Прикреплённые файлы
1824 дней(я) назад
Найважливіші необхідні доповнення до Закону України «Про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного тоталітарних режимів…»



Постоянный адрес файла на сервере Либмонстра:

Постоянный адрес документа (прямая ссылка на файл):

https://elibrary.com.ua/m/articles/download/11240/3467

Дата загрузки ИЛИ последнего изменения файла:

31.03.2019

Готовая обратная ссылка на данную страницу для научной работы (для цитирования):

Найважливіші необхідні доповнення до Закону України «Про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного тоталітарних режимів…» // Киев: Библиотека Украины (ELIBRARY.COM.UA). Дата обновления: 31.03.2019 . URL: https://elibrary.com.ua/m/articles/download/11240/3467 (дата обращения: 28.03.2024 )

Вирусов нет! Проверено Либмонстром.
© https://elibrary.com.ua
Libmonster ID: UA-11240
Автор(ы) публикации: Павло Данильченко
Источник: http://h.ua/story/422853/

У прийнятому нещодавно Законі України «Про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні і заборона пропаганди їх символіки» фактично забороняється до вжитку лише другорядна символіка тоталітарних режимів, що не дуже значно впливає на підсвідомість, а отож і на ментальність українців.

Найбільшої ж шкоди нашому суспільству завдає та символіка тоталітарних режимів, що потрапила до української мовної картини світу (до світосприйняття, що закарбоване в українській мові) у часи панування царського та більшовицького режимів.

Це насамперед такі спотворені поняття як «радянський» та «влада», оманливі несвідомі лінгвопсихічні установки яких не тільки сприяють формуванню психічної інфантильності людини у процесі дозрівання лобових часток кори її головного мозку, але і несвідомо провокують відповідно негативне сприйняття українцями антирадянських суспільно-політичних перетворень у країні (дехолопізації суспільства) і деспотичне панування урядовців та чиновників у суспільстві.

Тому-то вельми доцільним і є внесення на розгляд як у суспільстві, так і у Верховній Раді України наступного доповнення до цього закону:

«Забороняється вживати спотворені слова «радянський» та «влада» як такі, що несвідомо провокують відповідно негативне сприйняття українцями антихолопських (антирадянських) суспільно-політичних перетворень у країні і деспотичне панування урядовців та чиновників у суспільстві. Ці слова назавжди вилучаються з українського лексикону і замінюються такими, що найкраще відображають сенс відповідних їм понять.

Замість слова «радянський» треба вживати слово «холопський». Наприклад: «холопське суспільство», «холопська держава», «Спілка холопських соціалістичних республік», «холгосп», «дехолопізація суспільства».

Замість слова «влада» треба вживати слова «диктатура» або «деспотія» – у негативному сенсі, чи слова «управління», «врядування» та інші – у позитивному сенсі. Наприклад: «пролетарська диктатура», «холопська деспотія», «органи врядування», «органи місцевого самоврядування»...».

Адже цинічно називати й надалі радянським холопське суспільство, в якому Ради були лише бутафорією, а їх депутати лише маріонетками партноменклатури, це значить вводити в оману не лише свідомість, а й підсвідомість наступних поколінь українців, а отож і формувати спотворене колективне підсвідоме нації.

Волелюбні українці ніколи не бажали бути власністю ні держави, ні будь-яких панів. Вони споконвіку зневажали холопський спосіб життя росіян і, тому-то, раніше в їх мовній картині світу (МКС) взагалі було відсутнім поняття, що могло б бути тотожним слов'янізму «влада». І нині українці тим паче не є холопами чи бидлом, що має природну потребу в володарях. Тому в їх підсвідомості і не повинно виникати сакральне ставлення навіть до керівних органів держави.

До того ж і в жодній країні Європи будь-які керівні органи не асоціюються в підсвідомості їх громадян з володінням. І, отже, відповідні їм назви несвідомо не спонукають європейців безвільно підкорятися будь-кому та ставати добровільними рабами (холопами) держави, а урядовців та чиновників навпаки – панувати у суспільстві.

Українські ж урядовці та чиновники, відносячи себе до органів влади, вже на рівні підсвідомості відчувають себе власниками народу чи лише своїх підлеглих. І, тому, вони й спонукаються несвідомо до диктаторського (авторитарного) і навіть деспотичного стилю керування. Слово «влада» заворожує чиновників і прищеплює їм вседозволеність. Поки ми не усунемо це слово з українського лексикону, чиновники не стануть слугами народу, і так і будуть надалі панувати над нами.

Тому-то слов'янізм «влада» в край і необхідно замінити в українському лексиконі відповідними йому латинізмом «диктатура» (лат. «Dictatura») та еллінізмом «деспотія» (гр. «Δεσποτία»), що вже мають у підсвідомості українців негативну конотацію. Це й насправді має сенс, бо ніяка ж влада принципово не захищена від того, щоб не проявляти свою диктаторську та деспотичну сутність. Не дарма ж свою владу більшовики називали «диктатурою пролетаріату». Насправді ж то була диктатура не пролетаріату, а холопів-імперців. Адже навіть і члени Політбюро КПРС були високопоставленими холопами генсека компартії більшовицької імперії.

Всі державні і регіональні (крайові) органи управління повинні стати органами «врядування» або ж «самоврядування», а не органами влади.

Регіони ж Україні слід надалі називати не областями, а краями (словац., чеськ. «kraj» – область): Київщина – Київський край, Черкащина – Черкаський край, Донеччина – Донецький край (подібно Приморському, Хабаровському, Камчатському, Забайкальському, Красноярському, Алтайському, Краснодарському і Ставропольському краям Росії, що заселені переважно нащадками українців). Адже слов'янізм «область» (др.-київське «оболость») для підсвідомості є тотожним лексемам «волость» та «володіння». І, тому, лексема «область» звичайно ж буде провокувати керівників регіональних органів самоврядування несвідомо ставати володарями регіонів (тобто місцевими князьками). Було б доречним і слов'янізм «держава» також замінити в конституції і у всіх інших офіційних документах на термін «країна».

Через вилучення слов'янізму «влада» з українського лексикону треба буде надалі вживати замість «мати владу над чимсь» – «володіти чимсь» та замість «мати владу над кимсь» (в переносному сенсі) – «мати вплив (впливати) на когось».

Як бачимо, на відміну від вельми спотвореної і остаточно згнилої російської МКС українську МКС ще можна поступово дехолопізувати, а отже і реанімувати, позбавивши її багатьох (подібних до розглянутих тут) негативних запозичень та спотворень.

З огляду на це було б вельми доцільним запровадити і в усіх російськомовних школах вивчення на дуже високому рівні української мови з поступовим переходом до викладання нею спочатку деяких, а потім і всіх предметів. І це важливо запровадити в школах не тільки України, а і Росії, якщо звичайно ж російське суспільство нарешті схаменеться і забажає врятувати своїх нащадків, як від психічної інфантильності, так і від скніння у злиднях на задвірках Цивілізації. Тоді наступні покоління українців і росіян змогли б виховуватися на благотворній українській мовній картині світу, вже починаючи з дошкільних дитячих закладів. Російська ж мова повинна отримати статус класичної мови, подібно до латині та давньогрецької мови. Її викладання буде доцільним лише в останні роки шкільного навчання, коли пагубні несвідомі лінгвопсихічні установки російської мовної картини світу вже не зможуть спаплюжити підсвідомість молодої людини завдяки досягненню зрілості лобовими частками кори її головного мозку.

І дійсно в цьому повинно бути зацікавленим російськомовне суспільство не тільки України, а і Росії. Бо прогнозованої фахівцями депопуляції і асиміляції інородцями, а отже і деслов'янізації нині російськомовне населення може уникнути лише завдяки своїй повторній українізації, що багато в чому буде подібною до здійсненої раніше Петром Першим:

«Навпаки, великоруська редакція російської культури, завдяки своєму підкресленому європофобству і тенденції до самодостатності, була не тільки непридатна для цілей Петра, але навіть прямо заважала здійсненню цих цілей. Тому, Петро цю великоруської редакцію російської культури постарався зовсім викорінити і знищити, і єдиною редакцією російської культури, що служить відправною точкою для подальшого розвитку, зробив українську редакцію. Таким чином, стара великоруська, московська культура при Петрі померла; та культура, яка з часів Петра живе і розвивається в Росії, є органічним і безпосереднім продовженням не московської, а київської, української культури. Це можна простежити за всіма галузями культури. Візьмемо, наприклад, літературу. Літературною мовою, що застосовувалася в витонченій, в релігійній і в науковій літературі, як в Московській, так і в Західній Русі, була мова церковнослов'янська. Але редакції цієї мови в Києві і в Москві до XVII-го століття були не зовсім однакові, як у відношенні словникового складу, так і щодо синтаксису і стилістики. Вже при Hіконі київська редакція церковнослов'янської мови витіснила московську в богослужбових книгах. Пізніше те ж витіснення московської редакції редакцією київською спостерігається і в інших видах літератури, так що тою церковнослов'янською мовою, яка послужила підставою для слов'яно-російської літературної мови петровської та післяпетровської епохи, є саме церковнослов'янська мова київської редакції ... Вся російська риторика післяпетровського періоду, як церковна, так і світська, виходить саме з цієї української традиції, а не до традиції московської, яка так і загинула остаточно, не залишивши по собі інших свідчень, крім вказівок, що отримуються з творів розколовчітелів, подібних до Аввакума» (Всесвітньо визнаний етнолог, лінгвіст, філолог, філософ і історик, засновник євразійського руху, його головний ідеолог князь Микола Трубецький, «До української проблеми», в зб. «Євразійський сучасник», кн. V, Париж, 1927);

 

«Ще в домонгольський період саме Київ найбільше дбав про чистоту церковнослов'янської мови, так що київські церковнослов'янські рукописи цього періоду пізнаються саме за нарочитою правильністю церковнослов'янської орфографії; і саме Київ служив у цей час зразком церковнослов'янської вимови для всієї Русі, задаючи в цьому відношенні тон всім іншим областям, як про те свідчить засвоєння специфічної південноруської вимови приголосної «г» в богослужбових текстах по всій Русі. А пізніше, в епоху польського панування і боротьби з унією, той же Київ з'явився горнилом не лише охорони церковнослов'янської традиції, але і першої систематичної нормалізації церковнослов'янської мови російської редакції: до Ломоносова всі грамотні росіяни (і навіть неросійські православні слов'яни) вчилися церковнослов'янській мові з граматики українського вченого Мелетія Смотрицького. Розширення сфери застосування церковнослов'янської мови та поширення цієї мови на чисто світську літературу знову-таки саме в Києві раніше і найяскравіше виявилося. Українським бурсакам і вченим належать перші спроби писати римовані вірші церковнослов'янською мовою, і саме від цих віршів у XVII і на початку XVIII століття веде свій родовід уся російська поезія (зрозуміло, не простонародна). Точнісінько так само і риторика XVIII століття з її слов'янізмами генетично виходить з красномовства саме українських вчених-риторів і проповідників, а не до «вяканья» великоруських красномовців. Російська драма і комедія виходять теж з українських шкільних інтермедій церковнослов'янською мовою. Словом, вся традиція і форми використання церковнослов'янської мови для світської літератури йдуть з України. Російську літературу післяпетровського періоду доводиться розглядати як продовження церковнослов'янської літератури Західної Русі (головним чином України) XVII століття: зі специфічно великоруською, московською літературою допетровської Русі у російській літературі XVIII століття ніякого зв'язку немає» (Микола Трубецький, «Загальнослов'янський елемент у російській культурі»);

 

«Все майже піддалося їх (українців, – П.Д.) реформі, вкрай непереборному впливу: богословське вчення, виправлення священного й богослужбового тексту, друкування, справи розколу, церковна адміністрація, проповідь, храмове, громадські і домашні співи, ноти, зовнішність архієрейських будинків, спосіб їх життя, екіпажі та упряж, одяг служителів, вид і склад шкіл, предмети і способи вчення, утримання бібліотек, правопис, вимовляння промов усної і при читанні, громадські гри та видовища і т.д., і т.д.» (моск. проф. Петро Безсонов, «Білоруські пісні», 1871; цит. за: Косьтянтин Харлампович, «Малоросійський вплив на великоруське церковне життя // Передмова», Т.1, 1914; Сщмч. Іларіон [Троїцький], «Богослов'я і свобода Церкви // Про завдання визвольної війни в галузі російського богослов'я»);

 

«Тим новим елементом, який з кінця XVI століття і особливо протягом XVII втрутився в московську книжність і, врешті-решт, взяв гору над нею, були освіта і література, що розвинулися в Західній Русі і в Києві ... Але, чим далі, тим необхідніше ставали, однак зв'язки Москви з південним заходом, власних сил явно бракувало: з Москви кличуть киян для наукової роботи... До половини XVII століття в Москві було, нарешті, зрозуміло, що для книжкової справи потрібні справжні вчені люди: у себе вдома таких людей не було; їх стали закликати з Києва...» (Олександр Пипін, «Історія російської літератури», Вид. 2. СПб., 1902; цит. за: Іван Огієнко, «Нариси з історії Української Православної Церкви // Вплив української церкви й культури на московську»);

 

«Коли в XVII ст. церковнослов'янська мова московської редакції була витиснута загальноруською церковнослов'янською мовою, сформованою на основі західноруської (київської) традиції, стали відбуватися зміни і в розмовній мові вищих класів російського суспільства. У мову в цей стали проникати елементи західноруської світської мови, причому особливо багато цих елементів було, звичайно, в розмовній мові західно налаштованих людей. За Петра I ці люди стали грати керівну роль, а разом з ними продовжували висуватися і корінні кияни та західноруси. У зв'язку з цим у словник розмовної мови вищих класів (а через нього і в словник світськолітературної і канцелярського мови) влився потужний струмінь елементів західноруської світсько-ділової мови, який, однак, сам незабаром припинив своє існування. До запозичень з західноруської світської ділової мови не забарилися приєднатися численні слова, запозичені з усіляких романо-германських мов. Таким чином, розмовно-ділова мова вищих класів російського суспільства, залишаючись середньовеликоруською (московською) за своєю вимовою і за граматикою, значно втратила чистоту своєї великоруської основи в галузі словника» (Микола Трубецький, «Загальнослов'янський елемент у російській культурі»);

 

«Киевляне, – каже професор А. Архангельський, – при всем предубеждении против них Москвы, уже со второй половины XVIII в. в Московской Руси – хозяева положения, лучшие, наиболее выдающиеся здесь деятели». На церковнім, літературнім та науковім ґрунті українці завжди були першими в Москві. Українці щиро віддавали Москві всі свої сили, всі свої знання, і протягом XVII віку вони підготували родючий ґрунт для реформ Петра I, і вони ж таки були його найближчими помічниками, коли прийшлося ці реформи проводити до життя» (Іван Огієнко, «Нариси з історії Української Православної Церкви // Вплив української церкви й культури на московську»);

 

«Але частіше, а у великі свята завжди, без винятку – псалми, хвалебні пісні та інші тексти виконуються у формі справжніх церковних концертів, складених як італійськими придворними капельмейстерами, якось Манфредині, поважним Галуппі, так і українськими композиторами, перш колишніми придворними співаками. Серед останніх висунувся, що нині є придворним камерним музикантом, Максим Березовський, який володіє видатним хистом, смаком і мистецтвом у композиції церковних творів витонченого стилю. В останньому він настільки сильний, що знає, як потрібно щасливо поєднувати вогненну італійську мелодію з ніжною грецької. Протягом декількох років він склав для придворної капели чудові церковні концерти, з таким смаком і такою видатною гармонізацією, що виконання їх викликало захоплення знавців і схвалення двору... В цей же час прибув до двору чудовий лютняр Білоградський, уродженець України, якого раніше (1733р.) російський імператорський таємний радник і посол граф Кайзерлінг взяв із собою до Дрездена, як бандуриста, і віддав на кілька років у вчення до знаменитого Вайзе. Білоградський грав з мистецтвом великого майстра найважчі соло та концерти і акомпанував собі в оперних та інших аріях, які він дуже приємно співав, наслідуючи у виконанні Аннібалі, Фаустину та іншим великим віртуозам, з якими він був довгий час у спілкуванні в Дрездені...» (Якоб Штелін, «Вісті про музику в Росії»);

 

«Відомий російський літературознавець К. Мочульський так писав про Гоголя: «Йому судилося круто повернути всю російську літературу... зрушити її зі шляху Пушкіна на шлях Достоєвського. Усі риси, які характеризують «велику російську літературу», що стала світовою, були визначені Гоголем... Із Гоголя починається широка дорога, світові простори. Сила Гоголя була така велика, що йому вдалося зробити неймовірне: перетворити пушкінську епоху нашого письменства в епізод до якого повороту нема і бути не може. Він розбив гармонію класицизму порушив естетичну рівновагу, яку чудом досягнув Пушкін... Від Гоголя пішла вся «нічна свідомість» нашої словесності: нігілізм Толстого, безодні Достоєвського, бунт Розанова. Її «день», Пушкінський золотом тканий покров, – був скинений... Можна жалувати за днем, що так швидко промайнув, і здригатися перед страшним нічним «карликом», автором «Мертвих душ». Але не можна відкидати того, що велика російська література вийшла із «Шинелі» цього «карлика». Без Гоголя, можливо, була б рівновага, антологія, благополуччя: нескінченно продовжений Майков, а за ним безплідність. Після Гоголя – «повне неблагополуччя», світовий розмах і світова слава». Якщо перший «прорив» української культури на московські терени, як вже говорилося про XVII – XVIII ст. був «перетравлений» Москвою через призму російського менталітету, то другого «прориву» Імперія не витримала. Її культура під тиском російськомовної, але україноментальної творчості Гоголя і далі – Достоєвського, Толстого та ін., які, виходячи із гоголівської «Шинелі» вступають у відверту полеміку з продовжувачами російськоментальної культурної традиції – Бєлінським, Чернишевським, Писаревим, «сходить з рейок» органічно-російського розвитку, насичується україноментальним – екзистенціальним – змістом і виходить на світовий рівень, породжуючи яскравий культурний феномен як «срібний вік» російської культури (М. Бердяєв) на початку XX ст. Ще один потужний імпульс – теж російськомовний, але україно-ментальний – отримує Росія тепер уже в суто філософській сфері від Памфіла Юркевича, якого в 1861 році було запрошено з Києва до Московського університету. Імпульс цей був сприйнятий В. Соловйовим, який на той час навчався в університеті і згодом передав цей імпульс блискучій плеяді російських мислителів (С. Булгаков, П. Флоренський, Д. Мережковський, брати С. та Є. Трубецькі та ін.), творців унікальної і парадоксальної для російської філософської свідомості школи – російського екзистенціалізму початку XX ст., тісно пов'язаної з київською школою екзистенціалізму М. Бердяєва, Л. Шестова, В. Зеньківського та ін. Таким чином, «гоголівська людина», яка в суб'єктивному плані щиро стала «на службу» новій батьківщині, але зберегла свій національний (схований за російськомовною формою) менталітет, об'єктивно виконала дуже своєрідну функцію, суть якої проф. Московського університету С. Трубецькой, відомий російський філософ початку XX ст., у своїй праці «До проблем російського самопізнання» витлумачив у тому смислі, що українізація російської культури була «містком» до її європеїзації, – без такої попередньої українізації «європеїзм» (світовий рівень) не міг би бути приживлений на російській землі...» (А.К. Бичко, І.В. Бичко, «Феномен української інтелігенції. Спроба екзистенціального дослідження»);

 

«Гоголя мучило, що Росія одержима духами зла і брехні, що вона сповнена пик і харь, і важко в ній знайти людину. Помилково бачити в Гоголі сатирика. Він бачив метафізичну глибину зла, а не тільки соціальний її прояв. Зараз немає вже старої Росії часу Гоголя з її злими і несправедливими соціальними формами, немає самодержавної монархії, немає кріпосного права, немає старих нерівностей. Але в більш глибокому розумінні гоголівська Росія залишилася і в Росії радянській, і радянська, комуністична (та навіть і Путінська, – П.Д.) Росія сповнені пиками і харямі, і в них є спотвореним людський образ. І в радянській, комуністичної Росії є Хлестакови, Ноздрьови, Чичикови, і в ній торгують мертвими душами і брехливоім'яний ревізор наводить на всіх страх. Найбільше проникав Гоголь в духи брехні, що терзають Росію. Гоголь пережив релігійну драму. Він був пригнічений тягарем сприйманого їм зла, він ніде не бачив добра, не бачив образу людини. Він шукав виходу в християнському житті і шукання свої виклав у книзі «Листування з друзями» ... У «листування з друзями» було багато потворного і не відповідного глибині релігійної драми Гоголя, вона була відображенням протиріч і потворного російського життя...» (Микола Бердяєв, «Витоки і зміст російського комунізму»).

 

І, звичайно ж, зовсім не через примхи нинішня російська еліта позбавляє своїх нащадків порочної російської мовної картини світу, відправляючи своїх дітей на навчання до Великобританії або ж до інших цивілізованих країн, виховуючи своїх онуків на англійській мовній картині світу (див.: «Чому діти Путіна, Медведєва і Лаврова живуть в Європі і США?», «Де живуть діти російської правлячої еліти?», «Діти колоніальної еліти Росії воліють жити на заході»).

 

Адже, вона, звичайно ж, знає і добре розуміє, що російське дворянство змогло позбавити своїх нащадків холопського менталітету лише опісля того, як їх стали виховувати буквально «з пелюшок» переважно іноземки мамки (няні) і відразу ж після вставання на ноги – гувернантки француженки і гувернери французи на французькій МКС.

До того ж і використання європейської знаттю чужої простолюду імперської класичної латини не тільки в якості мови культури і науки, а й для виховання своїх дітей законсервувало разом з пережиточною імперською латинською МКС і пост-античне варварство. Тим самим всі європейські народи більш ніж на тисячоліття занурилися в «темні століття». І лише тільки після того, як європейська знать відмовилася від переважного використання латини, надавши їй, як і грецькій мові, лише статус класичної європейської мови, в Європі і настала епоха Відродження:

«Коли я розмірковую про все, що в російському соціальному і політичному ладі є архаїчним, відсталим, примітивним і пережитковим, я часто кажу собі: «Такою ж була б і Європа, якби в нас, у свій час, не було відродження, реформації і французької революції!..» (Моріс Палеолог, «Царська Росія напередодні революції», Москва – Петроград, 1923р.);

 

«…Відродження починається зі своєрідної «мовної революції», яка, проте, була, лише зовнішньою формою вияву (насправді ж ментальною основою, – П.Д.) революції «педагогічної». Адже перехід від «універсальної» (латинської) мови культури (і від латинської МКС, що інфантилізує людину, – П.Д.) на множину національних мов (і національних МКС, що сприяли «дорослішанню» населення, – П.Д.) зміщував акценти культурного розвитку з загального (спільного, повторюваного, пересічного) у змісті культури на індивідуально-окремішне (унікальне, неповторне) у ньому… Латиномовна форма західноєвропейської середньовічної культури була свого роду «маскою», що створювала ілюзію єдиного народу і, навіть, єдиної держави у Європі (за цією маскою ховалися далеко не ілюзорні імперські амбіції Римської католицької церкви з її претензіями не тільки на духовну, але й на політичну владу у Європі, з традиційною для Риму латиномовністю). Недаремно Ренесанс, покінчивши з монополією латини на культурних європейських теренах, починає змагання – підхоплені і продовжені Реформацією – проти політичних устремлінь Римської церкви. Ренесанс зруйнував ілюзію єдиного (християнсько-католицького) європейського «народу» так само як і ілюзію європейської «єдиномовності», продемонструвавши натомість справжні реалії європейського життя – наявність тут різних націй, які творять свою культуру рідною, національною мовою. Саме таку картину Європа бачила і в Україні аж до кінця XVII ст. як про це говорить уже згадуваний К. Делямар, але, за свідченням останнього, вже через століття українці перетворюються на 15-ти мільйонний європейський народ, «забутий в історії». Звідки ж приходить забуття? З тих самих джерел, з яких виникла півторатисячолітня ілюзія єдиного і єдиномовного «західноєвропейського народу», – тільки тут «забуття» приходить від імперських амбіцій Римської церкви, в Україні ж джерелом подібних амбіцій була Російська імперія. Ще в кінці XVIII ст. «всі у Франції і Європі добре вміли відріжняти Русь від Московїї», – говорить Делямер і говорить щиру правду. Адже у цей час тільки починається руйнація української державності (ліквідація спочатку Запорізької Січі, а згодом і Гетьманщини) національної культури і мови (русифікаторські укази Петра І та Катерини II, спрямовані на те, щоб, як казала остання, вирвати з українців «развратное мнение, по коему поставляют себя народом от здешнего совсем отличным»). Але вже на кінець XIX ст., коли Україна остаточно втратила залишки державності, коли указами 1863 та 1876 pp. було жорстко заборонено українську мову, і виникає ілюзія, старанно підтримувана офіційною російською історією, про «единый русский народ» і «единый русский язык», яка в дещо модифікованій формі зберігається й у СРСР (СХСР, – П.Д.)…» (А.К. Бичко, І.В. Бичко, «Феномен української інтелігенції. Спроба екзистенціального дослідження»).

 

 


© elibrary.com.ua

Постоянный адрес данной публикации:

https://elibrary.com.ua/m/articles/view/Найважливіші-необхідні-доповнення-до-Закону-України-Про-засудження-комуністичного-і-націонал-соціалістичного-тоталітарних-режимів

Похожие публикации: LУкраина LWorld Y G


Публикатор:

Павло ДаныльченкоКонтакты и другие материалы (статьи, фото, файлы и пр.)

Официальная страница автора на Либмонстре: https://elibrary.com.ua/pavlovin

Искать материалы публикатора в системах: Либмонстр (весь мир)GoogleYandex

Постоянная ссылка для научных работ (для цитирования):

Павло Данильченко, Найважливіші необхідні доповнення до Закону України «Про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного тоталітарних режимів…» // Киев: Библиотека Украины (ELIBRARY.COM.UA). Дата обновления: 31.03.2019. URL: https://elibrary.com.ua/m/articles/view/Найважливіші-необхідні-доповнення-до-Закону-України-Про-засудження-комуністичного-і-націонал-соціалістичного-тоталітарних-режимів (дата обращения: 28.03.2024).

Найденный поисковым роботом источник:


Автор(ы) публикации - Павло Данильченко:

Павло Данильченко → другие работы, поиск: Либмонстр - УкраинаЛибмонстр - мирGoogleYandex

Комментарии:



Рецензии авторов-профессионалов
Сортировка: 
Показывать по: 
 
  • Комментариев пока нет
Публикатор
Рейтинг
0 голос(а,ов)
Похожие статьи
Україна – не Росія, а українці – не холопи, щоб бути підлеглими недостойників – зверхників, що ще не заслужили їх довіру та повагу. І тому за українськими звичаями і відповідними їм неписаними законами моралі, що закарбовані в українській МКС: «той, хто забажає очолити будь який колектив, підприємство чи державну установу, повинен ще до початку свого керівництва заслужити повагу своїх майбутніх підлеглих».
1825 дней(я) назад · от Павло Даныльченко

Новые публикации:

Популярные у читателей:

Новинки из других стран:

ELIBRARY.COM.UA - Цифровая библиотека Эстонии

Создайте свою авторскую коллекцию статей, книг, авторских работ, биографий, фотодокументов, файлов. Сохраните навсегда своё авторское Наследие в цифровом виде. Нажмите сюда, чтобы зарегистрироваться в качестве автора.
Партнёры Библиотеки

Найважливіші необхідні доповнення до Закону України «Про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного тоталітарних режимів…»
 

Контакты редакции
Чат авторов: UA LIVE: Мы в соцсетях:

О проекте · Новости · Реклама

Цифровая библиотека Украины © Все права защищены
2009-2024, ELIBRARY.COM.UA - составная часть международной библиотечной сети Либмонстр (открыть карту)
Сохраняя наследие Украины


LIBMONSTER NETWORK ОДИН МИР - ОДНА БИБЛИОТЕКА

Россия Беларусь Украина Казахстан Молдова Таджикистан Эстония Россия-2 Беларусь-2
США-Великобритания Швеция Сербия

Создавайте и храните на Либмонстре свою авторскую коллекцию: статьи, книги, исследования. Либмонстр распространит Ваши труды по всему миру (через сеть филиалов, библиотеки-партнеры, поисковики, соцсети). Вы сможете делиться ссылкой на свой профиль с коллегами, учениками, читателями и другими заинтересованными лицами, чтобы ознакомить их со своим авторским наследием. После регистрации в Вашем распоряжении - более 100 инструментов для создания собственной авторской коллекции. Это бесплатно: так было, так есть и так будет всегда.

Скачать приложение для Android