Книга знаного вітчизняного історика, метра києво-русистики Петра Толочка «Древнерусская народность: воображаемая или реальная» звертає увагу читача на перманентно актуальне питання етносоціальних процесів в Київській Русі, що досить часто випливає в світлі українсько-російсько-білоруських відносин. Одним з основних аспектів даного питання, власне, виступає проблема давньоруської народності, що і стала предметом авторської монографії.

Проблема існування давньоруської народності і значення її спадщини для доль східнослов’янських народів виявилась на сучасному етапі найбільш дискусійною. Досить часто полеміка навколо даного питання виходять за межі зваженої академічної дискусії. Тож, навіть сьогодні йде протиборство навколо концепції давньоруської народності, яка все більше використовується в політичних ігрищах, коли деякі апологети намагаються обґрунтувати власну національну рацію, вдаючись до маніпуляції історичними фактами.

Отож, дослідження П. П. Толочка є спробою більш конструктивного погляду на обґрунтування історичної достовірності існування давньоруської народності. Варто зазначити, що монографія Толочка є чиненайбільш вартісною працею,  присвяченою теоретичному обґрунтуванню існування давньоруської народності. Автор в порівнянні зі своїми попередниками в даній сфері значно розширив роль Церкви в етнокультурній та етнополітичній консолідації давньоруського суспільства та східнослов’янських племен загалом. Досить чітко та переконливо, на думку рецензента, в книзі змальовано значення різноманітного роду «паломництв» (загальна ідея «паломництв» я необхідної ознаки існування уявлених спільнот належить Бенедикту Андерсону, проте ідея накладення її на давньоруський ґрунту належить києво-русисту Олексію Толочку[1]). Досить непогано, хоча й не вичерпно розглянуто питання існування єдиною давньоруської мови. Автор узагальнює погляди мовознавців на дану проблему, вдаючись до власних інтерпретацій, що проте є не надзвичайно переконливими, проте ми зупинимось на цьому аспекті докладно дещо пізніше.

Попри змалювання різноманітного роду паломництв, історик не поділяє думку свого сина щодо існування давньоруської народності винятково в свідомості тогочасних книжників та князівської еліти. Для автора давньоруська спільнота – це реально існуюча етнокультурна та політична спільність, про існування якої свідчить ряд факторів.

У передмові до книги автор робить заувагу щодо термінологічних дефініцій, стверджуючи, що задля уникнення понятійної неоднозначності, в похідних термінах від назви «Русь» буде використовуватись лише ода літера «с», оскільки це, ніби, мусить більш адекватно відобразити явища, що стосуються однаково української, російської та білоруської історії. Проте дане уточнення аж ніяк не стосується назви монографія та анотації, де автор продовжує послуговуватись терміном «древнерусская народность», що, на думку рецензента, завуальовано свідчить про цільову аудиторію праці.

Звертаючись же безпосередньо до книги, варто зазначити, що вона не є результатом лише узагальнення та поглиблення авторського бачення питання існування давньоруської народності, як зазначає Толочко в передмові. В праці автор узагальнює науковий доробок попередників в сфері етнічного розвитку Київської Русі, підбиваючи підсумок дискусії, що точиться з перервами ще з часів Погодіна та Максимовича, плавно перетікаючи в радянську історіографію, тези якої сьогодні активно пропагуються сучасною російською історіографією.

Уже з перших сторінок у рецензованій праці послідовно відстоюється російська радянська думка про те, що давньоруська народність була історичною спільністю слов'янського населення Київської Русі, що передувала появі української, російської та білоруської народності. Попри те, що автор наголошує на певній штучності витвору російської історіографії, проте стверджує, що заперечувати існування єдиної етнокультурної давньоруської спільності підстав немає.

Толочко справедливо зауважує, що навіть творці концепції давньоруської народності Б. Греков, Б. Рибаков, В. Мавродін, В. Пашуто (с. 13) зауважували, що ця народність не сформувалась остаточно. Проте, історик послідовно доводить, що ця етнокультурна спільність була самодостатньою, тож, використання поняття давньоруська народність є виправданим. Єдине, що викликало в Толочка зауваження, то це винятково ототожнення цієї спільності винятково з росіянами. Історик, таким чином, критикує концепцію Погодіна, який утверджував за росіянами виняткове або ж взагалі монопольне право росіян на спадщину. Толочко намагається дещо згладити подібні агресивні претензії російської історіографії. Він стверджує, що «...ни украинцев, ни русских, ни белорусов тогда еще не было, а была древнерус-кая народность, на базе которой во второй половине XIII—XIV вв. происходило формирование трех родственных народов» (с. 6); й надалі ця ідея проходить червоною ниткою через усю працю.

Толочко цілковито виступає проти концепції етногенезу, що її запропонував Михайло Грушевський та згідно з якою формування українського етносу розпочалось ще в антський період (загалом же українська за Грушевським народність формується з IV століття і остаточно викристалізовується вже в Х ст). Петро Петрович Толочко стверджує, що дане твердження мало радше популістський характер і є досить сумнівним, оскільки було виголошено Грушевським в чай його бурхливої політичної діяльності, щоб обґрунтувати державні претензії українців. Проте дане твердження Толочка явно хибує, оскільки перший том «Історії України-Руси», де Грушевський виклав своє бачення українського етногенезу, побачив світ 1989 р., тобто задовго до подій Української революції. Ймовірно, що Толочко мав на увазі «Ілюстровану історії України» Грушевського щодо якої дане твердження є більш справедливим, натомість же уявити, що «Історія України-Руси» готувалась задля нав’язування українцям думки про власну давність видається, на думку рецензента, досить сумнівним.

Перший та другий розділи праці «Теоретичні аспекти вивчення етнічної історії в Київській Русі» та «Літописці й історики про етнічний розвиток Русі» являють собою своєрідний огляд історіографії проблемного питання. Варто зазначити, що даний огляд і справді є досить вичерпним і навіть людина, що не орієнтується в даному питанні може досить швидко зорієнтуватись в генезі розвитку поняття «давньоруська народність» та зробити для себе попередні висновки, перш ніж ознайомитись з авторським баченням щодо етногенезу східних слов’ян. Інша річ, що багато аспектів історіографічного огляду Толочка повторюють подібного огляду, здійсненого свого часу російським вченим Ігорем Фрояновим на сторінках його праці «Київська Русь. Нариси вітчизняної історії»[2], не вважаючи за потрібне згадати про це. Проте це проблема лежить винятково на авторському сумлінні.

Звертаючись же безпосередньо до змісту монографії варто зазначити все-таки новаторський підхід автора, який на противагу поширеному в історіографії міфу про те, що з феодальною роздробленістю Київської Русі припиняє своє існування східнослов’янська спільність (я якою починають розвиватись українська російська та білоруська народності) твердить, що руська землі лишались єдними ще до XIV ст., що проявляється в етнокультурній, економічній, політичній спільності руських князівств, що заслуговує на особливу увагу. Автор наводить ряд прикладів, аргументуючи власну концепцію з якими важко посперечатись. Попри деяку симптоматичність висновків автора, останній розділ мені прийшовся до смаку. Автор широко послуговуючись прикладами з літописних текстів, що досить важливо в даному питанні, оскільки бачення сучасниками, а, особливо тогочасною інтелектуальною елітою, є досить важливим для розуміння того чи існувала давньоруська спільність, оскільки не є таємницею, що пересічне населення особливо в часи, коли відсутня досить міцна комунікація. Останнім усвідомлює свою спільність, що принагідно зауважує і сам автор. Тому конче необхідно розглянути побутування усвідомлення етнічної єдності саме на прикладі тогочасних інтелектуалів та знаті. Саме це й робить автор, і варто визначити, що досить ґрунтовно... Інша річ, що він це робить для того, щоб підтвердити підтримувану ним теорію давньоруської народності як колиски трьох народів, проте це не конче важливо. Врешті відсіявши авторські інтерпретації. Можна отримати надзвичайну кількість ключів для більш виваженого переосмислення питання етнічного розвитку Київської Русі.

Досить цікавим видався мені розділ присвячений мовному питанню, як одному з аспектів єдності давньоруської народності, проте не позбавленим авторських інтерпретацій. Толочко стверджує, що, попри існування п’яти діалектичних зон, які виділяються, як вітчизняні, так і російські дослідники, Русь лишалась мовно більше монолітною аніж розділеною, що стосується більше розмовної мови і дещо менше літературної. Загалом дане твердження є досить переконливим. Проте на початку власної праці автор робить зауваження, з яким можна не погодитись. Толочко говорить, що навіть якщо виключити з цього переліку розмовну мову, то літературна мова однаково служила тим об’єднавчим фактором давньоруської народності. Рецензент, не будучи спеціалістом в згаданій тематиці, проте вважає за доцільне звернути на увагу, що дане твердження можливе лише якщо розглядати дану єдність у рамках вузького кола інтелектуалів та знаті, які власне володіли цією мовою. Отож, можна зробити висновок, що Толочко загалом підтримує ідею, озвучену його сином Олексієм, що твердить, що давньоруська народність була спільнотою, що існувала винятково в свідомості київських книжників[3]. Проте на відміну від нього Толочко-старший твердить, що це усвідомлення було глобальним і тому розглядати його в контексті «уявлених спільностей» Бенедикта Андерсона не доцільно, оскільки його теорія не відображає глибинних закономірностей становлення спільноти. Тобто, якщо розглянути теорію Андерсона, то взагалі в Толочка виникає подив, яким чином народність на Русі могла з’явитись (с.8).

Досить спекулятивним виявилось питання визначення єдності давньоруської народності на основі православного показника, як духовного скрепу, що в світлі останніх пропагандистських заяв Росії є досить кумедним. Проте абстрагувавшись від цього, варто заначити, що досить часто Толочко вдається до інтерпретацій, що не відповідають істині. Він твердить, що 988 р., став переломним для всієї Давньоруської держави, оскільки з прийняттям християнства для всієї держави наступає раптово цілковито нова сторінка в  її розвиткові. Проте автор вдається до явних спрощень, оскільки не є таємницею, що Русь хрестилась не відразу і його намагання вказати на хрещення киян (!) 988 р., як глобальне явище по всій Київській Русі, на думку рецензента, видається хибним. Досить показовим у даному плані є хрещення Ростова, що відбулось, на думку вчених, не раніше другої половини 70-х років XII ст[4]. Отож, теза про те, що з моменту хрещення православ’я спочатку стало відігравати чільну роль у єдності східнослов’янських племен є щонайменше перебільшеною.

Досить негативним аспектом книги, на думку рецензента, є спроба з боку автора заперечити здобутки діаспорної науки щодо питання слов’янського етногенезу, що знаходять в автора лише негативних оцінок, як таких, що є спекулятивними. Проте серед діаспорних дослідників є досить багато досить таки непоганих праць, які висвітлюють етнічну історію Київської Русі (одним із таких вчених є Дмитро Дорошенко[5]).

Досить часто Толочка вдається до перекручування фраз українських дослідників або потвердити ними власні теорії. Так, він користується твердженням Єфименко про те, що до 1240 р. українського,  російського та білоруського народів не існувало, а була лише руська народність (с. 52), проте він забувається (або ж свідомо не бажає) додати, що Єфименко вбачала розмежування української, російської та білоруської народностей ще задовго до 2 пол. XIII ст.

Намагаючись довести, що Київська Русь не є попередницею України, автор навидить численні документи в яких фігурують найменування «Русь», «руський народ», знову ж таки вдаючись до цілковито абсурдних тверджень. Відповідно до Толочка певно про українців годі й говорити аж століття так до XIX, коли в обігу українських мислителів на позначення українських теренів з’являються найменування «Україна», «українці» тощо.

Отож, підбиваючи підсумки огляду книги Петра Петровича Толочка варто зазначити, що попри численні авторські інтерпретації вона є надзвичайно корисною для розширення обріїв етнічної історії Київської Русі. Вона сповнена численних свіжих думок, проте водночас досить спекулятивна. На щастя велика фактологічна база зібрана дослідником досить часто свідчить проти авторських інтерпретації, утверджуючи у читача реальне бачення справ, а не те, що намається нав’язати нам академік Толочко. Тож, рецензент вважає, що книга все таки заслуговує на ознайомлення з нею з боку читацької аудиторії.

Постоянный адрес данной публикации: