Автор: В. Л. ХАРИТОНОВ

(Харкiв)

Б. Н. Миронов. Социальная история России периода империи (XVIII - начало XX вв.). Генезис личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства. Том 1 (548 с.) и Том 2 (566 с.) - СПб., 1999.

Рецензована книга - двотомний фолiант (понад 1000 сторiнок) iз великою кiлькiстю статистичних викладок, рiзних таблиць, широким перелiком лiтератури (близько 3 тис. назв), виконана на високому рiвнi. Книга стала подiєю не лише для росiйських, а й для зарубiжних iсторикiв, особливо американських, у яких русистика - найбiльше затребувана частина зарубiжної iсторiографiї. Безсумнiвним є значення дослiдження Б.Миронова й для сучасної українiстики. Значущiсть її полягає перш за все у висновках, що порушують нашi традицiйнi уявлення про останнi два-три столiття росiйської iсторiї.

Iсторiю дореволюцiйної Росiї вiдбито у величезному пластi лiтератури. Досить назвати iмена В.Ключевського, С.Соловйова, М.Карамзiна, М.Костомарова. Але це була переважно полiтична iсторiя. Проте в серединi XX ст. зусиллями французької iсторичної школи "Анналiв"(багато хто вважають її вклад у науку "копернiканським переворотом") було розроблено нову методологiю iсторичного монiторингу - iсторiю соцiальну. Соцiальна iсторiя - авангардний вектор сучасної свiтової iсторичної науки. В цьому контекстi iсторiю Росiї ще не писали. Це вперше зробив Б.Миронов. Зазначимо, що в його працi соцiальна iсторiя Росiї двох столiть розглянута в ракурсi багатоформатної суспiльної модернiзацiї країни.

З iншого боку, в рецензованiй книзi зроблено ряд висновкiв, що переборюють створений переважно захiдними спостерiгачами надмiрний нiгiлiзм у висвiтленнi росiйської iсторiї. Найважливiший висновок фундаментального порядку полягає в тому, як зазначає Б.Миронов, що в соцiальному, культурному, економiчному й полiтичному вiдношеннi Росiя в принципi змiнювалася в тих самих напрямках, що й iншi країни Європи (т.2, с.291). "Iншими словами, - зазначає вiн, - дореволюцiйна Росiя в кожний момент своєї iсторiї рiзнилася вiд захiдноєвропейських країн, але рухалася по тiй самiй орбiтi, що й вони, то-

стр. 205

му в кожний момент була схожа на те, чим вони були ранiше" (т.2, с.299). Таким чином, через iсторичну зумовленiсть соцiальна траєкторiя Росiї розвивалась iз запiзненням порiвняно з Європою, асинхронно, що мало свої негативнi наслiдки. Але у свiтлi цiєї тези вади росiйської полiтичної системи, нацiонального характеру, менталiтету виступають як хвороба росту, як природнi витрати розвитку. Це дає пiдстави зробити висновок, що асинхроннiсть iсторичного поступу Росiї робить некоректними негативнi аналогiї з Європою так само, як порiвняння поведiнки хлопчика й дорослої людини (т.2, с.ЗОЗ -304).

Варто замислитися над глибинними причинами нiгiлiзму у висвiтленнi iсторiї Росiї. Вони багатоманiтнi. Суперкритика царської, дореволюцiйної Росiї в радянськiй iсторiографiї виконувала роль морального й iсторичного виправдання та звеличування "закономiрностi" Жовтневої революцiї та всього соцiалiстичного експерименту в СРСР, що зазнали на Заходi рiзкого засудження. Мався на увазi не тiльки росiйський приклад, а й увесь масштаб свiтових соцiальних вiдносин. СРСР вiдводилася роль "еталона свiтового соцiалiзму". Величезне значення мала атмосфера холодної вiйни, що спрямовувала захiдну iсторiографiю на активне формування образу нової Росiї як "iмперiї зла". Це втiлилося не тiльки в заперечення радянського соцiалiзму, а й у значнi негативнi проекцiї в дореволюцiйне iсторичне минуле країни. Позначилися здавна iснуючi в Європi бацили русофобства.

У чому ж, на думку Б.Миронова, полягав позитив iсторичного розвитку Росiї до 1917 p.? Вiн стверджує, що до цього часу в країнi було створено громадянське суспiльство (т.2, с.287). Це означає, що росiйське суспiльство трансформувалося в суб'єкт державного управлiння, хоч повного контролю суспiльства над державою не було, зауважує Б.Миронов. Водночас у своїй книзi вiн вiдводить самодержавству роль лiдера соцiальної модернiзацiї в країнi. Зокрема, всупереч давньому стереотипу, самодержавство не представлено як ворог освiчення народу.

Другий висновок Б.Миронова стосується становлення в країнi правової держави (т.2, с.288-289). Вiн викликає сумнiв у свiтлi всього, що ми читали про царизм. Цьому певною мiрою суперечить висновок автора про те, що процес формування росiйської нацiї виявився незавершеним (т.2, с.147). Однак фактична iсторiя Росiї свiдчить на користь правового прогресу в країнi. Пiсля реформ 60-х рокiв XIX ст. правовi норми в Росiї дедалi бiльше набували сили. Значно зросла кiлькiсть юристiв. Росiя врештi-решт одержала розвинуте судочинство, парламент.

Виникає питання: як узгодити твердження Б.Миронова з рiзкою критикою самодержавства дореволюцiйними iсториками (див., наприклад, у В.Клю-чевського - Т.9. - М., 1991. - С.341-342) та публiцистами, з неприйняттям царизму радикальною росiйською iнтелiгенцiєю? Звичайно, росiйське самодержавство мало "темнi плями", i сучасники їх бачили. Та багато що бачиться краще (з iсторичної дистанцiї. В країнi пiдспудно визрiвали позитивнi процеси. Вони спiвiснували з епiзодами та навiть хвилями полiцейського й адмiнiстративного свавiлля, рецидивами важко переборного абсолютизму. Не можна також не враховувати, що генератором негативних оцiнок царизму в XIX ст. виступала революцiйно-опозицiйна iдеологiя, породжена епохою 60-х рокiв.

Сьогоднi в науцi на противагу нищiвнiй науковiй критицi тоталiтарного минулого прийнято неетичним докоряти вченому за те, про що вiн промовчав у своєму дослiдженнi. I все ж, на нашу думку, у фундаментальному дослiдженнi соцiальної iсторiї Росiї напередоднi революцiй, що пiдiрвали устої країни, автору слiд було б вiдповiсти на запитання: у чому ж докорiннi причини рево-

стр. 206

люцiйного вибуху 1917 p.? Можна шкодувати, що Б.Миронов обмежився лише короткою тезою: "Соцiальна й культурна асиметрiя створила величезне напруження в суспiльствi й сприяла визрiванню передумов трьох революцiй 1905 i 1917 pp." (т.2, с.296). Окремi, хоча й короткi, зауваження про iншi мотиви соцiального вибуху в книзi є.

Дослiдження Б.Миронова торкнулося також деяких питань соцiальної модернiзацiї в СРСР. Модернiзацiя, як знакова сутнiсть сучасної цивiлiзацiї, тривала й у радянський час, хоча й залишилася незавершеною. I це при тому, зазначає Б.Миронов, що "в першi роки радянської влади Жовтнева революцiя мала антимодернiстський характер" (т.2, с.29б). Вiдмiнною вiд дореволюцiйної була й формула радянської соцiальної модернiзацiї: прiоритет держави над суспiльством, перевага колективiзму над особою, необмежена централiзацiя полiтичного та економiчного життя країни та iн. В СРСР вiдбувався технологiчний, матерiальний прогрес, але на основi традицiйної соцiальностi. Життя в радянськiй Росiї, констатує автор книги, було вiдтворенням соцiального ладу традицiйної росiйської громади (т.2, с.334).

Привертає увагу застосування автором антропометрiї як iнструмента соцiального дослiдження. Книга пропонує широкий аналiз антропометричного зросту людини в СРСР (т.2, с.335-356). Багато хто давно помiтив, що пiслявоєнне поколiння стало вищим на зрiст, "довгоногим". За розрахунками автора, радянська людина за кiлька десятилiть у середньому "виросла" на 6,6 см. Це явище Б.Миронов вiдносить до успiшностi соцiальної модернiзацiї. У книзi наголошується, що полiпшення бiологiчного статусу є головною причиною тривалого iснування радянської країни й ностальгiчних почуттiв щодо СРСР. Чи не суперечить це факту постiйного тиску радянської держави на життєвий рiвень населення? На думку автора, ця очевидна реальнiсть усе ж урiвноважувалася скороченням народжуваностi, зменшенням витрат у зв'язку з особливостями демографiчної революцiї.

Iнтерес викликає прогноз Б.Миронова щодо термiнiв виходу з сучасної економiчної кризи. Посилаючись на росiйський досвiд XVIII-XX ст., автор робить висновок про те, що на подолання кризової трансформацiї потрiбно 20-25 рокiв, тобто життя одного поколiння. З iсторичного погляду, це невеликий термiн, але, з точки зору людей, якi потрапили пiд колесо iсторiї, - досить довгий (т.2, с.334).

Книга Б.Миронова значуща й для української iсторiографiї та полiтологiї. Висновок автора про європейський вектор iсторичного розвитку Росiї додає ще один вагомий аргумент на користь правильностi європейського вибору сучасної незалежної України. Спiльнiсть iсторичних доль Росiї та України надає ґрунтовностi, непорушностi процесу української вестернiзацiї. Хоч соцiальна траєкторiя України мала свої параметри iсторичного, економiчного й культурного прогресу, рецензована книга дає iмпульс дальшiй розробцi української соцiальної iсторiї. Матерiали нового дослiдження дозволяють бiльш глибоко зрозумiти драматизм iсторичного розвитку України в останнi столiття й провали останнього десятилiття.

Б.Миронов порушує багато iнших цiкавих питань росiйської та української iсторiї, зупинитися на яких не дозволяють рамки журнальної рецензiї. Справляє велике враження масштаб дослiдження, проведеного одним iсториком. При всiй несподiваностi й певнiй суперечливостi висновкiв автора книга є значним, неординарним, новаторським науковим дослiдженням.

Постоянный адрес данной публикации: