Вечiр. Ледь-ледь освiтлена вуличка. Чути вiдлуння чиїхось далеких крокiв попереду. Нiщо не турбує, не вiдволiкає вiд роздумiв над сенсом власного iснування. Саме у такий пiзнiй час з'являється бажання вкотре уявити цей свiт, але без себе. Чи буде вiн кращим? А може, навпаки? Починаєш усвiдомлювати своє життя як органiчну частину мозаїки Всесвiту, розумiєш, що без нього картина буде неповною. Проте це не радує.

Несподiвано яскравi лiхтарi заслiплюють очi, ти нiби прокидаєшся вiд глибокого сну, потроху звикаєш до життя, що вирує навколо новозбудованого казино чи нiчного клубу. Тут владарюють грошi, а справжнi людськi цiнностi вiдходять на останнiй план. Мабуть, тому нiкого не хвилює бабуся, що намагається перейти дорогу, по якiй несуться скаженi водiї у своїх iномарках. Люди, заслiпленi вiдблисками свого "я", не бажають помiчати ту реальнiсть, вiд якої не сховаєшся за маскою безтурботностi.

Ти пiдходиш до бабусi, вiтаєшся, береш до однiєї руки її важелезну сумку, а другою мiцно стискаєш суху старечу долоню. В очах жiнки з'являються щирi, сповненi дяки сльози, з вуст лунає красиве, чисте слово: "Спасибi". Невже у цьому безнадiйному смiтнику ще можливо знайти перлини?

На протилежному боцi дороги ви прощаєтесь, i ти йдеш далi. На обличчi не згасає посмiшка щасливої людини, яка знову вiдчула смак радостi буття. У головi з'являється, мабуть, найрозумнiша думка за весь день: "Середовище iснування людини залежить вiд її внутрiшнього свiту". Для того, щоб побачити красу навколо себе, достатньо зробити свiй внесок, збагатити ним оточуючий свiт. I в очах нiколи не згаснуть вогники, а душа не втратить тепла, що зiгрiває усе навколо.

Постоянный адрес данной публикации: