Приблизно в 170 році після Різдва Христового з боку Дунаю в Римську імперію вдерлися німецькі варварські племена, а перси зі сходу. На думку імператора Аврелія, порушення миру та спокою, котрі тривали багато років, відбулося лише з тієї причини, що римляни останнім часом занадто ліберально ставилися до християн, отож на них розгнівались язичницькі боги. Віруючі зазнали знущань, жорстокі тортури, однак майже ніхто з них не відрікся Христа. Більш того, мужність і готовність постраждати за свої переконання прихиляли на їхній бік ще більше число колишніх язичників.

         У 303 році Галерій, якого Діоклетіан[1] призначив своїм помічником, намовив імператора видати чотири укази, третій з яких примушував християн приносити жертви римським богам. Тих, що відмовилися його виконувати, катували вогнем, а потім вбивали.

         Проте в XXI столітті переважна більшість тих, котрі називають себе християнами, на роботі, в учбових закладах чи в будь-якому іншому місці воліють за краще не свідчити про віру в Ісуса Христа. Не заперечують своїм родичам, коли в поминальний тиждень їх кличуть на кладовище, аби покласти на могили їжу мертвим. Або ж ідуть з друзями до річки й святкують поганське свято. При цьому виправдовують себе словами апостола Павла:

         «Ідол у світі ніщо»[2], - забуваючи, що він так само сказав:

         «Язичники, приносячи жертви, приносять де́монам, а не Богові. Але я не хочу, щоб ви спільниками для де́монів стали!»[3]…

         Головний герой твору пастор Михайло після прикрого випадку звернувся по допомогу до нечесних людей, аби не зупиняти ремонт церковного дому. Здавалося, чинив він розсудливо, і багато з наших сучасників підтримали б його. Однак була ця мудрість не та, що «зве́рху походить, але земна, тілесна й де́монська»[4].

         Відав, за свою малодушність дасть відповідь перед Богом, адже до керівника церкви особливі вимоги. Заспокоював себе тим, що Ісус вернеться не сьогодні й не завтра, тому, прагнучи святості, ще матиме час  налагодити стосунки з Господом.

         Проте збагнув: часто-густо приносив себе в жертву не Богові, а тим, котрі пропонували легкі шляхи для вирішення негаданих проблем. Крім того, зустріч з Христом, коли «кожен прийме згідно з тим, що́ в тілі робив він, - чи добре, чи лихе́»[5], відбутися може щомиті!

         Основна думка повісті «ІНШОМУ СЛАВИ МОЄЇ НЕ ДАМ»: в Ісуса немає зго̀ди з бундючними політиками та поблажливими служителями церкви. Як тільки людина прагне поділити всю славу з Господом, у її гордовитому серці виникає непереборне бажання стати вищим за Нього. Проте з книг пророків добре відомо: фальшивих месій та апостолів Бог робить прокляттям і ганьбою перед народами всієї землі.

         «Від кожного, кому да́но багато, багато від нього й жадатимуть. А кому багато пові́рено, від того ще більше жадатимуть»[6], - це Ісусове застереження слід узяти до відома кожному, хто прагне необмеженої влади й шукає прихильності в людей…

          Автор закінчив магістратуру Київської Євангельської Теологічної семінарії, а також магістратуру інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка зі спеціальності «Літературна творчість, українська мова і література», що давало йому змогу спілкуватися з відомими творчими особистостями та християнськими лідерами різних деномінацій. Через те згадані проблеми знайомі йому не з чуток.  

Можливі збіги й будь-яка схожість з реальними особами або фактами мають випадковий характер.