У Росії вже більш ніж півтора року нагнітається антиукраїнська істерія. З нею я зіткнувся вперше, коли з Російського Філософського Товариства мені прийшло запрошення на VIII міжнародну науково-практичну конференцію «Фундаментальні та прикладні проблеми геополітики, геоекономіки, міжнародних відносин, державної безпеки», в тематику якої входили розгляд та обговорення і такого питання [1]: «– Окупаційний фашизм, агресивний антиросійський нацизм і нерівність національностей – парадигма сучасної влади в Україні… – Проблеми та перспективи успішної боротьби Східних регіонів та Криму проти антирусізму, антисемітизму і нацизму Західних регіонів України та окупації ними Києва».
Як бачимо, для брехливої російської інтелігенції (точніше «образованщини», як справедливо зауважив Солженіцин) нацистами і бандитами є західні українці, а зовсім не їхні співвітчизники, що насильно нав'язали українцям та іншим народам холопський спосіб життя своєї дуже схильною до фашизму бидлонації [2]. І це, незважаючи на те, що саме російські нацисти і бандити винищили західноукраїнську інтелігенцію і все заможне селянство опісля введення радянських військ на територію Західної України [3]. А також, незважаючи і на те, що, саме, російськомовні фашисти безкарно ґвалтували західних українок під час війни [4] і відловлювали ненавчених військовій справі західних українців [5] (як це раніше робили работоргівці, що полювали на негрів в Африці), щоб заградзагонами гнати їх, як і східноукраїнських «чорносвитників», на забій у перших рядах російської навали на Європу.
Мабуть, тому-то інтелігенція і уряд Росії досі не в змозі пробачити Україні не тільки винищення багатьох мільйонів українців (під час війни, голодоморами [6] та в концтаборах) злочинним сталінським режимом, вирощеним на рабському людському гумусі Нечорнозем'я Росії [7], але навіть і виявлені до західних українців підлість та ницість з боку самих психічно інфантильних росіян [8]. Невизнання Росією всіх цих своїх нацистських злодіянь, що фактично були геноцидом народу України, звичайно ж, може розглядатися, і як парадоксальний прояв психопатологічного комплексу провини злочинця по відношенню до своєї жертви. На жаль, Росія в цьому не самотня. Адже Франція теж довго не могла пробачити свої гріхи народу Ізраїлю [9].
І як же, все ж таки, правий Максим Горький: «Згадуючи ці свинцеві мерзенності дикого російського життя, я хвилинами запитую себе: так чи варто говорити про це? І з оновленою упевненістю відповідаю – варто; бо це – живуча, підла правда, вона не здохла і донині. Це та правда, яку необхідно знати до кореня, щоб з коренем же і видерти її з пам'яті, з душі людини...» [10].
Незважаючи на безліч нещасть, що причинили українцям росіяни, до України все ще «невеститься» [11] її колишня «супруга»:
«Росія, дійсно, найбільше нагадує владну бабу, що ненавидить свого чоловіка (Україну, – П.Д.), якого колись силою або хитрістю на собі одружувала, але якого готова швидше задушити, ніж дати йому піти, тому що їй нестерпна думка про те, що він може бути десь щасливий без неї: «Нехай краще здохне, але при мені...» [12].
Росія все ще прагне загнати Україну, як в економічну, так і в боргову залежності від себе, фактично реалізуючи політику неоколоніалізму за допомогою своєї п'ятої колони і обросіянених українців-яничар. Саме з цією метою Росія і намагається асимілювати українців своїм психічно інфантильним російськомовним етносом, використовуючи блеф про «руський мир» та свій імперський міф про «багатовікове братерство українського і російського народів».
Для того ж, щоб усі українці стали такими ж, як і російськомовні росіяни, холопами, нужденними в тотальній опіці авторитарною владою, Росія і сприяє всіляко консервації в Україні архаїчної імперської російської мовної картини світу (МКС). Адже несвідомі лінгвопсихічні установки цієї порочної холопської МКС (холопського світогляду, закарбованого в російській мові) консервують дитяче афективне сприйняття дійсності і гальмують розвиток критичного лівопівкульного мислення, формуючи тим самим психічну інфантильність і відповідний їй холопський менталітет. Якби не ця брехлива пропаганда «руського миру», більшість таких, як я, обросіянених українців поступово повернулися б до української МКС своїх волелюбних предків. І, віддавши своїх дітей та онуків на навчання в українські школи, вони б позбавили своїх нащадків від порочної російської МКС, а тим самим і від психічної інфантильності, і від холопського менталітету. Адже тільки нерозумні люди можуть добровільно приректи своїх дітей та онуків на животіння в убогості на задвірках цивілізації.
Насправді ж ніякого легендарного «руського миру», як не було ніколи, так і немає. І, звичайно ж, немає і ніякого «руського народу», і ніяких «руських» (укр. «росіян») за межами Росії, як немає і англійців за межами Великобританії. В Україні всі її громадяни є зараз українцями, а в Росії – росіянами [13]. До того ж в Московії і в Росії споконвіку розрізняли «руських» та іновірців, а не «руських» і інородців [14]. Та й колишні то «руські», що хоч якось були близькі ментально до українців, давно вже асимільовані російськомовним холопським туранським етносом або ж винищені більшовиками і радянською владою [15]. Тому-то всі, хто величає зараз себе росіянами, є, зовсім, не народом і не нацією, а лише атомізованим холопським населенням, що втратило свою національну самосвідомість [16] і є нездатним не тільки самоорганізуватися в громадянське суспільство, але й облаштовувати своє життя без тотальної опіки жорстокою авторитарною владою. І адже, спроби розшукати російську націю абсолютно неприйнятні не тільки Україні, але й самій Росії. Думку про це більшості розсудливих росіян досить чітко висловив Григорій Явлінський: «...нам принципово неприйнятні як, наприклад, націонал-більшовизм, російський фашизм, крен в націоналістичну таку сторону всього цього руху, спроба розшукати російську націю політичну і так далі. Ми до цього ставимося з величезним занепокоєнням і настороженістю, тому що ігри такого роду дуже небезпечні...» [17].
Багато розсудливих людей добре розуміє, не тільки те, що фашистську Німеччину випестували американці і європейці на противагу Радянському Союзу (нащадку Московської Орди [18], Совдепії [19]). Вони, звичайно ж, розуміють також і те, що, прийнявши удар Червоної Армії на себе і істотно послабивши її, Німеччина таким чином врятувала більшість народів Європи від радянського холопського способу життя. Вельми вдячні німецькому народові за це європейці і американці після закінчення другої світової війни знову відновили економіку Німеччини і допомогли їй стати одною з найбільш високорозвинених країн світу.
Проте мало хто усвідомлює, що, випередивши навалу Червоної Армії на Європу, німці фактично врятували українців від неминучого перетворення їх на гарматне м'ясо, і таким чином і від фізичного винищення їх російськими нацистами. А саму українську націю вони врятували від асиміляції інфантильним (холопським) російськомовним етносом. Адже, опісля того як українці були позбавлені еліти (інтелігенції), винищеної численними розправами і в концтаборах, їх усіх без істотного опору можна було б мобілізувати і під дулами автоматів заградзагонів НКВД [20] кинути як баранів на забій в перших рядах російської навали на Європу. І це, як відомо [21], з великим успіхом практикувалося ще предками і наставниками туранців (тюрко-фіно-російськомовних росіян) монголо-татарами.
Російські нацисти, окупувавши Україну, стали насильно нав'язувати українцям холопський спосіб життя своєї бидлонації [22], а тих українців, що не забажали ставати добровільними рабами (радянськими холопами-колгоспниками), знищили численними розправами, в концтаборах і голодоморами разом з українським (кубанським) і російським козацтвом [23]. А так як волелюбні українці, що вижили опісля цього червоного терору, так і не стали придатними для радянського холопського способу життя, то і прирекли вони себе на те, щоб стати гарматним м'ясом російських нацистів.
Тому-то навалою на Європу російські нацисти вирішували відразу два свої завдання – захоплення нового життєвого простору в Європі для свого підлого холопського етносу і повне знищення в м'ясорубці війни української нації, що не здатна вести «радянський» холопський спосіб життя. Тим самим, звичайно ж, вивільнялися і благодатні землі України під заселення агресивно слухняними радянській владі [24] російськомовними психічними інфантилами. На те, що це неодмінно було б так, вказує використання беззбройних українок і українців після початку «звільнення» України в якості живого щита і мішеней для витрачання противником боєприпасів і, в тому числі, і для виявлення його вогневих точок, і для знешкодження своєю загибеллю мінних полів [25].
Та й саме звіряче винищення сімей тих, хто погодився (і не завжди добровільно) співпрацювати з німецькою окупаційною владою лише заради забезпечення можливості виживання своїм землякам в цей жорстокий час [26], красномовно говорить про те, що російські нацисти воліли, щоб українці вимерли, а не вижили на окупованих німцями територіях. Можливо, тому-то підконтрольні СМЕРШ-у партизанські загони і звірствували в українських селах, спалюючи будинки, ґвалтуючи жінок і вбиваючи багатьох селян [27]. При цьому в східних та в південних регіонах України, звичайно ж, не надавалася перевага ні україномовним, ні обросіяненим українцям. Адже і ті, й інші переконалися в тому, що, незважаючи на тяготи воєнного часу, простому люду під німецькою і румунською окупацією жилося, принаймні, не гірше, ніж під російською окупацією України. Як відомо, ані німці, ані румуни не вигрібали все з магазинів, як це робили російські нацисти під час провокованих ними голодоморів [28], а, навпаки, забезпечували населення окупованих територій всіма необхідними промисловими товарами [29]. Тому-то сталінському режиму і вкрай необхідно було, як викликати у російського обивателя недовіру до всіх українців, представивши їх зрадниками [30], так і «виправдати» радянський геноцид українців, що ознайомилися з іншим – нерадянським способом життя під час німецької та румунської окупації.
Так як німці навіть в умовах війни не влаштовували в Україні голодоморів з оточенням військами приречених на вимирання регіонів, як це робили російські нацисти в мирний час, то українці з цього, звичайно ж, могли зробити для себе відповідні висновки. Тому-то, передчуваючи можливість провокування радянським режимом нового голодомору, вони всіляко і пручалися вилученню у них продовольства для потреб Червоної Армії. На підставі цього, а також і для здійснення своїх колишніх намірів російські нацисти і збиралися депортувати все населення України на схід Росії, щоб остаточно винищити його голодом в її необжитих регіонах [31]. Від цього українців врятував лише опір радянському режиму УПА, до якої могли приєднатися не тільки виселювані українці, а й багато бійців Червоної Армії українського походження. Російські нацисти, звичайно ж, дуже жалкували про те, що, незважаючи на всілякі винищення, все ж таки залишилося українців «дуже багато».
Підрозділи УПА знищували переважно німецьких офіцерів, а ні в чому неповинних простих полонених, змушених нести службу в німецькій армії, лише роззброювали і відпускали на волю, бо ж німецькі солдати, на відміну від радянських партизан-ґвалтівників, були дисципліновані і поводилися в Україні, як правило, цивілізовано.
Тому-то всі українці (як українськомовні, так і нині російськомовні) і повинні свято пам'ятати, що їх предків не спіткала доля новгородців [32], російського дворянства і козацтва [33] лише завдяки самопожертві німецького народу, що не допустив навали Московської Орди (сталінській Росії [34]) у Європу в 1941-му році. У подяку за це українці замість знищеного недавно монумента кровавому вампірові [35] неодмінно повинні встановити в Києві пам'ятник простому німецькому солдату Фріцу, що врятував Європу від червоної чуми (комуністичної зарази), а українську націю від повного винищення. Очевидно, це посприяє не тільки відновленню у німецького народу поваги до своїх предків, що загинули у героїчній боротьбі зі сталінською Росією, але й протверезінню психічно інфантильного російськомовного населення. Сподіваюся на те, що збір коштів на спорудження цього пам'ятника ініціює мер Києва та лідер партії «Удар» Віталій Кличко.
Посилання:
1. VIII міжнародна науково-практична конференція «Фундаментальні та прикладні проблеми геополітики, геоекономіки, міжнародних відносин, державної безпеки», 15-16 травня 2014р., Санкт-Петербург, Росія, (Тематика).
2. «З іншого боку, минуле Росії ніби не дає підстав для оптимізму. Протягом багатьох століть Росія була самою деспотичною монархією в Європі. Її конституційний – і який кволий! – Режим тривав всього одинадцять років; її демократія – і то скоріше в сенсі проголошення принципів, ніж їх здійснення – через якихось вісім місяців. Ледве звільнившись від царя, народ, нехай недобровільно і не без боротьби, підкорився новій тиранії, в порівнянні з якою царська Росія здається раєм волі. За таких умов можна зрозуміти іноземців або російських євразійців, які приходять до висновку, що Росія органічно породжує деспотизм – або фашистську «демотію» – зі свого національного духу або своєї геополітичної долі; більше того, в деспотизмі всього легше здійснює своє історичне покликання…» (Георгій Федотов, «Росія и свобода // Доля та гріхи Росії», Том 2, – С.-Петербург, 1992, с.276-303, в сб. «Новий град», Нью-Йорк, 1952);
«За що ви боретеся? Вам подобається фашизм? Але Росія являє собою саму послідовну форму фашизму, а Сталін проголосив гасло про велику могутню Росію» (Георгій Федотов, «Захист Росії», Нью-Йорк, 1988. С. 205);
«В іншому місці Федотов зауважує, що якщо вчора про зародження російського фашизму можна було говорити лише як про припущення, то нині це – доконаний факт. Точне позначення радянської системи – націонал-соціалістична. Можливо, що Федотов зайшов трохи далеко у своїх узагальненнях і завуалював певні відмінності між двома тоталітарними системами. Однак він вказав на цілком реальну проблему, і для того часу його пророкування були безсумнівно пророчими... У радянський період вийшла коротка біографія Пурішкевича. У ній говориться, що за десять років до виникнення фашизму в Європі Пуришкевич вже виробив відповідний стиль поведінки (С.Б. Любош, «Російський фашист Володимир Пуришкевич», Л., 1925, с.29) і що він в інтелектуальному і моральному відношенні був на голову вище інших вождів правої царського фаворита» (Уолтер Лакер, «Чорна сотня. Походження російського фашизму»);
«Ставлення росіян до всіх сусідів, до народів своїх вчорашніх колоній – це всього-на-всього комплекс неповноцінності в концентрованому вигляді. Шовінізм в Росії – це не якісь маргінальні групи неонацистів, скінхедів та іншої нечисті. Ні, шовінізм, що переходить у російський фашизм, – це глибинний, щирий світогляд саме самого російського народу, горезвісного «старшого брата»…» (Борис Стомахін, «Чи може Чечня перемогти Росію?»);
«Будь-які мрії про свободу, будь-які спроби цивілізування наштовхуються в Росії будь-якого століття на нездоланну стіну рабського, холопського менталітету народу, що не вміє та не хоче самостійно працювати і жити на зароблене, а мріє лише про доброго пана, стійло і корито з пійлом, яке пан не забуває регулярно наливати. Справді, «до чого стадам дари свободи»? І до чого обом сторонам – і народу-бидлу, і владі-пастухам – якісь любителі свободи, що бовтаються під ногами та теревенять про якісь там свої права і настирливо вимагають їх дотримання? У психушку їх, в табір, у СІЗО – під схвальне мукання і мекання народу!... Так було в Росії завжди, і так буде завжди... доки існуватиме сама Росія. Тоталітарна, бузувірські жорстока держава, тиранія міжнародних злочинців зі схвалення маси люмпенізованого бидла, що добровільно відмовляється від своїх прав в обмін на «соціальні гарантії» в стійлі...» (Борис Стомахін, «Розпад імперії – єдинй вихід»).
3. «За 21 місяць правління комуністів у 1939–1941 рр. на території Західної Білорусії та Західної України було депортовано у східні райони СРСР близько 320 тис. жителів. Кількість заарештованих, у тому числі засуджених до розстрілу, склало 120 тис. осіб. Таким чином, за неповних два роки було репресовано 3% населення приєднаних областей: «У Західній Україні більшовицька влада знищувала в першу чергу активних суспільно-політичних діячів, щоб таким чином обезголовити народну масу і позбавити українське суспільство елементів організованою національного життя». «Коли Совєти прийшли, – розповідав через багато років в радянському таборі український націоналіст Володимир Казановський дисиденту Михайлу Хейфецу, – вони в нашому Бучачі забрали 150 осіб. Всіх, у кого освіта була» (Олександр Гогун, «Сталінські командос. Українські партизанські формування, 1941–1944»).
4. «Зате фактів удосталь вистачає про сексуальне насильство партизан в західних областях УРСР. Очевидно, що багато командирів, розглядаючи місцеве українське населення як вороже, дозволяли підлеглим чи не будь-які «витівки». Зокрема, про поведінку колег з території Рівненської області своєму начальнику 9 серпня 1943р. доносив командир загону ім. Котовського: «Групи Баті виступили з Близького через Березув. Група Воронцова пиячила, ґвалтувала жінок, підпалювали хату, безперервно стріляли, боєць Семикін, намагаючись вистрілити в мене, поранив свого – Маркова». Характерний опис бандерівцями ситуації на території Волинської області: «В с. Мшанці, Головній (зараз – Любомльський район Волинської області. – А.Г.) та інших ґвалтували жінок і дівчат. У Головній був такий випадок: один чер[воний] на подвір'ї хотів ґвалтувати 14-річну дівчину. Її батько, що ховався в підвалі, не витерпів, вийшов і почав його докоряти. Червоний побив його за це до напівсмерті. У лютому 1944р. у Горохівському районі Волинської області був зафіксований показовий випадок: «Оперуючи по селах, червоні ґвалтували жінок. Напр[иклад], ґвалтували 60-річну жінку в Клені. У с. Воромлі під час галтування 5 дівчат, увійшов червоний старшина-лейтенант. Коли заборонив цей вчинок, трохи його не застрелили, і він пішов». Після війни Дмитро Медведєв згадував про подібний факт: коли чекіст розмовляв з командиром 12-го батальйону з'єднання А. Сабурова І. Шитовим, майбутнім командиром Тернопільського з'єднання, і командиром 7-го батальйону Л. Івановим, майбутнім командиром Волинського з'єднання про те, що їх бійці займаються бандитизмом та грабунками, не кажучи про пияцтво, і вимагав навести порядок, дисципліну, «колишній комісар батальйону Шитова сказав мені: «Що Ви хочете, щоб нас в першому ж бою вбили наші партизани?» Вони боялися своїх партизанів. Але повернемося до бандерівських звітів. У Тернопільській області в березні 1944р. червоні, за свідченням націоналістів, в першу чергу прагнули знайти і знищити членів ОУН, але цим не обмежувалися: «Іншим їх заняттям є – «Давай горілку, сало». Коли дістануть горілки, п'ють до втрати здорового глузду. Кидають зброю, стріляють в хаті, валяються по землі. Масово ґвалтують жінок під загрозою револьвера. До зґвалтованих жінок йдуть «у черзі». Йде 10-20 чоловік до однієї зґвалтованої жінки. Є масові випадки, що в одному селі ґвалтують від 20 до 50 жінок». Через два тижні у Львівській області спостерігалась точно така ж картина: «Партизани напиваються до безпам'ятства, а в такому стані ґвалтують жінок» (Олександр Гогун, «Сталінські командос // Українські партизанські формування, 1941–1944»).
5. «Від 4-го Українського фронту вимагали вишукування людських ресурсів на місці – мобілізації воюючих віків у Західній Україні, вербування добровольців у Зaкaрпaтті... Брак людей був настільки відчутним, що мобілізацію перетворили, по суті, в ловлю людей, як свого часу работоргівці ловили негрів у Африці. Добровільність була зорганізована по-радянськи, приблизно так, як організовується стовідсоткова «добровільна» явка радянських громадян до виборчих урн... З дивізії виділялися війська в розпорядження мобілізаторам та вербувальникам, і, повертаючись назад, офіцери та солдати розповідали... Ось одне з таких оповідань: «Ми оточили село на світанку. Було наказано в кожного, хто спробує втекти з села, стріляти після першого попередження. Слідом за тим спеціальна команда заходила в село і, обходячи будинки, виганяла всіх чоловіків, незалежно від віку і здоров'я, на площу. Потім їх конвоювали у спеціальні табори» (Генерал-майор Петро Григоренко, «У підпіллі можна зустріти тільки пацюків…»).
6. «Голодомор був задуманий російською адміністрацією, як акція особливої важливості, у Москві, здійснений з Москви, руками Москви і за допомогою московських багнетів і місцевих сатрапів, посланих та поставлених Москвою. З метою ліквідації українців і заселення України слухняними покидьками російського суспільства – як це зробили з землями німців Поволжя, кримських татар, чеченців, калмиків, карачаївців, балкарців та ін. Що й було здійснено в Східній Україні. Мешкаюча там сьогодні п'ята колона росіян, налаштованих на Москву, в буквальному сенсі співає і танцює на кістках мільйонів українських мучеників. Все це підтверджується фактом безмежного за своїм масштабом знищення української інтелігенції в період Голодомору. Його розмах на порядок, якщо не більше перевершує загальновідомий Великий Терор проти російської культури. Уявіть собі фізичну ліквідацію всього російського Срібного століття і всіх молодих письменників 1920-х років. Саме це сталося в Україні. «Були вбиті всі підряд», – саме так сказав мені колись мій покійний батько, який починав свою кар'єру в столиці Радянської України Харкові на кіностудії «Кінорабмол», заснованої дивом вцілілим Леонідом Луковим. Символісти, неокласики, футуристи, члени об'єднань «Гроно», «Гарт», «Ланка», «Арена», «Плуг», «Молодняк», «Спілка письменників західної України» та інших були вирізані майже повністю. Хто не був вирізаний – покінчили самогубством, як Хвильовий, Любченко, Борис Тенета, або померли на вулиці, як академік Михайло Слабченко. В історії України це так і називається – розстріляне відродження. Пік терору – 3 листопада 1937 року, коли в Сандормоху (Карелія) був розстріляний Лесь Курбас і з ним 198 письменників, художників і вчених з України... Якщо ж борзо замість покаяння і вибачень Москва приймається в черговий раз тягнути й не пускати українців до Європи, мимоволі виникає питання щодо психічної нормальності московської адміністрації, яка з холодним садизмом чекає, поки Україна остаточно задихнеться в її братніх обіймах. Про моральність московської адміністрації питання не виникає вже давно. Росія перетворилася на грудну жабу пострадянського простору…» (Андрій Безсмертний-Анзиміров, «Удушення України як російська національна ідея» ).
7. «Я хочу сказати, що більшовизм в Росії – не просто доктрина політичної секти Леніна, не дичка, що щеплена до російського стволу. Це явище не соціальне і не класове, це явище всього російського життя, його плід. Більшовизм в Росії – це психотип, і дай бог, щоб не генотип. Це національна риса ось, що страшно вимовити. Цим двом хамам, описаним Купріним, потрібен Сталін. Не Микола II, і навіть не Микола I, а саме Сталін. Цар-хам. Вони його чекають, вони їм чреваті. Сталін просто не міг не зрости на такому людському «гумусі». Купрін у 1908-му (!) зобразив двох абсолютно радянських людей. Абсолютно. Типові совки. Мимоволі погодишся з монархістом Володимиром Карпецем, який любить повторювати, що радянське – це і є російське. Треба задуматися: чи варто російським білим людям європейського складу особистості чіплятися за поняття «руський», доводити своє право на нього? Чи не пора їм почати формувати якісь нові, власні ідентичності на основі спільних цінностей та регіоналізму? Треба визнати, що поняття «руський» міцно монополізовано «агресивно-слухняним» бидлом. Адже російська ідентичність, як вона є, сформована Росією – імперією і церквою – в якості однієї зі своїх головних скріп...» (Олексій Широпаєв, «Тьма-вітчизна» );
«Марксистська опричнина – окремий випадок російської опричнини». – «Сталінське варварство – пряме продовження варварства Росії». – «Царизм і комунізм – один і той же противник». – «Все перейшло в руки деспотизму не в 1917, а в 1689» (за іншим варіантом – в 1564). – «Російський месіанізм під псевдонімом марксизму». – «Поділ російської історії на дожовтневу і післяжовтневу – під сумнівом...» – «Комунізм – ідеологічна раціоналізація російської імперіалістичної політики, – більш універсальна, ніж слов'янофільство або православ'я». – «Нема змін у російській політиці з 1917 року». – «Перебільшене ставлення до жовтневого перевороту: ...знищення первісної моделі (революції), повернення російської історії на круги своя». – «Насіння соціалізму загинуло в російському ґрунті» (Тут погоджуся: ґрунт виявився для соціалізму міцним, довелося киркою додавати). – «Як до революції панувало зло і придушувалося добро, так і після революції». – «Між царизмом і совєтизмом пряма спадкоємність в пригніченні», «якісна схожість»…» (Олександр Солженіцин, «Наші Плюралісти»);
«Рабство росіян споконвічно зумовлене. Це – рок історії. Навіть Ленін, що героїчно намагався перенести західне уявлення про свободу на російський ґрунт, не зміг звільнити росіян. Ленін, з його фанатичною вірою в марксизм, залізною волею, нетерпимістю, жорстокістю до ворогів, був сам носієм рабського менталітету росіян. Його вистачило лише на те, щоб знову навернути до рабства селян, пролетаріат та інтелігенцію. Він не міг впоратися з рабством, оскільки рабство було закладено у ньому самому. Він, як і Достоєвський та інші «російські пророки», був «народженим від нашої неволі» (Деніел Ранкур-Лаферьєр, «Мазохізм у російській літературі // «Тисячолітня раба» Василя Гроссмана»);
«...Ми ростемо, але не визріваємо; йдемо вперед, але по якомусь непрямому напрямку, що не веде до мети... У наших головах рішуче немає нічого загального. Все в них часткове, і до того ж невірне, неповне. Навіть у нашому погляді я знаходжу щось невизначене, холодне, трохи схоже з фізіономією народів, що стоять на нижчих щаблях суспільних сходин... За все продовження нашого суспільного існування ми нічого не зробили для загального блага людей; жодної корисної думки не зросло на безплідному нашому ґрунті; жодної великої істини не виникло посеред нас» (Петро Чаадаєв, «Філософічні листи»).
8. «Почуттєве сприйняття життя росіянами пояснює, чому в них більше східної ірраціональності, ніж західної раціональності, звідки йде їх особлива пристрасність. Емоції у них частіше переважають над розумом, а пристрасті – над матеріальними інтересами. При вирішенні важкого питання російська людина буде керуватися частіше «голосом серця», а не розумом. Від неї важко вимагати об'єктивності, «розумності», спокійного підходу до справи та жорсткої логіки... Вони довго, складно і глибоко думають над серйозними питаннями буття. Але це зовсім не означає, що довгі роздуми приведуть їх до певних рішень або рішучих змін у житті. Здатність мобілізувати себе до конкретної діяльності у них не розвинена, перебуває «на рівні дитини». Тому будь-яка критична ситуація, коли потрібно зібрати волю, проявити самостійність, може викликати у росіянина «дитячі реакції» (Алла Сергєєва, «Росіяни: стереотипи поведінки, традиції та ментальність»);
«Переважно правопівкульне мислення в зрілому віці і відповідна йому необоротна лінгвопсихогенна (ментальна) інфантильність – «холопство» (від англ. «Infant» – немовля та від укр. «хлоп'я», болг. «хлапе» – «малюк, дитина»; укр. «хлопець», чеськ. «chlapec», болг. «хлапак», польськ. «chlopak», в.-луж. «khlор» – хлопчик) супроводжуються, насамперед, зниженим рівнем інтелектуального розвитку дорослої російськомовної людини:
«Інфантил (холоп зі зниженими інтелектуальними здібностями, – П.Д.) – доросла (за паспортом) людина з психічним інфантилізмом. Інфантил – зовсім не те ж, що людина-дитина. Інфантил відстає від середньостатистичної норми розвитку, людина-дитина (фактично – те ж саме, що і холоп в Московії, – П.Д.) – від можливості стати дорослою людиною. Інфантил – вихід за межі норми, варіант деякої патології. Людина-дитина – звична норма (в Росії і в російськомовних регіонах України, – П.Д.), оскільки душевно дорослих людей навколо нас не багато. Кожен другий навколо нас – людина-дитина, – коли незрозуміло навіщо ображається, без мети лається, прилипає до телевізора і купує яскраве та смачне, а не потрібне і корисне» (Н.І. Козлов, «Енциклопедія практичної психології // Інфантил»);
«Риси особистості людини-дитини (холопа, – П.Д.): низька відповідальність, паразитизм, несамостійність; невміння контролювати свої почуття і бажання; неконструктивна, а іноді і деструктивна поведінка і реакції; образи на критику, мстюльки, роздратування; шаблонне бачення ситуації і шаблонне реагування на події; невротизм замість душевного здоров'я... Нерідко риси людини-дитини і причина, і наслідок незрілості – недорозвинення інтелектуального, душевного або духовного» (Н.І. Козлов, «Енциклопедія практичної психології // Риси особистості людини-дитини»);
На підставі російської народної мудрості: – «Чоловіка від хлопчика відрізняє лише вартість іграшок, якими вони граються» – ментальну інфантильність, звичайно ж, можна відрізняти від психічної інфантильності і розглядати її як лінгвопсихогенну інфантильність, що не підлягає клінічній медичній корекції. Тому-то стосовно нинішньої ситуації в Росії цілком прийнятним може бути і такий висновок:
«В екстремальних ситуаціях логічне обдумування ситуації уповільнює необхідні дії. З усього цього зрозуміло, що для благополучного існування популяція повинна включати обидва варіанти емоційного і когнітивного функціонування: як з втратою, так і збереженням дитячих особливостей. Тому й той, і інший слід розглядати як норму» (С.Ю. Циркін, «Психічний інфантилізм»);
Вельми виразно ця «норма» відображена Достоєвським у романі «Недоросток»:
«Назва роману – метафора. Аркадій Долгорукий – недоросток не в прямому, а переносному сенсі. Хоча герой і наполягає, що за законом і одружитися може, він ще не подорослішав не фізично, але в духовному сенсі» (В.М. Захаров, «Творчість як усвідомлення Слова»);
«Весь наш народ – недоросток, а післяперебудовні спокуси – доросле життя (побічно, це підтверджують все ті ж опитування: іноземній молоді Росія імпонує на 20% більше, ніж літнім; рибалка рибалку бачить здалеку). Так хочеться блиснути перед оточуючими елементами дорослого і розкішного життя – пафосною іномаркою, будинком, яхтою... Крикнути заздрісному плебсу на нашемарках – «А я зміг! Я всіх вас зробив і маю!» (у вигляді безправних найманців і лохонутого електорату). Вульгарний кіч став елітарною модою. Старий і новий світ перехворів цим давно. Він живе розумом, а ми – емоціями. Там замислюються і запитують – «Навіщо тобі трактороподібний джип, якщо ти не фермер? Навіщо БМВ, якщо ти не банкір, сутенер або мафіозі? Навіщо золотий мобільник, якщо ти не епатажний фрік з гламурного журналу? Навіщо океанська яхта на Москві-річці? П'ять спалень на п'яти поверхах для бездітного тебе і дружини?». Все, що не раціонально, – емоційно. А крайні емоції, пристрасті – доля недоростків і бабуїнів, що відрощують статусні гриви для залякування одноплемінників. Бути гамадрилом та літнім недоростком у цивільному світі – поганий тон. А в іншому світі – хамло на джипі по зустрічній, вбачається сміливим нахабою» (Станіслав Михайлюк, «За що Росію не люблять іноземці?»).
Аналогічно тому, як немає чіткої межі між людиною, злегка схибленою чимось, і акцентуйованою особистістю, немає її і між інфантилом і холопом (людиною-дитиною). До того ж за межами Росії, взагалі, відсутнє таке поняття як «людина-дитина», а відповідне йому поняття «холоп» втратило колишньої свій сенс через дорослішання націй і стало вживатися лише в якості образи. Отже те, що є нормою в Росії і в деяких інших нецивілізованих державах, нормою для Західної Європи, звичайно ж, може і не бути. І, тому-то, ментально інфантильна російськомовна людина цілком справедливо там може розглядатися як психічно інфантильна людина і науково класифікуватися як інфантил, а не як «людина-дитина»:
«Взагалі англійський народ вважає нас, чужинців, якимись недосконалими, жалюгідними людьми. «Не чіпай його, – кажуть тут на вулиці, – це іноземець», – що означає: «Це бідна людина або немовля»…» (Микола Карамзін, «Бідна Ліза»).
«Одна недурна людина сказала, що авторитарні держави поводяться так, наче їх мешканці – підлітки. А тоталітарні поводяться так, наче їх мешканці – діти. Відомо й те, що більш розвинутим, більш цивілізованим народам первісні здаються підлітками або дітьми. «Великими дітьми» називали африканців і індіанців майже всі європейські переселенці; хто з роздратуванням, хто з розчуленням, але називали. Менш відомо, що «великими дітьми» вважали навколишні племена жителі Давнього Єгипту ще в II тисячолітті до Різдва Христового, а Овідій, засланий до берегів Чорного моря, писав про «дорослих дітей» цих країв. Росіяни часто... занадто часто виявлялися в цій же малоповажній компанії. Але дозволю собі зауважити, що німці і жителі Західної Європи ніколи не тримали за літніх діточок ні поляків, ні західних руських (українців і білорусів, – П.Д.)» (Олександр Бушков, Андрій Буровський, «Ожилий кошмар російської історії. Страшна правда про Московію» // «Цивілізація підлітків»);
«Мені здається, що, вводячи визначення народу «дорослого» і «недорослого» (точніше, «первісного психічно інфантильного», – П.Д.) для характеристики його схильності відповідно до демократії чи авторитаризму, ми можемо з несподіваною легкістю прояснити картину багатьох історичних процесів, досі притуманених емоціями учасників дискусії, що збивають з пантелику. У світлі всього вищесказаного безглуздо звинувачувати Достоєвського та Солженіцина в ретроградстві: адже не такий це смертний гріх – знати і розуміти дитячу душу свого народу! І навіть їх претензії до нудних ковбасників-швейцарців змінюють своє первісне забарвлення – непристойно злісні в устах дорослого, вони звучать майже мило в устах дитини, якій життя дорослих здається нудним. Їй огидні дорослі дядечки й тітоньки, що ведуть нескінченно занудливі розмови про політику, ціни та податки. Народ-дитина хоче грати в «сищики-розбійники» або в «дочки-матері» – як же не побоюватися тої дитячої відчайдушності, з якою цей народ може зловжити рівноправністю, що отримана не за чином, вірніше – не за віком?!» (Ніна Воронель, «Ліберали проти ретроградів»);
«Мова не про особистому мужність, і не про мужність народу, а про те, що інфантильні люди не здатні самі робити те, що повинен робити Батько. Саме таким Батьком, точніше, «тінню Батька» став Володимир Путін для частини російсько-радянських людей. Діти заспокоїлися на час. Не розуміючи, що під ці їхні страхи цілком можуть дати іншого татуся, який знову їх вистроїть у колони, і вони знову будуть ходити строєм. І цей новий Батько може надати їм ПОРЯДОК, про який вони так тужать. Але порядок цей він надасть не в ім'я турботи про них, а в ім'я інтересів еліти. Але дітям адже неважливо у чому полягає ПОРЯДОК. Важливо, щоб відновилися правила гри. Важливо, що знову є Батько, і він суворий, і він знає, як і що потрібно робити. І тоді для російсько-радянських людей світ знову наповниться гармонією» (Олександр Самоваров, «Інфантильний СРСР. Радянська людина так і не зросла»)…»
(Павло Данильченко, «Мова моя – ворог мій», частина 1)
9. «Уряд однієї країни не може пробачити народу іншої проявлену до нього підлість та ницість з боку свого населення – парадокс, який подарувала світові демократична Франція» (Олександр Мучник, «Філософія гідності, свободи і прав людини»).
10. Максим Горький, «Дитинство».
11. «Мені шкода тебе, російська думка, і тебе, російський народ. Ти є якоюсь голою істотою, після тисячолітнього життя без імені, без спадщини, без майбуття, без досвіду. Ти, як безприданна фривольна наречена, засуджена на ганебну долю сидіти біля моря і чекати добродійного нареченого, який взяв би тебе в руки, а то ти змушена будеш віддатися першому покупцю, який розрядивши і обірвавши тебе з усіх боків, кине тебе потім, як непотрібну затаскану ганчірку…» (Василь Ключевський, з щоденників та записників, поміж 14 квітня і 7 травня 1866р.);
«Таємниця душі Росії і російського народу, розгадка всіх наших хвороб і страждань – в неналежному, в хибному співвідношенні мужнього і жіночного початку. У схованках Росії, в душі російського народу не здійснилося внутрішнього шлюбу, шлюбного з'єднання мужнього і жіночного початку, не був здійснений андрогінний образ. Мужній дух не з'єднався органічно з жіночною душею Росії, не опанував зсередини народної стихією. У Росії не відбулося того, що сталося у Франції, в Англії, в Німеччині, у всіх народів Заходу. Там на відомому рівні розвитку в національно своєрідній формі прокидався мужній дух і зсередини, органічно оформлював народну стихію. Російська земля все залишалася жіночною, все поводилася мов наречена, все чекала нареченого зі сторони. Вона віддавалася багатьом чоловікам, що приходили зі сторони, але ніколи не відбувалося від цього істинного шлюбу. Російський народ ніколи не міг із власних надр народити мужньої влади, він шукав її на стороні, закликав варягів чи німецьких чиновників» (Микола Бердяєв, «Філософія нерівності»);
«Я ніколи не був заражений народницькими ілюзіями та ідеалами, завжди вважав їх помилковими, а частиною фальшивими, підробленими, заснованими на незнанні життя взагалі, і народної особливо. Ще в 1904-1906 рр. я дивувався, як і на чому тримається таке історичне непорозуміння, як Російська імперія. Тепер мої передбачення більш, ніж виправдалися, але думка про народ не змінилася, тобто не погіршилася. Бидло залишилося бидлом. Якби не світова війна, то м(оже) б(ути) ще десяток – другий років непорозуміння залишилося б нез'ясованим, але кінець загалом можливо було передбачити. Останні гілки слов'янської (точніше слов'янофонної туранської, – П.Д.) раси виявилися настільки ж нездатними засвоїти і розвивати далі європейську культуру та виробити міцну державу, як і інші гілки, раніше запалі в рабство. Великорос побудував Російську імперію під командою головн(им) чином іноземних, особливо німецьких, інструкторів і підтримував її витривалістю, плодючістю і покірливістю, а не здатністю міцно засвоювати культурні навички, виробляти своє право та будувати міцні осередки держави. Витривалість і покірність йому знадобляться і надалі, а щоб плодитися, доведеться, мабуть, вирушати до Сибіру…» (Історик академік С.Б. Веселовський, з щоденника, 28 березня 1918; Питання історії, 2000, №6).
12. Олександр Браіловський, «Країна підкованих бліх»;
«Можливо, росіяни в Росії страждають більше інших народів, але вони ні за що не захочуть страждати на самоті, і ніколи не пробачать успіху і благополуччя своїм колишнім сусідам по комуналці...» («Думки про Росію», Ğomumi bәxәs – General topics);
«– «Я не буду заглиблюватися в антропологію, щоб мене не записали в фашисти, але скажу про головну відмінність між нами: вони (росіяни, – «ГОРДОН») – раби, а ми – вільні люди. І нічого з цим не зробиш»... За словами письменника (Подерв'янського, – П.Д.) ставлення росіян до українців не можна змінити ніякими соціальними реформами. «Кацапи відчувають ненависть рабів до вільних людей. Це споконвічно глибока ненависть. Бо для них той, хто не раб, – ворог. Інакше у них не виходить. Їх тепер бісить, що люди, яких вони вважали своїми, до того ж злегка недоробленими, з якоюсь смішною мовою, в якомусь дурнуватому одязі, з якимись ідіотськими претензіями, раптом виявилися вільними людьми. І це пробачити їм не можна. Їх потрібно знищити. Якщо не фізично, то, принаймні, їх культуру, амбіції, політичну самостійність. Таке завдання. І тут абсолютно не в Путіні справа. Він не робить нічого такого, що не подобалося б цьому народу. Російський народ і його президент – єдині, як свого часу народ і партія», – підкреслив Подерв'янський. Він зазначив, що не слід дивуватися зростаючому рейтингу Путіна і відокремлювати президента РФ від російського народу, оскільки «вони однакові». Згідно з результатами червневого опитування «Левада-Центру», рівень схвалення росіянами діяльності президента РФ Володимира Путіна зріс до 89%. Більшість росіян – 85% – як і раніше підтримують рішення керівництва країни про анексію Криму. До України негативно ставляться 59% росіян» («ГОРДОН», з інтерв'ю Леся Подерв'янського);
«Зіньковський не поділяв таких думок, що, мовляв, великодержавна політика Росії – це справа рук власне уряду, а в народі панують зовсім інші погляди, що «народ, мовляв, московський, якби мав можливість висловити свої думки, засудив би це варварство». Вважаючи інтелігенцію виразником думок народу, Зіньковський відзначає, що російська інтелігенція, за окремими винятками, «наголо централістична, асиміляторська», а тому «на превелике нещастя – це неправда». Тому урядова поведінка у справі асиміляції повною мірою відповідає поглядам самого народу московського, його історії, його культурі», а його уряд – це «гармонійний і логічний твір історії московського народу», адже, якби московський народ чинив опір «вакханаліям асиміляторськім», то урядові спроби були б «мертвонародженими і марними без допомоги суспільної». У результаті такого аналізу Зіньковський приходить до цілком логічного висновку, що «народ, який виростив у себе деспотів, деспотично буде поводитися і з тим, хто матиме нещастя під його п'яту потрапити. Раб, зробившись силою, стає деспотом...» (Іван Боднарук, «Історія української літератури XIX ст.: Трохим Зіньковський (1861-1891)»).
«Гуманістичний зміст політики держави залежить від інтелігенції, від того, як вона оцінює минуле, розуміє сьогодення і бачить майбутнє, наскільки вона здатна виробити в інтересах народу таку картину світу, де не змогли б жити і розвиватися конфлікти, а панували б діалог, довіра, злагода і взаєморозуміння. Агресивна, загарбницька політика Росії формується саме імперською позицією інтелігенції, яка живить таку політику, схвалює агресивну владу Росії, обманює народ, плодить рабську філософію. Російський інтелігент є продуктом російської історії, російських військових походів, російської нетерпимості до тих, хто став на шлях свободи і незалежності. Російський інтелігент – це мутант азійськості, помноженої на філософію «великої Росії» і практику підкорення інших народів. А це «гримуча суміш», яка постійно загрожує нестримним, непередбачуваним вибухом. Інакше важко пояснити, як може справжній інтелігент схвалювати і проштовхувати агресію Кремля проти України, виправдовувати вбивства і насильство, закликати до поневолення українців, до їх знищення. ... Змінити Росію неможливо. З нею потрібно навчитися жити, не поступаючись ні за яких умов свободою, демократією і правами людини заради тимчасових меркантильних інтересів. Будувати новий світ, світ сумлінного, відповідального співробітництва за участю Росії неможливо. До такого сценарію Росія не готова. Міжнародне співтовариство повинно створити такі умови світового порядку, які змусили б Росію вчитися поважати інтереси держав і народів, керуватися дипломатією і компромісами, відмовитися від опори на силу, на війну. Інакше над світом завжди буде нависати російська загроза. Захист України може бути ефективним тільки в системі НАТО. Членство в НАТО – життєва необхідність для збереження і розвитку української нації, над якою завжди висів і висить російський дамоклів меч. Питання стоїть так: або незалежність України в сім'ї європейських країн, або залежність від Росії. Росія розуміє і сприймає тільки таку "рівноправність", коли вона зверху, коли вона диктує свої умови співпраці і визначає зміст української політики. Не знати і не враховувати цього при розробці внутрішньої і зовнішньої політики – значить ставити під загрозу існування української ідентичності. Захід помиляється, думаючи, що Росію можна змінити. Ні, можна відповідно до російського фактору формувати свою політику, яка повинна запобігти російськім експансіоністськім метам» (Леонід Кравчук, «Ідеологія війни Росії проти України: війна чи АТО?» Перший лист Кравчука українцям).
13. «…«Народ» – одне з найточніших понять російської мови. Воно має на увазі подвійне перенесення відповідальності: з «я» на «ми» і з «ми» на – рід: «ми-вони», зовнішньо-внутрішній фактор, що означає вічні пошуки не самопізнання, а самовиправдання. Слово «народ» зацементувало народ на століття. Незважаючи на відмінності між станами, поколіннями, статями і областями, росіяни – спілка нащадків, битих батогом і канчуками. Росіяни – діти тортури. Там, де особливості індивідуального життя процвітають за рахунок громадського, народ – метафора або зовсім неіснуюче слово. У цій країні воно передає суть неправої справи» (Віктор Єрофєєв, «Енциклопедія російської душі // Ворог народу»);
«Вірно: слово «народ» заворожує. По перше, «vox populi vox dei», що було справжньою правдою в античні часи. По-друге і головне, росіянина француз поплутав з його тисячу сімсот вісімдесят дев'ять роком; ідолопоклонство почалося зі взяття Бастилії. Щасливі англійці, що обходяться без цього спокусливого слова: для них є тільки люди, конкретні люди. Чи не звідси англійські свободи і американська конституція, цей Парфенон права? Повторимо до оскоми те, чого в Росії не розуміють: англійське «nation» зовсім не нація (у російському її розумінні, – П.Д.), не народ, а країна. Словосполучення Організація об'єднаних націй – хрестоматійна помилка перекладача. Хіба народи ця організація об'єднує, а не країни?» (Юрій Колкер, 2009, «Семеро проти міфу»);
«Нація – зовсім не те саме, що плем'я, раса і етнос. Нація – це суспільство, відкрите для всіх і об'єднане не зовнішньою схожістю – не генетикою і навіть не мовою. Націю об'єднує щось набагато більш міцне – спільна ідентичність її членів, або, кажучи просто, загальна свідомість і дух братерства. У казці Кіплінга звірі й птахи допомагали Мауглі, коли той говорив їм заповітне слово «Ми з вами однієї крові». Секрет нації саме в такому заповітному слові, яке може об'єднати воєдино всіх, незважаючи на статус, походження і зовнішність. Нація збирає всіх, хто думає однаково (і хто має позитивну комплементарність один до одного, завдяки відсутності серйозних відмінностей у ментальності, – П.Д.). Говорячи інакше, це культурна спільнота. Спільність людей із загальною долею і спільними мріями. А вже потім творці нації придумають її членам і загальне походження з історією, і спільну мову, і загальне ім'я – ще кілька десятиліть тому такі нації, як ірландці, словаки і норвежці, просто не існували, а для німців і зараз місцевий діалект часто ближче літературної німецької, яку вивчають у школах. Але узи загальної культури (і єдиної ментальності, – П.Д.) будуть міцнішими будь-яких кровних і мовних» (Юрій Аммосов, «Росія – країна нещасних»);
«У світовій суспільній практиці затвердилося уявлення про нації як територіально-політичні утворення зі складними, але єдиними соціально-культурними системами. Якими б неоднорідними за складом не були державні спільноти, вони всюди самі визначають себе як нації і вважають свої держави національними або державами-націями. Народ і нація виступають в даному випадку як синоніми, і саме ці категорії надають початкову легітимність сучасній державі. Подання про єдиний народ-націю є ключовим моментом забезпечення стабільності та злагоди у суспільстві, а також запорукою міцності держави не меншою мірою, ніж Конституція, армія та охоронювані кордони. Ідеологія громадянської нації припускає існування відповідального громадянина, єдиної системи освіти, версії спільного минулого з його драмами і досягненнями, символіки та календаря, почуття любові до Батьківщини і лояльності державі, а також відстоювання національних інтересів. Все це становить те, що називають націоналізмом в його цивільному та державному варіанті. Усі держави світу вважають себе національними державами, і у Росії немає підстав бути винятком. Всюди стверджується уявлення про націю незалежно від расового, етнічного та релігійного складу населення. Нація – це не просто результат етнокультурної уніфікації і «тривалого історичного формування», а підсумок цілеспрямованих зусиль політичної та інтелектуальної еліти щодо затвердження серед населення уявлень про народ як націю, про спільні цінності, символи, прагнення» (академік РАН, директор Інституту етнології та антропології РАН Валерій Тишков, «Російський народ і національна ідентичність»).
14. «Скрізь Руська земля, і ніде, ні в одному пам'ятнику не зустрінемо вираз російський народ. Почуття народної єдності, що пробуджувалося, чіплялося ще за територіальні межі землі, а не за національні особливості народу. Народ – поняття надто складне, укладає в собі духовно-моральні ознаки, що ще не були притаманні тодішній свідомості чи навіть ще не встигли достатньо виявитися у самому населенні Русі. Притому не встигли ще згладитися залишки старовинного племінного поділу, і в межах Руської землі було багато незайманих асиміляцією чужинців, яких ще не можна було ввести в поняття руського суспільства. З усіх елементів, що входять до складу держави, територія найбільш доступна розумінню; вона і служила визначенням народності. Тому почуття народної єдності наразі виражалося ще тільки в ідеї загальної вітчизни (що досі так і залишилося у Росії, – П.Д.), а не у свідомості національного характеру та історичного призначення і не в думці про обов'язок служіння народному благу, хоча і пробуджувався вже помисел про моральну відповідальність перед вітчизною нарівні зі святинею. На Любецькому з'їзді князі, поцілувавши хрест на тому, щоб усім дружно вставати на порушника договору, скріпили своє рішення закляттям проти призвідника, ...нехай буде на нього хрест чесной і вся земля Руська» (Василь Ключевський, «Російська історія», лекція 12);
«…«Знівечення російської людини призвело до знівечення самій Росії». Російська людина виникла за часів «татарського ярма», яке було зовсім не ярмом, а виробленням особливого типу (святий, подвижник), що багато в чому спирався на ціновані Чингізханом чесноти і був прищеплений до православ'я. Татарські мурзи обрусіли – і навпаки, російські «туранізувалися». Розпочата Петром I люта європеїзація країни поступово призводить до витіснення цього типу іншим: нетерпимим, агресивним, хижим – іноземцем у себе на батьківщині. Більш того, така псевдоросійська людина може носити маску і, прикидаючись, проповідувати чужі їй цінності; лицемірство ще сильніше спотворює її зовнішність…» (Georges Nivat / Жорж Ніва, «Повернення до Європи», VI. «Азійська сторона Росії»).
У Московії, та й пізніше в Росії розрізняли руських та іновірців, а не руських і інородців: «Ось як починається перший розділ Соборного Уложення 1649 року «Про богохульників, і про церковних бунтівників»:
«Буде хто іновірці якої-небудь віри чи і руська людина...»... на початку XVIII століття слова «руські» і «татари» вживалися не в якості етнонімів, як прийнято зараз, а в якості термінів, що позначають релігійну приналежність. Руські – це християни, а татари – мусульмани. Саме тому про «татар» говориться, що це не тільки кримці, кубанці, але й «інші мусульманські народи»…» (Н.Д. Гостєв, «Про значення слова «руський» у XVIII столітті» ).
Та й козаки ж називали себе руськими лише за вірою, а не за походженням, дистанціюючись таким чином від одновірців холопів, що обожнюють рабство:
«Цікаво, що аж до завоювання в 1920р. Радянською Росією Яїка і насильницького встановлення там радянської влади прості козаки (які не отримали освіти в царських навчальних закладах) не вважали себе росіянами в сучасному, етнічному плані (тобто великоросами, московітами), а сприймали себе як окрему народність, що сповідує руську – християнську віру. До слова сказати, точно такої ж думки дотримувалися і донські козаки, що було зафіксовано в кінці XVIII століття Рігельманом А.І. в його відомій книзі «Історія або оповідання про Донських Козаків» (1778р.): донські козаки «уявляють ніби б вони від таких собі вільних людей, а більш від Черкас та Горських народів взялися, і для того вважають себе за природою не від московських людей, і думають достеменно тільки обросіянившися, живучі при Росії, а не Російськими людьми бути. І за такої їх уяви ніколи себе московськими не йменують, нижче люблять, хто їх москалем назве, і відповідають на те, що «Я, мовляв, не Москаль, але Руський, і то за Законом і вірою Православною, а не за природою» (Олександр Ригельман, «Історія про донських козаків», – Ростов-на-Дону, 1992р., с. 17)» (Н.Д. Гостєв, «Про значення слова «руський» у XVIII столітті»).
«У статуті грецького імператора Лева Філософа (886-911 рр.) «Про чин митрополичих церков, що підлягають патріарху Костянтинопільському», на 60-му місці поіменована церква Руська (Ρωσια), а поруч наступна за нею церква Аланська» (Євграф Савельєв, «Історія козацтва від найдавніших часів до кінця XVIII століття»).
Вочевидь, руська церква у слов'ян Хазарії, нащадками яких є козаки, існувала вже задовго до виникнення Русі Київської:
«До 1945р. переважна більшість колишньої Великоросії, Російського Народу, краща частина, духовне його ядро або «серце», насамперед – вся Свята Русь, було фізично знищено. І всього за 28 років – це половина життя одного покоління! «І тоді, в травні 1945-го, Сталін виголосив свій знаменитий тост «За руський народ!» Ніхто не міг зрозуміти, в чому справа. Невже сатаніст і інтернаціоналіст насправді вклонився Руському Народу? Ні, Сталін знав, що «пірровим» характером перемоги йому вдалося довершити розпочату іудео-масонами з 1917 року справу винищення Великоруського народу, тобто, що Руського Народу більше немає! Він пив за здоров'я небіжчика. Те, що залишалося, і ще за звичкою (а також в знущання) називалося «руським», на ділі в переважній більшості Руським Православним Народом вже не було. Народжені у 1930-х роках вступали до життя здебільшого вже атеїстами. Етнічна ж приналежність, по крові, а також – територіальна, як ми пам'ятаємо, для Руського Народу спрадавна значили дуже мало або зовсім – нічого!» (Протоієрей Лев Лебєдєв, «Великоросія: життєвий шлях», гл. 34 «Голгофа Великоросії»)…»;
(Павло Данильченко, «Мова моя – Ворог мій», частина 4).
15. «У Росії не залишилося народу, замість нього – атомізоване населення і верхівка, що паразитує на ньому, плоть від плоті цього населення. Російська нація вже померла духовно і морально, і слідом за цим вмирає фізично. Врятувати – вже не народ, а окремих, приватних людей, не охочих гинути – може тільки корінний перелом у громадській світогляді... Однією з основних характеристик життя сучасних російських людей є боягузтво. Ми стали боягузливою нацією…» (Ігумен Петро Мещерінов, «Трагедія Росії» );
«Духовне життя європейські освіченого пана, що пам'ятає бульвари Парижу, що одержував листи з Бадену і Женеви, що сперечався про останній роман Жане і про «Фауста» Гете, була гранично далека від будь-яких душевних рухів селянина. Не тільки тому, що селянин не читав Гете, а ще й тому, що самі основи душевного устрою пана і його кучера виявлялися різними. Одні й ті ж слова російської мови мають для них різний зміст. Одні й ті ж події осмислюються не просто по-іншому, а в інших категоріях» (Андрій Буровський, «Заборонна правда про росіян: два народи»);
«…Синодальний переклад (Біблії, – П.Д.), разом з творами наших класиків, дозволяє побачити, як сильно змінилася мова, а разом з ним і менталітет народу. Дивує, як при настільки зміненій ментальності з нами залишилися такі риси, як відчайдушність, пияцтво, лінь, злодійство і дурість. Чим тільки живий великоруський шовінізм! Ці «родимі плями» – майже єдине, що підтверджує нашу руськість. По суті справи, це інший народ при тих же недоліках. Ось тема дослідження для філософів: куди діваються гідності і чому залишаються недоліки? ...Прочитавши хоча б словник Даля, ви погодитеся, що навіть в абсолютно ясні слова і фрази раніше вкладався інший сенс. Повторюся, ці мови схожі, але це мови двох різних народів, двох різних культур» (Станіслав Вершинін, «Обережно: Синодальний переклад!»);
«Малий народ створив велику літературу, на хвилину став совістю Європи (і був нею усвідомлений у цій якості), а після 1917-го згинув: опинився частково вирізаним у ході громадянської війни, частково виштовханим за кордон, де розчинився в інших народах. Його місце заступив народ великий, мужик-христофор, що продер очі, булгаковський Шаріков. При погляді з боку етнічно він був тим же самим народом. Але жорстокий досвід, поставлений історією, змушує думати, що це не так. Росії Пушкіна – не стало» (Юрій Колкер, «Тризна за Росією»);
«…Руський Народ (радянською владою, – П.Д.) був знищений фізично, тобто завершив свою історичну Голгофу, пішовши з земної області буття повністю. Деяка кількість його представників, тобто справді православних руських людей, ще якийсь час зберігалася. Але вона була вже настільки незначною, що не могла стати основою відродження народу, і нею можна було знехтувати. Замість Руського Народу на території Росії почав жити новий, інший народ, що говорить російською мовою, яка правда неухильно спотворюється, тому що нині в діловій мові зберігається тільки 16-17% російських слів, і що ніби то по крові походить від Руського Народу, а за духом, за світосприйняттям та світоглядом, вже нічого спільного з Руським не має…» (Протоієрей Лев Лебєдєв, «Великоросія: життєвий шлях», гл. 34 «Голгофа Великоросії»).
16. «Насамперед: ніякого (російського, – П.Д.) «народу» немає. Є сто сорок вісім мільйонів людей, об'єднаних в кращому випадку єдиним паспортом. Мало що їх об'єднує, крім громадянства. Всяка розмова про нарід (а не про набрід, – П.Д.) – найбільше огрубіння» (Віктор Шендерович, «Про себе»);
«Росіяни (точніше самозванці «руські», – П.Д.) – це не нація, – це люди, що втратили свою національність…» («Думки про Росію», Ğomumi bәxәs – General topics);
«Російського народу немає – є російськомовний набрід, який називає себе росіянами» (радянський і російський учений, криміналіст, доктор технічних наук, доктор юридичних наук, професор, старший радник юстиції, професор Олег Каратаєв);
«Але така глибина відмінностей між росіянами і рештою світу пов'язана зовсім не з тим, що росіяни якісь убогі. Причина дуже проста. З усіх народів світу, тільки росіяни не встигли пройти трансформацію в націю... Націоналізм – це почуття спільності з іншими, без якого життя у величезному сучасному світі – жах без кінця. І саме в такому жаху зараз і живуть росіяни. Люди без нації, ім'я без речі. Саме тому буксує російська економіка, під виглядом демократії країною править тиранія, москвичі і провінціали ненавидять один одного, а сусіди бояться нас як чуми, самі не розуміючи чому. Якщо кожен з нас боїться висунути носа зі своєї нірки, бачачи зовні тільки ворогів, країна залишається на розтерзання тим небагатьом, хто або безпринципний, або безрозсудний, щоб висунутися. До чого голосіння? У наших нещастях не винен ніхто, крім нас…» (Юрій Аммосов, «Росія – країна нещасних»).
«Люди не складають суспільство. Суспільство складають громадяни, а громадян у нас дуже мало. Так як громадян мало, будемо вважати, що суспільства немає – є населення і влада. Як в Африці. Населення саме по собі живе, влада сама по собі. Оскільки ні населення, ні влада не зацікавлені у взаємодії, влада робить те, що вважає за доцільне. Тому говорити про суспільство безглуздо. Люди, які є громадянами і якось висловлюють свою думку, складають мізерну частину російської держави, і їх можна не брати до уваги. – Чому так вийшло? – Так було завжди – і до революції, і після революції, і зараз. Я написав велику статтю про те, що є малий народ і великий народ, європейський народ і гігантський російський народ. Гігантський російський народ ніколи не мав громадянської свідомості…» (Андрій Кончаловський, «Про кризу церкви, президента-зрадника та пошук щастя»).
17. Григорій Явлінський, з інтерв'ю: Андрій Шарий, «Яблуко» готується до рішучих дій. Без СПС»;
«Пропозиція затверджувати в Росії поняття не російської, а руської нації і повернути дореволюційне розуміння руських як всіх, хто такими себе вважає, не може бути реалізованою. Українці і білоруси вже не погодяться знову зараховувати себе до руських, а татари і чеченці себе такими ніколи і не вважали, але всі вони разом з представниками інших російських національностей вважають себе росіянами» (академік РАН, директор Інституту етнології та антропології РАН Валерій Тишков, «Російський народ і національна ідентичність»).
18. «При нечисельності, злиднях і розрізненості тодішнього російського населення в східних землях не можна було й думати про те, щоб вибитися зброєю з-під влади монголів. Треба було обрати інші шляхи. Русі (точніше, лише Заліщанщині, – П.Д.) був уготований інший історичний шлях, для російських політичних людей – інші ідеали. Залишалося віддатися на великодушність переможців, кланятися, визнавати себе їх рабами і тим самим як для себе, так і для своїх нащадків засвоїти рабські властивості. Це було тим легше, що монголи, які безжально винищували все, що їм чинило опір, були досить великодушні й поблажливі до покірних…» (Микола Костомаров, «Історія Росії в життєписах її найголовніших діячів», Гл. 8. «Князь Олександр Ярославович Невський»);
«...З геополітичної точки зору російське царство базувалося на відновленні політичної єдності території Монгольської імперії. Тільки на цей раз центром об'єднання була Москва, а не Каракорум. За словами князя Трубецького, Російська імперія може бути названа спадщиною Чингізхана» (Георгій Вернадський, «Московське царство», Пер. з англ. Є.П. Беренштейна, Б.Л. Губмана, О.В. Строганової. – Твер: ЛЕАН, М.: АГРАФ, 1997. – с.10);
«Московська держава виникла завдяки татарському ярму... Російський цар є спадкоємцем монгольського хана. «Повалення татарського ярма» звелося до заміни татарського хана православним царем і до перенесення ханської ставки до Москви. Навіть персонально значний відсоток бояр та інших служивих людей московського царя становили представники татарської знаті... Сталося обрусіння та обправославлення татарщини, і московський цар, який опинився носієм цієї нової форми татарської державності, отримав такий релігійно-етичний престиж, що перед ним зблякла і поступилася йому місцем вся решта ханів західного улусу. Масовий перехід татарської знаті у православ'я і на службу до московського царя з'явився зовнішнім вираженням цієї моральної притягальної сили... Монгольське ярмо тривало більше двох століть. Росія потрапила під нього, ще будучи агломератом удільних князівств, самостійницьких, розрізнених, майже позбавлених понять про національну солідарність і про державність. Прийшли татари, стали Росію пригнічувати, а заодно і вчити. А через двісті з лишком років Росія вийшла з-під ярма у вигляді, можливо, і «недобре скроєної», але «міцно зшитої» православної держави, що спаяна внутрішньою духовною дисципліною і єдністю «побутового сповідання», яка виявляє силу експансії і назовні. Це був результат татарського ярма, той плід, за яким можна судити щодо шкодочинності або сприятливості самого ярма у долях російського народу» (Микола Трубецький, «До проблеми російського самопізнання // Про туранський елемент у російській культурі», Берлін, 1926, – с.49);
«...Боротьба московських князів з золотоординськими ханами була не боротьбою за незалежність, як подають московські історики, а змаганням за панування у цій азійській деспотичній державі. Більшість військових заходів Московії в 15-17 ст. були спрямовані на відновлення цієї держави, яка розпалася внаслідок переміщення її політичного центру з Нижньої Волги до Москви. Зміна ж назви (Московське царство замість Золотої Орди) було лише словесним камуфляжем. Не дивно, що після політичного звільнення від татарської залежності вплив татар на формування московитського етносу не зменшився, а навпаки, збільшився внаслідок прямого включення тюркських народів та держав до Московського князівства» (Андрій Куліш, «Книга пам'яті українців», Науково-пізнавальний посібник, Харків: «Просвіта», 2000, – с.13-14);
«Колискою Московії було криваве болото монгольського рабства, а не сувора слава епохи норманів. А сучасна Росія є не що інше, як перетворена Московія... Між політикою Івана III і політикою сучасної Росії існує не подібність, а тотожність – це доведе проста заміна імен та дат.... Московія була вихована та виросла в жахливій і мерзенній школі монгольського рабства. Вона посилилася тільки завдяки тому, що стала віртуозною (virtuoso) в мистецтві рабства. Навіть опісля свого звільнення Московія продовжувала грати свою традиційну роль раба, що став паном. Згодом Петро Великий поєднав політичне мистецтво монгольського раба з гордими прагненнями монгольського володаря, якому Чингізхан заповів здійснити свій план завоювання світу… Політика Росії – незмінна. Російські методи та тактика змінювалися, і будуть змінюватися, однак головна мета російської політики – підкорити світ і правити в ньому – є і буде незмінною. «Московський панславізм – всього лише одна з форм загарбництва» (Карл Маркс, «Викриття дипломатичної історії XVIII століття», Глава IV);
«У XII – XIII століттях на Північному сході Русі народжується чудовисько. Назвати його можна по-різному: і традицією політичного безправ'я, і деспотією, і азіатським шляхом розвитку. Незліченні лиха обіцяє цей шлях; безліч смертей, людських мук, розруху і здичавіння. Не одна кривава комета розтанула в небі, ледь чудовисько повело навколо своїми жовтими драконовими очима. Ось воно зметнулося, оскалилося напівдиким конем з безплідного монгольського степу. Повіяло в усі країни жаром тортурних горнів і згарищ, пішов від чудовиська сморід тіл, що розкладаються, палаючого людського м'яса, крові, неприбраних нечистот, перегару гидкої місцевої горілки. Втупивши вертикальну зіницю, чудовисько гарчить: гучно, люто, ненависно. У його реві чути гул вогню і плач незліченних вдів, крик дітей, що живцем згорають у церквах, виття посаджених на кіл і забитих батогами, стогони вмираючих від ран. Настане страшний день – і воно стрибне. Кілька століть чудовисько відривало від Русі шматок за шматком, жадібно жерло і все росло – ніби пучилося. Все голосніше і страшніше його рик, все більший простір отруєно смородом, що йде від нього. Чудовисько перемогло, розірвало на частини, зжерло Русь, спотворило її за своїм образом та подобою. Тому чудовисько називається тепер Руссю, Росією – за ім'ям тих, що були зжерті. Звичаї чудовиська йменуються «історично сформованим типом суспільства», злочини чудовиська – світлими подвигами; в гарчання і витті чудовиська відшукується неосяжний космічний сенс. Кидок чудовиська на Русь, винищування і пожирання Русі тепер називається не навалою Орди і не появою на Русі Чуда-юда поганого, а «збиранням російських земель»…» (Андрій Буровський, «Ожилий кошмар російської історії. Страшна правда про Московію»);
«Історична потвора, зашкарубла та архаїчна, кисло-гірка ти смородина, від якої все життя – оскома! Каламутно-брудна, задушливо-мерзлякувата, безнадійна, бездорожня, розповзалася квашнею млявою, отруювала гординею фальшивою. На вільних завжди озлоблена, виразки випнуті, не ліковані... Скільки життів тобою загублено! Скільки душ тобою скалічено!.. Нудотна та кривава, ти не мати і не красна дівиця, ти – чудовисько багатоголове. Зверху голови нахабно скаляться, знизу – рабськи звикли кланятися. Верх – зрубати б та не засмучуватися, але ж низ – все одно залишиться! Не зміниться, та не виправиться, новий верх з нього проклюнеться, і вчорашньому бидлу заздоровниця розчуленою слиною плюне…» (уродженець Москви Юрій Нестеренко, «Історична потвора…», Вірші і пісні, 2010).
19. «Територія Совдепії в 1918 році дивовижно збігається з землями князівства Московського в XV столітті. Ті ж корінні, лісові, бідні нечорноземні російські землі. Це не випадковість. Справа в тому, що Радянська влада зовсім не є наслідок з марксової теорії, вона самородна творчість російського генія. Точніше – зухвалого московського, бо вже заможним селянам російського Чорнозем'я і, тим більше, вільним козакам вона і в страшному сні не снилася. Революція була, якщо пам'ятаєте, соціалістичною, тобто, соціальною, а не національною. Тому війна і стала громадянською, а колишнім колоніям радянську владу принесли на російських багнетах – напевно, це і є інтернаціоналізм по-російськи. У Радах реінкарнувалася традиція громади, рівності у злиднях, патерналізму, колективної відповідальності (і безвідповідальності), а революція і війна дали можливість відірватися від набридлої та безнадійної праці, помститися кривдникам – поміщикам і городянам, досхочу пограбувати та покомизитися. Так що громадянську війну виграв російський селянин» (Максим Каммерер, «Якій же бути Росії?» );
«Цілком очевидно, не треба мати велику фантазію, щоб Росію-рабу побачити і в недавньому Радянському Союзі, який теж був Союзом-рабом, обернувши весь радянський народ на народ-раб, усі народи Росії на народи-раби колосального військово-промислового комплексу Радянського Союзу раба, і з допомогою грандіозної збройної потуги цього військово-промислового комплексу наша інтернаціональна держава народів-братів уже змагалася не з якимись там Кримом, Литвою, Польщею, а по суті з усім світом, нав'язуючи всьому світу руську ідею, руське діло під виглядом чи то соціалізму, чи то комунізму. «Комунізм переможе в усьому світі!» Не переміг, а зазнав краху. Але це зовсім не означає, що зазнала краху «руська ідея», і ми бачимо, як вона мімікрує і в яких способах виражається її самовиживання, неодмінно за рахунок інших» (Євген Гуцало, «Ментальність Орди // Раби рабів», або ж: «Яку Росію ми втратили»);
«Одержавлення і детериторіалізація етнічності разом з формулою «багатонаціональності» послужили одним з аргументів на користь розпаду СРСР в ім'я «національного» (читай: етнічного) самовизначення. Вже після розпаду радянський народ як спільність був оголошений химерою, а Радянський Союз – «останньою імперією». Проте дослідження показують, що СРСР, незважаючи на радикальний розрив у 1917-му, був продовженням Російської держави, хоча слово «Росія» зникло з назви, а разом з ним пішли з мови поняття «російський народ» і «росіяни»…» (Академік РАН, директор Інституту етнології та антропології РАН Валерій Тишков, «Російський народ і національна ідентичність»).
20. «Чим більше ми дізнаємося про війну – тим більш нез'ясовна Перемога. У 1964-му – через майже двадцять років опісля війни – я вперше почув про загородзагони – про геніальну систему самовідданої хоробрості. Йдеш в атаку – можливо, пощастить, німці не – вб'ють. Відступиш – свої вб'ють обов'язково» (Олександр Мінкин, «Чия перемога?»);
«Як і раніше, згідно доповідній записці майора держбезпеки В.М. Казакевича, «виключно велику роль» грали армійські загородзагони і дивізійні загороджувальні батальйони, що знаходилися позаду стрілецьких ланцюгів і додавали військам «стійкість», неодноразово «попереджали неорганізований відхід», невпинно допомагали бійцям «виконати свій обов'язок перед Батьківщиною» (Володимир Бєшанов, «Рік 1943 – «переламний»);
«Чорну» піхоту, або ж «чорносвитників», найчастіше використовували як перші ешелони при наступі Червоної Армії на найскладніших ділянках фронту. Звільнені з окупації чоловіки мали довести таким чином свою вірність Батьківщині. Це були ті самі – здебільшого ненавчені військовій справі, безправні «пораженці» і «окруженці», що в силу різних обставин потрапили під німецьку окупацію, і тому з офіційної позиції радянських каральних органів – громадяни «другого сорту». Ось цим якраз – одну гвинтівку на трьох, пів цеглини в руки і, як напуття: «Зброю добудете в бою!». А ззаду – загородзагони НКВС. Скільки «чорносвитників» загнали в крижані води Дніпра, скільки їх кануло у Вічність – вже не порахує ніхто» (Юрій Смола, «Обличчя», «Чорносвитники»).
21. «У всіх завойованих царствах вони без зволікань ВБИВАЮТЬ КНЯЗІВ і вельмож, які вселяють побоювання, що коли-небудь можуть чинити опір. Гідних ДЛЯ БИТВИ ВОЇНІВ І ПОСЕЛЯН ВОНИ, ОЗБРОЇВШИ, ПОСИЛАЮТЬ ПРОТИ ВОЛІ У БІЙ ПОПЕРЕДУ СЕБЕ. Інших же поселян, менш здібних до бою, залишають для обробки землі, а дружин, дочок і родичок тих людей, кого погнали в бій і кого вбили, ділять між залишеними для обробки землі... і зобов'язують ТИХ ЛЮДЕЙ НАДАЛІ ІМЕНУВАТИСЯ ТАТАРАМИ. Воїнам же, яких женуть в бій, якщо вони навіть добре б'ються і перемагають, вдячність невелика; якщо гинуть в бою, про них немає ніякої турботи, але якщо в бою відступають, то безжально умертвляються татарами. Тому, б'ючись, вони воліють померти в бою, ніж під мечами татар, і б'ються хоробріше, щоб довше не жити і померти швидше». Ось вона, тактика класичних паразитів – «зріз» верхнього шару національної еліти, без якої «простий народ» залишається, подібним стаду баранів, а потім це стадо ведеться... на забій» (Н.І. Васильєва, «Руська Хазарія // Від «великої Татарії» до Росії»);
«У самій московській землі вводяться татарські порядки в управлінні, суді, зборі данини. Не ззовні, а зсередини татарська стихія опановувала душею (Московської, – П.Д.) Русі, проникала в плоть і кров. Це духовне монгольське завоювання йшло паралельно з політичним падінням Орди. У XV столітті тисячі хрещених і нехрещених татар йшли на службу до московського князя, вливаючись до лав служивих людей, майбутнього дворянства, заражаючи його східними поняттями і степовим побутом. Саме збирання уділів відбувалося східними методами, не схожими на одночасний процес ліквідації західного феодалізму. Знімався весь верхній шар населення і уводився до Москви, замінюючись прийшлими та служивими людьми... Без винятку викорчовувалися всі місцеві особливості і традиції – з таким успіхом, що в пам'яті народній вже не збереглося героїчних легенд минулого... Кріпацька неволя селянства у (Московській, – П.Д.) Русі зробилася повсюдною в той самий час, коли вона відмирала на Заході, і не переставала обтяжувати до кінця XVIII століття, перетворившись на чисте рабство. Весь процес історичного розвитку в Русі став зворотним західноєвропейському: це був розвиток від свободи до рабства. Рабство диктувалося не примхою володарів, а новим національним завданням: створення Імперії на мізерному економічному базисі. Тільки крайньою і загальною напругою, залізною дисципліною, страшними жертвами могла існувати ця злиденна, варварська держава, що нескінченно розросталася... Світогляд російської людини спростився до крайності; навіть у порівнянні з середньовіччям – москвич примітивний. Він не міркує, він приймає на віру кілька догматів, на яких тримається його моральне і суспільне життя... Нова радянська людина не стільки виліплена в марксистській школі, наскільки вилізла на світ Божий з Московського царства» (Георгій Федотов, «Росія і свобода // Доля та гріхи Росії», Том 2, – С.-Петербург, 1992, у сб. «Новий град», Нью-Йорк, 1952, с. 150).
22. «Скасування права від'їзду справило глибоку зміну в положенні вищого класу населення, бояр. З вільних слуг своїх сюзеренів вони перетворилися в невільних служивих людей. Така ж глибока зміна відбулася протягом XV–XVI століть в положенні служивих князів; спочатку закріплені були за державою території їх уділів; потім закріпачили самих можновладних князів... Закріпачення служивих князів, розпочате Іоанном III Васильовичем, продовжили його син Василь III Іоанович та онук Іоан IV Грозний. При найменшій підозрі в бажанні служивого князя від'їхати його брали під варту, а потім вимагали укріплену грамоту з поручителями. Ці останні, в свою чергу, повинні були представити за себе гарантів- «подручников». У невід'їзді того чи іншого князя виявлялися, таким чином, зацікавленими сотні служивих людей. В 1568 році за князя Івана Дмитровича Бєльського поручилися 29 бояр; шість з них представили за себе 105 подручників» (Дмитро Калюжний, Ярослав Кеслер, «Інша історія Московського царства» // «Закріпачення бояр і князів»);
«Було б до того ж великою помилкою думати, ніби вплив рабства поширюється лише на ту нещасну, знедолену частину населення, яка несе його важкий гніт; зовсім навпаки, вивчати треба вплив його на ті класи, які витягують з нього вигоду, а не на ті, які від нього страждають. Завдяки своїм віруванням, найвищою мірою аскетичним, завдяки темпераменту раси, що мало піклується про краще майбутнє, нічим не забезпечене, нарешті, завдяки тим відстаням, які часто відділяють його від його пана, російський кріпак, треба сказати, гідний жалю не в тій мірі, як це можна було б думати. Його справжнє становище, до того ж, – лише природний наслідок його положення в минулому. До підпорядкування привело його не насильство завойовника, а логічний хід речей, що розкривається в глибині його внутрішнього життя, його релігійних почуттів, його характеру. Ви вимагаєте докази? Подивіться на вільну людину в Росії! Між нею і кріпаком немає ніякої видимої різниці. Я навіть знаходжу, що у покірному вигляді останнього є щось більш гідне, більш покійне, ніж в тьмяному і заклопотаному погляді першого. Справа в тому, що між рабством і тим, яке існувало і ще існує в інших країнах світла, немає нічого спільного. У тому вигляді, в якому ми його знаємо в давнину, або в тому, в якому бачимо в наші дні в Сполучених Штатах Америки, воно мало лише ті наслідки, які природно випливають з цього огидного інституту: бідування раба, розбещення власника, тим часом як в Росії вплив рабства незмірно ширше» (Петро Чаадаєв, «Уривки та різні думки»);
«Вже за часів правління Івана III в російській державі складається система авторитарної влади, що мала значні елементи східних деспотій. «Государ всієї Русі» мав обсяг влади і авторитет, незмірно більший, ніж у європейських монархів. Все населення країни – від вищого боярства до останнього смерда – було підданими царя, його холопами. На думку багатьох істориків відносини підданства ввела в закон Білозерська статутна грамота 1488. За цією грамотою всі стани були зрівняні перед особою державної влади. Широке поширення в нашій історичній науці отримала точка зору, що в цей час між князем і всіма верствами суспільства, включаючи і вищі, встановлювалися чіткі службово-підданські відносини. В їх основі лежали не договірні відносини, що були характерними для країн Західної Європи та фіксували як обов'язки, так і права і навіть привілеї тих чи інших соціальних груп, а жорстке підпорядкування і покірність волі великого князя. Припиняються від'їзди бояр від князя. Стверджується форма звернення бояр і князів до государя: «Я єсмь холоп твій», – немислима для відносин між сюзереном і васалом. Посол Німецької імперії Сигізмунд Герберштейн на початку XVI ст. зазначав: «На Русі (в Московії, – П.Д.) всі вони називають себе холопами, тобто рабами государя... Цей народ знаходить більше задоволення в рабстві, ніж у свободі... Засновані на захисті та довірі взаємні відносини між володарем і васалом, при яких володар надавав захист, а васал обіцяв зберігати вірність, суперечили духу московського самодержавства. Московські князь і цар, хоча й вимагали підпорядкування і клятви у вірності, але самі якщо й давали, то були вільні відмовитися від них. Принцип взаємності, що включав у себе на Заході також і право опору, не узгоджувався з московським самодержавством, за уявленнями якого панування виходило лише з одного центру, тому й могутні бояри залишалися «холопами»... Цікава думка одного голландця, що побував у Росії на початку правління Михайла Федоровича Романова, наведена істориком Костомаровим: «Сподіваюся, що Бог відкриє очі юному цареві, як то було з колишнім царем Іваном Васильовичем: бо такий цар потрібен Росії, інакше вона пропаде; народ цей благоденствує тільки під дланню свого владики і тільки в рабстві він багатий і щасливий». Ця думка цікава і тим, що холопський стан як природний для російської людини відзначається вже тоді» (Георгій Кирєєв, «Зрозуміти Росію»);
«Ця країна (Росія) – країна вільновідпущеників та плебеїв, які не знають і не вміють користуватися несподівано придбаною свободою і нудьгують за благами ситого рабства... Країна рабів, країна панів. Раб, що одержує владу, стає деспотом; пан, що втрачає владу, перетворюється на ніщо, – такий російський характер... Рабство в цій країні – цілком природний стан, в якому багато хто себе чудово і вільно почуває. Рабство, цілком природне і добровільне, що ніким та нічим не примушується» («Думки про Росію», Ğomumi bәxәs – General topics);
«Подібний етнос повинен мати деспотичне правління, він потребує такого правління, як наркоман потребує наркотиків, таке деспотичне правління з природи подібного етносу, це по-перше, а по-друге, деспотичне правління автоматично спонукає подібний етнос перебувати в тому стані та вигляді, в якому він перебуває, органічно потребуючи, знову ж таки, деспотичного правління» (Євген Гуцало, «Ментальність Орди // Раби рабів», або ж: «Яку Росію ми втратили»);
«Сьогодні багато росіян здивувалося б, як тоді іудеї: від якого такого рабства нас звільняти, якщо ніяким рабовласникам ми не належимо, немає навіть кріпосного права, навіщо нам якась ілюзорна свобода? Тим не менш, з формальним скасуванням кріпацтва російське рабство нікуди не поділося, воно просто перейшло в інші, більш витончені і приховані форми, а «сума» несвободи, кількість залежності залишилася той же самою, якщо не додалася ще більше. До речі, алкоголізм та інші подібні «звички» – це теж одна з форм втілення рабства, що легко перетікає з однієї форми залежності в іншу. Горезвісне російське пияцтво – це «привіт» від кріпосного права – «я тут, я нікуди не поділося»…» (Юрій Кузнєцов, «Неволя «більш краще», ніж воля?»);
«Містика російської душі, про яку так багато філософствують всі кому не лінь, є ні що інше, як прояв рабського (точніше, – холопського, – П.Д.) менталітету. Він виражається і в міщанстві, і в вірі і невірстві, і у покірній «працьовитості», в відчайдушності і хуліганстві, і в відвазі воїнів, і у відсутності гідності в російському характері. Він проявився і в ленінському синтезі несвободи і соціалізму, що привів до народної держави, побудованої на несвободі. Зауважимо, демократія з її преклонінням перед владою більшості і фактичним придушенням сфери індивідуального мислення – нова логіка рабства» (Доктор економічних наук Людмила М'ясникова, «Російський менталітет та управління»).
23. «До Дону прийшла смерть. Не перевиховувати, не більшовизувати «контрреволюційне» козацтво йшли червоні. Вони вирішили його знищити як таке. 24 січня 1919 Оргбюро ЦК випустило циркулярну інструкцію за підписом Свердлова, в якій говорилося: «Провести масовий терор проти багатих козаків, винищивши їх поголовно, провести нещадний масовий терор до всіх взагалі козаків, що брали будь-яку пряму або непряму участь у боротьбі з Радянською владою. До середнього козацтва необхідно застосувати всі ті заходи, які дають гарантію від будь-яких спроб з його боку до нових виступів проти Радянської влади». Наказувалося «конфіскувати всі сільськогосподарські продукти, провести... в спішному порядку фактичні заходи з масового переселення бідноти на козацькі землі» (Валерій Шамбаров, «Білогвардійщина», – М.: ЭКСМО-Прес, 2002);
«Член Колегії захисників Кубанської області в 1920–1930-і роки Н. Палібін згадував пізніше у своїй книзі «Записки радянського адвоката» випадок, очевидцем якого йому довелося стати в 1920 році. У станицю Старо-Джерілієвську на Кубані увійшов загін ЧОП. Зібравши на станичній площі мітинг, чопівці стали викрикувати прізвища станичників, почергово питаючи: «Хороша це людина? Хто за, підніміть руки!». Автор залишив таке свідчення: «Присутні не підозрювали, що вони виносять смертний вирок... Їм здавалося, що, чим більше вони піднімуть рук, тим сильніше буде захист підозрюваного. Вони голосували за чесних порядних людей, домовитих господарів, трудівників-хліборобів. Через годину після настання темряви люди, які отримали переважну більшість голосів, зі зв'язаними руками були замкнені в сараї... А в досвітніх сутінках 21 чоловік і 4 жінки були виведені за станицю і порубані шашками…» (Георгій Кокунько, «Як комуністи знищували козаків»);
«У придушенні повстання були використані авіація і танки. Повстання було жорстоко придушене в океані крові. Повстанців, разом з їхніми родинами, колонами гнали по сніжних дорогах роздягненими і босими енкаведисти з собаками. Зганяли до залізничних станцій, де стояли заздалегідь подані ешелони з товарних вагонів без води, печей, вбиралень. По 70 –100 людей заганяли у вагони, закривали на замки і пломбували. Вікна у вагонах були забиті дошками і зверху обтягнуті колючим дротом. Ешелони мчали нещасних козаків у Сибір, на Далекий Схід. Кошмарний жах творився у вагонах: холод, голод, плач дітей і матерів, самогубства, хвороби і смерть. Тих, що залишилися живими викинули в сибірському лісі і змусили будувати бараки і землянки. Діти, жінки, старі без одягу та продуктів харчування падали і вмирали – як мухи. Вранці можна було бачити людей, що цілими сім'ями повісилися на деревах» (Костянтин Черкасов, «Генерал Кононов» (відповідь перед історією за одну спробу), т. 1. – Мельбурн, 1963, с.58–59; історик Сергій Наумов, «Голод 1932-1933 років», загальнокозачий журнал «НА КОЗАЧОМУ ПОСТУ», №4 2004 р.);
«І «голод, і недоїдання надали до рук кривавої комвлади нову і страшну зброю для її політичної боротьби з невгодними або небезпечними частинами населення. І влада людиноподібних використовує її нещадно. Ясно видно напрямок ударів голодом з боку організаторів голоду. Це – козацьке населення Північного Кавказу, це – «соціально небезпечні» групи у всьому населенні Росії... Їх прирікають на швидку і вірну голодну смерть у в'язницях, концентраційних таборах, засланнях, під час довгих етапних шляхів. Так гине найкраща, сама хазяйновита частина селянства та козацтва і глибше підривається сільське господарство» (А.В. Федорів, «Голод – знамено Росії», Прага, 1933, №6, с.3–4);
«Восени 1932 – навесні 1933 небачений голод охопив Україну, Північний Кавказ, Поволжя, Казахстан, Західний Сибір, Південь Центрально-Чорноземної області та Уралу – територію з населенням близько 50 млн. людей. Масова загибель людей була штучно організована владою для придушення опору села колективізації з допомогою, насамперед, безжалісних і непомірних хлібозаготівель осені-зими 1932 року, підтриманих повсюдним і активним застосуванням методів терору і залякування населення. Так, якщо в 1930 році влада вилучила понад 30% валового збору зерна, то на наступний рік цей показник був збільшений до 40%, а в 1932 році в основних зернових районах – до 45%. Щоб краще зрозуміти що відбувалося, відзначимо: урожай 1932 майже на 140 млн. центнерів був менше урожаю 1930 року, а в підсумку показники хлібозаготівель в 1932 році виявилися вищими більш ніж на 30%. При цьому 1932 зовсім не був особливо неврожайним – роком раніше недорід був набагато більше. За розумної політики заготівлі хліба середнього врожаю з надлишком вистачало для того, щоб уникнути голоду. Ні, мова йшла саме про штучно задуману акцію остаточного пригнічення, удушення областей Півдня Росії» (Георгій Кокунько, «Як комуністи знищували козаків»);
«І знову згадує І. Варивода: «Голі, як попало накидані на гарби – хто висів через драбини головою, у кого руки висіли до землі, хто одну або обидві ноги задер вгору – задубів, «вороги народу» здійснювали останню путь на цегельню, на Бакай. Там був раніше цегельний завод і глину брали з кар'єру. Кидали всіх у братську могилу, від немовлят до бороданів. Кидали і живих ще, але таких, що вже все одно дійдуть, помруть... Вночі Зайцев, комендант, викликав до себе голів колгоспів, – Я – під вікно, підслуховую, – Викличе голів колгоспів і питає: – У тебе сьогодні скільки здохло? – 70 осіб. – Мало! А у тебе? – 50 осіб. – Мало!» (Георгій Кокунько, «Як комуністи знищували козаків»);
«Безперервною низкою потягнулися з України та Північного Кавказу до мерзлих боліт Далекого Сходу наглухо забиті вагони з десятками тисяч «саботажників», яких гнали на вірну смерть. Очевидець-залізничник, який бачив на початку 30-х років ешелони депортованих з Кубані, свідчить: Багато разів з вагонів, що проходили, нам викидали згортки. Ми знали, що в них. У них були дитячі трупи. Ми розгортали їх, діставали записки, дуже схожі за змістом: «Заради Бога, поховайте в землі раба Божого...» І ім'я. І ми ховали уздовж залізничного полотна цих самих «куркулів», «рабів Божих» Михайликів, Даринок, Іванів – грудних і однорічних, русявих і чорнявих... А на їхній батьківщині і на їх крові вставали колгоспи. У будинки розкуркулених в'їжджали нові господарі... («Північна правда» (Ягідне), №10-12/1989)» (Сергій Наумов, «ЧОРНІ ДОШКИ». З історії голодомору 1932-1933 років на Кубані, Жигулівськ).
24. «Свідомість багатьох росіян дуже архаїчна, і порівняно з людьми інших народів (у тому числі поляків, українців і білорусів) вони агресивні. Неймовірно, непристойно агресивні. Багато разів мені доводилося спостерігати, як іноземці дивуються цій агресії російських колег. Як він любить, пестить, пестує свою агресивність, цей середній росіянин! І в малому, і у великому він інстинктивно прагне розділити світ на «їх» і «нас». Відокремитися, сховатися від «них», скажімо, закрившись за колючим дротом «закритих міст» – комфортабельних і добровільних концтаборів для переможців. А якщо вдасться – то напасти на «них», стукнути, образити, знищити! Дуже часто росіянин навіть не розуміє, що він агресивний, що його поведінка прочитується як загроза... Агресія – це ж не тільки готовність нападати, віднімати, застосовувати силу. Це і повне нерозуміння оточуючих. Їх ніби то і не існує…» (Андрій Буровський, «Ожилий кошмар російської історії. Страшна правда про Московію»);
«Російська ідея – це агресивна смиренність. Тобто, справжня російська людина не тільки готова миритися з оточуючою її підлістю і несправедливістю, вона вимагає такої ж поведінки і від оточуючих. «Милосердна до жорстоких буде жорстокою до милосердних» – вся психологія російської людини будується на цьому ось «милосерді до жорстоких». Бажання боротися за свої права, карати винних, вимагати справедливості вважається дурним, а то й не етичним…» (луганчанин Олександр Володарський, «Російське»);
«Якщо росіянам надати право вибрати собі ватажка, вони вибирають самого брехливого, підлого, жорстокого, разом з ним вбивають, грабують, ґвалтують, згодом звалюють на нього свою провину. Через час церква проголошує його святим». Сказано так, ніби Салтиков-Щедрін Михайло Євграфович дивився в наш час. Ви скажете, що зараз абсолютно інший час, він тече, як ріка, в яку не ввійти двічі. Час змінюється, техніка змінюється, ще 20 років тому ми нічого не знали про мобільники, інтернет, Скайп. Але людина (очевидно, російськомовна людина-дитина, – П.Д.) залишається такою ж, якою була і 200 і 2000 років тому – жадібною, хитрою і хижою» (Володимир Левін, «Знак біди»);
«Цар Васька (Василь Шуйський, – П.Д.) – породження свого суспільства, не більше того. Самий підлий, найхитріший, найнікчемніший? Може бути. Краще за всіх вміє домагатися своїх і тільки своїх егоїстичних цілей? Краще вміє паскудити, зраджувати і падлючити? (Як казав один мій знайомий «комерсант»: «коліна можна потім і обтрусити»...). Припустимо, що все це так. Ну, а решта-то... Вся величезна країна куди дивилася?! Московія бачила, кого вибирала, – це раз. І заслуговувала того, кого обрала, – це два. Підле, що не відає честі, не знайоме з порядністю суспільство, в якому і годиться всіляко задирати п'ятачок, отримало істинно свого лідера. Готова до смути країна вибрала того, хто її стряхне до Смути. Настане день, і «царя Ваську» скинуть з трону, пострижуть у ченці, віддадуть полякам. На засіданні Сейму він буде валятися у поляків в ногах, плакати і просити вибачення, а потім непомітно помре в 1612 році, вже нікому не цікавий» (Олександр Бушков, Андрій Буровський, «Ожилий кошмар російської історії. Страшна правда про Московію»);
«Академік М.М. Моїсеєв (математик і екологіст, авторитетна фігура в 1970-е – 1990-і рр., нині покійний) в ході дискусії в «Горбачов-Фонді» висловився: «Угорі (по контексту мова йде про ієрархію влади) може сидіти негідник, мерзотник, може сидіти кар'єрист, але якщо він розумна людина, йому вже дуже багато прощено, тому, що він буде розуміти, що те, що він робить, потрібно країні», – (цитую. за вид.« Горбачов-Фонду» «Перебудова. Десять років по тому», Москва, «Апрєль-85», 1995р., стор. 148...). Якщо сенс цього вислову виразити коротше, вийде: «Те, що добре для розумного негідника, – добре для всієї країни». Заперечень не було. Причини мовчазної згоди представників інтелігенції, які брали участь у дискусії (включаючи і першоієрарха кінематографії та «мораліста» М.С. Михалкова) можна зрозуміти із слів мистецтвознавця І.А. Андрєєвої, яка сумбурно висловила наступне: «Моральні основи – це високо і складно. Але елементи етики цілком нам доступні». Тобто, що таке моральність і, відповідно, що таке праведність, – учасникам дискусії невідомо. Тому, якщо «угорі» опиниться розумний, але не негідник і мерзотник, той, хто непохитно намагається втілити в життя праведність, то вся корпорація негідників і мерзотників почне волати, що до влади прийшов жорстокий тиран» (Костянтин Петров, (Константин Петров, «Нам потрібна інакша школа» // «Введення до гуманізму: до фальшивого та до істинного»);
«У складі ж всякої душі є начало святе, специфічно людське і звірине. Можливо, найбільша своєрідність російської душі полягає в тому, що середнє, специфічно людське начало є в неї непропорційно слабким порівняно з національною психологією інших народів. У російської людині як типі найбільш сильними є начала святе і звірине... Не гуманізм у нас запізнився від запізнення культури, а культури у нас не було і немає від слабкості гуманістичного начала. Гуманізм – це незалежна від релігії наука, етика, мистецтво, громадськість і техніка. Це є те, чим людина відрізняється від звіра. Але саме російська людина, що поєднувала в собі звіра і святого по перевазі, ніколи не досягала успіху в цьому середньому і була гуманістично некультурною на всіх щаблях свого розвитку. Недарма поет-слов'янофіл (О.С. Хомяков, – П.Д.), від якого швидше за все можна було б чекати ідеалізації російського народу, виголосив щодо Росії дуже суворі засудження, які підсумовуються визнанням, що вона «і всякої гидоти сповнена»…» (Сергій Аскольдов, «Релігійний сенс російської революції», у зб. «З глибини»);
«К. Леонтьєв каже, що російська людина може бути святою, але не може бути чесною. Чесність – західноєвропейський (і український, – П.Д.) ідеал. Російський ідеал – святість... Російській людині часто видається, що якщо не можна бути святою і піднятися до надлюдської висоти, то краще вже залишатися в свинському стані, то не так вже важливо, чи бути шахраєм чи чесним. А так як надлюдський стан святості є досяжним лише дуже небагатьом, то дуже багато хто не досягають і людського стану, залишаються в стані свинському» (Микола Бердяєв, «Про святість та чесність» у зб.: «Доля Росії», 1918р.);
«Ця країна (Росія, – П.Д.) – країна рабів, але рабів відданих, що своїм господарям не змінює, інших господарів ненавидить і відчуває завжди послаблення деспотизму в них, і через це час від часу їх замінює... Благо Росії могло б бути в об'єднанні волі кращих людей, але, на жаль, у кращих людей Росії частіше зустрічається параліч волі, а нікчеми з їх стадним інстинктом тут становлять суспільство, що керується /*beep*/ми. Воістину «Баранів» ведуть на бійню спеціально вимуштрувані «Козли»... У цієї країни немає майбутнього, принаймні, того про яке вона мріє. Царський режим, комуністичний режим, демократичний режим, що вони не роблять, все одно виходить режим. Мабуть проблема цієї країни не в політичних системах, а в самих громадянах. Кажуть, влада псує людей. Я так не думаю. Швидше люди псують владу. Безпристрасний холодний інструмент управління людьми набуває вигляд того, в чиї руки він потрапляє» («Думки про Росію», Ğomumi bәxәs – General topics).
25. «Абияк переправивши натовп неозброєних, що нічого не розуміють, ридаючих, збожеволілих жінок через місиво з людських останків, що неможливо тоді було назвати річкою, пастухи-автоматники, справжні штрафники-кримінальники, погнали своїх овечок вгору по схилу висоти, на ворожі дзоти першої лінії... Досвідчені штрафники конвоїри вчасно загальмували перед початком кулеметної січі, галантно пропустивши дам уперед... І ворожа висота звично заговорила кулеметами і автоматами. І – чи довго, вміючи, – за пару-трійку хвилин впоралася. Жінки падали, як мішені на стрільбищі, не дійшовши до першої лінії оборони німців кілька десятків метрів, підкидали в інстинктивному благанні руки, і так, з розпростертими в прощальних обіймах руками, осідали на мокру холодну траву, обіймаючи рідну українську землю востаннє... – Мамо, рятуйте!!! Потім ще десять – дванадцять днів тривали тупі, як головою об стіну, атаки на лінію «Вотан» і поряд з жіночим штраф-стадом поліг у повному складі і справжній чоловічий штрафбат, що теж в більшості своїй складався з місцевих мужиків, відловлених у навколишніх селах... Який сенс був гнати беззбройних, ненавчених людей під град куль? Надія, що у німців рано чи пізно закінчаться набої?» (Олег Зоін, «Штраф ціною в життя»);
«За час звільнення України від німецьких окупантів із сіл призвали в армію 900000 непідготовлених і ненавчених бійців... Припустимо, звільнялося село. Відразу після цього в нього входив так званий польовий військкомат, члени якого ходили по домівках у пошуках молоді, що підросла за два з половиною роки окупації. І, не питаючи паспорта, відбирали на око. Бачать: рослий такий підліток (а йому, може, й 16-ти не виповнилося, і він ніяк не підходить під категорію призовника) – мобілізують. Польові військкомати забирали також колишніх солдатів Південно-Західного фронту, відпущених німцями з полону в 1941 році (всього їх набралося близько 277000). Документи свідчать про те, що вони не були колаборантами, а просто повернулися до своїх родин... Дімарову дуже пощастило. Адже майже всі хлопці, яких забирали польові військкомати, гинули в першому ж бою. З якою метою все це робилося? Так виявляли вогневі точки ворога, провокуючи німців вистрілити в беззбройних людей свої боєприпаси перед початком основної битви. Під час зйомок документального фільму «Ціна Перемоги» мені (Дімарову, – П.Д.) доводилося спілкуватися з німецькими ветеранами, які приїжджали в Україну досліджувати свої солдатські поховання. Коли ми запитували їх про ці бої, у відповідь звучало одне і те ж: «Навіть нам було шкода підлітків. Коли бачили, що їх стадом женуть, без зброї, рука не піднімалася. А ті, хто сидів у кулеметів і змушений був стріляти, намагалися потрапити по ногах. Інші божеволіли або відпрошувалися від такої бійні, цієї страшної місії». Ось так це діяло навіть на ворога, приголомшеного подібною жорстокістю…» (доктор істор. наук проф. Віктор Король, Андрій Топчий, «Коли стало питання про забезпечення новобранців, Георгій Жуков заявив: «Обмундировувати та озброювати цих хохлів? Всі вони зрадники! Чім більше в Дніпрі потопимо, тим менше доведеться до Сибіру опісля війни засилати», «ФАКТИ», 28.10.2011);
«Таких людей, які за задумом тодішньої влади мали власною кров'ю «змити ганьбу перебування на окупованій території», було мобілізовано 300000 – у битві за Дніпро їх загинуло приблизно 250–270 тисяч. Загальні ж втрати в цій битві досягли 380 тис. Мобілізацією таких людей займалися польові військкомати, що складалися, як правило, зі взводу солдатів і кількох офіцерів. Забирали всіх здатних тримати зброю, навіть 16–17-річних хлопців. Все проходило нібито на законних підставах, адже напередодні Ставкою Верховного Головнокомандування, наказом від 9 лютого в 1942р. №089, право призивати на військову службу було надано не тільки військовим радам армії, а й командирам дивізій, частин, причому в необмеженій кількості. Найстрашніше те, що більшість з мобілізованих зовсім не мали військового досвіду, не проходили ніяких навчань, і їх без відповідної підготовки відразу кидали до бою. Зрозуміло, що більшість з них гинуло в першій же битві» (Юрій Смола, «Обличчя», «Негуманітарна допомога // Чорносвитники»);
«…«Заплямованих» мирним проживанням під нацистським пануванням зазвичай використовували в лобових атаках у перших рядах, як правило, без навчання, а часто без обмундирування і навіть зброї («чорносвитники»). Це збільшувало й без того високі шанси загинути» (Олександр Гогун, «Сталінські командос // Українські партизанські формування, 1941–1944»);
«Коли Червона Армія почала виганяти німців з України, то «домосідів» швиденько збирали, – цим займалися навіть не військкомати, а самі командири передових частин, – сунули їм знову гвинтівки в руки і, навіть не переодягнувши в шинелі, в чому були – у першу лінію бою! Їх так і називали – «свитники». Береги Дніпра, як весняними квітами, рябіли трупами в різнобарвному цивільному одязі» (Григорій Климов, «Пісня переможця»).
26. «Мешканка с. Сопич Глухівського району Сумської області Євдокія Лукіна розповідала, що під час нападу на їх село місцева поліція протягом двох днів у лютому 1942р. боронилася в церкві, а партизани в цей час вбивали членів сімей поліцаїв – жінок, дітей, людей похилого віку... Листівка зі змістом: «У всіх, хто йде проти слов'янських народів, хто допомагає німецькому ворогові, буде розстріляна сім'я» вказує на централізоване керівництво цими діями... У листівці сабуровців до жителів Житомирщини містилися прямі погрози родичам колабораціоністів: «Всіх зрадників Батьківщини і їх сім'ї очікує смерть»... Одна з польових комендатур доносила командуванню тилової зони групи армій «Південь» про те, що 11 березня 1942р. на українсько-російському кордоні під час згаданого нападу на село Іванівка підлеглі першого секретаря чернігівського обкому відрубували руки дітям поліцейських. Можна було б вважати це вигадкою, якби інші джерела не повідомляли про щось подібне. Жителька села Рудня Корюківського району Чернігівської області Олександра Шевченко розповідала, що її сусідові партизани федоровського з'єднання «повиколювали очі, страшно над ним знущалися». Убитий був столяром, на початку періоду окупації зробив для партизан загону під командуванням Балабая землянки. А потім німці змусили його піти в поліцію, і за це його партизани вбили. Федоровці, розстрілявши в липні 1942р. 12 осіб у с. Рудня, «зуби [їм] повибивали. Спершу замучать, а потім вб'ють». За словами мешканця села Рейментарівка того ж району, командир партизанського загону Борис Тунік, що діяв в їхній місцевості «був варваром. З розмов – солили людей, шкуру віддеруть – солять». Про поширеність партизанських тортур писав Хрущову літератор Микола Шеремет: «Поліцейських, старост, бургомістрів, які пручаються, партизани перед тим, як розстріляти, добре «провчать». Особливо жорстокістю відзначились партизани Федорова. Я був свідком, як поліцаїв били до крові, різали ножами, підпалювали на голові волосся, прив'язували за ноги і на аркані конем волочили в лісі, обварювали гарячим чаєм, різали статеві органи». У щоденнику Григорія Балицького, командира загону ім. Сталіна Чернігівсько-Волинського з'єднання, можна знайти підтвердження того, що і через кілька місяців у цьому відношенні нічого не змінилося: «4 квітня 1943р... Привели бургомістра (вірного слугу німців). Увечері його привели до штабу з'єднання, тут його докінчила партизанська рука. Били цього мерзотника хто чим міг, крім цього поливали окропом…» (Олександр Гогун, «Сталінські командос // Українські партизанські формування, 1941–1944»).
27. «За розповіддю мешканця с. Землянка Глухівського району Сумської області Івана Чогуна, сабурівці в 1942р., застосувавши запальні кулі, одночасно спалили 42 подвір'я, убивши десятки людей. Партизани під час операції були п'яні. Мотивом каральної акції послужило те, що місцеві поліцейські вбили одного сабурівського партизана. Відомості про те, що в той день було спалено понад сорок подвір'їв, підтвердив інший мешканець Землянки, ветеран Червоної армії Олексій Кульша... «Загін заходив, а люди бігли, не знали, що він був, тікали люди з села, так їх наганяли, шашками рубали – зрозумів? А деяких, що бігли, так забирали знову до партизан…» (Олександр Гогун, «Сталінські командос. Українські партизанські формування, 1941–1944»).
28. «Оточені військами і активістами, станиці та хутори перетворювалися в резервації з єдиним виходом на кладовище, в ями скотомогильників, глиняні кар'єри. І.Д. Варивода, у той час секретар комсомольської організації станиці Новодерев'янківська згадував: «Скликали комсомольців і пішли шукати по дворах хліб. А який саботаж? План хлібозаготівель був виконаний, все здали! За день знайшли у скирті один мішок пшениці. Знайшли! Ось це і було треба. З цього і почалося. Станиця була оголошена поза законом, сільрада розпущена, всім керував комендант. Оточили кавалерією – ні зайти, ні вийти, а в самій станиці на кутах піхотинці: хто виходив після 9:00 вечора – тих стріляли без розмови. Закрили всі магазини, з них все вивезли, до останнього цвяха. Для політвідділу був особливий магазин, там вони отримували цукор, вино, крупи, ковбасу. Три рази на день їх годували в їдальні з білим хлібом. А таких, як я, активістів, теж три рази на день годували, хліб давали, 500г – не білий, а навпіл з макухою... Люди приходили до їдальні, тут же падали, вмирали…» (Георгій Кокунько, «Як комуністи знищували козаків»).
29. «Відносно галичан німці проводили політику зовсім іншу, ніж по відношенню до населення Полісся і Волині:
а) Повна відсутність масового терору і репресій.
б) Постачання населення товарами першої необхідності через споживкооперацію.
в) Досить стійкі гроші – злотий, курс якого німці підтримували на належній висоті.
Одночасно німці ревно оберігали Галичину від появи в ній партизанського руху, як радянських партизанів, так і банд УПА. Селяни в Галичині в економічному відношенні жили добре» (зі звіту командира 1-ї Української партизанської дивізії Петра Вершигори, цит. за: Олександр Гогун, «Сталінські командос // Українські партизанські формування, 1941–1944»).
30. «Ні при звільненні Росії, ні в Білорусії, крім поодиноких випадків, такої практики (набору «чорносвитників», – П.Д.) не було. Не варто забувати про те, що набір «чорносвитників» проводився і в Правобережній Україні. По суті, це був геноцид українського народу, адже було поголовно винищено багато молоді, що підросла за роки окупації. ...їм казали: «Ви зрадники і повинні спокутувати свою зраду кров'ю. Зброю здобудете в бою!» (Доктор істор. наук проф. Віктор Король, Андрій Топчий, «Коли стало питання про забезпечення новобранців, Георгій Жуков заявив: «Обмундировувати та озброювати цих хохлів? Всі вони зрадники! Чім більше в Дніпрі потопимо, тим менше до Сибіру опісля війни доведеться засилати», «ФАКТИ», 28.10.2011).
31. «Як відомо, відразу після звільнення України, Сталін прийняв рішення про виселення всіх українців, що були в окупації, до «місць не настільки віддалених», документи про це були підписані і героєм СРСР Жуковим, та іншими членами уряду. Але фахівці з розвідки переконали керівництво СРСР, що такими заходами вони штовхнуть весь український народ до лав ОУН, УПА і вся Україна буде охоплена партизанською війною, виграти яку буде більш ніж важко, враховуючи, що кістяк Червоної армії становлять українці. Опосередковано існування наказу підтвердив колишній глава НКВС УРСР генерал Василь Рясной. У книзі Фелікса Чуєва «Солдати імперії: Бесіди. Спогади. Документи» ) наводиться текст наказу Жукова-Берії з припискою: «З невідомих причин цей наказ не був виконаний».
Наказ №0078 / 42, 22 червня 1944, м. Москва, ПО НАРОДНОМУ КОМІСАРІАТУ ВНУТРІШНІХ СПРАВ СОЮЗУ ТА НАРОДНОМУ КОМІСАРІАТУ ОБОРОНИ СОЮЗУ СРСР
Агентурною розвідкою встановлено: За останній час в Україні, особливо в Київській, Полтавській, Вінницькій, Рівненській та інших областях, спостерігається явно ворожий настрій українського населення проти Червоної Армії і місцевих органів Радянської влади. В окремих районах і областях українське населення вороже чинить опір виконанню заходів партії і уряду щодо відновлення колгоспів та здачі хліба на потреби Червоної Армії. Воно для того, щоб зірвати колгоспне будівництво, хижацьки вбиває худобу. Щоб зірвати постачання продовольством Червоної Армії, хліб закопують в ями. У багатьох районах ворожі українські елементи, переважно з осіб, що переховуються від мобілізації в Червону Армію, організували в лісах «зелені» банди, які не тільки підривають військові ешелони, а й нападають на невеликі військові частини, а також вбивають місцевих представників влади. Окремі червоноармійці і командири, потрапивши під вплив напівфашистського українського населення та мобілізованих червоноармійців із звільнених областей України, стали розкладатися і переходити на бік ворога. З вищевикладеного видно, що українське населення стало на шлях явного саботажу Червоної Армії і Радянської влади і прагне до повернення німецьких окупантів. Тому, з метою ліквідації та контролю над мобілізованими червоноармійцями і командирами звільнених областей України, наказую:
1). Вислати в окремі краї Союзу РСР всіх українців, що проживали під владою німецьких окупантів.
2). Виселення проводити:
а) в першу чергу українців, які працювали і служили у німців;
б) у другу чергу вислати всіх інших українців, що знайомі з життям під час німецької окупації;
в) виселення почати після того, як буде зібраний урожай і зданий державі для потреб Червоної Армії;
г) виселення проводити тільки вночі і раптово, щоб не дати сховатися одним та не дати знати членам його сім'ї, що знаходяться в Червоній Армії.
3). Над червоноармійцями і командирами з окупованих областей встановити наступний контроль:
а) завести в особливих відділах спеціальні справи на кожного;
б) всі листи перевіряти не через цензуру, а через особливий відділ;
в) прикріпити одного секретного співробітника до 5 чоловік командирів і червоноармійців.
4). Для боротьби з антирадянськими бандами перекинути 12 і 25 каральні дивізії НКВС.
Наказ оголосити до командира полку включно.
Народний комісар внутрішніх справ Союзу РСР БЕРИЯ
Заст. народного комісара оборони Союзу РСР, маршал Радянського Союзу ЖУКОВ.
Внизу є така приписка: «З невідомих причин цей наказ не був виконаний».
«Він був виконаний частково, – цитує далі автор генерала Рясного, – і я мав до цього пряме відношення. Мені цей наказ привіз з Москви один із заступників наркома внутрішніх справ. І було сказано, що за активну діяльність проти Червоної Армії з боку ОУНівців, виступи «боївок», за вороже ставлення до російського народу товариш Сталін наказав виселити всіх українців до відомої матері, а конкретніше – до Сибіру. Микита Хрущов на знаменитому ХХ з'їзді заявив про те, що Сталін збирався депортувати і українців: «Українці уникли цієї долі тому, що їх занадто багато й нікуди було вислати. А то він би і їх виселив» (Микита Хрущов, «Промова на ХХ з'їзді Партії», Фрагмент 6).
«Знайшовся справжній екземпляр наказу. Вже не німецька листівка. І саме там, де йому і належало бути – в особистому архіві виконавця цього наказу. Знайшов його московський письменник Фелікс Чуєв в архіві В.С. Рясного, що з 1943р. був наркомом внутрішніх справ України. Рясной розповів Чуєву: «Я намітив найактивніших ворогів російського народу і радянської влади – досвідчених вовків. Кілька ешелонів мої молодці заповнили та відправили. Але потім раптом – зупинка. У чому справа, спершу не знав ні я, нарком, ні хто інший. Щось сталося між українськими начальниками і центральними керівниками, виникли розбіжності – чи варто цією справою займатися?». Надалі Василь Степанович дізнався з газет, що його, Рясного, Президія нагородила орденом Бойового Червоного Прапора за успішну боротьбу з ОУНівцями та депортацію внутрішніх антирадянщиків. Цікавий штрих. Оригінальний текст наказу дещо відрізняється від тексту німецької листівки. Немає підпису полковника Федорова, немає стилістичної недоречності, на яку звернули увагу вищезгадані критики. Отже, наказ №0078 / 42 – документальне свідчення про злочин щодо української нації, який готувався, але не був здійсненим через численність українців. На відміну від кримських татар та іншого неросійського населення Криму, балкарців, чеченців, інгушів, турків-месхетинців, карачаївців, німців Німецької АРСР на Волзі – українцям пощастило…» (Леонід Шульман, «Наказ 0078/42: фальшивка чи доказ злочину?», «Свобода» № 17 (242), 17-23.05.2005р.).
32. «Через кілька днів московське військо погнало більше семи тисяч сімейств до Московщини, взимку, у мороз, не давши їм зібратися, не дозволивши нічого взяти з собою; їх будинки, їх нерухоме та рухоме майно – все зробилося надбанням великого князя. Багато з засланих померли дорогою; тих, що залишилися, розселили у різних містах, посадах та селах Московської землі; дітям боярським давали маєтки на Низу, а замість них у Новгородську землю посилали на поселення москвичів. Так і замість купців, засланих у Московщину, в Новгород відправили нових купців з Московщини... У 1487 році за доносом Якова Захар’їча, намісника, Іван вивів з Новгорода п'ятдесят сімей кращих гостей і перевів їх до Володимира. У наступному році ... Іван наказав виселити ще більше семи тисяч жилих людей до Москви і розселив їх у різних містах та селах. Маєтки Владичні та боярські були роздані московським дітям боярським. У наступному році Іван перевів всіх інших жилих людей (господарів) до Нижнього Новгороду, а багатьох з них наказав убити в Москві: вони скаржилися на намісників, а їм поставили це в провину, виводячи з того, що вони хотіли вбити намісника. Так добив московський государ Новгород і майже стер з лиця землі окрему північну народність. Велика частина народу у волостях була вигублена під час двох спустошливих походів. Все місто було виселено. Місце вигнаних старожилів зайняли нові поселенці з Московської та Низової землі... До сказаного Костомаровим можна додати свідчення Гербенштейна – щодо Новгороду: «Народ тут був вельми освічений та чесний, а тепер став самим зіпсованим, заразившись, без сумніву, московською порчею, яку принесли з собою пришлі сюди московіти». Щодо Пскова: «Освіченість і м'які звичаї псковитян замінилися московськими вдачами, які майже у всьому гірші. Бо у своїх купецьких угодах псковитяни показували таку чесність, простосердечність і простоту, що ціна товару у них показувалася без запита, і без усякого багатослів'я заради обману покупця» (Цит. За: Плеханов Г.В., Історія російської суспільної думки. Книга перша. М. – Л.: Госіздат, 1925. с. 91). Справа, як ми бачили, була не в «зараженні московською порчею» і не в тому, як наївно вважав Плеханов, що «торжество східних порядків зумовило... поширення східної моралі» (там же), а просто в «зміні народу». Костомаров вичерпно відповів тим, хто сумнівається у відкритті Дмитрієвої. У Новгороді та його околицях, «волості», просто фізично не було кому зберігати билини. Додам, що після жахливого розгрому, не побоюся цього слова – геноциду, описаного ним, по Новгородщині пройшовся ще мор, а років сто тому – опричнина. З іншого боку, «поволзькі осередки билинної традиції» виникали саме там, куди московіти виселяли новгородців» (Лев Прозоров, «Часи руських богатирів. За сторінками билин – до глибин часу», Яуза, Ексмо; М.; 2006).
33. «У Криму відразу після його захоплення комуністами винищили декілька десятків тисяч російських «монархістів, патріотів і офіцерів». Саме на цій підставі взимку 1920/1921 років були винищені всі, хто не евакуювався разом з військами Врангеля. Спочатку оголосили реєстрацію офіцерів, і ті в масі своїй з'явилися – адже залишилися в Криму ті, хто не хотів їхати з Батьківщини і хто повірив обіцянкам більшовиків. Всі ці люди були знищені. Вціліли тільки ті, хто відчули щось і втекли в гори, до партизанів. Потім погнали на розстріл членів сімей офіцерів, а також взагалі всіх, хто мав хоч якусь освіту і хоч де-небудь служив. Для цього на вулицях заарештовували всіх, хто пристойно одягнений, хто говорить, як освічена людина. Потім влаштовували облави, населення цілих кварталів зганяли в концтабори і потім «сортували», винищуючи всіх «класово неповноцінних». І теж, зрозуміло, цілими сім'ями. Людей винищували за списками, найчистішої води геноцид: «за дворянське походження», за «роботу в білому кооперативі», «за польське походження». «Околиці міста Сімферополя були повні смороду від трупів розстріляних, які навіть не закопували в землю. Ями за Воронцовським садом та оранжереї в маєтку Кримтаєва були повні трупів розстріляних, злегка притрушені землею, а курсанти кавалерійської школи (майбутні червоні командири) їздили за півтори версти від своїх казарм вибивати золоті зуби з рота страчених, причому це полювання давало завжди велику здобич» (Андрій Буровський, «Заборонна правда про росіян: два народи»);
«...ми кинули виклик козакам, почавши їх масове фізичне винищення... щоб відчувати себе в змозі впоратися з козаками і придушити те масове бродіння і той жорстокий опір, що неминуче повинні були надати волелюбні козаки... Безперечно принциповий наш погляд на козаків, як на елемент, чужий комунізму та радянській ідеї, правильний. Козаків, принаймні, велику частину їх, треба буде рано чи пізно винищити, просто знищити фізично…» (один з «теоретиків» геноциду член Донревкому Ісаак Рейнольд, 1919, цит. за кн.: Бнай Бріт, «Проект Інтернаціонал» (доповнення до частини III – «Сила») «Розкозачування»; «Більшовицьке керівництво. Листування»,1912-1927, М., 1996, с. 108; «Родина», 1998, №3, с.77);
«Але, як виявилося, це було однією з умов таємної змови між англійським і радянським керівництвом щодо видачі так званих старих емігрантів, тобто колишніх білогвардійців. При цьому в числі виданих та, по суті, відданих, виявилися російські офіцери, що воювали пліч опліч з англійцями в якості союзників у Першій світовій війні... Багато козаків на очах англійців кінчали життя самогубством, деякі козачки стали скидати своїх дітей в гірську річку Драву і кидатися слідом за ними, іншим пощастило сховатися в горах... По суті, ця подія стала органічним продовженням геноциду козацтва як особливого стану, початок якому було покладено таємною директивою Оргбюро ЦК РКП (б) «Циркулярний лист ЦК по відношенню до козаків» від 24 січня 1919 р. А всього жертвами англо-радянського альянсу в процесі здійснення цієї бузувірської акції загинуло близько 70000 осіб, у тому числі старих, жінок та дітей» (Олександр Мучник, «Філософія гідності, свободи і прав людини»).
34. «Сталін – це народність. Він народний герой. Подивіться у вікно – там же досі сталінська Росія. Немає ніякої царської, горбачовської, єльцинської Росії. Єльцинська Росія – це Рублівка, а від горбачовської один «Фонд Горбачова» залишився... Так, як сучасну Францію створив Наполеон III, а не Наполеон I, так сучасну, радянську Русь створив Сталін (за допомогою ленінської «закваски»)…» (Юрій Пивоваров – академік, професійний російський історик, з інтерв'ю Вадиму Тросницькому, RezumeRu: «Сучасна Росія це сталінська Росія»);
«Програма «Відкрита студія» на П'ятому каналі. Вочевидь, на честь сьогоднішньої дати – дня смерті товариша Джугашвілі. У студії – Данило Гранін, Яків Гордін, Михайло Федотов, Ольга Криштановська та упир Кургінян зі своїми павуковими лапками. Що там було протягом півтора годин, не знаю. Я увімкнула на вильоті – за півгодини до фіналу. Почула інтелігентних Граніна, Гордіна і Федотова. Гранін говорив про те, що ми живемо в закритому суспільстві, що нам необхідна відкрита дискусія. Федотов чомусь відхрещувався від запропонованого ним же терміну «десталінізація» і замінив його вельми пісним і безневинним «громадянизація». Кургінян бризкав слиною, тріумфував і тикав лапками в циферки, що біжать на екрані. А циферки такі: передача запитує у тебе, народ: «Хто для вас Сталін?» Голосування йде в плині двох(!) годин у прямому етері. Результати: великий вождь – 71,5%, кривавий кат – 10,9%, наша історія – 17,7%. Думаю, що шанобливе «наша історія» можна сміливо приплюсувати до «великого вождя». І тоді ми отримаємо «божевільні» цифри: 89,2. Тобто майже 90% тих, що дивляться в ці години програму «Відкрита студія», хочуть Сталіна. Хочуть диктатора-параноїка. Бажають його. Жадають. З готовністю підставляють свій зад і навіть послужливо змазують його вазеліном. На, вождяра, встромляй. Коли в 1993 році після торжества ЛДПР Юрій Карякін, випивши для хоробрості, видихнув в камеру «Росія, ти здуріла!», він навіть уявити собі не міг, що трапиться з Росією через якісь 18 років» (Ксенія Ларіна, журналіст, «Росія здуріла в дошку»).
35. «Ще свідоцтво: лист Дзержинського Леніну від 19 грудня 1919 року. У ньому вказувалося, що на той момент в полоні у більшовиків містилося близько мільйона козаків. Вождь наклав резолюцію: «Розстріляти всіх до одного». На Кавказ Ленін періодично відправляв телеграми – «Переріжмо всіх». Тоді у Рад просто фізично сил не було, щоб здійснити всі директиви «людяного» Ілліча. Має безпосереднє відношення до того, що відбувалося на козачих землях, як і взагалі на Півдні Росії, ще одне розпорядження Леніна – посилати червоних головорізів-інтернаціоналістів у райони, де діяли «зелені»: «Вішати під виглядом «зелених» (ми потім на них і звалимо) чиновників, багатіїв, попів, куркулів, поміщиків. Виплачувати вбивцям по 100000 рублів...». Згадаймо, як радянська пропаганда довгі роки стверджувала, що на совісті козаків каральні акції Білої Армії проти мирного населення. Чи немає й тут ленінського сліду?» (Георгій Кокунько, «Як комуністи знищували козаків»);
«Ще посилки від Ілліча – «Посилайте на примусові роботи в копальні», «Наводьте масовий терор», «Замикайте в концентраційні табори», «Відбирайте весь хліб і вішайте куркулів», «Без ідіотської тяганини і, не питаючи нічийого дозволу, розстрілюйте, розстрілюйте, розстрілюйте». Слава Богу, що у Рад просто фізично сил не було, щоб здійснити в ті роки ці людожерські директиви «вождя революції». З телеграм Леніна Сокольникову (Гірш Брильянту) 20.04.1919р.: «Верх неподобства, що придушення повстання козаків затягнулося». 24.04.1919р.: «Якщо Ви абсолютно впевнені, що немає сил для лютої і нещадної розправи, то телеграфуйте негайно. Чи не можна обіцяти амністію і цією ціною роззброїти? Надсилаємо ще двоє командних курсів». 25.04.1919 (Ефраїму Склянському): «Треба змовитися з Дзержинським про те, щоб він дав найенергійніших людей, і не послати ще військові сили? Ще треба, якщо там погано, піти на хитрість». 06.05.1919р. в РВС Південного фронту: «Подія з придушенням повстання прямо-таки обурлива. Необхідно вжити найенергійніших і рішучих заходів і вирвати з коренем повільність. Чи не послати ще додаткові сили чекістів?» 15.05.1919р. Луначарському: «руште енергійне масове переселення до Дону з неземлеробських місць для заняття хуторів. Курсантів теж пошлемо…» (Бнай Бріт, «Проект Інтернаціонал» (доповнення до частини III – «Сила») «Розкозачування»);
«Коли мене іноді запитують: хто гірший, Ленін чи Сталін? Я відповідаю: Сталін просто бандит, кримінальник. М'ясник, якого потрібно було поставити до стінки, як і Гітлера. Все. Крапка. Останнє мені нецікаво. Ленін інтелектуал. Вірніше, Ленін – та ганьба, до якої може дійти російський інтелектуал. Це геніально вгадав у «Бісах» Федір Михайлович Достоєвський. У мене є збірка листів Леніна до рідних, видана в 1924-1925 роках його сестрою. Читаючи їх, бачиш, як від нормальної 21-22-річної талановитої людини з новодворянської сім'ї до 50-річного чоловіка відбувається деградація, розкладання особистості. Як від молодої людини, люблячого маму, інтелігента, народжується те, що народилося. Видно його абсолютний цинізм, безжалісність, «усе дозволено». Ленін все це «заквасив», а Сталін пристосував для народу, розвинув... В інституті, яким я керую, близько тисячі душ. Він найбільший науковий гуманітарний інститут в Росії. Всі його співробітники: росіяни, українці, євреї, вірмени, азербайджанці, корейці – радянські люди (государеві холопи, – П.Д.). Цей феномен описували і наші, і зарубіжні соціологи. Ось від такої країни, від такої людини потрібно піти. Від такого метафоричного Леніна потрібно піти. Потрібно боротися з Леніним. Ленін – деміург цього режиму... Мене ображає наявність всіх цих ленінських проспектів, пам'ятники Леніну, фільми про Леніна. Це суїцидально для нашого народу…» (Юрій Пивоваров – академік, професійний російський історик, з інтерв'ю Вадиму Тросницькому, RezumeRu: «Сучасна Росія це сталінська Росія»).
Новые публикации: |
Популярные у читателей: |
Новинки из других стран: |
 |
Контакты редакции |
О проекте · Новости · Реклама |
 Цифровая библиотека Украины © Все права защищены
2009-2024, ELIBRARY.COM.UA - составная часть международной библиотечной сети Либмонстр (открыть карту) Сохраняя наследие Украины |
|
Россия
Беларусь
Украина
Казахстан
Молдова
Таджикистан
Эстония
Россия-2
Беларусь-2
США-Великобритания
Швеция
Сербия
