Автор: I. А. КОЛЯДА

У статтi на основi широкого фактичного матерiалу висвiтлено основнi вiхи життя та дiяльностi видатного вченого Д.1.Яворницъкого, розкрито найяскравiшi риси його особистостi як патрiота України, невтомного науковця.

"Марнота усе! Наймарнiша марнота - марнота усе! Яка користь людинi в усiм її трудi, який вона робить пiд сонцем? Немає нiчого нового пiд сонцем! Поколiння вiдходить, i поколiння приходить, а земля вiчно стоїть!.." (Книга Еклезiяста).

Доля його не пестила, та попри заборони, утиски й цькування з боку росiйських i радянських "гасителей правды и мысли", не зважаючи на матерiальнi нестатки, роки поневiрянь, але при пiдтримцi незрадливих друзiв, вiн творив справу свого життя.

Iсторик i фольклорист, письменник i археолог, етнограф i мовознавець, музейний дiяч i дослiдник лiтератури - "козацький романтик" - Дмитро Iванович Яворницький (1855-1940 pp.) належав до тих самобутнiх талантiв, що принесли власну долю на вiвтар свого народу.

Плодом наполегливих наукових пошукiв i самовiдданої працi стали численнi статтi й монографiї вченого (понад 200 назв), передусiм його тритомна "Iсторiя запорiзьких козакiв" (1892-1897 pp.) - унiкальне явище в iсторичнiй науцi, а також низка фундаментальних дослiджень i збiрок документiв ("Сборник материалов для истории запорожских Козаков" (1888 р.), "Запорожье в остатках старины и преданиях народа" (1888 р., у 2-х ч.), "Очерки по истории запорожских Козаков и Новороссийского края" (1889 р.), "Публичные лекции по археологии России" (1890 р.), "Источники для истории запорожских Козаков" (1903 р., у 2-х т.)). На лiтературному теренi Д.Яворницький виступив на початку 1900-х pp. уже як вiдомий учений i авторитет у галузi iсторiї українського козацтва. Першим значним

Коляда Iгор Анатолiйович - канд. iст. наук, доцент кафедри методики викладання iсторiї та суспiльно-полiтичних дисциплiн Нацiонального педагогiчного унiверситету iм. М. Л. Драгоманова.

стр. 157

його художнiм твором була опублiкована в журналi "Киевская старина" (1901 р.) повiсть "Наша доля - Божа воля", яка започаткувала лiтературне десятирiччя (1901-1911 pp.) в життi iсторика. Згодом з'являються iншi твори (повiстi "За чужий грiх" (1907 p.), "Де люде - там i лихо" (1911 p.), "Помiж панами. Малюнки з життя" (1911 p.), поетична збiрка "Вечiрнi зорi" (1910 p.), а також низка оповiдань). Як лексикограф вiн зiбрав близько 60 тис. слiв, записав понад 3 тис. українських народних пiсень, дослiдив як археолог майже 1000 могил¹ .

Iсторичний доробок Д.I.Яворницького вiдiграв велику роль у розвитку нацiональної iсторiографiї козацтва. До спадщини вченого зверталися й звертатимуться дослiдники, адже вона мiстить багато цiнного фактичного матерiалу й досi не втратила наукового значення.

Це був учений iз широким колом iнтересiв, але в центрi його уваги була iсторiя Запорiжжя, в яке вiн був просто по-юнацькому закоханий. Д.Яворницький доводив, що козацтво в Українi започаткували мiщани й селяни, якi втiкали вiд утискiв польських та литовських феодалiв на окраїни держави, селилися бiля Черкас, Канева. "Це був протест бiльшостi, протест маси, невдоволеної насильством з боку меншостi"² , "себто протест супроти панства, рiзних пiдпанкiв та багачiв-дукiв, якi скрiзь позахоплювали землi та права й не давали по-людськi жити простому людовi"³ . Саме це й було першою причиною появи в Українi козацтва, - констатує вчений.

Але й у Приднiпров'ї втiкачiв знаходили феодали. Вiльнолюбцi змушенi були рухатися далi "у вiльний степ, починаючи вiд р.Орелi й р.Кiнських Вод, де не було анi пана, анi орендаря". Народ "утворив там своєрiдну республiку, так званий Запорiзький Кiш iз осередком його - Сiчею". Виникненню козацтва сприяла також необхiднiсть оборони вiд татарських набiгiв.

У визначеннi причини утворення козацтва Дмитро Iванович iшов шляхом своїх попередникiв, зокрема В.Антоновича, вплив поглядiв якого добачається у висвiтленнi Д.Яворницьким ранньої iсторiї Сiчi. Iсторик також уважав, що появi козацтва саме в Українi сприяли психолого-етнографiчнi особливостi української народностi, "якiй iз огляду на самий iсторичний розвиток була притаманна така форм громадського устрою, як козацька община". А змiцнiле козацтво, за образним виразом М.Костомарова, "розлило цей дух по всiй Українi". Полемiзуючи з С.Соловйовим, який уважав козацтво реакцiйною щодо держави органiзацiєю, а козакiв - гультяями, неробами та розбiйниками, Д.I.Яворницький писав: "А хiба вiйна, вiйна безперервна, вiйна, повна тривог, вiйна в страшних умовах - хiба це не подвиг? Хiба це не труд?"⁴ .

Учений пiдкреслював, що "община низових козакiв склалась не вiдразу, а поступово, i число її послiдовно збiльшувалося рiзними людьми, невдоволенимя iснуючими в польсько-литовськiй державi порядками, якi шукали вихiд зi свого тяжкого становища". Хто ж заснував цю вiльну громаду? "Тут були тi, хто з-пiд пана втiкав, тут були й кревно скривдженi, якi не мали шматка хлiба насущного для прожитку, тут були всi, хто натерпiвся вiд тяглих повинностей, усi скривдженi й приниженi за свою вiру й народнiсть, усi, хто зазнав тортур за людськi права"⁵ .

За Д.Яворницьким, Сiч стала центром тяжiння для скривджених рiзних нацiональностей - усi тут знаходили притулок. "У Сiчi можна було зустрiти рiзнi народностi, либонь з усього свiту вихiдцiв - українцiв, полякiв, литовцiв, бiлорусiв, великоросiв, донцiв, болгар, волохiв, чорногорцiв, татар, туркiв. Але головний вiдсоток прибулих на Сiч давала, звичайно, Україна". Аналоги козацької громади як втiлення iдеї рiвностi й братерства можна вiдшукати в свiтовому iсторичному процесi - це вiльна християнська республiка, за яку боролися французькi й англiйськi селяни, таборити, нiмецькi повстанцi 1525 р. й, урештi, українськi селяни⁶ . "Запорiзька община, - писав Д.Яворницький, - доходила до повного iдеалу рiвностi, невiдомого нi в стародавнiм свiтi, нi в середнi, нi в новi часи; пануюче тут начало рiвноправностi простежується скрiзь: пiд час загальних зборiв, в

стр. 158

обраннi вiйськової старшини, у сiчовому управлiннi, в управлiннi паланками, в усiх запорозьких школах, пiд час спiльної трапези, подiлу майна й у приватному життi по куренях"⁷ . Iз таким висновком довго не могли погодитися офiцiйнi iсторики.

"Дмитро Iванович Яворницький - одна з найсвоєрiднiших постатей i один iз найцiльнiших характерiв, якi я зустрiчав на своєму небiдному на цiкавi зустрiчi шляху. Бачу його й нинi перед собою, мов живого, - а скiльки ж то часу минуло вiдтодi, як менi пощастило з ним познайомитись! Мов живого згадують його й усi сучасники, що з ним хоч раз на вiку зустрiчалися. Тiльки люди справжньої талановитостi справляють завжди таке враження: вiчно живих"⁸ .

Щоб глибше зрозумiти вченого, з'ясувати витоки його iсторичних поглядiв, треба знати бiографiю дослiдника, познайомитися з головними етапами формування його поглядiв на iсторiю козацтва.

Народився Дмитро Iванович Яворницький 25 жовтня 1855 р. в селi Сонцiвцi Харкiвського повiту Харкiвської губернiї (нинi - с. Борисiвка, Харкiвська обл.). Його батько походив iз збiднiлого дворянського роду, був сiльським псаломщиком i дяком, мати - звичайна селянка.

"Як я був малий, то менi покiйний батько читав "Тараса Бульбу"; ми лежали на печi, у маленькiй хатинцi, i нiмiли од восторга над запорожцями. "Ех, пишная фiгура!..." А як дочитали до того мiсця, де Бульбу вiшають, сльози, дiтськi сльози, градом котились у мене з очей", - згадував згодом у листi до Я.Новицького Дмитро Iванович⁹ . Мабуть, цi враження дитинства й визначили долю майбутнього вченого.

Початкову освiту Дмитрик здобув у рiдному селi. Потiм навчався в Харковi: спочатку в повiтовому училищi, далi протягом трьох рокiв - у духовнiй семiнарiї, але не закiнчивши її, 1877 р. вступає на iсторико-фiлологiчний факультет Харкiвського унiверситету. Тут йому поталанило на вчителiв. Найбiльший вплив на юнака справили лекцiї й науково-громадська дiяльнiсть учених-фiлологiв О.О.Потебнi й М.Ф.Сумцова. У 1881 р., по закiнченню Харкiвського унiверситету, як обдарований студент був залишений позаштатним стипендiатом на кафедрi росiйської iсторiї для пiдготовки до професорського звання. Допитливий юнак рiшуче вiдхилив запропоновану йому тему з загальної росiйської iсторiї й повнiстю зосередився на дослiдженнi овiяної леґендами Запорiзької Сiчi, яка стала для вченого "трагедией моей жизни, печалью моей души". Цей учинок викликав невдоволення серед професорiв кафедри, надто тих, що їх студенти називали "лжецами науки". А попечитель Харкiвського округу генерал-лейтенант Максимович цинiчно заявив молодому дослiдниковi: "Вашi запорожцi нам не потрiбнi. Пишiть про Фiнляндiю"¹⁰ .

Iсторiя козацтва полонила його розум i серце на все життя. Протягом 1881-1882 pp. вiн написав працю "Виникнення й устрiй запорiзького коша". У цi ж роки почалися мандрiвки на Запорiжжя, аби зiбрати iсторичнi, археологiчнi, фольклорно-етнографiчнi, топографiчнi матерiали. Про свої враження вiд мандрiвок козацькими шляхами вiн розповiдав пiд час публiчних лекцiй, якi користувалися великим успiхом, а також на шпальтах газет Катеринослава та новоутвореного часопису "Киевская старина", де 1883 р. була опублiкована одна з перших його статей про життя запорожцiв. Кожна подорож додавала унiкальних експонатiв до його зiбрання археологiчних знахiдок i iсторичних старожитностей. У серпнi 1884 р. колекцiю Д.I.Яворницького було визнано однiєю з кращих на VI археологiчному з'їздi в Одесi. Копiтку дослiдницьку роботу, щоправда, дуже гальмував брак коштiв - доводилося працювати ще вчителем iсторiї в Харкiвськiй жiночiй гiмназiї Н.Я.Григорцевич, а також давати приватнi уроки. Матерiальнi Нестатки ще можна було якось стерпiти, а от наступ реакцiйних сил на українську культуру i її дiячiв (Емський указ 1876 р.) завдав йому величезних прикрощiв. На Д.I.Яворницького начiплюють ярлик "українофiла" й "сепаратиста". Як до Цього поставився молодий учений, свiдчать рядки з його листа до полтавського

стр. 159

вчителя Г.I.Маркевича (4 жовтня 1884 p.): "Якби Ви знали, як я люблю своє Запорожжя i його сердешних сiромах?! Усе готовий залишити, з усiм готовий розлучитися, лише б тiльки одна моя нога могла стояти на священнiй для мене землi! ... Але що з того? Невже я сепаратист? I не думав, i не думаю бути сепаратистом"¹¹ .

Позбавлений можливостi працювати в Харкiвському унiверситетi, та й узагалi спокiйно жити в Українi, вiн 1885 р. опиняється в Санкт-Петербурзi. Вiдiрваний вiд сiчових степiв, Д.I.Яворницький переживає тяжку душевну кризу. I лише його велика працелюбнiсть дає розраду. Викладацька робота в рiзних навчальних закладах iмперської столицi (Миколаївський сирiтський iнститут шляхетних дiвчат, приватна гiмназiя Стоюниної, театральне училище) не заважає науковим студiям. У петербурзький перiод життя вiн опублiкував чимало робiт, присвячених iсторiї запорiзьких козакiв ("Острiв Хортиця на рiчцi Днiпрi" та iн.). Як учений, Д.I.Яворницький прагнув вiдтворити життя козацтва в усiх його виявах - не лише вiйськово-полiтичних, а й культурно-психологiчних та морально-побутових. Дослiдник "непременно хотел представить себе, в возможной полноте, и всю внутреннюю жизнь их: внутренняя жизнь народа дает возможность познать дух его, его умственные и нравственные силы, его способность или неспособность к культуре, наконец, его оригинальность и самодеятельность"¹² . Такий широкий погляд на завдання iсторичної науки вимагав знань iз археологiї, етнографiї, топографiї, орiєнталiстики й пошукiв нових способiв їх утiлення, що неминуче пiдводило вченого до перехiдних мiж iсторiографiєю й художньо-етнографiчним життєписом форм вiдтворення iсторичної дiйсностi. Так з'явилися поняття "iсторик-художник" i "художня iсторiя".

Саме таким дослiдником, в якому "щасливо з'єдналися глибокомислений iсторик i iсторик-художник", Д.I.Яворницький уважав М.I.Костомарова, з яким вiн особисто познайомився за кiлька мiсяцiв до смертi, на його квартирi, коли приїхав до Петербурга на короткий час попрацювати в архiвах. М.I.Костомаров справив на Дмитра Iвановича незабутнє враження. На його думку, вiн передусiм "iсторик духовного розвитку, духовного життя свого народу", iсторик, який "унiс i невiдступно проводив у всiх своїх працях iдею народної iсторiї". Iмовiрно, саме з костомарiвською iдеєю "народної iсторiї" тiсно пов'язувалася iдея "художньої iсторiї" Д.I.Яворницького.

Продовжуючи традицiю свого вчителя, Дмитро Iванович iсторично достовiрно змальовує типи гетьманiв, старшини, маґнатiв. Юрiя Хмельницького дослiдник показав марiонеткою в руках старшини, безвiльною людиною, усi лиха якої зумовлювалися власною нерiшучiстю й безпораднiстю. Iнтриґаном, дiячем, який "вiдзначався до високої мiри рисами людини пiдступної, хитрої й непевної", виступає Iван Брюховецький. Викривальну характеристику дає iсторик "вiдомому своєю пихою, срiблолюбцю й стяжателю" Iвановi Самойловичу. Позитивно оцiнено П.Сагайдачного, Б.Хмельницького, I.Сiрка та С.Палiя.

Доволi близькими до iсторичної правди виглядають полiтичнi портрети Костя Гордiєнка та Iвана Мазепи. Хоча, затиснутий в прокрустове ложе великодержавницької цензури, учений вiддав данину й прокльонам на адресу гетьмана та кошового, що утвердилися в росiйськiй iсторiографiї. Позначився й вплив не завжди справедливих оцiнок М.I.Костомарова. Iсторiософська критика по-рiзному сприймала метод дослiдження Яворницького-iсторика: вiд цiлком позитивних оцiнок до повного заперечення й вiдмови в науковостi.

У лютому 1886 р. шанувальники української поезiї в Петербурзi вiдзначали 25-рiччя з дня смертi Т.Г.Шевченка. Тодi вiдбулося знайомство Д.I.Яворницького з росiйським художником I.Ю.Рєпiним, який протягом 1878-1891 pp. працював над вiдомою картиною "Запорожцi пишуть листа турецькому султановi". Зi знайомства виросла велика дружба, що тривала 45 рокiв. Д.I.Яворницький щиро допомагав I.Ю.Рєпiну увiчнити одну зi славних сторiнок iсторiї України, глибше вив-

стр. 160

чити життя, звичаї свого народу. Iз кожною поїздкою Д.I.Яворницького праця над картиною поновлювалася. Iз особливою любов'ю згадував Дмитро Iванович перший ескiз "Запорожцiв". Саме цей закiнчений олiйний ескiз I.Ю.Рєпiн у 1887 р. подарував своєму друговi. Учений надавав допомогу не лише в доборi iсторичного матерiалу, козацьких старожитностей, а й позував для образу писаря. Для основних постатей моделями слугували переважно знайомi, але в картинi I.Ю.Рєпiн переробляв портретнi етюди, пiдпорядковуючи їх загальному задумовi. Так, для образу Сiрка позував ґенерал М.Драгомиров (виходець iз України, широко освiчений, цiкавився українським мистецтвом); для Тараса Бульби - професор Петербурзької консерваторiї О.Рубець (український музикант, збирач народних пiсень) та росiйський письменник В.Гiляровський; для осавула - артист Ф.Стравiнський (родом iз Чернiгiвщини); для сiчового суддi - В.Тарновський; для козака, що поклав руку на плече сусiда - художник Я.Цiонглiнський; для синiв Тараса Бульби - Остапа (з пов'язкою на головi) й Андрiя (в круглiй шапцi) - художник М.Кузнецов i син В.Тарновського. Два дiди ввiйшли в картину з етюдiв 1880 p.: той, що сидить бiля суддi, змальований на пристанi в Олександрiвську, а той, що показує рукою на Туреччину - качанiвський кучер. На другому планi лiворуч козак iз палицею вiддалено нагадує портрети Шиянiв.

На картинi зображено й самого Д.I.Яворницького в образi сiчового писаря. Це - одна з центральних постатей картини. Лукава усмiшка писаря пробiгає по всьому обличчю, утворюючи ледь помiтнi зморшки бiля очей i неглибокi ямочки довкола щiльно стулених губ. Iз усього видно, що це чоловiк хитрий, як-то кажуть, сам собi на умi. Писар добре чує дотепи й дошкульнi слова, якi лунають звiдусiль, але вiн не квапиться переносити їх на папiр. Так I.Ю.Рєпiн увiчнив свого побратима. Слава картини облетiла всю Росiю; захоплювалися нею й за кордоном, на виставках у Чикаґо, Будапештi, Мюнхенi, Стокгольмi. Художник був щасливий. 25 жовтня 1892 р. вiн писав до Д.I.Яворницького: "Дорогий Дмитре Iвановичу! "Запорожцiв" моїх три днi тому купив цар. Ура!" (картину придбав Олександр III за 35 тис. руб.). Дружба Д.I.Яворницького з I.Ю.Рєпiним тривала до самої смертi останнього¹³ .

1887 р. "Беда, братику, случилась большая: обвинен в неблагонадежности и удален со службы, - писав Дмитро Iванович Я.Новицькому з Петербурґа 12 вересня 1887 p., дiзнавшись про змiст секретного листа мiнiстра освiти Делянова до попечителя Санкт-Петербурзького навчального округу з пропозицiєю позбавлення його права читати лекцiї. - Циркуляры разосланы по всем учебным округам с воспрещением принимать меня где бы то ни было. За что, и сам не знаю; говорят, впрочем, о каком-то доносе из Харькова или из Киева. Что делать, пока ничего и не приберу. Положение под конец может быть ужасным. В случае крайности, уеду куда-нибудь в хутор. Но опять что там делать? Пока живу на паях: в трех комнатах четыре человека и усиленно работаю над своим "Запорожьем". Кажется, эту осень удастся таки напечатать. Это меня пока и держит в П[етербурге]. Вот, братику, удар так удар! [...] И что это за бедствия валятся на мою голову? Веришь, брат, отупел я как-то от этого горя; даже не возмущаюсь, а так, махнул рукой, да и шабаш. Будь что будет, а хуже того, что есть, не будет"¹⁴ .

1888 р. - Петербурзький цензурний комiтет i Головне управлiння в справах друку ухвалили спiльне рiшення - заборонити видання працi Д.I.Яворницького "Запорожье в остатках старины и преданиях народа". А 1891 р. грянув новий грiм: мiнiстерський циркуляр категорично забороняв йому викладати в навчальних закладах Росiї через "тенденцiйний прояв у лекцiях антипатiї до московської iсторiї й уряду та пристрасть до iсторiї Малоросiї"¹⁵ . Царська адмiнiстрацiя запропонувала Д.I.Яворницькому поїхати на три роки в Ташкент чиновником особливих доручень при ґенерал-ґубернаторi Туркестану для археологiчних дослiджень У Середнiй Азiї. По сутi, це було заслання (1892-1895 pp.). Сам Д.I.Яворницький

стр. 161

згодом писав: "Висланий iз Петербурґа, я пробув у Середнiй Азiї три роки"¹⁶ . За наказом вiд 5 квiтня 1892 р. йому довелося вирушити в трирiчне "вiдрядження" на посаду молодшого чиновника з особливих доручень при туркестанському ґенерал-ґубернаторi для iсторико-топографiчного вивчення краю. I цей час вiн використав в iнтересах науки. У засланнi Д.I.Яворницький виявив себе справжнiм професiоналом-краєзнавцем. Позбавлений можливостi продовжувати дослiдження улюбленого Запорiжжя, вiн весь свiй хист спрямував на вивчення життя й побуту народiв Середньої Азiї, опублiкувавши чимало статей iз мiсцевої iсторiї, створивши унiкальну працю "Путiвник по Середнiй Азiї вiд Баку до Ташкента в археологiчному та iсторичному планi", що мала велике значення у вивченнi Закаспiйського й Туркестанського країв (за неї Д.I.Яворницького було нагороджено орденом Станiслава III ступеня й орденом Бухарської золотої зiрки III ступеня). У травнi 1893 р. Д.I.Яворницький переїжджає з Ташкента до Самарканда, де бере найактивнiшу участь у заснуваннi Самаркандського iсторичного музею (саме вiн першим порушив на шпальтах мiсцевої газети "Окраина" питання про створення цього закладу). У Середнiй Азiї триває робота Д.I.Яворницького над науковими працями, присвяченими українському козацтву. 1894 р. побачила свiт його монографiя "Iван Дмитрович Сiрко - славний кошовий отаман вiйська запорозьких низових козакiв". До виданого ще 1892 р. I тому "Iсторiї запорiзьких козакiв" додався II том. Наприкiнцi заслання вченому вдалося декiлька разiв вiдвiдати московськi архiви, що значно полегшило роботу над III томом "Iсторiї" (вийшов 1897 p.). 5 квiтня 1895 р. закiнчилося середньоазiатське вiдрядження Д.I.Яворницького й вiн при першiй можливостi переїжджає до Варшави, де плiдно працює в архiвах. Улiтку 1896 р. знайомиться зi старожитностями Чернiгiвщини, а восени того ж року за сприяння В.О.Ключевського влаштовується на посаду приват-доцента Московського унiверситету, де викладає археологiю та iсторiю козацтва. 1900 р. в Москвi з'явилося доповнене й перероблене друге видання I тому "Iсторiї запорiзьких козакiв". Саме цю книгу Д.I.Яворницький представив як дисертацiю на здобуття вченого звання маґiстра росiйської iсторiї. Захист вiдбувся 29 квiтня 1901 р. на iсторико-фiлологiчному факультетi Казанського унiверситету. Маґiстерський диплом учений отримав 27 лютого 1902 р. Наступного року побачила свiт фундаментальна праця Д.I.Яворницького "Джерела для "Iсторiї запорiзьких козакiв"" - двотомна збiрка архiвних документiв. Вивчаючи козацтво, Д.I.Яворницький побував у Туреччинi, бачив могилу Роксолани, мiсця невiльницьких ринкiв, Семибаштовий замок, з якого було скинуто на залiзний гак засновника Запорiзької Сiчi Дмитра Байду-Вишневецького. Ще ранiше, у квiтнi 1887 p., учений вiдвiдав Соловецькi острови, зiбрав цiннi матерiали про останнього кошового Петра Калнишевського, уклонився вiн i могилi гетьмана П.Дорошенка пiд Москвою.

Працюючи в Москвi, Дмитро Iванович щороку приїздив в Україну для наукових пошукiв, вiн мрiяв оселитися в рiдних краях назавжди. "Якби мене Господь винiс ... куди-небудь у Запорожжя, у хуторець бiля Днiпрових порогiв, то я був би найщасливiшим у свiтi чоловiком". Серед українських мiст, де можна було б плiдно працювати, Д.I.Яворницький вирiзняв Катеринослав. "Якби можна було прилiпитися менi чим-небудь, чи там писарем, чи там членом яким у городi Катеринославi, - умер би й не пiшов би геть з нього", - писав вiн Я.П.Новицькому¹⁷ .

Цi слова виявилися пророчими, бо несподiвано знайшлася цiкава робота в цьому приднiпровському мiстi. 1902 р. Катеринославська ґубернська земська управа та Наукове товариство запросили Д.I.Яворницького очолити крайовий Iсторико-археологiчний музей, органiзований у пам'ять померлого 1890 р. Олександра Поля (вiдомого колекцiонера та археолога, який мешкав у Катеринославi). Колекцiю О.Поля Д.I.Яворницький добре знав, свого часу вiн рiшуче виступав проти загрози вивезення всiх 5 тисяч експонатiв за кордон, радив на основi колек-

стр. 162

цiї О.Поля створити мiсцевий музей. I от розпочався новий важливий етап у життi вченого - вiн iз великим ентузiазмом узявся до музейної роботи. З 1905 р. Д.I.Яворницький постiйно мешкає в Катеринославi. Того ж року було збудоване примiщення музею. Протягом багатьох рокiв Д.I.Яворницький плекав iдею побудови нового просторого музейного корпусу - вiн особисто привiз iз Єґипту проект такої споруди за зразком Каїрського музею, її почали зводити 1912 p., але на завадi стали Перша свiтова та громадянська вiйни. Будiвля тривалий час стояла без даху, а численнi експонати, кiлькiсть яких завдяки турботам Д.I.Яворницького та очолюваного ним колективу досягла 85 тис, тулилися в старому примiщеннi. Музей для Дмитра Iвановича був не просто мiсцем служби - вiн тут священнодiяв.

I в роки революцiйних потрясiнь цей "запорiзький характерник" (як його називав М.Рильський) стояв на захистi свого дiтища. "Коли настав тяжкий час вiйни, я стояв на сторожi музею, нiкуди не виїздив iз мiста, а зберiгав дорогоцiннi науковi матерiали, щоби повнiстю передати їх наступному поколiнню. Я пережив усi страхiття бандитизму махновщини, не раз менi погрожували розстрiлом, а я все-таки залишався оберiгати свiй музей" - писав Д.I.Яворницький у листi до Наркомату освiти УРСР¹⁸ .

Музейну дiяльнiсть iсторик успiшно поєднував iз викладацькою - його було обрано професором Катеринославського унiверситету (пiзнiше - iнституту народної освiти), на кафедрi iсторiї мiсцевого краю й Запорiжжя. У 1923-1924 pp. вiн одночасно завiдував Катеринославським ґубернським архiвним управлiнням, постiйно виступав iз лекцiями.

У час, коли почалося спорудження Днiпрогесу в Державному видавництвi України виникла iдея видати ґрунтовну працю про мiсцевостi, якi назавжди зникнуть пiд хвилями штучного водосховища. Держвидав звернувся до видатного знавця Запорiжжя академiка Д.I.Яворницького з проханням скласти альбом Днiпрових порогiв iз iсторичною розвiдкою про цю територiю. Дмитро Iванович неодноразово долав бурхливi пороги на човнi, кiлька разiв ламав собi руки, але знову й знову вирушав у ризиковане плавання. Д.I.Яворницький керував Днiпропетровською археологiчною експедицiєю, що мала на метi врятувати вiд затоплення цiннi релiквiї запорiзького козацтва, Київської Русi, античного свiту й найдавнiших перiодiв iсторiї людства. Лише протягом 1927-1929 pp. було зареєстровано 36936 речей iз розкопок, списано понад сотню щоденникiв, зроблено бiльше тисячi свiтлин. Наслiдком цiєї самовiдданої працi стало видання в Харковi 1928 р. щедро iлюстрованого географiчно-iсторичного нарису Д.I.Яворницького "Днiпровi пороги", який є видатним досягненням української краєзнавчої лiтератури.

У цей час (1929 р.) Д.I.Яворницький був обраний академiком АН України, членом-кореспондентом якої був з 1924 р. "Я тепер маю всi звання вченої людини, аж до обрання академiком. Але на греця воно менi все те? Краще менi було б, якби я був чабаном, дiдом на баштанi або ж на пасiцi, аби б тiльки надо мною не було стелi й був би я веселий... Я живий, але тiльки тiлом, а не духом. А як я працював для своєї дорогої України", - писав вiн I.Ю.Рєпiну 3 жовтня 1925 р.¹⁹

Настали 1930-тi pp.: закривалися видавництва й журнали, обмежувалось i спотворювалось вивчення iсторiї України, твори академiка не публiкувалися, науковi установи, якi вiн очолював, були лiквiдованi, у "справi СВУ" були заарештованi найближчi спiвробiтники.

"27 августа 1933 г. была напечатана в газете "Зоря" статья А.Горба под заголовком "Кубло нацiоналiстичної контрреволюцiйної пропаганди (Про роботу iсторико-археологiчного музею)", в которой я обвинялся в целом ряде тяжких преступлений: национализме, буржуазной идеологии, в сосредоточивании в музее классово-враждебного элемента и др. ... 27 сентября 1933 г. явились ко мне в дом трое представителей от местного Наробраза и двое от Р.К. милиции и объявили мне,

стр. 163

что с 28 августа я уволен из музея приказом т. Затонского, и начали переписывать, а потом и забрали вещи "музейного характера", не только действительно принадлежащие музею..., но и некоторые лично мне с давних времен принадлежащие вещи...", - писав Д.I.Яворницький у петицiї до обласних партiйних органiв iз приводу незаконного й несправедливого звiльнення з роботи в музеї²⁰ .

Його, який вiддав музеєвi понад сорок рокiв свого життя, "вичистили з музею як контру". "Коли бiльшовики вигнали Дмитра Iвановича з музею, вiн казав менi: "Чому нас не пускають у Грецiю, був би я в афiнському музеї. Ну, хоча б сторожем, але в музеї! Я колись добре знав грецьку й латину. В унiверситетi, на екзаменi перекладав одразу, мав завжди "5"", - згадувала дружина Дмитра Iвановича С.Д.Яворницька²¹ .

"Пiсля того, як Дмитровi Iвановичу довелося залишити музей, вiн дуже журився: не спав, нудьгував, уболiвав за своїм дiтищем. Якось пiзнього вечора вчений навiдався до музею - провiдати сторожа, дiда М.Бiлого. Iшов не з порожнiми руками: принiс йому вечерю. Вони довго сидiли бiля музею, згадували колишнi роки, подiї, розмовляли, як рiвний iз рiвним. I ось тут, сидячи на лавочцi, Д.Яворницький подiлився з дiдусем Михайлом заповiтним: "Ось що, Михаиле, я хотiв тобi сказати, - присунувся вчений до сторожа. - Чую, полишають сили, слабну, уже близько смерть. Ох, роки, роки, що ви творите! Так ти, Михаиле, запам'ятай моє прохання: як помру, так отут мене, коло музею, на Дикому Полi поховайте. Посадiть бiля могили два явори, а на плитi зробiть напис "Тут лежить Яворницький"! От i все. Не забудеш?!".

Так, у 88-рiчному вiцi Дмитро Iванович став вигнанцем на своїй рiднiй землi. Що робити? Спершу вiн подумав: "Якщо мене переслiдують, зневажають, виганяють iз музею, то, мабуть, я тут зайвий! Згадав лист вiд князя Львова, який радив йому кинути все та тiкати за кордон. Як це - тiкати?! Вiд кого тiкати? Вiд своїх запорожцiв, вiд козацької вольностi, вiд свого куреня? Е, нi! Який же я тодi iсторик прославленого Запорiжжя? А що скажуть мої нащадки, мої сучасники, якi звали мене "запорiзьким батьком"? Отакий, скажуть, наш батько, зрiкся своїх синiв, своїх лицарiв i чимдуж гайнув за кордон! Знаю, не один у скрутний час опинився на чужинi, а потiм слiзьми заливався. Он мiн побратим Рєпiн кинув свою землю, перейшов до Фiнляндiї, а потiм стужився за Батькiвщиною: пензель iз рук випадав, отак i не завершив картину "Запорiзький гопак". А чому? Чужа земля, на нiй про запорiжцiв нiчого не створиш! Так от, лишуся тут, у своєму куренi, аж до самої смертi. Усе знесу, усе переживу, усе перетерплю, а землю козацьку не покину. Вiрю, настане кращий час, правда все-таки вiзьме гору!"²² . I вiн не помилився - правда прийшла, хоча й пiзно, по його смертi.

У похилому вiцi, тяжко хворий учений залишився без моральної пiдтримки, без учнiв, однодумцiв, без улюбленої працi. Його школу було фактично розгромлено. Не здiйснилася при життi i його мрiя про новий корпус iсторико-археологiчного музею. Байдужiсть призначеної зверху адмiнiстрацiї призвела до того, що будiвлю передали зв'язкiвцям, якi розмiстили тут свою контору. Основним мiсцем його роботи став власний будинок у нагiрнiй частинi мiста (зараз майдан Шевченка, 5).

В останнi роки життя Д.I.Яворницький напружено збирав та впорядковував багатющий народознавчий матерiал - фольклорний, етнографiчний i лексичний. Ще 1920 р. в Катеринославi вийшов I том його "Словника української мови" (а всього вiн зiбрав 55 тис. слiв). Цю титанiчну роботу обiрвала смерть 5 серпня 1940 р.

Iм'я я академiка тривалий час було фактично забуте в українськiй науцi. У наш час твори Д.I.Яворницького поступово приходять до читача. Так, у Львовi й

стр. 164

Києвi перевидано "Iсторiю запорiзького козацтва", у часописi "Донбас" та в днiпропетровському видавництвi "Промiнь" з'явилася iлюстрацiя про леґендарного козацького ватажка I.Сiрка. З листопада 1988 р. в Днiпропетровську врочисто вiдкрито меморiальний будинок-музей академiка.

1989 р. президiя АН УРСР, "ураховуючи велике наукове та культурне значення багатої й рiзнобiчної творчої спадщини академiка АН УРСР Д.I.Яворницького", ухвалила видати вибранi працi у 20-ти томах. Сьогоднi це видання починає виходити у свiт.

Де тi iмперiї з їхнiми ярликами ("українофiл", "мазепинець", "сепаратист", "український буржуазний нацiоналiст")? їх немає. А подвижник науки, про якого ми й у XXI ст. можемо справедливо говорити "працею звеличений", залишився нескореним!

I сьогоднi "лiхтарi", засвiченi Д.I.Яворницьким, як вiдзначає сучасна дослiдниця С.В.Абросимова23, освiтлюють шлях тим, хто продовжує його традицiї, примножує наукове та духовне надбання українського народу, а творча спадщина академiка успiшно працює на пробудження iсторичної пам'ятi українцiв.

-----

¹ Олiйник-Шубравська М. Рання наукова дiяльнiсть Д.I.Яворницького та його перша iсторико-народознавча монографiя про Запорожжя // Яворницький Д. Запорожжя. - К., 1995. - С. 5.

² Вступна лекцiя Д.Яворницького про значення українського козацтва // УIЖ. -1968. - N7. - С. 118-127.

³ Яворницький Д. Запорожцi перед судом iсторiї. Iсторичний нарис // НБУ iм. В.Вернадського. Iнститут рукопису. - Ф. 1. - N22031. - С. 3.

⁴ Эварницкий Д. История запорожских Козаков. - М., 1900. - Т. 1. - С. 5.

⁵ Указ. соч. - Т. 2. - С. 178.

⁶ Там же.

⁷ Там же. - Т. 2. - С. 179.

⁸ Рильський М. Запорозький характерник // Шаповал I. В пошуках скарбiв. - К., 1963. - С. 3.

⁹ 50 листiв Д.Яворницького до Я.Новицького // Наука i суспiльство. - 1988. - N11. - С. 49.

¹⁰ Авчинников А. Профессор Дмитрий Иванович Эварницкий: К 30-летию литературно-ученой деятельности. - Екатеринослав, 1914. - С. 15-16.

¹¹ Лист Д.Яворницького до Г.Маркевича вiд 4 жовтня 1884 p. // Радянське лiтературознавство. - 1963. - N6. - С. 106.

¹² Эварницкий Д. По следам запорожцев. - СПб., 1898. - С. 1.

¹³ Шаповал I. Рєпiн i Яворницький // Київська старовина. - 1994. - N5. - С. 53-57.

¹⁴ 50 листiв Д.Яворницького до Я.НовицькЪго. - С. 51.

¹⁵ Олiйник-Шубравська М. Вказ. праця. - С. 19.

¹⁶ Ситник А. Слово про "Запорозького Характерника" (Д.I.Яворницький) // Репресоване краєзнавство (20-30-i роки). - К., 1991. - С. 155.

¹⁷ 50 листiв Д.Яворницького до Я.Новицького. - С. 52.

¹⁸ Шаповал I. Заповiт // Київська старовина. - 1996. - N1. - С. 41.

¹⁹ Його ж. Рєпiн i Яворницький // Там само. - 1994. - N5. - С. 57.

²⁰ Скупейко Л. Художня проза Д.I.Яворницького // Там само. - 1996. - N1. - С. 20.

²¹ Спогади дружини Д.Яворницького // Там само. - 1996. - N1. - С. 44.

²² Шаповал I. Рєпiн i Яворницький // Там само. - 1994. - N5. - С. 57.

²³ Абросимова СВ. Енциклопедист козаччини // УIЖ. - 2005. - N4. - С 40.

The article on the basis of a wide factual material reviews main milestones of life and work of outstanding scientist D.I.Javornyts'kyi, highlights the brightest patterns of his personality as the patriot of Ukraine, tireless scientist.

Постоянный адрес данной публикации: