Автор: С. О. БОРИСЕВИЧ

У статтi дослiджуються передiсторiя й запровадження чиншової реформи 1886 p., а також їi реалiзацiя на територiї Подiльської губернiї.

19 лютого 1861 р. було проголошено манiфест i положення про скасування крiпосницької залежностi селян i запровадження земельної реформи. В iсторiографiї завжди пiдкреслювалося (i небезпiдставно), що реформа була проведена в iнтересах помiщикiв. Однак iнакше й бути не могло, адже дворяни були монопольними власниками землi, а селяни - лише користувачами й унаслiдок реформи землевласники повиннi були позбутися частини своєї власностi. Таким чином, про-дворянська спрямованiсть реформи, а також монопольне право дворян на володiння, розпорядження та користування землею, яке було закрiплене жалуваною грамотою дворянству 1785 p., вiдбилося на характерi реформи.

Викупнi платежi, розорюючи селянськi господарства, стали важким економiчним тягарем. Саме вони на тривалий час законсервували залежнiсть селян вiд землевласника. Насильницька розверстка землi зменшила селянськi надiли й витиснула їх "на пiсочок". У Подiльськiй губернiї шляхом стягнення платежiв за люстрацiйнi акти було збiльшено оброчний податок¹ .

Реформа не зменшила соцiальної напруги в Українi. Якщо до 1861 р. селяни вимагали "землi й волi", то в подальшому їхнi виступи спрямовувались проти запровадження iнституту мирових посередникiв, кабальних статутних грамот, методiв проведення реформи (розверстка землi), унаслiдок чого зменшувалися надiли, а також вiдводилися гiршi землi.

Необхiдно пiдкреслити, що найбiльшої iнтенсивностi боротьба селян за землю набула в Правобережнiй Українi - тут їх експлуатацiя через передачу в оренду помiщицьких маєткiв була найвищою. Iншою причиною загострення боротьби за землю стали виступи чиншовикiв, через що й було проведено реформу. Хто такi чиншовики, що являла чиншова реформа 1886 p., як вона проводилася в деяких повiтах Подiльської губернiї? Спроба вiдповiсти на цi питання є метою статтi.

Чиншове землеволодiння зародилося в Нiмеччинi XII ст. У XIII ст. нiмецькi колонiсти принесли його до Польщi, а в XIV ст. чиншове землеволодiння з'явилося у Великому князiвствi Литовському. У Правобережнiй Українi та Бiлорусiї ця форма землеволодiння поширилася в XVI ст., а надто у XVIII ст. За юридичною природою цей iнститут (як специфiчна органiзацiя суспiльної дiяльностi й соцiальних вiдносин) був дуже близьким до давньоримської спадкової оренди й становив рiзновид залежної власностi, коли чиншовик мав право спадкового володiння, користування та розпорядження майном (зазвичай нерухомим) зi згоди верховного власника, який мав право на отримання постiйного оброку (вiн називався "чинш") та iншi платежi й повинностi (якi називалися "шарварок"), установле-

Борисевич Сергiй Олександрович - канд. iст. наук, викладач Подiльського державного аграрно-технiчного унiверситету, м. Камянець-Подiльський.

стр. 78

нi законом, який пiзнiше став звичаєм. Чинш виражав залежнiсть чиншовика, який особисто був вiльною людиною й завжди мiг залишити своє майно (землю), передати його iншiй особi (як правило, не землю, а чиншове право), але не мiг здавати його в суборенду.

Поширення чиншових вiдносин припало на перiод, коли землевласниками було усвiдомлено вади крiпосної залежностi й держава та помiщики виявили своє прагнення замiнити втiкачiв або зiгнаних iз землi селян-крiпакiв вiльними людьми. З iншого боку, необхiднiсть запровадження чиншового права диктувалася потребами заселення безлюдних i необроблених земель. Iз кiнця XVII ст., а надто у XVIII ст., коли Туреччина залишила Подiлля й зменшилася загроза спустошливих татарських набiгiв - польський уряд почав масово роздавати незаселенi селянами землi маґнатам. Тобто, потреба нової колонiзацiї Подiлля вiдродила чиншове право, на умовах якого землю отримували не лише селяни, а й вiльне мiське населення, колонiсти, а також безземельна шляхта.

Найчисельнiшою верствою серед чиншовикiв була чиншова шляхта. Наприкiнцi XVII ст., унаслiдок дроблення шляхетської земельної власностi, у Речi Посполитiй виник прошарок населення - безземельна шляхта. Нетитулованi шляхтичi з утратою земельних надiлiв позбувались як засобiв до iснування, так i полiтичних привiлеїв. Маґнатам потрiбнi були люди для обробки землi у своїх маєтках, i вони охоче користувалися працею збiднiлої шляхти з метою перетворити її на залежний землеробський стан. Землевласники керувалися й мiркуваннями полiтичного характеру. Такi шляхтичi становили для маґнатiв зручне знаряддя збiльшення впливу на державнi справи, адже їм, як чиншовим: власникам землi, поверталися полiтичнi привiлеї. Ця верства населення, особливо в Правобережнiй Українi та Бiлорусiї, значно збiльшилася у XVIII ст. (вона дещо нагадувала дворян Московiї XV-XVII ст.).

Професор Д.П.Пойда визначав характер чиншового землеволодiння як "особливий вид землеволодiння, т. зв. чиншове володiння землею або вiчна оренда"² . Iз цим не можна погодитися. Професор В.Незабитовський у 1883 р. писав: "Чиншове користування землею завжди поєднувалося з правом: вiчного спадкового володiння й розпорядження, iз правом отримувати з чиншової землi всi вигоди, поступатися нею й передавати в спадщину, а вiдносини чиншового власника до власника маєтку обмежувалися звичайним обов'язком платити за користування землею на вiчнi часи встановлену плату (чинш). Чиншове право не слiд плутати з орендним правом, яке виникає з договору строкового найму й має характер особливого майнового й, до того ж, безстрокового права на нерухомий маєток"³ .

Чиншове право зумовило особливу форму землеволодiння. Воно передбачало право володiння, користування та обмеженого розпорядження нерухомою власнiстю, а оренда лише надавала право користування. Чиншовик обмежувався обов'язком платити за володiння землею встановлений на вiчнi часи чинш, тодi як орендна плата могла змiнюватися. Чиншове володiння було спадковим, а оренда - строковим правом користування землею. Цi три принциповi ознаки вiдрiзняли чиншове володiння вiд оренди.

У працi В.Незабитовського зазначалося: "Сеймовi дебати 1791 р. чiтко окреслюють суспiльне становище чиншової шляхти. Це були доменiально залежнi безземельники, котрi не мали й не могли мати власного голосу, а служили лише знаряддям панських iнтриг. На сеймики цi залежники з'являлися не своєю волею, а неволею... Майнове право на землю становило корiнний iнститут Речi Посполитої, але воно ... дозволялося лише як земське право, як шляхетський привiлей. Будь-яке приватне користування землею, без земського на неї права, пов'язувалося з особистим службовим становищем користувача, пiдпорядковувало його вотчиннiй владi й було володiнням до ласки"⁴ .

стр. 79

Отже, у Речi Посполитiй приватна власнiсть на землю за незначними винятками була привiлеєм суто шляхетським. Земське право, яке узаконювало приватну власнiсть на нерухоме майно, надавалося персонально. Саме тому чиншове право, яке дозволяло володiти, користуватися та розпоряджатися землею, не було приватним. Воно ґрунтувалося на особисто-службовiй пiдлеглостi чиншовика та "милостi" вотчинника.

Численнi суперечки росiйських юристiв викликав характер польського чиншового права у зв'язку з ускладненнями, з якими змушенi були рахуватися росiйське законодавство та суди, коли наприкiнцi XVIII ст. до Росiйської iмперiї було приєднано Правобережну Україну, Бiлорусiю, Литву та частину Польщi.

Манiфестом Катерини II вiд ЗО жовтня 1794 р. мешканцям Правобережжя було забезпечене право володiння, користування й розпорядження майном за Литовським статутом. Сенатським указом вiд 11 вересня 1797 р. усiм судовим установам у Мiнськiй, Волинськiй та Подiльськiй губернiях давалося роз'яснення, що вони у своїх дiях повиннi "привiлеями в статутi й конституцiях збережених керуватися". Таким чином, росiйський уряд пiдтвердив чиннiсть колишнiх законiв, "не входячи, якi саме цi закони"⁵ . Того ж року Павло I дозволив залишити чиншовi права на земельнi володiння за мешканцями мiстечок.

У Росiйськiй iмперiї до 1785 р. по сутi не iснувало приватної земельної власностi та приватного крiпосного права. Земля належала державi. Кожен власник, на якiй би пiдставi вiн не володiв землею, не володiв нею де-юре, а лише з ласки монарха. Катерина II, приймаючи колишнi польськi провiнцiї пiд свою державу, зарахувала шляхту до стану дворян, пiдтвердила недоторканнiсть її земельних i крiпосних прав. А грамота 1785 р. такi ж права дарувала росiйському дворянству, тобто передавала помiщицькi маєтки з селянами в приватну власнiсть. Приватне крiпосне право, як поступка, продиктована обставинами часу, стало легiтимним.

Юридичне становище чиншової шляхти залишалося незмiнним у межах Росiйської iмперiї до 1831 р. Пiсля польського повстання 1830-1831 pp. указом Миколи I вiд 31 грудня 1831 р. всi шляхтичi, якi неспроможнi були довести свого шляхетства, позбавлялися дворянства. Шляхта змушена була ще з 1800 р. доводити своє походження. У 1802 р. на приєднаних територiях запроваджуються дворянськi родовiднi книги, куди вписувалися всi роди, якi спромоглися документально довести своє шляхетство (указами сенату 1864 i 1866 pp. пошуки польською шляхтою доказiв своїх прав остаточно припинялись). Чиншову шляхту було включено, залежно вiд мiсця проживання, до стану мiщан чи селян-однодворцiв.

25 липня 1840 р. вийшов указ щодо припинення чинностi Литовського статуту в Правобережнiй Українi й запроваджувалися загальноросiйськi закони. До цього часу царський уряд у межах Правобережжя рiзними постановами прилаштовував статут до росiйського законодавства. Незважаючи на це, в указi визнавалася чиннiсть актiв, якi з'явилися до 1840 р. й стосувалися губернiй Правобережної України. Тобто, iнститут чиншового права не лiквiдовувався. Окрiм того, визнавалися всi юридичнi взаємовiдносини, якi фiксувалися в документах до 1840 p., що гарантувало права чиншовикiв, якi мали письмовi докази своїх прав.

У Подiльськiй губернiї на письмово затвердженому чиншовому правi на володiння землею перебувало 10% чиншовикiв. Решта 90% були на звичаєвому правi, тобто документально незасвiдченому. На його наявнiсть указували квитанцiї, що пiдтверджували сплату постiйного чиншу; незмiннiсть земельних надiлiв; порiвняно невеликi дiлянки присадибної, польової та, iнодi, сiножатної землi, а також особиста свобода носiїв цього права.

Тож попри указ вiд 25 липня 1840 p., що поширював на губернiї Пiвденно-Захiдного краю iмперiї чиннiсть росiйських цивiльних законiв, якi взагалi не ре-

стр. 80

гулювали чиншового права, цi взаємовiдносини продовжували виникати, i не тiльки в Правобережнiй Українi, а й у iнших губернiях, зокрема, на пiвднi України. Процес поширення чиншових форм володiння землею тривав майже до поч. 80-х pp. XIX ст.

Питання неврегульованого законодавством чиншового права гостро постало в 2-й пол. 60-х pp. XIX ст. По-перше, суди, якi керувалися росiйськими законами, змушенi були вiдмовитися вiд захисту цих вiдносин. Перед владою постала дилема: або лiквiдувати цей iнститут, або законодавчо його визнати й урегулювати взаємовiдносини мiж помiщиками й чиншовиками. Iгнорування чиншового права й вiдмова в його судовому захистi призвели до масового обезземелення значної верстви населення. Потрiбно враховувати ще й те, що з кiн. 50-х i до поч. 80-х pp. XIX ст. верховнi власники землi поступово переводили чиншовикiв на становище звичайних орендарiв.

По-друге, скасування крiпосного права в 1861 р. i втягування помiщицьких економiй у товарно-грошовi вiдносини спричинило те, що помiщикам (у т.ч. в Подiльськiй губернiї) ставало невигiдним подальше проживання в їхнiх маєтках чиншовикiв. Вони змушували їх погоджуватися на перманентне збiльшення чиншу; повнiстю вiдбирали їхнi польовi надiли або замiнювали на iншi, меншi й гiршої якостi; позбавляли сервiтутiв; примушували укладати строковi угоди стосовно користування землею, тобто переводили їх на оренду.

Цi причини обумовили погiршення матерiального стану чиншовикiв. Пiсля падiння крiпосного права вони залишилися категорiєю селян, найменш забезпечених землею й найбiльш обтяжених повинностями на користь помiщика. Цi обставини пiдштовхували їх до участi, поряд iз селянами, а iнодi й окремо, у заворушеннях.

У таких умовах сенат був змушений пiти на лiквiдацiю чиншового права в губернiях Правобережної України, Бiлорусiї та Царства Польського, але з наданням чиншовикам права викупити свої надiли за фiнансової допомоги уряду. 1876 р. волинський губернатор у своєму щорiчному звiтi писав "про необхiднiсть, iз огляду на вiдсутнiсть позитивного закону, який би визначив пiдстави чиншового права, установити для чиншовикiв особливi правила"⁶ . Його думку пiдтримали губернатори Київської та Подiльської губернiй, а також генерал-губернатор О.М.Дондуков-Корсаков i керiвники губернських жандармських управлiнь. Наслiдком цих пропозицiй було утворення 1877 р. при мiнiстерствi внутрiшнiх справ чиншової комiсiї пiд головуванням товариша мiнiстра Ф.В.Ґотовцева. їй доручили розробити законопроект про чиншовикiв. Нарештi, 9 червня 1886 р. було прийнято "височайше затверджене положення про поземельний устрiй сiльських вiчних чиншовикiв в губернiях захiдних i бiлоруських". До закону додавався табель iз оцiнкою земель у рiзних регiонах, де чиншовики мали право її викуповувати.

Преамбула положення визначала основний механiзм його запровадження. У кожному повiтi утворювалася тимчасова установа - повiтове з чиншових справ "присутствiє". До його складу входив кандидат вiд мирових посередникiв та пiдлеглих йому вiльнонайманих землемiрiв (вони утримувалися за рахунок державної скарбницi, до якої повиннi були надходити 0,5% вiд усiх щорiчних викупних платежiв). До складу присутствiя входили представники вiд мiсцевих дворян, якi утримувалися за рахунок усiх землевласникiв повiту, на землях яких мешкали чиншовики. Губернськi з селянських справ присутствiя подiлялись на вiддiли, якi займалися касацiйними скаргами стосовно рiшень повiтових присутствiй. У преамбулi пiдкреслювалося, що у випадках, коли за певними особами не визнавалися чиншовi права, вони мали право протягом п'яти рокiв користуватися земельними надiлами на попереднiх умовах. За цей час вони повиннi були або купити в помiщика цю землю, або укласти з ним договiр оренди⁷ .

стр. 81

У першому роздiлi роз'яснювались основнi принципи, на пiдставi яких визнавалися чиншовi права: а) чиншовиками могли бути всi особи, незалежно вiд стану чи вiросповiдання; б) права поширювалися тiльки на росiйських пiдданих; в) безстрокове користування й розпорядження землею зi сплатою грошового або натурального чиншу, який не пiдлягав змiнам через свавiлля вотчинника. Земельне володiння визнавалося чиншовим, якщо воно розпочалося перед 21 серпня 1840 р. (цей строк поширювався тiльки на Правобережну Україну) i було доведене письмовою угодою або свiдками (тiльки в тому випадку, якщо цi свiдчення вiдповiдали всiм цим умовам). Земельнi володiння визнавалися чиншовими й пiсля 21 серпня 1840 р. До них належали тi, якi з'явилися не пiзнiше як за 10 рокiв до видання цього положення, але вже на iнших умовах. Якщо письмових доказiв не iснувало, то чиншовий надiл мав розташовуватися в населеному пунктi або в тiй його частинi, де мешкали претенденти на чиншовi права. Особи, яких помiщик позбавляв чиншових прав, зобов'язувалися протягом 6 мiсяцiв оскаржити цi дiї в судi або в урядових установах, iнакше довести свої права було неможливо. Крiм письмових актiв, якi доводили чиншовi права рiзних осiб на землю, доказами могли слугувати: а) судовi рiшення; б) поступлива угода; в) заповiти та iншi документи, якi засвiдчували перехiд чиншових прав на землю вiд однiєї особи до iншої; г) платiжнi книжки, розписки, квитанцiї, виданi помiщицькою економiєю; д) iнвентарi, описи, реєстри та плани маєткiв; ж) ревiзькi казки, сiмейнi списки, метрики; з) показання свiдкiв, якщо необхiдно було встановити окремi ознаки чиншового володiння або виявити осiб, яким належали певнi надiли⁸ . Таким чином, у законi чiтко окреслювалися умови, що могли бути доказом чиншових прав. Це було важливо, адже в Подiльськiй губернiї, як правило, передача землi на чиншовому правi письмово не закрiплювалася.

Другий роздiл визначав умови, за яких припинялося чиншове володiння. Протягом 3-х рокiв вотчинникам i чиншовикам надавалася можливiсть полюбовно домовлятися стосовно припинення чиншового володiння шляхом викупу землевласником у чиншовикiв їхнiх прав або придбання останнiми своїх надiлiв у власнiсть чи оренда їх. Такi домовленостi необхiдно було реєструвати в повiтових присутствiях, iнакше вони не визнавалися законом i стягувалося вiдповiдне мито. У випадку узгодження права викупу чиншовиком його надiлу уряд надавав позику, яка не повинна була перевищувати оцiнки цих земель за табелем. У разi, коли викупна сума була меншою вiд розмiру урядової позики, до неї додавалася недоїмка чиншу, яка накопичилася, починаючи з 1876 р. Коли викупна сума перевищувала урядову позику, додатковий платiж вотчиннику чиншовик сплачував за взаємною домовленiстю. Пiсля закiнчення трирiчного термiну викуп чиншових надiлiв мав здiйснюватися в обов'язковому порядку за сприяння уряду. Розмiр викупної суми встановлювався шляхом 6%-ї капiталiзацiї рiчної вартостi чиншу та натуральних повинностей. Викупна позика надавалася землевласнику державними 5%-ми цiнними паперами. Чиншовик повинен був погасити її протягом 49 рокiв шляхом щорiчних викупних платежiв, якi дорiвнювали 6% вiд позики. Дозволялося повернути кредит ранiше вказаного строку як готiвкою, так i державними вiдсотковими паперами. У разi накопичення недоїмки зi сплати викупних платежiв чиншовi надiли виставлялися на продаж iз публiчних торгiв; їх мали право купувати й односельцi. Чиншовики, якi належали до мiщанського стану, пiсля викупу надiлiв переходили до селянського стану. Пiсля викупу земельного надiлу чиншовики мали право об'єднуватися в одне селянське товариство, але не менше 20 осiб чоловiчої статi⁹ .

Тож лiквiдовуючи неврегульоване росiйським законодавством чиншове право, уряд виводив чиншовикiв iз економiчної залежностi вiд землевласникiв, прагнучи сформувати в Правобережнiй Українi дрiбного власника, але вже економiч-

стр. 82

но залежного вiд держави. Навiть коли чиншовик мiг одразу викупити свiй надiл, уряд контролював викуп (обов'язкове надання позики), у протилежному випадку вiн залишався без права на власну землю. Потрiбно вiдзначити, що пiсля законно затвердженого дозволу на викуп помiщики отримували викупнi суми, ураховуючи, що майже 80% маєткiв перебувало в заставi за борги. Хоча селянин не платив вiдсотки за державну позику, фiнансова система все ж мала зиск, оскiльки за невчасну сплату щорiчних викупних платежiв можна було продати надiли з публiчних торгiв, а у випадках, коли сума перевищувала селянський борг, її надлишок не повертався колишнiм чиншовикам (надходив на користь держави). Закон не регулював питання щодо повернення грошей, якi були ранiше сплаченi в рахунок погашення боргу.

Роздiл третiй розкривав механiзм реалiзацiї положення. Його впровадження покладалося на повiтовi з чиншових справ та губернськi з селянських справ присутствiя пiд наглядом мiнiстерства внутрiшнiх справ i генерал-губернатора. Непорозумiння мiж вотчинниками й чиншовиками вирiшував урядуючий сенат. Скарги на рiшення повiтового присутствiя надсилалися до губернського присутствiя, а на нього - до II департаменту сенату. Кожен землевласник зобов'язувався протягом одного року (пiсля 9 червня 1886 р.) подати в мiсцеве повiтове присутствiє такi данi: а) перелiк чиншовикiв, якi мешкали в його маєтку; б) кiлькiсть землi в кожного домовласника; в) її опис; г) розмiр чиншу; д) наявнiсть сервiтутiв; ж) плани чиншових земель, якщо вони iснували. Iз перелiком волосне правлiння зобов'язане було ознайомити всiх чиншовикiв. Невключенi до нього селяни, якi вважали себе чиншовиками, мали право протягом 6 мiсяцiв подати в повiтове присутствiє заяву з доказами своїх прав. По закiнченнi цього термiну жоднi претензiї не приймалися. Iменний перелiк перевiрявся на мiсцi мировим посередником у присутностi всiх сторiн та понятих. Неприбуття сторiн або їхнiх уповноважених не шкодило перевiрцi. У результатi цих дiй складався протокол, який пiдписував мировий посередник, сторони суперечки й понятi. Iменний перелiк дозволялося доповнювати на мiсцi. Пiсля таких перевiрок у присутностi зацiкавлених сторiн вiдбувалося засiдання повiтового присутствiя (по кожному маєтку окремо), де приймалося остаточне рiшення щодо встановлення прав чиншовикiв на землю, визначення розмiру чиншових дiлянок, грошового еквiваленту всiх повинностей, викупної суми для кожного чиншовика окремо та розмiру урядової позики й додаткової суми. На пiдставi цього рiшення з'являлася вiдповiдна постанова та оформлювалися викупнi акти. У випадку визнання сторонами викупних актiв справа надходила до головної викупної установи, де складалися плани та геодезичнi описи чиншових дiлянок. Справа в цiй установi припинялася, коли скарга на рiшення губернського присутствiя надходила до сенату¹⁰ .

До положення додавався "Табель подесятинних цiн, на пiдставi яких вираховувався вищий розмiр позики, що видавалась урядом пiд час викупу сiльських чиншових повинностей у губернiях захiдних i бiлоруських". На його пiдставi десятина присадибної землi, незалежно вiд мiсцевостi, оцiнювалася в 150 руб., а для польової та сiножатної землi запроваджувалася певна градацiя залежно вiд якостi. Подiльська губернiя подiлялася на 22 мiсцевостi з оцiнкою десятини землi вiд 50 до 82 руб. 50 коп.¹¹

Таким чином, положення вiд 9 червня 1886 р. започаткувало процес лiквiдацiї чиншового права на захiдних теренах iмперiї. Воно сприяло припиненню заворушень сiльських чиншовикiв, що становили досить велику частину населення Подiльської губернiї. Цим законодавчим актом було зроблено рiшучий крок у бiк лiквiдацiї поземельних вiдносин, якi вже не вiдповiдали потребам капiталiстичного розвитку на селi й не регулювалися законодавством. Його розробники використали досвiд селянської реформи й саме тому бiльше не з'являлося жодних зако-

стр. 83

нодавчих документiв. Положення лiквiдувало чиншове землеволодiння, але наслiдки його лiквiдацiї були вiдчутними до поч. XX ст.

За iнформацiєю канцелярiї київського, подiльського й волинського генерал-губернатора кiлькiсний склад чиншовикiв Подiльської губернiї в 2-й пол. 70-х pp. XIX ст. був таким¹² :

Наведенi цифри свiдчать, що майже половину сiмейств чиншовикiв становили мiщани. Але це були мiщани мiстечок, населення яких жило здебiльшого з рiльництва. Дворян, якi спромоглися в 1-й половинi XIX ст. довести своє походження, була незначна частина (бiльшiсть тих, хто не довiв походження, була переведена в стан селян чи мiщан). Представники купецького стану теж становили незначну кiлькiсть, адже вони були селянами-чиншовиками чи мiщанами-чиншо-виками, якi розбагатiли на вiдхожих промислах. Нагромадивши необхiдний капiтал, цi особи зайнялися торгiвлею й перейшли в стан купцiв, але не покинули сiмейного землеробства. Попри значнi статки, такi купцi не бажали втрачати землю, яку вони вважали батькiвською, тим бiльше, що з'явилася можливiсть перетворити її на приватну власнiсть. Iноземними поселенцями, якi довели свої чиншовi права, переважно були особи, якi перейшли на територiю Подiльської губернiї з правого берега Днiстра. Iншi iноземнi переселенцi селилися компактно й користувалися правами колонiстiв. Ще менше було представникiв духiвництва. Це, як правило, були дiти чиншовикiв, якi здобули духовну освiту та виконували обов'язки мiсцевих парафiяльних священикiв. Статистика свiдчила, що чиншовики, особливо тi, якi, окрiм сiльського господарства, не займалися нiяким промислом, перебували в злиденному становищi. Колишнi помiщицькi та державнi селяни мали в 2-3 рази бiльше земельних угiдь на сiм'ю, а тим бiльше з розрахунку на кожну особу. Польової землi в чиншовикiв було лише в 2,5 разу бiльше, нiж присадибної, тодi як у колишнiх помiщицьких та державних селян - у 5-7 разiв бiльше. Це свiдчить про те, що для доволi значної кiлькостi чиншовикiв рiльництво було не єдиним i не головним джерелом прибутку; решта чиншовикiв перебувала в злиденному становищi, яке було гiршим, анiж у колишнiх крiпакiв. У соцiальному планi це був "пальний матерiал" на селi.

За iнформацiєю мiнiстерства внутрiшнiх справ (1880 р.) у Подiльськiй губернiї чиншовики сплачували землевласникам такi розмiри чиншу¹³ :

Щодо питання впровадження положення в Подiльськiй губернiї дослiдженням було охоплено 38 дворянських маєткiв i один удiльного вiдомства в Балтському повiтi та 15 помiщицьких маєткiв у Кам'янецькому. На пiдставi положення землевласники протягом одного року зобов'язанi були скласти iменнi списки вiчних чиншовикiв. Iз 12 маєткiв Кам'янецького повiту тiльки вотчинниця с. Довжок княгиня Анна Хiлкова вiдмовила всiм мешканцям села у визнаннi чиншових

стр. 84

прав i не склала списку. У 38 маєтках Балтського повiту не було складено 13 спискiв. У всiх iменних списках визнавалися чиншовi права на присадибну землю. Необхiдно зазначити, що з усiх дослiджених маєткiв два мали певну особливiсть. Так, с. Малинiвцi Гаврилiвецької волостi Кам'янецького повiту належало товариству селян, яке давало згоду на складання списку, та с Станiславчик Балтського повiту, яке належало удiльному вiдомству¹⁴ .

В 11 маєтках Кам'янецького повiту землевласники визнавали присадибнi дiлянки за 169 господарями в розмiрi 105 десятин (далi - дес.) 1265 саженiв² (далi - саж.). Найбiльше власникiв, котрi довели свої чиншовi права на присадибну землю, мешкало в с Кирилiвка Макiвської волостi (69); найменше - у селищi Липини Лисецької волостi (1). Найбiльше присадибної землi в одного господаря було в маєтку помiщика Шенвальда, у частинi с. Суржа (1 дес); найменше - у с Малинiвцi (по 601 саж.² ). У середньому в усiх маєтках на кожного чиншовика припадало по 1498 саж.² присадибної землi. У 2 iз 11 маєтностей не визнали чиншових прав на орнi дiлянки землi. В iнших - за 132 господарями затвердили цi права. їм належало 489 дес. 464 саж.² оранки. Найбiльше польової землi на кожного чиншовика припадало в селищi Липини (6 дес. 1344 саж.² ), а найменше - у чиншовикiв селища Мукша (по 1 дес. 1549 саж.² ). А в середньому на кожного чиншовика припадало по 3 дес. 1694 саж.² орної землi, так як i у селян (якщо враховувати лише тих з них, що отримали орну землю). Лише в с. Суржа, однiєю частиною якою володiла княгиня Хiлкова, а iншою - вотчинник Шенвальд, визнавалися чиншовi права на сiножатну землю (за 26 господарями - по 1 дес. в частинi княгинi та по 1800 саж.² у 2 чиншовикiв у маєтку Шенвальда), а в с. Сокирен-цях визнавалися чиншовi права на вигiн (вiсьмом чиншовикам вiдходило 1600 саж.² , тобто в середньому по 200 саж.² на одного господаря)¹⁵ .

У Балтському повiтi в 25 маєтках (один iз них удiльного вiдомства) чиншовi права на присадибну землю закрiплювалися за 557 чиншовими дiлянками, якi становили 256 дес. 376,5 саж.² Найбiльше землi на чиншову присадибну дiлянку припадало в господарствi удiльного вiдомства с Станiславчик (1 дес. 332 саж.² ), а найменше - у с Гедерима (282 саж.² - у середньому по 1158 саж.² ). Дiлянки оранки за чиншовиками визнавалися лише в 3 маєтках загальною площею 548 дес. 562 саж.² , розподiлених на 83 дiлянки в середньому по 6,6 дес. У с. Кос за 17 чиншовими дiлянками визнавалося 4 дес. 1270 саж.² незручних земель. У с Дигер за 59 чиншовими господарями закрiплювалося 8 дес. 1384 саж.² незручних земель загального користування, а в с. Погреби - загальний вигiн у 5 дес. 2211 саж.² для 45 господарiв¹⁶ .

Пiсля подання землевласником у повiтове присутствiє iменних спискiв чиншовикiв та розголошення їх через волосне правлiння розпочався тривалий процес розгляду скарг претендентiв на викуп земель за чиншовим правом. Причиною скарг було невизнання за певними особами чиншових прав щодо орних земель i невнесення їх у списки; претензiї стосовно чиншових прав на присадибнi дiлянки та сiножатi, вигони й сервiтутнi права.

Так, у 28 населених пунктах Балтського, 8 - Кам'янецького й 1 - Вiнницького повiтiв 915 господарiв висунули претензiї щодо визнання за ними чиншових прав на орну землю. Тiльки в с. Суржа Кам'янецького повiту (2 господаря) та с. Писарiвка Балтського повiту (24 чиншовика) спромоглися довести свої права на орну землю, рештi було вiдмовлено на пiдставi положення, яке чiтко регламентувало ознаки чиншового володiння землею. Вони були такi: 1. Пiд час розгляду скарг претенденти користувалися землею в рiзних мiсцях (цi факти було зафiксовано у 8 селищах Балтського повiту). 2. Плата за користування землею не була постiйною, тобто мiнялася за бажанням помiщика в 5 маєтках Балтського повiту. 3. Унаслiдок замiни грошового чиншу на натуральну плату в 4 маєтках Балтського повiту. 4. Земля в селян була повнiстю вiдiбрана помiщиком або її замiнили на

стр. 85

iншу, у меншiй кiлькостi й гiршої якостi в 13 маєтках Балтського повiту. 5. Землею довгий час нiхто не користувався, а пiсля 1886 р. виникли претензiї щодо чиншових прав на неї в 3 маєтках Балтського повiту. 6. Вчасно не було подано позови до суду щодо порушень помiщиком чиншових прав на орну землю в 9 маєтках Балтського повiту та 7 - Кам'янецького. 7. Помiщики спромоглися довести, що селяни користувались орною землею на пiдставi оренди в 9 маєтках та 4 чиншовикiв перевели на щорiчне її винаймання (Балтський повiт). 8. У Балтському повiтi в с. Гедерима селяни самi вiдмовилися вiд претензiй щодо чиншових прав, а в с. Калантирка за чиншовиками не визнали вiдповiдних прав на оранку, яка була на вигонi загального користування. 9. У Кам'янецькому повiтi в с Гаврилiв-цi 3 претендентам щодо польової землi було вiдмовлено на пiдставi того, що чиннiсть положення 1886 р. заборонялося поширювати на iноземцiв, посилаючись на закон вiд 25 липня 1864 р. щодо облаштування вiльних людей на приватних землях у захiдних губернiях iмперiї¹⁷ . Цiкаво, що в справах стосовно надання чиншовикам права викупу тих чи iнших земельних надiлiв не зазначалось анi їхнього етнiчного походження, анi вiросповiдання. А цей момент був дуже важливим, адже на чиншовикiв не поширювався принцип викупу їхнiх земельних надiлiв, який застосували щодо селян-українцiв.

Пiсля скасування крiпосного права та поширення товарно-грошових вiдносин власники маєткiв розпочали наступ на земельнi володiння чиншовикiв. Вiн виявився в повному вилученнi земельних угiдь на користь помiщицького господарства, у замiнi їх на гiршi й у меншiй кiлькостi, перманентному пiдвищеннi платнi за користування, вилученнi земельних угiдь i передачi їх в оренду й суборенду, запровадженнi щорiчних домовленостей щодо умов користування й платежу за землю, а також примусовому укладаннi орендних контрактiв.

Отже, протягом 60-х - 80-х pp. XIX ст. принципи чиншового утримання орної землi, зафiксованi в положеннi 1886 p., поступово зникли. Саме тому колишнi чиншовики неспроможнi були довести свої права й змушенi були переходити на орендне користування землею, що негативно позначилося на розвитку їхнiх господарств. Яскравий приклад - с. Малий Бобрик Балтського повiту. Помiщиця Софiя Фемелiдi 26 лютого 1887 р. письмово заявила балтському повiтовому справнику, що вона "...виявляє готовнiсть вiддати на поточний господарський рiк селянам її маєтку, якi претендують на чиншовi права, вiльну землю в кiлькостi близько 500 дес. за теперiшньою цiною, тобто по 5 руб. за десятину, попри те, що стороннi орендарi сплачують тепер по 6 i 7 руб. за десятину, при цьому додала, що вона доручила управляючому маєтком утриматися до весни вiд роздачi землi стороннiм особам, аби не заважати селянам скористатися землею на теперiшнiй господарський рiк, а якщо селяни землю цю своєчасно не орендують, то вона, задля уникнення збиткiв, змушена буде вiддати її стороннiм особам i знiмає з себе будь-яку ... вiдповiдальнiсть за впертiсть селян, що претендують на чиншовi права"¹⁸ . Iснував i iнший бiк медалi. Довiдавшись про закон 1886 p., з'явилися претенденти на пiльгове придбання землi, якi не мали на це жодних пiдстав.

Помiщики досить прихильно ставилися до визнання чиншових прав на присадибнi дiлянки й надання пiльгових прав щодо їх викупу. Вони були зацiкавленi в утриманнi на своїх землях робочої сили. Присадибнi дiлянки було складнiше вiдбирати або мiняти, нiж орнi землi, а польовi землi вони не бажали продавати за вiдносно малою цiною. Вiдiбрану орну землю помiщики здавали в оренду однiй особi або тим, у кого її було вiдiбрано. Iз присадибними дiлянками зробити таке було складнiше. Наприклад, у с. Дубова Балтського повiту 54 господарi висунули претензiї щодо чиншових прав на присадибнi й орнi землi, вигони та сiножатi, але спромоглися довести свої права лише на присадибну землю¹⁹ .

Iз дослiджуваних населених пунктiв лише в 7 випадках було вiдмовлено претендентам на чиншовi права стосовно присадибної землi²⁰ , у 4 випадках пре-

стр. 86

тензiї були безпiдставними, а в iнших - простежувалась експансiя помiщикiв на присадибнi дiлянки чиншовикiв.

Вiдмова чиншовикам у правах на сервiтути була зафiксована в 2 селищах Кам'янецького повiту тому, що претенденти вчасно не звернулися з позовом до суду. У с Кульна (Балтський повiт), а також в с. Гонората вигiн перебував у користуваннi селян - у такому випадку положення 1886 р. не поширювалося на чиншовикiв. В усiх iнших дослiджуваних селах (за винятком 7) сервiтути в чиншовикiв було вiдiбрано протягом 60-х - поч. 80-х pp. XIX ст. Сервiтутне право чиншовикiв було визнано лише в 5 селищах Балтського повiту та 1 - Кам'янецького²¹ . Отже, колишнi чиншовики ще задовго до положення 1886 р. були позбавленi сервiтутних прав i мусили платити за право випасати й напувати худобу, користуватися лiсом та iн. Помiщика вже не турбувало, хто оброблятиме землi економiї - людей можна було найняти, вибираючи серед великої кiлькостi претендентiв. Саме тому землевласник бiльше був зацiкавлений у коштах, якi вiн отримував вiд рiзноманiтних статей прибутку у своєму маєтку, анiж в утриманнi в ньому потенцiйних робiтникiв. Для нього мало значення не хто саме користуватиметься дiлянками землi в маєтку, а скiльки й чи вчасно йому платитимуть за це (що й було причиною помiщицької експропрiацiї землi та сервiтутiв у чиншовикiв та поступове переведення їх на оренднi права). Слiд враховувати й той момент, що помiщики вже мали досвiд втрати родючих земель пiсля селянської реформи 1861 p., тож вони прагнули уникнути подiбної небезпеки, яка могла виходити вiд чиншовикiв.

За табелем подесятинних цiн, десятина присадибної землi в Подiльськiй губернiї оцiнювалася в 150 руб., а орної та сiножатної - залежно вiд повiту. У Кам'янецькому - цiна десятини дорiвнювала 82 руб. 50 коп., Балтський подiлявся на 2 регiони: перший - уздовж рiчок Буг, Кодима, Днiстер та Ягорлик, де десятина оцiнювалася в 40 руб.; другий - решта територiї - у 60 руб.²²

У 27 населених пунктах Балтського повiту та в 4 Кам'янецького 791 господар здобув право викупу землi на пiдставi положення. Серед них 741 особа була селянином, 31 мiщанином, 12 дворян та 9 почесних громадян. Вони отримали право викупити 383 дес. 690,5 саж.² присадибної землi. У 6 селах Кам'янецького повiту 136 господарiв викупали 759 дес. 2131,5 саж.² орної землi. У 3 селах Кам'янецького й у 2 Балтського повiтiв 73 чиншовики отримали право викупити 17 дес. 1 300 саж.² вигону та сiножатей, 30 господарiв викупили 5 дес. 493 саж.² непридатної для рiллi землi. За цi землi вони мали сплатити викупнi платежi на загальну суму 86966 руб. 13,2 коп. Держава видала їм урядову позику в сумi 84 273 руб. 49,6 коп. До загальної суми викупних платежiв, окрiм оцiнки землi, входила сума недоїмки, яку чиншовики заборгували помiщикам за попереднi роки - вона дорiвнювала 11939 руб. 71,3 коп. її повиннi були сплатити 225 колишнiх чиншовикiв, якi мешкали в 10 селах.

Рiзниця мiж сумою викупних платежiв та урядовою позикою становила 2692 руб. Вона була оформлена в додаткову плату, яку чиншовики мали безпосередньо виплатити помiщику за взаємною домовленiстю. Але до цiєї суми додавалися вiдсотки, якi нараховувалися за недоїмку (1790 руб. 92,1 коп.). Таким чином, додаткову плату повиннi були сплатити 332 чиншовики з 20 населених пунктiв на загальну суму в 4483 руб. 55,7 коп.²³

Отже, майже всi претенденти з числа колишнiх чиншовикiв здобули право на викуп присадибних дiлянок, у той час як на орну землю таке право отримало майже в 6 разiв, а на вигони та сiножатi - майже у 12 разiв менше. Якщо цi люди володiли правом викуповувати присадибнi дiлянки на пiдставi чиншового права, то, безумовно, вони колись володiли таким правом i стосовно орної землi та сервiтутiв. Iз одного боку, колишнi чиншовики користувалися втраченими земельними угiддями на чиншовому правi, а з iншого - закон фiксував їх ставлення до прав власностi на землю, в якому вони перебували на момент виходу положення. Червоною ниткою проводилася думка щодо поваги прав власностi й зако-

стр. 87

нiв, якi регулювали земельнi вiдносини. Один момент, який свiдчив, що законодавець усе ж захищав iнтереси дворян-землевласникiв, полягав у тому, що до викупної цiни, яку колишнi чиншовики мали сплатити за земельнi угiддя, додавалася недоїмка в сплатi чиншу. Щоправда, вона нараховувалася лише третинi осiб. Державна позика видавалася залежно вiд фiксованої в законi суми. Цiна не присадибних земель залежала вiд цiн, якi встановилися на ринку. Викупна сума обраховувалася залежно вiд 6% -ої капiталiзацiї рiчного чиншу, який сплачували чиншовики. Саме тому викупнi платежi перевищували суму державної позики. Але iнодi визначена законом позика перевищувала викупнi платежi - тодi до викупної суми додавали частину чиншової недоїмки, яка дорiвнювала тiй сумi, на котру державний кредит перевищував викупнi платежi. Саме цей момент свiдчить на користь пропомiщицької спрямованостi положення.

Процес надання колишнiм чиншовикам дозволу викупати присадибнi, польовi й iншi землi мав свiй порядок. Пiсля того, як остаточно визнавалися чиншовi права претендента на викуп певної дiлянки землi й не iснувало судових суперечок, повiтове присутствiє складало викупний акт для кожного господаря окремо. Пiсля цього губернське присутствiє зверталося до старшого нотарiуса Подiльського окружного суду iз запитом: чи iснували борги у вотчинника, в якого чиншовики мали викупати землю? Це робилося задля з'ясування напрямку спрямування викупних платежiв у виглядi державної позики: чи безпосередньо землевласнику, чи кредиторам. Iз таким же запитом присутствiє зверталося й до Подiльської казенної палати. 1889-1890 pp. губернське присутствiє з'ясувало таку картину: заборону було накладено на 11 маєткiв - власники 9 iз них заборгували державним кредитним установам 678 360 руб., один землевласник мав податковi борги в сумi 1 149 руб. 56 коп., а маєток М.О.Салтикевича в с. Пушкова Балтського повiту перебував у заборонi за позику Київського поземельного банку в сумi 22 800 руб. та приватний борг у сумi 7 849 руб. 35 коп.²⁴

Пiсля цього губернське присутствiє зверталося до кредиторiв через департамент окладних зборiв II викупного вiддiлу мiнiстерства фiнансiв стосовно отримання дозволу на викуп чиншовиками земель у цих маєтках (щодо земельних володiнь, не обтяжених боргами, така процедура не проводилася).

На землю колишнiх чиншовикiв, яку затвердили їм на викуп, департамент окладних зборiв накладав заборону у зв'язку з видiленням урядової позики²⁵ . Отже, у випадку, коли помiщицький маєток перебував пiд забороною, урядова позика колишнiм чиншовикам за землю надходила на погашення позик i боргiв землевласникiв. У випадках, коли заборони не було, урядову позику отримував безпосередньо власник маєтку.

Основна сума урядових позик видiлялася 5%-ми банкiвськими державними бiлетами, номiнальна вартiсть яких становила 50 руб. i залишок її, який не був кратний 50, видавався готiвкою. Наприклад, урядову позику чиншовикам с. Кос (Балтський повiт) було визначено в сумi 434 руб. 84 коп.: 5%-ми банкiвськими державними бiлетами видавалося 400 руб., а готiвкою - 34 руб. 84 коп.²⁶ Остаточне рiшення щодо форм виплати позики приймалося на загальному засiданнi губернського присутствiя й фiксувалося в журналi-протоколi. Урядовi позики за викуп земель чиншовиками в маєтках, якi були пiд забороною, зберiгалися в губернському з селянських справ присутствiї.

Проведення чиншової реформи на пiдставi закону вiд 9 червня 1886 р. затяглося на роки. Це зумовлювалося роботою повiтових присутствiй, якi перетворилися на безконтрольно-бюрократичнi установи. Чиновники й землемiри наживалися за рахунок чиншовикiв (вимiр землi та необхiднiсть доводити свої права). Тож викуп чиншовиками своїх земель тривав до 1917 р. Щоправда, у деяких маєтках вiн завершився ранiше.

Отже, положення 1886 р. вирiшило два питання: покiнчило з рудиментами невластивого росiйському законодавству iнституту чиншу й послабило напругу на селi (ненадовго). Фактично вирiшення питання чиншовикiв не було доведено до

стр. 88

логiчного завершення, а зрiвняло їх у статусi з колишнiми крiпаками й значно погiршило майновий стан порiвняно з останнiми. Основна маса колишнiх чиншовикiв була позбавлена орних земель (в окремих випадках вони їх отримали, але в меншiй кiлькостi), права володiти сiножатями й вигонами, а також сервiтутних прав. За землю, отриману внаслiдок реформи, вони платили викуп у середньому по 50,04 руб. за десятину. Це свiдчить про те, що помiщики "надiлили" їх землею майже за ринковою цiною (середня цiна десятини землi в Правобережнiй Українi 1883-1892 pp. становила 57 руб. 27 коп.)²⁷ . Чиншовикiв прив'язали до помiщицьких маєткiв шляхом надання права викупу присадибних дiлянок. Вести своє господарство в таких умовах вони не могли й були змушенi орендувати в помiщика орну землю, пасовища, право користуватися лiсом та напувати власну худобу. Тож колишнi чиншовики потрапили в орендну залежнiсть до власникiв маєткiв, яка посилювалася борговою залежнiстю вiд держави. Певна кiлькiсть помiщикiв, особливо тих, фiнансове становище яких було пiдiрвано розвитком товарно-грошових вiдносин, прагнули продати окремi дiлянки орної землi селянам, у тому числi й колишнiм чиншовикам. Вони навiть примушували їх купувати землю, розриваючи оренднi контракти та погрожуючи продати землю селянам iз iнших сiл (особливо в 90-х pp. XIX ст.). Iз iншого боку, чиншовикам було легше, нiж селянам, розiрвати стосунки iз селом: вони не були членами громади з її круговою порукою i їх тримала лише присадибна земля. Саме ця верства сiльського населення стала основним джерелом поповнення чисельностi мешканцiв мiст та мiстечок Подiльської губернiї. Вiд кiнця 90-х pp. вони залишають сiльськогосподарську працю й займаються дрiбною торгiвлею, ремеслом або поповнюють лави дрiбного чиновництва (серед них були, хоча й небагато, писемнi мiщани, почеснi громадяни та дворяни). Поштовхом до цього було й перманентне розорення колишнiх чиншовикiв унаслiдок непомiрно важкого орендного тягаря та завищених викупних платежiв.

Чиншова реформа 1886 р. загострила земельне питання в перенаселенiй сiльськiй мiсцевостi губернiї. Вона виштовхнула велику кiлькiсть сiльських господарiв у пошуках кращої долi в мiста й мiстечка, спричинила зубожiння й революцiонiзацiю значної частини населення, а також мiграцiї в межах iмперiї. Чиншова реформа 1886 р. мала яскравiше виражений, нiж селянська 1861 p., буржуазний характер. Це пояснювалося тим, що вона проводилася в умовах, коли капiталiстичний лад став домiнуючим. Значна частина чиншовикiв була перетворена на пролетарiв, позбавлених землi й навiть можливостi її орендувати, але вони потрапили в меншу правову та економiчну залежнiсть вiд помiщикiв порiвняно з помiщицькими селянами й отримали бiльше можливостей влитися до верств несiльського населення.

-----

¹ Лазанська Т.I. Реформа 1861 р. та її соцiально-економiчнi наслiдки // Iсторiя України. Курс лекцiй. - К., 1991. - Кн. 1. - С 451.

² Пойда Д.П. Крестьянское движение на Правобережной Украине в пореформенный период (1866-1900 гг.). - Днепропетровск, 1960. - С.41.

³ Незабитовский В. Замечания по вопросу о чиншевом владении в западных губерниях. - К., 1883. - С. 3,4.

⁴ Незабитовский В. Указ. соч. - С. 218 - 221.

⁵ Бершадский О. Л. Литовский статут и польская конституция // Историко-юридическое исследование. - СПб., 1893. - С. 1.

⁶ ЦДIАУ в м. Києвi. - Ф. 142. - Оп. 316. - Спр. 72. - 4.1. - Арк. 5.

⁷ Полное собрание законов Российской империи (далi - ПСЗРИ). - Собрание третье. - СПб., 1888. - Т. VI. - С. 275, 276.

⁸ Там же. - С. 276, 277.

⁹ Там же. - С. 277, 278.

¹⁰ Там же. - С. 280 - 283.

¹¹ Там же. - Дополнения к законодательным актам. - С. 95, 96.

¹² Пойда Д.П. Указ. соч. - С. 43.

¹³ Там же. - С. 44.

стр. 89

¹⁴ Хмельницький обласний державний архiв (далi - ХОДА). - Ф. 679. - Оп.1. - Спр. 2, 7; Ф.112. - Оп. 2. - Спр. 419, 4192, 4200, 4201.

¹⁵ ХОДА. - Ф. 679. - Оп. 1. - Спр. 1, 3 - 5, 7 - 8, 10; Ф. 38. - Оп .1. - Спр. 1, 2.

¹⁶ Там само. - Ф. 112. - Оп. 2. - Спр. 4189, 4191, 4192, 4195 - 4199, 4206 - 4214, 4216, 4218, 4119, 4221, 4223, 4224.

¹⁷ ХОДА. - Ф. 112. - Оп. 2. - Спр. 4189. - Арк. 41 - 42; Спр. 4190. - Арк. 25, 236, 244, 635; Спр. 4191. - Арк. 405 - 406, 410 - 411, 414 - 415; Спр. 4192. - Арк. 356 - 357; Спр. 4194. - Арк. 4, 5, 8 - 10, 38; Спр. 4198. - Арк. 236 - 237; Спр. 4201. - Арк. 15 - 17; Спр. 4202. - Арк. 5-8; Спр. 4203. - Арк. 4, 5; Спр. 4294. - Арк. ЗО, 355 - 357; Спр. 4205. - Арк. 11 - 16; Спр. 4206. - Арк. 33, 34; Спр. 4208. - Арк. 7, 8; Спр. 4209. - Арк. 14 - 15; Спр. 4211. - Арк. 4, 5; Спр. 4212. - Арк. 5 -6; Спр. 4213. - Арк. 11, 12, 16, 17, 27, 55, 133; Спр. 4215. - Арк. 6, 10; Спр. 4216. - Арк. 21, 22; Спр. 4221. - Арк. 17 - 22; Ф. 679. - Оп. 1. - Спр. 1. - Арк. 1507 - 1312; Спр. 2. - Арк. 11 - 23; Спр. 3. - Арк. 51 - 141; Спр. 4. - Арк. 79 - 105; Спр. 7. - Арк. 19, 21, 23, 25, 163 - 169, 188, 189; Ф. 38. - Оп. 1. - Спр. 2. - Арк. 13 - 26.

¹⁸ Там само. - Ф. 112. - Оп. 2. - Спр. 4191. - Арк.25.

¹⁹ Там само. - Спр. 4192.

²⁰ Там само. - Ф.112. - Оп. 2. - Спр. 4189. - Арк. 124; Спр. 4191. - Арк. 406; Спр. 4192, 4193. - Арк. 4; Спр. 194. - Арк. 20; Ф. 679. - Оп. 1. - Спр. 1. - Арк. 477, 478; Спр. 3. - Арк. 148, 196.

²¹ Там само. - Ф. 679. - Оп. 1. - Спр. 1. - Арк. 131, 219 - 222, 478; Спр. 3. - Арк. 143, 148; Ф.112. - Оп. 2. - Спр. 4202. - Арк.5, 6; Спр. 4205. - Арк. 18; Спр. 4197. - Арк. 13; Спр. 4219. -Арк. 12 зв.; Спр. 4221. - Арк. 13 зв.; Спр.4223. - Арк. 14 зв. - 15; Спр. 4224. - Арк. 11 зв.; Ф. 38. - Оп. 1. - Спр. 1. - Арк. 137; Ф.679. - Оп. 1. - Спр. 4. - Арк. 104.

²² ПСЗРИ. - Т. VI. - С 95, 96.

²³ ХОДА. - Ф. 38. - Оп.1. - Спр. 1 - 2; Ф. 679. - Оп.1. - Спр. 1, 8; Ф. 112. - Оп.2. - Спр. 4189, 4191, 4192, 4195 - 4200, 4202 - 4209, 4211 - 4216, 4218, 4219, 4221, 4223, 4224.

²⁴ Там само. - Ф.112. - Оп. 2. - Спр. 4207. - Арк. 78 зв.; Спр. 4208. - Арк. 13, 14; Спр. 4211. - Арк. 9; Спр. 4205. - Арк. 47; Спр. 4203. - Арк. 13; Спр. 4202. - Арк. 12 зв., 13 зв., 242; Спр. 4206. - Арк. 39; Спр. 4197. - Арк. 13; Спр. 4199. - Арк. 18, 156, 173.

²⁵ Там само. - Спр. 4189. - Арк. 128.

²⁶ Там само. - Спр. 4197. - Арк. 181; Спр. 4199. - Арк. 58 зв., 117 зв.

²⁷ Пойда Д.П. Указ. соч. - С. 49.

In the article, the forestory and onstitution of the Chynsh reform of 1886, as well as its realization on the Podillia province territory is being researched.

Постоянный адрес данной публикации: