Автор: Д. С. ВИРСЬКИЙ

Статтю присвячено маловiдомому публiцистичному твору середини XVI cm. ("Зем'янин або Розмова батька iз сином про справи польськi"), тiсно пов'язаному з творчою спадщиною Станiслава Орiховського-Роксолана.

Здається, в Українi минають часи екзальтацiї, пов'язаної зi здобуттям незалежностi й "розбудовою держави". Образно кажучи, минає захоплення формою, зростає число шукачiв змiсту. Крiм того, українськi суспiльствознавцi чи не вперше за модерний час можуть дозволити собi поглянути на соцiальну дiйснiсть очима "переможця", пана й господаря держави, а не з погляду "зневажених i ображених" (лишаємо осторонь питання про об'єктивнiсть отриманої картини).

Вирський Дмитро Станiславович - канд. iст. наук, ст. наук, спiвроб. Iнституту iсторiї України НАНУ.

стр. 190

Отже, такi поняття, як "громадянський мир", "суспiльна злагода" та "соцiальна стабiльнiсть" упевнено ввiйшли до сучасного лексикону вiтчизняних суспiльствознавцiв у значеннi найвищої цiнностi народу й усього людства. У цьому контекстi серед українських iнтелектуалiв зростає зацiкавленiсть iдейними традицiями консерватизму, його полiтичною й духовною спадщиною у свiтi та в Українi. Проiлюструвати цей процес може, наприклад, iнтерес громадськостi до iдей В.Липинського чи, скажiмо, I.Лисяка-Рудницького¹ .

Не залишилися осторонь згаданої тенденцiї й iсторики^a . Їхню увагу все бiльше привертають малодослiдженi проблеми державотворчих процесiв в Українi, формування соцiальних елiт та їх iдеологiя. Звертаючись до дослiджень українського раннього модерну, не можна оминути увагою працi В.Смолiя, В.Степанкова, Н.Яковенко, С.Леп'явка, П.Саса та iн. Проте подальше дослiдження українського суспiльства XVI-XVIII ст. має вiдкрити науковому загалу та українськiй громадськостi ще не одну нову грань згаданих iсторичних процесiв. Це стосується й питань iсторiї суспiльної думки України, передусiм її консервативної течiї, яка вiдбивала громадсько-полiтичнi погляди т. зв. "старої полiтичної нацiї" та мала в Українi, як i загалом в Європi, переважно аристократичний (латеральний), князiвсько-шляхетський характер.

Слiд зазначити, що у вiтчизнянiй iсторiографiї залишається ще неподоланим мовно-конфесiйний пiдхiд до дослiдження пам'яток української суспiльної думки середньовiччя та ранньомодерної доби. Сформульований народницькою iсторiографiєю ще в XIX ст., вiн призвiв до того, що в поле зору дослiдникiв цього предмету потрапляли переважно автори православного вiросповiдання та твори, написанi церковнослов'янською чи староукраїнською мовами.

Отже, творча спадщина українських письменникiв латинської культури, якi писали свої твори переважно латиною та польською мовою, фактично iгнорувалася. Проти вiдмови в "русинствi", чи то пак "українствi" письменникам-католикам виступав ще В.Липинський² , а I.Лисяк-Рудницький арґументовано доводив, що анi мова, анi вiровизнання не можуть вважатися конче необхiдним критерiєм нацiональної iдентифiкацiї³ .

Останнiм часом зусиллями деяких вiтчизняних та зарубiжних iсторикiв українська iсторiографiя повертається до дослiдження цiєї частини духовної спадщини України. Серед призабутих постатей української iсторiї XVI ст. значну увагу дослiдникiв привертає Станiслав Орiховський-Роксолан (1513-1566 pp.), українсько-польський^b полiтичний мислитель-гуманiст, релiгiйний полемiст та iсторик. Окремi елементи його багатої творчої спадщини нещодавно актуалiзували працi Д.Наливайка, В.Литвинова, П.Саса, В.Скиби та iн.⁴

Метою даної розвiдки є ознайомлення науковцiв iз маловiдомим твором "Зем'янин або Розмова батька з сином про справи польськi", тiсно пов'язаним iз публiцистичною "орiховiаною"⁵ . На прикладi даного твору робиться спроба з'ясувати громадсько-полiтичнi погляди письменника-гуманiста в останнi роки його життя; дослiдити згадану працю мислителя як зразок консервативної суспiльної думки, характерної для аристократичних верств українського суспiльства XVI-XVIII ст., а також визначити вплив "Зем'янина" на сучасникiв та його мiсце в скарбницi української суспiльної думки.

"Зем'янин або Розмова батька з сином про справи польськi" належить до пiзнiх творiв С.Орiховського. Праця вийшла друком 1565 р., у передостаннiй рiк життя автора. Тематично й концептуально вона пов'язана з трьома основними творами пiзнього С.Орiховського: "Розмова навколо екзекуцiї" (1563 p.), "Квiнкункс або Взiрець устрою Польського королiвства" (1564 р.) та "Полiтiя Польського королiвства" (1566 p.). Iз двома першими працями "Зем'янина" рiднить й форма дiалогу, в якiй написано твiр.

По сутi вiн є популярною версiєю згаданих робiт С.Орiховського. Слiд завважити, що письменник-гуманiст традицiйно надавав великого значення поширенню власних iдей. Вiн, як вiдомо, удавався до такого способу популяризацiї, як

стр. 191

написання кiлькох творiв iз однiєї тематики, якi, однак, рiзняться ракурсом погляду на порушену проблему й розрахованi на рiзну читацьку аудиторiю^c .

Вiдтак С.Орiховський був здатний цiлком свiдомо iнспiрувати появу "Зем'янина". Тодi "обнижений", заземлений образ гуманiста в "Зем'янинi" став би цiлком зрозумiлим. Вiдштовхуючись вiд цього припущення, розглянемо останню працю у зв'язку iз згаданими безсумнiвними творами С.Орiховського.

Так, у "Розмовi навколо екзекуцiї" та "Квiнкунксi" С.Орiховський виступає як один iз спiврозмовникiв, а отже не криючись висловлює свої особистi думки. "Зем'янин", що, до речi, вперше й надрукований анонiмно, написаний як розмова безiменного шляхтича-"домака" - людини простої й невисокої освiти (не знає навiть латини) iз своїм сином, який повернувся з освiтньої мандрiвки за кордон. Псевдо-Орiховський (погодьмося так називати анонiмного автора "Зем'янина") нiбито штучно моделює обговорення й схвальний вiдгук на iдеї власне Орiховського в пересiчному середовищi шляхтичiв-громадян Речi Посполитої.

Гадаємо, що бiографiчнi паралелi мiж уявним Зем'янином i реальним С.Орiховським можна продовжити (що може свiдчити на користь прямого моделювання лiтературного героя з постатi гуманiста). Адже пiсля повернення з тривалої освiтньої мандрiвки по Європi, С.Орiховський бiльшу частину свого життя проводив у власних маєтках на Перемишлянщинi, тобто був добре обiзнаний iз життям провiнцiйного шляхетства й при бажаннi мав повне право вiднести себе до цiєї суспiльної верстви. Зауважимо також, що її престиж в очах феодально-станового суспiльства був дуже високим, земельна аристократiя не безпiдставно вважалася iстинним колективним володарем країни, хранителем її державної традицiї, основою "полiтичної нацiї".

До деякої мiри бiографiчною може вважатись описана в "Зем'янинi" зустрiч i розмова батька iз сином - основна сюжетна лiнiя твору. Справа в тому, що старший син С.Орiховського дiйсно якийсь час перебував за кордоном при австрiйському iмператорському дворi й мiг завiтати на "канiкули" до батька та дати привiд для обмiну новинами й думками про "державнi справи".

У творi можна натрапити й на iншi деталi, узятi з життя гуманiста. Утiм їх подано з погляду типового життєвого шляху пересiчного "сина коронного" - шляхтича Речi Посполитої. Лише жива колоритнiсть образу може бути зiнтерпритована як непрямий доказ його "списання з натури".

Указiвкою на причетнiсть С.Орiховського до конструювання "зем'янського" образу може бути останнiй його твiр - "Полiтiя Польського королiвства" (1566 p.), що його мислитель розглядав як власний полiтичний заповiт. У ньому С.Орiховський також кличе себе "простаком" i "домовим зем'янином" - хранителем давнiх батькiвських звичаїв, протиставляючи себе "магiстрам" i "докторам" - носiям модних i часом згубних iноземних теорiй⁶ .

До речi, будь-хто, хоча б поверхово обiзнаний iз українською лiтературою XVI-XVII ст., має вiдзначити, що саме такий образ письменника-патрiота, любителя й захисника "старовини святої" є в нiй чи не найпопулярнiшим. Та звернiмося до змiсту "Зем'янина".

Розмова "батька"-зем'янина iз "сином" охоплює практично весь спектр питань, якi турбували суспiльство Корони Польської, до складу якої з XIV й до середини XVI ст. належала частина захiдноукраїнських земель, а з 1569 р. - майже вся етнiчна територiя українцiв. Отже обговорюванi в "Зем'янинi" проблеми прямо стосувалися й України.

Герої дiалогу усвiдомлюють кризовий стан, в якому опинилося Польське королiвство в серединi XVI ст. Як i повсюди в "латинськiй Європi", тут тривала суспiльна трансформацiя вiд середньовiчно-феодального до новочасно-ранньокапiталiстичного ладу. Фактично йшлося про цивiлiзацiйну революцiю на теренах Речi Посполитої, наближену за типом та незавершеним характером до подiй першої половини XVI ст. в Нiмеччинi, вiдправною точкою для яких став виступ М.Лютера 1519 р.

Завважимо, що в усiх творах С.Орiховського нагадування про схожiсть ситуацiї в Польщi й Нiмеччинi є звичайною рiччю. Вiн також не раз посилався на

стр. 192

iсторичний досвiд гуситської революцiї в Чехiї XV ст., нещастя сусiдньої Угорщини, що через внутрiшнi негаразди потрапила пiд владу Турецької iмперiї, та подiї у Францiї, яка неухильно сповзала в прiрву релiгiйних вiйн та жахiв Варфоломiївської ночi.

Загальновiдомим є прислiв'я про те, що новочасна Європа постала "iз залiза й кровi". Апокалiптичнi передчуття народження цього нового свiту, в якому, за словами спiврозмовникiв у "Зем'янинi", "конi в кровi людськiй бродити будуть"⁷ i який на Польське королiвство "також нiби пожежею приходить"⁸ , жахають автора твору. Та усвiдомлюючи, що негаразди, якi панують у Коронi, породженi iснуючим суспiльним ладом, вiн, однак, побоюється замiнити погане на гiрше.

Автор "Зем'янина" вважає за необхiдне зберегти тяглiсть i спадковiсть соцiально-iсторичного процесу, нагадує про зовнiшню небезпеку, яка загрожує враженому внутрiшнiми розрухами суспiльству. Гуманiст покликається на кризовий досвiд самої Польщi за часiв Мешка II, сина Болеслава Хороброго, та на приклади з iсторiї iнших країн Європи: Чехiї, Нiмеччини, Угорщини, Францiї. Вiдзначає, що Польща поступається в державнiй моцi тiй самiй Францiї, i тому загальноєвропейська криза може мати для неї фатальнi наслiдки⁹ .

На думку героїв "Зем'янина", тi, хто розхитує iснуючий лад, дiють iз егоїстичних мiркувань: "збуренням держави бажаючи собi допомогти або слави й пам'ятi по собi залишити"¹⁰ . Вiн порiвнює їх справу з дiями будiвничих Вавилонської вежi чи вчинком Герострата. "Революцiонерам" вiн нагадує давню мудрiсть про те, що "зла рада радцi найшкiдливiша буває"¹¹ . Зазначимо, що прагнення "еволюцiйного", а не "революцiйного" розвитку, висловлене Роксоланом, характерне для консервативних мислителiв у всi часи, але розумiння того, що "революцiя пожирає своїх дiтей", утвердилося значно пiзнiше.

Творець дiалогу вдається до iдеалiзацiї минулого Польського королiвства ("добрих давнiх часiв"). Там вiн знаходить спiльну й непоказну "любов" до держави, незаперечний авторитет вищої влади й дотримання своїх обов'язкiв усiма станами суспiльства.

Iдеальним "золотим часом" Корони С.Орiховський уважає часи Сиґiзмунда I Старого, i це не лише ностальгiя людини похилого вiку. Вiн iз повагою згадує "цвiт старого панства": Я.Любраницького, П.Томицького, К.I.Пидловецького, Тенчинських, Я.Тарновського й А.Ґурку. Пiдкреслює високi чесноти останнiх, що дозволяли iншим миритися з, можливо недосконалим, суспiльним ладом. За їхню широку душу вiн готовий пробачити деякi зловживання суспiльним добром у власних iнтересах, нагадуючи про їхню роль у пiдтримцi "убогих жебракiв, бiдних школярiв, правознавцiв, сирiт, шпиталiв i монастирiв" та помiрнiсть вимог до пiдданих¹² .

Отже, для героя "Зем'янина" характерне замилування часами класичного феодалiзму^d , "осiнню середньовiччя" (Й.Гейзiнґа¹³ ). Там вiн знаходить гармонiйне суспiльство, де "сильнi" по-батькiвськи дбають про "менших". Вiн наголошує на своєрiдному гуманiзмi, "людяностi" феодалiзму порiвняно з ранньобуржуазними iдеалами Нового часу.

Людина не досконала - цю християнську iстину Псевдо-Орiховський (як i Н.Мак'явеллi) вимагав враховувати в побудовах полiтичних теоретикiв i практикiв. Вiн не закриває очi на хабарництво та iншi прояви корупцiї, якi панували в середовищi польського можновладства, яке на сеймах "хлiбом" усе, що бажало, проводило¹⁴ . Але на його погляд це було все ж "лiпше, нiж зараз", бо маючи "рильце в пушку", сильнi свiту цього "давали жити" й iншим. Не поспiшатимемо таврувати короткозорiсть поглядiв гуманiста, адже "прагматики" всiх часiв пропонували (й пропонують) суспiльству дуже схожi рецепти.

Ця апологiя Псевдо-Орiховським старої феодальної системи на українському ґрунтi була приречена на значний успiх, бо тi вiдносини, якi в Захiднiй Європi, а навiть у Польщi, уже вважалися застарiлими, ще були поширенi в Українi, i переваги їх аж нiяк не були вичерпанi. Українцi XVI ст. ще доволi затишно почувалися пiд "князiвським дахом", ба бiльше, саме на другу половину XVI - початок XVII ст. припадає пiк князiвської потужностi на українських землях¹⁵ .

Iншою, пов'язаною з попередньою, темою розмови "зем'янина" з сином, була т. зв. "екзекуцiя прав" - потужний суспiльний рух у Коронi Польськiй, 7

стр. 193

метою якого був перегляд чинного законодавства ("виправлення статутiв" i повернення до давнiх "добрих" законiв). Проте вимагаючи повернення незаконно захопленої державної власностi, екзекуцiйний рух призвiв до революцiйних змiн у суспiльному ладi Речi Посполитої.

Вiстря екзекуцiї було спрямоване супроти церковного й маґнатського землеволодiння та на збiльшення видаткiв iз боку цих верств Корони на суспiльнi потреби (зокрема оборону). С.Орiховський, який сам користувався прибутками з церковних земель був активним противником будь-якого перегляду (особливо в бiк зменшення) привiлеїв церкви¹⁶ . Автор "Зем'янина" цiлком подiляє його погляди на цю проблему.

Для дослiдника української iсторiї XVI-XVII ст. арґументи письменника на захист прав католицького костелу важливi тим, що в схожiй ситуацiї перебували в Речi Посполитiй i православна церква. Знайомство з полемiкою протестантiв i католикiв iз приводу церковного майна дозволяло православним полемiстам долати зазiханнях на майновi права "схизматикiв", що стало особливо актуальним у зв'язку iз наступом Контрреформацiї на рiчпосполитських теренах у другiй половинi XVI ст.

Отже, поглянемо, якi арґументи на користь збереження церковних привiлеїв наводить Псевдо-Орiховський. Передусiм, на думку мислителя, до цього зобов'язує звичай ("який є найлiпший i найперший виклад прав" країни¹⁷ ). Вiн визнається гуманiстом у всьому рiвним, ба навiть вищим вiд писаного закону держави. Нагадаємо, що у феодальному суспiльствi саме "звичай" був гарантом соцiального миру. Порушення "звичаю", за тодiшнiм уявленням, давало ображеному законне "право на опiр".

З огляду на таку настанову, Псевдо-Орiховський у принципi не виступає проти екзекуцiї прав. Нагадаємо, що цей рух рядився в шати "повернення до старовини", тобто мав зовнi консервативне забарвлення. Проте за поширеним у середовищi суспiльствознавцiв переконанням, у традицiйних суспiльствах будь-який суспiльний рух мiг мати успiх, лише виступаючи пiд гаслами "вiдродження старовини". Гуманiст вимагає навiть, щоб "екзекуцiя" мала бути "по-всьому", "вiд дошки до дошки"¹⁸ . Та подiбнi декларацiї, звичайно, не йдуть на користь. Наприклад, пiзнiше князь В. К.Острозький поховав розрахунки на успiх Брестського (проунiйного) собору 1596 р. саме вимогою всесвiтнього узгодження унiї церков.

У героїв Псевдо-Орiховського також болить серце "дивитися на нiкчемнiсть, розпусту й несите лакомство священикiв", якi, "занехаявши обов'язки свої й право Боже забувши, дивними способами про себе й про своїх кревних мислять"¹⁹ . Проте вони небезпiдставно побоюються, щоб "замiсть екзекуцiї секуцiя не була (курсив мiй. - Д.Б.)"²⁰ . Псевдо-Орiховський переконаний, що право церкви тiсно пов'язане з правом iнших станiв держави - через те "чи не найбiльше шляхта польська свобод i також вiльностей своїх дiстала"²¹ .

Збереження прав церкви для Псевдо-Орiховського є гарантом суспiльної гармонiї, а порушення їх, хай i на користь iнших верств, має призвести до краху всiєї громади - "екзекуцiя ... права нищить; то не свобода, що є щира сваволя"²² . Наприкiнцi своїх розмислiв, автор "Зем'янина" приходить до умовиводу, що "застарiлий нарив недобре дражнити"²³ .

Напряму пов'язаний iз "звичаєвим правом" також iнший арґумент Псевдо-Орiховського. Вiн звертає увагу читачiв на те, що католицтво - це вiра їхнiх батькiв, i ревiзiя його прав є образою пам'ятi предкiв, якi надали церквi її привiлеї й за що, звичайно, "придав їм Бог усього"²⁴ . Автор "Зем'янина" також ставить пiд сумнiв юридичну правомочнiсть своїх сучасникiв переглядати дiї предкiв.

Не гребує Псевдо-Орiховський i нагодою зобразити своїх iдейних супротивникiв у чорних фарбах. На його думку, екзекуцiї найбiльше бажають нiкчеми, покидьки та люди, що, "своє занехаявши, у чужу торбу поглядають"²⁵ . Людям статечним вона нi до чого. Дiйсно, найактивнiше за екзекуцiю прав виступала малозаможна й навiть якоюсь мiрою люмпенiзована шляхта, сподiваючись на полiпшення свого матерiального стану. Цю верству суспiльства "приятель" (чи таки калька?) досить заможного Орiховського вiдверто зневажає.

Наступним арґументом "зем'янина" на користь збереження церковних привiлеїв була апеляцiя до практики iнших культур. Вiн гадає, що "мусять священики

стр. 194

своє утримання мати, як завжди добре не тiльки в християн, але й у жидiв, i в поган мали"²⁶ . Псевдо-Орiховський нагадує читачам той факт, що навiть турки (в його очах народ одiозний), запанувавши в Угорщинi, не скасували майнових привiлеїв християнської церкви й навiть змушували пiдданих возити церковну десятину тим священикам, якi мешкали за межами турецьких володiнь. Бо ж i турки розумiють, що "через священика швидше людей християнських в послушенствi утримають". Отже, тi, хто посягає на церковну власнiсть, "гiршi, анiж турки"²⁷ .

Без жодного розгляду вiдкидає Псевдо-Орiховський питання про належнiсть духовного права до competens judicium^e , тобто до правової системи свiтської держави, що їх висували знавцi римського права iз стану опонентiв письменника. Вiн емоцiйно заявляє, що ставлення пiд сумнiв факту належностi церковного права до правового поля держави є "сон, мара й викрути"²⁸ . Дiйсно, римське право не знало осiбної юрисдикцiї церкви, та й система законiв феодального суспiльства не базувалася винятково на римському правi. Отже, зауваження Псевдо-Орiховського про неможливiсть застосовувати його аргументи в полемiцi щодо прав церкви мало рацiю.

Iнша актуальна для українського й польського суспiльств тема - унiя Корони та Великого князiвства Литовського - також не залишилася поза увагою автора "Землянина". Думки про унiю С.Орiховський докладно виклав в iншому, уже згаданому, творi - "Квiнкункс, або Взiрець устрою Польського королiвства".

У "Зем'янинi", написаному пiзнiше, цiкавим є бiльш зважений пiдхiд автора до проблеми унiї. Очевидно вiдмiнностi в позицiї героїв цього твору могли бути обумовленi невдачею планiв унiї на Варшавському сеймi 1564 р. та критикою поглядiв С.Орiховського з боку вiдомого литовського державного дiяча й публiциста А.Ротундуса (Мелецького). Твiр останнього "Розмова поляка з литвином" з'явився у вiдповiдь на заклики С.Орiховського до iнкорпорацiї Литви й образливого для литовцiв зображення ним суспiльного устрою Великого князiвства Литовського²⁹ .

Псевдо-Орiховський не поступається О.Орiховському у своїй прихильностi до iдеї унiї, однак не залишає поза увагою й сумнiви "литвинiв" щодо її вигод. Вiн згадує, що литовцi "тiєї унiї так бояться, як вогню й у неволю забрання"³⁰ . Серед основних мотивiв цього письменник називає побоювання, щоб "така унiя не була, як коли вовк козу пожере", тобто що влада зосередиться в руках полякiв, якi на iнших "тягар накладуть", вiд якого самi увiльненi. На думку Псевдо-Орiховського, цi побоювання безпiдставнi через те, що Польща має республiканський, а не самодержавний устрiй, тож держава дiє в iнтересах усiх повноправних спiвгромадян.

Крiм того, автор "Зем'янина" пояснює нехiть "литвинiв" до унiї внутрiшнiми негараздами в Польщi, якi не сприяють зростанню її авторитету в сусiдiв, та "слабкою обороною", яка також "не швидка, i тим, кого боронимо, шкiдлива"³¹ . Наприкiнцi Псевдо-Орiховський риторично запитує: "Кому ж хочеться до такої (непривабливої. - Д.В.) справи приступити?", i не знає, як зарадити такому становi речей.

Отже, можемо вiдзначити, що позицiя "Зем'янина" вiд нестримного оптимiзму "Квiнкункса" С.Орiховського щодо перспектив унiї Польщi й Литви на умовах повної iнкорпорацiї переходить до бiльш зваженої й помiркованої, до усвiдомлення, що "литвинам" є що втрачати й уважати унiю беззастережним благом для Великого князiвства Литовського було б наївно. Як вiдомо, на Люблiнському сеймi 1569 р. польськi правлячi кола пiшли на компромiс щодо збереження багатьох "литовських прав" в об'єднанiй державi, що посприяло остаточнiй ухвалi унiйного акта. Таким чином, вiдмiннiсть "Зем'янина" вiд "Квiнкункса" в поглядах на унiю Польщi та Литви може розглядатись як свiдчення зростання в польському суспiльствi бiльш реальних i компромiсних поглядiв на неї³² .

Ще однiєю проблемою для всiх мешканцiв Польського королiвства, що турбувала й "зем'янина" Псевдо-Орiховського, було поширення рiзних протестантських учень. Тут вiн був твердо переконаний у шкiдливостi цього процесу для країни. Причому не приховував, що сам якийсь час був захоплений нововiрством. Проте, скуштувавши його, повернувся до вiри батькiв³³ .

У Польщi в серединi XVI ст. активно обговорювалися проекти порозумiння мiж офiцiйним католицизмом та рiзними течiями протестантизму. Псевдо-Орiхов-

стр. 195

ський не сприймав жодного компромiсу ("попущання"), небезпiдставно обґрунтовуючи свою позицiю непоступливiстю самих нововiрцiв, якi висували надмiрнi вимоги - хочуть "єдино щоб усе по їх волi було"³⁴ . Неможливо домовитись iз протестантами, на думку мислителя, i через незгоди в їхньому середовищi, а також калейдоскопiчнi змiни їхнiх арґументiв.

Доводом на користь дотримання католицизму в героя дiалогу є все той самий священний "звичай" i "спадок" батькiв. Вiн риторично запитує: "хiба старої вiри, в якiй ми й предки нашi вiд шестисот рокiв зростали, тiєї терпiти не можна, i без сорому потворним iдолопоклонством її звати?"³⁵ .

Псевдо-Орiховський нагадував громадськостi (покликаючись на досвiд Чехiї, Нiмеччини та Францiї), що анi iсторiя, анi сучаснiсть не пiдтверджують користi компромiсу в релiгiйному конфлiктi. Однобiчне ж "попущання" з боку офiцiйної церкви призводить лише до поглиблення кризи. Єдиний вихiд iз неї Псевдо-Орiховський бачить у поверненнi на "старий шлях". Обґрунтовуючи цю тезу, автор "Зем'янина" знову звертається до досвiду сучасної йому Францiї, котра, на його думку, успiшно виходить з кризи, породженої протестантизмом, i повертається до давньої вiри. Саме такий шлях Псевдо-Орiховський уважає найгiднiшим для людей "зацних, статечних i маєтних"³⁶ , тобто, за сучасною формулою, для людей, яким є що втрачати в революцiйних бурях.

Пiдсумовуючи, укотре мусимо вiдзначити спiвзвучнiсть арґументiв "Зем'янина", у тому числi й на захист "давньої батькiвської вiри", з тими доводами, що їх висувала українська люднiсть i православна церква в XVI-XVII ст., обстоюючи свої права перед войовничим католицизмом. Нагадаємо, що ймовiрний "духовний натхненник" цього твору С.Орiховський - "gente ruthenus" i "роксолан", як вiн сам себе називав - був сином православної попiвни, мав виразнi симпатiї до православної церкви й не раз виступав на її захист у своїх творах, отже, не був чужим для iдеологiв православ'я³⁷ .

Таким чином, твiр Псевдо-Орiховського "Зем'янин або Розмова батька iз сином про справи польськi" можна з певнiстю вiднести до визначних пам'яток суспiльної думки рiчпосполитської України (чи то пам'яток, що iнспiрували цю думку), власне до її консервативного струменя, тiсно пов'язаного з iдеологiєю української аристократiї. Блискуча форма й стиль твору Псевдо-Орiховського, насиченого народними прислiв'ями, мандрiвними сюжетами з античної та християнської лiтератур, його анонiмнiсть (iз претензiєю висловлюватися вiд iменi "простих" громадян країни) робили цей твiр популярним (модельним) повсюди в межах Речi Посполитої, у тому числi й в Українi.

Тривала традицiя (безвiдносно, реальна вона чи уявна) пов'язання "Зем'янина" iз творчою спадщиною Роксолана також мала сприяти популярностi цього твору, адже iдеям С.Орiховського судилося довге й славне майбутнє в сферi духовного життя українського народу XVI-XVIII ст. Вони готували iдеологiчне пiдґрунтя для спроби мирної iнтеграцiї України в суспiльну систему Речi Посполитої, що здiйснювалася протягом другої половини XVI - першої половини XVII ст. (а вiдродження цього процесу залишалося на порядку денному українсько-польських стосункiв аж до кiнця XVIII ст.). Проте в тих самих iдеях була закладена й можливiсть майбутньої нацiональної iрреденти українцiв, створення концепцiй самобутнього полiтичного й культурного розвитку України, якi ґрунтувалися б на консервативних засадах побудови суспiльства (справжньої "речi посполитої").

-----

^а У професiйних колах наразi маємо виразну симпатiю до державницької школи в українськiй iсторiографiї.

^b Власне, точнiше було б говорити не про "українсько-польського", а "рiчпосполитського", адже "нацiональна" iдентифiкацiя в XVI ст. на теренах Центрально-Схiдної Європи робила лише першi кроки. Вiд iдеї унiверсальної держави - "свiтової (християнської) спiльноти" до "нацiї" схiднi європейцi йшли через реґiональнi iмперськi проекти: старi, що чимдалi зближувалися/iнтегрувалися - "папський" (католицький) та "iмперський" (останнє дихання якому подарували австрiйськi Габсбурґи); новi - "православного царства", "мусульманського султана-

стр. 196

ту" та "шляхетської республiки" (чи в слов'янiзованiй формi - "Речi Посполитої"), з "ядрами" в Москвi, Туреччинi й Польщi. Усi вони докладали зусиль аби "розбудувати" власнi iдентичностi й мали в цьому значний успiх (у часових вимiрах подекуди сумiрний iз вiком модерного "нацiоналiзму").

^с Уперше такий прийом був застосований С.Орiховським у славнозвiсних "Турчиках", якi принесли йому загальноєвропейську вiдомiсть. Перша промова - "Про турецьку загрозу" - адресувалася загаловi польського шляхетського громадянства, друга - королевi Польщi.

^d Пiд феодалiзмом тут розумiємо не систему iнституцiй (адже щодо мiри розвитку останнiх у Центрально-Схiднiй Європi точиться дискусiя), а радше "культурний клiмат", ментальнi настанови, що ним надихалися.

^е компетенцiя права (лат.).

¹ Симптоматично, що й поважне видавництво "Смолоскип" саме з консерватизму розпочало свою фундаментальну серiю iдеологiчних антологiй (Див.: Консерватизм. Антологiя / Упоряд. О.Проценко, В.Лiсовий. - К., 1998).

² За В.Липинським, в Українi жила традицiя, що "Русь стародавня" була двох вiр - грецької й римської // Липинський В. Україна на переломi. - К., 1997. - С.240-243.

³ Див.: Лисяк-Рудницький I. Формування українського народу i нацiї (методологiчнi зауваги) // Лисяк-Рудницький I. Iсторичнi есе. - К., 1994. - Т. 1. - С. 11-27'.

⁴ Наливайко Д.С. Станiслав Орiховський як український латиномовний письменник Вiдродження // Українська лiтература XVI-XVIII ст. та iншi слов'янськi лiтератури. - К., 1984. - С. 161-185; Його ж. Українське лiтературне бароко в європейському контекстi // Українське лiтературне бароко. Збiрник наукових праць. - К., 1987. - С 46-75; Литвинов В Д. Проблемы государства в трудах Ст.Ориховского // Отечественная общественная мысль эпохи средневековья (историко-философский очерк). - К., 1988. - С.237-254; Його ж. Историософские взгляды Станислава Ориховского // Человек и история в философской мысли русского, украинского и белорусского народов. - К., 1987. - С.111-121; Сас П.М. Українсько-польський мислитель доби Вiдродження Станiслав Орiховський: на шляху до iсторизму нового часу // УIЖ. - 1991. - N1. - С.87-98; Його ж. Проблема людини в творчостi українського письменника XVI ст. Ст.Орiховського // Україна i Польща в перiод феодалiзму: Збiрник наукових праць. - К., 1991. - С 34-46; Його ж. С.Орiховський, Й.Верещинський: полiтико-правовi концепцiї державного устрою // Україна - Польща: iсторична спадщина i суспiльна свiдомiсть. (Матерiали мiжнародної наукової конференцiї. Кам'янець-Подiльський, 29-31 травня 1992 p.). - К., 1992; Скиба В.Й. Про трактат С.Орiховського "Напучення польському королевi Сигiзмунду Августу" // УIЖ. - 1996. - N3. - С.119-130. Див. також синтетичнi працi: Наливайко Д. Очима Заходу: Рецепцiя України в Захiднiй Європi XI-XVIII ст. - К., 1998. - 578 с; Литвинов В. Ренесансний гуманiзм в Українi (Iдеї гуманiзму епохи Вiдродження в українськiй фiлософiї XV - початку XVII столiття). - К., 2000. - 472 с; Сас П.М. Полiтична культура українського суспiльства (кiнець XVI -перша половина XVII ст.). - К., 1998. - 296 с.

⁵ Утiм, варто вiдзначити, що атрибутацiя С.Орiховському "Зем'янина" вже давно ставиться пiд сумнiв. Уперше це зробив Генрик Ґаертнер (див.: Psewdo-Orzechowskiego Ziemianin. Wyd. Henryk Gaertner. -Lublin, 1921; GaertnerH. "Ziemianin" bezimienny dialog XVI wieku na tie wspolczesnej publicystyki (Mysli - styl - autorstwo). - Krakow, 1921). Вiн атрибутував цей твiр Яновi Дмитру Солiковському. Останнiм цю версiю пiдтримав Едмунд Котарський (див.: Kotarski E. Publicystyka Jana Dymitra Solikowskiego. - Torun, 1970). Його аргументацiя ґрунтувалася на висновку про вiдмiнностi словника автора "Зем'янина" та С.Орiховського, натомiсть близькiсть його до словника Я.Д.Солiковського, а також на зауваженнi, що тематика й риторичнi конструкцiї "Зем'янина" мають паралелi в хронологiчно ранiших творах Я.Д.Солiковського. Утiм, вiдомий знавець творчостi С.Орiховського Єжи Старнавський, сприймаючи висновки щодо вiдмови Роксолану в авторствi "Зем'янина" як цiлковито певнi, проте не вважає поважними арґументи на користь Я.Д.Солiковського (див. Starnawski J. Wstej) // Orzechowski S. Wybor pism. - Warszawa - Wroclaw - Krakow, 1972. - S. LXVI). Недостатня обiзнанiсть iз творчiстю Я.Д.Солiковського не дозволяє менi з певнiстю висловлюватися щодо проблеми авторства "Зем'янина" (тому в текстi вживаю окреслення "Псевдо-Орiховський"), однак, вiдзначаючи явну спiвзвучнiсть його з останнiми творами С.Орiховського, завважу, що розгляд цього дiалогу у вiдривi вiд письменницької спадщини Роксолана навряд чи має сенс.

⁶ Orzechowski S. Policya Krolestwa Polskiego па ksztalt Aristotelewych Polityk. - Poznan, 1859. - S. 7.

⁷ Orzechowski S. Ziemianin albo Rozmowa ojca z synem о sprawie Polski. - Krakow, 1859. - S. 6.

⁸ Ibid. - S. 7.

⁹ Ibid. - S. 7, 8.

¹⁰ Ibid. - S. 9.

¹¹ Ibid. - S. 10.

стр. 197

¹² Ibid. - S. 13-15.^

¹³ Див.: Хейзинга Й. Осень средневековья. - Москва, 1988.

¹⁴ Orzechowski S. Ziemianin... - S. 15.

¹⁵ Яковенко Н.М. Українська шляхта з кiнця XIV до середини XVII ст. (Волинь i Центральна Україна). - К., 1993. - 413 с

¹⁶ Див.: Orzechowski S. Rozmowa okolo egzekucji // Polskie dialogi polityczne. - Krakow, 1919.

¹⁷ Orzechowski S. Ziemianin... - S. 18.

¹⁸ Ibid. - S. 17.

¹⁹ Ibid. - S. 17, 18.

²⁰ Ibid. - S. 16.

²¹ Ibid. - S. 19.

²² Ibid.

²³ Ibid. - S. 16.

²⁴ Ibid. - S. 20.

²⁵ Ibid. - S. 8.

²⁶ Ibid. - S. 20.

²⁷ Ibid.

²⁸ Ibid. - S. 21.

²⁹ Rotundus A. Rozmowa polaka z litwinem. 1564 / Wyd. Jozef Korzeniowski. - Krakow, 1890.

³⁰ Orzechowski S. Ziemianin... - S, 23.

³¹ Ibid. - S. 23, 24.

³² Утiм, це не може бути свiдченням на користь принципових розходжень С.Орiховського й Псевдо-Орiховського. Адже перший у пiзнiшiй "Подiтiї" також значно стриманiший за "Квiнкунс", згадування Литви у зв'язку з милою серцю Роксолана концепцiєю "невiльного" князiвства повнiстю зникають (див.: Orzechowski S. Policya Krolestwa Polskiego... - S. 16, 31, 35).

³³ Orzechowski S. Ziemianin... - S. 24, 25.

³⁴ Ibid. - S. 26.

³⁵ Ibid.

³⁶ Ibid. - S. 27.

³⁷ Наприклад, iз прихильнiстю про його iдеї згадують такi вiдомi православнi полемiсти, як Х.Фiлалет та З.Копистенський (див.: Копистенскип 3. Палинодия // Памятники полемической литературы. - СПб., 1876. - Кн. 1. - С. 329; Филалет Хр. Апокрисис // Памятники полемической литературы в Западной Руси. - СПб., 1882. - Кн. 2. - С. 76-287).

The article is dedicated to the merely known publicist work of the middle of the XVI century ("Zem'ianyn or Father's conversation with the son about Polish affairs"), which is closely related with S.Orikhovs'kyi-Roksolan's creative inheritance.

Постоянный адрес данной публикации: