Libmonster ID: UA-3390

Заглавие статьи РЮРИКОВИЧІ В ГАЛИЧИНІ Й НА ВОЛИНІ
Автор(ы) М. Ф. КОТЛЯР
Источник Український історичний журнал,  № 3, 2008, C. 30-45

Досліджується поява й утвердження князів Рюриковичів у західноруському регіоні: галицьких Ростиславичів у Перемишлі, Теребовлі й Звенигороді в кінці XI ст. і київських Ізяславичів, далі Мстиславичів на Волині (друга половина XI - середина XII ст.). Простежено роль обох династій у становленні Галицького і Волинського князівств у першій половині XII ст.

Династії волинських і галицьких Рюриковичів вивчені недостатньо. Головна причина цього полягає в пізньому, порівняно із землями Наддніпрянщини, формуванні Волинської й, особливо, Галицької земель. Вони складалися на південному заході поза первинним ареалом народження давньоруської державності, а їхні князі протягом майже всього часу існування цих династій свідомо мало втручались у загальноруські справи. Насамперед це було притаманно галицьким государям. Завдяки цьому джерела, зокрема літописи, мало і якось неохо-


Котляр Микола Федорович - член-кореспондент НАНУ, д-р іст. наук, гол. наук, співроб. відділу історії України середніх віків та раннього нового часу Інституту історії України НАНУ.

стр. 30

че пишуть про названі землі аж до середини XII ст., а отже, і про їхніх князів. Нарешті, обидві династії існували історично короткий час.

Волинь. Писемні джерела не лише XI, а й першої половини XII ст. містять надто мало відомостей про Волинську землю, тому вивчення процесів і обставин формування її території дуже утруднене. Дослідники регіону перебувають у набагато гіршому становищі, ніж їхні колеги, котрі вивчають історію виникнення і розвитку Київської та Чернігівської земель, що перебували у фокусі соціально-політичного життя Давньої Русі.

Майже всі історики минулого і сучасності взагалі не відводять місця Волині на історичній карті Русі кінця XI - першої половини XII ст. А. М. Насонов резонно сумнівався в тому, що основне ядро Волині (якою вона була в ХІІ-ХIII ст.) було тоді "освоєне стосовно данини і суду"1.

Місто Володимир, навколо якого в другій половині XI ст. почала формуватися Волинська земля, уперше згадане в літописі у розповіді про посаження Володимиром Святославичем синів у різних містах країни: "Посадиша ... Всеволода Володимери"2 (988 р.). Не слід розуміти це повідомлення в тому сенсі, що Володимир став тоді стольним градом Волині. Швидше за все, то була фортеця ("городок"), опорний пункт влади київського государя у відвойованій у чехів частині Західної Русі. Та після того місто на багато років зникає зі сторінок літопису. Навряд чи Всеволод мав синів, і сам він далі ніяк не згадувався у джерелах. Та і дата розподілу Володимиром синів по різних містах держави уявляється сумарною, тому неможливо встановити, коли саме Всеволод прийшов до Володимира, і коли виникло це місто, що стало пізніше стольним градом Волинського князівства.

Неможливо також з упевненістю відповісти на питання: хто княжив у Володимирі-Волинському після Всеволода (доля якого залишається неясною) і, взагалі, чи сидів там після нього хто-небудь із Рюриковичів? Мабуть, сидів, бо в літописній статті 1054 р. зазначено, що під час хвороби Ярослава Володимировича його син Святослав перебував у Володимирі. Звичайно, історики і генеалоги вважали, що він сидів там за життя батька3. Та навряд, чи то було його постійне місце посадництва. Адже в ряді Ярослава говориться: "Святославу даю Черниговъ, ...а Игорю - Володимерь"4. Проте Ігор пробув там недовго: під 1057 р. у літописі зазначено, що того року помер В'ячеслав, котрий сидів у Смоленську, і старший Ярославич, київський князь Ізяслав перевів туди Ігоря, забравши у нього Волинь і не передавши її будь-кому іншому5.

Ізяслав Ярославич. Швидше за все, Ізяслав забрав собі Волинь і приєднав її до власних володінь. Так розпочалося створення доменіальних володінь київського государя. Імовірно, це сталося 1060 р., коли літописець коротко відзначив: "Преставися Игорь, сині" Ярославль"6, - бо можна думати, що до смерті він формально вважався волинським князем. Наведене непрямо підтверджується літописною статтею 1077 р., де йдеться про суперництво між двома старшими Ярославичами за Київ: "Всеволоді" же йде противу брату Изяславу на Волинь, и створиста миръ"7. Це дає підстави думати, що Ізяслав Ярославич, повертаючись із Польщі, зупинився у власній волості8.

Лише коротким епізодом виявилося князювання на Волині сина Святослава Ярославича - Олега. Коли в 1073 р. Святослав за сприянням брата Всеволода забрав в Ізяслава київський стіл, він посадив Олега у Володимирі. Але в 1076 р., після смерті його батька Святослава, Волинь знову дісталась Ізяславу, про що згадує в "Поучений" Володимир Мономах: "И Олегь приде, из Володимеря виведень"9. Після загибелі Ізяслава Ярославича в битві на Нежатиній Ниві восени 1078 р. Київ перейшов до його брата Всеволода. Той визнав спадкоємні права Ізяславичів на Волинь: "Всеволодъ же сhде Кыевh на столh отца свое-го и брата своего, приимъ власть русьскую всю. И посади сына своего Володи-

стр. 31

мера Черниговh, а Ярополка (Ізяславича) - Володимери, придави ему Туровъ"10. Якщо згадати, що за життя Ярослава Ізяслав посадничав у Турові11, то у цих словах можна побачити формування, хай у загальних рисах, погляду літописця і на Волинь як на родове володіння Ізяславичів.

ІзяславичіЗовсім по-іншому дивився на Волинь син Ігоря - Давид. Він заявив свої права на неї як "отчину". Об'єднавшись із братами-ізгоями Рюриком і Васильком Ростиславичами, Давид 1084 р. захопив Володимир, вигнавши звідти Ярополка12. Всеволод Ярославич послав туди Володимира Мономаха, і той "выгна Ростиславича, и посади Ярополка Володимери"13. Але на тому страсті навколо Володимира не вщухли. Щоб помститися, Давид Ігоревич почав грабувати купців на шляху "из варяг во греки". Миролюбний Всеволод вирішив уладнати справу миром і дав йому Дорогобуж, по суті, Погорину, що межувала з Київською землею14.

Але енергійний і нерозбірливий у засобах Давид не задовольнився закутним Дорогобужем і продовжував добиватися володимирського стола. Інакше важко пояснити, чому це нерішучий і несміливий Ярополк Ізяславич15 раптом наступного, 1085 р., "хотяше йти на Всеволода, послушавъ злыхъ совітгникъ". Рішучості Ярополкові вистачило не надовго - дізнавшись, що Всеволод послав проти нього Володимира Мономаха, він спішно втік до Польщі16.

Із метою покарати брата, який вийшов із покори, Мономах посадив у Володимирі Давида Ігоревича, щоправда, на короткий період. Коли через рік Ярополк із повинною головою повернувся з Польщі, Володимир Всеволодич повернув йому Володимир-Волинський17. Мабуть, Давидові довелося повернутися в Дорогобуж.

Можна думати, що Давид продовжував загрожувати Ярополкові, спираючись на підтримку галицьких Ростиславичів. Про це свідчить той факт, що через короткий час ("пересhдев мало дний") Ярополк несподівано для всіх пішов на Ростиславичів, до Звенигорода Галицького. Та на шляху туди був забитий якимось "Нерядцем". Убивця втік до Перемишля, до старшого серед братів Рюрика. Це дає підстави думати, що його підіслали Ростиславичі. Напевне, вони змовились із Давидом, котрому після загибелі Ярополка знову дісталася Волинь18. Далі, згідно з рішенням Любецького з'їзду князів (1097 р.), за Давидом закріпили Волинську волость із містом Володимиром19.

Проте, він не задовольнився одержаними на той час землями і незабаром після того з'їзду, змовившись із київським князем Святополком Ізяславичем, підступно схопив князя Василька Ростиславича (який гостював у Києві) й осліпив його. Давид намагався приєднати його Теребовльське князівство до свого Волинського. Святополку та Мономаху, котрі тоді разом правили на Русі, довелось оголосити злочинця поза законом. На південноруських землях почалася кривава війна, що тривала з 1097 по 1100 рр. У 1097 р. Давид втратив Володимир, а, отже, й саму Волинь: "Святополкъ перея Володимерь, и посади в нем сына своего Ярослава"20. Тим самим було продовжено політику Ізяслава Ярославича, метою якого було перетворити Волинь на княжий домен його роду.

На з'їзді князів у Витичеві 1100 р. Давидові Ігоревичу відмовили у Волині, обгрунтувавши це таким чином: "Се ти молвять братья: "Не хочемъ ти дати стола Володимерьскаго, зане вверглъ еси ножь в ны, его же не было в Русскhй земли". Як компенсацію, йому дали городки у Східній Волині, недалеко від Києва: Бузьк, Острог, Дубно і Чорторийськ. Але потім Давида повернули до Дорогобужа, де він і закінчив свої останні дні 25 травня 1112 р. Основна частина Волині з м. Володимиром ненадовго опинилась у руках сина Святополка Ізяславича - Ярослава21.

Ситуація змінилася після смерті Святополка (16 квітня 1113 р.). Володимир Всеволодич Мономах, котрий вокняжився у стольному граді Русі, прагнув об'єднати під своєю рукою основні руські землі й вирішив поставити під свою владу і Волинь.

стр. 32

Володимир Мономах. Під 1117 р. "Повість временних літ", не пояснюючи причини того, що сталося, повідомляє: "Йде Володимеръ на Ярослава к Володимерю, и Давиді", и Ольговичи, и Володарь, и Василко, и оступиша и (Ярослава) у городh Володимери, ... и створи мирт" с Ярославомт". Ярославу покорившюся ... и наказавъ его Володимеръ о всемт", веля ему к собh приходити: "Когда тя позову"22.

Никонівський літопис пояснює подію так: "Ярославець Святополчичь отосла от себе жену свою, Мстиславлю дщерь, внуку Володимерову, и про то поиде на нь Володимерь Манамахъ къ Володимерю"23. Думаю, що то був лише привід для виступу київського князя проти Ярослава. Приходити за закликом сюзерена зі своїм військом було першим обов'язком васала в середньовіччі. Очевидно, Мономах вирішив міцно прив'язати Ярослава до своєї колісниці.

Однак амбітний син Святополка не змирився зі своїм залежним від київського государя становищем. Під 1118 р. київський літописець відзначив: "Выбhже Ярослава Святополчичь из Володимера. Угры и бояре его и отступиша от него24. У цьому тексті пропущено слова: "Володимерт" же посла сына Романа во Володимерт" княжить", що читалися після слів "отступиша от него". Ця звістка про вокняжіння Романа у Володимирі є в Суздальському літописі25. Коли на початку 1119 р. Роман помер, Володимир Всеволодич посадив у Володимирі іншого сина Андрія26, тим самим прагнучи перетворити Волинь на доменіальне володіння свого роду.

А Ярослав Святополчич перебрався з Угорщини (куди втік у 1118 р.) до Польщі й протягом наступних трьох років протистояв київському князеві. Нарешті, у 1123 р. він привів на Русь велике військо, що складалося з угорських, чеських і польських найманців та із загонів галицьких Ростиславичів - Володаря і Василька, й обложив Андрія Володимировича у м. Володимирі. Становище сина Мономаха стало критичним, батько з Києва просто не встиг надати йому допомогу. Та під час об'їзду обложеного міста Ярослав випадково загинув, і військо, що залишилося без ватажка, розбіглося. Волинь була закріплена за родом Володимира Мономаха.

Андрій Мономашич залишився сидіти на володимирському столі. Він був покірний старшому брату, київському князеві (з 1125 р.) Мстиславу і 1127 р. ходив, за його наказом, на кривичів, тобто до Полоцької землі27. Однак 1135 р. інший його брат Ярополк (котрий став київським государем після Мстислава в 1132 р.) перевів його до Переяславля Руського, а Володимир-Волинський віддав небожеві Ізяславу Мстиславичу28. Так було покладено початок утвердження роду Мстиславичів на Волині.

Мстиславичі. 1142 р. Ізяслав залишив Володимир і перебрався до Переяславля Руського29. Цей князівський стіл був своєрідною сходинкою до київського великокнязівського стола, і вокняжіння на ньому Ізяслава відверто позначило його прагнення сісти в стольному граді Русі. Великому князеві Всеволоду Ольговичу довелося змиритись із цим і передати Володимир-Волинський своєму синові Святославу. Його князювання на Волині було коротким. Із Київського літопису відомо, що того року разом із галицьким князем Володимирком Володаревичем він ходив у Польщу на допомогу зятю Всеволода князю Владиславу, який боровся з феодальною опозицією30.

Кончина Всеволода Ольговича в 1146 р. відкрила шлях Ізяславу Мстиславичу на Київ. Він незабаром вокняжився в місті, усунувши непопулярного в народі брата Всеволода - Ігоря. Однією з перших дій Ізяслава як київського государя було позбавлення Святослава Всеволодича волинського княжіння31. Волинь він забрав собі. Джерела дозволяють думати, що вже тоді Ізяслав Мстиславич розглядав Волинську землю як спадкове володіння дому Мстиславичів, про що свідчить така розповідь Суздальського літопису під 1146 р. Після витіснення

стр. 33

Ольговичів із Києва і вокняжіння в стольному граді Ізяслава старший серед Мономашичів В'ячеслав Володимирович чекав, що небіж поступиться йому великим княжінням - відповідно до правил феодальної ієрархії. Не дочекавшись цього, він, "надhяся на старішшиньство, послушавъ болярь своих, ... Володимеръ зая и посади в нем Андрhевича" (Володимира). Це обурило Ізяслава, який відмінив його рішення і навіть мстиво відняв у В'ячеслава його Турів32.

Близько двох років Волинь перебувала безпосередньо під владою Ізяслава Мстиславича, але в 1148 р. він доручив її "блюсти" своєму брату Святополку33. Імовірно, тоді ж Ізяслав зробив посадником іншого брата Володимира в другому за значенням місті Волині - Луцьку (про це згадується в оповіді Київського літопису про події 1149 р.)34.

Як свідчить розвиток подій, Ізяслав Мстиславич бачив здобуту ним Волинську землю як придаток до великокнязівського стола в Києві. У суперництві з Юрієм Долгоруким за київський престол він не раз втрачав стольний град і опинявся у Володимирі з тим, щоб зібратись із силами і, як тільки з'явиться можливість, повернутися до Києва. Київський літописець вважав законним його перебування у Володимирі. Це визнавали і суперники-Мономашичі. Вони говорили угорським, чеським і польським послам: "А Изяславу осе его Володимира готов, а се его Луческ"35. Тому і варто розглядати його братів, котрі сиділи у тих містах, не удільними князями, а великокнязівськими намісниками.

Навіть міцно утвердившись у Києві після перемоги над Долгоруким 1151 р., Ізяслав не збирається відмовлятися від Волині. За словами літописця, він продовжує розглядати Святополка лише як представника київського стола на Волині: "Пусти Изяславь брата своего Святополка во Володимерь, Володимира блюсти"36. Коли ж незабаром по тому (в 1154 р.) Святополк помирає, Ізяслав послав до Володимира свого молодшого сина Ярослава37, оскільки старший син Мстислав, спадкоємець батьківської влади в Києві, раніше був, за традицією, посаджений у Переяславлі Південному (1147 р.).

Із того часу Волинське князівство перетворюється на домен Мстиславичів, зберігаючи зовні риси осібного князівства. У середині - другій половині XII ст. князівські династії Мономашичів, Мстиславичів, смоленських Ростиславичів, Ольговичів, Давидовичів, галицьких Ростиславичів сідають на землю, перетворюючи ті чи інші князівства у спадкові володіння. Головна причина цього явища полягала у виникненні та розвитку княжого, а далі й боярського землеволодіння. Зрозуміла річ, процеси феодальної роздробленості сприяли дедалі більшому відособленню тих чи інших князівств. Волинська земля стала володінням Мстиславичів. І династія, що там отаборилась у другій половині XII ст. і брала початок від Ізяслава Мстиславича, зберегла під своєю владою Волинь до кінця того ж століття.

По смерті Ізяслава його синові Мстиславу, який сидів у Переяславлі Південному, не пощастило відстояти Київ від Долгорукого, котрий виявився сильнішим від нього. Коли Юрій Володимирович вокняжився у стольному граді (1155 р.), Мстиславу довелося піти на Волинь, до Луцька, бо стольний Володимир був захоплений його дядьком Володимиром Мстиславичем. Але Мстислав не змирився з цим. Наступного, 1156 р., "Мьстиславъ Изяславичь hха изьhздомь (раптово) на стрыя своего на Володимира Володимирю, .., а стрый его Володимерь утече Перемышлю"38.

Після цього Мстислав вокняжився у Володимирі, звідки його невдало спробував вибити Юрій Долгорукий, збираючись віддати це. місто своєму небожеві Володимиру Андрійовичу, батько якого там княжив у 1119 - 1135 рр. Після тієї невдачі Юрій посадив Володимира в Погорині39. На Волині того часу бачимо два княжих столи: у Володимирі Мстислава і в Луцьку його молодшого брата Ярослава. Та Мстислав ніколи не забував про те, що в Києві княжив його батько.

стр. 34

Нагла смерть Юрія Долгорукого (15 травня 1157 р.) дала змогу Мстиславу Ізяславичу захопити Київ. Але, заволодівши стольним градом разом із дядьком Володимиром і Ярославом Всеволодичем, він вирішив повернутися до м. Володимира. Після короткого князювання в Києві Ізяслава Давидовича вони посадили там Ростислава Мстиславича (12 квітня 1159 р.) - старшого в роді Мстиславичів40.

Літописець не пояснює, чому Мстислав не пішов дорогою свого батька, котрий віддавав перевагу отчинному порядку заміщення княжих столів перед прийнятим у його час принципом родового старійпіинства. Адже роком раніше він брутально вигнав іншого свого дядька Володимира зі стольного граду Волині Володимира. Можливо, Мстислав тверезо зважив сили і зрозумів, що авторитетного у князівських колах і сильного Ростислава йому не здолати?

Аж до смерті Ростислава Мстиславича Мстислав Ізяславич зберігав із ним добрі відносини, хоча й не обходилося без взаємних територіальних претензій. У кінці 50-х - на початку 60-х років він приєднав до Волинського князівства Берестейську землю: в 1153 р. вона належала Володимиру Андрійовичу41, а в 1167 р. бачимо її в руках Мстислава Ізяславича, який став після смерті Ростислава (14 березня 1167 р.) великим князем київським. Перед вокняжінням у Києві (15 травня 1167 р.) він повертає Берестейську волость Володимиру Андрійовичу у винагороду за допомогу в оволодінні великокнязівським столом ("Андрhевичю Берестий")42.

Та князювання Ізяслава Мстиславича в Києві тривало менше двох років. 12 березня 1169 р. коаліція з північно-східних, західних і південних Рюриковичів, в якій головну роль відіграли чернігівські Ольговичі - Олег та Ігор Святославичі (за спиною яких стояв Андрій Боголюбський), штурмом здобула і страшенно розграбувала Київ. Мстиславу довелося податись у свій домен - Волинську землю43. У Києві переможці посадили Андрієвого брата Гліба Юрійовича. Тим часом у Володимирі-Волинському Мстислав збирався із силами, щоб знову вокняжитись у Києві. Спочатку він відібрав у Володимира Андрійовича Погорину разом із Дорогобужем (можна думати, за участь у князівській коаліції, що скинула Мстислава з київського стола), а в березні 1170 р. при підтримці галицького, турівського та гродненського князів і чорних клобуків (вони визнали його київським князем) заволодів стольним градом Русі44.

Однак становище Мстислава Ізяславича в Києві виявилося дуже хитким. Йому не вдалося вибити з Вишгорода, справжнього ключа від Києва, свого недруга Давида Ростиславича, а потім він дізнався, що Гліб Юрійович, якого підтримували половці, "бродиться по сю сторону" Дніпра. Тривожно просидівши у Києві близько місяця, Мстислав 13 квітня 1170 р. подався до свого Володимира. Літописець так пише про вимушений відхід Мстислава з Києва: "Братья же рекоша ему: ..."А поhдьмы въсвою волость, мало перепочивше, опять вьзвратимъся"45. Отже, тоді південно-західні Рюриковичі визнавали Волинь волостю Мстиславичів, їх спадковим володінням.

Того ж таки 1170 року Мстислав Ізяславич помер, доручивши дітей брату Ярославу, який сидів у Луцьку. Той цілував хрест братові "не подозрhти волости подть дhтми его"46, чим визнав поділ Волинської землі на Володимирське і Луцьке князівства. У тій землі існували невеликі удільні столи: в Бересті, де княжив дядько Мстислава та Ярослава - Володимир Мстиславич47, у Червені, де сидів їхній брат Святослав, котрий володів ще й Бузьком48, і в Белзі, що належав іншому їх брату Всеволоду49.

Про ці дрібні князівства є короткі відомості у джерелах. Слід зазначити, що навіть про Володимир-Волинський і його волость після того, як там у 1170 р. вокняжився старший син Мстислава Ізяславича - Роман, у джерелах довгий час не повідомлялося. Причина цього полягала, на мій погляд, у тому, що Волинь у другій половині XII ст. продовжувала перебувати на периферії політичного

стр. 35

життя Русі, насамперед Південної, і Київський літопис не особливо цікавився нею. Думаю тому, що немає достатніх підстав говорити про якесь осібне волинське літописання в XII ст.

Роман Мстиславич княжив у Новгороді Великому аж поки до нього не дійшла звістка про смерть батька у Володимирі-Волинському. Він спішно подався на Волинь. У Романа не було вибору: дізнавшись про кончину Мстислава Ізяславича, сдумавъше новгородця, показаша путь князю Роману"50. Подібною коректною формулою новгородські літописці звичайно називали вигнання князя з міста вічем, на які так багата історія Новгорода у XII ст.

Роман посів володимирський стіл у важкі для Метиславичів часи. їхній політичний вплив у 70-х - 80-х рр. дуже зменшився. Київ спочатку перебував під владою роду Долгорукого, далі Рюрика Ростиславича та Святослава Всеволодича. Сімнадцять нескінченно довгих для нього літ просидів Роман у Володимирі, не виявляючи найменших ознак політичної активності, - бо аж до 1184 р. він перебував у глибокій тіні свого могутнього сусіда Ярослава Володимировича галицького.

Єдина згадка про Романа тих років у Київському літописі під 1184 р. красномовно малює його залежне від Ярослава становище на Русі. Син Ярослава Володимир тоді "вигнані" бяшеть отцемъ своимъ изт" Галича. Тый же Володимhрт" при де преже ко Володимhру к Романови, Романа, блюдяся отца его, не да ему опочити у себе"51. Володимирові Ярославичу також відмовили у захисті дорого-бузький князь Інгвар і турівський - Святополк. Лише його швагер Ігор Святославич сховав втікача від гніву батька у себе в Путивлі52.

У другій половині 1170-х років на Волині не існувало єдиновладного государя. Роман Мстиславич, очевидно, не відчував себе достатньо сильним, щоб спробувати об'єднати цю землю. По смерті Ярослава Ізяславича (між 1174 і 1180 рр.53) його Луцьке князівство відразу розпалося на кілька частин, та незадовільний стан джерел не дозволяє скільки-небудь чітко уявити той поділ. Із і Київського літопису відомо лише, що Луцьк дістався старшому Ярославичу - Всеволоду54, Дорогобуж і Шумськ - Інгварю55, Пересопниця - Мстиславу Німому56. Залишилося невідомим, який уділ одержав четвертий Ярославич - Ізяслав, котрий помер 1196 р.57

Усі ці дрібні утворення, а також зовсім невеликі князівства Червенське і і Белзьке, що виділилися з Володимирської волості в кінці XII - на початку XIII ст.58, не були здатні організувати рух феодальної верхівки суспільства за ; об'єднання Волині. Романові Мстиславичу також не вдалося тоді консолідувати Волинську землю. І все ж таки джерела, зокрема Київський літопис, дають підстави думати, що в роки його зовні спокійного князювання у Володимирі-Волинському він зумів виробити власну модель управління волостю, створити свій двір, що буде вірно служити його синам після загибелі Романа у Польщі 1205 р.

У небагаті на події (якщо виходити з Київського літопису) роки перебування у Володимирі Роман Мстиславич воював з ятвягами, чиї князьки здавна зазіхали на північно-західні області Володимирського князівства, і, мабуть, постійно думав про об'єднання Волині з Галицькою землею. Інакше важко пояснити його стрімко прийняте рішення скористатися із невдоволення боярства Галича сином Ярослава - Володимиром після смерті батька в 1187 р. Літописець прямо твердить, що ініціатива виходила від самого Романа, котрий "слашеть без опаса к мужемь галичькымъ (боярам), подьтыкая ихт" на князя своего, да быша его выгналh из отчины своея, а самаго быша прияли на княжение"59.

Але, вокняжившись у Галичі 1188 р., Роман не зміг там довго всидіти. Угорський король Бела III, прийшовши із сильним військом, вибив його з міста, і не повернув Галич Володимиру Ярославичу, а посадив там свого сина Андрія. Роман потрапив у важке становище, бо перед походом на Галич він, буду-

стр. 36

чи впевненим у повному успіху, віддав своє князівство братові Всеволоду, легковажно мовивши: "Воле ми того не надобh Володимерь"60. Незабаром йому вдалося повернутися на Волинь. Лише наприкінці XII ст. Роман Мстиславич зумів таки вокняжитися в Галичі.

У 1199 р. Володимир Ярославич помер у Галичі, не залишивши сина, котрий міг би успадкувати батьківську волость. Династія галицьких Ростиславичів перервалася. Це дало можливість найближчому сусідові Роману Мстиславичу претендувати на галицький стіл.

Давньоруські літописи не зберегли достовірних свідоцтв про перехід галицького стола до волинського князя. Лише пізній (XVII ст.) Густинський літопис під 1199 р. коротко відзначив кончину Володимира галицького61. Ця звістка грунтується на повідомленні польського хроніста кінця XII ст. - першої чверті ХIII ст. В. Кадлубка та Я. Длугоша (XV ст.). Складач Густинського літопису послався при цьому на праці польських істориків XVI ст. М. Кромера і М. Бєльського, котрі користувалися творами Я. Длугоша і, можливо, навіть В. Кадлубка62.

Висловлювалася думка, ніби вокняжінню Романа в Галичі протистояла боярська партія, що бажала мати князями синів новгород-сіверського государя Ігоря Святославича63. Загострення політичної ситуації в Галичі напередодні в'їзду туди Романа, що призвело до збройної боротьби між різними боярськими партіями, відзначає В. Кадлубек64.

Галицька земля. Із давніх-давен історики дивувалися незвичайно пізній, на їх думку, появі міста Галича на сторінках джерел. Наприклад, М. М. Тихомиров писав: "Галич з'являється в наших літописах неначе раптово, в 1140 р., коли в ньому опиняється князем знаменитий Володимерко Володаревич"65. Західноукраїнські, головним чином, львівські історики неодноразово чинили спроби "удревнити" Галич, довести, щоб там не було, начебто він виник на кілька століть раніше від першої згадки про нього в автентичному джерелі. При цьому вони виходили зі справедливого переконання, що Галицька земля сформувалася навколо цього міста, а раз так, то й вона народжується рано, принаймні, не пізніше Київської і Чернігівської.

Але ж Галицька земля в дійсності сформувалася порівняно з іншими південноруськими землями пізно, протягом другої половини ХІІ-XIII ст. Поступово, в кінці XI - на початку XII ст., виникають нові центри феодальної концентрації: міста Звенигород, а трохи пізніше Галич. Із самого початку в них княжили члени династії галицьких Ростиславичів.

Галицькі Ростиславичі. Засновник династії Ростислав (близько 1040 р. - 5.02.1067 р.) був єдиним сином новгородського князя Володимира Ярославича і, здогадно, доньки графа штаденського Леопольда Оди66. За "рядом" Ярослава 1054 р., Ростислав одержав, імовірно, територію майбутньої Галицької землі з містами Перемишлем і Теребовлем, де сиділи пізніше його сини.

Згідно зі свідченням Нестора, у 1064 (1065) році Ростислав утік до Тмуторокані разом із сином новгородського посадника Остромира - Вишатою, а це дає певні підстави припускати, що він перед тим збирався заволодіти новгородським столом, який раніше належав його батькові. Ростислав зумів вигнати з Тмуторокані сина Святослава Ярославича - Гліба і втримав місто наступного року, при тому, що Святослав намагався повернути його собі67.

Ростислав виявився владним і енергійним правителем, збирав данину з касогів і "у инhх страеть", що викликало незадоволення "греків", тобто візантійського уряду. Побоюючись руського князя, котрий загрожував їхнім володінням у Криму, візантійці підіслали до нього намісника (котепана) Херсона, який на пиру отруїв його. Літописець відгукнувся на смерть Ростислава розчуленим панегіриком68.

"Повість временних літ" у найзагальніших рисах відбиває процеси згуртування Перемишльської та Теребовльської волостей під владою синів Ростислава

стр. 37

Володимировича69. Під 1086 р. у Повісті міститься коротка й динамічна розповідь про вбивство Ярополка Ізяславича, з якої дізнаємося, що у Перемишлі тоді вже існував княжий стіл, на якому сидів старший Ростиславич - Рюрик. Убивця Ярополка загадковий Нерядець "бhжа ... Перемышлю к Рюрикови"70. Коли 1092 р. Рюрик помер, його стіл перейшов до наступного за старшинством брата Володаря71 (Володимира).

У рішеннях знаменитого Любенького з'їзду князів 1097 р. зазначено: "Кождо да держить отчину свою, .., а имъ же роздаяль Всеволода городы: Давыду - Володимерь, Ростиславичема Перемышль - Володареви, Теребовль - Василкови"72. Як відомо, Всеволод Ярославич помер у 1093 р. Отже, Ростиславичі одержали від нього свої волості в 1092 - 1093 рр., а вже в Любечі ці волості були визнані їхніми спадковими володіннями.

Як на мене, княжий стіл у Теребовлі не мав самостійного значення, із самого початку будучи під владою Перемишля, а з піднесенням Галича як центра князівства корився йому. Напевне, основну роль у цьому відіграло окраїнне положення Теребовля на рубежі з Київською землею. Про другорядне становище Теребовля в Галицькій землі свідчать хоч би слова Святополка Ізяславича і Володимира Мономаха, сказані Володарю після Витичівського княжого "снема" (з'їзду) 1100 р.: "Пойми брата Василка к собh, и буди вама єдина власть (волость) Перемышль"73. Але брати-Ростиславичі зуміли втримати свої волості аж до кончини - Володар помер у Перемишлі в 1124 р.74, а Василько - у Теребовлі 28 лютого 1125 р.75

Незадовго до кончини Володар Ростиславич заповів Перемишль із волостю старшому синові Ростиславу. Він вирішив виділити осібний стіл молодшому нащадку, мабуть, побоюючись того, що енергійний і нерозбірливий у засобах Володимирко76 підніметься проти Ростислава. В обгрунтованості такого припущення переконує розвиток подій. Думаю, саме рішенням Володаря в 1124 р. у складі Перемишльського князівства виникло удільне Звенигородське князівство. На той час Звенигород став помітним соціально-економічним осередком, про що свідчать матеріали багатолітніх археологічних розкопок. Я. Длугош, який користувався якимись руськими джерелами, свідчить, що після смерті Володаря Ростиславу дістався Перемишль, а Володимирку - Звенигород77.

Та заповзятливий Володимирко не побажав задовольнитися скромним Звенигородським столом. Незабаром після кончини батька він спробував відібрати у Ростислава Перемишль. Згідно з розповіддю Я. Длугоша, це сталося в 1127 р. Але Ростислава підтримали наступник і син Мономаха - Мстислав та брати у перших Васильковичі - Григорій та Іван. Польський хроніст пише про марну спробу Мстислава примирити братів, про втечу Володимирка з родиною в Угорщину і неуспішну облогу військом Ростислава Звенигорода78.

Григорій та Іван Васильовичі мирно княжили в батьківському домені - Теребовльській волості. Певно, Григорій був старшим, бо сидів у самому Теребовлі. Іванові дістався молодший новий стіл у Галичі. Спочатку Галич був дуже скромним у соціально-економічному плані осередком, швидше за все, князівським замком, майже позбавленим посада. Не випадково до початку 40-х років XII ст. про нього немає згадки в літописах.

Думаю, що Галич зовсім не випадково згадується в авторитетному джерелі саме під 1140-м роком. Із сорокових років XII ст. історія Давньої Русі відзначена посиленням процесів утворення міст. Це повсюдне явище повною мірою далося взнаки в західноруському регіоні. Адже всі без винятку міста, що виникли в Галицькій землі у XII ст., згадуються в літописі лише з 40-х років, так само, як і Галич! Це - Голі Гори, Микулин, Тисмяниця, Ушиця (1144), Сяник (1150), Болпіеве, Ярослав (1152), Кучелмин (1159) та ін. Це підтверджує висловлену ви-

стр. 38

ще думку, що Галицька земля належить до числа тих, які сформувалися порівняно пізно.

Війна 1126 р. за Перемишль між Ростиславом і Володимирком Володаревичами завершилася безрезультатно, як можна судити з бідних свідчень джерел. Літописи до 1140 р. зовсім не згадують про події в Перемишльській, Теребовльській і Звенигородській волостях. Певно, Ростислав княжив у Перемишлі аж до смерті, визначити дату якої неможливо. Запропонований М. Баумгартеном рік його кончини - 1128-й79 - можна прийняти хіба що умовно.

Між 1126 і 1140 роками помер також старший син Василька Ростиславича - Григорій. Коли в 1140 р. великий князь київський Всеволод Ольгович пішов на Волинь, він "Йвана Василковича и Володаревича из Галича Володимhрка на Вячеслава и на Изяслава на Мьстиславича посла"80. Але не варто буквально розуміти це повідомлення: в Галичі тоді продовжував княжити Іван Василькович, що виходить зі слів того самого Київського літопису під наступним, 1141 р.: "Сего же лhта преставися у Галичи Василкович Йвані), и прия волость его Володимерко Володаревичь; сhде во обою волостью, княжа в Галичи"81.

Свідчення літопису 1141 р. завдяки його конкретності і детальності заслуговує на більше довір'я, ніж попереднє. На мою думку, слова "из Галича Володимерка" належать комусь із перших переписувачів літопису, хто знав, що цей князь останні роки життя просидів на галицькому престолі.

Виходячи з надто бідних та уривчастих відомостей джерел, спробую з особливо необхідною в таких випадках обережністю уявити політичну історію Перемишльської, Звенигородської та Теребовльської волостей, а далі і Галицької землі 20-х - початку 40-х років XII ст. Після смерті Григорія Васильковича його теребовльський стіл дістався молодшому братові Івану. Важливо відзначити, що він не перебрався на місце брата до Теребовля, а залишився в Галичі. Виходить, що на початку 40-х років новий політичний осередок Галич уже переважав старий - Теребовль, бо був набагато вигідніше стратегічно розташований.

А Володимирко Володаревич із кінця 20-х років княжив у Перемишлі. Про це post factum свідчить звістка Київського літопису під 1144 р. про перебування на Звенигородському столі його небожа Івана Ростиславича82. Згідно із законами феодальної ієрархії та родового права, стіл, що звільнявся після смерті князя, заміщувався його наступним по старшинству братом, а не сином, як це увійшло в практику міжкнязівських відносин на Русі з 40-х років XII ст.

Утворення Галицького князівства. Кончина Івана Васильковича в 1141 р. дозволила Володимиркові Володаревичу заволодіти і Теребовльською, і Галицькою волостями. Відтоді в його руках опинилася майже вся територія Галицької землі, що перебувала на стадії формування, - від Карпатських гір на заході до р. Стира на сході, від верхів'їв Сяну на півночі до середньої течії Дністра на півдні83. Формування нового великого князівства на родових землях галицьких Ростиславичів стимулювало соціальні й економічні процеси та явища, що визначали умови складання Галицької землі, сприяло виникненню і зростанню її міст, насамперед самого Галича.

Консолідація чималої частини західноруських земель навколо Галича була полегшена наростанням відцентрових процесів удільної (феодальної) роздробленості, що на повну силу проявились із середини 1140-х рр. Київський центр виявився неспроможним протистояти формуванню сильного Галицького князівства і його політичному відособленню. Проте великокнязівський престол із перших років існування нового князівства прикладає зусилля для підкорення Володимирка і навіть - для його заміни більш підхожим йому Рюриковичем.

Опираючись об'єднавчим зусиллям київського государя Всеволода Ольговича, Володимирко водночас намагається послабити Ізяслава Мстиславича, котрий сидів тоді на Волині. Зовсім не випадково, думаю, Володимирко опинився у

стр. 39

війську Всеволода, коли той пішов проти Ізяслава у 1140 р.84 Згодом, мабуть, не бажаючи надмірного посилення клану Ольговичів, він спробував укласти мирну угоду з волинським князем, але успіху не досяг: "Володаревичь галичьский князь привабиша к собh Изяслава Мьстиславича, и не вьрядившеся, възратишася". Миролюбні дії Володимирка підтримав Іван Василькович, котрий тоді ще княжив у Галичі85.

А 1142 року Всеволод Ольгович зумів посадити у Володимирі-Волинському свого сина Святослава, спокусивши Ізяслава Мстиславича столом Переяславля Південного, звідки начебто по своїй волі (за словами літописця) подався у родове володіння - Турів старший серед Мономашичів В'ячеслав86. Ця подія несла реальну загрозу автономності князювання Володимирка в Галичі. А якщо врахувати споріднені й союзницькі відносини Всеволода Ольговича з польськими князями87, то можна зрозуміти, що галицький князь потрапив у своєрідні стратегічні "кліщі".

Проводячи загалом традиційну для київських государів політику посадження братів і синів у центрах південноруських князівств, Всеволод відверто намагався вигнати з Галича незалежного і свавільного Володимирка. Стосунки між ними наближалися до воєнного зіткнення. Під 1144 р. київський книжник відзначив: "В то же лhто роскоторастася Всеволода с Володимhрком'ь про сына, оже сhде сынь его Володимири, и почаста на ся искати вины. И Володимерко вьзверже ему грамоту хрестьную. Всеволодь же с братьею йде на нь"88. Запальний і гордий Володимирко демонстративно відмовився визнавати сюзереном Всеволода і слухатися його. Він явно розумів, що цим вчинком розв'язує війну проти київського государя.

Похід Всеволода проти непокірного васала не примусив себе довго чекати. Він зібрав велике військо, куди входили контингенти залежних від нього південноруських князів і польського князя Владислава, і стрімко пішов на."многоглаголиваго" Володимирка, як іронічно називає його літописець, який явно йому не симпатизував. Переконавшись у величезній чисельній перевазі раті київського государя, галицький князь капітулював: "И вда Всеволоду Володимерко за трудь 1000 и 400 гривенть серебра89, переди много глаголив, а послhди много заплативсь". Одержану контрибуцію Всеволод розділив поміж учасниками походу. Задоволений київський князь помирився з ним і "рекь ему: "се чhлъ еси, к тому не съгрhшай!"90.

Але одержаний від київського государя урок не пішов на користь Володимиркові. Він, як і раніше, не бажав коритися сюзерену. Тому на початку 1146 р. спалахнула нова війна. Як і два роки тому, Всеволод Ольгович зібрав велике військо, в якому були загони південноруських князів і його польського зятя Болеслава. Однак той похід не приніс йому успіху. Він не зміг взяти Звенигород Галицький,; до того ж розхворівся і змушений був повернутися до Києва. Там Всеволод готувався до нового походу в Галицьку землю, та на 24 липня був уже дуже хворий, а через тиждень, 1 серпня 1146 р., помер91. Але його смерть не принесла Володимирку очікуваного полегшення.

У Києві вокняжився діяльний Ізяслав Мстиславич, котрий прагнув підкорити собі всі південноруські князівства. Незабаром він ужив дійові заходи щодо обмеження автономності галицького князя. Розглядаючи Волинь як доменіальне (спадкове) володіння Мстиславичів, Ізяслав відібрав м. Володимир у Святослава Всеволодича, давши йому взамін кілька маленьких волинських городків, ще й поблизу київського рубежу92. Із того часу історія волинських Мстиславичів переплітається з історією галицьких Ростиславичів.

У руках київського государя після 1146 р. опинились і Київська і Волинська землі, що створювало загрозу автономності Галицького князівства. У своїй політиці підпорядкування Володимирка Ізяслав Мстиславич спирався на

стр. 40

польського князя Болеслава Кривоустого та на близького родича - угорського короля Гезу II93, котрий багато разів підтримував його військовою силою.

Щоб протистояти Ізяславу Мстиславичу, Володимирко Володаревич зав'язав союзні стосунки з його сильним суперником у боротьбі за Київ, його дядьком Юрієм Володимировичем Долгоруким. Союз було скріплено звичайною для того часу "печаткою": шлюбом сина галицького князя з донькою Долгорукого94 в 1150 р. У запеклій війні між Ізяславом і Юрієм за Київ, велике княжіння і верховенство на Русі, що розгорілась у 1150 - 1151 рр., Володимирко постійно й активно підтримував суздальського князя. Коли Ізяслав на час втрачав Київ і забирався на Волинь, галицький князь тримав його там під контролем, а як тільки той виступав у похід на Київ, Володимирко одразу вторгався у Волинську землю. Перипетії цього протистояння досить докладно викладені у Київському літописі за 1150 і 1151 рр.

Долгорукий щедро нагородив свого родича і союзника, віддавши йому Погорину і м. Бузьк. Та, утвердившись на київському столі 1151 р., Ізяслав вирішив розрахуватися з галицьким князем. Навесні 1152 р. він у союзі з Гезою II пішов на Галицьке князівство, намірившись вигнати звідти Володимирка. У короткій і кривавій битві на порубіжній річці Сян військо Ізяслава і Гези "потоптало и избило" військо Володимирка. Тому прийшлося тікати до Перемишля і " затвор иться" в добре укріпленому місті. Володимирку довелося присягнути в церкві повернути Ізяславу волинське місто Бузьк і погоринські городки Шумськ, Тихомль, Вигошів і Гнойницю95. Але ні Володимирко, ні його син Ярослав, який сів на галицький стіл на початку 1153 р., не повернули ті міста Ізяславу. А його спроба силою повернути втрачене не мала успіху96.

Кончина Ізяслава Мстиславича у листопаді 1154 р. різко змінила соціально-політичне становище в західноруському регіоні. Як згадувалося, його наступники на Волині не зуміли зберегти її єдність, вона розділилася на Володимирське і Луцьке князівства, в її складі виділяються й невеликі удільні князівства. Тим же Мстиславичам, котрі недовго княжили в Києві (Мстиславу Ізяславичу, Ростиславу Мстиславичу), не щастило настільки міцно утвердитися в стольному граді, Русі аби з'єднати Волинь із великокнязівським доменом. Загроза Галицькому князівству з боку Мстиславичів поступово зійшла на ніщо.

Ярослав і Ярославичі. Своєю чергою, Ярослав Володимирович відмовляється від традиційної політики діда і батька - протистояння з великим князем. Він час від часу входить навіть у союзні відносини з київським государем. Лише одного разу в 1158 р., коли великий князь Ізяслав Давидович97 відмовився видати йому заклятого ворога Івана Берладника, Ярослав разом із волинськими князями вигнав Ізяслава з Києва. Та після вокняжіння в стольному граді Ростислава Мстиславича він жив із новим князем у мирі й дружбі.

Коли після смерті Ярослава Володимировича (1.10.1187 р.) у Галичі незабаром сів його син Володимир, він спробував позбавитися боярської опіки, що завдала чимало прикрощів його батькові. Київський літопис, що скористався, певно, якимось галицьким джерелом, записав під 1188 р.: "Князящю Володимеру в Галичкой земли, и бh бо любезнивъ питию многому, и думы не любяшеть с мужми своими"98. Як дотепно зауважив Б. О. Рибаков, "цим було вирішено все - якщо князь нехтує боярською думою, якщо він виходить з "волі смислених", то він уже тим самим поганий, і до літопису про нього вносяться різні порочащі його деталі"99.

Як було сказано, Роман Мстиславич волинський 1188 р. спробував забрати Галицьке князівство у Володимира Ярославича, але мети не досяг. Галицьке джерело Київського літопису100 так повідомляє про це: "И приде Володимерь ко королеви, король же поималъ Володимера и со своими полкы поиде к Галичю". Роману довелося повертатися на Волинь. Однак Бела III не відно-

стр. 41

вив (як обіцяв) Володимира на престолі, а посадив у Галичі свого сина Андрія, вирішивши скористатися політичною кризою в князівстві і приєднати його до своєї держави. Володимира ж він схопив, одвіз до Угорщини й ув'язнив в якійсь башті101.

Наступного року Володимир Ярославич зумів утекти з угорського полону і звернувся за допомогою до германського імператора Фрідріха Барбароси. За величезну суму у дві тисячі гривен срібла, що їх біглий князь зобов'язався виплачувати йому щорічно, імператор доручив своєму васалові, краківському князю Казимиру відновити галицького князя на батьківському столі. "Галичькии же мужи срhтоша его (Володимира) с радостью великою, князя своего и дhдича, а королевича прогна изъ земля своея"102, повідав, наче не відчуваючи похмурого комізму ситуації, київський літописець.

Поза сумнівом, Володимир Ярославич добре знав ціну підступному галицькому боярству, що поважало саму лише силу, й вирішив грунтовно потурбуватися про власну безпеку. Тому він "посла ко Всеволоду, ко уеви (дядькові) своєму103 Суждаль, моляся ему: "Отце господине! Удержи Галичь подо мною, а яз Божий и твой есмь со всимъ Галичемь, а в твоей волп есмь всегда!"104.

Всеволод Юрійович, котрий прагнув до старійшинства на Русі, охоче прийняв цю пропозицію, розіслав грамоти до всіх руських князів, до угорського короля й польських князів і уклав із ними угоду про взяття під своє покровительство Володимира Ярославича: "И води я ко кресту, на своемь сестричичh Галича не искати николиже под нимь"105. Перед нами типова середньовічна угода про колективне дотримання сюзеренних прав Всеволода Велике Гніздо на галицького князя, свого васала. Завдяки цій угоді, Володимир Ярославич благополучно досидів на своєму неспокійному столі аж до кончини, що сталася 1199 р.

Заслуговує уваги та обставина, що Володимир Ярославич звернувся за допомогою не до Святослава Всеволодича, великого князя київського, а до далекого володимиро-суздальського государя. Мабуть, він вважав захист Всеволода більш надійним, ніж покровительство підступного Святослава. Із наведеного тексту літопису випливає, що галицький князь визнав Всеволода старійшим йа Русі. Верховенство великого князя київського явно відходило в минуле...

Так виглядає історія волинських і галицьких Рюриковичів кінця XI - XII ст. у неповному і часом суперечливому світлі джерел, головним чином, Київського літопису XII ст.

----

1Насонов А. М. "Русская земля" и образование территории Древнерусского государства. - Москва, 1951. - С. 128, 133.

2 Повесть временных лет / Подг. текста, перев., статьи и комм. Д. С. Лихачева. - Санкт-Петербург, 1999. - С. 54.

3 Див., напр.: Грушевський М. Історія України-Руси. - Т. ІІ. - К., 1905. - С. 28; Донской Д. Справочник по генеалогии Рюриковичей. - Ч. 1. - Ренн, 1991. - N 37. - С. 27.

4 Повесть временных лет. - С. 70. В огляді різночитань Д. С. Лихачов указав, що підкреслені мною слова додані з Московсько-Академічного літопису (Там же. - С. 137), їх узято зі спільного протографа Повісті й Радзивіллівського літопису (Там же. - С. 364).

5 Повесть временных лет. - С. 71.

6 Там же. - С. 60.

7 Там же. - С. 85.

8 В. М. Татищев пише, що по смерті Ігоря, онука Ярослава, Ростислава Володимировича дядьки перевели у Володимир Волинський (История Российская. - Т.2. - Москва; Ленинград, 1963. - С. 83). Думка В. М. Татищева виглядає вірогідною, однак джерело його відомостей невідоме, літописи про це не знають. А. М. Андріяшев вважав його слова імовірними, бо "згодом діти Ростислава добивались собі волості саме на Волині" (Андрияшев А. М. Очерк истории Волынской земли. - К., 1887. - С. 107). Утім, Ростиславичі хотіли собі не Волині, а території майбутньої Галицької землі.

стр. 42

9 Повесть временных лет. - С. 102.

10 Там же. - С. 87.

11 В Іпатіївському списку Повісті временних літ під 1054 р. сказано: "Изяславу тогда в Туровh княжащю" (ПСРЛ. - Т. 2: Ипатьевская летопись. - Санкт-Петербург, 1908. - Стлб. 150). У Лаврентіївському списку після слів "разболhся (Ярослав) велми" це речення обірване: "Изяславу тогда сущю..." (Повесть временных лет. - С. 70).

12 У літописній звістці про це Давида не названо, згадані лише Ростиславичі. Але з контексту подій 1081 - 1084 рр. виходить, що він тоді був разом із ними. Свої наміри заволодіти Володимиром і Волинською землею Давид виявив досить чітко, що ясно з дальшого розвитку подій.

13 Повесть временных лет. - С. 87.

14 Там же.

15 У некролозі князя Нестор зауважив: "Бяше блаженый сь князь тихъ, кротькъ, смирhнъ и братолюбивъ" // Повесть временных лет. - С. 88.

16 Повесть временных лет. - С. 87.

17 Там же.

18 Там же. - С. 88.

19 Там же. - С. 110.

20 Там же. - С. 116.

21 Там же. - С. 116 - 117, 125.

22 Там же. - С. 129.

23 ПСРЛ. - Т. ІХ: Летописный сборник, именуемый Патриаршею или Никоновскою летописью. - Санкт-Петербург, 1862 (далі - Никоновская летопись). - С. 150.

24 Ипатьевская летопись. - Стлб. 285.

25 ПСРЛ. - Т. 1: Лаврентьевская летопись. - Вып. 2: Суздальская летопись по Лаврентьевскому списку. - Ленинград, 1927. - Стлб. 292 (далі - Суздальская летопись).

26 Ипатьевская летопись. - Стлб. 285.

27 Суздальская летопись. - Стлб. 297 - 298.

28 Ипатьевская летопись. - Стлб. 297.

29 Там же. - Стлб. 312.

30 Там же. - Стлб. 313.

31 Там же. - Стлб. 329 - 330.

32 Суздальская летопись. - Стлб. 314.

33 Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов / Под ред. и с предисл. А. Н. Насонова. - Москва; Ленинград, 1950. - С. 28.

34 Ипатьевская летопись. - Стлб. 389.

35 Там же. - Стлб. 387.

36 Там же. - Стлб. 419.

37 Там же. - Стлб. 468.

38 Там же. - Стлб. 484 - 485.

39 Там же. - Стлб. 486 - 488.

40 Там же. - Стлб. 503.

41 Там же. - Стлб. 466.

42 Там же. - Стлб. 533.

43 Там же. - Стлб. 544 - 545.

44 Там же. - Стлб. 548 - 549.

45 Там же. - Стлб. 549.

46 Там же. - Стлб. 559.

47 Помер у 1171 р. (Ипатьевская летопись. - Стлб. 562).

48 Там же. - Стлб. 564.

49 Там же. - Стлб. 662.

50 Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. - С. 222.

51 Ипатьевская летопись. - Стлб. 633.

52 Там же.

53 Останнього разу він згадується в Іпатіївському літописі під 1174 р. (Стлб. 578 - 579). Див.: Бережков Н. Г. Хронология русского летописания. - Москва, 1963. - С. 190, 193). Див. також: Суздальская летопись. - Стлб. 366 - 367.

54 Ипатьевская летопись. - Стлб. 630 - 631.

стр. 43

55 Там же. - Стлб. 633; Галицько-Волинський літопис / За ред. М. Ф. Котляра. - К., 2002. - С. 80.

56 Галицько-Волинський літопис. - С. 80.

57 Ипатьевская летопись. - Стлб. 690.

58 Галицько-Волинський літопис. - С. 78.

59 Ипатьевская летопись. - Стлб. 660.

60 Там же. - Стлб. 661.

61 ПСРЛ. - Т. И: Ипатиевская летопись. - Санкт-Петербург, 1843. - С. 326.

62 Див.: Грушевский М. Історія України-Руси. - Т. II. - К., 1905. - С. 453 - 454.

63 Крип'якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. - К., 1984. - С. 84.

64 Monumenta Poloniae Historica. - Т. 2. - Lwow, 1872. - Р. 439.

65Тихомиров М. Л. Древнерусские города. - Москва, 1956. - С. 329.

66Baumgarten N. Genealogies et mariages occidentaux des Rurukides Russes. - Roma, 1928. - Tabl. I. - N 22. - Р.7.

67 Повесть временных лет. - С. 71.

68 Там же. - С. 72.

69 Дивна річ, але джерела кінця XI ст. - початку XII ст. ніяк не згадують княжого стола в Звенигородці Галицькому, адже то був другий за значенням стіл Ростиславичів, на ньому сидів другий за старшинством брат Рюрика - Володар.

70 Повесть временных лет. - С. 88.

71 Там же. - С. 91.

72 Там же. - С. 110.

73 Там же. - С. 116.

74 Ипатьевская летопись. - Стлб. 288.

75 Никоновская летопись. - С. 152; Див.: Baumgarten N. Oр. cit. - Tabl. III. - Р. 16.

76 Таким його характеризує Київський літопис, головне джерело з нашої теми.

77 Jana Diugosza Roczniki czyli Kroniki siawnego Krolestwa Polskiego. - Warszawa, 1969. - Ks. 3/4. - S. 370 - 371. У літописах історія Галицької землі 20-х - 30-х рр. ХН ст. практично не відбита.

78 Ibid. - S. 165.

79Baumgarten N. Oр. cit. - Tabl. III. - N5.

80 Ипатьевская летопись. - Стлб. 304.

81 Там же. - Стлб. 308.

82 Там же. - Стлб. ,316.

83Котляр Н. Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси ІХ-ХІІІ вв. - К., 1985. - С. 81 та ін.

84 Ипатьевская летопись. - Стлб. 304.

85 Там же. - Стлб. 306.

86 Там же. - Стлб. 312 - 313.

87 "Того же лhта отда Всеволодъ дчhрь свою Звhниславу в Ляхы за Болеслава", краківського князя (Ипатьевская летопись. - Стлб. 313).

88 Ипатьевская летопись. - Стлб. 314 - 315.

89 Понад 200 кг.

90 Ипатьевская летопись. - Стлб. 316.

91 Там же. - Стлб. 319 - 321.

92 Там же. - Стлб. 329, 343.

93 Він був одружений із сестрою Ізяслава - Єфросинією.

94 Ипатьевская летопись. - Стлб. 391, 294.

95 Там же. - Стлб. 447 - 454.

96 Там же. - Стлб. 465 - 468.

97 Походив із чернігово-сіверської династії Давидовичів.

98 Ипатьевская летопись. - Стлб. 659.

99Рыбаков БА. Киевская Русь и русские княжества ХІІ-ХIII вв. - Москва, 1982. - С. 514.

100 Див.: Бережков Н. Н. Хронология русского летописания. - С. 204.

101 Ипатьевская летопись. - Стлб. 661.

102 Там же. - Стлб. 666.

103 Володимир був сином сестри Всеволода - Ольги.

стр. 44

104 Ипатьевская летопись. - Стлб. 667.

105 Там же. - Стлб. 667.

The article examines appearance and consolidation of Riurykovychi dukes in West-Rus' region: of Rostyslavychi of Halych in Peremyshl', Terebovl' and Zvenyhorod at the end of the XI century and of Iziaslavychi of Kyiv, then of Mstyslavychi in Volyn' (second half of the XI - middle of the XII cc). The author traces roles of both dynasties in formation of Halych and Volyn' Duchies in the first half of the XII century.


© elibrary.com.ua

Постоянный адрес данной публикации:

https://elibrary.com.ua/m/articles/view/РЮРИКОВИЧІ-В-ГАЛИЧИНІ-Й-НА-ВОЛИНІ

Похожие публикации: LУкраина LWorld Y G


Публикатор:

Николай СидоренкоКонтакты и другие материалы (статьи, фото, файлы и пр.)

Официальная страница автора на Либмонстре: https://elibrary.com.ua/Sidorenko

Искать материалы публикатора в системах: Либмонстр (весь мир)GoogleYandex

Постоянная ссылка для научных работ (для цитирования):

РЮРИКОВИЧІ В ГАЛИЧИНІ Й НА ВОЛИНІ // Киев: Библиотека Украины (ELIBRARY.COM.UA). Дата обновления: 27.08.2014. URL: https://elibrary.com.ua/m/articles/view/РЮРИКОВИЧІ-В-ГАЛИЧИНІ-Й-НА-ВОЛИНІ (дата обращения: 28.03.2024).

Комментарии:



Рецензии авторов-профессионалов
Сортировка: 
Показывать по: 
 
  • Комментариев пока нет
Похожие темы
Публикатор
Николай Сидоренко
Киев, Украина
2713 просмотров рейтинг
27.08.2014 (3501 дней(я) назад)
0 подписчиков
Рейтинг
0 голос(а,ов)
Похожие статьи
VASILY MARKUS
Каталог: История 
3 дней(я) назад · от Petro Semidolya
ВАСИЛЬ МАРКУСЬ
Каталог: История 
3 дней(я) назад · от Petro Semidolya
МІЖНАРОДНА КОНФЕРЕНЦІЯ: ЛАТИНСЬКА СПАДЩИНА: ПОЛЬША, ЛИТВА, РУСЬ
Каталог: Вопросы науки 
7 дней(я) назад · от Petro Semidolya
КАЗИМИР ЯҐАЙЛОВИЧ І МЕНҐЛІ ҐІРЕЙ: ВІД ДРУЗІВ ДО ВОРОГІВ
Каталог: История 
7 дней(я) назад · от Petro Semidolya
Українці, як і їхні пращури баньшунські мані – ба-ді та інші сармати-дісці (чи-ді – червоні ді, бей-ді – білі ді, жун-ді – велетні ді, шаньжуни – горяни-велетні, юечжі – гутії) за думкою стародавніх китайців є «божественним військом».
9 дней(я) назад · от Павло Даныльченко
Zhvanko L. M. Refugees of the First World War: the Ukrainian dimension (1914-1918)
Каталог: История 
12 дней(я) назад · от Petro Semidolya
АНОНІМНИЙ "КАТАФАЛК РИЦЕРСЬКИЙ" (1650 р.) ПРО ПОЧАТОК КОЗАЦЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (КАМПАНІЯ 1648 р.)
Каталог: История 
17 дней(я) назад · от Petro Semidolya
VII НАУКОВІ ЧИТАННЯ, ПРИСВЯЧЕНІ ГЕТЬМАНОВІ ІВАНОВІ ВИГОВСЬКОМУ
Каталог: Вопросы науки 
17 дней(я) назад · от Petro Semidolya
ТОРГОВО-ЭКОНОМИЧЕСКАЯ ПОЛИТИКА ЕС В СРЕДИЗЕМНОМОРЬЕ: УСПЕХИ И НЕУДАЧИ
Каталог: Экономика 
26 дней(я) назад · от Petro Semidolya
SLOWING GLOBAL ECONOMY AND (SEMI)PERIPHERAL COUNTRIES
Каталог: Экономика 
32 дней(я) назад · от Petro Semidolya

Новые публикации:

Популярные у читателей:

Новинки из других стран:

ELIBRARY.COM.UA - Цифровая библиотека Эстонии

Создайте свою авторскую коллекцию статей, книг, авторских работ, биографий, фотодокументов, файлов. Сохраните навсегда своё авторское Наследие в цифровом виде. Нажмите сюда, чтобы зарегистрироваться в качестве автора.
Партнёры Библиотеки

РЮРИКОВИЧІ В ГАЛИЧИНІ Й НА ВОЛИНІ
 

Контакты редакции
Чат авторов: UA LIVE: Мы в соцсетях:

О проекте · Новости · Реклама

Цифровая библиотека Украины © Все права защищены
2009-2024, ELIBRARY.COM.UA - составная часть международной библиотечной сети Либмонстр (открыть карту)
Сохраняя наследие Украины


LIBMONSTER NETWORK ОДИН МИР - ОДНА БИБЛИОТЕКА

Россия Беларусь Украина Казахстан Молдова Таджикистан Эстония Россия-2 Беларусь-2
США-Великобритания Швеция Сербия

Создавайте и храните на Либмонстре свою авторскую коллекцию: статьи, книги, исследования. Либмонстр распространит Ваши труды по всему миру (через сеть филиалов, библиотеки-партнеры, поисковики, соцсети). Вы сможете делиться ссылкой на свой профиль с коллегами, учениками, читателями и другими заинтересованными лицами, чтобы ознакомить их со своим авторским наследием. После регистрации в Вашем распоряжении - более 100 инструментов для создания собственной авторской коллекции. Это бесплатно: так было, так есть и так будет всегда.

Скачать приложение для Android