнерусского зодчества XI-XVII века. - М., 1936. - С. 136; Софроненко К А. Общественно-политический строй Галицко-Волынской Руси XI-XIII вв. - М., 1955. - С. 92.

⁵¹ Хорошкевич A.JI. Символы русской государственности. - М., 1993. - С. 21, 22.

⁵² Ипатьевская летопись // ПСРЛ. - Т. 2. - Стб. 814.

⁵³ Орлов А.С. Указ. соч. - С. 105, 106.

⁵⁴ Ипатьевская летопись // ПСРЛ. - Т. 2. - Стб. 814, 815.

⁵⁵ Орлов А.С. Лекции по истории древней русской литературы. - М., 1916. - С. 74.

⁵⁶ Пресняков А. Упадок Киева и исторический путь Украины // Родина. - 1998. -N8. - С. 56.

The report is put at the heart of the article, which was proclaimed by the author on the 6th International congress of Ukrainists that took place on the 28th of June - 1st of July 2005 in Donets'k. The author makes an attempt to find out the ideological content and historical reality of the formula "Halych - second Kyiv".

Постоянный адрес данной публикации: