Після падіння Царгорода під натиском османів патріарший престол посів лідер унійної партії Геннадій Схолярій, незважаючи на те, що в Римі перебував Григорій Мамма - повноправний на той час патріарх. Від цього моменту спостерігається зміна ставлення до Ферраро-Флорентійського собору: православні почали вбачати в унії один з гріхів, за який покарано Царгород турецькою навалою, а католики вважали падіння імперії результатом "дволикості греків" ¹ . Пейоративне ж трактування самого Царгородського патріархату грунтувалося на тому, що патріарх перебуває в руках невірних, а тому залежить від них ² .

Серед російських православних джерел XV ст., які містять повідомлення про Ферраро-Флорентійський собор, присутнє і нейтральне "Хождение во Флоренцию", і вкрай критичне до унії Исидоров собор й хожение на него" (протограф останнього не зберігся). Друга пам'ятка, а також її численні варіації піддавалися переробкам, але її головні акценти - негативне ставлення до унії та позитивне - до автокефалії Московської Церкви залишалися в основному незмінними і в літописах, і в текстах, що увійшли до рукописних збірок духовного змісту. Наростання антиунійного корпусу джерел у Росії різко контрастує з ситуацією в руських землях

стр. 53

Корони Польської і Великого князівства Литовського (ВКЛ), де обговорення Флорентійської унії набуло актуальності лише у зв'язку з Берестейською унією. Далі ми спробуємо порівняти відомі на сьогодні тексти антифлорентійського комплексу, простежуючи текстологічні зміни у різних їх редакціях та видах. Паралельно будуть відстежені способи глоріфікації та піднесення ролі князівської влади у процесі автокефалізації Московської Церкви, фактично інституціалізованої Флорентійською унією.

Після митрополита Ісидора справу унії мусив продовжити його спільник Григорій Болгарин, якого визнали за Київського митрополита під час сейму ВКЛ у Бересті, хоча духовні та світські достойники Великого князівства вагалися щодо доцільності продовження унійного процесу. Тим часом Москва вигідно скористалася нагодою створити власну митрополію, окрему від Київської, яка не залежала б від великого князя литовського і польського короля. За митрополита Григорія Болгарина (1458- 1472) Казимир Ягелончик запросив до своїх володінь новоутворений орден бернардинів, аргументуючи це переважанням "схизматиків" на руських землях. На думку Бориса Флорі, таке рішення свідчило про відмову Казимира від сподівань на продовження унійного процесу ³ . Після смерті митрополита Григорія, який наприкінці життя схилявся до повернення під юрисдикцію Царгородського православного патріарха, Собор у Новогрудку обрав нового митрополита Мисаїла (1475-1480), прибічника унії. Було складено лист до папи Сикста IV, пізніше опублікований Іпатієм Потієм ⁴ .

Утворення нової митрополії та проунійна налаштованість українського й білоруського духовенства, проте, не зупинили спроб православного Царгородського патріарха відновити власний контроль над руськими землями. Одним з таких заходів, зокрема, стало поставлення на Київську митрополію Спиридона. У ВКЛ, за наказом короля Казимира, новоприбулого митрополита взяли під варту, а в Москві його прийняли негостинно через явні зв'язки з Твер'ю. Помер цей "зайвий" митрополит у засланні на півночі Росії, залишивши по собі кілька текстів, написаних під час ув'язнення та заслання ⁵ . У післямисаїлів період спроби реанімувати унію зійшли нанівець, а митрополити отримували підтвердження номінації від Царгородського православного патріарха. Стосовно ж тактики місцевого католицького духовенства, то, за спостереженнями Бориса Флорі, вона полягала в протидії впровадженню досягнутих актом унії угод ⁶ . Таке ставлення (відомо кілька прикладів переходу православної аристократії під зверхність Римського престолу), не визнане католицькими ієрархами ВКЛ, унеможливлювало рівноправність у стосунках між християнами Східного і Західного обрядів. У згаданих випадках переходу місцеві католики вимагали повторного хрещення православних, що суперечило рішенням Ферраро-Флорентійського собору.

Оповіді про Ферраро-Флорентійський собор можна поділити, за пропозицією Андрія Плігузова, на три групи: (1) короткі літописні повідомлення; (2) повісті- ходіння на собор, відомі з літописів та рукописних кодексів; (3) актові пам'ятки, оригінальні або ж такі, що претендують на достовірність ⁷ . Початкове мета памфлетів, що з'явилися після собору (різні їх варіації поширювалися у рукописах принаймні до середини XVII ст.), полягала у протиставленні грецьких патріархів та імператора православному Московському князю ⁸ . З 1459 р. грецький Схід був оголошений изрушившимся, перейшовши з ним у стосунки ехсоттипісаtіо, місцева Церква потрапила у тісну залежність від великокнязівського двору ⁹ .

Одним з наративів, що віддзеркалювали події собору, стало "Хождение во Флоренцію", що містить опис подорожі представників Київської ми-

стр. 54

трополії до Флоренції, вперше було опубліковане Н.І. Новиковим. Пізніше І. Сахаров представив іншу версію "Хождения", в якій фіксуються інтерполяції полемічного характеру. О.Д. Щербина, порівнявши обидві публікації, дійшов висновку, що текст, надрукований Сахаровим, є підробкою, яка спирається на тексти Новикова, а списки, на які посилається Сахаров, - вигадані ¹⁰ . Наталія Козакова, вивчаючи різні списки "Хождения", поділила їх на чотири групи. До першої віднесено пам'ятки з описом подорожі посольства з Москви та повернення з Флоренції до Суздаля; тексти другої групи починаються, як і в першій групі, повідомленням про від'їзд з Москви, а завершуються перебуванням посольства у Буді (Угорщина); третю групу списків складає іронічний опис Новгорода, що завершується повідомленням про від'їзд із Флоренції учасників Собору; в останній, четвертій групі перелічено відстані (від Новгорода до Пскова, Риги, Любека), а наприкінці вміщено текст про прибуття до Флоренції та перелік православних учасників Собору. Серед списків "Хождения", відомих на сьогодні, - рукописи XVI і XVII ст., розподілені по століттях приблизно порівну, а найбільш ранній з текстів датується 20-30-ми рр. XVI ст. ¹¹ Порівнюючи найповніші списки "Хождения", Наталя Козакова дійшла висновку, що друга, третя і четверта групи списків є похідними від першої групи. Щодо жанру "Хождения", то, на думку дослідниці, це - перегрінація з описом місць подорожі представників Київської митрополії, складена під час самої подорожі і пізніше не перероблювана; завершення ж перегрінації в Суздалі може вказувати на те, що автор, який входив до складу делегації єпископа Аврамія, був світською особою. Зокрема, свідченням неклерикального статусу наратора є його неупередженість щодо різниці поміж двома гілками християнства ¹² . Стосовно змісту "Хождения" слід зазначити, що укладач зосереджується переважно на описах несподіваного, з його погляду, способу життя мешканців міст Центральної і Південної Європи. Так, його щиро вразили театральні містерії "Благовіщення" та "Бознесіння" у Флоренції (за реконструкціями, вони належать перу Фео Белькарі) ¹³ . Показово й те, що в репертуарі кодексів, до складу яких входили "Хождения", переважають твори історико-географічного змісту та інші писання, пов'язані з Восьмим/Дев'ятим собором.

На перспективність вивчення кодексів, пов'язаних із Флорентійською унією, звернув увагу і Лев Черепній. Розглядаючи повість "Исидоров собор й хожение на него", приписувану суздальському священику Симео-ну, дослідник вказав на присутність у складі кодексу середини XVII ст. тексту прихильника унії, на постанови Флорентійського собору про об'єднання та уривок "Слова избрана от святых писаний еже на латыню", про що йтиметься далі ¹⁴ .

Тексти, що засуджують події Ферраро-Флорентійського собору, російські дослідники традиційно поділяють на дві редакції, кожна з яких має два види. Перший вид першої редакції, що її вивчав Лев Черепнім, створено, за спостереженням ученого, близько 1447 р. (текст цієї пам'ятки свого часу надрукував А. Павлов за двома списками). У її складі можна умовно виділити п'ять частин: (1) оповідь автора про історію написання Повісті, (2) опис перебігу собору у Феррарі та Флоренції; (3) оповідь про повернення Симеона у Київську митрополію; (4) оповідь про поїздку Ісидора до Москви і відмову великого князя Московського Василія II прийняти унію; (5) панегірик московському князю як охоронцю православ'я ¹⁵ .

Другий вид першої редакції, що має назву - "Инока Симеона иерея Суздальца повесть, како римський папа Евгений состав осмый собор", як вважається, виник пізніше в середовищі московських книжників.

стр. 55

Перший вид другої редакції під назвою " Слово избрано от святих писаний еже на латыню" на відміну від описаного вище втрачає автобіографічні елементи. Значному скороченню було піддано текст Повісті й у другому виді другої редакції, що увійшов до літописних зводів кінця ХУ-ХУІ ст. ¹⁶

Якщо порівнювати 1-й вид "Повість Симеона Суздальського" ¹⁷ (далі - ПСС) та "Інока Симеона Суздальського повість" ¹⁸ (далі - ІСС) - з 2-м видом першої редакції, то вони принципово відрізняються, як уже зазначали дослідники, лише у початковій частині (наше порівняння спирається на умовне виділення п'яти частин, запропоноване Левом Черепніним). У ПСС оповідь про Ферраро-Флорентійський собор розпочинається з переліку східних учасників Собору, далі наратор (так ми будемо називати ймовірного автора "Повісті" Симеона) нарікає на свою долю. Він не хотів брати участі в соборі, а тому, звернувшись за благословенням до ефеського митрополита Марка, залишив Венецію і мандруючи дійшов до Новгорода, де й оповів про унію. Наприкінці наратор пише, що "зло" (Ферраро-Флорентійський собор) сталося через сріблолюбність греків, і внаслідок у Москві утвердилося православ'я христолюбивымь великимь княземь Васильемь Васильевичемь. У версії ІСС провина за скликання собору покладається на папу Євгенія, який нібито пообіцяв "золото" імператорові Йоану Калуяну і патріархові Йосипу, чим привабив їх на свій бік. Крім того, він запевнив, що західний світ допоможе в обороні проти османів. Греки направили листа до великого князя "всея Руси" Василія Васильовича, щоб той послав Ісидора, "родом латинянина", на собор. Але Василь Васильович відповів, що проведення Восьмого собору не відповідає церковним канонам. Митрополит Ісидор, зі свого боку, запевнив князя, що братиме участь у соборі лише для того, щоб укріпити віру. Представники східного і західного християнства, які зібралися на собор, очікували на приїзд митрополита, оскільки "славна с папою". Попри несхожість зачал обох редакцій, у них відчутні дві основні теми, підсилені в ІСС. сріблолюбність греків і розсудливість великого князя Василія Васильовича, який, як випливає з тексту, був добре обізнаний з церковними канонами; до титулатури великого князя додається всея Руси, що не відповідало тогочасній традиції ¹⁹ .

стр. 56

Продовжує оповідь фіксація процедури собору, зокрема розподіл місць між його учасниками. У версії ІСС додано фрагмент про урочисте входження папи Євгенія до приміщення собору, а також про те, що імператор Йоан та патріарх Йосиф сиділи обабіч понтифіка:

Після наведення промови Марка Ефеського (їй, як і самій постаті митрополита, надається чільне місце в усіх версіях антифлорентійського циклу) повідомлення ПСС та ІСС починають різнитися. За першою версією, представники західного християнства на чолі з папою одразу після промови залишили приміщення собору, за другою, - до Марка приєднали свої голоси митрополити Григорій, Софорній та Ісайя, у чиї вуста співавтором ПСС вкладаються прокльони на адресу латинників: східні ієрархи фактично прогнали своїх опонентів з приміщення собору. Без змін повторюється в обох варіантах розмова Марка Ефеського з імператором Йоаном, який зажадав від митрополита, щоб той пояснив причину залишення собору представниками західного християнства. Марк повторює незгоду (вона звучала у промові до латинників), обумовлену тим, що на першому місці згадується ім'я папи, нехтуються перші сім соборів, патріархів не називають "братією". Ці закиди, часто озвучувані в різних версіях антифлорентійського циклу, в очах наратора і його співавторів мусили пояснювати незгоду на укладення унії. Наратор також наводить негативну реакцію Марка Ефеського стосовно намагань понтифіка підкупити золотом східних учасників. Попри те, що промова значно відрізняється в обох варіантах (ІСС і ПСС), її зміст зводиться до одного: слід відмовитися від багатства і повертатися додому, зберігши вірність семи Вселенським соборам. Розкривається також центральна для характеристики греків тема - їх грошолюбність: отримавши чимало золота, вони вирішили повернутися і поновити свою участь у соборі. Папа запропонував перенести засідання до Флоренції, розташованої ближче до Риму, аби він міг дати більше золота. Проте продовження собору в цьому місті не принесло грекам обіцяної винагороди. Паралельно розповідається (як попередження царгородської катастрофи) про загибель окремих прибічників унії: проти Марка Ефеського виступив "философ Иванъ", і незабаром цей "злословник" помер; флорентійський архімандрит Амвросій від імені папи намагався запропонувати Маркові золото - його невдовзі також спіткала зла доля.

Завершення собору знаменувалося великою службою. Наратор звертає увагу на гру віграну та інших духових інструментів. Згодом було укладено грамоти з повідомленням про рішення собору по всіх країнах "латынского Аврамія Суздальського, який відмовився підписати це рішення, слідом за Ісидором митрополит кинув за грати. У списку ІСС саме цьому місцю відповідає фрагмент про примушення наратора (Симеона) підписати унійну угоду, яка у ПСС включена до зачала оповіді. Збігаються у ППС та ІСС повідомлення про арешт Симеона в Смоленську князем Юрієм Лугвенійовичем; згодом цього противника унії перевезли до

У наступній частині повідомляється про приїзд митрополита Ісидора у 6949 р. до Москви. При цьому як ІСС, так і ПСС проговорюються стосовно часу постання цих списків. ПСС - найбільш рання пам'ятка анти-

стр. 57

флорентійського циклу - містить таку пізню титулатуру московського володаря: "великий князь Василий Васильевич, царь всеа Руси" (іменування білий цар має безпосередню паралель з ієрархією ординської титулатури ²¹ )- В ІСС титулатура "великий князь Василий Васильевич, всеа Руси" може вказувати на пізніший час постання пам'ятки, ніж середина XV ст., або ж на її суттєве редагування. Завершує ПСС значний фрагмент, у якому уславлюється Василій Васильович. Риторичні прийоми, якими послуговується укладач пам'ятки, дуже близькі до ''Похвального слова митрополиту Петру" Кипріяна Цамблака ²² .

Скорочена версія оповіді про поїздку Ісидора на Восьмий/Дев'ятий собор входить також до третьої Пахомійової редакції "Житія Сергія Радонезького" (далі - ЖСР), хронологію укладення якої Борис Клосс відносить принаймні до 1442 р. ²³ Порівняння цієї версії ("Ниже се молчянием да покриєшся, яко же предписахом" ²⁴ ) з двома попередніми вказує на окремі спільні риси, що дозволило нам включити її до родини у схемі (3. Той варіант, що увійшов до "Житія", містить такі повідомлення: (1) про бажання митрополита Ісидора взяти участь у Соборі, котрий не може відбутися за приписами отців Церкви; (2) про відмову низки східних єпископів від участі у Соборі і про залишення ними міста: Марк Ефеський під час собору прокляв тих, хто порушить заповіді семи соборів, вселенських учителів, а також святих понтифіків; (3) про звернення Симеона (наратора версії ЯСС) ДО Марка за духовною підтримкою; (4) про переїзд Ісидора до Венеції і про втечу Симеона на Русь; (5) про поневіряння Симеона в не-християнському краї, мови якого він не знав, і про допомогу йому Сергія Радонезького у час відчаю; (6) про те, що, згідно з пророцтвом, Симеон після повернення додому мусив прийти в обитель святого. Через порушення цієї обітниці Симеона було взято під варту як противника Ісидора й унії і припроваджено до Москви. Але там Ісидор потрапив у пастку, яку готував іншим: святі покровителі відкрили великому князю Василію Васильовичу підступність планів митрополита. Після викриття Ісидора зібрання єпископів та духовних піддало його анафемі, а Руська земля прикрасилася благомудрістю; (7) про звільнення Симеона завдяки Василію Васильовичу і про те, як Симеон направився до обителі святого, аби віддати йому шану; (8) гімнографічний текст, присвячений св. Сергію.

Підсумовуючи зазначимо, що антифлорентійська легенда у версії ЖСР генетичне відноситься до родини (З, що зазначено у схемі. При модифікації початкового варіанту, у порівнянні з ІСС та похідної від неї версії " Слово избрано от святых писаний еже на латиню" (далі - СИЛ), відбулося декілька змін. Зокрема, теза про заборону проведення Восьмого/Дев'ятого собору, яка у версії ЖСР звучить з вуст Марка Ефеського, у версіях ІСС та СИЛ проголошується великим князем. Тут фіксуються також окремі повідомлення про долю Симеона, відсутні в наступних інтерпретаціях, її То ж до подальшого впливу ЖСР на формування антифлорентійського комплексу, то можна зробити обережне припущення про його вплив на літописну версію, про що йтиметься нижче. В цілому включення антифлорентійського комплексу до ЖСР можна трактувати у контексті автокефалізації Московської Церкви, а також як крок до складання культу місцевих загальноросійських святих.

Антифлорентійський трактат у версії ЯСС міститься також у Холмогорському літописному зводі, укладеному в середині XVI ст. ²⁵ Зазначимо, що А. Павлов надрукував ЯСС за двома списками: (1) Московський публічний музей, XVII ст. N 939; (2) Архів Міністерства закордонних справ,

стр. 58

N 818/1384. Другий зі згаданих списків має незначні різночитання з першим. Порівняння ЯСС у літописному зводі з Архівним списком вказує на їхню близькість, тому їх можна виділити в родину у. Що ж до версії IСС, то як близька первісне до Архівного списку ЯСС, вона містить також окремі лексичні та смислові паралелі, близькі до Холмогорського зводу, які не фіксуються в ЯСС ²⁶ . Можна припустити, що укладач IСС користувався двома версіями, близькими до Холмогорської і Архівної (див. схему).

"Слово избрано от святых писаний еже на латыню" значно відрізняється від розглянутих вище версій ²⁷ . В усталеній схемі антифлорентійського циклу російська історіографія текст версії СИЛ відносить до другої редакції. Спробуємо порівняти його з уже розглянутими вище пам'ятками. На початку СИЛ вміщено розлогий гімнографічний фрагмент, в якому підноситься східне (московське) християнство, а великий князь Василій Васильович, "охоронець благочестя", титулується водночас і великим князем усієї Русі, і царем. У цій версії засуджуються ініціатори скликання Восьмого собору (папа Євгеній та митрополит Ісидор), а також можливість запровадити опрісночне причастя та Filioque. У своєму зверненні до Ісидора, який намірився їхати на Восьмий собор, Василій Васильович попереджає, що хотів би побачити справжнє поєднання Церков, себто відмову католиків від догматичних і обрядових "розбіжностей" з православними (в ІСС ці слова звучать з вуст Ісидора як обіцянка); великий князь згадує також про заборону скликання Восьмого собору отцями Церкви ²⁸ , що має паралель у версії ІСС. Серед додатків, відсутніх у попередніх версіях, - колінопреклоніння Ісидора перед латинським хрестом та інтерполяція про вищість християнства в Русі і важливість для східних учасників Собору прибуття Ісидора як представника "великого царя" Василія Васильовича. Натомість обійдено увагою епізод урочистого входження папи Євгенія до приміщення собору. У промові Марка Ефеського відсутні такі центральні для ІСС і ЯСС моменти, як згадування імені папи Євгенія на першому місці і називання патріархів братією, але наводяться апеляції до семи вселенських соборів, святих отців, блаженних понтифіків. Згадку про першість папи укладач надолужив у іншій промові Марка, зверненій до східних представників Собору: до вуст Марка вкладається погроза прокляття тим, хто це робитиме. Подальші події Собору - переміщення до Флоренції, дискусії Марка і "філософів" (про безславний кінець Йоана Болонського не згадується), опис завершення Собору переповідаються стисло. Цілком виведено за межі тексту постать наратора, Симеона Суздальського. Оповідь про урочисту літургію, яку правив папа на початку Собору, переноситься в кінець зібрання; при цьому опис убрання понтифіка подібний до нарації в IСС. Тут же наводиться повідомлення про гру віграну й духових інструментів та співи.

До тексту СИЛ внесено низку додатків, окремі з яких прочитуються також у літописній версії, до якої ми звернемося далі. Серед таких інтерполяцій - оскарження дій грецьких представників на Соборі, а також митрополита Ісидора. Укладач вдається до низки етикетних порівнянь благочестивого минулого Царгорода, згадує князя Володимира, який знайшов там "справжню віру" ²⁹ . Принагідно негативного забарвлення надається грі в храмах на музичних інструментах, "приклякайню" перед папою, традиції ношення ним персня (це репліка із загальних місць полемічних закидів латинським єпископам). Згадується також про гоління борід та вусів західними духовними служителями, полювання з собаками. До СИЛ інтерпольовано лист митрополита Ісидора до пастви. Оповідаючи про повернення Ісидора в Москву, укладач закидає митрополитові згаду-

стр. 59

вання імені папи замість святих патріархів, продаж "святої віри" за золото і впровадження опрісноків, Filioqu та чистця. Долучено також лист, надісланий від папи Євгенія до великого князя Василія Васильовича.

Оповідь про долю Ісидора в Москві переривається порівнянням Василія Васильовича з новим Володимиром і новим Костянтином. Після повернення Ісидора великий князь "упізнав" у митрополиті єретика і зажадав від нього покаяння, але Ісидор втік до Рима разом зі своїм учнем Григорієм. Великий князь не зробив спроби повернути "зрадливого" митрополита і не застосував, як підкреслює укладач, "апостольського правила" (сумнівного походження), за яким єретика мусили б спалити живцем або закопати в землю.

Далі, як і в ІСС, розвивається тема протиставлення Нового і Старого Завітів із залученням біблійних алюзій. Ісидор, зокрема, уподібнюється дияволу, а Василь Васильович - царю Йосифу; вказується на прозелетичну місію великого князя, що сприяла наверненню до християнства "агарян" і "жидів". Порівнюючи Ісидора з дияволом, якого справедливо вигнав благочестивий володар (хоча трохи вище згадувалося, що Ісидор сам утік, отже, слід розуміти - йому дали втекти), редактор підводить нас до головної ідеї всього трактату - виправдання правочинності обрання московського митрополита Йони. Василій Васильович, щиро перейнятий долею Церкви, що залишилася без пастиря, вирішив скликати архієпископів, священиків, філософів і "хитрих риторів", аби шукати в священних писаннях заборони на скликання Восьмого собору і можливості обрати митрополита для Незабаром таке підтвердження було віднайдене, і митрополитом обрали єпископа Муромського і Рязанського Йону. Після чергової порції глорифікаційної риторики у бік правителя (він "передбачливий", "благочесний" тощо) укладач знову повертається до долі Ісидора. Митрополит, зазначає він, згодом приїхав до Рима і звернувся до понтифіка з проханням поставити в митрополити Русі свого прибічника Григорія, про що були укладені грамоти до короля, князів і панів. Ще далі наводиться один з ідеологічних концептів антифлорентійських писань: латиняни стали призвідниками загибелі імператора, патріархів і Царгорода - місто впало перед "безбожними агорянами".

До СИЛ інтерпольовано кілька текстів з комплексу традиційної антилатинської полеміки, зокрема - поширену Цей апокриф про прихід латинського імператора Каруля, який впровадив опрісноки і Filioque У Римі, наводиться хоч і не повністю, проте докладно, з незначними перестановками та інтерполяціями. Наступні тексти, з яких упевнено запозичує матеріал укладач оповідаючи про православних "аламанів", яких навернули до себе "латинники". Далі він знову повертається до теми впровадження унії у Московії, наводячи лист короля Казимира (Андрія) до великого князя Василія Васильовича з проханням прийняти нового митрополита Григорія, учня Ісидора, замість старого, Йони, і відповідь великого князя, що він ніколи не погодиться на латинського митрополита. По смерті митрополита-електа Йони Московським митрополитом обрали архієпископа Ростовського і Ярославського Феодо-

стр. 60

сія за широкої участі російських ієрархів. Подібним до ІСС є завершення СИЛ: укладач наводить фрагмент про руських святих, які створюють охоронний покров цій Насамкінець представлено похвалу, що була спрямована вже не так до князя Василія Васильовича, як до його нащадків - Івана Васильовича, князів Георгія та Андрія. Згадується також митрополит "всієї Русі" Феодосій, що дало підставу А. Попову атрибутувати пам'ятку 1461 роком, за життя Василія Васильовича.

Літописна версія антифлорентійського циклу починає фіксуватися з кінця XV ст. У літописних зводах містяться як просте повідомлення про Ісидора і собор, так і розлогі оповіді, зіперті на версію, близьку до СИЛ. Зокрема, у Московському літописному зводі (під 1437 р.) укладач запозичив з розлогого СИЛ фрагменти, що стосуються історії Восьмого собору, оминаючи пафосні віншування православ'я та великого князя. Укладач літописної версії відкинув розлогий вступ СИЛ, в якому підносився охоронець православ'я Василій Васильович на противагу "підступному" Ісидору. Відтак залишився тільки фрагмент про прихід митрополита до Москви і суворе попередження князя про проголошення анафеми святих отців Восьмому соборові. Збережено інформацію про прихід до Юр'єва, а потім Феррари і "приклякання" перед латинським хрестом; пасаж про вищість руського православ'я дещо скорочено за рахунок уникнення інформації про великодержавну скромність Василія Васильовича. Ретельно передається промова Марка Ефеського та інформація про перебіг собору й пропонування золота східним учасникам. Наводиться також опис урочистої служби папи Євгенія, але чималий гімнографічний фрагмент, у якому Василій Васильович порівнюється з Володимиром і Костянтином Великим, вилучено ³³ . Повторюється лист Ісидора з Буди до пастви. Докладно передано сюжет про приїзд митрополита до Москви та проголошення ним унії, а також наведено лист папи Євгенія до Василія Васильовича. Оминаючи чергові апеляції до благочестя великого князя, укладач наводить оповідь про арешт "підступного" Ісидора в монастирі разом з його учнем Григорієм. На цьому закінчується літописна версія, яка служила взірцем для інших зводів. Проте трохи нижче, після статті "О бою Белевском", вміщено ще одне коротке повідомлення про Ісидора: його приїзд з Рима, примусове утримування у монастирі і втечу ³⁴ .

Окрім згаданого вище Холмогорського літопису, де представлено ПСС у версії, наближеній до оригіналу, в решті літописів містяться скорочені версії антифлорентійських трактатів ³⁵ або ж близькі до Московського зводу кінця XV ст. ³⁶ Зокрема, так званий Йоасафівський літопис (він розпочинається оповіддю про Ферраро-Флорентійський собор) подає дещо змінену порівняно з імовірним протографом (т. зв. Московським літописним зводом кінця XV ст.) версію. Суттєві інтерполяції ³⁷ (ми не беремося судити про модифікації лексичного і загалом мовного характеру) вміщено у фрагменті промови Марка Ефеського до західних учасників собору: митрополит просить згадати Визнання віри без змін і додатків, у відповідності до заповідей отців Церкви, і закликає повернутися до первісної єдності, коли ще не було розколу ³⁸ . Окремі зміни до промови Марка внесено і в Московському літописі кінця XV ст.; вони прослідковуються також у Йоасафівському й Никонівському літописах. Порівняння з СИЛ вказує, що укладач міг додатково користуватися цією версією, окрім усталеної літописної. При згадці про втечу Ісидора до Рима його учня названо Григорієм Цамблаком.

Значною мірою похідним від Йоасафівського літопису є Никонівський звід. У версії останнього антифлорентійський цикл поділено на окре-

стр. 61

мі частини завдяки інтерполяціям повідомлень, що стосуються внутрішньої та зовнішньої політики Московії. Інший розлогий додаток містить інформацію про укладання унійної угоди; цей текст у попередньо розглянутих версіях антифлорентійського циклу не фіксується ³⁹ . Після оповіді про урочисту службу до Никонівського літопису включено повідомлення про Юрія Лугвенійовича, а також про від'їзд східних учасників собору. Внесено також повідомлення, відсутнє в інших версіях, про прибуття Ісидора до Києва ⁴⁰ . Після листа папи Євгенія до Василія Васильовича йде чимала інтерполяція про великого князя (відмінна від версії в Йоасафівському літописі ⁴¹ ): лише володар розгледів у Ісидорі "єретика", а ієрархи почали шукати підтвердження зради митрополита: "Достоить же удивитися разуму й великому смислу великого князя Василіа Васильевича, понеже о семь вси умълчаша й вьздремоша й уснуша; единь же сей богомудрый христолюбивий государь великій князь Василей Васильєвим позна Исидорову прелесть пагубную й скоро обличивъ, посрами его й пастиря й учителя злимь й губителнымъ волком назва его" ⁴² .

Як продовження антифлорентійського циклу, тут додаються оповіді про вселенські собори, а також легенда про Петра Гугнивого. Близьким до версії Московського зводу кінця XV ст. є Симеонівський літопис, різночитання зустрічаються лише на початку статті про унію ⁴³ . Воскресенський літопис - похідний від Московського літопису 1526 р. - містить, порівняно з Московським XV ст., лише незначні зміни, передусім лексичного характеру; окремі частини оповіді перериваються статтями про внутрішні події, не пов'язані з унією ⁴⁴ .

Наративної канви Московського зводу кінця XV ст. дотримуються також укладачі Львівського та Софійського II зводів. Суттєвим додатком (у порівнянні з літописною оповіддю) є "оригінал" листа Василія Васильовича до візантійського імператора ⁴⁵ , який дублює нарацію про "єретичного" Ісидора з метою підкреслити правочинність поставлення нового митрополита. Літописна оповідь про цей лист значно відрізняється від "оригіналу" самого листа. Якщо у літописі його постання припадає на час, близький подіям собору, то в "актовій" версії лист датують значно пізніше - липнем 1451 або 1452 рр. У листі, як і в літописній версії, оповідається про смерть Фотія та номінацію Йони на Київську митрополію, а також про Ісидора, який посів її раніше обраного митрополита. Великий князь згадує, коли греки довідались про більшу правомочність Йони, то жалкували про посвячення Ісидора на митрополію. Оповідається також про реакцію на рішення Ісидора брати участь у соборі. Відтак, замість Ісидора-"зрадника" обрали Йону, тому великий князь звертається до імператора, щоб той не сприйняв це як акт самоправства: "Да не помоливши о томъ насъ, яко сіє сотворихомъ, еже сьтворихомъ, не обославъ великого вашего господьства; но сіе за великую нужду сътворихомь, а не киченіемъ, ни дерзостію" ⁴⁶ .

У літописній оповіді (ця інформація дублює "оригінальний" лист) великий князь, апелюючи до традиції Костянтина Великого і Володимира, підтверджує правочинність висвячення на митрополію Йони, чий статус не був визнаний у Царгороді. Далі подається відома із СИЛ оповідь про те, як, за наказом великого князя, було знайдено у божественних правилах прецедент щодо можливості поставлення митрополита помісним собором. Ісидор же тим часом прислав на Київську митрополію свого учня Григорія. До цієї версії додано також лист папи Пія про висвячення Григорія, адресований королю Андрію (Казимиру) ⁴⁷ . Так само, як і в СИЛ, повідомляється пропозиція Казимира поставити на митрополію Григорія

стр. 62

замість похилого віку Йони; митрополит-елект забороняє приймати благословення від Григорія, відтак - стається розпад митрополії:

Близькими до розглянутих літописних версій є повідомлення про Флорентійську унію у Степенній книзі (далі - СК) ⁴⁹ . У цьому офіціозному зведенні, що формувалося у 60-х рр. XVI ст., вміщено одразу дві статті (значно коротші за розглянуті вище літописні), які присвячувалися подіям Вселенського собору. Перший варіант ⁵⁰ складається з інформації про прибуття Ісидора до Москви та попередження великого князя Василія Васильовича щодо участі митрополита у Восьмому соборі. Оповідь про сам перебіг Собору обмежено повідомленням про те, що Марк Ефеський прокляв латинників, а ті, перелякавшись, вирішили не продовжувати засідання у Феррарі до Флоренції. На відміну від інших літописних версій, тест статті (Ж містить інтерполяцію чималого фрагмента про мордування східних учасників собору, які не підтримали унію. Першоджерелом для укладача цієї статті, як і в деяких інших випадках, служив Никонівський звід. Зокрема, звідти запозичено сюжет про смерть патріарха Йосифа, якого поховали у католицькому храмі. Несподіваною інтерполяцією порівняно з іншими літописними зводами є оповідь про смерть царгородського імператора Йоана: після поховання земля тричі вивергала його тіло, котре, зрештою, було з'їдене собаками. Конспектування свого першоджерела митрополит Афанасій, найбільш імовірний укладач СК, продовжує сюжетом про повернення Ісидора до Москви. Лише "премудрый царь Російскій й великий князь Василій Васильевич", - така титулатура наводиться у цій версії, - попри мовчання ієрархів, вірників і князів, розпізнав у митрополиті "єретика". Згодом, Ісидор утік з ув'язнення у Чудівському монастирі до Твері, а пізніше до Рима. Відтак, підсумовує укладач, Росія просвітилася істинним благочестям та християнською премудрістю. Другий варіант ⁵¹ цієї статті, включений до СК, у початковій частині значною мірою повторює перший варіант з окремими змінами, що не мають принципового характеру (вони також прочитуються в Никонівському зводі). Серед змін знаходимо й те, що після повернення Ісидора до Москви великий князь і православні богослови разом засудили митрополита-"зрадника". Суттєвим додатком, порівняно з першим варіантом, є повідомлення про те, що Йону нібито ще до обрання було номіновано на митрополита за згодою імператора. При цьому згадано й диявола, який, побачивши розквіт благочестя у Московії, направив туди своїх прибічників-татар, але великий князь переміг їх. Ісидор же тим часом відправився до Литви, де почав пропагувати разом з Григорієм унію. Автор наголошує, що Царгород успішно боронився від мусульман і болгар, доки зберігав вірність правосла-вію. Лише з укладенням унії похитнулася міць імперії.

Стосовно актових джерел, які долучалися до різних версій антифло- рентійського циклу, то всі вони, схоже, мають апокрифічний характер. Так, лист папи Євгенія IV до великого князя Василія Васильовича (ми натрапляли на нього в СИЛ їй літописних зводах) невідомий ні за грецькими, ані за латинськими списками, що ставить під великий сумнів його автентичність. З- поміж інших актових документів, які не збереглися у достеменних списках, варто зазначити околичний лист митрополита Ісидора до християн Речі Посполитої та Великого князівства Литовського, Священної Римської імперії і Русі ⁵² , а також два листи московських князів у Царгород (за спостереженнями Андрія Плігузова, вони ніколи не відправля-

стр. 63

Схема 2

лися адресатам). Щодо послання патріархові Митрофану з проханням про поставлення митрополита без попереднього благословення кандидата у Царгороді й послання 1441 р., вміщеного в переробленому вигляді у Софійському та Львівському літописах, то вони обидва, на думку Плігузова, можуть вважатися протографами "Слова избранно вже на латыню" ⁵³ . Серед листування є також добре відомий лист прота Атонських монастирів, у якому Пахомій звертається до православних володарів. Аналіз формуляра, вказує Плігузов, свідчить про апокрифічний характер як цього документа, так і листа князя Василія II ченцям і проту. Відоме також околичне послання трьох східних патріархів, у якому вони відмовляються від рішень Флорентійського собору. Попри існування грецького оригіналу, це - радше публіцистичний текст. Для російського читача такий лист міг мати, однак, значення офіційного документа на підтвердження правильності позиції московського великого князя ⁵⁴ . Ще одним апокрифічним листом є "Апологія Марка Євгеніка" - противника унії, який не підкорився її рішенням до самої смерті ⁵⁵ .

Підсумовуючи текстологічний огляд антифлорентійських текстів, як тих, що інтерполювалися до літописів, так і тих, що зафіксовані у збірках, можна зробити кілька висновків. Початковий текст, пов'язаний з іменем Симеона Суздальського, був підданий у процесі свого текстологічного функціонування кількаразовим змінам. Вірогідно припускати існування протографа а (див. схему), спільного для ІСС, ПСС та ЖСР, які досі не вдалося зафіксувати в рукописних зібраннях. Пропонована нами стема є гіпотетичною, вона передбачає, що існує генетичний зв'язок у версії b, котра послужила джерелом для ЖСР та ІСС. Остання пам'ятка, в свою чергу, була покладена в основу СИЛ, запозичену для антифлорентійських статей у літописах та СК. Слід зазначити також інтерполювання "оригінальних" документів (листів) до літописної версії наприкінці XV ст. Обережно припустимо, що таке пред'явлення "достовірних" свідчень неприйняття унії опосередковано вказує на зростання поваги й довіри до актового діловодства. Суттєво змінюється й роль великого князя. Якщо у часи унії Василій Васильович та люди з його оточення цілком нейтрально ставилися до Вселенського собору, то зусиллями літописців, уже post factum, ствердилася інша версія подій. Згоду великого князя на відвідання митрополитом Ісидором собору було замінено на побажання навернути католиків до православ'я; володар дістав прикмети благочестивого князя і, за анахронічного викривлення його титулатури, - царя. Саме йому на-

стр. 64

давалося право передбачати, знати і вказувати на богословські особливості православ'я, що підносило князя над власними ієрархами. Змінилася й роль митрополита Йони: якщо, за одними версіями, його обрання стало можливим завдяки теологічній обізнаності московського володаря, то за іншими, пізнішими, - Йону перед обранням уже було номіновано на митрополію, тоді як Ісидор захопив престол випадково (за спостереженнями Якова Лур'є, Йону було обрано на митрополію вже після вигнання Ісидора ⁵⁶ ). Більше того, поступово зростає важливість Йони як першого автокефального митрополита: він входить до т. зв. "комплекту святих", символічних для утворення Московського патріархату (Уложенная грамота 1589 р.)- Окрім першого автокефального митрополита, сюди введено також Петра - митрополита, котрий уперше розмістив свою резиденцію в Москві, та Олексія - виразника московської державної політики у XIV ст. ⁵⁷ Флорентійська унія або ж повідомлення про неї стали предметом маніпулювання як для московської політичної еліти, що в такий спосіб утворила власну автокефальну митрополію, так і книжників, які в різний спосіб і різними засобами намагалися "легітимізувати" цей процес, зрештою - у легендарний спосіб і значною мірою post factum. Намагання виправдати московських чільників реалізується через визнання за володарями права втручатися і керувати церковними справами - цього спадку візантійської політичної культури ⁵⁸ . Російські ж книжники навчилися справі "літературних" та "історичних" містифікацій, до чого не раз вдавалися пізніше.

¹ Sevcenko I. Intellectual Repercussions of the Council of Florence // Church History.- 1955. - Vol. XXI. - N 4. - Р. 300.

² Грамота N 51 вважається першим з відомих офіційних московських документів з негативною оцінкою греків. Опубл.: Русский феодальний архив XIV - первой трети XVI века / Сост. А.И. Плигузов, Г.В. Семченко, ред. В.Й. Буганова. - М., 1992. - N 1. - С. 999.

³ Флоря Б.Н. Попытка осуществления церковной унии в Великом княжестве Литовском //Славяне й их соседи. Вьш. 7-й. Межконфессиональные связи в странах Центральной, Восточной й Юго-Восточной Европы в XV-XVII веках. - М., 1999. - С. 42.

⁴ Зміст листа зводився до декларації того, що православні поділяють догмат Filioque, хоча послання, як слушно вказує Борис Флоря, показало нерозуміння укладачами догматичних відмінностей двох доктрин. Розглянувши перелік підписів під посланням, Борис Флоря дійшов висновку, що жоден з єпископів не підписав листа, а ініціатива його складання походила зі світських кіл князівства, пов'язаної з монархом аристократії. Флоря Б. Н. Указ. соч. - С. 49.

⁵ Публікація пам'ятки "В неделю 50-ю слово на сошествие Святого Духа Спиридона, архиепископа мегала а також кодикологічний огляд її див.: Турилов А. А. Забытое сочинение митрополита Саввы-Спиридона литовского периода его творчества // Славяне й их соседи. - Вып. 7-й: Межконфессиональные связи в странах Центральной, Восточной й Юго-Восточной Европы в XV-XVII веках. - М., 1999. - С. 121 - 137. Огляд контексту постання та кодикологія кодексу з іншою пам'яткою, атрибутованою Саві-Спиридону (без публікації тексту): Ульяновський В. Київський митрополит Спиридон і його догматичний твір "Изложение о православней // Просемінарій: медієвістика, історія Церкви, науки і культури. - К., 2000. - Вип. 4. - С. 19-66. Основну увагу в посланні приділено викладу догм православного вчення, відомих з постанов вселенських і помісних соборів: Флоря Б. Н. Указ. соч. - С. 54; про текстологічний вплив Ісаія Серського на "Сказание о князьях Владимирских" див.: Ангелов Б. Проникновение на старобьлгарски съчинения в старата руска литература // Старобългарска литература. - София, 1977. - Кн. 2. - С. 35.

⁶ Там же. - С. 58.

⁷ Плигузов А. От Флорентийской унии к автокефалии Русской Церкви // Harvard Ukrainian Studies. Essyes presented to Edvard L. Keenan on his Sixtieth Birtday by his Colleagues and Students. - 1995. - Vol. XIX - Р. 314-315.

⁸ Sevcenko I. Intellectual Repercussions of the Council of Flirence.- Р. 308- 309.

стр. 65

⁹ Плигузов А. Указ. соч. - Vol. XIX. - Р. 514.

¹⁰ Щербина А. Д. Литературная история русскихъ сказаний о Флорентийской унии. - Одесса, 1902. - С. 39-42.

¹¹ "Казакова Н. А. Западная Европа в русской письменносте XV-XVI веков / ред. Д.С. Лихачева. - Ленинград, 1980. - С. 16-17.

¹² Там же. - С. 42-52.

¹³ Поінформувати про бачене за кордоном - ось одне з основних завдань Хождения, вказує дослідниця. Декілька нових редакцій з більшим чи меншим скороченням тексту були покликані, на її думку, відкинути "зайві" фрагменти, присвячені перерахуванню населених пунктів, або опису церковних святинь, перебігу Ферраро-Флорентійського собору. Підсумовуючи, Наталя Казакова робить висновок про прагнення редакторів надати Хождению більш привабливого, світського характеру.

¹⁴ Черепний Л. В. К вопросу о русских источниках по истории Флорентийской унии // Средние века. - М, 1964. - Вып. 25. - С. 176-187.

¹⁵ Там же. - С. 177.

¹⁶ Дробленкова Н.Ф. Симеон Суздальский // Словарь книжников й книжности Древней Руси. - М., 1989. - Вып. 2 (вторая половина XIV-XVI в.). - Ч. 2. - 335. (Далі - СККДР).

¹⁷ Симеона суздальскаго обь осьмомь (Флорентійскомъ) соборе // Павлов А. С. Критические опыты по истории древнейшей греко-русской полемике против латинян. - СПб., 1878. - С. 198-210.

смыи соборъ своими єдиномышлєники //Попов А. Историко-литературньш обзор древнерусских полемических сочинений против латинян (XI-XV вв.). - М., 1875. - С. 344-359.

¹⁹ У той час точилося змагання за цей титул, значення набуває також титул "цар", який у контексті трактату диякона Агапіта отримував підвищене значення, близьке до "ідеалу": Sevcenko I. A Neglected Byzantine Sources of Muscovite Political Ideology // Byzantium and the Slavs in Letters and Culture. - Cambridge, 1991. - Р. 62.

²⁰ Инока Симєона Сождалцу... - С. 346.

²¹ Ostrowski D. Moscovy and the Mongols. Cross-cultural influencess on the steppe frontier, 1304-1589.- Cambridge, 1998. - Р. 181.

²² У обох текстах використовується багаторазова анафора у наказовій формі "Радуйся". Пор.: Павлов А. Симеона суздальскаго. - С. 208-210; Дончева-Панайотова Н. Неизвестно "Похвально слово за митрополит Пьтр от Киприян Цамблак // Старобългарска литература. - София, 1977. - Кн. 2. - С. 154.

²³ Клосс Б. М. Избранные труды. Житие Сергия Радонежского. - М., 1998. - Т. 1. - С. 168. Висловлюю подяку члену-кореспонденту РАН Борису Флорі, який звернув мою увагу на цю пам'ятку.

²⁴ Там же. - С. 432-439.

²⁵ Лурье Я. С. Летопись Холмогорская // СККДР. Вып. 2. - Ч. 2. - Ленинград, 1989. - С. 68-69.

²⁶ Пор.: Павлов А. Симеона суздальскаго. - С. 202; Холмогорская летопись / ПСРЛ. - Л., 1977. - Т. 33. - С. 101; Попов А. Инока Симєона Сождалцу. - С. 346.

²⁷ Слово избрано w(т) сты(х) писанїи єжє на латыню //Попов А. Указ. соч. - С. 360-395.

²⁸ Там же. - С. 363.

²⁹ Там же. - С. 372-373.

³⁰ Симеона суздальскаго. - С. 385-389; Попов А. Указ. соч. - С. 178-184.

³¹ Попов А. Там же. - С. 125-131.

³² Попов А. Там же. - С. 47-50.

³³ Московский летописный свод конца XV века // Полное собрание русских летописей (далі - ПСРЛ). - М.-Л., 1949. - Т. 25. - С. 257; Слово избрано w(т) сты(х) писанїи єжє на латыню //Попов А. Указ. соч. - М., 1875. - С. 372-373.

³⁴ Московский летописный свод конца XV века. - С. 260-261.

³⁵ Пор.: Владимирский летописец // ПСРЛ. - М., 1965. - Т. 3. - С. 133; Новгородская четвертая летопись // ПСРЛ. - М., 2000. - Т. 4. - Ч. 1. - С. 435, також згадується під 1471 р. про Ісидора, Григорія (Болгарина), Петра Гугнивого і Формоса. Там же. - С. 503; Никаноровская летопись // ПСРЛ. - М.- Л., 1962. - Т. 27. - С. 106, 107, 115, 271; Вологодско-Пермская летопись// ПСРЛ. - М.-Л., 1959. - Т. 26. - С. 192, 194, 208, 231.

³⁶ Подібна версія надрукована без вказівки на літописне джерело: По рукописи XVI в. СПб., дух. академій изъ Софійскаго собранія рукописей N 1464 //Мали-

стр. 66

нин В. Старец Елеазарова монастыря Филофей й его послання. Историко- литературное исследование. - К., 1901. - С. 115-127.

³⁷ Незначною, але симптоматичною для розмежування літописних версій є зміна у фрагменті про спільні відправи греків і латинників: Московский летописный свод конца XV века. - С. 258: "Исус Христово также священне от Гречьскаго попа в кислом й того ради достойно єсть обоє дрьжати и кислое. А Латыни также приходят на покаянне кь попом й причастив Божие..."; Иосафовская летопись. - М.,

³⁸ Иосафовская летопись. - С. 19-20.

³⁹ Никоновская летопись. - С. 32-35.

⁴⁰ Там же. - С. 39.

⁴¹ Пор.: Иоасафовская летопись. - С. 27.

⁴² Никоновская летопись. - С. 41.

⁴³ Симеоновская летопись // ПСРЛ. - СПб., 1913. - Т. 18. - С. 176.

⁴⁴ Воскресенская летопись // ПСРЛ. - М., 2001. - Т. 8. - С. 100-109.

⁴⁵ Львовская летопись. - С. 251-254; Софийская вторая. - Стп. 92-97.

⁴⁶ Посланіе великого князя Василія Васильовича кь греческому царю Константану Палеологу, о поставленій митрополита Іоны // Памятники древнерусскаго канонического права [Русская историческая библиотека]. - СПб., 1880. - Ч. 1. - Стп. 583.

⁴⁷ Софийская летопись. - Стп. 98-101.

⁴⁸ Софийская летопись. - Стп. 101 - 102; те саме у: Львовская летопись. - С. 256.

⁴⁹ Висловлюю подяку члену-кореспонденту РАН Борису Флорі, який звернув мою увагу на цю пам'ятку.

⁵⁰ Степенная книга царского родословія // ПСРЛ. - Т. 21, II пол. - СПб., 1913. - С. 460-463.

⁵¹ Степенная книга. - С. 506-512.

⁵² Плигузов А. От Флорентийской унии к автокефалии русской Церкви. - С. 516-517.

⁵³ Там же. - С. 520.

⁵⁴ Там же. - С. 524-525.

⁵⁵ Там же. - С. 526.

⁵⁶ Ostrowski D. Muscovy and the Mongols: Cross-Cultural Influences on the Steppe Frontier 1304-1589. - Саmbridgе, 1998. - Р. 140.

⁵⁷ Ostrowski D А Muscovite Saint Set and Iona the Intruder // Russia Mediaevalis. - 2001. - Т. X, 1. - 3. 150.

⁵⁸ Докладніше про translatio imperii, коли Московія почала вважати себе спадкоємицею величі Візантії після поразки останньої - військової - від османів та моральної - від латинників: Sevcenko І. А Neglected Byzantine Source of Moscovite Political Ideology // Byzantium and the Slavs in Letters and Culture.- Cambridge, 1991. - Р. 59-64. Запозичення цієї риси візантійської політичної культури відбувалося паралельно з відмовою від співпраці з Кипчацьким ханатом ("Золотої Орди"), добрих стосунків з яким дотримувався Царгород: Ostrowski D. Muscovy and the Mongols. - Р. 144-163.

Постоянный адрес данной публикации: