Автор: О. М. ЛЮБОВЕЦЬ

(Київ)

Висоцький О.Ю. Українськi нацiональнi партiї початку XX столiття: соцiалiстичний сегмент (УСДРП та УПСР у компаративiстському вивченнi). Монографiя. - Днiпропетровськ: ДДФЕI, 2001. - 160 с.

У контекстi формування багатопартiйної системи в Українi значний iнтерес викликає монографiя, присвячена iсторiї УСДРП та УПСР, адже саме цi партiї, маючи найбiльшу кiлькiсть членiв i користуючись пiдтримкою значних верств українського суспiльства iз самого початку перебрали провiд в Українськiй революцiї 1917-1920 pp. i визначали основнi напрями державної полiтики доби Центральної Ради та Директорiї. Тож успiхи й невдачi українського народу пiд час революцiї багато в чому можна пояснити сильними й слабкими сторонами УСДРП та УПСР, ступенем їхньої теоретичної зрiлостi й станом партiйного будiвництва.

стр. 220

Авторовi вдалося висвiтлити дiяльнiсть цих партiй пiд новим кутом зору, а саме - здiйснити порiвняльний аналiз їхнiх партiйних доктрин, основних тактичних засад, програм державного будiвництва. Такий пiдхiд дав можливiсть визначити роль i мiсце кожної з партiй у революцiї, показати їхнiй внесок у процес розбудови державностi. У цьому полягає новизна й оригiнальнiсть дослiдження.

Рецензована монографiя вiдзначається ґрунтовнiстю джерельної бази, яка складається з масиву рiзноманiтних опублiкованих i неопублiкованих матерiалiв. Привертає увагу ретельний аналiз стану наукової розробки проблеми, хоча твердження автора, що дiяльнiсть українських соцiал-демократiв i есерiв не була "об'єктом цiлiсного та комплексного вивчення" (с. 9), видається дещо перебiльшеним.

Своє дослiдження О.Висоцький починає з характеристики суспiльно-полiтичної думки в Надднiпрянськiй Українi, намагаючись з'ясувати передумови та обставини виникнення соцiал-демократичного та соцiал-революцiйного руху. Автор доходить висновку, що формування цих iдеологiй вiдбувалося шляхом поєднання традицiй українського нацiонального вiдродження iз соцiально-визвольними iдеями з Росiї та Захiдної Європи (с. 43, 116). Можна погодитися з його мiркуваннями, що вiдмiнностi в iдеологiчних засадах обох рухiв стали результатом рiзного сприйняття й iнтерпретацiї захiдноєвропейських революцiйних концепцiй українськими громадсько-полiтичними дiячами (с.43).

Водночас не зовсiм обґрунтованою виглядає нижня хронологiчна межа дослiдження - лютий 1900 р. (виникнення першої в Надднiпрянськiй Українi полiтичної партiї - РУП) (с.4). Адже фактично робота розпочинається з висвiтлення процесiв українського нацiонального вiдродження, тобто з кiнця XVIII - поч. XIX ст. (с. 20-25). До того ж це не вiдповiдає й визначеному у вступi об'єктовi наукового дослiдження - УСДРП i УПСР, а також окресленiй метi - комплексному вивченню спiльного й вiдмiнного (с. 4, 5). Вiдомо, що офiцiйне оформлення цих партiй вiдбулося, вiдповiдно, у сiчнi 1905 р. та у квiтнi 1917 p., тому неможливо провести предметного iсторико-порiвняльного аналiзу двох партiй у дореволюцiйний перiод у зв'язку з вiдсутнiстю органiзацiйного та полiтичного оформлення УПСР до 1917 р.

Можна й варто погодитися з твердженням автора, що РУП поклала початок українськiй соцiал-демократiї в Надднiпрянщинi, але не досить переконливо виглядає теза щодо започаткування РУП українського соцiал-революцiйного руху, адже йдеться про окремих осiб iз нацiонально-народницькими поглядами, що волею обставин деякий час перебували в РУП.

Спираючись на широке коло джерел i лiтератури, авторовi вдалося вiдтворити цiлiсну картину полiтичної дiяльностi УСДРП та УПСР доби Української революцiї 1917-1920 pp. Однiєю з ключових проблем, що порушується в монографiї, поряд iз порiвняльним аналiзом iдеологiчних i програмних засад є питання спiвпрацi та боротьби двох найвпливовiших українських соцiалiстичних партiй. Можна цiлком погодитися з висновками автора, що альянсу УСДРП i УПСР не iснувало. На всiх етапах революцiї, попри те, що основу рiзних урядiв становили представники саме цих партiй, вони перебували в станi прихованої, а iнколи й вiдкритої боротьби за право формувати основнi напрями державної полiтики. Головними причинами були не тiльки рiзнi пiдходи щодо розв'язання нагальних проблем, а й вiдмiннiсть у типi полiтичної свiдомостi. УСДРП тяжiла до захiдноєвропейських стандартiв (послiдовний реформацiйний шлях розвитку країни), а УПСР, навпаки, вiдстоювала революцiйний метод перетворення суспiльства.

стр. 221

Значна увага в монографiї придiляється висвiтленню дiяльностi партiй у добу Центральної Ради. Автор ретельно проаналiзував їхнi основнi програмнi засади, видiливши спiльнi та особливi аспекти. Те, що цi партiї висунули привабливi на той час гасла нацiонального визволення та широких соцiально-економiчних реформ, забезпечило їм симпатiї найширших верств населення -селянства, солдатiв, офiцерства, української iнтелiгенцiї. Але з самого початку революцiї, як слушно вiдзначається в монографiї, есери завжди висували радикальнi вимоги й тому користувалися бiльшою популярнiстю. Водночас брак освiчених, пiдготовлених партiйних кадрiв не давав їм можливостi посiсти вiдповiдне їхнiй впливовостi мiсце в державних i урядових органах.

Ця теза повнiстю пiдтверджується дослiдженнями автора - УПСР, будучи найавторитетнiшою партiєю серед населення, займала менш впливовi позицiї порiвняно з УСДРП у Центральнiй Радi, Малiй Радi, Генеральному Секретарiатi (с.67).

Цiкавi спостереження автора щодо того, наскiльки дiяльнiсть партiйних фракцiй у Центральнiй Радi вiдповiдала загальним партiйним настановам. Дослiдивши цей аспект, О.Ю.Висоцький доводить, що радикалiзацiя позицiї українських есерiв у нацiональному та земельному питаннях не позначилася повною мiрою на їхнiй практичнiй дiяльностi, воля фракцiї в УЦР домiнувала порiвняно з ЦК партiї (с. 55, 56), водночас в УСДРП такої проблеми не iснувало й позицiї ЦК та фракцiї практично збiгалися.

Автор доходить досить невтiшного висновку, що полiтична дiяльнiсть УСДРП та УПСР була неадекватною та неефективною щодо здiйснення їхнiх програмних завдань. Причина цього - в очiкуваннi пiдтримки своїх нацiональних i соцiальних домагань з боку Тимчасового уряду та в нездатностi до самостiйного здiйснення влади внаслiдок притаманної цим партiям опозицiйної свiдомостi (с. 57). Iз цим можна цiлковито погодитися, бо саме очiкувальна, занадто обережна й нерiшуча поведiнка лiдерiв Центральної Ради й, зокрема, членiв УСДРП та УПСР, негативно позначилася на моральному станi українства, не дала можливостi повною мiрою використати революцiйне пiднесення.

Слiд зазначити, що дiяльнiсть УСДРП та УПСР перiоду гетьманату П.Скоропадського висвiтлена досить фрагментарно. Так, зупинившись на аналiзi травневих 1918 р. партiйних з'їздiв i з'ясуваннi причин опозицiйностi партiй до нового режиму, автор лише кiлькома реченнями говорить про їх дiяльнiсть протягом лiта 1918 р. й одразу ж переходить до висвiтлення їх участi в Українському нацiональному союзi (с. 78), при цьому зовсiм не згадується про iснування попередника УНС - Українського нацiонально-державного союзу, не показується ставлення есерiв i есдекiв до нього та причини, з огляду на якi вони не ввiйшли до його складу.

Докладно розглядається процес пiдготовки повстання проти гетьманського режиму й безпосередня участь у цьому лiдерiв есерiв i есдекiв, зокрема В.Винниченка та М.Шаповала, що стали його iнiцiаторами й натхненниками (с. 79-81).

Цiнним у монографiї є те, що тут ретельно дослiджено процес розколу УПСР i УСДРП, з'ясовано основнi причини, якi призвели до цього. Доведено, що розкол двох найвпливовiших соцiалiстичних партiй був неминучим на тлi альтернатив революцiйного розвитку. Вiн став наслiдком рiзного розумiння поточних полiтичних подiй та рiзних пiдходiв щодо шляхiв подальшого

стр. 222

державного будiвництва. Слушними є висновки автора, що безпосередньою причиною розколу УПСР стали тактичнi розходження в питаннi ставлення до гетьманського уряду (с. 77), а причиною розколу УСДРП - рiзниця в поглядах на форму органiзацiї влади в Українi (с. 87). Проаналiзувавши полiтичнi доктрини лiвих фракцiй, що виокремилися з обох партiй, О.Ю.Висоцький видiляє спiльнi риси, якi їм були притаманнi - прiоритет соцiального аспекту революцiї над нацiональним (с. 114).

Розглянувши урядову дiяльнiсть УСДРП i УПСР у добу Директорiї, автор доводить, що цi партiї вiдстоювали рiзнi моделi державного будiвництва. УСДРП була послiдовною прибiчницею демократичного парламентського шляху розвитку країни - проголошений Директорiєю трудовий принцип органiзацiї влади вона сприймала як суто тактичний захiд, обумовлений полiтичною ситуацiєю, i при першiй же нагодi прагнула вiдiйти вiд нього. Для УПСР, навпаки, трудовий принцип мав концептуальне значення (с. 94). Але внаслiдок об'єктивних i суб'єктивних причин полiтичний курс УНР у 1919 та на поч. 1920 р. залежав насамперед вiд тактичної лiнiї УСДРП i значно менше - вiд полiтичних позицiй УПСР, яка не мала достатньої кiлькостi пiдготовлених кадрiв i не могла домогтися реалiзацiї власної програми державотворення.

У цiлому високо оцiнюючи дослiдження, можна висловити деякi зауваження та побажання. Здiйснюючи iсторико-порiвняльний аналiз УСДРП та УПСР, автор в основному зосереджується на характеристицi дiяльностi центральних партiйних органiв, урядових фракцiй, зводячи все до висвiтлення боротьби за завоювання позицiй в урядах, за вплив на формування загальнодержавної полiтики. Результатом такого пiдходу стало те, що поза увагою залишилася дiяльнiсть мiсцевих партiйних осередкiв. Це, безперечно, збiднює уявлення про полiтичну вагу й авторитет партiй. На нашу думку, праця значно виграла б, якби предметом порiвняння стали методи та форми роботи обох партiй у масах.

Вiдсутнiй i аналiз соцiального, нацiонального та вiкового складу членiв партiй, що також є принциповим моментом їх внутрiшнього життя. Цiкавим є пiдхiд О.Ю.Висоцького щодо визначення чисельностi УСДРП та УПСР. На основi власних методiв пiдрахунку вiн наводить данi за 1917 p., якi вiдрiзняються вiд прийнятих у лiтературi (с. 67, 68). Але, на жаль, це єдина спроба чисельного аналiзу партiйних лав - вiдповiднi данi за дореволюцiйний час i за 1918-1920 pp. вiдсутнi. Мiж тим, саме в останнiй перiод, коли починається масовий вiдтiк iз партiй їх членiв i вiдбувається процес iдейного розмежування й розколiв, це питання набуває особливого значення. Цi зауваження суто рекомендацiйнi й можуть розглядатися як побажання авторовi щодо подальшої роботи над даною темою. Рецензована монографiя має концептуальний, узагальнюючий характер i, безсумнiвно, є суттєвим внеском у розвиток вiтчизняної iсторичної науки в цiлому та iсторiї українських полiтичних партiй зокрема.

Постоянный адрес данной публикации: