Автор: О. В. РУСИНА

У статтi аналiзуються застарiлi стереотипи в тлумаченнi суспiльно-полiтичних конфлiктiв на теренах України в XV - на початку XVI ст., що сягають часiв Володимира Антоновича та його учнiв. Автор закликає до їх перегляду на грунтi автентичних джерел цiєї доби.

Студiювання iсторiї України часiв перебування основного масиву її територiй у складi Великого князiвства Литовського (середина XIV - друга третина XVI ст.) i досi залишається на узбiччi магiстральних шляхiв розвитку української iсторiографiї. Саме в цiй царинi накопичилося чи не найбiльше застарiлих клiше й стереотипiв, значна частина яких сягає наукових праць другої половини XIX - початку XX ст., коли робилися першi спроби осмислення згаданого вiдтинку української iсторiї.

Чiльну роль у цьому осмисленнi вiдiграли працi Володимира Антоновича, серед яких слiд згадати передусiм "Нарис iсторiї Великого князiвства Литовського до смертi великого князя Ольгерда" та "Київ, його доля й значення з XIV по XVI ст. (1362 - 1569)"¹ . Саме в них було закладено пiдвалини розумiння доби литовської полiтичної зверхностi як перiоду протистояння й вiдкритої боротьби двох нацiональних "начал", литовського й руського, спровокованих прийняттям Литвою католицизму внаслiдок унiї з Польщею (1386 р.).

На переконання В. Антоновича, у Великому князiвствi Литовському (далi - ВКЛ) "при взаимном воздействии обоих национальных начал, несомненно, литовское должно было подчиниться русскому, заимствовать его цивилизацию и занять в общем государстве второстепенное место". Натомiсть "этот естественный ход развития слагавшегося западно-русского государства встретил неожиданную преграду вследствие внешней политической комбинации (Кревської унiї - О. Р.) ... Руси литовской таким образом стала угрожать опасность со стороны собственного правительства, попавшего теперь под влияние чуждого народного начала и решившегося проводить свои воззрения без всякого виймання на национальные, исторические и бытовые особенности народонаселения. Русские области, сознавая наступавшую опасность, стараются отстоять свои национальные начала, отклоняя по возможности стремления правительства к объединению их с Польшею и отстаивая свои бытовые особенности... Русская партия сосредоточивается в Киеве и находит во всех слоях народонаселения Киевской области прочную поддержку своим стремлениям... Киевская земля получает значение твердыни русской народности. Значение это в борьбе с польско-латинским влиянием она занимает в исходе XIV столетия и удерживает за собою до окончательного решения в Южной Руси спорного вопроса в пользу русской народности в половине XVII столетия"² .

Лiдерами "руської партiї" у ВКЛ В. Антонович уважав низку iсторичних персонажiв: великого князя литовського Свидригайла, київського князя Олелька (за часiв володарювання якого кияни "изгнаша" речника Флорентiйської унiї Iсидора), його сина Михайла, нiбито скараного на горло "на лобном месте перед воротами киевского литовского замка", i, нарештi, бунтiвного Михайла Глинського, чиї задуми полягали у вiдновленнi "самостiйного руського князiвства".

Русина Олена Володимирiвна - канд. iст. наук, ст. наук, спiвроб. Iнституту iсторiї України НАНУ.

стр. 4

Як показав час, iдеям, продукованим В. Антоновичем, судилося довге життя. Прикметно, що й через сто рокiв, попри змiну методологiчних засад, пов'язану з утвердженням марксистської iдеологiї, з академiчної лiтератури можна було дiзнатися про те, що Київ стояв у центрi очолюваної мiсцевими князями боротьби за незалежнiсть вiд Литви, що вiн був столицею проголошеного в 1432 р. Свидригайлом "великого князiвства Руського", що М. Глинський прагнув створити "Руське князiвство" iз центром у Києвi тощо³ . Рiзниця була хiба що термiнологiчна: дефiнiцiя "руський" стосовно тогочасних реалiй поступилася мiсцем визначенню "український".

Цi конвенцiї подiляли й iсторики з дiаспори. У надрукованiй 1988 р. книзi Ореста Субтельного "Україна: Iсторiя", котра суттєво вплинула на становлення патрiотичного дискурсу в українськiй пострадянськiй iсторiографiї, також натрапляємо на характеристику Свидригайла як виразника iнтересiв українства (ба, навiть, "українського православ'я"), а М. Глинський репрезентується як захисник "грецької вiри" та борець за вiдновлення Київського князiвства⁴ . Цi погляди не пiддавалися ревiзiї сучасними українськими науковцями, якi прагнули пiдкрiпити ними популярну в новiтнiй iсторiографiї тезу про "споконвiчнi нацiонально-визвольнi змагання українцiв"⁵ . Не дивно, що навiть у працях зазвичай критично налаштованих дослiдникiв можна зустрiти згадки про Свидригайла та М. Глинського як про "лiдерiв руської (православної) партiї" у ВКЛ або про повстання останнього як про "збройний символ руського опору в протистояннi Литви та Русi"⁶ .

Консервацiї цих генерованих у XIX ст. уявлень значною мiрою сприяв занепад литуанiстичних студiй, успадкований вiд радянської iсторiографiї. Не секрет, що в нiй панувала москвоцентрична схема iсторичної еволюцiї народiв, якi мешкали на територiї СРСР. Будь-яке вiдхилення вiд цiєї умоглядної схеми розглядалося як тупикова iсторична модель. Цiлком зрозумiло, що такий пiдхiд не стимулював об'єктивний аналiз процесiв, якi вiдбувалися на територiї ВКЛ - полiетнiчної та полiконфесiйної держави, вiльної вiд релiгiйної нетерпимостi й будь-яких форм ортодоксiї, з широкою регiональною автономiєю й гарантiями особистих та станових прав. Усупереч привабливостi цiєї моделi суспiльного й державного устрою Москва та Вiльно оголошувалися потенцiйно нерiвнозначними центрами об'єднання схiднослов'янських земель⁷ ; у протилежному випадку, стверджував В. Т. Пашуто, "ми муситимемо ототожнити по сутi полiтику Дмитра Донського й Ольгерда. ... Однак джерела - проти такого ототожнення"⁸ .

У свiтлi цього доволi симптоматично, що пiонером у справi компаративного вивчення двох соцiополiтичних моделей, якi розвинулися на схiднослов'янськiй основi, став американський дослiдник. Iдеться про Я. Пеленського, котрий у своїй працi, присвяченiй порiвнянню Росiйської й Литовсько-Польської держав у серединi XV-XVI ст. (об'єктом порiвняння стали, головним чином, статус монархiчної влади й нобiлiтету) зробив слушний акцент на гiпертрофованих уявленнях про московську централiзацiю, котрi ствердились у радянськiй iсторiографiї вiд середини 1950-х рр.: "Ця система розглядалась як iдеальна й найпрогресивнiша з-помiж усiх iснуючих соцiополiтичних систем. Уважалося, що Московська Русь пiдiйшла дуже близько до iдеальної моделi, навiть у порiвняннi з монархiчними режимами Заходу. Натомiсть Польська держава не спромоглася досягти цiєї iдеальної моделi, позаяк опинилася поза межами дiї унiверсальних iсторичних законiв, якi полягали в переходi до централiзованої й абсолютистської монархiї. Малося на увазi, що вона вiдхилилася вiд панiвної європейської тенденцiї; тут постала доволi специфiчна й водночас унiкальна система шляхетської демократiї, котра проiснувала з 1454 р. до кiнця XVI ст. Ця система спричинила поступовий занепад Польсько-Литовської держави та її кiнцевий крах"⁹ .

стр. 5

Парадоксально, що в певному сенсi такi уявлення корелюють iз московськими iдеологемами XVI ст., котрi також стали предметом дослiдження Я. Пеленського. Для прикладу, досить навести написане вiд iменi князя М. Воротинського послання Iвана Грозного польському королевi й великому князевi литовському Сигiзмунду-Августу, де стверджується, що "наших великих государей вольное царское самодержавство - не как ваше убогое королевство"¹⁰ .

На жаль, праця Я. Пеленського залишилася непомiченою в радянському та пострадянському iсторiописаннi. Мiж тим, у нього позначився бiльш зважений пiдхiд до зазначеного комплексу питань. Були зробленi й першi спроби порiвняння соцiально-полiтичної еволюцiї Росiйської та Литовської держав у XV-XVI ст. Спочатку iз цiєю iдеєю виступила М. Бичкова, яка у своїй книзi "Русское государство и Великое княжество Литовское с конца XV в. до 1569 г.: Опыт сравнительно-исторического изучения политического строя" (М., 1996) розглянула три аспекти проблеми: владнi iнститути, станову структуру панiвної верхiвки суспiльства й iдеологiчне оформлення влади.

Праця московської дослiдницi здобула досить стриманi оцiнки фахiвцiв. Так, М. М. Кром, резюмуючи, вiдзначив у своїй рецензiї: "Iдея порiвняння полiтичних систем двох сусiднiх схiдноєвропейських країн має вiтатись i заслуговує на цiлковиту пiдтримку. Однак ця смiлива спроба реалiзувати такий амбiтний проект навряд чи може бути розцiнена як успiшна"¹¹ .

Однак, усупереч численним вадам працi (бiдна джерельна база, iгнорування значної кiлькостi фундаментальних дослiджень, дотичних заявленої проблематики, бездоказовiсть низки принципових тверджень, неправомiрне ототожнення литовських i польських полiтичних iнститутiв) i браковi грунтовних авторських спостережень (котрi, як визнає сама М. Бичкова, "не претендують на остаточне розв'язання проблем", а "мають скорiше постановочний характер"), вона, поза сумнiвом, виконала своє головне призначення - стимулювала подальшi науковi дослiдження.

Свiдченням цього є надрукованi останнiми роками стаття М. Крома "Росiя й Велике князiвство Литовське: два шляхи в iсторiї"¹² та дослiдження I. Гралi "Дяки та писарi: апарат влади в Московськiй державi та Великому князiвствi Литовському в ранньомодернi часи (XVI - початок XVII ст.)"¹³ . Обидва автори прямо апелюють до книги М. Бичкової. Однак, якщо у першiй iз названих праць об'єктом дослiдження стали "основнi вiхи у взаєминах двох сусiднiх держав упродовж кiлькох столiть", то в другiй компаративний аналiз здiйснено на мiкрорiвнi, - i на сучасному етапi розробки проблеми такий пiдхiд видається дуже результативним: польський дослiдник зробив низку цiкавих спостережень стосовно соцiального складу, суспiльного статусу, кар'єрних перспектив та "культуротворчої ролi" приказних дякiв i писарiв литовської великокнязiвської канцелярiї.

Характерно, що одночасно iз цим об'єктом порiвняння стали явища культурного життя обох держав. Передусiм слiд згадати дослiдження А. Турилова "Пiвденнослов'янськi пам'ятки в лiтературi й книжностi Литовської та Московської Русi XV - першої половини XVI ст.: парадокси iсторiї та географiї культурних зв'язкiв"¹⁴ . Автор пiддав критичному аналiзовi уявлення про "пiвденнослов'янський субстрат" як специфiчну особливiсть захiдноруської книжностi, котра вiдрiзняє її вiд московської.

Дослiдник продемонстрував, що в Московськiй Русi була вiдомою набагато бiльша кiлькiсть пам'яток пiвденнослов'янського походження, нiж у Польсько-Литовськiй державi, попри територiальну наближенiсть останньої до Балкан. Причина цього парадоксу криється в характерi книжково-лiтературних зв'язкiв схiдних i пiвденних слов'ян у добу середньовiччя: "їхня головна особливiсть полягає в тому, що вони не були наслiдком i супутником полiтичних i церковних

стр. 6

зв'язкiв православних слов'янських держав мiж собою, а здiйснювалися здебiльшого через Константинополь та iнтернацiональнi православнi чернечi центри (для XIV-XVI ст. це, передусiм, Афон). При цьому вони мали неофiцiйний i напiвофiцiйний характер, здiйснювалися силами нижчого й середнього духiвництва (переважно чорного), iнодi за участi єпископату. За таких умов фактор географiчної близькостi того чи iншого схiднослов'янського регiону до Балкан (чи, навпаки, вiддаленостi вiд них) не вiдiграє iстотної ролi в iнтенсивностi цих зв'язкiв та в їхнiй продуктивностi"¹⁵ .

Iншi парадокси культурного життя ВКЛ ще чекають на своє пояснення. Здавалося б, культурний плюралiзм, властивий Литовськiй державi¹⁶ , мусив стимулювати розвиток схiднослов'янської книжково-лiтературної традицiї. Замiсть цього ми спостерiгаємо виразний занепад духовної творчостi: кiлькiсть оригiнальних лiтературних пам'яток, котрi постали на теренах ВКЛ, не йде в порiвняння з тим, скiльки їх було створено на значно бiльш гомогенних у культурному вiдношеннi великоруських землях. Крiм того, як продемонстрував той же А. Турилов, дослiдивши репертуар перекладiв iз латинської, польської та чеської мов, виконаних українсько-бiлоруськими книжниками у XV - на початку XVI ст.¹⁷ , iз того величезного культурного потенцiалу, котрий мiстився в синхроннiй iншомовнiй лiтературi, затребуваним виявилося дуже небагато. Перекладалися, головним чином, апокрифiчнi та вiзiонерськi твори - i, на думку автора, "католицька церковна iєрархiя, поза сумнiвом, не рекомендувала б такий набiр текстiв для першочергового перекладу. Це є виразним свiдченням апатiї в справi пропаганди унiї в представникiв католицького духiвництва Польщi та Великого князiвства Литовського. Водночас перекладенi пам'ятки так само не свiдчать i про зустрiчний iнтерес освiчених кiл православних до католицького вiровчення, оскiльки в них мiстяться в кращому випадку крихти вiдомостей щодо власне католицизму"¹⁸ .

Цей iсторiографiчний екскурс унаочнює, що саме час поширити компаративний метод на сферу мiжконфесiйних взаємин у ВКЛ i Росiйськiй державi. Вiн, без сумнiву, продемонструє рiзну за iнтенсивнiстю гостроту суспiльної реакцiї на однi й тi ж самi "культурнi подразники". Чи не найкраще це iлюструє ставлення до спроб запровадження митрополитом Iсидором настанов Флорентiйської унiї, укладеної 1439 р. Свого часу, пишучи, що на неї однаково реагували як у Києвi, так i в Москвi¹⁹ , В. Антонович користувався пiзньою, XVII ст., версiєю подiй, викладеною в Густинському лiтописi, згiдно з яким "Исидор, митрополит киевский, пришед во одежде кардинальской в Киев, но оттуду изгнаша его"²⁰ .

Насправдi ж, коли в лютому 1441 р. по дорозi з Iталiї до Москви Iсидор завiтав до Києва, мiсцевий князь Олелько повiвся зовсiм iнакше, нiж його шурин, великий князь московський Василiй II. Попри брак виразних уявлень про те, на яких засадах "сталось одиначество с латиною", вiн офiцiйно пiдтвердив "господину и отцу своему Сидору, митрополиту киевьскому [и] всея Руси" права, якими користувалися на територiї митрополичої єпархiї його попередники²¹ .

"Государь отчич киевский" разом зi своїми "князьми и с паны, и со всею полною своею радою", декларувавши принцип недоторканностi митрополичих маєтностей, передав Iсидору те, що "издавна", ще за часiв його "великих прародителей" - "великих благоверных и благородных князей и княгинь" - належало митрополiї. Вiн також пiдтвердив надання приватних осiб - те, що "великие господья бояре и боярыни, и все именитые народы ... давали ... у поминок себе и за спасение своей души и своему роду всему: села и волости с данями и со всеми доходы, также и земли, и воды, з бортями и со всеми пошлинами, с людьми и с озеры".

Княжим воєводам i тiунам заборонялося "вступати" в "церковные земли и воды, и в люди, и во все доходы, и во все пошлины", що збиралися на користь

стр. 7

митрополита; до останнiх Олелько додав "мыто коньское" (грошовий збiр iз продажу коней). За вiдсутностi Iсидора (коли той "отъедет далее в свою митрополию, оправляя церковь Божию") маєтностi й доходи митрополичої кафедри переходили пiд контроль його намiсника.

Робилися застереження щодо митрополичих людей: вони мали допомагати при будiвництвi мiських укрiплень ("коли будет надобе город делати, и митрополичьи люди софийские заделывают свое место, которое делывали так же из старины и при первых митрополитах"); натомiсть їм "по старине" допомагали пiдводами. Якщо ж мiж ними та пiдданими князя виникали конфлiкти, вони пiдлягали компетенцiї "смесного" суду, що його процедура також описана в Олельковiй грамотi.

Митрополиту призначалась i половина "осмьничего". Пiд цим можна розумiти як половину всiх грошових зборiв князiвського "осмьника" (урядника, котрий вiдав збором рибного мита, розбирав дрiбнi крадiжки й бiйки тощо), так i лише тi, що були пов'язанi зi злочинами проти моралi. На останнє припущення наштовхує норма, зафiксована в уставнiй грамотi великого князя Олександра київським мiщанам (1499 р.): "Коли которого христианина купца або мещанина, або казака застанет осмьник непочестные речи делаючи с белыми головами (жiнками - О. Р.), тогда на том наместнику митрополичему хоживала урочная вина (рiзновид штрафу - О. Р.)"²² .

Факт видачi цiєї грамоти митрополиту Iсидору (що про неї В. Антонович згадав, не назвавши її адресата), а також занесення його iменi до пом'яника Києво-Печерського монастиря, вiдновленого пiсля того, як попереднiй у 1482 р. "изгорел пленением киевьскым безбожнаго царя Менкирея и с поганими агаряны"²³ , виразно засвiдчують тенденцiйнiсть як звiстки Густинського лiтопису, так i даних iнших джерел XVII-XVIII ст. щодо долi речника Флорентiйської унiї (котрий, зауважимо, мирно спочив 1462 р. в Iталiї). Так, у перелiку київських митрополитiв, котрий мiститься у так званому "Збiрнику Iллi Кощакiвського" - копiарiї творiв iсторичного змiсту, створеного на початку XVIII ст. у київському Межигiрському монастирi²⁴ , Iсидор таврується як "геретик, римского костела поборник", який "утек з Москвы и с Киева до Риму и з Риму зас пришол до Киева, и так кияне его за баламутню у Днепре утопили"²⁵ .

Те саме стверджується й у "Пересторозi"²⁶ ; вiдтак, у XVII ст. долю Iсидора було переосмислено у вiдповiдностi до тогочасних реалiй - згадаймо хоча б погрози Смотрицькому та його однодумцям, запiдозреним у схильностi до унiї ("не один з вас Славути нап'ється"), або вбивство у 1618 р. намiсника митрополита-унiата Антонiя Грековича, якого козаки, за свiдченням того ж "Збiрника Кощакiвського", "поймавши ... против Выдубицкого [монастыря] под люд [тут: лiд] подсадили воды пити"²⁷ .

Вiдкритим залишається питання, чи є ця традицiя "автономною", чи на її появу вплинуло польське письменство XVI ст., в якому долю Iсидора було так само перекручено. Зокрема, у "Трактатi про двi Сарматiї" кракiвського професора Матвiя Мєховського (1517 р.) iдеться про те, що "Iсидор, колишнiй київський митрополит, найвченiший грек iз блискучою освiтою, за часiв папи Євгенiя IV прибув ... на Флорентiйський собор i, домiгшись унiї з Римською церквою, повернувся на Русь; але коли вiн почав там проповiдувати пiдкорення Риму, московити позбавили його сану й скарали на смерть"²⁸ . Видавцi "Трактату" не змогли з'ясувати джерело цiєї iнформацiї²⁹ ; в iншого Кракiв'янина - Яна Сакрана, автора памфлету "Роз'яснення помилок руського обряду" (1500 р.) - маємо тiльки згадку про ув'язнення Iсидора киянами³⁰ . Звiстка М. Мєховського, завдяки популярностi його "Трактату", потрапила до найрiзноманiтнiших праць - навiть до щоденника Мартiна Груневега, котрий, перебуваючи в Києвi восени 1584 р., занотував, що "святий мученик Iсидор був тут архiєпископом"³¹ , та "Унiверсальних реляцiй" Джованнi Ботеро³² .

стр. 8

Незалежно вiд того, як саме вiдбувалась в українському письменствi XVII ст. фiлiацiя iдей стосовно долi Флорентiйської унiї на схiднослов'янських теренах, доволi показово, що саме ними керувався В. Антонович, обстоюючи iдею про безперервнiсть визвольного руху в Українi на промiжку вiд кiнця XIV до середини XVII ст: "Борьбу [с польско-латинским влиянием] начинают обрусевшие князья литовско-русского происхождения, продолжают ее представители церкви и завершают народные массы, сгруппировавшиеся под знаменем казачества. Во всех трех фазисах борьбы Киев и его область составляют надежную точку опоры для поборников русского народного начала"³³ . Гадаємо, це добре унаочнює контрпродуктивнiсть спроб розглядати литовську добу у вiдблисках Хмельниччини, з погляду суперечностей, продукованих суспiльною практикою пiзнiших часiв.

Iз iншого боку, узасаднення продукованих В. Антоновичем iдей уможливлювали не тiльки пiзнiшi джерела (що до них слiд вiднести й "Хронiку" М. Стрийковського, на якiй ми зупинимося трохи нижче), а й стан джерел литовської доби³⁴ , їхня фрагментарнiсть i неповнота створюють грунт для всiляких манiпуляцiй i недостатньо аргументованих узагальнень. До них слiд, передусiм, вiднести уявлення про Свидригайла, як про захисника нацiональних iнтересiв Литовської Русi, борця за її полiтичне самовизначення й творця "Великого князiвства Руського", що на них ми вже зупинялися ранiше³⁵ . Як переконує студiювання бiлорусько-литовських лiтописiв, згадане "князiвство", що його iнколи намагаються ув'язати з iдентичним за назвою полiтичним утворенням, яке пропонувалося створити за умовами Гадяцького трактату (1658 р.), iснувало хiба що в уявi одного з лiтописцiв i до того ж охоплювало тiльки пiвнiч Литовської Русi - землi навколо Смоленська та Полоцька. Зрозумiло, що цей регiон не може правити за "територiальний еквiвалент" тiєї руської нацiональної iдеї, що її речником прийнято вважати Свидригайла.

Що ж до "киянина Скобейка", чия участь у вбивствi його супротивника Сигiзмунда Кейстутовича (1440 р.) розглядалась як утiлення позицiї Київщини в згаданому конфлiктi³⁶ , то цей персонаж є, скорiше за все, лiтературною фiкцiєю. За нашими спостереженнями, оповiдання "Хронiки Биховця" про змову проти Сигiзмунда, де вiн фiгурує, змодельовано на основi оповiдання Iпатiївського лiтопису про смерть князя Андрiя Боголюбського; тож, можливо, "киянин Скобейко" є тiльки примарним двiйником згаданого давньоруським лiтописцем "Кузьмищi-киянина"³⁷ . Позицiю ж київської верхiвки куди адекватнiше вiдбиває той факт, що сам Свидригайло вважав iнiцiатором спрямованого проти нього заколоту 1432 р. не слабохарактерного Сигiзмунда Кейстутовича, а iншого князя зi свого оточення - "пiдступного й вiроломного" Семена Гольшанського, котрий, мовляв, "пiдбурив i пiдучив" Сигiзмунда. Оцiнюючи цей факт, слiд мати на увазi, що Гольшанськi безперервно володiли Києвом наприкiнцi XIV - у першiй третинi XV ст.³⁸

Що стосується характеристики конфлiкту мiж Свидригайлом i Сигiзмундом як етноконфесiйного за своєю природою, то В. Антонович i його послiдовники повнiстю уникали згадок i про католицьке вiросповiдання Свидригайла, i про його кроки в бiк церковної унiї, i про такi дикi вчинки, як спалення ним у Вiтебську митрополита Герасима.

Проунiйними симпатiями вiдрiзнявся й син київського князя Олелька Михайло, котрий в українськiй iсторiографiї зажив слави борця з польсько-литовською експансiєю та католицизмом завдяки своїй участi в так званiй "змовi князiв" (1481 р.). її характер залишається й досi не проясненим, попри те, що впродовж останнiх десятилiть уся сукупнiсть дотичних фактiв кiлькаразово переглядалася фахiвцями, серед яких слiд згадати передусiм А. Крупську та М. Крома³⁹ .

стр. 9

Змовi передувало перетворення Київщини на воєводство. Так сталося з волi володаря ВКЛ Казимира, який на звiстку про смерть мiсцевого князя Семена Олельковича прислав до Києва свого намiсника - Мартiна Гаштольда, швагра (брата дружини) покiйного князя. Однак Семен мав прямих спадкоємцiв - сина Василя й брата Михайла, на той час намiсника в Новгородi. Саме його кандидатура найбiльше iмпонувала киянам, котрi всiляко вiдмовлялися прийняти М. Гаштольда. За словами Яна Длугоша, вони двiчi не впускали його до мiста, "кажучи, що або всi до одного накладуть головами, або (коли Казимир не поставить у них князем Михайла Олельковича - О. Р.) iншого собi князя добудуть", якщо не "грецької, то латинської вiри"⁴⁰ . Ця завзятiсть красномовно свiдчить про сталiсть традицiї князiвського правлiння на Київщинi. Однак у 1471 р. їй було покладено край: кияни пiд загрозою воєнної виправи проти мiста мусили визнати владу М. Гаштольда. Так Казимир домiгся свого й "царственный град Киев и княжение его в воєводство перемени"⁴¹ .

Такий перебiг подiй не задовольняв нащадкiв Володимира Ольгердовича, переконаних у своїх правах на Київ. Недарма ж Семен Олелькович перед смертю "вiнував" (тобто фактично забезпечив) свою дружину "киевскими пригородки и волостьми", що було б неможливо, якби вiн не почувався господарем у власному князiвствi. Тож навряд чи вiдповiдає дiйсностi версiя Я. Длугоша, згiдно з якою в останнi днi життя князь Семен, надiславши в дар Казимировi свого коня та лук (чим нагадував про власну звитягу в боротьбi з татарами), передав пiд його опiку свою родину й володiння, фактично зрiкшись останнiх на користь володаря Литви.

Адже й через три десятилiття пiсля цих подiй племiнник Семена Олельковича, Семен Михайлович, позиваючись iз його вдовою Марiєю за свiй Копильсько-Слуцький удiл, дивувався, "которым обычаем Киев, удел князя твоего, после живота [смертi] его от тебе и от твоих детей отошел" i чому "король его милость граничную землю Киев на себе взял", надавши в "хлебокормление" родинi покiйного князя Пiнськ (iз правом повернути його "опять к своей руце")⁴² .

Нащадки Володимира Ольгердовича не могли змиритись i з тим, що їх, попри високий родинний авторитет i знатнiсть походження, фактично вiдсунуто вiд полiтичної влади. Свого часу як Олелько Володимирович, так i Семен Олелькович висувалися кандидатами на великокнязiвський стiл, позаяк вони походили iз старшої лiнiї Ольгердовичiв i формально мали бiльше прав на престол, анiж нащадки Ягайла, сина Ольгерда вiд другого шлюбу.

Кривди, заподiянi київським князям, болiсно переживали й далекi нащадки Володимира Ольгердовича. Один iз них, князь Iван Бєльський, у 1567 р., тобто майже через два столiття пiсля приходу до влади Ягайла, докоряв у листi з Московщини до Литви його правнуковi, великому князевi литовському Сигiзмунду-Августу: "Наша была отчизна Великое княжество Литовское, заньже [оскiльки] прапрадед наш, князь Володимер - великого князя сын Олгердов, и как князь великий Олгерд понял [узяв за себе] другую жену, тверянку (Юлiану, дочку князя Олександра Тверського. - О. Р.), и для тое другой своей жены прадеда нашего отставил, а дал тот столец, Великое княжество Литовское, другой своей жены детем, сыну Ягайлу"⁴³ .

Втрата обох князiвських "отчизн" - Києва й Вiльна - вочевидь i спонукала нащадкiв Володимира Ольгердовича до згаданої змови, яка, без сумнiву, мала династичний характер. її органiзаторами стали онуки Володимира Ольгердовича - Михайло Олелькович i Федiр Iванович Бєльський, а також Iван Юрiйович Гольшанський, правнук Володимира Ольгердовича по матерi, Юлiанi Олелькiвнi. Змову викрили (як гадають, не без допомоги київського воєводи Iвана Ходкевича); Бєльському пощастило втекти до Москви, а Михайло Олелькович та Iван Гольшанський наклали головами.

стр. 10

За браком вiдповiдних даних годi судити про намiри органiзаторiв змови. Очевидно, що й для бiльшостi сучасникiв вони залишилися таємницею. Принаймнi, на таке припущення наштовхує лiтописний запис 1481 р.: "Месяца августа 30 король польскии и литовскии Казимир повеле стяти [стратити] князя Михайла Олелковича а князя Йвана Юрьевича, вина их Богу єдиному сведущу"⁴⁴ .

За свiдченнями деяких джерел, змовники хотiли детронiзувати (а можливо, i вбити) Казимира Ягайловича й посадити на великокнязiвський стiл Михайла Олельковича. Для цього начебто передбачалося використати весiлля Федора Бєльського, на яке був запрошений Казимир. За iншою версiєю, убивство мало статися пiд час полювання - на князiвських "ловах". У будь-якому випадку лише щасливий збiг обставин нiбито врятував Казимира вiд смертi.

Неясно, наскiльки вiрогiдною є й лiтописна версiя, за якою органiзатори змови намагалися вiдiрвати вiд Литви землi по р. Березину й пiддатися з ними Москвi⁴⁵ . Утiм, не виключено, що змовники сподiвалися на пiдтримку великого князя московського, з домом якого Олельковичiв пов'язувала родинна традицiя⁴⁶ . На окремий розгляд заслуговує припущення М. Крома (похiдне, як здається, вiд зауваги О. Преснякова⁴⁷ ), що згадка про р. Березину в контекстi намiрiв заколотникiв постала через те, що володiння Гольшанських були на притоцi Березини р. Ольшанцi⁴⁸ . Однак це припущення iгнорує той факт, що Березина у XV-XVI ст. уважалася традицiйною межею мiж Литвою та Руссю⁴⁹ .

У будь-якому випадку не витримує критики думка, уперше висловлена, здається, М. Любавським⁵⁰ , що "змова князiв" була прямим наслiдком виданого Казимиром Ягеллончиком на прохання його сина Казимира (пiзнiше визнаного святим) наказу про заборону будiвництва та вiдновлення православних храмiв у ВКЛ (1481 р.). Як аргумент на користь цiєї гiпотези висувалося твердження iншого сина Казимира, Олександра, про релiгiйне пiдгрунтя спрямованої проти його батька змови (1501 р.)⁵¹ . Якщо, однак, цей аргумент був пiдважений ще М. Грушевським, котрий розцiнив Олександрову заяву, зроблену в розпал релiгiйної за своїм iдеологiчним оформленням московсько-литовської вiйни 1500 - 1503 рр., як "очевидне перенесення пiзнiших мотивiв, пiзнiшого колориту на епiзод 1481 р."⁵² , то питання про згаданий вище Казимирiв наказ здобулося на зважену наукову оцiнку дещо пiзнiше.

У 1920 - 1930-х рр. до цього питання неодноразово зверталися польськi науковцi⁵³ , однак їхнi висновки залишилися непомiченими в радянськiй iсторiографiї. На початку 1970-х рр. А. Хорошкевич, дослiджуючи грамоти кiнця XV ст., якi збереглися в складi Литовської метрики, потрактувала фактичний брак надань на користь православної церкви як реалiзацiю Казимирової заборони⁵⁴ . Ця думка була спростована З. Войтковяком⁵⁵ , котрий вiдзначив, що уявлення про заборону вiдновлення та будiвництва церков у 1481 р. є лише вiдгуком iсторiографiчної легенди про дiяльнiсть Св. Казимира, давно вiдкинутої наукою⁵⁶ . У документах XV ст. маємо тiльки поодиноке посилання на якусь не окреслену чiтко давню традицiю "церквей греческого закону больше не прибавляти"; на неї покликався великий князь литовський Олександр, вiдмовляючись будувати для своєї дружини Олени, доньки Iвана III, православну церкву у Вiльно (1494 - 1495 рр.)⁵⁷ . У документах XVI ст. є вказiвка, що згадана заборона була iнiцiйована Вiтовтом; утiм, на практицi вона майже не застосовувалася - хiба що на власне литовських теренах, де люднiсть була суцiльно католицькою.

Тож трактування "змови князiв" як акцiї, спровокованої дискримiнацiєю православ'я, є бiльш нiж проблематичним - особливо, коли взяти до уваги, що кiлькома роками ранiше, у 1476 р., Михайло Олелькович i Федiр Бєльський декларували свою вiдданiсть принципам Флорентiйської унiї, пiдписавши звернення митрополита Мисаїла до папи Сiкста IV⁵⁸ . Принциповим є й те, що, як

стр. 11

показав М. Кром, не iснувало зв'язку мiж утечею до Москви Федора Бєльського та пiзнiшими переходами на службу до Iвана III "українних" князiв⁵⁹ .

Iз-помiж останнiх найбiльш помiтними щодо наслiдкiв стали подiї зламу 1499 - 1500 рр., коли пiд приводом "нужи о греческом законе" (переслiдувань православних) iз ВКЛ виїхав князь Семен Бєльський, котрий уже у квiтнi 1500 р. опинився при дворi Iвана III. Слiдом за тим на бiк Москви перейшли Мценськ i Серпейськ, а також князi Мосальськi та Хотетiвський.

Тодi ж, у квiтнi, за свiдченням росiйських джерел, "прислали к великому князю Йвану Васильевичу, государю всея Руси, бити челом князь Семен, княжь Иванов сьiн Андреевича Можайского, да князь Василей, княжь Иванов сын Дмитреевича Шемякин, что на них пришла великая нужа о греческом законе, и государь бы их пожаловал, взял к себе и с вотчинами"⁶⁰ .

Iнакше викладено подiї в бiлорусько-литовськiй хронiцi Биховця: Iван III, готуючись до вiйни з ВКЛ, таємно ввiйшов у зносини з князями Семеном Бєльським, Семеном Можайським, Василем Шем'ячичем, прагнучи, "иж бы они з городы и волостьми отступили от зятя его, великого князя Александра, и со всим с тым служили ему, а к тому еще обещал им многие городы и волости свои. И на том змову и присягу межи собою вчинили"⁶¹ .

Вiдповiдно до цих двох версiй роздiлилися й думки iсторикiв. Перше, московське, тлумачення подiй 1500 р. здобуло якнайширше визнання в росiйськiй iсторiографiї XVIII - початку XX ст. (хоч паралельно висловлювалися поодинокi гадки, що в другiй половинi XV ст. православне населення ВКЛ практично не зазнавало переслiдувань iз боку держави та католицької церкви). У литовськiй i польськiй iсторiографiї наявнiсть утискiв православних у ВКЛ заперечувалась уже в XIX ст. (Т. Нарбут, Й. Шуйський). У наш час ця контроверза набула iдеологiчного забарвлення, оскiльки йшлося, власне, про початки московського експансiонiзму. Утiм, i в радянськiй лiтературi знаходилося мiсце для тверджень про те, що на зламi XV-XVI ст. мiжконфесiйної конфронтацiї у ВКЛ не було.

Уникаючи докладного розгляду цього питання, розглянутого нами ранiше⁶² , зауважимо тiльки, що в зазначений перiод iшлося хiба що про спроби проунiйно налаштованого митрополита Йосифа Болгариновича налагодити контакти з Римом, а не про реальнi кроки щодо запровадження унiї католицтва та православ'я у ВКЛ - чи, принаймнi, такi, якi могли б спричинити невдоволення князiв, котрi сидiли на Сiверщинi. Не варто й доводити, що iнвективи Iвана III з приводу того, що в Литовськiй державi "жены от мужей и детей от отцов с животьi (майном - О. Р.) отнимаючи, силой покщают в римской закон (обертають на католикiв - О. Р.)", були цiлком голослiвними. Вiдстань мiж реальними подiями зламу XV-XVI ст. та їх iнтерпретацiєю московською стороною добре характеризують закиди Олександру, нiбито вiн "велел поставляти божниц[ы] римского закона в русских городах, в Полоцку и в иных местах". Єдиною пiдставою для цих закидiв, за спостереженням М. Крома, була поява бернардинського костелу в Полоцьку⁶³ . Схильнiсть Iвана III до подiбних гiпертрофованих "узагальнень" застерiгає вiд спроб убачати в окремому фактi типове явище й тим бiльше поширювати його на всi "руськi мiста" ВКЛ. Вiдтак, немає пiдстав для тверджень, що на зламi XV-XVI ст. мiжконфесiйне напруження на українських теренах переростало в суспiльно-полiтичний конфлiкт.

Те саме стосується й повстання Михайла Глинського - всесильного фаворита Олександра, несправедливо покривдженого його наступником Сигiзмундом, - котрий, будучи католиком за вiросповiданням, намагався копiювати подiї 1500 р. шляхом поширення чуток про насильне покатоличення руських земель (нiбито незабаром "всих нас Русь мают хрестити в лядскую веру, а хто бы не хотел пойти в лядскую веру, тых мают стинати (карати на горло - О.Р.)"). Утiм,

стр. 12

рух, очолений М. Глинським (1508 р.), швидко зазнав поразки, позаяк князь-бунтiвник не був анi виразником настроїв мiсцевої православної шляхти, анi, тим бiльше, лiдером "руської партiї" у ВКЛ - радше, як показали спецiальнi дослiдження останнього десятилiття⁶⁴ , талановитим авантюристом, котрий зумiв перетворити епiзод придворної боротьби на подiю схiдноєвропейського масштабу.

Не витримує критики й думка, що М. Глинський прагнув поновити князiвський стiл у Києвi. Джерелом подiбних уявлень є "Хронiка" М. Стрийковського, де стверджується, що брат Михайла, Василь Глинський, закликав мешканцiв київських "пригородкiв" приєднуватися до повстанцiв пiд гаслом перенесення столицi ВКЛ на Русь i вiдтворення "Київської монархiї", чим "звабив багатьох бояр київських, що з них деякi йому присягнули"⁶⁵ . Водночас, за твердженням хронiста, сам Михайло Глинський нiбито облягав Слуцьк, аби примусити одружитися з ним удову Семена Михайловича Слуцького, княгиню Анастасiю, i таким чином отримати спадковi права на Київ.

Утiм, аналiз синхронних повстанню джерел, здiйснений М. Кромом⁶⁶ , продемонстрував, що звiстка М. Стрийковського про облогу Слуцька М. Глинським є легендарною (можливо, вона запозичена з родинних переказiв Слуцьких, iз якими був особисто знайомий хронiст). Водночас дослiдник припустив, що у версiї М. Стрийковського вiдбились i реальнi подiї - намагання кримського хана Менглi-Гiрея залучити Глинських до себе на службу обiцянкою "посадити на Києве и на всех пригородках киевских и беречь их от короля"⁶⁷ . У будь-якому разi оповiдь "Хронiки" фiксує не факти, а київськi ремiнiсценцiї її автора, котрi, з огляду на їх вплив на пiзнє українське лiтописання, становлять самостiйний науковий iнтерес. Не менш важливим є й iнший аспект цього питання: "Хронiка", як i працi, створенi на її основi в XVII-XVIII ст., є невичерпним джерельним "ресурсом", який уможливлював i уможливлює мiфологiзацiю середньовiчної української iсторiї⁶⁸ . Очевидно, що без грунтовного текстологiчного опрацювання цих пам'яток, як i без критичного осмислення iсторiографiчного доробку зламу ХIХ-ХХ ст., нинi є неможливим наблизитися до реалiй литовських часiв, якi залишаються "темними вiками" навiть для бiльшостi фахових iсторикiв.

-----

¹ Опубл.: Антонович В. Б. Монографии по истории Западной и Юго-Западной России. - К., 1885. - Т. 1. - С. 1 - 132, 221 - 264. Наголосимо також на тому впливовi, який справила позицiя В. Антоновича на тлумачення деяких принципових моментiв татарської доби в пiзнiшiй iсторiографiї, починаючи вiд праць М. С. Грушевського. Докладнiше про це див.: Русина О. В. Україна пiд татарами i Литвою. - К., 1998. - С. 22 - 24.

² Антонович В. Б. Указ. соч. - С. 229 - 231. Див. також слушнi зауваги М. Крома щодо впливу окреслених iдей на українську iсторiографiю, зокрема, працi М. Дашкевича та М. Грушевського: Кром М. М. Меж Русью и Литвой: Западнорусские земли в системе русско-литовских отношений конца XV - первой трети XVI в. - М., 1995. - С. 12.

³ История Києва. - К., 1982. - Т. 1: Древний и средневековый Киев. - С. 235 - 241. Зрозумiло, що цi сюжети зазнали певної марксистської обробки. Зокрема стверджувалося, що, очоливши визвольний рух, князi намагалися "використати незадоволення пригноблених мас у своїх вузькокласових iнтересах, забезпечити собi необмежене панування над українським народом" (Там же. - С. 241).

⁴ Субтельний О. Україна: Iсторiя. - К., 1991. - С. 75 - 77.

⁵ Брак виразнiших проявiв цих визвольних змагань за литовських часiв iнодi викликає й вiдверте роздратування в дослiдникiв. Пiд цим кутом зору варте уваги те, як подеколи коментується в українськiй лiтературi лiтописний епiзод, пов'язаний iз отруєнням у Києвi литовського князя Скиргайла (1394 р.). С. К. Росовецький, якого "дивує характеристика князя: "чюдный князь Скиргаило добрый", з обуренням вiдзначає "вчинок мiсцевих "священикiв", що поклали заїжджого литовського князя "подле гроба святого Феодосия Печерского", i бачить у цьому "ознаки глибокої деморалiзацiї українських i бiлоруських книжникiв, котрi на той час i мрiяти забули про якусь державнiсть для своїх народiв" (Грушевський М. Iсторiя української лiтератури. - К., 1995. - Т. 5. - Кн. 1. - С. 248).

стр. 13

⁶ Яковенко Н. Нарис iсторiї України з найдавнiших часiв до кiнця XVIII ст. - К., 1997. - С. 99, 104.

⁷ Виняток щодо цього становила хiба що позицiя I. Б. Грекова. Див.: Греков И. Б. Очерки по истории международных отношений Восточной Европы XIV-XVI вв. - М., 1963. - С. 38 - 41.

⁸ Пашуто В. Т. Возрождение Великороссии и судьбы восточных славян // Пашуто В. Т., Флоря Б. Н., Хорошкевич А. Л. Древнерусское наследие и исторические судьбы восточного славянства. - М., 1982. - С. 28.

⁹ Pelenski J. Muscovite Russia and Poland-Lithuania, 1450 - 1600: State and Society - Some Comparisons in Socio-Political Developments // State and Society in Europe from the Fifteenth to the Eighteenth Century: Proceedings of the First Conference of Polish and American Historians (May 27 - 29, 1974). - Warsaw, 1985. - Р. 95 - 96.

¹⁰ Послання Йвана Грозного. - М.; Л., 1951. - С.259 - 260.

¹¹ Lithuanian Historical Studies. - 1998. - Vol. 3. - Р. 161.

¹² Кром М. М. Россия и Великое княжество Литовское: два пути в истории // Английская набережная, 4: Ежегодник Санкт-Петербургского научного общества историков и архивистов. 2000 г. - СПб., 2000. - С. 73 - 100.

¹³ Grala H. Diacy i pisarze: wczesnonowozytny aparat wladzy w Panstwie Moskiewskim i Wielkim Ksiqstwie Litewskim (XVI - pocz. XVII w.) // Modernizacja struktur wladzy w warunkach opoznienia. - Warszawa, 1999. - S. 73 - 91.

¹⁴ Турилов А. А. Южнославянские памятники в литературе и книжности Литовской и Московской Руси XV - первой половины XVI в.: парадоксы истории и географии культурных связей // Славянский альманах. 2000. - М., 2001. - С. 247 - 285.

¹⁵ Там же. - С.264.

¹⁶ Див. щодо цього: Баньонис 9. Литва XV в.: Ощущение многообразия окружающе-го мира // Mediaevalia Ucrainica: ментальнiсть та iсторiя iдей. - Т. З. - С. 127 - 130.

¹⁷ Турилов А. А. Переводы с латинского и западнославянских языков, выполненные украинско-белорусскими книжниками в XV - начале XVI вв. // Культурные связи России и Польши XI-XX вв. - М., 1998. - С. 58 - 68.

¹⁸ Там же. - С. 63 - 64.

¹⁹ Антонович В. Б. Указ. соч. - С. 237.

²⁰ Густынская летопись // Полное собрание русских летописей (далi - ПСРЛ). - СПб., 2003. - Т. 40. - С. 135.

²¹ Древнерусские княжеские уставьi XI-XV вв. - М., 1976. - С.179 - 181.

²² Акты, относящиеся к истории Западной России (далi - Акты ЗР). - СПб., 1846. -Т. 1. - N 170. - С. 194.

²³ Древний помянник Киево-Печерской лавры (конца XV и начала XVI столетия) / Сообщил С. Т. Голубев // Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. - 1892. - Кн. 6. - Отд. 3. - С. 4 (згодом цей запис було знищено). Характерно, що видавець цього пом'яника С.Голубєв наголошував: "Занесення наприкiнцi XV ст. до Києво-Печерського пом'яника ... митрополита Iсидора, котрий, як вiдомо, зрадив православ'ю, прийняв на Флорентiйському соборi унiю й намагався запровадити її на Русi (й, передусiм, Пiвденно-Захiднiй), - факт доволi цiкавий для дослiдника, який не можна оминути при розглядi питань про спроби запровадити в XV ст. унiю в Швденно-Захiднiй Русi, про ставлення до цiєї спроби пiвденно-руського духiвництва" (Там само. - С. ХIII).

²⁴ Див. щодо нього: Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. - К., 1888. - С. XII-XXI, XXVII-XXVIII; Мьщык ЮА. Украинские летописи XVII века. - Днепропетровск, 1978. - С. 35 - 39, 60 - 63. Докладнiше про упорядника збiрки див.: Мицько I. Єрм. Iлля (Кощаковський) // Його ж. Статтi... - Львiв, 2000. - С. 19 - 21 (занотуємо тiльки, що iнформацiя автора про наявнiсть у складi "Збiрника Кощакiвського" апокрифiчного листування мiж Сигiзмундом НI i Османом II є помилковою).

²⁵ Львiвська наукова бiблiотека НАНУ iм. В. Стефаника (далi - ЛНБ), ВР. - Ф. Оссол. - N 2168. - С. 123. Зауважимо, що тут-таки (с. 85 - 86) мiститься й ближча до iстини версiя подiй, згiдно з якою, опинившись у Москвi, Iсидор був пограбований та ув'язнений, "але утек, здорове своє в целости заховуючи".

²⁶ Дзюба О. М. Невiдомий уривок з "Перестороги" // Український археографiчний щорiчник. - К., 1999. - Вип. 3/4. - С. 441.

²⁷ ЛНБ, ВР. - Ф. Оссол. - N 2168. - С. 117; Сборник летописей... - С. 85.

стр. 14

²⁸ Меховский М. Трактат о двух Сарматиях. - М.; Л., 1936. - С. 97.

²⁹ Там же. - С. 245.

³⁰ Див.: Moncak I. Florentine Ecumenism in the Kyivan Church. - Rome, 1987. -Р. 244.

³¹ Iсаєвич Я. Д. Нове джерело про iсторичну топографiю та архiтектурнi пам'ятки стародавнього Києва // Київська Русь: культура, традицiї. - К., 1982. - С. 124.

³² Див.: Мицик Ю. А. Iсторико-географiчний опис України у творi iталiйського гуманiста XVI ст. Джованнi Ботеро // Iсторичнi дослiдження: Вiтчизняна iсторiя. - К., 1982. - Вип. 8. - С. 33.

³³ Антонович В. Б. Указ. соч. - С. 231.

³⁴ Там же. - С. 223. Порiвн. iз пiзнiшими на столiття заувагами О. Прiцака: Pritsak O. The Pre-Ashkenazic Jews of Eastern Europe in Relation to the Khazars, the Rus' and the Lithuanians // Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective. - Edmonton, 1988. - Р. 14.

³⁵ Див.: Русiна О. В. Проблеми полiтичної лояльностi населення Великого князiвства Литовського у XIV-XVI ст. // Укр. iст. журн. - 2003. - N 6. - С. 11 - 13. Ще iлюзорнiшими є твердження про iснування iдеї "великого князiвства Руського" у XVI ст., оприлюдненi нещодавно А. Хорошкевич (Choroszkiewicz А. О misji Izajasza do Moskwy - raz jeszcze // Aetas media aetas moderna. - Warszawa, 2000. - S. 413 - 414). її речником при цьому оголошується iєродиякон Iсая Кам'янчанин, котрий у 1561 р. вирушив до Москви з метою пошуку й друкування книг для "нашего народа христианского руского литовского да и руского московского" (докладнiше див.: Словарь книжников и книжности Древней Руси. - Л., 1988. - Вып. 2. - Ч. I. - С. 444 - 448; Синицьша Н. В. Исайя Каменец-Подольский и Максим Грек (Из истории русской культуры второй половины XVI в.) // Литература и искусство в системе культурьi. - М., 1988. - С. 195 - 208; Граля И. Йван Михайлов Висковатьiй: Карьера государственного деятеля в России XVI в. - М., 1994. - С. 251 - 257, 341 - 342. Очевидно, що при всьому розмаїттi тлумачень мiсiї Iсаї неможливо iнтерпретувати його згадку про "наше государство христианское руское Великое князство Литовское" як передвiстя ще неiснуючого "государства христианского Руского Великого". Вiдповiдно, немає пiдстав для гiпотези про циркулювання такої iдеї в середовищi iнтелектуалiв XVI ст.

³⁶ Див. щодо цього характернi зауваги: История Києва. - Т. 1. - С. 237.

³⁷ Див.: Русина О. Вiд Кузьмищi-киянина до киянина Скобейка (моделювання смертi в "Хронiцi Биховця") // Соцiум. - Вип. 1. - К., 2002. - С. 37 - 53; її ж. Студiї з iсторiї Києва та Київської землi. - К., 2005. - С. 264 - 294.

³⁸ Докладнiше див.: Русина О. Студiї з iсторiї Києва та Київської землi. - С.84 - 88.

³⁹ Див.: Krupska A. W sprawie genezy tzw. spisku ksiazat litewskich w 1480 - 1481 roku: Przyczynek do dziejow walki o "dominium Russiae" // Roczniki Historyczne. - 1982. -S. 121 - 146; Кром М. М. Меж Русью и Литвой. - С. 72 - 77.

⁴⁰ Цит. за: Клепатский П. Г. Очерки по истории Киевской земли. - Одесса, 1912. - Т. I: Литовский период. - С.59.

⁴¹ Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей. - К., 1874. - Отд. 1. - С. 37.

⁴² Акты ЗР. - Т.I . - N 163. - С. 185 - 186.

⁴³ Сборник императорского Русского исторического общества. - Т. 71. - С. 501; Послання Йвана Грозного. - С. 244 - 245.

⁴⁴ Волынская краткая летопись // ПСРЛ. - М., 1980. - Т. 35: Летописи белорусско-литовские. - С. 122.

⁴⁵ Софийская Вторая летопись // ПСРЛ. - СПб., 1853. - Т. 6. - С. 233.

⁴⁶ Приводом до активiзацiї контактiв iз Москвою напередоднi "змови князiв" могли стати розпочатi 1480 р. переговори про укладення шлюбу мiж племiнницею Михайла Олельковича Оленою (дочкою Євдокiї Олелькiвни й Стефана Молдавського) та сином Iвана III Iваном Молодим.

⁴⁷ Див.: Пресняков А. Е. Лекции по русской истории. - М., 1939. - Т. 2. - Вып. I: Западная Русь и Литовско-Русское государство. - С. 154.

⁴⁸ Кром М. М. Меж Русью и Литвой. - С74 - 75.

⁴⁹ Див. щодо цього: Ochmanski J. Litewska granica etniczna na wschodzie od epoki plemiennej do XVI wieku. - Poznan, 1981. - S. 71 - 72. Порiвн. також: Соловьев С. М. Сочи-

стр. 15

нения. - М., 1989. - Кн. 3. - С. 604; Мицик Ю. Лiтопис Яна Бiнвiльського // Науковi записки НаУКМА. - К., 2002. - Т. 20: Iсторичнi науки. - Ч. 2. - С. 66.

⁵⁰ Любавский М. К. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. - М., 1910. - С. 189.

⁵¹ Акты ЗР. - Т. 1. - N 188. - С. 222.

⁵² Грушевський М. С. Iсторiя України-Руси. - К.; Львiв, 1907. - Т. 4. - С. 272.

⁵³ Див., передусiм: Chodynicki K. Kosciol prawoslawny a Rzeczpospolita Polska. -Warszawa, 1934. - S. 78 - 81.

⁵¹ Хорошкевич А. Л. Жалованные грамоты Литовской метрики конца XV века и их классификация // Источниковедческие проблемы истории народов Прибалтики. - Рига, 1970. - С. 53 - 54, 64.

⁵⁵ Wojtkowiak Z. Dyplomatyka a polityka litewska w koncu XV wieku // Acta Baltico-Slavica. - 1976. - T. 9. - S. 275 - 277.

⁵⁶ Див. щодо цього також: Rabikauskas Р. Sw. Kazimierz, patron Litwy. - Krakow, 1997. - S. 51 - 53.

⁵⁷ Акты ЗР. - Т. I. - N 116. - С. 141.

⁵⁸ Докладнiше про згадане звернення див.: Русина О. Мисаїлове послання Сiксту IV за Синодальним списком // Український археографiчний щорiчник. - К.; Нью-Йорк, 2002. - Вип. 7. - С. 281 - 296.

⁵⁹ Кром М. М. Меж Русью и Литвой. - С. 76 - 77.

⁶⁰ Софийская Первая летопись // ПСРЛ. - Т. 6. - С. 44 - 45.

⁶¹ Хроника Быховца // ПСРЛ. - М., 1975. - Т. 32. - С. 166.

⁶² Русина О. Сiверська земля у складi Великого князiвства Литовського. - К., 1998. - С. 180 - 194.

⁶³ Кром М. М. Меж Русью и Литвой. - С. 166 - 167.

⁶⁴ Там же. - С. 119 - 130; Кром М. Князь Михаил Львович Глинский: штрихи к портрету авантюриста // Київська старовина. - 2003. - N 3. - С. 147 - 158.

⁶⁵ Stryjkowski M. Kronika Polska, Litewska, Zmodzka i wszystkiej Rusi. - Cz. 2. -Warszawa, 1846. - S. 346 - 347.

⁶⁶ Кром М. М. Меж Русью и Литвой. - С. 127.

⁶⁷ Акты ЗР. - СПб., 1848. - Т. 2. - N 33. - С. 40.

⁶⁸ Див. щодо цього зауваги, пов'язанi з мiфологiзацiєю Синьоводської битви: Русина О. Студiї з iсторiї Києва та Київської землi. - С. 314 - 340.

The article explores the outdated stereotypes in treating sociopolitical conflicts in Ukraine in the 15th - early 16th century dating back to the times of Volodymyr Antonovych and his disciples. The author calls for their reassessment on the basis of authentic sources of the day.

Постоянный адрес данной публикации: