Автор: I. I. КОЛЕСНИК

В iсторiографiчному есе розглядається проблема ментальностi українського радянського iсторика на матерiалах iнтелектуальної бiографiї вiдомого вченого й органiзатора науки Ф.Шевченка.

Умiння визначати перiоди, етапи в розвитку iсторичної науки, у життi та дiяльностi окремого iсторика - справа складна й вимагає вiд iсторiографа знання iсторичних подiй, їх якiсних змiн.

Перед дослiдником стоїть завдання з'ясувати справжню роль iсторика, яку вiдiграє вiн у розвитку iсторичної науки.

У життi та дiяльностi iсторикiв необхiдно показувати й те, що об'єднує їх iз сучасниками, i вiдрiзняє вiд них, а тим бiльше вiд попередникiв та послiдовникiв.

Федiр Шевченко

Слова Ф.П.Шевченка, винесенi в епiграф, можна сприймати i як свого роду "iсторiографiчний заповiт" iсторика, i як "настанову до дiї" дослiдникам його творчостi.

Замiсть вступу

"Iнтелектуальна генеалогiя" означає походження, родовiд, "родовий запис" iсторика. Iдеться про iнтелектуальнi й розумовi зв'язки iсторика з минулим i майбутнiм української iсторичної науки. Мета такої генеалогiї - визначити "iсторiографiчну нiшу" iсторика в сучаснiй українськiй iсторiографiї.

У даному випадку пропонується не тривiальна ювiлейна бiографiя Федора Павловича Шевченка з нагоди 90-рiччя вiд дня народження, а iсторiографiчне есе, мета якого полягає у визначеннi такої "речi в собi", як ментальнiсть українського радянського iсторика. Формат постатi Ф.Шевченка вiдбиває характернi риси та провiднi тенденцiї розвитку української iсторичної науки середини - другої половини XX ст.

Як вивчати феномен ментальностi iсторика? Це вкрай складна та дискусiйна проблема. Спробуємо запропонувати свою гiпотезу, робочу модель вивчення ментальних рис iсторика. Перша складова цiєї моделi - соцiокультурне тло, тобто подiєва канва бiографiї iсторика в контекстi стану iсторичної науки на певних етапах її розвитку. Друга складова нашої моделi - аналiз стилю мислення iсторика, знакових рис цього стилю, їх еволюцiї, трансформацiї, деформацiї в процесi творчостi та пiд впливом зовнiшнiх обставин. Ще один компонент моделi вивчення ментальностi iсторика - психолого-дiяльнiсний аспект творчостi (тип наукової дiяльностi, лiдерства, утворення наукової школи, органiзацiйно-адмiнiстративна робота тощо).

Iнтелектуальна бiографiя iсторика та метаморфози iсторичної науки в Українi

Наукова бiографiя знаного українського iсторика вивчалась традицiйно й репрезентована в довiдкових статтях словникiв, бiобiблiографiчних покажчиках, ювiлейних виданнях¹ . У науково-популярному нарисi Олени Апанович подано од-

Колесник Iрина Iванiвна - д-р iст. наук, професор, провiд, наук, спiвроб. Iнституту iсторiї України НАНУ.

стр. 178

ну з перших схем перiодизацiї творчої дiяльностi Ф.Шевченка за хронологiчним принципом - по декадах:

1. "40-вi роки. Найкращий в Українi знавець архiвiв.

2. 50-тi роки. Стаття "Про створення "Вступу до iсторичної науки"".

3. 60-тi роки. Вiдроджувач та будiвничий спецiальних iсторичних дисциплiн та окремих галузей iсторичної науки в Українi.

4. Кiнець 60-х - початок 70-х рокiв. Директор Iнституту археологiї Академiї наук УРСР.

5. 70-80-тi роки. Покарання. Старший науковий спiвробiтник Iнституту iсторiї АН УРСР.

6. Перша половина 90-х рокiв. У незалежнiй Українi"² .

Бiографiя iсторика є потужним чинником формування й вiдображення ментальних засад його творчої дiяльностi. Iнтелектуальнi бiографiї провiдних учених вiддзеркалюють i бiографiю науки, у полi якої вони реалiзуються.

Постать Ф.Шевченка, його iнтелектуальний родовiд, уособлює злети й падiння, досягнення й вади української радянської iсторичної науки, її дивовижнi метаморфози в контекстi iсторичних подiй, а також генетичний зв'язок з українською дореволюцiйною наукою та росiйською науковою традицiєю.

Бiографiя - це засiб вивчення механiзмiв формування ментальностi iсторика. Саме через iдейнi впливи, систему освiти кристалiзуються картина свiтосприйняття, розумiння iсторiї як науки, система фахових рис, iнтелектуальних преференцiй, справжнiх навичок ремесла iсторика.

Критерiєм схеми iнтелектуальної бiографiї Ф.Шевченка-iсторика, що пропонується в даному есе, є принцип домiнування того чи iншого виду його наукової дiяльностi та iдеологiчних констатацiй.

I перiод - "освiтнiй" (1933-1940 pp.). Це етап становлення, пошукiв i самовизначення: сiльське походження (народився 1914 р. на Подiллi), семирiчка, праця в колгоспi, на взуттєвiй фабрицi в Києвi, робiтфак при Київському iнститутi шкiряної промисловостi.

Вирiшальними у становленнi особистостi майбутнього iсторика стали роки навчання (1933-1937 pp.) у Московському iсторико-архiвному iнститутi, де були зосередженi кращi науковi сили, що уособлювали тяглiсть академiчної та радянської науки. Ремесло справжнього iсторика студент Ф.Шевченко опановував пiд проводом таких учених, як В.Пiчета, М.Тихомиров, М.Сперанський. Блискуче закiнчивши iнститут, Ф.Шевченко вступив до аспiрантури. Тут вiн зробив першi кроки як викладач курсу допомiжних дисциплiн.

II перiод - "архiвний" (1940-1950 pp.). Маючи фахову освiту, Ф.Шевченко обiймає низку високих посад у системi архiвiв СРСР у передвоєннi й воєннi часи, виявляючи хист органiзатора й ентузiаста архiвної справи. У 1940-1941 pp. вiн - директор Чернiвецького обласного архiву, 1941 р. - Краснодарського крайового архiву, 1942 р. - завiдувач архiву РНК Узбецької РСР, 1942-1943 pp. - начальник науково-видавничого вiддiлу Архiвного управлiння Української РСР, 1944 -1950 pp. - очолює кафедру архiвознавства в Київському унiверситетi.

III перiод - "академiчний" (1949-1956 pp.). З 1949 р. й протягом усього життя Ф.Шевченко - спiвробiтник Iнституту iсторiї АН УРСР. Завiдував вiддiлом iсторiї країн народної демократiї, входив до редколегiї журналу "Вiсник Академiї наук Української РСР". У 1950-1952 pp. обiймав посаду секретаря Президiї академiї.

Ф.Шевченко прийшов у структури української академiчної науки у важкий для неї час, коли українську iсторичну науку було остаточно позбавлено ознак нацiональної самобутностi й директивно вписано в радянський офiцiйний дискурс,

стр. 179

iдеологiчним символом якого стали "Тези до 300-рiччя возз'єднання України з Росiєю (1654-1954)", схваленi ЦК КПРС (1953).

Сутнiсть процесiв деформацiї, що вiдбувалися в межах української iсторичної науки, можна сконцентрувати у формулi: "роздержавлення української iсторичної концепцiї та одержавлення української iсторичної науки". Це означало, що українська iсторична наука була позбавлена ознак i рис "звичайної схеми" М.Грушевського та в препарованому виглядi iмплантована в систему радянської iсторичної науки. Iсторичний свiтогляд Ф.Шевченка, як i бiльшостi українських радянських iсторикiв, остаточно кристалiзується пiд впливом офiцiйної трiади радянської iсторiографiї: споконвiчна дружба росiйського та українського народiв; необхiднiсть i користь возз'єднання України з Росiєю; спiльнiсть усiх народiв СРСР.

Марксистська, класово-формацiйна складова назавжди ввiйшла в структури наукової свiдомостi Ф.Шевченка й була репрезентована в кращих роботах iсторика. У ґрунтовнiй монографiї "Полiтичнi та економiчнi зв'язки України з Росiєю в серединi XVII ст." знаходимо обов'язковi штампи, iдеологiчнi тропи радянської української iсторiографiї ("наша Вiтчизна є блискучим прикладом справжньої дружби народiв, об'єднаних чуттям єдиної родини", "народи Радянського Союзу єднає не лише славне, героїчне сучасне, але i їх минуле. Споконвiчнi рiзностороннi зв'язки, нерозривна дружба двох великих народiв - росiйського та українського"³ ).

IV перiод - "українська вiдлига" та "золотий вiк" Ф.Шевченка (1957-1972 pp.). Це перiод творчого злету iсторика, що характеризується його офiцiйним визнанням з боку радянського наукового iстеблiшменту та особистим успiхом.

Вiн виступає iнiцiатором i активним учасником низки респектабельних, резонансних проектiв. Iдеться про перший український часопис iсторичного профiлю "Український iсторичний журнал" (1957), "Iсторiографiчнi дослiдження в Українськiй РСР" (1968-1972), "Середнi вiки на Українi", "Пам'ятки України" (1969-1972), "Iсторичнi джерела та їх використання" (1964-1972), "Наука i культура: Україна" (1968-1972), "Український iсторико-географiчний вiсник" (1971-1972).

Досягає пiку академiчна кар'єра iсторика: 1960-1963 pp. - завiдувач вiддiлу допомiжних iсторичних дисциплiн Iнституту iсторiї АН УРСР, 1963-1968 pp. - створює й очолює вiддiл iсторiографiї та джерелознавства в iнститутi, 1968-1972 pp. - директор Iнституту археологiї АН УРСР. Доба "вiдлиги" збiгається з пiднесенням i визнанням наукової дiяльностi iсторика. 1963 р. вiн захищає докторську дисертацiю в Москвi, з 1968 р. - професор, а 1969 р. обраний членом-кореспондентом Академiї наук УРСР.

Важлива iпостась Ф.Шевченка-iсторика: органiзатор i координатор наукових дослiджень в Українi. Заступник директора Iнституту iсторiї АН УРСР (1964-1967), голова республiканської наукової ради з проблеми "Iсторiя iсторичної науки" при Секцiї суспiльних наук АН УРСР (1964-1969), член наукової ради Архiвного управлiння УРСР (1967). У цей перiод виникає наукова школа Ф.Шевченка. За даними В.Смолiя, її пройшли понад 60 кандидатiв та 7 докторiв наук⁴ .

V перiод - "тимчасова особиста поразка та стагнацiя iсторичної науки в Українi" (1972-1989 pp.).

1972 рiк - сумна дата в iсторiї української iсторичної науки й особисто нашого героя. Прихiд на посаду першого секретаря ЦК КПУ свiдомого русифiкатора В.Щербицького замiсть лояльного до всього українського П.Шелеста сигналiзував про наступ на українську iнтелiгенцiю й кiнець вiдлиги в iсторiографiї. Полiтика русифiкацiї та надмiрної iдеологiзацiї науки здобула в лiтературi назву

стр. 180

"ери маланчукiзму", "сусловсько-маланчукiвської реакцiї" (вiд iменi секретаря ЦК КПУ з iдеологiї Валентина Маланчука). Практика "маланчукiзму" пов'язана з кадровими чистками й забороною на професiю.

Адмiнiстративних репресiй та соцiально-психологiчного тиску зазнав i Ф.Шевченко. Вiдома хронiка негативних констатацiй: сiчень 1972 р. - усунений вiд керiвництва "УIЖ", серпень - звiльнений iз посади директора Iнституту археологiї, 5 вересня 1972 р. з'являється постанова ЦК КПУ з типовою бюрократично-образливою назвою "Про наслiдки перевiрки заяв про неправильну поведiнку директора Iнституту археологiї АН УРСР т. Шевченка Ф.П. та нездорову обстановку в колективi iнституту". У цiй сумнозвiснiй постановi Ф.Шевченку закидалися два "великих грiхи" - безкласовiсть ("вiдхiд вiд класових iнтернацiоналiстських позицiй в оцiнцi окремих iсторичних подiй") та нацiоналiзм ("припускався нацiоналiстичних трактовок в оцiнцi окремих iсторичних положень")⁵ . За часiв "сусловсько-маланчукiвської" реакцiї Ф.Шевченко на собi вiдчув тактику "тихих репресiй", що полягала в приниженнi людської гiдностi, честi науковця, "красномовних" замовчуваннях, навмисних перекрученнях. Показово, що зовсiм непомiтним пройшов шiстдесятирiчний ювiлей iсторика, який вiн вiдсвяткував у вузькому родинному колi. У пресi не з'явилося жодного офiцiйного привiтання формальному лiдеру української iсторичної науки.

Основна суперечнiсть доби застою в iсторичнiй науцi в цiлому, i у творчiй бiографiї iсторика зокрема, полягала в зовнi безперешкодному iснуваннi (швидше несамостiйному науковому животiннi) та внутрiшнiй несвободi.

Ф.Шевченко, позбавлений високих адмiнiстративних посад у науцi, зберiгав деякi репрезентативнi академiчнi позицiї, зовнiшнi ознаки успiху - отримував урядовi нагороди, державнi премiї, зберiгав статус академiчного спiвробiтника, зокрема старшого наукового спiвробiтника вiддiлу iсторiї феодалiзму Iнституту iсторiї АН УРСР (1972-1974), вiддiлу iсторiї дружби народiв СРСР (1974-1978), керiвника неструктурованої групи з iсторичної географiї та картографiї вiддiлу джерелознавства й допомiжних дисциплiн Iнституту iсторiї (1978-1982), головного наукового спiвробiтника вiддiлу джерелознавства та допомiжних iсторичних дисциплiн Iнституту iсторiї (1987-1995). Своєрiдним виявом зовнiшнього бюрократичного етикету стали почеснi регалiї iсторика - низка медалей, орден "Знак пошани", Почесна грамота Президiї Верховної Ради України до чергового ювiлею (1984), Державна премiя Української РСР (1984).

"Ззовнi" Ф.Шевченко виявляв наукову активнiсть, шукаючи реалiзацiї здебiльшого в таких "нейтральних жанрах", як наукове редагування, рецензування, написання передмов.

"Зсередини" вiн залишався невiльною людиною. Свобода творчостi була обмежена вузькими рамками дозволеного, "iдеологiчно-дозованого". Iсторик практично був вiдтиснений на адмiнiстративну й теоретичну периферiю української радянської науки. Такий стан речей у радянськiй науцi А.Лосев пояснював тим, що "соцiалiзм виключає внутрiшнє життя особистостi ... виключає свободу наук, мистецтв, друку, особистого громадського почину тощо"⁶ .

V цей перiод Ф.Шевченко вiд розробки теоретико-методологiчних, iсторiографiчних проблем переходить до вивчення регiональних сюжетiв (iсторiя рiдного Подiлля), проблем краєзнавства, працює над персоналiйною тематикою для "УРЕ", структуруванням дисциплiни iсторичної географiї.

VI перiод - "завершальний" (1989-1995 pp.). Даний перiод пов'язаний iз вiдродженням української iсторичної науки й репрезентує новi горизонти творчостi Ф.Шевченка. Вiн був активним учасником специфiчного для української пере-

стр. 181

будовної й постперебудовної iсторiографiї процесу "повернення спадщини", коли до широкого наукового вжитку поверталися працi вiдомих українських iсторикiв М.Костомарова, В.Антоновича, М.Грушевського, Д.Дорошенка, М.Драгоманова та iн. Головою редколегiї започаткованої 1989 р. серiї "Пам'ятки iсторичної думки України" став Ф.Шевченко (у цiй серiї було видано працi видатних iсторикiв).

Ф.Шевченко вiдомий також як iнiцiатор та учасник престижних археографiчних проектiв, зокрема фундаментального тритомного видання "Кирило-Мефодiївське товариство" (К.,1990), а також "Споконвiчна українська земля: Iсторичнi зв'язки Пiвнiчної Буковини з Росiєю i Надднiпрянською Україною. Документи i матерiали" (Л., 1990), "Реєстр Вiйська Запорозького 1649 року" (К.,1995). Ф.Шевченко iнiцiював видання "Українського археографiчного щорiчника: Нова серiя", був його вiдповiдальним редактором. Вiн редагував численнi монографiї, тематичнi збiрники ("Географiчний фактор в iсторичному процесi", "Проблеми iсторичної географiї України", "Iсторико-географiчнi дослiдження на Українi").

Симптоматично, що Ф.Шевченко стояв витокiв вiтчизняного грушевськознавства. Усе своє наукове життя вiн звертався до творiв та особи великого українця. Твори М.Грушевского були в його власнiй книгозбiрнi. Вiдродження нової української iсторiографiї на початку 1990-х pp. вiн пов'язував iз "поверненням" М.Грушевського, його праць, iдей, духу творчостi. Ф.Шевченко входив до редколегiї перевидання фундаментальної "Iсторiї України-Руси", написав (разом iз В.Смолiєм) передмову до "Очерка истории украинского народа" та пiслямову до книги "Великий українець. Матерiали з життя i дiяльностi М.С.Грушевського" (1992).

Безумовно, кар'єрнi злети й падiння, науковi успiхи та iдеологiчнi упередження вiдбивають складнi метаморфози iсторичної науки в Українi середини - другої половини XX ст. Iнтелектуальнi впливи, освiта, iдейний тиск, адмiнiстративний пресинґ - усi цi чинники формували iсторичну свiдомiсть i культурну лабораторiю iсторика, стиль наукового мислення та ментальнi засади його творчостi.

Ментальнiсть iсторика або Дволикий Янус української радянської iсторiографiї

Пiзнавальну домiнанту моделi вивчення ментальностi iсторика становить поняття стилю iсторичного мислення. Це цiлком виправдано, коли йдеться про ментальнiсть не звичайної людини, а фахового iсторика, який сприймає навколишнiй свiт, своє мiсце в ньому крiзь "фаховi окуляри", призму символiв та образiв iсторiї, що зумовлюють його професiйну поведiнку, тип iсторiописання, манеру "думання", характер дослiдницьких практик. Словом, вивчати ментальнiсть iсторика варто через поняття стилю наукового мислення. Це багатовимiрне поняття, що мiстить чимало смислiв та вимiрiв пiзнання.

Коґнiтивний вимiр стилю наукового мислення iсторика характеризується рiвнем та характером здобутої освiти, природним комплексом розумових процедур i здiбностей до теоретичних практик, наукової роботи (рефлексiя, нахил до проблематизацiї, цiлепокладання, здiбностi до теоретизування). Рiвень "ремесла" Ф.Шевченка-iсторика зумовлений освiтою та постiйною самоосвiтою, притаманним йому вiдчуттям нового. Вiн наголошував: "Я завжди вiдстоюю нове"⁷ . Професiоналiзм його як iсторика ґрунтувався на академiчнiй традицiї росiйської науки, українськiй iсторiографiчнiй класицi, марксистських дискурсивних практиках.

До когнiтивних особливостей iндивiдуального мислення Ф.Шевченка слiд вiднести нахил до теоретизування, продукування нестандартних iдей, креативнiсть, стратегiчнiсть мислення. Про це свiдчить низка його розвiдок, статей, есе з

стр. 182

проблем теорiї та методологiї iсторичної науки ("Про суд iсторiї", "Дискусiя - неодмiнна умова розвитку iсторичної науки", "Iсторiя i сучаснiсть"), з iсторiографiї ("Iсторiографiя - важлива iсторична дисциплiна", "Чому Михайло Грушевський повернувся на Радянську Україну?").

Специфiчною рисою стилю мислення Ф.Шевченка була системнiсть. Цю рису можна називати по-рiзному: "енциклопедизм", "полiдисциплiнарнiсть, "унiверсальнiсть мислення", утiм змiст залишається той самий - сприйняття iсторичної науки як системи дисциплiн.

У дослiдницьких практиках Ф.Шевченка ця риса реалiзовувалася в сталому iнтересi до системи допомiжних iсторичних дисциплiн (ще вiд часiв перших спроб викладання в Московському iсторико-архiвному iнститутi). Своє кредо щодо допомiжних iсторичних дисциплiн iсторик сформулював в однiй iз перших теоретичних розвiдок "Про створення "Вступу до iсторичної науки"" (1959): "...назву "допомiжнi" беремо в лапки, бо вона досить-таки умовна, а значення цих дисциплiн велике". Вiд їх розробки, уважав iсторик, залежить "якiсть наукової продукцiї", "розумiння першоджерел". Вiн реконструює навiть певну iєрархiю цих дисциплiн (поряд iз назвою "допомiжнi" часто вживає "спецiальнi"). На перше мiсце в системi iсторичної науки ставить "iсторiографiю - iсторiю iсторичної науки". На друге - джерелознавство, з яким тiсно пов'язанi архiвiстика (архiвознавство), дипломатика, палеографiя, а також сфрагiстика, геральдика, генеалогiя, археографiя, iсторична бiблiографiя. Окремо називає iсторичну географiю, археологiю, котра "з допомiжної iсторичної дисциплiни перетворилася в окрему важливу галузь iсторичної науки", у самостiйну галузь трансформувалася також етнографiя⁸ .

У Ф.Шевченка були свої теми-фаворити - Хмельниччина, iсторiя України середини XVII ст., iсторiя Подiлля, Буковини, Закарпаття, Великої Вiтчизняної вiйни. Придiляв увагу й iсторичним персонажам, зокрема Б.Хмельницькому, його оточенню, народним ватажкам (Л.Кобилиця), науковцям, лiтераторам тощо.

З огляду на рiвень освiти, природнi здiбностi, iнтелектуальнi прiоритети, характер дослiдницьких практик, тип Ф.Шевченка-iсторика можна iдентифiкувати як "iсторика-ерудита", "генератора iдей", "стратега" та "органiзатора науки", менеджера архiвної справи. Йому притаманнi риси iсторика-теоретика, блискучого практика-аналiтика та систематика, джерелознавця й археографа.

Для характеристики стилю iсторичного мислення особливої ваги набуває його теоретико-методологiчний вимiр. Зрозумiло, домiнуючою у свiтоглядi українського радянського iсторика була марксистська парадигма (абсолютизацiя виробничих вiдносин, принцип класової боротьби, формацiйний пiдхiд). Ф.Шевченко мислив у межах марксистського дискурсу: "народ є справжнiм творцем i героєм iсторiї", народ - не безлика й аморфна "маса", "юрба", це - "суспiльна категорiя, що змiнюється iз змiною iсторичних формацiй"⁹ . Як iсторик-марксист вiн був щиро впевнений, що "встановлення iстини - пряме завдання iсторика", адже "iсторичний матерiалiзм визнає об'єктивну iстину, що iснує незалежно вiд людини"¹⁰ . Цiкаво зiставити розумiння наукової iстини мислителем iншого формату, старшим сучасником нашого героя, вiдомим росiйсько-радянським фiлософом А. Лосевим, який у Доповненнях до своєї працi "Диалектика мифа" (1930 p.) стверджував, що "свобода науки там, де немає об'єктивної iстини й немає вiри в об'єктивну iстину, а є вiра в суб'єктивний розум... У нас же є об'єктивна iстина, це пролетарiат i виробниче життя. Яка тут може бути об'єктивна iстина?"¹¹ .

Марксистське сприйняття iсторiї у свiдомостi Ф.Шевченка поєднувалося з природною українськiстю. Вiн, як уважає О.Апанович, мав "українську душу". Походження з української глибинки, селянська родина, українська природа прищепили на ментальному рiвнi любов до народного спiву, зумовили органiку рiдної мови в професiйнiй сферi й побутi.

стр. 183

Вiд перших спроб i на етапах iнтелектуальної зрiлостi Ф.Шевченко виявляв iнтерес до української тематики. Центральною темою його дослiджень була iсторiя України середини XVII ст., перiод визвольної вiйни українського народу, яка залишалася стрижневою темою всiєї вiтчизняної iсторiографiї. Саме цим сюжетам присвячено дисертацiї iсторика - кандидатську "Росiйськi воєводи на Українi (Нариси взаємовiдносин України з Росiєю в другiй половинi XVII ст.)" (1943) й докторську "Полiтичнi та економiчнi зв'язки України з Росiєю в серединi XVII ст." (1963). Iнтерес до української проблематики, як свiдчить бiблiографiя iсторика, на рiзних етапах мав або демонстративний (вiдлига, перiод незалежностi) або завуальований характер (доба застою).

Справжнiм уособленням, символом українськостi для Ф.Шевченка залишалася постать М.Грушевського. Напiвмiфiчною, напiвсимволiчною є згадка Ф.Шевченка про зустрiч iз М.Грушевським у бiблiотеках Москви в роки студiювання в iсторико-архiвному iнститутi. Працi М.Грушевського в домашнiй книгозбiрнi (якi зберiгалися, як згадує Я.Дзира, або на антресолях, або на дачi Федора Павловича, загорнутi в ганчiрки), постiйне звернення до його книг, iдей, думок, перша i єдина в офiцiйнiй радянськiй українськiй iсторiографiї стаття про М.Грушевського ("Чому Михайло Грушевський повернувся на Радянську Україну?", 1966), вiдновлення пам'ятi М.Грушевського в 1990-х pp. - усе це репрезентує "українську" складову стилю мислення українського радянського iсторика. Така позицiя швидше виняток, нiж норма у професiйному середовищi iсторикiв доби тоталiтаризму, для якого були властивi страх перед звинуваченням в "українському буржуазному нацiоналiзмi", подвiйна внутрiшня цензура, превентивна рефлексiя щодо своєї марксистської ортодоксальностi, методологiчний пуризм.

Подвiйнi стандарти української радянської iсторiографiї полягали в тому, що, з одного боку, Ф.Шевченко змушений був пiддавати критицi, засуджувати "буржуазну iсторiографiю в перiод iмперiалiзму", зокрема "книжки й статтi В.Антоновича, М.Грушевського, В.Липинського та iнших українських буржуазно-нацiоналiстичних iсторикiв кiнця XIX i початку XX ст." за властивий їм "вiдчай i скептицизм", "фальсифiкацiю фактiв, схоластику"¹² . А з iншого, у тiй же самiй книжцi ("Полiтичнi та економiчнi зв'язки України з Росiєю в серединi XVII ст."), де наводилися цi "звинувачення", з довiдкового апарату видно, що автор використовував роботи таких "буржуазних" українських iсторикiв, як В.Антонович, П.Кулiш, М.Костомаров, Д.Багалiй, М.Грушевський, О.Лазаревський, С.Томашiвський, I.Джиджора, В.Юркевич, М.Василенко, М.Владимирський-Буданов, О.Кi-стякiвський, О.Левицький. Заслуговує на увагу прийом, за допомогою якого вiн уводив до "прихованого" вжитку працi корифеїв української iсторiографiї. Так, посилання на "Iсторiю України-Руси" М.Грушевського, що пiддавалася iнвективам iз боку офiцiйної радянської iсторiографiї, Ф.Шевченко супроводжував характерною реплiкою: "значний фактичний матерiал про економiчне становище та економiчнi зв'язки України опублiкував М.Грушевський у шостому томi "Iсторiї України-Руси"... Але iнтерпретацiя й висновки автора з вiдомих причин вимагають критичного ставлення"¹³ .

Таким чином, свiдомiсть українського iсторика мала амбiвалентний характер. Як мiфiчний дволикий Янус вона поєднувала й зберiгала в розгорнутому чи латентному виглядi елементи нацiональної iдеологiї та марксистської парадигми. Подвiйну, марксистську й нацiональну, лояльнiсть героя нашого есе iлюструє фраза з його статтi "В.I.Ленiн i Т.Г.Шевченко": "Т.Г.Шевченко, за вжитим В.I.Ленiним виразом, жив у ту епоху, "коли кожний соцiалiст був поетом". Революцiйно-класовi та українсько-орiєнтованi конотацiї звучать у наступному пасажi

стр. 184

iсторика, де вiн наголошує, що Т.Шевченко - "дiяч, що визначив цiлу епоху в iсторiї нашого народу, що ввiбрав у своє серце, наче широке море, народнi заповiти й вогонь революцiйних прагнень"¹⁴ .

Вiдсутнiсть iсторичного синтезу в українськiй радянськiй iсторiографiї й конкретно в доробку Ф.Шевченка (який мав нахил до теоретизування, iсторiософських узагальнень) була не органiчною, а штучною. На зламi 1920-х-1930-х pp., коли було вiдкинуто схему М.Грушевського, розпочався процес тотальної провiнцiалiзацiї української iсторичної науки, локалiзацiї українського iсторичного процесу, перетворення iсторiї України на iсторiю окремих територiй i земель. Розпочалося докладне вивчення окремих територiй, iсторiї рiдного краю, окремих проблем української iсторiї ("визвольної вiйни українського народу проти панської Польщi"). Iнтелектуальним сурогатом загальних схем та концепцiй нацiональної iсторiї в українськiй радянськiй iсторiографiї стали iсторичне краєзнавство, iсторична географiя, що й знайшло вiдображення в доробку Ф.Шевченка. Звiдси його пiдвищений iнтерес до проблем iсторичної географiї та картографiї, якi у своєрiднiй формi легiтимiзували синтетичний погляд на подiї української iсторiї в межах офiцiйної радянської доктрини.

Вiдомо, що в 1960-х pp. Ф.Шевченко пiдтримав проект створення iсторичного атласу України. Вiн щиро вважав, що засобами картографiї можна вiдтворити iсторичний процес у просторово-часовiй цiлiсностi. Саме на картах, схемах, планах "мають знайти своє вiдображення важливi подiї та явища в життi й розвитку українського народу з найдавнiших часiв до наших днiв на всiх українських землях"¹⁵ .

Наприкiнцi 1970-х - у 1980-х pp., коли вiн очолював неструктуровану групу з iсторичної географiї та картографiї, а згодом - вiдповiдний сектор у вiддiлi джерелознавства Iнституту iсторiї, дослiдник глибоко занурюється в проблеми iсторичної географiї та краєзнавства. Це варто сприймати як "захисну реакцiю" на процеси подальшої провiнцiалiзацiї та марґiналiзацiї української iсторичної науки. В умовах iдеологiчної реакцiї та адмiнiстративного тиску iдея iсторичного атласу, тобто "iсторiї в картах", мала продуктивний характер i мусила вiдтворювати синтетичний погляд на iсторiю України. Ф.Шевченко був упевнений, що картографiчними методами можна вивчати iсторичний процес "як єдине цiле".

Група пiд керiвництвом Ф.Шевченка була орiєнтована на забезпечення джерелами тiєї територiї, що картографувалася. Олена Маркова, головний редактор з картографiї iсторичного атласу України, згадувала, що Федiр Павлович крадькома приносив їй безцiннi науковi працi М.Грушевського, В.Кубiйовича, С.Рудницького. "Цi роботи, - говорив Ф.Шевченко, - обов'язково знати головному редактору атласу iсторiї України, щоб пiдправляти наших авторiв, але посилатися на них не треба". Спiвробiтники сектора, яким керував Ф.Шевченко, вишукували документальнi матерiали для карт в архiвах Москви, Ленiнґрада, Харкова, Києва.

На жаль, цей проект Ф.Шевченка так i залишився нереалiзованим. У 1986 р. атлас був готовий i переданий на картографiчну фабрику, 1992 р. робота над ним уповiльнилася, а з огляду на те, що створений за радянських часiв цей матерiал безнадiйно застарiв, зовсiм припинилася¹⁶ .

Ф.Шевченко, як i бiльшiсть українських iсторикiв рiзного формату й ранґiв, звертався до проблем iсторичного краєзнавства. Вiн мав намiр пiднести його до певного наукового рiвня, що iлюструє низка розвiдок ("Мiсце iсторичного краєзнавства в iсторiографiї України" (1980), "Формирование государственной территории Украины" (1980), "Зв'язок iсторичного краєзнавства iз спецiальними iсторичними дисциплiнами" (1989, у спiвавторствi з Я.Володарським)). У структурах радянської iс-

стр. 185

торичної науки краєзнавство як субдисциплiна створювало "ефект пазлiв", тобто конструювання не цiлiсної, а мозаїчної картини українського минулого.

Для розумiння стилю мислення iсторика вкрай важливим є аксiологiчний вимiр. Ознакою справжнього вченого, на вiдмiну вiд звичайного наукового спiвробiтника, є ентузiазм i наполегливiсть. Справжнього вченого вiдрiзняє байдужiсть до зовнiшнiх символiв успiху, для нього понад усе важлива вiра у свої сили, мужнiсть. Ф.Шевченко - пасiонарна особистiсть, пiзнавальний мотив залишався домiнуючим у його творчостi. Вiдомi його слова: "Коли б я знав, що завтра не буде роботи, помер би"¹⁷ .

Про моральнi риси та професiйнi преференцiї вченого дає уявлення його оточення, коло спiлкування. Ф.Шевченко був у товариських стосунках iз Леонiдом Коваленком, з великою повагою ставився до одного з найталановитiших учнiв М.Грушевського та радянського академiка Iвана Крип'якевича, наукову пiдтримку вiдчував iз боку Iвана Гуржiя. Як людину й громадянина Ф.Шевченка характеризує той факт, що в брежнєвськi часи вiн мав смiливiсть органiзацiйно пiдтримувати таких українських iнтелектуалiв дисидентської орiєнтацiї як iсторик та етнолог Михайло Брайчевський, поет-археолог Борис Мозолевський, яких вiн узяв на роботу в Iнститут археологiї.

У свiдомостi його спiвробiтникiв, колег i учнiв склався позитивний образ Ф.Шевченка як ученого та людини. Основнi риси цього образу - доброзичливiсть, толерантнiсть, обов'язковiсть у вирiшеннi справ, вiдчуття нового, доступнiсть, iнтелектуальна вiдкритiсть, м'якiсть, працелюбнiсть, патрiотизм. Цi риси iсторика певною мiрою дисонували з репресивною свiдомiстю та практиками радянської iсторичної науки. У професiйному середовищi радянських iсторикiв домiнували конфронтацiя, заздрiсть успiховi колег, цькування таланту, плекання посередностi, свавiлля, адмiнiстративний пресинґ. Про складний морально-психологiчний клiмат, що панував в академiчних колах та iнституцiях за доби тоталiтаризму, свiдчать обставини, пов'язанi iз захистом докторської дисертацiї Ф.Шевченка. Атмосферу емоцiйної напруги, бюрократичної тяганини, iдеологiчних звинувачень i непорядностi колег описує сучасник цих подiй Я.Дзира.

У 1960 р. в Iнститутi iсторiї тривала важка дискусiя навколо докторської дисертацiї Ф.Шевченка "Полiтичнi та економiчнi зв'язки України з Росiєю в серединi XVII ст.". Критики закидали йому iдейну спорiдненiсть з українською буржуазно-нацiоналiстичною iсторiографiєю, тобто вiдхiд вiд канону радянського iсторiописання. Непримиренним опонентом Ф.Шевченка виступав Кость Гуслистий, вiдомий iсторик, заступник директора Iнституту мистецтвознавства i фольклору, дух якого був зламаний репресiями 1930-х - 1940-х pp. Це була ще одна внутрiшня драма українського радянського iсторика. Тримаючи в однiй руцi фолiант М.Грушевського, а в iншiй - монографiю Ф.Шевченка, К.Гуслистий намагався довести, що автор керувався схемою та iдеями "буржуазного iсторика". "Закарбувалося менi в пам'ятi, - згадував Я.Дзира, - останнє звинувачення стосовно Переяславської ради: у Грушевського - "Тiльки рятуючись, Хмельницький вдався до союзу з Московiєю". I таку ж думку вiн знаходив на сторiнках книжки Шевченка". З гострою критикою дисертацiї виступили професори В.Голобуцький i А.Введенський. Серед прибiчникiв дисертанта були директор iнституту О.Касименко та молода ґенерацiя вчених: В.Коваль, I.Кулинич, О.Компан, I.Гуржiй, О.Апанович. У дискусiї Ф.Шевченко поводився активно, "дотепно, конкретно, аргументовано, iнколи й образно" вiдповiдав критикам, якi закидали йому перегук iз М.Груше-вським¹⁸ .

стр. 186

Через недоброзичливе ставлення колег з Iнституту iсторiї, як часто бувало в таких випадках, Ф.Шевченко змушений був напiвтаємно захищати докторську дисертацiю у своїй alma mater - Московському iсторико-архiвному iнститутi, де знайшов пiдтримку колег i вчителiв. Опонентами дисертацiї були М.Тихомиров та I.Гуржiй. Лише пiсля затвердження ВАК та отримання диплому доктора цей факт став вiдомим широкому загаловi¹⁹ .

Колiзiя iз захистом докторської дисертацiї Ф.Шевченка була доволi типовим явищем в умовах функцiонування механiзму примусу та стримування талановитих, неординарних особистостей, панування кар'єристiв i посередностей-бюрократiв вiд науки. Така ж сама доля спiткала О.Касименка, директора Iнституту iсторiї, який змушений був їздити до Москви у ВАК, щоб спростовувати численнi доноси; Михайла Марченка, який мусив захищати докторську дисертацiю в Ленiнґрадi; М.Брайчевського, захист докторської дисертацiї якого був зiрваний адмiнiстраторами вiд науки; пiзнiше дискримiнацiй зазнав Вiталiй Сарбей, докторська дисертацiя якого протягом кiлькох рокiв не затверджувалася ВАК СРСР.

Особиста драма Ф.Шевченка полягала в тому, що сповнений творчої енергiї та сил, вiн так i не зреалiзував себе як дослiдник-систематик, теоретик. Недостатня самореалiзацiя iсторикiв, особливо великого масштабу, стала нормою тоталiтарної системи радянської науки, чи то в центрi, чи на периферiї. Сучасники Ф.Шевченка вважали, що вiн мiг стати окрасою свiтової iсторiографiї.

Поза сумнiвами, "атиповiсть" Ф.Шевченка як iсторика, незвичайний формат його наукової дiяльностi, нереалiзований творчий потенцiал ще рельєфнiше вiдбивають стандарти та алгоритм розвитку радянської iсторичної науки в умовах тоталiтарного режиму.

Ф. Шевченко та "iнтелектуальний мiкроренесанс" в Українi

Доба "вiдлиги" (десятирiччя пiсля XX з'їзду партiї) - це особлива епоха в полiтичнiй i духовно-iнтелектуальнiй iсторiї СРСР та УРСР. Невипадково, що на цей перiод припадає злет наукової дiяльностi та кар'єрного успiху Ф.Шевченка.

Певна рiч, на українському ґрунтi "хрущовська вiдлига" мала свої особливостi. По-перше, українська вiдлига - це "запiзнiла вiдлига", її хронологiчний контур не збiгається iз загальновизнаним, "всесоюзним" (середина 1950-х - початок 1960-х pp., жовтневий (1964) пленум ЦК КПРС, як епiлог), а охоплює середину 1950-х - 1972 р.

По-друге, варто враховувати такий суб'єктивний чинник "української вiдлиги", як дiяльнiсть П.Шелеста, першого секретаря ЦК КПУ, який додержувався iєрархiї "численних iдейно-полiтичних та нацiонально-культурних лояльностей", тобто виявляв певну толерантнiсть та пiдтримував низку українських проектiв.

Вiдлига в культурно-духовнiй сферi тiсно пов'язана з т. зв. "iнтелектуальним мiкроренесансом". Специфiка полягала в тому, що його iнiцiаторами на всесоюзнiй аренi виступили iсторики, точнiше редколегiя журналу "Вопросы истории" на чолi з Г.Панкратовою та Е.Бурджаловим²⁰ . Саме цей журнал та його дiячi очолили модернiзацiйнi процеси в iсторичнiй науцi, що дало поштовх до оновлення суспiльства. Iнтерес до близького та далекого минулого стимулював iнтелектуальний рух за вiдновлення, "очищення" марксизму, певну свободу думки, дискусiй, право мати свiй погляд.

Ф.Шевченко став лiдером української "запiзнiлої вiдлиги" в сферi iсторичної науки. Його наукова, громадська та органiзацiйна дiяльнiсть кiнця 1950-х - початку 1970-х pp. дає взiрцi справжнього iнтелектуального мiкроренесансу в Українi,

стр. 187

для якого властиве не слiпе копiювання росiйських зразкiв, а певна iнiцiативнiсть, наукова й органiзацiйна смiливiсть. Своїми справами та численними iнiцiативами Ф.Шевченко дав старт якiсним змiнам у налагодженому репресивно-нiвелюючому механiзмi iсторичної науки в Українi. Вiн був промотором, активним учасником багатьох починань, спрямованих на оновлення та посилення позицiй української iсторичної науки ("Український iсторичний журнал", "Iсторiографiчнi дослiдження в Українськiй РСР", "Середнi вiки на Українi", "Наука i культура: Україна", "Пам'ятки України", "Iсторичнi джерела та їх використання"). Ф.Шевченко створив i протягом 1963-1968 pp. очолював вiддiл iсторiографiї та джерелознавства в Iнститутi iсторiї АН У РСР. У 1959-1965 pp. був членом Головної редакцiйної колегiї "Української радянської енциклопедiї".

Доцiльно згадати пiдтримку ним попервах безнадiйного й безперспективного починання археолога Б.Мозолевського, який навiть не був штатним спiвробiтником Iнституту археологiї АН У РСР, що завершилася сенсацiйним вiдкриттям шедеврiв скiфсько-античного мистецтва - золотої пекторалi та iнших скарбiв з Товстої Могили. Ф.Шевченко пiдтримав iдею-проект створення iсторико-меморiального комплексу й музею козацтва на о. Хортиця 1965 р.

У 1966-1967 pp. Ф.Шевченко, як заступник директора Iнституту iсторiї, органiзував лекторiй з iсторiї козацтва, в якому брали участь спiвробiтники iнституту Я.Дзира, О.Компан, О.Апанович, М.Брайчевський. Публiчнi лекцiї в Будинку вчителя проходили при великому скупченнi народу, в аудиторiї було до 1000 слухачiв, що свiдчило про щирий iнтерес до українського минулого.

На час українського мiкроренесансу припадає пiк теоретико-методологiчної дiяльностi iсторика. Про те, що вiн тонко вiдчував виклики часу, свiдчить стаття "Дискусiя - неодмiнна умова розвитку iсторичної науки", котра природно вписувалася в атмосферу життя шiстдесятникiв, наповненого суперечками, дискусiями, вечорами поезiї, творчими зустрiчами з вiдомими митцями, що супроводжувалося пожвавленням академiчного життя, пошуками нового наукового iдеалу.

Автор розглядає дискусiю як фактор розвитку iсторичної науки, причому вона, окрiм творчого аспекту, має й "слабi сторони", "недолiки". Креативну роль дискусiї iсторик убачає в тому, що вона має "не тiльки вiдзначати досягнутi позитивнi результати", а й "смiливо розкривати недолiки, пропонувати конкретнi засоби їх лiквiдацiї", зосереджувати увагу на завданнях, якi треба вирiшити. В унiсон духу "вiдлиги" iсторик стверджував, що "похвальбi, парадному галасу й загальним мiркуванням настав край"²¹ . У позицiї Ф.Шевченка вiдгукувались обмеження самого процесу "вiдлиги", усi розходження в поглядах, тлумаченнях, можливi лише в рамках "єдиної дiалектико-матерiалiстичної концепцiї". Дух "вiдлиги" вiдбився також у смiливому постулатi Ф.Шевченка, що, виступаючи проти сiростi та одноманiтностi в науцi, не можна iгнорувати "iндивiдуальнiсть iсторика"²² .

Ознакою стилю мислення доби "вiдлиги" була критика сталiнiзму, його негативного впливу на iсторiографiю. Культ особи, на думку iсторика, "породжував культ слiв i фраз, безконечне повторення завчених iстин, паралiзував мислення, викликав догматичне тлумачення багатьох проблем, що вимагали творчого розв'язання"²³ . Ф.Шевченко в умовах тогочасної "гласностi" вiдтворює жахливу картину стану iсторичної науки сталiнських часiв (коли вiн навчався та робив першi кроки в науцi): нехтування теорiєю, адмiнiстративний тиск, задушлива психологiчна атмосфера. Треба було мати неабияку особисту й професiйну смiливiсть, щоб вiдкрито сказати: "При культi iснував примiтивно-утилiтарний пiдхiд до теорiї та її розвитку. Нестерпно дошкульною i тяжкою була атмосфера дрiбної

стр. 188

опiки i грубого адмiнiстрування, пiдозрiлостi i недовiр'я, безпiдставнi репресiї до багатьох iсторикiв. Усе це породжувало страх i недовiр'я, паралiзувало активнiсть та iнiцiативу дослiдникiв, порушувало свободу творчостi. У такiй атмосферi могли себе добре почувати бюрократи-перестраховщики i пiдлабузники. Це могло статися лише за умов, коли вважалося, що тiльки одна особа має право на вирiшальне слово в цих питаннях теорiї... Особливо великої шкоди завдав культ особи iсторичнiй науцi"²⁴ .

Невипадково в цей перiод певної iнтелектуальної свободи Ф.Шевченко звертається до розробки проблем iсторiографiї, якiй вiдводив "важливе й своєрiдне мiсце" в системi iсторичної науки. Програмова стаття "Iсторiографiя - важлива iсторична дисциплiна" вiдкриває започаткований ним тематичний щорiчник "Iсторiографiчнi дослiдження в Українськiй РСР" (1968).

Ф.Шевченко пропонує своє розумiння iсторiографiї, тим бiльше, що ця тема на початку 1960-х pp. була доволi модною серед московських iсторикiв, обговорення якої було iнiцiйоване групою М.Нечкiної, i в якому брали участь провiднi радянськi вченi Л.Черепнiй, А.Сахаров, С.Дмитрiєв, С.Шмiдт, М.Тихомиров.

Iсторiографiя, за визначенням Ф.Шевченка, - "це iсторiя становлення, формування та поширення iсторичних знань серед читацьких кiл"²⁵ . Певна рiч, Ф.Шевченко вловив основний сенс поняття iсторiографiї в контекстi сучасних iсторiографiчних практик, котрi наголошують на таких комунiкацiях, як автор -дослiдник тексту, письменник - читач. Вiн не лише наполягав на конструктивнiй функцiї iсторiографiї в процесi пiзнання, але спростовував упереджено-презирливе ставлення до неї як до чогось зайвого, застарiлого ("купи застарiлих праць"), що було притаманно багатьом iсторикам радянської формацiї, якi вiдмовляли iсторiографiї в науковiй значущостi й через це у своїх дослiдницьких та викладацьких практиках найчастiше плутали її з iсторичною бiблiографiєю. "Хоче того чи не хоче автор, - наголошував Ф.Шевченко, - а до вивчення теми вiн пiдходить з певною мiркою, яку вiн створив за вже iснуючими зразками ... тому можна вважати за несерйознi твердження з недооцiнкою значення iсторiографiї, що зводиться приблизно до такої фрази: це нам не потрiбно, бо вивчаємо новi теми i по-новому"²⁶ .

Постiйно обiгруючи фразу М.Чернишевського "без iсторiї предмета немає теорiї предмета", Ф.Шевченко стверджував, що без iсторiї науки не може бути її сучасної теорiї. Вiн свiдомо виступав проти порожнього фактографiзму в науцi, тобто "нанизування фактiв", нагадуючи, що iсторик - "не звичайний оповiдач" чи "байдужий облiковець"²⁷ .

За марксистською риторикою - прагнення українського радянського iсторика до самостiйностi мислення, теоретизування, усвiдомлення прямого зв'язку мiж iсторiографiєю та методологiєю дослiдження: "Марксизм-ленiнiзм вимагає вiд науковця не тiльки знання фактiв, а i їх узагальнення, теоретичних висновкiв... Таким чином, iсторiографiя - це не просто вивчення спадщини, а бiльш широке, змiстовнiше поняття. Мова йде про методологiю iсторичних дослiджень"²⁸ .

У широкiй програмi розвитку iсторiографiчних дослiджень в Українi, що її пропонує Ф.Шевченко в цiй статтi, симптоматичним є його ставлення та оцiнки минулого української iсторичної науки. Навiть найобережнiшi вербальнi формулювання та iдеологiчнi пiруети неспроможнi були приховати його переконанiсть щодо ролi "нацiональної самобутностi в розвитку iсторичних iдей"²⁹ .

У перiод української "запiзнiлої вiдлиги" Ф.Шевченковi поталанило зробити те, що не вдалося жодному з українських радянських iсторикiв, - певним чином легiтимiзувати iм'я М.Грушевського в українськiй радянськiй iсторiографiї в

стр. 189

розвiдцi "Чому Михайло Грушевський повернувся на Радянську Україну?" (1966). Стаття мала ювiлейне походження з нагоди 100-рiччя iсторика й цiкаву передiсторiю.

Реабiлiтацiї iменi М.Грушевського вiльно чи невiльно сприяла позицiя вищого партiйного керiвництва республiки на чолi з П.Шелестом. У вiдповiдь на заходи української дiаспори щодо вiдзначення ювiлею видатного українського iсторика й полiтичного дiяча П.Шелест навiв дотепний аргумент: "Не можемо повнiстю вiддати Грушевського нацiоналiстам". За його вказiвкою з приводу ювiлею з'явилися статтi лiтературознавцiв I.Бойка та Є.Кирилюка в "Лiтературнiй Українi" та iсторика Ф.Шевченка в "Українському iсторичному журналi"³⁰ .

Пафос статтi Ф.Шевченка зводився до прийнятної з погляду радянської української iсторiографiї тези, що М.Грушевський повернувся в Україну тому, що визнав радянську владу. "Визнання радянської влади М.Грушевським - результат його переконання в перевагах соцiалiстичного ладу й прагнення бути корисним своєму народовi. Тверде рiшення про переїзд на Україну, - констатував Ф.Шевченко, - було прийнято"³¹ .

Дивно було читати в 1966 р. про М.Грушевського (iм'я якого було пiддано анафемi в офiцiйнiй радянськiй українськiй iсторiографiї), що вiн "належав до числа тих дiячiв науки, якi залишили не тiльки велику кiлькiсть праць, а (що не менш важливо) пройшли складний, суперечливий життєвий шлях". "Усе це має бути, - писав Ф.Шевченко за часiв далекої "української вiдлиги", - правильно висвiтлено й оцiнено сучасниками"³² .

Як директор Iнституту археологiї вiн дав дозвiл серед портретiв видатних нацiональних археологiв розмiстити портрет В.Антоновича, який, за його словами, "зробив для iсторiї України бiльше, нiж десять наших академiкiв". Академiчнiй молодi Ф.Шевченко повторював: "Вивчайте його твори, пишiть про нього". Цей епiзод свiдчить про внутрiшню фронду iсторика. Проте невдовзi портрет "буржуазного нацiоналiста", за мiрками радянської науки, було знято³³ .

Звернення до проблем i персоналiй української нацiональної iсторiографiї, хоч i крiзь призму марксистської iдеологiї, було красномовною ознакою українського iнтелектуального ренесансу кiнця 1950-х - початку 1970-х pp.

Безперечним здобутком iнтелектуального мiкроренесансу в Українi, як це iлюструє творчiсть Ф.Шевченка, став прiоритет українського. У редакцiйнiй програмi першого фахового журналу українських радянських iсторикiв ("Українського iсторичного журналу"), iдейним лiдером i першим вiдповiдальним редактором якого став Ф.Шевченко, свiдомо декларувалися українськi преференцiї: "Основним завданням журналу є висвiтлення iсторiї українського народу з давнiх часiв до наших днiв, його героїчної боротьби за своє соцiальне та нацiональне визволення"³⁴ . Усi свої творчi сили, органiзаторський хист Ф.Шевченко присвятив реалiзацiї програми вiдродження українського. Його редакцiйна стратегiя полягала в широкому висвiтленнi iсторiї України по вертикалi (з найдавнiших часiв до сьогодення) та по горизонталi (соцiально-економiчна, полiтична, культурна iсторiя українського народу), репрезентацiї яскравих постатей та видатних подiй iсторичного минулого України, розробцi проблем теорiї та методологiї iсторiї, iсторiографiї, джерелознавства, iсторiї суспiльної думки, комплексу допомiжних iсторичних дисциплiн.

Життєпис Федора Шевченка - не просто бiографiя яскравої особистостi, вiдомого iсторика. Це iнтелектуальна бiографiя епохи, української радянської iсторичної науки, яка виступала чи то як драма, чи фарс, чи трагедiя. Постать Ф.П.Шевченка сьогоднi сприймається як ланка мiж минулим i майбутнiм укра-

стр. 190

їнської iсторичної науки, усiх її складових - академiчної дореволюцiйної, української радянської та сучасної нацiональної.

-----

¹ Федiр Павлович Шевченко. Бiобiблiографiя / Упорядники Г.В.Боряк, Н.О.Герасименко, О.В.Тодiйчук. - К., 1989; Дмитрiєнко М. Пам'ятi видатного вченого // Iсторико-географiчнi дослiдження в Українi: 36. наук, праць на пошану видатного вченого-iсторика, члена-кореспондента НАН України, доктора iсторичних наук, професора Федора Павловича Шевченка. - К., 1998. - С. 5-8; Пiнчук Ю. Шевченко Федiр Павлович // Українськi iсторики XX ст. Бiобiблiографiчний довiдник. Серiя "Українськi iсторики". - Вип. 2. - Ч. 1. - К.; Л., 2003. - С 353, 354; Iсторiографiчнi дослiдження в Українi: Наук, збiрник (Пам'ятi iсторика України, чл.-кор. НАН України Ф.П.Шевченка). - К., 1999. - Вип. 7; Гуржiй О.I., Капiтан Л.I. Ф.П.Шевченко - головний редактор "Українського iсторичного журналу" // УIЖ. - 2004. - N4. - С. 103-116; Ясь О.В. Постать i науковий доробок Ф.П.Шевченка: погляд з того боку "залiзної завiси" // Там само. - С. 117-125; "Iстину встановлює суд iсторiї" / Збiрник на пошану Федора Павловича Шевченка: У 2-х тт. - К., 2004.

² Апанович О. Федiр Павлович Шевченко. Iсторик, архiвiст, iсторiограф, джерелознавець, археограф, органiзатор науки, Людина. Спогади та iсторiографiчний аналiз. - К., 2003. - С.6.

³ Шевченко Ф.П. Полiтичнi та економiчнi зв'язки України з Росiєю в серединi XVII ст. - К., 1959. - С. 4.

⁴ Смолiй В. Слово про Вчителя // Апанович О. Зазнач, праця. - С. 12.

⁵ Цит за: Касьянов Г. Незгоднi: українська iнтелiгенцiя в русi опору 1960-х-1980-х pp. - К., 1995. - С. 134, 135.

⁶ Лосев А.Ф. Дополнение к "Диалектике мифа" (новые фрагменты) // Вопросы философии. -2004. - N 8. - С. 130.

⁷ Симоненко Р. Про Федора Павловича Шевченка (Спогади) // Iсторiографiчнi дослiдження в Українi: Наук, збiрник (Пам'ятi iсторика України, чл.-кор. НАН України Ф.П.Шевченка). - К., 1999. - Вип. 7. - С 24.

⁸ Шевченко Ф.П. Про створення "Вступу до iсторичної науки" // УIЖ. - 1959. - N1. - С. 95, 96.

⁹ Його ж. Про суд iсторiї // УIЖ. - 1967. - N2. - С. 47.

¹⁰ Його ж. Дискусiя - неодмiнна умова розвитку iсторичної науки // УIЖ. - 1965. - N3. - С. 28.

¹¹ Лосев А.Ф. Указ. соч. - С. 128.

¹² Шевченко Ф.П. Полiтичнi та економiчнi зв'язки України з Росiєю в серединi XVII ст. - К., 1959. - С. 8.

¹³ Там само. - С. 46.

¹¹ Шевченко Ф.П. В.I.Ленiн i Т.Г.Шевченко // УIЖ. - 1964. - N2. - С 4, 5.

¹⁵ Його ж. Про структуру та список карт iсторичного атласу України // УIЖ. - 1966. - N4. - С. 85.

¹⁶ Див.: Апанович О. Зазнач, праця. - С. 146, 147.

¹⁷ Там само. - С. 167.

¹⁸ Дзира Я. Десятирiччя творчого спiлкування (Спогади) // Iсторiографiчнi дослiдження в Українi: Наук, збiрник (Пам'ятi iсторика України, чл.-кор. НАН України Ф.П.Шевченка). - К., 1999. - Вип. 7. - С 16-39.

¹⁹ Там само. - С. 47-50.

²⁰ Доклад Э.Н.Бурджалова о состоянии советской исторической науки и работе журнала "Вопросы истории" 20 июня 1956 г., Ленинград // Вопросы истории. - 1989. - N11.

²¹ Шевченко Ф.П. Дискусiя - неодмiнна умова розвитку iсторичної науки // УIЖ. - 1965. -N3. - С. 30.

²² Там само. - С. 31.

²³ Там само. - С. 32.

²⁴ Там само. - С. 9.

²⁵ Шевченко Ф.П. Iсторiографiя - важлива iсторична дисциплiна // Iсторiографiчнi дослiдження в Українськiй РСР. - К., 1968. - Вип. 1. - С 9.

²⁶ Там само. - С.11.

²⁷ Там само. - С. 13.

²⁸ Там само. - С. 15.

стр. 191

²⁹ Там само. - С. 17.

³⁰ Див.: Дзира Я. Зазнач, праця. - С. 52.

³¹ Шевченко Ф.П. Чому Михайло Грушевський повернувся на Радянську Україну? // УIЖ. -1966. - N11. - С. 26.

³² Там само. - С. 13.

³³ Дзира Я. Зазнач, праця. - С. 53.

³⁴ Вiд редакцiйної колегiї // УIЖ. - 1957. - N1. - С. 5.

In the historiographical essay the problem of the Ukrainian soviet historian's mentality is being reviewed on the materials of the intellectual biography of the famous scientist, study organizer F.Shevchenko.

Permanent link to this publication: