Автор: О. В. ЯСЬ

(Київ)

Однiєю з перших спроб накреслити програму "нових синтез" стала брошура Б.Крупницького "До методологiчних проблем української iсторiї" (Авгсбург, 1946). Вона викликала дискусiю про шляхи та засади розвитку повоєнної нацiональної iсторiографiї та про "переоцiнку iсторiографiчної спадщини" в наукових осередках української емiграцiї 1946-1949 pp. У дискусiї взяли участь вiдомi дослiдники: Л.Окiншевич, В. Мацяк, В. Петров та iн. Вперше проблеми, порушенi Б. Крупницьким, обговорювалися на конференцiї iсторичної групи У В АН 6 липня 1946 р. Ця дата вважається офiцiйним часом її створення ⁴⁹ . З матерiалiв конференцiї була опублiкована тiльки вищеназвана брошура⁵⁰ , яка складалася з трьох роздiлiв: 1. Завдання української iсторичної науки на емiграцiї; 2. Про народницький i державницький напрям в українськiй iсторiографiї; 3. Генетична i порiвняльно-соцiологiчна методи. Пiзнiше вони були передрукованi у посмертнiй збiрцi статей Крупницького ⁵¹ . На думку вченого, розвиток нацiональної iсторiографiї ХIХ-ХХ ст. засвiдчив, що обидва напрями пов'язанi з певною "методою дослiджень". Народницький напрям з другої половини XIX ст. використовував "генетичну методу", яка ґрунтувалась на вiдтвореннi та реконструкцiї зв'язку мiж подiями у процесi їх розвитку, мiж минулим та сучасним у межах власне однiєї країни. "її головними представниками треба вважати Володимира Антоновича i Михайла Грушевського, - вiдзначав Крупницький. - Це метода iсторично-органiчної школи, здавна вiдомої в Європi вiд часiв романтики"⁵² . Найважливiше досягнення "генетичної методи" iсторик вбачає в реконструкцiї безперервностi українського iсторичного процесу в схемi М.Грушевського (1904), яка "...була завершенням працi цiлого поколiння українських iсторикiв-генетикiв"⁵³ . Натомiсть державницький напрям, за твердженням Крупницького, застосовував "порiвняльно-соцiологiчну мето-

3акiнчення. Початок див.: Укр. iст. журн. - 2004. - N 5.

стр. 83

ду", що найпомiтнiше у студiях В.Липинського, зокрема в його "Листах до братiв-хлiборобiв". Цю методу Крупницький характеризує таким чином: "...Порiвняльно-соцiологiчна метода дослiджує основне, суть, структуру, провiднi лiнiї iсторичного явища чи iсторичної доби, але не зсередини, iзольовано, а скорше у взаємовiдносинах, протиставленнях або ототожнюваннях з паралельними явищами широкого iсторичного потоку. При порiвняльно-соцiологiчнiй методi береться здебiльшого якогось явища в європейськiм або в свiтовiм масштабi на увагу, в той час як генетична метода, коли брати її як iсторичну методу, обмежується здебiльшого iманентним розвитком якоїсь країни"⁵⁴ . Поширення використання "порiвняльно-соцiологiчної методи" Борис Дмитрович пов'язував з необхiднiстю iнтеграцiї української iсторичної науки до загальноєвропейського та свiтового процесу для опрацювання дослiдницьких проблем, зокрема проблеми взаємовiдносин мiж захiдною цивiлiзацiєю та Україною. "В основному порiвняльно-соцiологiчна або унiверсальна метода означає для нас сьогоднi виступ з меж локальности i своєрiдного провiнцiялiзму в iсторiографiчнiй сферi. Зв'язати Україну з загальноєвропейським розвитком - це наше чергове завдання, тим бiльше необхiдне, що й Європа сама переходить в новi фази свого iснування", - зазначав iсторик⁵⁵ . Аналiзуючи розвиток народницького та державницького напряму, Крупницький пiдкреслював, що вони розвивалися шляхом контроверсiї, протиставляючи "народнi маси" "нацiональнiй аристократiї" (державотворчiй верствi), конструктивнi та деструктивнi чинники iсторичного процесу тощо. Такий пiдхiд до дослiдження iсторичної минувшини України, на думку вченого, незважаючи навiть на ґрунтовний документалiзм Антоновича та його послiдовникiв, обумовлював звуження кругозору в iнтерпретацiях та реконструкцiях, викривлення в оцiнках фактiв i подiй, оскiльки штучно обмежувався об'єкт дослiдження. Проте прогностичнi оцiнки Круп-ницького стосовно розвитку української науки несподiвано оптимiстичнi. На його думку, державницький напрям, що виник як зворотна реакцiя на на-' родництво, знаходився тiльки на початковiй стадiї свого розвитку, а вiдтак мав значнi потенцiйнi можливостi для своєї еволюцiї. Пiдстави для такого висновку Борис Дмитрович вбачав у новiтнiх "вiдламах" державницького напряму. "Найстарший напрям заступали засновники державницької iдеологiї В.Липинський, С.Томашiвський, Д.Дорошенко й т.д., тi, що трималися iдеї трудової монархiї, - зазначав вiн. - Супроти цих консервативних поступовцiв поволi набирав обличчя нацiоналiстичний вiдлам державництва i вiдлам демократно-соцiалiстичний. Щодо цього останнього, то тут до деякої мiри можна говорити про синтезу мiж народницьким i державницьким напрямами. Лiнiя соцiяльна, захист iнтересiв трудового, простого народу висловлює себе по-старому в працях представникiв демократичного i соцiялiстичного напряму, сполучаючись з виразними державницькими тенденцiями. Але й взагалi легко собi уявити, що лiнiя нацiонально-державна i соцiяльна можуть привести в працях майбутнiх iсторикiв до злиття обох напрямкiв"⁵⁶ . Слiд зауважити, що iдея синтезу, iнтеграцiї науково-теоретичної спадщини двох напрямiв, висунута Б.Крупницьким, була не стiльки методологiчним пiдходом, скiльки питанням примирення тривалої конфронтацiї двох традицiй української iсторичної думки, кожна з яких постала як реакцiя на соцiокультурнi запити свого часу. Вочевидь, Борис Дмитрович чудово розумiв, що контроверсiя "народництво-державництво", яка культивувалася на емiграцiї у мiжвоєннi часи, перешкоджала нормальному розвитку української iсторiографiї в європейському дусi, зокрема не дозволяла реагувати на модернi виклики часу. Проблему поєднання "соцiальної та нацiонально-державної лiнiй" (тенденцiй) в iнтерпретацiї української iсторичної минувшини Крупницький розглядав i пiзнiше. Проте, на його думку, вона не обме-

стр. 84

жується побутуванням у сферi iсторiї, а й поширюється на суспiльну думку взагалi. "Нацiональне питання, - пiдкреслював iсторик, - у нас щоразу висовується на перший плян, а тому ми в ньому персонiфiкуємо все або майже все... Так, як персоналiзм шукає синтези мiж iндивiдуальним i колективним, себто мiж iндивiдуальним i соцiяльним, так у нас питання стояло i стоїть про синтезу мiж лiнiєю нацiональною i соцiяльною, питання про те, як узгляднити iнтереси нацiональнi з iнтересами соцiяльними. Безперечно, в ряду наших нацiональних проблем - це одна з найважливiших"⁵⁷ . Резюмуючи свої думки, Крупницький зазначав: "Десь треба знайти синтезу мiж нацiональним i соцiальним, розумну, творчу синтезу, без якої нашi сусiди все зможуть у нас розкласти i обеззброїти"⁵⁸ .

Iдеї, висловленi Крупницьким, викликали низку вiдгукiв. Зокрема, В.Ма-цяк вважав, що вони стали причиною для "вiдновлення наукових змагань" щодо "методологiчних та iдеологiчних основ" державницького напряму⁵⁹ . Вiдомий лiтературознавець та публiцист, приятель Крупницького В.Петров у циклi своїх есе характеризував його погляди на державницький напрям як "антинародницькi", розглядаючи їх як своєрiдну духовну реакцiю на iнтелектуальнi впливи повоєнного свiту⁶⁰ . Проте, найцiкавiшим видається вiдгук українського iсторика права Л.Окiншевича, який оцiнив брошуру Крупницького як "одне з найпомiтнiших явищ" новiтньої української iсторiографiї. Водночас вiн вказав i на суперечливiсть тези автора про використання репрезентантами одного напряму певної "методи": "Державницький (В.Петров пропонує звати його антинародницьким) напрям може послуговуватися i генетичною, i порiвняльно-соцiологiчною методою, так само, як i народницький напрям може користати з обох цих метод"⁶¹ . Недолiк студiї Крупницького вiн вбачав у вiдривi проблеми "синтези генетичної та порiвняльно-соцiологiчної методи" вiд проблеми синтезу наукових напрямiв. "Автор цiлком до речi говорить про можливiсть синтези рiзних напрямiв, - зазначав Л.Окiншевич. - Щодо цього, вiн має повну рацiю. Але йому варто при цьому мати на увазi не народницький напрям як один зi складникiв синтези, - при всiх заслугах його представникiв перед українським народом, це вже явно перейдений стан, i теперiшнi прихильники цього напряму по сутi стоять на цiлком уже застарiлих позицiях, - а ширший, який варто було б назвати радше "соцiологiчним"⁶² . Тому в iнтерпретацiї Л.Окiншевича у свiтлi методологiї iнший "складник синтези" виступає не як застарiлий "народницький", а як "соцiологiчний" напрям. Тiльки за умови поєднання цих складникiв, на думку Лева Олександровича, можливо "сперти державницький напрям" на "iсторично-порiвняльну методу" на широкiй соцiологiчнiй основi.

Слiд пiдкреслити, що критика позитивiстичної методологiї, яку спостерiгаємо у студiях Б.Крупницького, спiвзвучна тогочасним iнтелектуальним настроям. Так, вiдомий iталiйський iсторик Бенедетто Кроче (1866 - 1952) пiдкреслював, що iсторики-позитивiсти вiддавали перевагу виключно "нацiональним iсторiям" та реконструкцiям причинно-наслiдкових зв'язкiв з витлумаченням усiєї суми наявних iсторичних фактiв⁶³ . Гiперболiзованим виявом позитивiзму стали реконструкцiї, в яких пошук численних унiверсальних i водночас формальних закономiрностей iсторичного процесу, що мали б пояснити весь фактографiчний матерiал, доводився до абсурду. Примiром, у працях Курта Брейзiга (1866-1940), одного з найвiдомiших представникiв нiмецької iсторiографiї першої половини XX ст., на якi неодноразово посилається Б.Крупницький, знаходимо 24 закони першого ступеня та величезну кiлькiсть законiв i закономiрностей з меншими ступенями загальностi⁶⁴ . Тож неухильне слiдування позитивiстськiй методологiї, абсолютизацiя емпiричного матерiалу в наукових дослiдженнях часто призво-

стр. 85

дили до обмеження кругозору iсторикiв, а iнодi до створення громiздких та чудернацьких iсторичних реконструкцiй.

У своїх пiзнiших студiях Б. Крупницький неодноразово повертався до розгляду соцiокультурних та iнтелектуальних передумов розвитку української iсторiографiї, якi призвели до висунення та обґрунтування схеми Грушевського i спричинилися до формування народницько-державницької парадигми у нацiональному науковому процесi. Зокрема, вiн пiдкреслював роль "територiально-iсторичних студiй" у формуваннi традицiї дослiдження iсторiї окремих земель та територiй в українськiй науцi на вiдмiну вiд централiстичного спрямування росiйської iсторiографiї, скерованої на висвiтлення та реконструкцiю iсторiї державних центрiв⁶⁵ .

Iсторичнi погляди Б.Крупницького у повоєнний час найповнiше виявилися в його дискусiї з Вiктором Бером на сторiнках часопису "Орлик" у 1947 р. ⁶⁶ . Пiд цим та iншими псевдонiмами на емiграцiї вмiщував свої розвiдки вiдомий вчений та публiцист Вiктор Платонович Петров (1894-1969). Дискусiя Крупницького з Петровим цiкава насамперед з iсторiософського погляду як реакцiя українських учених на модернi iнтелектуальнi впливи. Приводом до дискусiї стала низка публiкацiй В.Бера (Петрова) у збiрниках МУРу⁶⁷ , тижневику "Час" та iнших виданнях. Однак, детальнiше формалiзувати проблемне поле у представлених нижче розвiдках надзвичайно складно, оскiльки опоненти застосовували як мiждисциплiнарний, полiсемантичний науковий апарат, так i методологiчнi пiдходи з рiзних дисциплiн та галузей, якi вiльно переходили з культури i мистецтва у суспiльно-полiтичну та наукову сферу i навпаки. До того ж учасники дискусiї керувалися рiзною мотивацiєю. Б.Д.Крупницький прагнув бiльш-менш чiтко окреслити межi застосування запропонованого В.П.Петровим методологiчного пiдходу, який той визначив як "методу заперечення", у свiтлi тогочасної пiзнавальної ситуацiї. Натомiсть Вiктор Платонович був схильний до надмiрної абсолютизацiї та генералiзацiї свого пiдходу, хоча робив це майстерно, спираючись на довершену, вiдточену систему аргументiв на основi власних iнтерпретацiй деяких явищ та подiй кiлькох епох європейської iсторiї. Iмовiрно, що для Петрова це була iнтелектуальна гра, що захоплювала його, давала можливiсть опосередковано висловити своє скептичне "Я". Недарма в емiгрантських колах Петрова-Бера за неприхований, перманентний, а iнодi й злiсний скептицизм називали українським Анатолем Франсом⁶⁸ . На вiдмiну вiд Петрова, в iсторiософських iнтенцiях Крупницького скептицизм стосовно об'єктивiстського (позитивiстського) тлумачення фактiв та причинно-наслiдкових зв'язкiв поєднується з антропоцентричними пiдходами в iсторичних реконструкцiях. "...Я не належу до iсторикiв-об'єктивiстiв, якi хотять з iсторичного процесу зробити щось, що нiби вiдбувається або витворюється поза нашими людськими плечима. Ми творимо iсторiю, i ми є її носiями. Цей "суб'єктивний пiдхiд" примушує мене в центр ставити саму людину i говорити про людське наставления, про людську реакцiю", - наголошував Крупницький ⁶⁹ . Однак суб'єктивiзм у тлумаченнi Бориса Дмитровича залежить не стiльки вiд особи iсторика, скiльки вiд багатовимiрностi дослiджуваного об'єкта. Суб'єктивiзм у наукових реконструкцiях, вважав Крупницький, реалiзується через людську дiяльнiсть, зумовлену загальною мотивацiєю потреб, волею та реакцiєю iсторичної людини. Таке розумiння суб'єктивiзму, гадаємо, пов'язане з його захопленням iдеями персоналiстiв, зокрема студiями французького фiлософа Еммануїла Муньє (1905-1950), який проголосив iдею прiоритету людської особистостi щодо цивiлiзацiї чи iншої "системи колективiзму" (соцiальної органiзацiї)⁷⁰ . У повоєннiй Європi персоналiзм розглядали як iнтелектуальний виклик тоталiтарним iдеологiям, зокрема

стр. 86

радянському сталiнiзму. "Iсторiя складається з неповторних явищ, - писав Крупницький, - явищ одноразових, iндивiдуальних, з явищ, при дослiдi яких треба не спускати з очей основну фiгуру iсторичного процесу - людину як окрему особу i людину як народ-нацiю. Люди роблять iсторiю, i коли iсторик або соцiолог натрапляє на якiсь правила сталостi й подiбностi в "добах", то треба не забувати, що вони є висловом або результатом людської дiяльнос-ти, людських реакцiй на оточення i свiй внутрiшнiй свiт, сталих реакцiй, подiбних реакцiй. Отже, настановлення людське в добi i добах важнiше, нiж об'єктивний, зоб'єктований стан "епохи"⁷¹ .

Поряд з низкою праць iсторiософського та iсторiографiчного спрямування Крупницький опублiкував ряд розвiдок, присвячених добi Хмельниччини, в яких порушив проблему формування та еволюцiї оцiночних критерiїв щодо оцiнки iсторичної особистостi Б.Хмельницького в українськiй iсторiографiї. Вiдзначаючи варiативнiсть образiв Хмельницького в українськiй iсторичнiй науцi⁷² , на яку вказував Борис Дмитрович, слiд пiдкреслити його прагнення сформулювати iнтегративний пiдхiд до цiєї постатi. Причому, останнiй спорiднений з його iсторiософськими студiями. Крупницький вважає, що поєднання "нацiональної i соцiальної лiнiй iсторичного процесу" може спричинитися до формулювання виваженої та адекватної оцiнки постатi Б.Хмельницького в українськiй iсторiї. "Можливо, - зазначає вчений, - некритичне державництво 18 ст. i скептичне народництво 19 ст. утворять завдяки нашiй працi синтезу нацiонального i соцiяльного моменту ту свiдому синтезу державництва з соцiяльними первнями, без якої не може бути правдивого зображення, реального, сильного своєю пластичнiстю i перспективнiстю iсторичного малюнку"⁷³ . Водночас Крупницький розглядав Хмельниччину в контекстi революцiйних зрушень початку XX ст. "Повстання української державности в 1917-1920 pp. i боротьба за її вiдновлення впродовж першої половини 20 ст. видвигнули низку проблем, якi дуже наближають нас до проблематики Хмельниччини, - писав iсторик. - Досить тiльки пригадати, яке значення мали i мають для нас гасла соборностi i незалежносте, щоб зараз ще вiдчути цiлу вагу тої ж проблематики за часiв Хмельницького. Нашi полiтичнi орiєнтацiї, нашi блукання мiж Польщею i Москвою - як живо пригадують вони нам подiбнi блукання гетьманової полiтики, починаючи з 1648 p.! Та й пов'язанiсть нацiонального з соцiяльним, що так явно виявила себе в революцiї 1917 p., знову веде нас до тої ж Хмельниччини"⁷⁴ .

Наприкiнцi 40-х рокiв науковi дискусiї про iсторичнi цикли, культурно-iсторичнi комплекси та цивiлiзацiйну належнiсть окремих народiв i країн, якi точилися у свiтовiй науковiй думцi, спричинилися до появи студiй українських вчених з означеної проблематики. Взаємозумовленiсть соцiально-полiтичного та наукового аспектiв цiєї проблематики, яка пов'язана з вiссю Захiд-Схiд, випливала не тiльки з геополiтичного становища українських земель, а й iз суперечностей та особливостей iсторичного розвитку, насамперед, iз специфiки тiєї чи iншої iсторичної доби на нацiональному теренi. За емiграцiйних передумов наукового розвитку "орiєнтацiйна проблематика", як i проблема цивiлiзацiйної належностi або теорiя доби, досить вiльно переходила з наукової сфери до полiтичної i навпаки. Цю проблематику порушували у своїх студiях такi вiдомi репрезентанти української зарубiжної науки другої половини 40-х - початку 50-х рокiв XX ст., як Д.Чижевський⁷⁵ , В.Янiв⁷⁶ та iн. Не обминув її у своїх працях i Борис Дмитрович та його тогочасний опонент Лев Окiншевич⁷⁷ .

На думку Крупницького, Україна самим фактом хрещення вiд Вiзантiї вирiшила наслiдок боротьби мiж Європою та Азiєю на користь першої. Таким чином, вона увiйшла до "духовної родини європейських народiв" i взяла участь

стр. 87

в їхньому цивiлiзацiйному процесi. Подаючи ретроспективний огляд української iсторiї, вчений констатує рiзну спрямованiсть iсторичного розвитку: для "Суздальщини - Московщини" - на Схiд, а для українських земель (Київ-Галич-Львiв) - на Захiд. Резюме своїх поглядiв Крупницький подає наприкiнцi розвiдки: "Безперечно, Україна була окраїною Європи, межею проти iншого неєвропейського свiту. Як Iспанiя на Заходi, так Україна на Сходi Європи боронила останнi бастiони європейського духу проти турецько-татарського чи арабського свiту. Але, борючись, вона жила європейським життям. Український розвиток завжди був європейським розвитком. В українцiв було європейське наставления, а це рiшає. Тому говорити про європеїзацiю України можна тiльки з непорозумiння. Україна є частина духовної Європи, незважаючи на всi особливостi її розвитку, вимушенi обставинами, i тут нема чого європеїзувати: треба тiльки пiдтримати її вiчний європейський дух. Органiчний шлях українського розвитку є європейський"⁷⁸ .

В iншiй працi Б.Крупницький дещо iнакше сформулював свiй пiдхiд до цiєї проблеми, хоча i дiйшов майже iдентичного висновку: "Україна, безперечно, є синтезою мiж Заходом i Сходом, але синтези бувають рiзнi, з перевагою того чи iншого елементу. В усякiм разi європейськiсть України не пiдлягає жодному сумнiву: з загальноєвропейського руху її не можна виключити, до нього вона належить органiчно... Хоч Україна i належить фiзично до Схiдної Європи, то вона духовно репрезентує в своїй синтезi Заходу i Сходу деякi важливi, навiть основнi риси захiдної ментальностi. Тому можна i навiть слiд говорити про призначення України бути Заходом на Сходi"⁷⁹ . Зауважимо, що у 1953 р. Б.Крупницький навiть планував видати у видавництвi УВУ курс лекцiй "Україна мiж Заходом та Сходом", який вiн читав в унiверситетi⁸⁰ .

Л.О.Окiншевич, якого Б.Д.Крупницький просив прорецензувати свою працю⁸¹ , вважав, що проблема взаємовiдносин Сходу i Заходу в нацiональнiй iсторiї не вичерпувалася питанням про призначення України, а потребувала опрацювання цiлого ряду iнших аспектiв нацiональної iсторiї. Тому вона не може бути розв'язана на засадах встановлення "вищостi" певної культури. "Таке запитання, що його не раз ставлять собi українцi, є в засадi невiрне, - писав Л.О.Окiншевич. - Захiдна культура є, безперечно, старша, але схiдна є бiльше в процесi зросту... Так само й iсторична позицiя народу не є недобра, нi тодi, коли вона свiдчить про його повну сил молодiсть (з великими перспективами в майбутньому), нi тодi, коли вона свiдчить про його мудру й багату на досвiд зрiлiсть"⁸² . Вiдтак, пояснення та iнтерпретацiю явищ i подiй нацiональної iсторiї доцiльно виводити з iдеї внутрiшнього конфлiкту, який утворився внаслiдок тривалого iсторичного побутування українського народу. Причому цивiлiзацiйна межа, що проходила по українських землях, не залишалася сталою, а постiйно перемiщувалася в рiзнi епохи. Тож в iнтерпретацiї Л.О.Окiншевича проблема цивiлiзацiйного положення України трансформувалася у питання "межового положення", "цивiлiзацiйного перехрестя", конфронтацiї та взаємодiї двох цивiлiзацiй в iсторичному просторi України, що призводило часом до химерного поєднання захiдних та схiдних елементiв в iсторiї нашого народу. "Його трагiчна iсторiя, - писав Л.О.Окiншевич, - здається багато в чому пояснюється закладеним у ньому самому внутрiшнiм конфлiктом. Водночас, це питання може бути складнiше, нiж воно уявляється тим українським вченим i iсторикам, що без застереження залiчують український народ i його iсторичний розвиток тiльки до одного з вiдмiнних культурно - iсторичних типiв"⁸³ .

Б.Д.Крупницький порушував також дотичнi до "орiєнтацiйної проблематики" питання, зокрема проблему простору у схiдноєвропейських вiйнах

стр. 88

супроти Росiйської iмперiї та СРСР. На вiдмiну вiд поширеної у тi часи думки про причини поразки воєнних кампанiй 1709, 1812 та 1941-1942 pp., якi пов'язували з клiматичними та географiчними умовами Росiї, вчений звертав увагу на етнокультурне середовище та його полiтичний потенцiал. "Простiр є не тiльки географiчне поняття, але й полiтичне: вiн включає в себе населення. - вiдзначав Борис Дмитрович. - Саме справа i полягала в тiм, хто зумiє прихилити це населення до себе, хто зумiє змобiлiзувати цi основнi, живi сили простору, далеко бiльш вирiшальнi, нiж клiмат, вiддалення тощо"⁸⁴ . Вiдтак, одну з основних причин поразки шведiв, французiв та нiмцiв вчений вбачав у неспроможностi останнiх привернути на свiй бiк найбiльш густонаселенi регiони (Балтика, Україна, Бiлорусь)."Трагедiя тих, хто змагався з Росiєю, -стверджував вiн, - полягала в тiм, що вони не вмiли анi оцiнити, анi змобiлiзувати чинникiв, що вiд них по сутi залежало переборення простору, в той час, як Москва майстерно вела тут свою гру, обiцяючи всiлякi "свободи", щедро даючи нагороди та створюючи iлюзiї "нової ери", то застрашуючи i тероризуючи населення"⁸⁵ .

Хвороби, що постiйно дошкуляли Крупницькому у мiжвоєнну добу i ставали на завадi його наукової творчостi, дали про себе знати i пiсля 1945 p., але вiн не припиняв своєї роботи. Так, праця "Гетьман Пилип Орлик (1672-1742), його життя i доля", яку Борис Дмитрович готував у 1947 р. на замовлення Науково-дослiдного iнституту української мартирологiї, була написана ним практично на лiкарняному лiжку. "Про життя Пилипа Орлика, - писав Крупницький Олександру Оглоблину 12 лютого 1947 p., - я пишу, але поволi. В лiкарнi воно тяжко i незручно, та й не вiльно поки що напружуватися. Але я роблю i думаю, що з того щось напевно вийде"⁸⁶ . I таки дiйсно вийшло! Вже в серединi березня 1947 р. рукопис студiї був пiдготовлений, але автору так i не судилося побачити свою працю за життя. Нiмецька валютна реформа 1948 р. призвела до лiквiдацiї iнституту, i працю було видано тiльки 1956 p., вже пiсля смертi Бориса Дмитровича⁸⁷ . В останнi роки життя Крупницький публiкував розвiдки, присвяченi дiяльностi української емiграцiї XVIII ст. в Європi, яку вiн розглядав з перспективи розвитку української суспiльно-полiтичної думки⁸⁸ . "...Майже до 60-х рокiв XVIII ст. українська емiграцiя тримала в своїх руках прапор незалежностi України, - зазначав вчений. - Вона була репрезентована, насамперед, Орликами, батьком i сином. Вони вважали основним завданням пов'язати iдею незалежної i по мож-ливости з'єднаної України (з'єднання Право- i Лiвобережної України i тут на першому плянi) з європейською проблематикою того часу. Вони пропагували Україну, як країну, що при деяких умовинах могла знейтралiзувати ту загрозу, яка насувалася на Європу зi Сходу. Для європейської рiвноваги було потрiбне iснування сильної, з'єднаної України - це була альфа i омега полiтики мазепинцiв в Європi, може, на якесь пiвстолiття"⁸⁹ . Власне євроцент-ричнiсть мазепинської емiграцiї Крупницький вважав не тiльки одним з найбiльших здобуткiв нацiональної суспiльно-полiтичної думки свого часу, а й цiнним досвiдом та орiєнтиром для пiслявоєнної української емiграцiї.

Логiчним продовженням дослiджень, присвячених Мазепi, Орлику та мазепинськiй емiграцiї, стала велика монографiя Крупницького про Данила Апостола. В оцiнцi його ролi в нацiональнiй iсторiї вчений виходив з iсторичної перспективи другої половини XVIH-XIX ст. Вiн писав, що "пiсля Мазепи полiтична боротьба силою фактiв пересунулася на лiнiю внутрiшнього фронту. Захист iнтересiв автономної гетьманської держави, її прав i привiлеїв ставав на перше мiсце i залишав усi iншi iнтереси далеко за собою... В загальному процес деформацiї України, її перетворення на росiйську провiнцiю Апостоловi до певної мiри i на деякий час удалося спи-

стр. 89

нити. Але сили одної i другої сторони були занадто нерiвнi. Пiсля смертi Апостола зараз же почалася ера безпосереднього росiйського правлiння Україною... Але що ця державнiсть трималася ще i в другiй половинi XVIII в. i що завдяки цьому процес нiвеляцiї вирiвняння України на крiпацьку Росiю затримався (а це скорочувало i наступний перiод крiпацтва на Українi) - в цiм немала заслуга Апостола яко гетьмана"⁹⁰ . Борис Дмитрович також планував написати велику працю про епоху Кирила Розумовського. Клопотався про субсидiю Рокфеллерiвського фонду для поїздки у Францiю з метою вивчення паризьких архiвiв⁹¹ . Однак виконати свiй задум вiн не встиг через рiзке погiршення стану здоров'я i залишив лише невелику розвiдку про добу Розумовського⁹² .

Напружена дослiдницька праця чергувалася з активною участю вченого у роботi науково-дослiдних та навчальних осередкiв української емiграцiї. У 1947 р. Б.Крупницький очолив Iсторичну секцiю У В АН та Iсторичну комiсiю НТШ. Вiн був також членом Науково-дослiдного iнституту української мар-тирологiї та Церковно-археографiчної комiсiї Апостольського Вiзитатора для українцiв у Захiднiй Європi та iнших дослiдницьких товариств i установ. За його редакцiєю вийшов збiрник статей "В 300-лiття Хмельниччини" (Мюнхен, 1948), який видали як 156 том "Записок НТШ".

Окрiм того, Борис Дмитрович продовжував викладати в Українському вiльному унiверситетi, який перебрався з Праги до Мюнхена. "Проф. Борис Крупницький, - згадував колишнiй студент цього унiверситету, нинi вiдомий iсторик та видавець Олекса Вiнтоняк, - користувався великою пошаною в студентiв i тому мав найбiльшу кiлькiсть слухачiв. Говорив вiн дуже спокiйно, врiвноважено, а свої глибокi думки з iсторичних проблем висловлював звичайно простими словами. Для студентiв був дуже приступний та радо давав вияснення на не завжди зрозумiлi їм iсторичнi проблеми та поради в писаннi семiнарiйних праць"⁹³ .

Крупницький швидко i з пристрастю вiдгукувався на подiї тогочасного емiгрантського життя. Зокрема, вiн виступив на захист одного з представникiв "нової схiдноукраїнської емiграцiї" професора О.П.Оглоблина, який зазнав цькування з боку деяких емiграцiйних видань⁹⁴ . Слiд зазначити, що Борис Дмитрович з великою цiкавiстю спiлкувався з емiгрантами з радянської України. Для нього, який залишив Україну пiсля поразки визвольних змагань, цi вiдносини давали матерiал для роздумiв, можливiсть познайомитися з iншим свiтоглядом та новими iдеями, що вчений цiнував понад усе. Особливо добрi вiдносини склалися у нього з iсториками Олександром Оглоблиним та Наталею Полонською-Василенко. Серед емiгрантiв це трiо навiть жартiвливо називали "трьома мушкетерами"⁹⁵ . Майже вiдразу пiсля таємничого зникнення свого опонента та приятеля ще з часiв навчання у Київському унiверситетi, вiдомого лiтературознавця, етнографа та iсторика В.П.Петрова (тодi на емiграцiї вважали, що його викрали радянськi агенти), Крупницький видрукував спогади, присвяченi цiй непересiчнiй особистостi⁹⁶ .

На межi 40-50-х рокiв Крупницький почав тяжко хворiти, давалися взнаки й старi рани, одержанi в часи визвольних змагань. Нiмеччина переживала перехiдний етап реформ, що значно утруднювало спiлкування з колегами. Тодi ж почали рватися старi зв'язки через вiд'їзд багатьох емiгрантiв до Сполучених Штатiв, що практично призвело до майже повної iзоляцiї Круп-ницького у Пммельпфортенi на початку 50-х рокiв. За свiдченням Н.По-лонської-Василенко, тодi його мало хто вiдвiдував з українцiв, зокрема дружина покiйного Д.Дорошенка та молоде подружжя Прiцакiв⁹⁷ . Та, незважаючи на цi обставини, останнi шiсть рокiв свого життя Крупницький працював несамовито, намагаючись встигнути якнайбiльше. Впродовж 1950-1956 pp. iсторик видав понад 50 праць та пiдготував до друку ряд iнших.

стр. 90

У проблемно-тематичному вiдношеннi науковий доробок Крупницького повоєнної доби можемо роздiлити на кiлька напрямiв. Насамперед, це традицiйнi напрями творчостi вченого з мiжвоєнних часiв: 1/ iсторiя України-Гетьманщини (I.Мазепа, Д.Апостол та iн.); 2/ висвiтлення iсторiї України XVII-XVIII ст. у захiдноєвропейських джерелах та лiтературi; 3/ мазепинцi та iсторiя мазепинської емiграцiї; 4/ нариси з iсторiї "совєтської iсторiографiї". Водночас у повоєнну епоху постають новi напрями творчостi Крупницького: 1/ бiоiсторiографiчнi розвiдки про В.Липинського, Д.Дорошенка, М.Грушевського, М.Драгоманова та iн.; 2/ мемуарнi статтi про Д.Дорошенка, В.Петрова та iн.; З/ проблемно-тематичнi замiтки з української iсторiографiї; 4/ iсторiографiчнi огляди окремих етапiв української iсторичної думки; 5/ синтетичнi студiї мiждисциплiнарного характеру, в яких власне iсторiографiя поєднується з iсторiософiєю та методологiєю iсторiї. Сам Круп-ницький у листi вiд 10 листопада 1954 р. до схiдноєвропейського iнституту так визначив жанрову та дисциплiнарну специфiку своїх студiй: "Моя праця iсторiософiчна. Тому мене в першу чергу цiкавлять iдеї, настрої, методи нового поколiння iсторикiв, їх зв'язок i залежнiсть вiд "старшого брата", роля Академiї i нових державних унiверситетiв у дослiдженнi iсторiї i т.д., i т.д. А звичайно ґрунт для цього дає iсторiографiя"⁹⁸ . До таких праць, окрiм вищезгаданої брошури "До методологiчних проблем української iсторiї" (Авгсбург, 1946), слiд вiднести три збiрки наукових студiй Крупницького: "Основнi проблеми iсторiї України" (Мюнхен,1955) "Українська iсторична наука пiд Советами" (Мюнхен, 1957) та "Iсторiознавчi проблеми iсторiї України" (Мюнхен, 1959). Двi останнi побачили свiт уже пiсля його смертi.

"Основнi проблеми" складалися з виданих ранiше, систематизованих i частково перероблених статей, в яких йшлося про пiдходи щодо розв'язання ряду дослiдницьких проблем: принципи i методологiчнi засади перiодизацiї нацiональної iсторiї, спiввiдношення географiчних та природничих чинникiв українського iсторичного процесу, спiвiснування республiканської i монархiчної тенденцiй у козацько-гетьманськiй державi, визначення основних етапiв формування станової держави, "призначення України" в свiтовому цивiлiзацiйному процесi, проблема еволюцiї "українського духовного типу" в свiтлi модерних європейських фiлософських напрямiв тощо. Взагалi проблематика, порушена Крупницьким, була пов'язана з поширенням iдей культурно-iсторичної антропологiї, яка спонукала iсторикiв та дослiдникiв соцiогуманiтарних дисциплiн дедалi бiльше зосереджуватися на проблемах та суперечностях пiзнавального процесу. Зазначенi особливостi пiзнавальної ситуацiї, пов'язанi з впливом екзистенцiалiзму наприкiнцi 40-х - на початку 50-х рокiв, доволi добре прокоментував сам Крупницький. "Екзистенцiялiзм не шукає вiчних правд, - вiдзначав iсторик, - вiн цiкавиться ними тiльки в зв'язку з людиною - i є вже через те iманентно iсторичний. Коли феноменалiзм проповiдував вiчнi правди, шукав суттєвого, працював методикою унiверсальної тотожностi, оглядав доби як цiлiсть, то екзистенцiялiзм виходив i виходить не вiд об'єктiв (сутей i iдей), а вiд суб'єктiв. Для нього важливий не iсторичний процес у гегелiвському формулюваннi, а людина як така - минула, сучасна i майбутня..."⁹⁹ . Але вченого цiкавила перш за все можлива реакцiя української ментальностi на модернi виклики часу, до яких вiн зараховував екзистенцiалiзм та персоналiзм. "Мене, як iсторика, особливо цiкавить, як реагує український духовний тип на проблематику сьогоднiшнього часу... - пише Крупницький. - В основi своїй свiтлий, життєстверджуючий i гармонiйний український духовний тип навряд чи сприйме певнi риси екзистенцiялiзму, особливо сартрiвського вислову. Скорше вiн буде конформний з iдеями християнської екзистенцiї, з фiлософiєю серця, яка була здавна висловом його власних душевних переживань"¹⁰⁰ .

стр. 91

Ще задовго до публiкацiї "Основних проблем", у 1947-1948 pp. Круп-ницький пропонував скликати спецiальний конгрес УВАН для обговорення кола наукових проблем, пов'язаних з перiодизацiєю нацiональної iсторiї¹⁰¹ . Однак реалiзувати цей задум у той час не вдалося. Тому свою "спробу перiодизацiї" (як називав її автор) вiн висунув в "Основних проблемах". Полемiзуючи з Михайлом Антоновичем, Крупницький вiдкидав його "формулу" про "колонiзацiйний здобуток" як "найбiльш мiжнародно-iсторичне досягнення України"¹⁰² . На його думку, вона надто однобiчна i висунута пiд впливом праць захiдноєвропейських, головним чином французьких та нiмецьких, iсторикiв. Натомiсть перiодизацiя iсторiї України, пропонована Крупницьким, побудована на засадах поєднання державницького принципу з суспiльним, тобто з урахуванням суспiльно-полiтичних вiдносин ("принцип гравiтацiї територiї" до певного центру). Вона складалася з семи перiодiв: "I. Передiсторiя України. II. Князiвсько-земськi часи: а) Київська держава; б) Галицько-Волинська держава. III. Українськi землi в складi Ли-товсько-Руської держави. IV. Україна - колонiя шляхетської Польщi i козачий рух. V. Гетьманська держава 17-18 ст. i етапи її розвитку як станової держави. VI. Україна пiд Росiєю i Австрiєю i нацiональний народницький рух XIX ст. VII. Спроби розбудови української державностi у 20 ст. в умовах новiтнього колонiального пригнiчення"¹⁰³ . Перiодизацiя, висунута Борисом Дмитровичем, так i залишилася призабутою, хоча окремi вченi високо оцiнили її з перспективи багатьох рокiв¹⁰⁴ .

Чутливий до нових вiянь європейської суспiльної думки Б.Крупницький поєднував їхнiй аналiз з перспективами української проблематики та фахової зацiкавленостi iсторика. Однак науковий та суспiльний розвиток XX ст., зокрема на емiграцiї та в дiаспорi, висував проблеми, якi складно було вирiшити на традицiйних засадах. Остаточно вiдкинути останнi було неможливо через невирiшенiсть проблем, якi зумовили їхню появу, зокрема вiдсутнiсть нацiональної державностi, незавершенiсть процесiв етнонацiональної консолiдацiї в Українi та несприятливi соцiокультурнi умови наукового розвитку на емiграцiї. Проблематика повоєнних студiй Б.Крупницького яскраво вiдобразила цю своєрiдну, певною мiрою парадоксальну пiзнавальну ситуацiю, яка склалася в українськiй емiграцiйнiй науцi. Вона була зумовлена суперечнiстю мiж традицiями українського наукового розвитку, деформованого iмперськими, тоталiтарними чи емiграцiйними умовами, та новiтнiми тенденцiями європейського модерну, якi потребували адаптацiї до вимог та потреб захiдного свiту. Одночасно статус та завдання емiграцiйної науки вимагали збереження її нацiональної самобутностi в iноетнiчному культурному та iнтелектуальному середовищi. Цi обставини й покликали до життя iдею синтезу двох напрямiв, двох "метод" дослiдження, лейтмотивом якої було збереження нацiональних традицiй на нових засадах та в новiтнiх умовах. Втiм, усвiдомлення багатьох проблем, порушених Б.Крупницьким, на превеликий жаль, сталося на емiграцiї через кiлька десяткiв рокiв, коли на науковiй авансценi з'явилася нова генерацiя українських iсторикiв.

5 червня 1956 р. Борис Дмитрович вiдiйшов у вiчнiсть. Доля виявилася надто нещадною для цiєї талановитої та обдарованої людини, вiдпустивши їй для наукової працi менше ЗО рокiв життя, якi припали на часи воєнного лихолiття, визвольних змагань, емiграцiї та на довгi роки тяжких хвороб.

⁴⁹ Wynar L. Ukrainian Scholarship in Postwar Germany, 1945-1952 // The Refugee Experience: Ukrainian Displaced Persons after World War II /Ed. by W.lsajiw, Yu.Boshyk, R.Senkus. - Edmonton, 1992. - P.330. - Table 3; Антонович М. 50-рiччя Української Вiльної Академiї Наук//Укр.iсторик. - 1995.- N1/4.- С.75.

стр. 92

⁵⁰ Крупницький Б. До методологiчних проблем української iсторiї/У ВАН. Секцiя iсторична: I. Працi конференцiї iсторичної групи 6 липня 1946. - Авгсбург, 1946. - 23 с.

⁵¹ Крупницький Б. /сторiознавчi проблеми iсторiї України... - С.1-7, 176-182.

⁵² Там само. - С.176.

⁵³ Там само. - С.178.

⁵⁴ Там само. - С.178-179.

⁵⁵ Там само. - С.181-182.

⁵⁶ Там само. - С.5-6.

⁵⁷ Крупницький Б. Основнi проблеми iсторiї України / На правах рукопису. - Мюнхен, 1955. - С.84-85.

⁵⁸ Там само. - С.89.

⁵⁹ Мацяк В. Українська iсторiографiя на нових шляхах // Лiтературно-науковий вiсник. -Мюнхен, - 1949. - N 2. - С.260.

⁶⁰ Бер В.[Петров В.П.] Засади iсторiї: I.Народництво; II. Антинародництво; III. В пошукуваннi синтези // Час: тижневик (Фюрт). - 1947. - N 5, 7-8.

⁶¹ О-ч Л. [Окiншевич Л.О.] Рец. на кн.: Крупницький Б. До методологiчних проблем української iсторiї / УВАН. Секцiя iсторична: I. Працi Конференцiї iсторичної групи, 6 липня 1946. - Авгсбург, 1946. - 23 с //Україна (Париж). - 1949. - N 2. - С.137.

⁶² Там само. - С.137.

⁶³ Кроче Б. Историография позитивизма // Кроче Б. Теория и история историографии: Пер. с итал. И.М.Заславской. - М., 1998. - С.173-177.

⁶⁴ Брейзиг К. Законы мировой истории // Философия истории: Антология [Августин, И.Флорский, Дж.Вико, Ж.Кондорсе, И.Г.Гердер, И.Кант, Г.В.Ф.Гегель, К.Маркс, Ф.Енгельс, Ф.Ницше, В.Вундт, К.Брейзиг, О.Шпенглер, К.Ясперс, А.Тойнби, П.Тиллих, К.Досон, К.Левит, М.Мюллер, Ю.Хабермас, Ф.Фукуяма, А.Шафф, О.Тоффлер, Э.Гидденс] / Сост., ред. и вступ, ст. Ю.А.Кимелева. - М., 1995. - С.150-157.

⁶⁵ Крупницький Б. Теорiя III Риму i шляхи росiйської iсторiографiї. - Мюнхен, 1952. - С.11.

⁶⁶ Крупницький Б. Теорiї доби i сучаснiсть // Орлик (Берхтесгаден). - 1947. - N 8. - С.7-12; N 9. - С1-5; Бер В. [Петров В.П.]. Проблема епохи // Там само. - 1947. - N 10. -С.4-8. Часопис "Орлик" видавався як мiсячник культури та суспiльного життя у Берхтесгаденi (курортне мiсто в Баварських Альпах) протягом 1946-1948 pp. Вийшло 22 номери.

⁶⁷ МУР ( Мистецький Український Рух) - об'єднання письменникiв української емiграцiї в Європi, засноване у вереснi 1945 р. в Захiднiй Нiмеччинi, до якого належали представники рiзних лiтературних напрямкiв. До iнiцiативної групи по створенню МУРу входили: I.Багряний, В.Домонтович (псевдонiм В.Петрова), Ю.Косач, I.Костецький, I.Майстренко, Ю.Шерех. МУР органiзовував творчi дискусiї та конференцiї, виступав за об'єднання всiх українських письмен-никiв-емiгрантiв з рiзних земель (Радянська Україна, Галичина, мiжвоєнна емiграцiя), видав кiлька збiрникiв: Альманах МУР. - Новий Ульм, 1946. - 4.1. - 187 с; Альманах МУР. - Мюнхен, 1946. - 4.2. - 127 с Див.: Маруняк В. Українська емiграцiя в Нiмеччинi й Австрiї по другiй свiтовiй вiйнi: У 2 т. - Мюнхен, 1985. - Т.1: Роки 1945-1951. - С.189-192; Бойко Ю. Куди йдемо? (З приводу I i II Збiрникiв МУР'у) // Бойко Ю. Вибранi працi. - К., 1992. - С.328-344.

⁶⁸ Крупницький Б. Мої спогади про В.Петрова//Україна (Париж). - 1953.- N9.- С.736.

⁶⁹ Його ж. Теорiї доби i сучаснiсть//Орлик (Берхтесгаден). - 1947. - N 8.- С.7-8.

⁷⁰ Мунье Э. Что такое персонализм? / Примеч. и пер с фр. И.С.Вдовиной. - М.,1994. - С.10-13

⁷¹ Крупницький Б. Теорiї доби i сучаснiсть... - N 8. - C. 10.

⁷² Гром В. Актуальнi проблеми iсторiї Хмельниччини у дослiдженнях Б.Крупницького // Богдан Хмельницький та його доба: Матерiали мiжнародної наукової конференцiї, присвяченої 400-рiччю вiд дня народження Великого Гетьмана (Київ, 24-25 жовтня 1995 p.). - К.,1996. - С.188-191; Мiщанчук Н.Г. Назв, праця. - С.88-89.

⁷³ Крупницький Б. Богдан Хмельницький в свiтлi української iсторiографiї// Арка (Мюнхен). - 1948. - N 3/4. - С.8. Перевидання цiєї працi див.: Богдан Хмельницький в свiтлi української iсторiографiї/ Публiкацiя та примiтки О.Яся // Київська старовина. - 1995. - N 6. - С.31-35.

⁷⁴ Крупницький Б. Богдан Хмельницький i традицiї козацької державности // Орлик (Берхтесгаден). - 1948. - N 3. - С.32.

⁷⁵ Чижевський Д.I. Культурно-iсторичнi епохи. - Авгсбург, 1948. - 16 с

⁷⁶ Янiв В. Протиставлення Сходу й Заходу з психологiчного погляду // Визвольний шлях (Лондон). - 1953. - N 6. - С.20-24; N 7. - С.17-23; Його ж. Психологiчнi основи окциден-талiзму [габiлiтацiйна робота 1947-1948 pp.] / Упоряд. д-р М.Шафовал. - Мюнхен, 1996. - VIII, 205 с.

⁷⁷ Див.: АкiншзвiчЛ. [Окiншевич Л.] Пра "Цьiвiлiзацьiйньїя Асновы" беларускага гiстарьiч-нага працэсу // Запiсьi Беларускага Iнституту Навуки i Мастацтва (New-York). - 1953. - N 2. - С.70-79; Okinshevich L History Civilization of Eastern Europe in the Work of Arnold Toynbee // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. - New-York, 1952. -Vol. 2, N 2. - P.305-315; Його ж. Мiж Заходом i Сходом / Публiкацiя та примiтки О.Яся // Розбудова держави. - 1997. - N 7/8. - С.108-113.

⁷⁸ Крупницький Б. Iсторичнi основи європеїзму України // Лiтературно-науковий вiсник (Регенсбург). - 1948.- N1.- С.130.

⁷⁹ Його ж. Основнi проблеми iсторiї України... - С.212, 214.

⁸⁰ Полонська-Василенко Н. Назв, праця. - С.Х.

стр. 93

⁸¹ Падох Я. Лев Окiншевич - видатний iсторик державного права України-Гетьманщини XVII-XVIII ст. - Нью-Йорк-Мюнхен, 1985. - С.ЗО.

⁸² О-ч Л. [Окiншевич Л.О.] Мiж Заходом i Сходом // Україна (Париж). - 1952. - N 8. - С.614-615.

⁸³ Там само. - С.615.

⁸⁴ Крупницький Б. Проблема простору в схiдньо-европейських вiйнах новiтнiх часiв // Україна (Париж). - 1949. - N 2. - С.86.

⁸⁵ Там само. - С.87.

⁸⁶ Оглоблин О. Борис Крупницький (1894-1956)... - С.8.

⁸⁷ Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик (1672-1742): Його життя i доля / Вступи, ст. О.Оглоблина. - Мюнхен, 1956. - 78 с

⁸⁸ Його ж. Українська суспiльно-полiтична думка в XVIII ст. I. Часи Мазепи; II. Закордонна Україна i Пилип Орлик; // Орлик (Берхтесгаден). - 1947. - N 12. - С.1-4; 1948. - N 1. - C.8-12J 1948. - N 4. - С.6-8.

⁸⁹ Його ж. Українська суспiльно-полiтична думка в XVIII ст.: II. Закордонна Україна i Пилип Орлик; // Орлик (Берхтесгаден). - 1948. - N 1. - С.12.

⁹⁰ Його ж. Гетьман Данило Апостол i його доба (1727-1734). - Авгсбург,1948. - С183.

⁹¹ Полонська-Василенко Н. Назв, праця. - C.XVIII.

⁹² Крупницький Б. Гетьман Кирило Розумовський в свiтлi характеристики його нащадка графа Камiлла Розумовського // Календар-Альманах на 1948 рiк. - Авгсбург-Мюнхен, 1948. -С164-171.

⁹³ Вiнтоняк О. Назв, праця. - С118.

⁹⁴ Винар Л. Олександер Петрович Оглоблин (1899-1992): Короткий бiографiчний нарис // Оглоблин О. Студiї з iсторiї України: Статтi i джерельнi матерiали. - Нью-Йорк.- К. -Торонто, 1995. - С.361.

⁹⁵ Полонська-Василенко Н. Назв, праця. - С.ХХХII.

⁹⁶ Крупницький Б. Мої спогади про В.Петрова... - С.730-737.

⁹⁷ Полонська-Василенко Н. Назв, праця. - C.VIII.

⁹⁸ Там само. - С.ХХ.

⁹⁹ Крупницький Б. Основнi проблеми iсторiї України... - С.199.

¹⁰⁰ Там само. - С.203.

¹⁰¹ Полонська-Василенко Н. Назв, праця. - С.ХХI.

¹⁰² Антонович М. Iсторiя України: У 4 т. / 2-е вид. - Вiннiпег, 1966. - Т.1: Княжа доба. - С.9. Перше видання студiї М.Антоновича побачило свiт у 1941 р.

¹⁰³ Крупницький Б. Основнi проблеми iсторiї України... - С.26.

¹⁰⁴ Ждан М. Княжа доба iсторiї України в iнтерпретацiях радянських iсторикiв // Укр.iсторик. - 1977. - N 1/2. - С.41.

Постоянный адрес данной публикации: