— Привіт, трояндо. Ти сьогодні особливо чудова. Як ти зберігаєш цей царський вигляд, коли навколо так багато бур'янів і метушні?

— …

— Я часто приходжу до тебе, коли важко на душі. Не знаю, чуєш ли ти мене. Але твої пелюстки, твій стебло, твої колючки — вони як притча, яку можна розгадувати безкінечно. Ось дивлюся на твій бутон. Він ще закритий, але вже відчувається — всередині зароджується чудо.

— Ти думаєш, я не знаю, що таке страх? — відповідає мені тиша. — Подивися на мої колючки. Це моя захист. Але кожен день я ризикую розкритися, щоб хтось або щось могло дотикнутися до моєї серцевини.

— Так, колючки... Я теж виростив свої. Від обід, від зрад. Але вони не допомагають, а тільки відштовхують. Як ти вирішуєш відкритися?

— Я довіряю сонцю. І ранковій росі. І вітру. Іноді приходить садівник і відрізає мене. Але навіть тоді я радую того, хто тримає мене в руках. Страх зникає, коли розумієш: твоя краса не для тебе однієї. Вона для того, щоб її дарували.

— Складно дарувати себе, коли всередині порожнеча.

— А ти заглянь у свій корінь. Помниш, звідки ти родом? З землі, яка пахне дощем. З насіння, яке не боялося темряви, щоб пробитися до світла. Ти виріс. Ти стоїш. Це ли не привід для радості?

— Я часто порівнюю себе з іншими трояндами. У тих пелюстки більші, колір яскравіший. А у мене…

— У тебе унікальний відтінок. Немає двох однакових троянд. І не існує «правильної» троянди. Існує тільки твоя. Подивися на свої листя. Навіть з паутинкою, навіть з краплею дощу, яка важка, як сльоза. Ти є. І це чудо.

— Але що робити з колючками? Вони ранять тих, хто хоче наблизитися.

— Колючки — це межі. Не кожен достойний твоєї глибини. Але якщо хтось готовий терпіти уколи, щоб добратися до серцевини — це твій чоловік. Не відвертаються. А тим, хто боїться, можна подарувати погляд або легкий аромат здалеку.

— А ти ніколи не хочеш бути не трояндою, а, скажімо, ромашкою? Щоб всі любили тебе, зривали і гадали?

— Любити всіх — справа неба. Я обрала шлях цариці. Це самотність. Але в ньому є своя правда. Я цвітую не для всіх, а для того, хто вміє чекати і бачити.

— Дякую тобі. Мені стало легше. Я полiji тебе.

— Не поспішай. Просто сідь поруч. І слухай, як жужжать бджоли. Це також частина життя. Іноді потрібно не говорити, а просто бути. Як я.

— Я повернуся завтра. Розкажу тобі, що сталося.

— А я розпущу ще один бутон. Поки.

Що ми зрозуміли з цього розмови

Троянда — не просто квітка. Це дзеркало, в якому кожен бачить себе. Її мовчання гучніше будь-яких слів. У метушні ми забуваємо слухати. Слухати тишину, слухати природу, слухати себе. Розмова з трояндою навчає терпінню: не можна змусити бутон розкритися силою. Не можна прискорити щастя. Воно приходить, коли готові і ґрунт, і сонце, і крапелька ранкової роси. Ми часто скаржимося на колючки, але забуваємо, що вони — частина нашої захисту. Але якщо закритися занадто сильно, ніхто не побачить квітки. Вийдіть у сад. Саджайте троянди. Говоріть з ними. Вони не відповідають словами, але ви почуєте більше, ніж в галасливому місті.

Permanent link to this publication: