К.: Наукова думка, 2009. - 546 с.

На рубежі тисячоліть у світовій історичній науці відбувся відчутний поворот від універсальних схем та "великих наративів" убік локальних "історій-розповідей" (Ж. -Ф. Ліотар). На зміну звичайному детермінізму приходить усвідомлення важливості локальних подій, місцевих культурних традицій, ролі окремих історичних постатей у суспільному розвитку. На цьому тлі відбувається переформатування дисциплінарної структури історичної науки, переосмислення ієрархії окремих відгалужень соціогуманітарного знання. Міждисциплінарність у поєднанні з емоційним відчуттям коренів відкриває нові можливості для перетворення справедливо критикованого за методологічну нерозбірливість краєзнавства на підсистему історичної локалістики, максимально наближеної до людини в її соціальному оточенні.

Надто широке коло людей, причетних до творення краєзнавчої продукції, наявність серед них багатьох любителів-непрофесіоналів таїть у собі загрозу втрати критеріїв об'єктивності і науковості. Виникає небезпека штучної "героїзації" своєї історії, ідеалізації місцевих діячів - всього того, що найчастіше вкладається в поняття "історичний романтизм". Непоодинокими є випадки відвертого дилетантизму, політичної заангажованості, схильності до міфотворення.

Можна констатувати, що краєзнавство довше, ніж це потрібно, зациклилося на етапі збирання інформації і як соціальний інститут виявилося неготовим відповісти на інформаційні виклики XXI ст. Ідеться насамперед про нездатність краєзнавства вписатися, з одного блоку, в "герменевтичне коло" наукових напрямів, зайнятих осмисленням природи сучасної інформації, а з другого - створити інформаційну систему (банки даних), здатних полегшити справу пошуку потрібних відомостей у безмежному просторі сучасних комунікацій. Саме тому величезний обсяг фактографічного матеріалу, у різні часи уведеного краєзнавством у науковий обіг, у своїй переважній більшості лишається "незатребуваним", його просто неможливо освоїти. Дається взнаки і застарілість терміносисте-

ми, яка у краєзнавстві сьогодні перебуває на тому ж рівні, що й у 50-60-х рр. минулого століття.

Про необхідність зміни парадигми краєзнавства сьогодні багато говорять і пишуть. Ідеться не просто про відмову від емоційних оціночних домінант "краєлюбства", але про зміну епістемологічних основ локальних досліджень: перенесення фокуса уваги з дослідження "маловідомих фактів" і "напівзабутих імен" до вибудови просторових образів на основі нових парадигм і підходів.

Із цього погляду чималий інтерес становить третя книга із започаткованої 2002 р. серії "Історія регіонів України" - "Шевченків край. Історико-етнографічне дослідження" (керівник авторського колективу В. М. Щербатюк). Уже тоді, коли побачила світ перша книга серії, присвячена Лисянщині, стало ясно, що маємо справу з певним переосмисленням співвідношення краєзнавства й регіональної історії і появою нового напрямку історичних досліджень - мікрорегіональної історії. Адже попри загальну назву серії ішлося не про мезорівень історичного дослідження, який уже тоді впевнено претендував на статус та "ім'я" історичної регіоналістики, а про мікрорівень у регіональних дослідженнях, тобто не стільки про історію регіонів як певних цілісностей, скільки про вивчення мікрорегіонального простору - історії поселень, розселення, суспільного життя на порівняно невеликих територіях, сформованих навколо економічних, оборонних, культурних центрів. Продемонстрований у такий спосіб відхід від фрагментарності краєзнавчих пошуків дав виразний ефект максимального наближення до території і життя простих людей з одночасним розширенням можливостей проникнення у складний світ ментальності, ідентичностей, формування національної ідеї. І якщо на матеріалі невеликої Лисянщини ці можливості вимальовувалися ще недосить виразно, то книга "Шевченків край" їх продемонструвала наочно і переконливо.

Автори визначили жанр книги як історико-етнографічне дослідження Черкащини, точніше тих її п'яти районів, які можна вважати батьківщиною Т. Г. Шевченка. І хоч межі умовного регіону - Шевченкового краю - важко точно окреслити, саме тут, у Середньому Подніпров'ї, перебуває духовний центр України, осередок формування національної ідентичності та історичної пам'яті. Цілком доречним тому (хоч і не дуже органічно вмонтованим у структуру видання) є звернення авторів до біографії Великого Кобзаря, аналіз впливу його творчості на пробудження національної свідомості українського народу. Рідний край постійно перебуває у фокусі уваги Шевченка, а створені ним художні образи дають найточніше уявлення про життя населення краю, суспільні настрої, соціонормативну культуру.

Починаючи з другого розділу, історія Шевченкового краю подається у хронологічному викладі. Автори демонструють грунтовну обізнаність із зміною археологічних культур на території краю, простежують місце і роль регіону у формуванні території Давньоруської держави, особливості його колонізації у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. Чимало уваги приділено формуванню козацтва як нової суспільної верстви й ефективної військової сили, політичному устрою і воєнним здобуткам створеної Богданом Хмельницьким козацької держави, змінам міжнародно-правового статусу України в останній чверті XVII - на початку XVIII ст. З інтересом читаються статті, присвячені боротьбі проти польської колонізації на Правобережній Україні та гайдамацькому руху, переформатуванню території краю під владою Російської імперії. Чимало нового архівного матеріалу введено в обіг при висвітленні подій національно-визвольного і селянсько-повстанського руху на Черкащині у 1917 - 1920 рр., червоного терору та масових репресій міжвоєнного часу. Досить докладно висвітлюються також злочини німецького окупаційного режиму, підпільно-партизанський рух на території краю, суспільно-економічні процеси 1944 - 1991 р. Окрема стаття присвячена розвитку краю в умовах державної незалежності України з акцентом на відродженні й збереженні історико-культурної спадщини. Хотілося б, щоправда, щоб автори більш реалістично подали баланс звершень і прорахунків - про останні сказано надто лаконічно, у кількох абзацах.

Останній, третій розділ книги - це вихід у сферу етнографії, культури і побуту. Тут зібрано цікаві матеріали про народні звичаї, свята, обряди, традиції храмового й народного будівництва, джерела музично-пісенної творчості. Понад чверть обсягу видання займають додатки - з посиланнями на архівні й опубліковані джерела, а також покажчики імен і населених пунктів.

Отже, маємо добротне документоване видання з історії Шевченкового краю. Особливо цінне воно тим, що є по суті першим й інформаційно насиченим. Щоправда, про те, наскіль-

ки авторам вдалося піти далі у порівнянні зі своїми попередниками, читачеві судити буде важко, бо пронуменгровані посилання до вступу виявилися загубленими (на стор. 464 огляд літератури і джерел починається з розділу І).

Оскільки серія "Історія регіонів України", очевидно, матиме продовження, хотілося б побажати авторам більшої теоретико-методологічної чіткості у визначенні жанру та напряму своїх видань. Вважаю, що концепти "мікрорегіон", "мікрорегіональна історія", які були запропоновані у книзі про Лисянщину і виявилися "незатребуваними" у рецензованому виданні, можуть бути дуже вдалою структурною домінантою такого типу досліджень. Отже, варто подбати про те, щоб вписати новий науковий напрям - дослідження мікрорегіональної історії - у загальну структуру історичної регіоналістики, представивши водночас вихід у сферу міждисциплінарності як ознаку його відмінності від "класичного" історичного краєзнавства.

(Київ)

Публикатор:

Постоянная ссылка для научных работ (для цитирования):

Комментарии: