Libmonster ID: UA-2927

Автор: О. М. ДОНIК

Статтю присвячено розглядовi такого важливого суспiльного явища на українських землях у XIX - на початку XX cm. як благодiйнiсть. З останньої третини XIX cm. через суттєвi змiни в соцiально-економiчному життi спостерiгався пiдйом благодiйностi, який характеризувався сплеском соцiальної активностi, розмаїттям органiзацiйних форм i напрямiв застосування, соцiальним прiоритетом та особистими прагненнями благодiйникiв. Особливо це стосувалося нової активної сили суспiльства - пiдприємцiв.

Традицiя благодiйностi, яка протягом столiть була важливою складовою суспiльного життя на українських землях, сьогоднi є актуальною як у науковому планi, так i в практичному застосуваннi, що спонукає постiйно звертатися до її iсторичного досвiду. Проблема походження доброчинностi*, її прояви за рiзних iсторичних епох та систем суспiльних вiдносин, спiввiдношення понять "благодiйнiсть" i "меценатство" й досi залишаються дискусiйними. Ще 1891 р. росiйський iсторик В.О.Ключевський у благодiйнiй лекцiї, прочитанiй на користь постраждалих вiд неврожаю в Поволжi, про неоднозначнiсть цiєї проблеми зазначав: "Благодiйнiсть - ось слово з досить суперечливим значенням та з досить простим змiстом. Його багато хто по-рiзному тлумачить, i всi однаково розумiють. Спитайте, Що означає робити добро ближньому, i, можливо, ви отримаєте стiльки ж вiдповiдей, скiльки у вас спiврозмовникiв. Але поставте їх просто перед нещасним ви-


Донiк Олександр Миколайович - канд. iст. наук, ст. наук, спiвроб. Iнституту iсторiї України НАЛУ.

* У статтi як синонiм термiну "благодiйнiсть" ми вживаємо також термiн "доброчиннiсть".

стр. 159


падком, перед страждаючою людиною з питанням, що робити - i всi будуть готовi допомогти, хто чим може. Спiвчуття таке просте та безпосереднє, що хочеться допомогти навiть тодi, коли знедолений не просить про допомогу, навiть тодi, коли допомога йому шкiдлива або небезпечна, коли вiн може зловживати нею"1 .

У сучасне поняття благодiйностi вкладається широкий змiст (вiд звичайної матерiальної допомоги до меценатства), що уособлює як високi моральнi принципи, так i громадський рiвень розумiння необхiдностi здiйснення програм соцiальної реабiлiтацiї тих категорiй населення, якi потребують пiдтримки. Московська дослiдниця Ґ.М.Ульянова зазначає, що "термiн "благодiйнiсть" стосується сфери громадської активностi, пов'язаної з передачею юридичними й фiзичними особами... грошових та матерiальних засобiв, а також iз особистим спiвробiтництвом приватних осiб у справi допомоги нужденним"2 . Iсторик iз Санкт-Петербурґа О.Р.Соколов акцентує: "Благодiйнiсть є добровiльна соцiальна дiяльнiсть, пов'язана з безплатною передачею матерiальних цiнностей, у тому числi й створених працею в процесi самої благодiйної дiяльностi, та спрямована на досягнення бiльшого соцiального добробуту"3 . Стосовно словосполучення "соцiальний добробут", дослiдник пояснює, що благодiйнiсть може розходитися як iз державною, так i з панiвною громадською думкою.

Таким чином, благодiйнiсть - це дiяльнiсть, завдяки якiй громадськi та приватнi ресурси добровiльно спрямовуються їхнiми власниками для допомоги окремим соцiально незахищеним групам людей, вирiшення суспiльних проблем, а також полiпшення умов громадського життя. Така пiдтримка надається не тiльки бiднякам, якi живуть у злиднях, а й тим людям (громадським активiстам, фахiвцям, представникам творчих професiй, учням i студентам) та некомерцiйним i неполiтичним органiзацiям, котрi вiдчувають нестачу в коштах для вирiшення iндивiдуальних, професiйних, культурних та суспiльних завдань4 .

У свою чергу пiд термiном "державна благодiйнiсть", який досить часто зустрiчається в публiкацiях, слiд розумiти опiку або соцiальне забезпечення з боку держави. Навiть тодi, коли заклад, створений громадськими зусиллями, потрапляє до сфери державного реґулювання та фiнансування, вiн змiнює свою соцiальну природу й не може вважатися благодiйним.

У Росiї проблема доброчинностi почала розглядатися з середини 50-х pp. XIX ст., коли в країнi розгорнулася публiчна дискусiя iз багатьох її аспектiв. Зокрема вже в перiод iз 1855 р. по 1881 р. iз цього питання було опублiковано близько 4 тис. книг i статей, що свiдчило про величезний iнтерес громадськостi до зазначеної проблеми5 . Особливо поглиблене теоретичне осмислення цього явища проглядалося з кiнця XIX ст. У пiдсумку до 1917 р. бiблiографiя з даної теми налiчувала десятки тисяч найменувань спецiальних книг, брошур, статей i замiток у перiодичнiй пресi, видавалися журнали, присвяченi благодiйнiй тематицi. Найбiльш значнi публiкацiї було здiйснено Є.Д.Максимовим, П.I.Георгiєвським, В.Ф.Дерюжинським, С.К.Гогелем, М.М.Дмитрiєвим6 та iн. У них висвiтлювалися як загальнi риси благодiйностi, так i окремi її види та напрями. При цьому дослiдники акцентували увагу на непродуктивностi державної опiки, закликали робити ставку на розвиток громадського й приватного пiклування. Пiсля 1917 р. доброчиннiсть було визнано явищем класового (перш за все буржуазного) суспiльства. Тому ця проблема за радянських часiв зовсiм не дослiджувалася.

Тiльки наприкiнцi 80-х pp. XX ст. в СРСР, а пiсля його розпаду насамперед у Росiї, серед науковцiв вiдродився iнтерес до iсторiї благодiйностi (перш за все як позитивного фактора процесу модернiзацiї суспiльства). Сучаснi росiйськi дослiдники (Я.М.Щапов, Ґ.М.Ульянова, П.В.Власов, М.В.Фiрсов, О.К.Павлова, О.Р.Соколов7 та iн.) за останнi пiвтора десятилiття чимало зробили щодо вивчення цiлого спектра питань з указаної проблематики, придiливши значну увагу доб-

стр. 160


рочинностi як явищу суспiльного життя, державнiй полiтицi iз цього питання в рiзнi перiоди вiтчизняного минулого, прояву благодiйностi в її iсторичному розвитку, мiсцю й ролi у вирiшеннi соцiальних та культурно-освiтнiх проблем суспiльства, iдейно-моральному й соцiальному пiдґрунтю такої дiяльностi, поширенню її в середовищi пiдприємцiв та iнших груп населення.

Українськi науковцi теж придiляють дедалi бiльшу увагу вивченню iсторiї вiтчизняної благодiйностi. Пояснюється це як недослiдженiстю проблеми, так i тим, що доброчинна дiяльнiсть є одним iз механiзмiв практичної взаємодiї суспiльства й держави, характеризується своєрiдними органiзацiйними формами, соцiальними прiоритетами й особистими прагненнями благодiйникiв, соцiально значущими результатами. На сьогоднi iсторiя вiтчизняної благодiйностi ще тiльки на стадiї наукової розробки. Зокрема С.I.Поляруш, Ф.Я.Ступак, Ю.I.Гузенко, О.М.Донiк, Г.В.Степаненко розглядали становлення й функцiонування мережi iнституцiй громадської, церковної, земської благодiйностi, приказiв державної опiки в Українi переважно на реґiональному рiвнi у XIX - на початку XX ст. та в роки Першої свiтової вiйни8 .

Багато дослiдникiв зверталися до персональної iсторiї - дiяльностi окремих вiдомих доброчинцiв, серед яких насамперед слiд назвати родини цукрозаводчикiв Терещенкiв, Харитоненкiв, катеринославського громадського дiяча й пiдприємця О.М.Поля, одеського купця й промисловця Г.Г.Маразлi та iн.9 Деяких аспектiв благодiйної дiяльностi пiдприємцiв, зокрема в галузi освiти й соцiальної полiтики стосовно робiтникiв, торкнулася Т.I.Лазанська10 . Як атрибут громадянського суспiльства доброчиннiсть аналiзувалася в публiкацiї М.Ф.Дмитрiєнко та О.В.Яся, котрi показали як iсторичний аспект порушеного питання, так i головнi риси сучасної благодiйностi11 .

У пiдсумку студiї з вiтчизняної благодiйностi характеризуються фрагментарнiстю, а сама проблема переважно розглядається на реґiональному рiвнi. Досi не написано iсторiї благодiйностi в Українi, не створено цiлiсної наукової картини її розвитку, у тому числi в XIX - на початку XX ст., коли всi сфери економiчного, соцiального й духовно-культурного життя бiльшої частини українських земель перебували пiд впливом державних iнститутiв Росiйської iмперiї.

Iсторiя української благодiйностi - складова й невiд'ємна частина нацiонального минулого. її витоки та поширення нерозривно пов'язанi з етно- й культурогенезом в Українi й особливо з прийняттям християнства (988 p.). З утвердженням нової вiри та заснуванням церковної органiзацiї поширилося цiлеспрямоване опiкування знедолених i немiчних. Релiгiя стала рушiйною силою розвитку доброчинностi, яка визнається нормою християнської моралi й утiленням чеснот справжнiх її представникiв. У середнi вiки та новi часи церква й, зокрема, монастирi були центрами соцiальної допомоги знедоленим i незаможним, виконуючи три основнi функцiї: забезпечення нужденних грошима й натуральними продуктами (милостиня), лiкування та навчання.

Така благодiйнiсть церкви, крiм релiгiйних мотивiв, обумовлювалася вiдповiдними постановами. Церковний статут 996 р. покладав опiку хворих, iнвалiдiв, жебракiв та iнших соцiально незахищених категорiй населення на духiвництво, визначивши десятину на утримання монастирiв, храмiв та лiкарень i притулкiв при них12 . Не випадково в сучасних словосполученнях "сестра милосердя" й "брат милосердя" збереглася пам'ять про те, що першими людьми, якi присвятили себе шляхетнiй справi догляду за знедоленими, були тi, хто прийняв чернечу обiтницю.

Водночас заснування благодiйних закладiв та опiкування ними, право "подання" на будiвництво церкви набуло поширення серед можновладцiв, заможних громадян, а згодом - братських органiзацiй та козацтва. Розвитку доброчинностi

стр. 161


в середнi вiки також сприяло ктиторство, коли певна особа споруджувала або вiдновлювала церкву, вiдмовляючись вiд своїх прав на неї. В умовах вiдсутностi української державностi в литовсько-польську добу багато княжих родiв, церковних дiячiв, мiсцевих урядникiв протегували розвитковi української культури й освiти, опiкувалися православною церквою, соцiально незахищеними категорiями населення. Хрестоматiйною стала згадка про роль князя К.Острозького, митрополита П.Могили в оборонi православної церкви та розвитку української культури13 .

Протягом XVI-XVIII ст. важливу роль у справi пiднесення нацiонально-релiгiйної свiдомостi українського народу вiдiгравали громадськi органiзацiї мiщанства - братства, якi багато уваги придiляли влаштуванню шпиталiв, притулкiв, лiкарень, шкiл, друкарень, реставруванню соборiв, моральному й церковно-релiгiйному вихованню молодi. Iз появою на полiтичнiй аренi козацтва воно перебирає на себе функцiї головного захисника нацiонально-релiгiйних iнтересiв українцiв. Особливо слiд згадати гетьмана П.Сагайдачного, який iз усiм Вiйськом Запорiзьким записався до київського Богоявленського братства, матерiально допомагав київськiй, львiвськiй та луцькiй братським школам. Створення пiд час Визвольної вiйни середини XVII ст. Української козацької держави каталiзувало змiцнення самосвiдомостi, утвердило почуття єдностi й нацiональної гiдностi народу. Гетьмани та козацька старшина опiкувалися православною церквою, яка тодi нерозривно пов'язувалася з народнiстю, була головним чинником iснування нацiональної культури. Гетьмани Богдан Хмельницький, Iван Мазепа, полковники Михайло Миклашевський, Костянтин Мокiєвський, кошовий Петро Калнишевський та iншi залишили свiй незгладимий слiд в iсторiї вiтчизняної благодiйностi й меценатства.

Зi свого боку простий народ намагався зарадити знедоленим, усiляко допомагаючи церквi в цiй справi. Так, Павло Алеппський - син антiохiйського патрiарха, подорожуючи Україною в 1654-1656 pp., у своєму описi вiдзначив шпиталi, що "в усiй країнi козакiв, на кожнiй вулицi та в кожному селi побудованi для їхнiх бiднякiв i сирiт.., якi слугують їм притулком; на них ззовнi багато образiв; хто до них заходить, дає їм милостиню"14 . I далi: "У козакiв є безлiч удiв та сирiт, бо з часiв появи гетьмана Хмеля й до сьогоднi не припиняються страшнi вiйни. Протягом усього року, по вечорах, iз заходом сонця цi сироти ходять по всiх домiвках просити милостиню, спiваючи хором гiмни Пресвятiй Дiвi приємним, захоплюючим душу наспiвом; їхнiй голосний спiв чутно на великiй вiдстанi. Закiнчивши спiв, вони отримують з тiєї хати милостиню грошима, хлiбом, харчами чи iншим, необхiдним для пiдтримки їх iснування"15 . Ще один iноземець, французький iсторик XVIII ст. Ж.-Б.Шерер, засвiдчив: "У Малоросiї при кожнiй церквi, без винятку, є лiкарня або лазарет, де люди, справдi бiднi й нездатнi себе забезпечити, доглянутi коштом церкви, залежно вiд її прибуткiв. Найперше, чого вчать молодь, це є повага й шана до людей похилого вiку"16 . За даними О.М.Лазаревського, у 40-х pp. XVIII ст. на територiї семи полкiв Лiвобережної України нараховувалося 589 шпиталiв, бiльшiсть з яких - у сiльськiй мiсцевостi17 .

Таким чином, християнське вчення стало основою благодiйностi на українських землях в умовах iснування традицiйного суспiльства. Слiд зазначити, що благодiйнi вчинки здiйснювалися i як масова реакцiя наслiдування, моди, моральної спокути грiхiв, самоствердження в суспiльствi. До останньої чвертi XVIII ст. взаємини влади й суспiльства iз соцiальними групами, якi потребували допомоги, реґулювалися традицiями церковного милосердя, селянської громади, етикою певних соцiальних груп. Вiдтак пiклування про найбiднiшi прошарки населення в Українi мало церковно-громадський характер та цiлком залежало вiд iнiцiативи окремих осiб. Загалом же "дух доброчинностi в українському народi виявляв-

стр. 162


ся iнтенсивнiше, нiж будь-де, з одного боку, унаслiдок пiднесення релiгiйного почуття, яке постiйно загострювалося боротьбою за свободу вiри, з iншого, - унаслiдок такого соцiального ладу того часу, який не стримував, а, навпаки, розвивав особистий почин та громадську самодiяльнiсть"18 .

Росiйська ж традицiя в цьому планi суттєво вiдрiзнялася вiд української, де централiзована влада iз середини XVI ст. намагалася поставити благодiйнiсть пiд контроль, надати їй органiзованих форм. В епоху Петра I проглядалася спроба створити єдину систему громадської опiки методами жорсткого державного примусу й реґулювання. I коли з останньої чвертi XVIII ст., за часiв Катерини II, українське суспiльство остаточно стало складовою загальноросiйського, втративши залишки громадських свобод i самоврядування, воно мало пiдпорядковуватися iмперськiй системi управлiння соцiальними процесами. Самодержавна влада намагалася повнiстю пiдпорядкувати собi громадське життя, що не могло оминути й такого, здавалося б, нейтрального щодо влади, але важливого для суспiльства явища, як доброчиннiсть. Попри деякi послаблення в окремi перiоди протягом XIX - початку XX ст. державного контролю, постiйно проглядалися спроби влади нав'язати власнi стандарти, використовувати засоби благодiйностi для реалiзацiї своїх цiлей, а вiдтак придушити те, що завжди було найбiльш привабливим у благодiйностi - вiльну соцiальну творчiсть, реалiзацiю власних проектiв "кращого майбутнього"19 .

Iз кiнця XVIII ст. благодiйнiсть в Українi поступово видозмiнюється вiд церковно-громадської до державно-громадської. Пiд керiвництвом держави, яка визнала власну соцiальну вiдповiдальнiсть, органiзовуються новi форми утримування окремих соцiально незахищених груп людей, змiцнюються традицiї громадської доброчинностi там, де цiлi влади та суспiльства збiгалися. Вiдповiдно фiнансування соцiальних програм здiйснювалося державою, церквою, рiзними громадськими органiзацiями й приватними особами.

Рiзнобiчнi прагнення держави, пов'язанi з iлюзiєю гармонiйної спiвпрацi влади й суспiльства у сферi благодiйностi, збереження своєї соцiальної опори, змiцнення корпоративної системи, особливо чiтко проглядалися в першiй половинi XIX ст., що призвело до виникнення таких складних за своєю соцiальною природою, внутрiшньо суперечливих, державно-громадських iнститутiв, як Прикази громадської опiки, Вiдомство установ iмператрицi Марiї, Iмператорське людинолюбне товариство. Так, указ 1775 р. "Про установи для управлiння ґубернiй" передбачав вирiшення проблеми пiдтримки найбiднiших представникiв рiзних станiв - дворян, купцiв, мiщан, вiльних селян - через створення Приказiв громадської опiки, в яких чiтко визначався прiоритет держави. На них покладалося влаштування й утримування притулкiв для дiтей та дорослих, лiкарень, будинкiв працi, народних шкiл тощо. Створення вiдповiдних приказiв було обумовлено компромiсом держави й приватної iнiцiативи, її iнтеграцiї (залучення коштiв насамперед представникiв дворянського стану) до державної системи соцiальної опiки. Адже прикази фiнансувалися державою тiльки при заснуваннi (15 тис. руб.). Надалi, за законом, на створення рiзних закладiв їм дозволялося примножувати капiтал за рахунок фiнансових операцiй, ведення самостiйної господарської дiяльностi й добровiльних пожертв20 . Згiдно з тим же указом 1775 р. засновувалися органи дворянської опiки й мiськi сирiтськi суди - установи, за участi яких дворяни, купцi та мiщани пiд контролем держави мали пiклуватися про вдiв та сирiт, нужденних представникiв своїх станiв.

Епоха Олександра I, в якiй замерехтiла лiбералiзацiя громадського життя (звичайно, це стосувалося вищих прошаркiв суспiльства), вiдзначалася певною активiзацiєю доброчинностi. 1811 р. завдяки зусиллям представникiв дворянства виникло "Харкiвське товариство благодiяння", в якому активно працювали брати

стр. 163


Г.Ф. та А.Ф.Квiтки. До 1817 р., коли товариство припинило свою дiяльнiсть, воно надало допомогу 149 родинам, опiкувалося долею 17 хлопчикiв-сирiт дворянського стану, вiдкрило iнститут шляхетних дiвчат21 . На хвилi патрiотичного пiднесення значний сплеск благодiйностi спостерiгався пiд час вiйни 1812 р.

Об'єднання державної опiки й громадської благодiйностi в першiй половинi XIX ст. найбiльш повно проявилося в дiяльностi Вiдомства установ iмператрицi Марiї й Iмператорського людинолюбного товариства. Так, iз 1797 р. дружина Павла I Марiя Федорiвна, яка активно займалася доброчиннiстю, стала опiкуватися на державному рiвнi санкт-петербурзькими й московськими виховними будинками. 1828 р. всi навчальнi й благодiйнi заклади, якi перебували пiд її безпосередньою опiкою, утворили особливе вiдомство - IV вiддiлення Власної його iмператорської величностi канцелярiї. Iз приєднанням деяких iнших закладiв це об'єднання в 1854 р. отримало назву "Вiдомство установ iмператрицi Марiї". Уже на той час йому пiдпорядковувалося 228 благодiйних, навчальних i кредитних закладiв, з яких близько двох десяткiв - в українських мiстах22 . Iмператорське людинолюбне товариство, яке перебувало пiд опiкою царської родини (засноване 1816 р. представниками петербурзької знатi), ставило за мету утримувати по всiй країнi навчально-виховнi, лiкувальнi, благодiйнi заклади, насамперед притулки й богадiльнi23 . Левова частка фiнансового забезпечення дiяльностi цих товариств надходила з державної скарбницi.

Iз приходом до влади Миколи I (грудень 1825 р.) активнiсть у сферi доброчинностi почала спадати, що було викликано прагненням уряду пiсля повстання декабристiв i революцiйних рухiв в Європi поставити пiд тотальний контроль громадське життя, новою спробою загнати благодiйнiсть у жорсткi рамки вироблених державою правил i повного її пiдпорядкування. Це вiдбилося й на дiяльностi зазначених об'єднань, якi в 30-х-40-х pp. XIX ст., вiдчуваючи спад громадської iнiцiативи, переживали застiй. Створення ж нових доброчинних товариств ускладнювалося тим, що затвердження статуту кожного з них вимагало "височайшого" дозволу. До того ж у березнi 1848 р. iмператор наклав таємну заборону на заснування нових благодiйних органiзацiй, уважаючи, що надавати допомогу нужденним слiд шляхом особистих пожертвувань або через Прикази громадської опiки (заборона була скасована 1859 р.)24 . I хоча справа пiдтримки знедолених перебувала пiд контролем державних вiдомств, пiд особистою опiкою царської родини, усе ж чимало благодiйникiв i тодi вiдстоювали право на соцiальну творчiсть, можливiсть впливати на непросте життя так, як особисто їм здавалося правильним та потрiбним.

Твердження найвiдомiшого дореволюцiйного дослiдника доброчинностi Є.Д.Максимова ("за старого порядку вiдкриття приватних благодiйних товариств, тобто до 1862 р., на всьому величезному просторi Росiї iснувало й бiльш-менш правильно функцiонувало тiльки 8 благодiйних товариств"25 ), яке неодноразово повторюється в сучасних працях з iсторiї доброчинностi, не вiдповiдає дiйсностi. Згiдно з найбiльш повним оглядом благодiйностi, зробленим канцелярiєю установ iмператрицi Марiї 1901 р., у перiод мiж 1801 р. i 1855 р. виникло 101 товариство, а ще ранiше, до 1801 р. - 9. I це без урахування тих об'єднань, якi припинили свою дiяльнiсть на час анкетування26 .

У 30-х-40-х pp. XIX ст. в найбiльших українських мiських центрах було засновано низку фiлантропiчних органiзацiй загального типу, зокрема "Київське товариство допомоги бiдним", "Одеське жiноче благодiйне товариство", "Благодiйне товариство в мiстi Кам'янцi-Подiльському", "Харкiвське благодiйне товариство", "Миколаївське благодiйне товариство"27 та iн. Ними керували дружини ґенерал-ґубернаторiв або iнших мiсцевих сановникiв, тому вони були в основному дамськими. Поряд iз цим дворяни, офiцери у вiдставцi, купцi засновували спiлки для

стр. 164


допомоги бiдним людям. Так, засновуючи 1833 р. Київське товариство допомоги бiдним (1888 р. воно отримало нову назву - Благодiйне товариство), заможне жiноцтво поставило собi за мету виявляти бiднякiв, якi соромляться просити милостиню, i надавати їм допомогу, але не тiльки грошима та речами першої необхiдностi, а й пошуком вiдповiдної роботи28 . Патронат iз боку дружин київських ґенерал-ґубернаторiв, зрозумiло, полегшував для об'єднання вирiшення багатьох органiзацiйних питань. Особливо товариство розширило коло своїх дiй, коли отримало у своє розпорядження садибу Я.Я.Сулими по вул. Лютеранськiй, 16. У "Сулимiвцi" були влаштованi притулки, їдальнi, навчальнi, лiкувальнi та рiзнi допомiжнi заклади, якi розпочали роботу 1859 р. (у завершеному виглядi благодiйне мiстечко остаточно оформилося до середини 1880-х pp.)29 . Подiбну картину створення протягом другої половини XIX ст. кiлькох благодiйних установ спостерiгаємо в дiяльностi Харкiвського благодiйного товариства, заснованого 1843 р.30 Узагалi, фiлантропiя, як одна з можливостей самовираження, прояву суспiльної iнiцiативи, набула особливого значення для жiнок, що яскраво проглядалося протягом останньої третини XIX - на початку XX ст., коли реалiзувалося чимало великих благодiйних починань.

Пiд впливом соцiально-економiчних змiн, спричинених реформами Олександра II, у влади почало формуватися нове ставлення до добровiльних товариств, якi вiдбивали появу незалежної громадської думки, нової суспiльної свiдомостi й прагнення до самостiйної дiяльностi. Поразка Росiї в Кримськiй вiйнi розцiнювалася як нацiональне приниження, що викликало громадську активнiсть, спрямовану на лiбералiзацiю суспiльного життя та модернiзацiю економiки31 . Скасування крiпосного права, розвиток ринкових вiдносин спричинили величезнi зрушення в структурi населення України. Процес урбанiзацiї призвiв до поступового збiльшення населення мiст, що вiдбувалося переважно за рахунок колишнiх селян. Поряд iз цим поглиблювалася соцiальна поляризацiя населення, частина якого неспроможна була пристосуватися до умов ринкової економiки. Поява маси знедолених i безробiтних стала серйозною соцiальною, економiчною й психологiчною проблемою, за вирiшення якої довелося взятися на всiх рiвнях: державному, мунiципальному, земському та iндивiдуальному. В умовах, коли уряд неспроможний був забезпечити бодай мiнiмальний догляд стосовно знедолених прошаркiв суспiльства, коли сфера соцiального забезпечення ще не розвинулася, доброчиннiсть була важливим чинником матерiальної пiдтримки певних категорiй населення i своєрiдним засобом згладження суспiльної напруги.

Водночас соцiально-економiчний та духовно-культурний розвиток країни вимагав пiдвищення загальноосвiтнього рiвня населення, створення мережi навчальних закладiв iз пiдготовки фахiвцiв, опiки над незаможною учнiвською й студентською молоддю, заснування установ охорони здоров'я для забезпечення медичним обслуговуванням нижчих суспiльних верств, пiдтримки культурно-мистецьких закладiв i окремих митцiв. Суттєвим джерелом фiнансування цих галузей суспiльного життя були добровiльнi пожертвування.

Розвиток капiталiзму з притаманними йому соцiально-економiчними суперечностями та новими об'єктивними потребами обумовив розширення завдань i зростання ролi благодiйностi, яка стала вiдносно доступним видом громадської Дiяльностi. I хоча в дiях влади не проглядалося продуманої полiтичної лiнiї iз цього питання, визнання важливої ролi громадських iнiцiатив щодо вирiшення нагальних проблем суспiльства, уряд робив певнi кроки до ослаблення бюрократичних перепон у заснуваннi доброчинних органiзацiй, визнав новi соцiальнi прiоритети й форми благодiйної дiяльностi, надав деякi пiльги й переваги тим, хто брав У нiй участь, оскiльки така активнiсть полегшувала тягар державних витрат на Допомогу бiдним. Закон 1862 р. передавав право затвердження статутiв вiдповiд-

стр. 165


них товариств безпосередньо мiнiстровi внутрiшнiх справ32 . Законодавчий акт був реакцiєю на посилення громадської активностi в сферi доброчинностi. Зокрема 1861-1863 pp. до Мiнiстерства внутрiшнiх справ надiйшли клопотання про дозвiл на вiдкриття 43 благодiйних товариств i товариств взаємодопомоги - бiльше, нiж за весь перiод царювання Миколи I33 . Переконавшись в ефективностi такої процедури, уряд 1869 р. передав цьому ж мiнiстерству всi повноваження щодо затвердження статутiв громадських та приватних доброчинних закладiв34 . Згiдно iз законом, процедура вiдкриття фiлантропiчних установ хоча й спрощувалася, проте вимоги до їхнього фiнансового забезпечення були високими. Держава нерiдко дивилася на благодiйнi проекти як на додатковий тягар, як на нав'язування їй нових витрат. Благодiйний заклад дозволялося вiдкривати тiльки тодi, коли вiн був забезпечений усiм необхiдним для iснування. При цьому розраховувати при його заснуваннi на лотереї та iншi випадковi й ненадiйнi доходи не допускалося. Тож утiлити в життя власний доброчинний проект мали змогу тiльки досить заможнi громадяни. У цьому контекстi законодавчий акт 14 грудня 1877 p., який дозволив присвоювати новоствореним закладам iмена благодiйникiв, ще бiльше стимулював до таких iнiцiатив, якi визначалися десятками й сотнями тисяч рублiв35 .

Простiр для громадської iнiцiативи значно розширився зi створенням земських та мiських органiв самоврядування. Запровадження 1864 р. земств призвело до поступової лiквiдацiї Приказiв громадської опiки. Так, у "Положеннi про губернськi та повiтовi земськi установи" зазначалося, що до їхнього вiдома належало "завiдування земськими благодiйними закладами й iншi заходи опiки; спроби припинення жебрацтва, пiклування про спорудження церков"36 (тобто опiка соцiально незахищених громадян у межах своїх територiй, якi ранiше належали до вiдомства приказiв).

Видiливши в окремi напрями дiяльностi медичне обслуговування та освiту, земства за браком коштiв iз часом обмежили коло опiкуваних чiтко окресленим континґентом осiб, що справдi потребували допомоги. Необхiднiсть iндивiдуального пiдходу до малозахищених громадян призвела до того, що вони поступово вiдмовилися вiд бiльшостi стацiонарних закладiв пiклування, замiнивши їх патронатом. На утриманнi земств залишилися богадiльнi й будинки для психiчно хворих. З iншого боку, вони змушенi були урiзноманiтнити форми пiдтримки рiзних категорiй зубожiлого населення37 . Мiськi управи також видiлили в окремi напрями освiту, охорону здоров'я й традицiйну благодiйнiсть. Певний вiдсоток коштiв iз бюджету (залежно вiд його розмiру) спрямовувався на утримання благодiйних закладiв i надання матерiальної допомоги нужденним. Якщо одеське самоуправлiння 1900 р. витратило на це 301 тис. руб. (пiсля Петербурґа й Москви цей показник був третiм у країнi), то київське - у декiлька разiв менше38 . У рештi великих українських мiст iз кiнця XIX ст. справа соцiальної опiки збiднiлого населення поступово перейшла до дiльничних попечительств, створених мiськими управами, якi надавали матерiальну пiдтримку, медичну допомогу, працевлаштовували39 . Наприклад, за даними 1909 p., київське мiське самоуправлiння на допомогу нужденним витратило 222 тис. руб.40 Особливо роль органiв мiсцевого самоврядування зростала пiд час неврожаїв, стихiйних лих, епiдемiй, коли вони брали на себе завдання налагодження дешевого харчування та безкоштовного лiкування, органiзацiю громадських робiт.

Реформи Олександра II активiзували й дiяльнiсть церкви в цьому напрямку. У серпнi 1864 р. було затверджено положення про парафiяльнi попечительства при православних церквах, якi мали опiкуватися храмами в господарському планi, просвiтництвом дiтей, нужденними в межах своїх територiй. Будучи релiгiйно-громадськими установами, до складу яких входили священики й парафiяни, а основним джерелом надходжень були добровiльнi пожертви, вони в мiстах i селах

стр. 166


утримували притулки, будинки для людей похилого вiку та душевнохворих, школи, лiкарнi, споруджували й ремонтували храми, надавали знедоленим матерiальну пiдтримку41 .

Звернення представникiв рiзних соцiальних прошаркiв до нагальних проблем суспiльства в 60-х-70-х pp. XIX ст. сприяло оформленню органiзованих форм доброчинностi, якi стали провiдними в наступнi десятилiття - спецiальнi попечительства, комiтети, товариства, фонди, заклади та установи (усе це вiдбувалося в руслi загального пiднесення легальної громадської дiяльностi). Вони надавали можливiсть збiднiлим верствам населення отримати як матерiальну пiдтримку, так i включитися до бiльш-менш повноцiнного життя, що свiдчило про якiсно новий ступiнь розвитку суспiльства. Тодi ж вiдбулося суттєве змiщення вектора благодiйних зусиль. Опiка людей похилого вiку, дiтей, iнвалiдiв, скалiчених та вiдставних воякiв вiдсувалася на другий план. Натомiсть на першому стояли сприяння освiтi, охоронi здоров'я й рiзнобiчна допомога мiськiй бiднотi, що дозволяло пом'якшити соцiальнi контрасти, пiдняти рiвень мiської гiгiєни, грамотностi простолюду42 .

Пiсля деякого спаду доброчинної дiяльностi в 1880-х рр,, викликаного суспiльним невдоволенням пiдсумками пореформеного розвитку й помiркованою урядовою полiтикою пiсля вбивства Олександра II, у наступнi роки й аж до 1917 р. вона невпинно зростала завдяки активностi рiзних прошаркiв громадянства. Уряд, намагаючись контролювати процеси в сферi благодiйностi, координувати дiї громадськостi, наприкiнцi XIX ст. змушений був iнiцiювати органiзацiйнi й законодавчi заходи проти зубожiння робочого люду. У червнi 1897 р. Мiнiстерство внутрiшнiх справ затвердило нормативний статут для товариств допомоги бiдним, який стосувався тих об'єднань, що здiйснювали доброчиннiсть загального типу. Рiзке зростання кiлькостi таких органiзацiй у країнi i їхнi важливi соцiальнi функцiї змусили уряд полегшити процедуру заснування, запропонувавши їм зразок статуту. Дозвiл на вiдкриття цих товариств вiдтепер надавав губернатор43 . Спрощення процесу вiдкриття благодiйних органiзацiй передбачало посилення вiдповiдальностi й контролю мiсцевих органiв влади, а право затвердження спецiалiзованих доброчинних об'єднань залишалося, як i ранiше, за мiнiстром внутрiшнiх справ.

Iз затвердженням у березнi 1906 р. "Тимчасових правил про товариства та союзи" для завiдування справами вiдкриття, реєстрацiї, заборони та закриття цих органiзацiй було створено ґубернськi в справах про товариства присутствiя на чолi з главою мiсцевої адмiнiстрацiї. Особи, якi бажали створити якесь об'єднання, зобов'язанi були подати про це письмову заяву губернаторовi, котрий мав право призупинити дiю будь-якого з них, а стосовно його закриття вносив вiдповiдну пропозицiю на засiдання присутствiя44 . Остаточно право ґубернатора вiдкривати фiлантропiчнi спiлки закрiплювалося указом 1911 р. "Про змiни порядку затвердження статутiв благодiйних закладiв i правил для завiдування ними"45 .

На початку XX ст. в Українi вже вiдзначалося становлення певних елементiв системи соцiального захисту, що поєднували державнi, церковнi, становi, земськi, мiськi, рiзних громадських товариств i окремих осiб благодiйнi заклади. Причому установи двох останнiх видiв щодо своєї кiлькостi та охоплення тих, хто потребував опiки, посiдали провiдне мiсце в суспiльствi. Так, скликаний 1910 р. з метою обмiну досвiдом i координацiї дiй численних iнституцiй I Всеросiйський з'їзд дiячiв доброчинностi констатував iснування в iмперiї 4762 таких об'єднань i 6278 закладiв вiдповiдного спрямування. При цьому лише 25% їхнього бюджету становили надходження з державної скарбницi, вiд земств, мiст i станових установ, а 75% - добровiльнi кошти громадян (понад 60 млн. руб.)46 . Водночас бiльшiсть благодiйникiв, якi брали участь у роботi громадських, земських i мiських

стр. 167


товариств та закладiв усе бiльше усвiдомлювали свою дiяльнiсть як опозицiйну, спостерiгаючи явний розрив мiж результатами власних зусиль i рiзким зростанням соцiальних груп, якi потребували рiзнобiчної допомоги.

Таким чином, глибокi змiни в суспiльствi, розпочатi реформами 60-х-70-х pp. XIX ст., суттєво розширили соцiальну базу для розвитку доброчинностi на українських землях, що позначилося на масштабах, формах та напрямах такої дiяльностi. Iз чогось особливого, ознаки представникiв вищих прошаркiв суспiльства, вона стала нормою життя чималої кiлькостi пiдданих iмперiї - купцiв та промисловцiв, iнтелiґентiв i чиновникiв, працiвникiв земських i мiських органiв самоврядування, мiщан та навiть селян. У нових умовах дiяльнiсть державних установ, станових об'єднань, церковнопарафiяльних попечительств виявилася неспроможною впоратися iз соцiальними проблемами суспiльства, що стало на шлях модернiзацiї всiх сфер життя. Головною силою в дiлянцi благодiйностi вiдтепер стали земськi й мiськi установи, громадськi органiзацiї та окремi приватнi особи. Громадськiсть намагалася оперативно реагувати на конкретнi проблеми суспiльства, прагнула шукати реальних шляхiв полiпшення становища соцiально незахище-них категорiй спiввiтчизникiв, виявляла дедалi бiльший iнтерес до заснування й утримання вiдповiдних органiзацiй i закладiв.

Особливо це стосувалося купцiв та промисловцiв, якi добре розумiлися на методах найбiльш ефективного використання доброчинних капiталiв. Дiловi кола, зосередивши у своїх руках чималi кошти, були тим соцiальним прошарком, який потенцiйно забезпечував матерiальнi передумови для зростання благодiйностi. Здебiльшого доброчиннi органiзацiї об'єднували лiберальну iнтелiґенцiю й соцiально орiєнтованих пiдприємцiв, були найбiльш доступним видом громадської дiяльностi. Розгортали вони свої благодiйнi акцiї як на релiгiйно-моральних, так i прагматичних засадах. Зокрема в купцiв релiгiйний чинник вiдiгравав важливу роль у мотивацiї добродiйних учинкiв. У переважнiй бiльшостi вийшовши з низiв, кращi представники буржуазiї зберiгали традицiї та релiгiйнiсть народу, якi були моральним стрижнем духовностi й культури. До того ж заможнiсть у тi часи в суспiльнiй думцi асоцiювалася з таким моральним поняттям, як вiдповiдальнiсть. Серед купцiв (особливо це стосувалося старообрядцiв) побутувала думка, що Бог за багатство зажадає вiдповiдi. Тому фiлантропiя розглядалася як особлива мiсiя, як виконання призначеного Всевишнiм обов'язку. Цей чинник також впливав на те, що благодiйна дiяльнiсть ставала родинною традицiєю та передавалась з поколiння в поколiння47 .

Звернення промисловцiв i комерсантiв до доброчинностi мотивувалося й суто прагматичними пiдходами. Iндивiдуальнi пожертви, членство в благодiйних органiзацiях були засобом досягнення офiцiйного й суспiльного визнання, пiдвищення авторитету власного iменi та iмiджу родини. Найбiльш заможнi пiдприємцi окремо жертвували великi суми грошей на заснування вiдповiдного закладу 8 тiєю метою, щоб створити рекламу своїм дiям. Нерiдко участь у доброчиннiй дiяльностi набувала однiєї з форм задоволення пихи й амбiцiйностi дiлової людини, а меценатство, колекцiонування творiв мистецтва мотивувалося бажанням утвердити в очах оточуючих високий стандарт життя, перейняти вiд придворного свiту один з атрибутiв аристократизму.

До того ж влада завжди високо цiнувала зусилля благодiйникiв як додаткове джерело фiнансування державних завдань, стимулюючи цей процес вiдповiдними атрибутами. За суттєвi пожертвування вони отримували звання, чини, посади" нагороджувалися орденами, входили до штату Iмператорського людинолюбного товариства, Вiдомства установ iмператрицi Марiї та iнших об'єднань, якi перебували пiд опiкою царської родини, набували статусу державних службовцiв. Особливо така практика спостерiгалася наприкiнцi XIX - на початку XX ст., у пе-

стр. 168


рiод бурхливого розвитку капiталiзму й поглиблення соцiальних суперечностей. Як констатувала Комiсiя з перегляду статуту про цивiльну службу, "маючи на увазi пожвавлення благодiйностi й з метою залучення заможних приватних осiб до пожертвувань на справу громадської опiки, члени рiзних доброчинних товариств та закладiв, якi не мають нiяких службових обов'язкiв, зрiвнянi статутами й штатами цих установ до осiб, котрi перебувають на державнiй службi, до того ж за посадою їм присвоєнi нерiдко досить високi чини..."48 .

У такий спосiб уряд намагався стимулювати розвиток громадських iнститутiв, часто не вкладаючи в цю справу анi копiйки. На тлi незначних за розмiрами державних субсидiй значення приватних пожертв було вагомим, особливо з боку дiлових кiл. Вiдповiдно рiзнi жалуванi атрибути з боку влади пiдвищували соцiальний статус та престиж жертводавцiв, особливо це стосувалося тих заможних купцiв i промисловцiв, якi були вихiдцями з нижчих соцiальних прошаркiв49 .

Iз середини XIX ст. у пiдприємницькому середовищi почали складатися певнi психологiчнi стереотипи й поведiнка стосовно пожертвувань на суспiльнi потреби. Участь у доброчиннiй дiяльностi купцiв i промисловцiв набула форми престижної соцiальної поведiнки. На багатьох великих пiдприємствах уже з кiнця XIX ст. вiдрахування на навчальнi та лiкувальнi заклади, рiзнi соцiальнi потреби стали обов'язковими. Поряд iз цим благодiйна дiяльнiсть демонструвала чималi громадськi потенцiї купцiв i промисловцiв, якi яскраво розкривалися в роботi їхнiх представникiв в органах мiського й, деякою мiрою, земського самоврядування. Iз переходом до сфери їх компетенцiї багатьох лiкарень, установ громадської опiки й навчальних закладiв протягом останньої чвертi XIX ст., практика пiдприємницької благодiйностi отримала новi стимули для розвитку. Спектр її мотивiв розширювався за рахунок появи нового, котрий росiйська дослiдниця Ґ.М.Ульянова назвала "мотивом довiри до громадського самоврядування"50 . Ця практика значною мiрою трималася на участi самих купцiв та промисловцiв у мунiципальнiй дiяльностi. Найбiльш далекогляднi з них дедалi виразнiше вiдчували мiцнiший зв'язок iз суспiльством, майбутнє якого було немислиме без розвитку освiти, науки й культури, що спиралися на мiцну економiку.

Iлюстрацiєю глибокого розумiння буржуазiєю необхiдностi дбати про громадськi iнтереси можуть бути слова пiдприємця Iзраїля Бродського - батька вiдомих промисловцiв, фiнансистiв i меценатiв Лазаря та Лева, який при кожному доброчинному пожертвуваннi зазначав: "Я даю не тому, що менi хочеться давати, а тому, що я розумiю, що треба й необхiдно давати"51 .

В Українi на початку XX ст. статус найбiльшого благодiйного центру мав Київ, де громадська доброчиннiсть набула великих розмiрiв, а її вплив був вiдчутний у багатьох сферах життя мiста. Наприклад, 1913 р. тут налiчувалося 86 благодiйних органiзацiй i товариств, з яких 47 надавали допомогу бiднякам, малолiтнiм та людям похилого вiку, 15 - скалiченим i хворим, а 24 - незаможним учням та студентам. За даними лише по 56 органiзацiях (не враховуючи найбагатше Благодiйне товариство), їхнi капiтали становили 6072600 руб., щорiчнi надходження - 1075500 руб., а витрати - 915400 руб.52 Поряд iз цим заможнi громадяни, серед яких видiлялися родини Терещенкiв, Бродських, Деґтерьових, Попових, Симиренкiв, Демидових, I. I. Фундуклей, Г.П.Ґалаґан та iншi, протягом Другої половини XIX - на початку XX ст. засновували на власнi кошти лiкарнi, притулки, гiмназiї та училища, дитячi садки, споруджували церкви, фiнансували роботу культурно-мистецьких закладiв, якi й донинi слугують киянам.

Чимало заможних громадян, серед яких видiлялися пiдприємцi, пiклувалися про добробут спiввiтчизникiв, розвиток закладiв соцiальної та освiтньої сфери в тих реґiонах, де вони народилися або проживали й де зосереджувалися їхнi дiловi iнтереси. Яскравим прикладом у цьому планi була дiяльнiсть родин проми-

стр. 169


с ловцiв та землевласникiв Терещенкiв i Харитоненкiв, якi жертвували на потреби суспiльства мiльйони рублiв. Насамперед це стосувалося мiст, в яких вони зросли як пiдприємцi, - вiдповiдно Глухiв та Суми. На початку XX ст. завдяки пiклуванню цих доброчинцiв мiста перетворилися на впорядкованi, забезпеченi вiдповiдною iнфраструктурою центри53 .

У Києвi найбiльше одноразове пожертвування приватної особи за весь час iснування мiста зробив 1898 р. купець М.П.Деґтерьов, заповiвши свої капiтали й нерухомiсть у сумi 2,5 млн. руб. Через чотири роки на частину цих грошей було зведено комплекс благодiйних закладiв - 13 капiтальних будiвель, якi перебували у вiданнi мiської управи та утримувалися на вiдсотки з решти пожертвуваних коштiв54 . У Катеринославi на капiтал (понад 750 тис. руб.), наданий купцем i гласним мiської думи I.М.Алексеєнком, 1912 р. були спорудженi дитяча лiкарня, амбулаторiя, богадiльня для жiнок похилого вiку, якi утримувалися на вiдсотки з решти пожертвуваних коштiв55 . Цей капiтал також був найбiльшим iз пожертвуваних коли-небудь Катеринославу.

З останньої третини XIX ст. доброчиннiсть починає набувати специфiчної ролi в соцiальному поступi, коли виявляється її випереджаючий, соцiально новаторський характер щодо аналогiчної дiяльностi державних iнституцiй. Iз того часу чiтко проглядається iнновацiйний характер громадської благодiйностi, яка випереджала соцiальнi стандарти, що домiнували в практицi держави, а нерiдко й у свiдомостi суспiльства56 . Тут слiд назвати в першу чергу спорудження дешевого мiського житла, вiдкриття закладiв iз догляду за дiтьми пiд час перебування батькiв на роботi, заснування землеробських колонiй та ремiсничих притулкiв (перевиховання й реабiлiтацiя малолiтнiх правопорушникiв), просвiтницьких установ та iнших соцiальних iнститутiв. Вони вперше з'явилися як пiдсумок громадської доброчинної дiяльностi й приватних проектiв, без яких важко уявити сучасне суспiльство.

Серед таких прикладiв слiд назвати Київське товариство денних притулкiв для дiтей робiтничого класу, створене цiлковито завдяки органiзаторськiй iнiцiативi мiсцевої iнтелiгенцiї та пожертвуванням заможних громадян. Поштовхом до його заснування став одноденний перепис населення в мiстi в березнi 1874 р. за участi членiв Пiвденно-Захiдного вiддiлу Росiйського географiчного товариства. Вiдвiдавши помешкання робiтникiв, вони були враженi жалюгiдним станом дiтей, котрих матерi-поденницi залишали без нагляду вдома. Створюючи товариство, його органiзатори поставили собi за мету полiпшення їх становища шляхом повної денної опiки в утримуваних ним притулках i пiклування про долю вихованцiв, якi досягли шкiльного вiку, улаштовуючи їх до навчальних i професiйних закладiв57 .

Зiбранi необхiднi кошти, за iнiцiативою членiв Київської громади (насамперед Л.М.Драгоманової та К.I.Чубинської), дали змогу в травнi 1875 р. вiдкрити перший громадський дитсадок на 40 осiб, котрий називався денним дитячим притулком58 . Наприкiнцi 1890-х pp. це товариство, яке складалося з майже 200 членiв, утримувало чотири дитячi притулки для дiтей робiтникiв, де перебувало 355 дiтей59 . 1901 р. в Києвi розпочала свою дiяльнiсть ще одна аналогiчна органiзацiя - Товариство сприяння вихованню й захисту дiтей. Завдяки активним заходам його членiв уже наступного року по вул. Великiй Василькiвськiй розпочав роботу дитсадок для дiтей незаможних мешканцiв мiста60 .

Деннi притулки для дiтей робiтничого класу й народнi дитячi садки стали попередниками дошкiльних закладiв, якi з'явилися в першi роки радянської влади. Однак бiльшовицький режим подбав про те, щоб затушувати ту роль, яку вiдiгравали iнтелiґенцiя, насамперед українська, та окремi заможнi громадяни в створеннi й дiяльностi, уперто насаджуючи думку, що громадськi притулки для

стр. 170


дiтей - завоювання соцiалiстичної революцiї. У зв'язку з цим академiк С.О.Єфремов залишив у своєму "Щоденнику" в березнi 1924 р. такий запис: "На вулицях розвiшанi плакати: "Бережiть дитячi садки - завоювання революцiї". Як це розумiти, яким чином дитячi садки, котрi були перед революцiєю, можуть бути її завоюванням?"61 .

Прикладом пом'якшення окремими благодiйниками такої актуальної соцiальної проблеми, як робiтниче житло, є спорудження пiдприємцями Терещенками в Києвi нiчлiжних притулкiв. У мiстi була вiдсутня розгалужена система ви-наймання дешевих примiщень, не велося приватне спорудження недорогого житла для робiтникiв, оскiльки не iснувало заохочувальних стимулiв. Iндиферентнiсть держави щодо цiєї проблеми, вiдсутнiсть необхiдних коштiв у мiського самоврядування та загалом нерозвинена iндустрiя недорогого житлового будiвництва спонукали насамперед промисловцiв дбати про помешкання як для робiтничого класу, так i декласованого елемента. Вони усвiдомлювали, що питання житла є не тiльки економiчною проблемою, а й складовою соцiальної полiтики62 .

Санiтарна комiсiя Київської думи в лютому 1879 p., пiсля обстеження нiчлiжних притулкiв, розташованих у робiтничих кварталах, дiйшла висновку, що для полiпшення жалюгiдного становища чорноробiв та люмпен-пролетарiату необхiдно органiзувати в мiстi чотири-п'ять нових притулкiв. Однак питання про органiзацiю київською владою нових нiчлiжок так i не було розв'язане63 . У цiй ситуацiї до справи пом'якшення житлової проблеми для знедолених мешканцiв мiста взялися Федiр та Микола Терещенки, якi, вiдповiдно, 1882 р. на Подолi й 1885 р. на Бессарабцi, у районах скупчення робiтничого люду, власним коштом спорудили притулки, розрахованi на 500 осiб кожний64 . Наприкiнцi XIX ст. у Києвi iснувало 12 нiчлiжок на 1280 мiсць, тисяча з яких припадала на два притулки братiв Терещенкiв. До того ж iншi приватнi нiчлiжки брали 5 коп. за добу, а їхнi - були безплатними65 .

Значна увага придiлялася органiзацiї трудової допомоги нужденним, улаштуванню будинкiв працелюбства, де громадяни не тiльки отримували одяг, їжу та житло, а й мали змогу заробити собi копiйку на прожиття. 1895 р. пiд опiкою дружини царя Олександри Федорiвни було засноване "Попечительство трудової допомоги", завдання якого полягало в координацiї дiй по створенню вiдповiдних закладiв, що мали боротися не тiльки з безробiттям, а й iз професiйним жебрацтвом66 . До цiєї роботи були залученi чималi громадськi сили, якi сприяли тому, що в процесi розвитку будинки працелюбства трансформувалися iз закладiв для надання тимчасової роботи у великi установи з широкою дiяльнiстю, рiзноманiтними формами трудової допомоги всiм бажаючим. I вже 1900 р. на українських землях вони функцiонували в усiх губернських центрах, а також у таких мiстах, як Одеса (2 будинки), Миколаїв, Марiуполь, Нiжин. Усього на той час у країнi iснувало 195 аналогiчних закладiв67 .

Об'єктивна потреба суспiльства в освiчених громадянах, у забезпеченнi постiйно зростаючої економiки фахiвцями й грамотними робiтниками, недостатня увага уряду до просвiтництва народу обумовили той факт, що освiтня галузь стає прiоритетним об'єктом доброчинностi на межi ХIХ-ХХ ст. Така дiяльнiсть усе бiльше набуває важливого суспiльного характеру. Громадська iнiцiатива й благодiйнi капiтали сприяли розвитковi всiх ланок системи освiти - вiд заснування громадських органiзацiй та установ, якi займалися поширенням освiти серед бiдного населення, до створення професiйних навчальних закладiв усiх рiвнiв. Найбiльш вiдчутних зусиль у цьому планi, поряд iз iнтелiгенцiєю, докладали пiдприємцi, вiддаючи перевагу розвитковi професiйно-технiчної й комерцiйної освiти. Так, наприкiнцi 90-х pp. XIX ст. - на початку XX ст. у мiстах засновуються товариства розповсюдження комерцiйної освiти, якi стали тiєю органiзацiйною формою, з до-

стр. 171


помогою якої буржуазiя фiнансувала цей вид освiти. Завдяки органiзацiйним i фiнансовим зусиллям переважно купецьких та iнших аналогiчних об'єднань у багатьох українських мiстах до 1917 р. функцiонувала мережа комерцiйних училищ та торговельних шкiл68 .

Пiдтримуючи органiзацiйнi заходи наукової iнтелiгенцiї, дiловi кола сприяли й становленню в той час в Українi вищої спецiальної освiти. Кошти, наданi ними, виявилися вирiшальним чинником при заснуваннi на межi ХIХ-ХХ ст. Київського полiтехнiчного, Катеринославського гiрничого, Харкiвського й Київського комерцiйних iнститутiв. Спрямовуючи пожертви до сфери освiти, купцi та промисловцi не тiльки керувалися престижем, а й розглядали їх як своєрiдну форму довготривалого вкладення капiталу в умовах розвитку ринкових вiдносин. Спецiальна освiта в пiдприємницькому середовищi стала визнаватися як фактор, що сприяв якiсним змiнам в управлiннi торгiвельними закладами й промисловими пiдприємствами69 .

Прагматизм капiталiстiв в останнi два десятилiття XIX ст. спонукав їх при багатьох заводах засновувати народнi училища, вечiрнi класи для пролетарiв, недiльнi читання та рiзного рiвня професiйнi навчальнi заклади. У першi роки XX ст., за даними української дослiдницi В.I.Кiзченко, при пiдприємствах України функцiонувало близько 110 шкiл для дiтей робiтникiв. Найбiльше їх було створено на цукрозаводах (44). На той же час було також засновано 49 нижчих ремiсничих навчальних закладiв, в яких навчалися 3,3 тис. учнiв. Тому багато в чому завдяки органiзацiйним та матерiальним зусиллям промисловцiв серед робiтникiв України вiдсоток грамотних напередоднi революцiї 1905-1907 pp. досяг 50,8%, тодi як серед усього населення краю вiн не перевищував 20%70 .

Iншим напрямом громадської благодiйностi по пiдтримцi освiтньої сфери, який набув широкого розвитку, було надання рiзнобiчної допомоги незаможним учням i студентам. Iз 80-х pp. XIX ст. в українських мiстах iз мережею середнiх та вищих навчальних закладiв активно розвивали свою дiяльнiсть товариства допомоги нужденним учням гiмназiй i реальних училищ, студентам унiверситетiв та iнститутiв. Допомога насамперед передбачала внесення плати за навчання, створення стипендiальних фондiв, спорудження гуртожиткiв i їдалень, надання грошової допомоги, пiдтримку в рiзних невiдкладних випадках71 . I хоча дiяльнiсть доброчинних органiзацiй та окремих осiб не могла вирiшити всiх проблем освiти в Українi, а надана ними пiдтримка була далеко неадекватною тiй потребi, яку вiдчувала школа, усе ж саме благодiйнiсть значною мiрою компенсувала мiзерне фiнансування державою цiєї важливої для суспiльства сфери.

Доброчиннiсть не тiльки дворянства, а й iнших суспiльних прошаркiв iз останньої третини XIX ст. активно поширюється й на культурну сферу. Такiй дiяльностi бiльш пасує термiн "меценатство", коли громадська iнiцiатива та приватнi кошти сприяють розвитковi культури, мистецтва, лiтератури, музики, стимулюють творчу активнiсть митцiв. Меценатську дiяльнiсть вирiзняє яскраво виражена суспiльна спрямованiсть, що проявляється в заснуваннi окремими особами на свої кошти суспiльно корисних культурних установ, у пожертвуваннi музеям власних колекцiй, у вiдкриттi широкого доступу до приватних зiбрань, у наданнi матерiальної пiдтримки талановитим митцям, насамперед творчiй молодi, У фiнансуваннi спорудження храмiв тощо.

У цьому напрямку в указаний перiод найбiльший внесок зробили заможнi пiдприємцi. Зростання їхнiх статкiв та економiчної могутностi супроводжувалося змiною соцiального статусу, запозиченням звичок i способу життя аристократiв. Прилучення до освiти, культури, розвиток естетичних смакiв сприяли усвiдомленню ними суспiльного значення меценатства та колекцiонування творiв мистецтва72 . Мабуть, нiколи ще iнтерес та потяг до мистецтва, художньої творчостi

стр. 172


й культури в пiдприємницькому середовищi Росiї не мали такого масового та всеосяжного характеру, як на межi ХIХ-ХХ ст., хоча захоплення це викликалося iнодi не тiльки безкорисливою любов'ю до мистецтва, а й престижнiстю, надiйним вкладенням капiталу.

Той час сучасники не випадково називали "медiчiвським" перiодом в iсторiї культури Росiї за небувалий розмах меценатської дiяльностi буржуазiї, натякаючи цим самим на вiдомого iталiйського мецената епохи Вiдродження Медiчi. Як вiдзначають сучаснi росiйськi iсторики, у реальному життi найбiльш цивiлiзована частина пiдприємцiв та творча iнтелiґенцiя були органiчно поєднанi, а не ворожi один одному, у чому тривалий час нас переконували73 . В Українi серед таких пiдприємцiв гiдне мiсце належить членам родини Терещенкiв, Харитоненкiв, Симиренкiв, Ханенкiв, О.М.Полю, Г.Г.Маразлi та iншим, якi своєю меценатською й особливо колекцiйною дiяльнiстю наприкiнцi XIX - на початку XX ст. об'єктивно сприяли збереженню для наступних поколiнь надбань української, росiйської й зарубiжної культури, створили власнi музеї, ґалереї й бiблiотеки, що вже за їхнього життя або пiсля смертi стали загальним надбанням, матерiально пiдтримували й стимулювали подальшу творчу дiяльнiсть художникiв, лiтераторiв, музикантiв. У цьому контекстi слiд згадати київський Музей мистецтв iменi Богдана та Варвари Ханенкiв, який донинi залишається найкращим вiтчизняним зiбранням творiв зарубiжного мистецтва, Нацiональний художнiй музей України, Днiпропетровський iсторичний музей iм. Д.I.Яворницького, Київську рисувальну школу (1876-1901).

Особливої ваги набувала благодiйнiсть у роки воєнного лихолiття, що яскраво засвiдчив перiод Першої свiтової вiйни. З її початком улiтку 1914 р. активiзацiя благодiйної дiяльностi в країнi сягнула найвищого рiвня, вiдзначаючись розгалуженою мережею установ рiзного типу. Самодержавний уряд об'єктивно був нездатний власними силами перебудувати всi галузi суспiльного життя для успiшного ведення вiйни. Тому поряд зi зростанням централiзованої допомоги постраждалим вiдбувся сплеск доброчинностi за безпосередньої iнiцiативи самих громадян. Охопленi патрiотичним почуттям, вони все бiльше усвiдомлювали право кожного спiввiтчизника, який опинився в скрутному становищi, на певний соцiальний захист. Уже до кiнця 1914 р. було створено низку фiлантропiчних об'єднань, товариств, комiтетiв, попечительств для допомоги хворим, пораненим та скалiченим фронтовикам, їхнiм родинам, дiтям-сиротам, iншим категорiям цивiльного населення, якi фiнансувалися як державою, церквою, так i громадськiстю. На громадськi кошти засновувалися лазарети, притулки, облаштовувалися санiтарнi поїзди, виготовлялися лiки й медико-санiтарне обладнання та речi, жертвувалися грошi, одяг, продукти харчування й iн. Багато громадян, насамперед молодь, безоплатно працювали в рiзних лiкувальних та благодiйних закладах. Iз лiта 1915 р. дiяльнiсть громадських доброчинних органiзацiй у величезних розмiрах була спрямована на допомогу бiженцям та жителям прифронтових територiй74 .

Усе ж найбiльш вiдчутну гуманiтарну допомогу на українських землях надавали ґубернськi, повiтовi, мiськi, обласнi й фронтовi комiтети Всеросiйського земського союзу (ВЗС) i Всеросiйського союзу мiст (ВСМ) iз допомоги хворим та пораненим воїнам, до роботи в яких були залученi представники рiзних соцiальних груп. Земський i Мiський союзи та їхнi мiсцевi комiтети, якi спиралися на земства й думи, були багато в чому спорiдненими органiзацiями за своєю структурою, загальним спрямуванням i завданням дiяльностi. Спочатку цi громадськi об'єднання, згiдно з вимогою уряду, мали надавати переважно медично-санiтарну допомогу хворим та пораненим воякам у внутрiшнiх районах. Проте вже з 1915 p., пiд тиском вимог воєнного часу й за значної фiнансової пiдтримки держави вони розширюють коло своїх завдань, спрямовуючи зусилля на рiзнобiчну допомогу

стр. 173


вiйськовослужбовцям у районах бойових дiй, на облаштування, лiкування й забезпечення роботою бiженцiв у прифронтовiй смузi та в тилу, на боротьбу з епiдемiями, беруться за виконання пiдрядiв iз забезпечення армiї предметами першої необхiдностi, опiкуються скалiченими фронтовиками75 . У пiдсумку Земський i Мiський союзи частково перебрали функцiї державних органiв, стаючи в багатьох випадках їхнiм конкурентом. У першу чергу це стосувалося медико-санiтарної справи.

У багатьох мiстах i повiтах українських губернiй дiяли вiддiлення заснованих ще до вiйни та з її початком загальноросiйських благодiйних органiзацiй, якi перебували пiд опiкою царської родини й наближених до неї осiб. Це насамперед Тетянинський комiтет iз надання тимчасової допомоги потерпiлим вiд воєнних дiй, Товариство повсюдної допомоги постраждалим на вiйнi солдатам та їхнiм сiм'ям, Романiвський комiтет, Комiтет великої княгинi Єлизавети Федорiвни, Олександрiвський комiтет iз опiки поранених та iн.76 Хоча в роботi цих органiзацiй було багато формалiзму, iснували рiзнi бюрократичнi перепони, усе ж завдяки зусиллям широких кiл громадськостi вони зробили значний внесок у роки вiйни в справу опiки воїнiв i цивiльного населення.

Значну пiдтримку потерпiлим спiввiтчизникам на українських землях надавали рiзнi нацiональнi доброчиннi об'єднання, насамперед українське Товариство допомоги населенню Пiвдня Росiї, яке постраждало вiд воєнних дiй (створене в Києвi восени 1914 p.), Польський центральний комiтет допомоги жертвам вiйни, Центральний громадянський комiтет Царства Польського, а також Єврейський комiтет допомоги жертвам вiйни, якi мали в багатьох українських мiстах свої вiддiлення77 .

Займаючись практичною роботою на нивi гуманiтарної допомоги, представники української iнтелiгенцiї, студентства, буржуазiї й деякою мiрою дворянства прилучалися до громадської дiяльностi, набували навичок плiдного спiвробiтництва. У пiдсумку все це призвело до зростання українського впливу в громадському життi. У керiвних органах найбiльших органiзацiй благодiйного спрямування, якi дiяли на територiї краю в указаний перiод, працювало багато вiдомих згодом дiячiв Української революцiї, котрi вiдiграли значну роль в об'єднаннi нацiонально-свiдомих елементiв у тилу й на фронтi. Особливо з розвитком дiяльностi комiтетiв Мiського й Земського союзiв Пiвденно-Захiдного фронту масовий доступ на службу в їхнiх закладах отримали українська iнтелiгенцiя та студентська молодь, якi проходили справжнiй вишкiл громадської роботи у важких умовах воєнного часу, що стало в пригодi пiд час революцiї78 .

Таким чином, доброчиннiсть на українських землях у XIX - на початку XX ст. була важливою складовою суспiльного життя, хоча така дiяльнiсть, як правило, не здатна вирiшити жодне з нею ж поставлених завдань власними силами, без державної пiдтримки. Розвиваючись в умовах iмперської влади, перебуваючи пiд контролем вiдповiдних структур, якi нерiдко iнiцiювали заснування тiєї чи iншої органiзацiї й здiйснювали її фiнансування, вона змушена була пiдпорядковуватися стандартам, якi нав'язувалися державою, використовувати власнi засоби для реалiзацiї її цiлей. З останньої третини XIX ст. суттєвi змiни в соцiально-економiчному життi надали нового iмпульсу розвитковi благодiйностi в Українi, насамперед громадської, яка характеризувалася сплеском соцiальної творчостi, рiзноманiтними органiзацiйними формами й напрямами застосування, соцiальними прiоритетами та особистими прагненнями благодiйникiв. Особливо це стосувалося нової активної сили суспiльства - пiдприємцiв. I хоча безкорисливiсть деяких доброчинних учинкiв можна поставити пiд сумнiв, однак соцiальний змiст та суспiльне значення такої дiяльностi важко заперечувати. Саме духовно вмотивована благодiйнiсть набувала найбiльшого соцiального ефекту. Заслуга її є незаперечною в справi гуманiзацiї суспiльства, що яскраво засвiдчив досвiд XIX - початку XX ст.

стр. 174


1 Ключевский В. Добрые люди Древней Руси. - М., 1896. - С. 3.

2 Ульянова Г.Н. Благотворительность московских предпринимателей: 1860-1914 гг. - М., 1999. - С. 8.

3 Соколов А.Р. Российская благотворительность в XVIII-XIX веках (к вопросу о периодизации и понятийном аппарате) // Отечественная история. - 2003. - N6. - С. 153.

4 Гусейнов А.Л., Апресян Р.Г. Этика. - М., 2000. - С. 411.

5 Межов В.И. Благотворительность в России. Библиографический указатель книг и статей на русском языке, вышедших в России в период царствования императора Александра И. - СПб., 1883.

6 Максимов Е.Д. Очерки земской деятельности в области общественного призрения. - СПб., 1895. - 105 с; Его же. Общественная помощь нуждающимся в историческом развитии ее в России. - СПб., 1906. - 79 с; Георгиевский П.И. Призрение бедных и благотворительность. - СПб., 1894. - 118 с; Дерюжинский В.Ф. Заметки об общественном призрении. - М., 1897. - 115 с; Гогелъ С.К. Объединение и взаимодействие частной и общественной благотворительности. - СПб., 1908. - 145 с; Дмитриев М.Н. Дома трудолюбия. - СПб., 1900. - 271 с.

7 Щапов Я.Н. Благотворительность в дореволюционной России: национальный опыт и вклад в цивилизацию // Россия в XX веке. Историки мира спорят. - М., 1994. -С. 84-88; Фирсов М.В. История социальной работы в России. - М., 1999. - 248 с; Благотворительность в России. Социальные и исторические исследования: Сб. - СПб., 2001. - 837 с; Власов П.В. Благотворительность и милосердие в России. - М., 2001. - 443 с; Павлова O.K. Благотворительность в России X-XVIII веков. Тенденции и особенности развития // Клио. - 2003. - N3. - С. 122-131; Соколов А.Р. Указ. соч. - С. 147-158.

8 Поляруш С. I. Становлення i дiяльнiсть органiв державної опiки та громадської благодiйностi на Лiвобережнiй Українi (1775-1918 pp.): Дис. ... канд. iст. наук. - К., 1996. - 209 с; Ступак Ф.Я. Благодiйнi товариства Києва (др. пол. XIX - поч. XX ст.). - К., 1998. - 208 с; Його ж. Прикази громадської опiки в Українi. - К., 2002. - 87 с; Гузенко Ю.I. Становлення i дiяльнiсть громадських благодiйних об'єднань на Пiвднi України в другiй половинi XIX - на початку XX ст. (на матерiалах Херсонської губернiї): Дис. ... канд. iст. наук. - К., 2004. - 240 с; Донiк О.М. Дiяльнiсть громадських органiзацiй i товариств у справi допомоги вiйськовим та цивiльному населенню в Українi у роки Першої свiтової вiйни (1914-1918 pp.) // Проблеми iсторiї України XIX - початку XX ст.: Вип. IV. - К., 2002. - С. 155-182; Степаненко А.В. Благотворительность православной церкви в Украине в период Первой мировой войны // Там само. - С. 133-154.

9 Ковалинский В.В. Меценаты Киева. - 2-е изд. - К., 1998. - 528 с; Его же. Семья Терещенко. - К., 2003. - 388 с; Донiк О.М. Родина Терещенкiв в iсторiї доброчинностi. -К., 2004. - 314 с; Шудрик I.О., Даниленко ЛА. Династiя Харитоненкiв. - Суми, 2003. -192 с; Платонов В. Человек-легенда: Александр Поль. - Днепропетровск, 2002. - 208 с; Григорий Григорьевич Маразли: меценат и коллекционер: Сб. ст. - Одесса, 1995. - 288 с.

10 Лазансъка Т.I. Iсторiя пiдприємництва в Українi (на матерiалах торгово-промислової статистики XIX ст.). - К., 1999. - 281 с; її ж. "Прагнути до громадських справ" - девiз пiдприємницької родини Терещенкiв // Iсторiографiчнi дослiдження в Українi: Вип. 9. - К., 1999. - С 167-181; її ж. Витрати пiдприємцiв України по забезпеченню соцiальних потреб робiтничого класу наприкiнцi XIX ст. // Проблеми iсторiї України XIX - початку XX ст.: Вип. 1. - К., 2000. - С 114-136.

11 Дмитрiєнко М., Ясь О. Доброчиннiсть як атрибут громадянського суспiльства: iсторiя i сучаснiсть // Розбудова держави. - 1994. - N6. - С. 37-44.

12 Максимов Е.Д. Историко-статистический очерк благотворительности и общественного призрения в России. - СПб., 1894. - С. 5.

13 Ступак Ф.Я. Благодiйнi товариства Киева. - С. 20-24.

14 Ефименко А. Л. История украинского народа. - К., 1990. - С. 252.

15 Там же. - С. 252, 253.

16 Шерер Ж.-В. Лiтопис Малоросiї, або Iсторiя козакiв-запорожцiв та козакiв України, або Малоросiї. - К., 1994. - С. 67.

17 Лазаревский А. Статистические сведения об украинских народных школах и госпиталях XVIII в. // Основа. - 1862. - N5. - С. 82-89.

18 Ефименко П. Шпитали в Малороссии // Киевская старина. - 1883. - N4. - Т. 5. - С. 726, 727.

стр. 175


19 Соколов А.Р. Указ. соч. - С. 147.

20 Полное собрание законов Российской империи (далi - ПСЗ РИ). - Собр. 1. - 1775. - Т. 20. - N 14392.- С. 271.

21 Лапин В. Харьковское общество благотворения в 1812-1817 гг. Исторический очерк (по неизвестным документам). Оттиск из журнала "Киевская старина". - К., 1896. - С. 12, 13; Багалей Д.И., Миллер Д.П. История города Харькова за 250 лет его существования (с 1655-го по 1905-й год): В 2 т. - Харьков, 1912. - Т. 2. - С. 904-906.

22 ПСЗ РИ. - Собр. 2. - 1854. - Т. 29. - Отд. I. - N28612. - С. 840-844.

23 Там же. - Собр. 1. - 1816. - Т. 33. - N>26357. - С. 939.

24 Линденмейер А. Добровольные благотворительные общества в эпоху Великих реформ // Великие реформы в России. 1856-1874: Сборник. - М., 1992. - С. 286.

25 Максимов Е. Д. Очерк истории развития и современного положения общественного призрения в России // Общественное и частное призрения в России. - СПб., 1907. - С. 62.

26 Линденмейер А. Указ. соч. - С. 284.

27 С ту пак Ф.Я. Благодiйнi товариства Киева. - С. 44; Гузенко Ю.I. Указ. праця. - С. 65-67.

28 Годовой отчет Киевского благотворительного общества за 1898 г. - К., 1899. - С. 177.

29 Донiк О.М. Родина Терещенкiв в iсторiї доброчинностi. - С. 128, 129.

30 Харьковское благотворительное общество: Краткий очерк возникновения и деятельности. 1843-1895 гг. - Харьков, 1896. - С. 3-20; Поляруш С.I. Указ. праця. - С. 109.

31 Эйдельман Н. "Революция сверху" в России. - М., 1989. - С. 18.

32 ПСЗ РИ. - Собр. 2. - 1862. - Т. 37. - Отд. I. - N37852. - С. 26.

33 Линденмейер А. Указ. соч. - С. 288.

34 ПСЗ РИ. - Собр. 2. - 1869. - Т. 44. - Отд. I. - N46615. - С. 53.

35 Там же. - 1877. - Т. 52. - Отд. И. - N57978. - С. 306, 307.

36 Там же. - 1864. - Т. 39. - Отд. I. - N40457. - С. 2; N 40458. - С. 21.

37 Поляруш С. I. Указ, праця. - С. 150.

38 Максимов Е. Д. Очерк истории развития и современного положения общественного призрения в России. - С. 55.

39 Гогель С.К. Городские попечительства о бедных в провинциальных городах России // Труды Первого съезда русских деятелей по общественному и частному призрению. 8-13 марта 1910 г.: В 2 ч. - СПб., 1910. - Ч. 2. - С. 293.

40 Ульянова Г.Н. Благотворительность и общественное призрение // Россия. 1913 год. Статистико-документальный справочник. - СПб., 1995. - С. 389.

41 ПСЗ РИ. - Собр. 2. - 1864. - Т. 39. - Отд. I. - N41144. - С. 688-691.

42 Благотворительность и милосердие. - С. 113, 114.

43 Справочная книжка об обществах и союзах / Сост. В.К.Чарнолуский. - СПб., 1912. - С. 83-85.

44 Там же. - С. 3-9.

45 Поляруш С.I. Указ. праця. - С. 98.

46 Ульянова Г.Н. Благотворительность и общественное призрение. - С. 381; Труды Первого съезда русских деятелей по общественному и частному призрению. - Ч. 1. - С. 3, 4.

47 Донiк О.М. Родина Терещенкiв в iсторiї доброчинностi. - С. 107.

48 Боханов А.Н. Крупная буржуазия России (конец XIX в. - 1914 г.). - М., 1992. - С. 61.

49 Шепелев Л.Е. Отмененные историей. Чины, звания и титулы в Российской империи. - Л., 1977. С. 93.

50 Ульянова Г.Н. Благотворительность московских предпринимателей: 1860-1914 гг. - С. 249.

51 Ковалинский В.В. Меценаты Киева. - С. 223.

52 Всероссийская выставка в г. Киеве 1913 г. Художественно-иллюстрированный альбом. - К., 1913. - С. 150.

53 Донiк О.М. Родина Терещенкiв в iсторiї доброчинностi. - С. 54, 55; Скибицъка Т. Харитоненки // Пам'ятки України. - 1992. - N2/3. - С. 39, 40, 117, 118.

54 Благотворительные учреждения М.П.Дегтерева и приют Е.И.Дегтеревой за десятилетие 1902-1912 г. - К., 1913. - С. 6-8; Державний архiв м. Києва. - Ф. 163. - Оп. 35. - Спр. 12. - Арк. 21.

55 Болсуновський СМ. Катеринослав-Днiпропетровськ 225. Видатнi особистостi та обличчя мiста. - Днiпропетровськ, 2001. - С. 24.

56 Соколов А.Р. Указ. соч. - С. 154.

стр. 176


57 Деятельность Общества дневных приютов для детей рабочего класса за 1875-1911 гг. - К., 1913. - С. 47, 48.

58 Макаров А.Н. Малая энциклопедия киевской старины. - К., 2002. - С. 116.

59 Киевлянин. - 1899. - 1 апреля. - N91. - С. 3.

60 Центральний державний iсторичний архiв України в м. Києвi (далi - ЦДIАУК). -Ф. 707. - Оп. 227 (1902). - Спр. 65. - Арк. 2, 35.

61 Макаров А.Н. Указ. соч. - С. 117.

62 Лазансъка T.I. Витрати пiдприємцiв України по забезпеченню соцiальних потреб робiтничого класу наприкiнцi XIX ст. - С. 128.

63 Кулiнська С.Ю. Київ у другiй половинi XIX ст.: Дис. ... канд. iст. наук. - К., 1995. - С. 91.

64 Допiк О.М. Родина Терещенкiв в iсторiї доброчинностi. - С 123, 124.

65 Ковалинский В.В. Меценаты Киева. - С. 259.

66 Дмитриев М.Л. Указ. соч. - С. 100, 101.

67 Там же. - С. 222-240.

68 Нiколаєва Т.М. Роль пiдприємцiв України в розвитку професiйної освiти (остання третина XIX - початок XX ст.) // Укр. iст. журн. - 2005. - N1. - С. 88-91.

69 Разманова Н.А. Общественная инициатива торгово-промышленных кругов России и материальное обеспечение коммерческих училищ // Отечественная история. - 2004. - N2. - С. 78.

70 Кiзченко B.I. Культурно-освiтнiй рiвень робiтничого класу України напередоднi революцiї 1905-1907 pp. - К., 1972. - С. 27, 33, 41.

71 Ступак Ф.Я. Благодiйнi товариства Києва. - С. 82.

72 Бохапов А.Н. Коллекционеры и меценаты в России. - М., 1989. - С. 27-29.

73 Российское предпринимательство. XVI - начало XX в. К завершению исследовательского проекта Института российской истории РАН // Отечественная история. - 1998. - N6. - С. 48.

74 Допiк О.М. Дiяльнiсть громадських органiзацiй i товариств у справi допомоги вiйськовим та цивiльному населенню в Українi у роки Першої свiтової вiйни (1914-1918 pp.). - С. 155-182.

75 Краткий очерк деятельности Всероссийского земского союза. - М., 1916. - С. 6-9; Очерк деятельности Всероссийского союза городов. 1914-1915 г. - М., 1916. - С. 7, 8.

76 Допiк О.М. Дiяльнiсть громадських органiзацiй i товариств у справi допомоги вiйськовим та цивiльному населенню в Українi у роки Першої свiтової вiйни (1914-1918 pp.). - С. 156-159.

77 Справочная книжка по призрению раненых и увечных нижних чинов и их семейств (со всеми доп. и измен, по 1 февраля 1916 г.). - 2-е изд. / Сост. Гельмгольц. - К., 1916. - С. 62-67, 84-88, 131-134; ЦДIАУК. - Ф. 917. - Оп. 1. - Спр. 48. - Арк. 1-3.

78 Вестник Комитета Всероссийского союза городов Юго-Западного фронта. - 1916. - N1. - С. 52; N3. - С. 36; Дорошенко Д. Iсторiя України 1917-1923 pp. - Т. 1: Доба Центральної Ради. - Нью-Йорк, 1954. - С. 20.

The article is dedicated to the examination of such important social phenomenon on Ukrainian lands in the 19th - early 20th cc, as charity. Because of essential changes in social and economical life, charity raising was observed beginning from the last half of the 19th century, which was characterized by the splash of social activity, variety of organizational forms and usage tendencies, social priority and personal aspirations of benefactors. Especially it related to the new active society force - entrepreneurs.


© elibrary.com.ua

Постоянный адрес данной публикации:

https://elibrary.com.ua/m/articles/view/БЛАГОДIЙНIСТЬ-В-УКРАЇНI-XIX-початок-XX-ст

Похожие публикации: LУкраина LWorld Y G


Публикатор:

Олександр ПанКонтакты и другие материалы (статьи, фото, файлы и пр.)

Официальная страница автора на Либмонстре: https://elibrary.com.ua/Ukraine

Искать материалы публикатора в системах: Либмонстр (весь мир)GoogleYandex

Постоянная ссылка для научных работ (для цитирования):

БЛАГОДIЙНIСТЬ В УКРАЇНI (XIX - початок XX ст.) // Киев: Библиотека Украины (ELIBRARY.COM.UA). Дата обновления: 24.08.2014. URL: https://elibrary.com.ua/m/articles/view/БЛАГОДIЙНIСТЬ-В-УКРАЇНI-XIX-початок-XX-ст (дата обращения: 28.03.2024).

Комментарии:



Рецензии авторов-профессионалов
Сортировка: 
Показывать по: 
 
  • Комментариев пока нет
Похожие темы
Публикатор
Олександр Пан
Львiв, Украина
2051 просмотров рейтинг
24.08.2014 (3504 дней(я) назад)
0 подписчиков
Рейтинг
0 голос(а,ов)
Похожие статьи
VASILY MARKUS
Каталог: История 
3 дней(я) назад · от Petro Semidolya
ВАСИЛЬ МАРКУСЬ
Каталог: История 
3 дней(я) назад · от Petro Semidolya
МІЖНАРОДНА КОНФЕРЕНЦІЯ: ЛАТИНСЬКА СПАДЩИНА: ПОЛЬША, ЛИТВА, РУСЬ
Каталог: Вопросы науки 
7 дней(я) назад · от Petro Semidolya
КАЗИМИР ЯҐАЙЛОВИЧ І МЕНҐЛІ ҐІРЕЙ: ВІД ДРУЗІВ ДО ВОРОГІВ
Каталог: История 
7 дней(я) назад · от Petro Semidolya
Українці, як і їхні пращури баньшунські мані – ба-ді та інші сармати-дісці (чи-ді – червоні ді, бей-ді – білі ді, жун-ді – велетні ді, шаньжуни – горяни-велетні, юечжі – гутії) за думкою стародавніх китайців є «божественним військом».
9 дней(я) назад · от Павло Даныльченко
Zhvanko L. M. Refugees of the First World War: the Ukrainian dimension (1914-1918)
Каталог: История 
12 дней(я) назад · от Petro Semidolya
АНОНІМНИЙ "КАТАФАЛК РИЦЕРСЬКИЙ" (1650 р.) ПРО ПОЧАТОК КОЗАЦЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (КАМПАНІЯ 1648 р.)
Каталог: История 
17 дней(я) назад · от Petro Semidolya
VII НАУКОВІ ЧИТАННЯ, ПРИСВЯЧЕНІ ГЕТЬМАНОВІ ІВАНОВІ ВИГОВСЬКОМУ
Каталог: Вопросы науки 
17 дней(я) назад · от Petro Semidolya
ТОРГОВО-ЭКОНОМИЧЕСКАЯ ПОЛИТИКА ЕС В СРЕДИЗЕМНОМОРЬЕ: УСПЕХИ И НЕУДАЧИ
Каталог: Экономика 
26 дней(я) назад · от Petro Semidolya
SLOWING GLOBAL ECONOMY AND (SEMI)PERIPHERAL COUNTRIES
Каталог: Экономика 
32 дней(я) назад · от Petro Semidolya

Новые публикации:

Популярные у читателей:

Новинки из других стран:

ELIBRARY.COM.UA - Цифровая библиотека Эстонии

Создайте свою авторскую коллекцию статей, книг, авторских работ, биографий, фотодокументов, файлов. Сохраните навсегда своё авторское Наследие в цифровом виде. Нажмите сюда, чтобы зарегистрироваться в качестве автора.
Партнёры Библиотеки

БЛАГОДIЙНIСТЬ В УКРАЇНI (XIX - початок XX ст.)
 

Контакты редакции
Чат авторов: UA LIVE: Мы в соцсетях:

О проекте · Новости · Реклама

Цифровая библиотека Украины © Все права защищены
2009-2024, ELIBRARY.COM.UA - составная часть международной библиотечной сети Либмонстр (открыть карту)
Сохраняя наследие Украины


LIBMONSTER NETWORK ОДИН МИР - ОДНА БИБЛИОТЕКА

Россия Беларусь Украина Казахстан Молдова Таджикистан Эстония Россия-2 Беларусь-2
США-Великобритания Швеция Сербия

Создавайте и храните на Либмонстре свою авторскую коллекцию: статьи, книги, исследования. Либмонстр распространит Ваши труды по всему миру (через сеть филиалов, библиотеки-партнеры, поисковики, соцсети). Вы сможете делиться ссылкой на свой профиль с коллегами, учениками, читателями и другими заинтересованными лицами, чтобы ознакомить их со своим авторским наследием. После регистрации в Вашем распоряжении - более 100 инструментов для создания собственной авторской коллекции. Это бесплатно: так было, так есть и так будет всегда.

Скачать приложение для Android