Автор: М. Ф. ДМИТРIЄНКО

Вiнниця: О. Власюк, 2005. - 515 с.

Протягом останнiх десятилiть ми стали свiдками вагомого збiльшення кiлькостi напрямiв дослiджень у царинi спецiальних iсторичних дисциплiн, започаткування все нових i нових наукових дiлянок, досi обiйдених науковцями. Множиться i число iсторикiв, якi працюють у цiй сферi, виникають вiдповiднi науковi пiдроздiли та установи, спецiалiзованi видання, якi друкують чимало цiкавих розвiдок з обсягу спецдисциплiн. Усе це засвiдчує про динамiчний розвиток цього сегменту української iсторичної науки та наявнiсть iстотного резерву його подальшого зросту.

Шляхом до розширення пошукового поля спецiальних iсторичних дисциплiн є залучення нових об'єктiв дослiджень, застосування вдосконалених методiв та пiдходiв до явищ, якi ранiше перебували поза межами їх уваги. Для генеалогiї таким нововведенням є поширення її дослiджень, крiм звичного вже вивчення шляхетського стану, ще й на непривiлейованi верстви населення, зокрема селянство.

Селянський напрямок генеалогiчних дослiджень в Українi виглядає найбiльш перспективним iз кiлькох причин. Унiкальною ознакою вiтчизняної iсторiї є те, що за обставин тривалого бездержавного життя нацiї саме селянство зоставалося найпослiдовнiшим, а часом - i єдиним хранителем нацiональної самосвiдомостi та iдентичностi.

Крiм того, потрiбно тут наголосити, що ця верства залишалася наймасовiшою в українськiй спiльнотi аж до середини XX ст. Кiлька столiть перед тим i тривалий перiод по тому вона виявляла себе своєрiдним "донором", що постiйно пiдживлював iншi соцiально активнiшi шари суспiльства: козацтво у XVI-XVIII ст., робiтництво та iнтелiгенцiю у XIX-XX ст. Зрештою, подiбна тенденцiя властива i теперiшньому часу. Переважна бiльшiсть сучасного урбанiзованого українського населення або народилася та зросла в умовах колгоспного села, або є дiтьми чи онуками селян.

Однак, як свiдчать сучаснi спостереження, прискорене поширення "моди на генеалогiю" серед широкого загалу українського суспiльства навряд чи можливе. На завадi йо-

стр. 230

му стоїть усталене часом, пануюче переконання, що пошуком своїх предкiв можуть займатися тiльки особи шляхетного походження. Iнша перешкода має уже не психологiчний, а iнформативний характер: це не менш стiйке упередження, що джерела з селянської генеалогiї або взагалi знищенi, або стосуються дуже обмеженого часового промiжку.

Мабуть, подоланi цi два стереотипи будуть ще не скоро. Для цього потрiбно чимало часу i клопiткої дослiдницької та науково-просвiтницької роботи.

Саме прагнення з'ясувати обсяг i характер архiвних джерел iз селянської генеалогiї окремого українського регiону - Подiлля - i пiдштовхнуло вiнницького iсторика Юрiя Легуна до написання цiєї книги.

Увагу автора, перш за все, придiлено у книзi документам, що зберiгаються у мiсцевих обласних архiвах - Хмельницькому та Вiнницькому. Матерiали, якi перебували на збереженнi в Кам'янцi-Подiльському, пiсля пожежi 2003 р. також були перевезенi до Хмельницького й зараз у переважнiй бiльшостi доступнi вивченню.

Великi масиви документiв з iсторiї казенного селянства, метричнi книги, полiцейськi матерiали перебувають на збереженнi у Центральному державному iсторичному архiвi України у м. Києвi. Господарськi iнвентарi з приватних маєткiв регiону, iншi економiчнi документи вiдклалися у чималiй кiлькостi збiрок Iнституту рукопису Нацiональної бiблiотеки України iм. В. I. Вернадського НАН України.

Оскiльки у книзi йдеться про територiю, яку охоплювала Подiльська губернiя, - одна з найбiльших адмiнiстративно-територiальних одиниць Росiйської iмперiї - певнi вiдомостi про мiсцевих селян можна отримати в архiвах центральних установ цiєї держави. Мова йде про Росiйський державний iсторичний архiв (м. Санкт-Петербург), Державний архiв Росiйської Федерацiї та Росiйський державний вiйськово-iсторичний архiв (м. Москва).

Певний iнтерес для дослiдникiв подiльського селянства становлять i сховища документiв Польщi. Адже великi землевласники регiону переважно були поляками за походженням, i досить часто центральнi контори їхнiх латифундiй перебували на землях нашої сучасної захiдної сусiдки. До того ж саме з польськими архiвами пов'язана перспектива глибшого часового проникнення при пошуку документiв перiоду Речi Посполитої, коли нашi терени перебували пiд владою Польщi.

Працюючи кiлька рокiв у цьому напрямi, Ю. Легун дiйшов висновку, що в архiвах згаданих країн зберiгаються великi масиви матерiалiв, за допомогою яких можна реконструювати бiльшiсть селянських родоводiв вихiдцiв iз Подiльської губернiї щонайменше до кiнця XVIII ст.

Весь цей велетенський масив пам'яток автором умовно подiлено на чотири великi групи: джерела церковного, адмiнiстративно-державного, господарського та судово-полiцейського походження. Таке групування властиве й iншим частинам Правобережної України - Волинi та Київщинi. Натомiсть iншi регiони нашої Батькiвщини, завдяки вiдмiнним системам облiку та реєстрацiї населення, органiзацiї самоврядування, релiгiйного життя мають свою унiкальну картину джерельних комплексiв iз зазначеної теми.

Кожнiй вищезгаданiй групi матерiалiв присвячено окрему главу книги. Зупинився автор i на iсторiографiї вивчення тих чи iнших видiв джерел, передумовах їх укладання, вмiсту формуляра. Окремо аналiзується нинiшнiй стан збереження бiльшостi згаданих документiв. Крiм того, перша глава книги присвячена повнiстю аналiзовi сучасного стану розробки генеалогiї селянства не тiльки в Українi, а й у iнших державах, а остання - проблемi класифiкацiї виявлених джерел. Саме тут, порушуючи питання класифiкацiї джерел з генеалогiї, автор не тiльки ретельно проаналiзував досвiд, здобутий у цьому напрямку, а й спромiгся показати свiй високий фах науковця, який дослiджує теоретичнi питання генеалогiчної науки.

Цiкаво, що вмiщений у першiй главi iсторiографiчний аналiз лiтератури з питання не обмежується працями українських та росiйських учених. Завдяки отриманiй стипендiї польської фундацiї Каси iм. Юзефа Мяновського, Ю. Легуну вдалося ретельно попрацювати над комплексами джерел iз генеалогiї селянства у бiблiотеках i архiвосховищах Варшави та Кракова. Тому звернення до досвiду польських i росiйських колег послiдовно вмiщенi в окремих пiдроздiлах монографiї. Цей аналiз дозволяє авторовi зробити висновок, що як у польськiй, так i у росiйськiй генеалогiї превалюють i сьогоднi традицiйнi, шляхетськi напрями дослiджень генеалогiї. Родознавство селянських станiв тiльки вiднедавна почало привертати широку увагу мiсцевих iсторикiв. До того ж цi дослiдження переважно концентруються на окремих, доволi специфiчних темах, як-от антропонiмiцi у Польщi.

стр. 231

Вiдтак, українськi науковцi мають реальну можливiсть здобути певне регiональне лiдерство у цьому перспективному i важливому напрямi iсторичних дослiджень. Принаймнi, подiбнi до рецензованої джерелознавчої, працi з iсторiї родiв посполитих окремого регiону наразi вiдсутнi в Польщi та в Росiї.

Загалом у книзi названi понад сто видiв рiзних документiв, в яких мiститься iнформацiя про селянськi родини та окремих їх представникiв у XIX ст. Детально проаналiзованi автором особливостi укладання, iнформативне наповнення тiльки головних iз них, тобто тих, якi складають реальний iнтерес для реконструкцiї багатьох родоводiв. Серед їх перелiку - метричнi книги, сповiдальнi вiдомостi, ревiзiйнi списки, посiмейнi списки, матерiали перепису 1897 р., волосна документацiя, господарськi iнвентарi.

Окремi згаданi писемнi джерела взагалi нiколи досi не розглядалися генеалогiчнi, хоча вони завжди були носiями значної подiбної iнформацiї. Так, виявляється, як то блискуче довiв автор, карти сiл та плани земельних дiлянок також фiксували iмена i прiзвища землеробiв, додатково демонструючи конкретне розташування їхнiх обiйсть та дiлянок. Така територiальна локалiзацiя може стати у пригодi в тому випадку, коли в одному селi одночасно проживало кiлька селян з тотожними повними iменами. Отже, дослiдження їхнiх родин, майнового стану стає можливим через iнформацiю, здавалося б, досить вiддалених вiд генеалогiї джерельних комплексiв.

Окрiм картографiчних матерiалiв, пильну увагу автора привернули карнi слiдчi та судовi справи. Як носiї даних про певних персонажiв вони надзвичайно iнформативнi. Крiм головних атрибутiв особи - iменi, прiзвища, вiку, мiсця проживання, вiросповiдання - вони додатково наводять описи вигляду людей, деяких рис їхнього характеру, передають слова суб'єктiв, описують побут їхнiх сiмей тощо. Це, зазначимо окремо, виняткової ваги iнформацiя щодо створення просопографiчних портретiв людей, якi опинилися, через певнi на то причини, у центрi уваги карних та слiдчих органiв. Саме справи такого роду постачають для дослiдника цiнну iндивiдуальну iнформацiю. Вона дозволяє охарактеризувати особу за її винятковими особливостями. Завдяки цьому, знову-таки можемо iдентифiкувати окремi персоналiї навiть при тотожностi їхнiх прiзвищ, iмен, мiсць проживання.

Напрочуд рiдко серед джерел до iсторiї селянства згадуються i матерiали вiйськового облiку i набору. Адже до запровадження загальної вiйськової повинностi комплектацiя росiйської армiї грунтувалася на рекрутськiй повинностi. Служба у вiйську тривала десятилiття, що, враховуючи розмiр iмперiї, значний рiвень смертностi, кiлькiсть перманентних воєн, не залишало солдатовi надiї на повернення до кола свої рiдних. Однак пiд кiнець XIX ст. нижчi вiйськовi чини отримали можливiсть пiсля демобiлiзацiї повноцiнно адаптуватися у свої громади. Вiдтак i документи, в яких занотованi особливостi вiйськового набору, проходження служби, звiльнення з армiї, набувають повноцiнного значення для селянської генеалогiї.

Вдало завершує працю, пiдкреслюючи її практичне значення, цiлий ряд покажчикiв до колекцiй архiвних матерiалiв, згаданих у книзi. Особливий наголос зроблено на документах, що стосуються казенного селянства регiону. Ця група посполитих становила меншiсть (до 20%) у загальному масивi сiльського населення. Однак їх статус забезпечив значно кращий, анiж у приватновласницьких селян, рiвень облiку населення.

Багаторiчнi вивчення родоводiв аристократiї дали змогу виробити теоретичнi та методологiчнi засади генеалогiї. Специфiка документального спадку з обсягу генеалогiї визначила головний напрямок дослiджень, що стосувався полiтичної верхiвки. Однак весь комплекс доробку з генеалогiї не спричинився до того, щоб були створенi сприятливi умови переключитися вiдразу на вивчення родознавства селян. У науцi, i це переконливо доводить Ю. Легун, селянському сегменту генеалогiчних дослiджень доводиться долати чимало труднощiв. Генеалогiя селян, навiть маючи класичнi зразки побудови генеалогiчних таблиць, зустрiлася з численними проблемами, якi має вирiшувати виключно сама, проходячи послiдовно певнi етапи свого розвою. Отже, селянська генеалогiя постає у виглядi виокремленої проблеми, розробка якої значною мiрою залежить вiд залучення певних джерелознавчих комплексiв. Саме це переконливо довiв своєю працею Ю. Легун, який пiшов неторованим шляхом пошуку для вирiшення численних складових питань iз загально визначеної проблеми.

Головне завдання, яке поставив перед собою автор, полягає у ретельному описi та доскiпливому аналiзi чисельних пам'яток - джерел iз генеалогiї селян, i вiн виконав його на високому фаховому рiвнi.

стр. 232

Ще тут не буде зайвим пiдкреслити, що дослiдник-джерелознавець звернув особливу увагу на властивостi передачi генеалогiчної iнформацiї, що проявляється у рiзновидових джерелах оригiнально, на противагу таким властивостям, якi обiйдено навiть у знаних джерелах суто генеалогiчних. Одночасно Ю. Легун пiдкреслив у своїй працi: оглянутий ним джерельний комплекс повинен стати у нагодi як базовий завдяки своїй iнформативностi, ще й дослiдникам iнших спецдисциплiн, серед яких iсторична демографiя, просопографiя, бiографiстика, iсторiя родин у мiкрорегiональному розрiзi.

Комплексно подана iнформацiя про джерела з селянської генеалогiї зацiкавить не тiльки професiоналiв. Без перебiльшення можна твердити, що її вiзьмуть на озброєння музейнi працiвники та архiвiсти, яким постiйно доводиться мати справу з тими представниками нашого суспiльства, що шукають своє родовiдне корiння. Iдеться тут не про "повернення втраченої спадщини", а про зростання суспiльної свiдомостi у громадян, якi прагнуть вiдповiсти на запитання - "Звiдки походять мої предки? Хто стояв бiля витокiв мого роду?"

Та й дослiдники з генеалогiї вже не можуть сьогоднi обмежитися вибудовою сухої схеми висхiдних та низхiдних родоводiв, а прагнуть мати ще й досьє на тих людей, якi становлять численнi поколiння предкiв окремих родин. Отже, генеалогiя, як нам видається, набуває тепер ознак унiверсальної галузi знань та iсторичних дослiджень. Виразно проступає i нове завдання генеалогiчної науки: через iсторiю окремого роду, апелюючи до особистої причетностi, вiдкривати перед сучасними громадянами iсторiю нацiї, держави, людства.

Книга Ю. Легуна свiдчить про величезнi можливостi iсторичних джерел, що допомагають розкрити багатовимiрнiсть нашого буття i створити реальну картину участi роду i найдрiбнiшої ланки суспiльства - людини в розвитку людської цивiлiзацiї.

Нам приємно вiдзначити, що рукопис книги обговорювався на засiданнi вiддiлу спецдисциплiн та рецензувався вiдомими вченими нашого iнституту. Вiдтак, дана наукова праця, пройшовши всi етапи пiдготовки до видання, стала, на наше глибоке переконання, зразком опрацювання надзвичайно складної проблеми, до удосконалення викладу якої автор поставився дуже вiдповiдально.

Вiдтак, маємо унiкальну можливiсть отримати повну уяву щодо послiдовно оцiнених генеалогiчних джерел одночасно з репрезентацiєю їх мiсць збереження. Залишається тiльки вiдзначити одне: потрiбнi видання не тiльки для генеалогiї, а й для численних складових сiм'ї спецдисциплiн, як галузей iсторичних знань.

Постоянный адрес данной публикации: