Автор: В. М. СОКОЛОВ, В. Ф. СОЛДАТЕНКО

Я.С.Калакура. Українська iсторiографiя: курс лекцiй. - К.: Генеза. - 2004. - 496 с

Чергова книга доктора iсторичних наук, професора Київського нацiонального унiверситету iм. Т. Г. Шевченка Я. С. Калакури є курсом лекцiй iз проблем української iсторiографiї. Надзвичайно потрiбний навчальний посiбник мiстить аналiз процесу нагромадження i розвитку iсторичних знань, починаючи вiд витокiв, заглиблених у Київськiй Русi, до початку XXI ст. Вiдразу слiд зазначити, що праця може бути використана не лише з навчальною метою. Значною мiрою це й узагальнююче монографiчне дослiдження генеалогiї української iсторичної думки, що детермiнувалося недостатньо високим рiвнем i глибиною сучасних студiй у галузi вiтчизняної iсторiографiї.

стр. 214

Структура посiбника проста, логiчна, дохiдлива. У вiсiмнадцяти лекцiях поетапно, з хронологiчною послiдовнiстю з'ясовуються найголовнiшi тенденцiї роботи iсторикiв, характеризуються й оцiнюються їх основнi надбання. Пiдходи автора рельєфно простежуються через преамбули глав, якi мають назву "Мета". У них сфокусовано довгорiчнi науковi роздуми, що дають своєрiдну "нитку Арiадни" у мандрiвцi численними заплутаними лабiринтами iсторичного знання.

Книга Я. С. Калакури мiстить дуже чiткi, виваженi думки про теоретико-методологiчнi засади iсторiографiї як специфiчної галузi iсторичного знання, окреслює висхiдний арсенал iнструментарiю, необхiдного для з'ясування сутностi i стану розвитку вiтчизняної iсторичної науки на найважливiших етапах її поступу в органiчному зв'язку iз суспiльними процесами. Виходячи з цiльового призначення, видання мiстить лапiдарнi роз'яснення понять, термiнiв, якими неодмiнно мають оперувати усi, хто бажає зрозумiти, осягнути логiку, механiзм розвитку феномена iсторичного пiзнання.

Досить вдалими видаються обрана перiодизацiя українського iсторiографiчного процесу, а також класифiкацiя, огляд комплексу джерел, що є носiями iсторiографiчної iнформацiї.

Цiкавими, змiстовними, фахово досконалими є лекцiї-нариси про досягнення й проблеми української iсторичної думки, про основнi, узагальнюючi й найцiкавiшi працi дослiдникiв i популяризаторiв iсторiї, про дiяльнiсть наукових установ у межах восьми головних iсторико-часових перiодiв, якi вирiзнилися в природному генеалогiчному науковому розвитку.

Привертає увагу й персонiфiкацiя здiйснюваного аналiзу, звернення до iмен багатьох вiтчизняних i дiаспорних iсторикiв, фiлософiв, мислителiв, громадських i полiтичних дiячiв, чиї набутки, власне, становлять основу української iсторiографiї. Це пiдтверджує, зокрема, й iменний покажчик - вiн мiстить згадки бiльш як про 650 особистостей.

За сторiнками книги можна прослiдкувати всю iсторiю розвитку iсторiографiї науки в Українi, яка пройшла непростий, часом суперечливий шлях, зазнавала рiзних впливiв i деформацiй. Авторськi висновки (с. 458-460) добре продуманi, старанно аргументованi. Вони незаперечно доводять, що розвиток iсторичної науки пов'язаний iз закономiрностями суспiльного життя, вiдображає його i разом iз тим конкретизує ставлення суспiльства до подiй, фактiв, полiтики, зумовлює той чи iнший характер реагування на них. Iсторична наука дозволяє простежити динамiку того, що збулося, оцiнити як минуле, так i сучаснiсть. Говорячи словами автора, iсторична думка за свою багатовiкову iсторiю "була не тiльки свiдком, а й учасником перемог i поразок свого народу" (с. 458).

Автор демонструє ґрунтовний i водночас гнучкий, у повному розумiннi слова - дiалектичний пiдхiд до таких проблем, як не вельми конструктивнi спроби провести рiшучий вододiл мiж рiзними iсторiографiчними школами, зокрема мiж народницьким (народно-демократичним) i державницьким (соцiально-економiчним) напрямами (с. 233-240). Дуже слушно зауважується, що виокремлення цих напрямiв є умовним, хоча їх виразники i мали вiдмiнностi у прiоритетах, з якими пiдходили до тлумачень минулого (с. 235). Я. С. Калакура звертає увагу на те, що в творчостi окремих iсторикiв обидва напрями переплiталися, взаємодоповнювали один одного, що вело, зрештою, до збагачення змiсту наукових творiв, пiдвищення вагомостi

стр. 215

зроблених у них висновкiв та узагальнень. Чи не найяскравiший приклад тому - спадщина М. Грушевського (с. 222-225).

Певнi елементи подiбного пiдходу обережно "пробиваються" i на окремих сторiнках, присвячених розвитку української iсторiографiї в радянський час, зокрема у другiй половинi 1960-х - першiй половинi 1980-х рокiв (с. 360-390). Однак у цьому разi Я. С. Калакура характеризує надбання iсторикiв партiї всуцiль негативно - хiба що вiдзначає користь вiд зiбраного i залученого до наукового обiгу фактичного матерiалу (с. 387). Тим часом доробок iсторикiв партiї не просто кiлькiсно переважав i домiнував лише за рахунок "прiоритетної пiдтримки" (с. 388). Серед великої кiлькостi працiвникiв зазначеного "цеху" зустрiчались i здiбнi, обдарованi особистостi з неабиякою фаховою пiдготовкою, з розвинутим творчим началом, справдi науковим мисленням, високими моральними якостями. Саме вони здебiльшого i продукували концептуальнi пiдходи до вивчення iсторичного досвiду всього XX ст., якими достатньо широко користувалися також iсторики, так би мовити, "громадянськi", непартiйнi (тобто не iсторики КПРС за класифiкацiєю спецiальностей).

Вважається, що врахування цiєї обставини могло дещо скоригувати ступiнь категоричностi в негативнiй оцiнцi iсторико-партiйних дослiджень, наслiдкiв їх видiлення в окремий роздiл (с. 388).

Також не у всьому можна погодитися з деякими акцентами в оцiнках iсторiографiчних досягнень у дiаспорному середовищi в повоєнний час, зокрема, про принципове дистанцiювання iсторикiв дiаспори вiд iдеологiчної боротьби (с. 373). Незважаючи на суб'єктивнi настрої, велика їх частина виявилася об'єктивно втягнутою в жорстку антирадянську, антикомунiстичну конфронтацiю, що наповнило їх працi елементами вiдповiдної риторики, яка далеко не завжди кореспондувалася з науковiстю. Звiсно, це не кращим чином позначилося на якостi публiкацiй.

Погоджуючись з тлумаченням Я. С. Калакурою поняття "українська iсторiографiя" i цiлком обґрунтованим найменуванням книги, слiд зауважити, що строго дотриматися задуму вдалося не завжди, не в усiх компонентах.

Однак згадане в чомусь навiяне суб'єктивними враженнями i ремiнiсценцiями рецензентiв на противагу тому, що положення працi Я. С. Кала-кури вiдбивають переважно панiвнi на сьогоднi уявлення щодо iсторiографiчного освоєння вiтчизняного минулого. Варто мати на увазi, що видання все ж є навчальним посiбником i тому покликане, по змозi, уникати серйозних вiдхилень вiд загальноприйнятих уявлень, iнодi й свiдомого пiдкорення їм специфiчного авторського бачення проблем.

Врештi, слiд визнати, що книга "Українська iсторiографiя" повнiстю вiдповiдає своєму призначенню навчального посiбника для студентiв, iсторикiв, учителiв, усiх, хто цiкавиться проблемами iсторiї i культури України.

Таким чином, iсторична наука, в цiлому її iсторiографiчна складова, збагатилася ще однiєю масштабною цiкавою працею, яка, безумовно, принесе користь не лише спецiалiстам-iсторикам, а й кожному, хто її прочитає.

В.М.Соколов (Одеса), В.Ф.Солдатенко (Київ)

Permanent link to this publication: