Автор: I. К. ПАТРИЛЯК

(Київ)

У статтi розглядаються питання взаємин ОУН i УПА з нiмцями в роки Великої Вiтчизняної вiйни, участь Повстанської армiї в боротьбi з гiтлерiвськими окупантами.

"Гiтлерiвська Нiмеччина остаточно розгромлена i розбита. Не боятися бiльше українському народовi нi винищування у газових камерах, нi масових розстрiлiв цiлих десяткiв сiл озвiрiлими гестапiвцями. Не буде вже нiмець бити по лицi свободолюбивого українського селянина, нi вiдбирати в його землi, щоб повернути його в раба нiмецького пана. Не гнатиме тисяч i десяткiв тисяч робiтникiв i селян у новiтнiй ясир - в Нiмеччину (...). Великий вклад у перемогу над Нiмеччиною внесли й Ви, Українськi Повстанцi. Ви не допускали, щоб нiмець свобiдно господарив на українськiй землi i вповнi її використовував для своїх загарбницьких цiлей. Ви не дозволили йому граби-ти українського села, не допускали до вивозу в Нiмеччину. Ваша караюча рука гiдно вiдплачувала за розстрiли i палення сiл... У боротьбi з Нiмеччиною наша Українська повстанча армiя зорганiзувалася i пройшла першу бойову школу"¹ . Такими словами визначив роль своїх побратимiв у розгромi третього рейху головнокомандувач УПА Роман Шухевич у травнi 1945 р.

В українськiй i зарубiжнiй публiцистичнiй та науковiй лiтературi й досi ведуться суперечки навколо питання - на чиєму боцi була ОУН i УПА в роки Другої свiтової вiйни? На наше переконання, така постановка проблеми є некоректною, неграмотною i, значною мiрою, провокативною. Слiд пам'ятати, що належнiсть воюючих сторiн в останнiй свiтовiй вiйнi до того чи iншого табору доволi часто зазнавала змiн. Так, Радянський Союз, почавши вiйну в тiснiй спiлцi з нацистською Нiмеччиною, закiнчив її найбезкомпромiснiшим противником гiтлеризму. Британiя, яка в 1940 р. була готова надати Фiнляндiї серйозну вiйськову допомогу у вiйнi проти СРСР, невдовзi опинилася в лавах союзникiв Кремля. Змiнювали свої союзницькi уподобання Румунiя, Угорщина, Iталiя, Фiнляндiя, Францiя, лiдери антиколонiальних рухiв Пiвнiчної Африки, Близького й Далекого Сходу. Цi вагання вiдбувалися згiдно з геополiтичними змiнами у воюючому свiтi, якi, в свою чергу, визначали нацiональний iнтерес кожної окремої держави чи впливової полiтичної групи.

Цiлком зрозумiло й закономiрно, що керiвництво ОУН, а згодом i УПА, намагалося дiяти i визначати свою позицiю вiдповiдно до власних уявлень про нацiональнi iнтереси України. При цьому, як i будь-якi практикуючi полiтики, оунiвцi могли iнколи помилятися, що особливо помiтно нинi, з урахуванням нашого iсторичного досвiду. Отже, у пропонованiй статтi автор прагне подати власне бачення еволюцiї стосункiв українського нацiоналiстичного руху з Нiмеччиною в перiод вiд червня 1941 р. до жовтня 1944 р. i, згiдно з цим, визначити внесок ОУН* i УПА у звiльнення українських земель вiд гiтлеризму.

Вiд спiвпрацi до протистояння

Спiвпраця мiж УВО, а потiм ОУН i Нiмеччиною до початку Другої свiтової вiйни уже тривала шiстнадцять рокiв. Вона, головним чином, зводилася до технiчних моментiв i замикалася на контактах iз розвiдкою та контр-

* Тут i далi йтиметься про ОУН, очолювану С. Бандерою.

стр. 81

розвiдкою нiмецьких збройних сил. Подiбна практика пошуку впливових закордонних покровителiв була абсолютно нормальною й поширеною серед усiх революцiйних нацiональних i соцiальних рухiв уже не одне столiття. Тому немає нiчого дивного в тому, що українськi нацiоналiсти шукали союзникiв у середовищi iноземних держав. Країни колишньої Антанти, якi були задоволенi iснуючим станом справ, не бажали змiни полiтичної карти Європи, а вiдтак, не могли прихильно ставитися до нацiональних устремлiнь українцiв, що прямо суперечили їхнiм геополiтичним iнтересам. Єдиною, вiдносно могутньою, хоча й скованою "ланцюгами Версаля" країною, зацiкавленою у змiнi iснуючого у мiжвоєннiй Європi "статус кво", була Нiмеччина. Тож цiлком закономiрно, що на спiвпрацi з нею, значною мiрою, базували свої розрахунки лiдери українського нацiоналiстичного руху.

Через сорок рокiв пiсля завершення Другої свiтової вiйни Я. Гайвас, аналiзуючи українсько-нiмецькi стосунки цього перiоду, пiдкреслював: "До держав-ревiзiонiстiв належала в першу чергу Нiмеччина, яка також була найбiльшою державою ревiзiонiстичного табору й уважала себе найпокривдженiшою... Українське суспiльство нашого Заходу, тобто земель, якi опинилися на Захiд вiд польсько-росiйської границi, за дуже маленьким винятком, також дуже прихильно ставилися до ревiзiї Версальського договору, який формально пiдтвердив наше поневолення... Таке становище захiдної частини українського народу було зовсiм самозрозумiлим i викликане воно було свiдомiстю, що дорога до Української держави веде через ревiзiю того договору... Таким чином, так звана позитивна постава українського суспiльства до нацистської Нiмеччини була побудована на зовнiшнiх нацiонально-полiтичних розрахунках, була звичайною концепцiєю, спрямованою на шукання прихильних сил у свiтi та евентуальних союзникiв. А на таке кожен народ має не лише повне право, але i його керiвнi чинники мають обов'язок працювати у тому напрямку"² .

Нe менш влучно про стосунки українських полiтичних лiдерiв iз Нiмеччиною висловився вчений-iсторик українського зарубiжжя I.Лисяк-Рудницький. Вказуючи на iснування в українському суспiльствi пронiмецьких настроїв, вiн зазначав: "Ця настанова (прихильна до Нiмеччини. - I. П.) iснувала вже до 1933 p., i вона тривала пiсля 1933 р. не тому, що Нiмеччина стала нацистською, а тому що вона далi перебувала в опозицiї до "статус кво". Якщо українцi в цьому вiдношеннi помилились, вони заслуговують на таку саму поблажливiсть, як тi з-помiж захiдних лiбералiв, що замикали очi на реалiї росiйського комунiзму"³ .

Найбiльш серйозною проблемою у стосунках мiж ОУН i Нiмеччиною у перiод до липня 1941 р. була невизначенiсть Берлiна у ставленнi до державницьких прагнень українського народу. Ця нечiткiсть спостерiгалася не лише в офiцiйних документах третього рейху, вона панувала в думках найвищого керiвництва держави i партiї, у тому числi й у самого фюрера, який у липнi

1940 р. заявляв про можливiсть створення буферних держав - України, Прибалтики й Бiлорусiї, потiм говорив про нiмецькi адмiнiстративнi округи на цих територiях i лише перед самою вiйною з Радянським Союзом схилився до думки про повну колонiзацiю України⁴ .

На противагу фюреру, цiла група впливових нiмецьких генералiв та офiцерiв (В.фон Браухiч, Т. Ендерс, Е.фон Лагузен, Ф. Гальдер, Г. Кох, Т. Оберлендер, Е. Штольє, Гросскурт та iн.) цiлком щиро вважали створення Української держави справою абсолютно необхiдною для ведення вiйни проти СРСР. їх пiдтримував також мiнiстр для окупованих земель на Сходi, прибалтiйський нiмець А. Розенберг, який навiть у офiцiйних директивах згадував про майбутню незалежну Україну пiд протекторатом Нiмеччини. Так, 7 травня

1941 р. в iнструкцiї для рейхскомiсара України вiн зазначав: "Мета роботи рейхскомiсара на Українi полягає, по-перше, в одержаннi для нiмецького рей-

стр. 82

ху продовольства i сировини (...), а потiм у створеннi вiльної Української держави, тiсно зв'язаної з Нiмеччиною"⁵ .

Хоча позицiя генералiв i Розенберга майже нiколи не збiгалася з позицiєю партiйного керiвництва, все ж вона виглядала впливово i переконливо. Характеризуючи її, провiдний член ОУН С. Ленкавський писав: "В початкових роках вiйни нiмецька армiя мала бiльший голос, нiж у часi миру. Вона творила, до деякої мiри, другий полiтичний фактор в Нiмеччинi i була не лише єдиною силою в тоталiтарнiй державi, яка не згiтлеризувалася повнiстю, але в рiзних вiдношеннях стояла в антагонiзмi до полiтичної керiвної сили, до Нацiонал-Соцiалiстичної партiї... З цими колами нiмецьких вiйськовикiв, що займалися полiтичними справами, ставилися прихильно до самостiйностi України, революцiйна ОУН утримувала приязнi зв'язки... Обi сторони згоджувалися, що питання генеральних українсько-нiмецьких стосункiв пiд час вiйни i пiсля неї залежатиме вiд ставлення Нiмеччини до державної самостiйностi України. Доки це питання остаточно не вирiшене, загалом доки задуми партiї ще не є дiючими полiтичними факторами i є можливiсть на них впливати, доти базою взаємовiдносин буде пiдтримка тими вiйськовими колами наших самостiйницько-визвольних акцiй у таких межах, якi були можливi в умовах нiмецької полiтики перед початком вiйни з СРСР"⁶ .

Українськi полiтичнi емiгранти неодноразово цитували А. Розенберга, котрий, як зазначалося, стояв на позицiях створення сателiтної Української держави. Так, у статтi В.Мурашка "22 червня 1941 року", вмiщенiй у гетьманському часописi "Нацiя в походi", згадуються слова А.Розенберга, опублiкованi газетою "Фелькiшер Беобахтер": "Нацiонал-соцiалiстична революцiя i Нiмецька держава покликанi розв'язати двi проблеми на Сходi. Одна - знищення большевизму, як iдеї й полiтичної сили; друга - розв'язання завдань, що випливають iз iсторiї простору й народiв СРСР. Треба знайти нове рiшення, що, вiдповiдаючи традицiям рiзних народiв, прямувало б з огляду на цiлiсть Європи до її загального порятунку". Процитувавши слова рейхсмiнiстра, автор пафосно пiдсумував: "Програма проречиста i ясна. До того ж вона вийшла з-пiд пера Розенберга i надрукована у "Фелькiшер Беобахтер"⁷ .

Зазначимо також, що на українське громадянство серйозне позитивне враження справила полiтика нiмцiв у культурно-освiтнiй сферi, яка здiйснювалася ними протягом 1939-1941 pp. у генеральному губернаторствi. Зокрема "Вiсник" Українського центрального комiтету опублiкував 15 грудня 1940 р. цiкавi статистичнi данi стосовно українських шкiл у регiонi. З наведених цифр автор одразу ж зробив далекосяжнi полiтичнi висновки: "700000 українцiв у генеральному губернаторствi має сьогоднi 902 школи, коли 7000000 українцiв у бувшiй Польщi не мали їх бiльше 300. Отже, пропорцiонально до числа українського населення, нiмецька влада дала нам у 30 разiв бiльше публiчних шкiл, як уряд бувшої Польщi"⁸ . До цього додамо, що в Закерзоннi дiяли 2 українськi гiмназiї, 1000 кооперативiв, 900 вiддiлень "Просвiти", українськi видавництва, виходила щоденна газета "Кракiвськi вiстi" тощо ⁹ . Така позицiя нiмцiв стосовно українських культурних потреб породжувала довiру до їхньої української полiтики загалом. Так, "Освiдомчий вiддiл" все того ж Українського центрального комiтету влiтку 1941 р. констатував: "Серед тутешньої iнтелiгенцiї в 95% є настрiй повної вiри у Воскресiння України i щирiсть нiмецької влади в залагодженнi української справи"¹⁰ .

Вiдсутнiсть чiткої й послiдовної позицiї в "українському питаннi" з боку тодiшнiх лiдерiв Нiмеччини, окрема специфiчна позицiя багатьох високопоставлених армiйських офiцерiв, а також невпинне "загравання" з українськими емiграцiйними колами та українським населенням Закерзоння породжували в масах українського народу на Галичинi, Волинi, а частково й у Центрально-Схiднiй Українi наївне сподiвання на те, що з приходом в Україну нацистiв буде вiдроджено Українську державу. Цi сподiвання вилились у фантастичнi

стр. 83

чутки, якi поширювалися серед селян Київщини, про те, що з нiмцями "їде разом український уряд, який у 1920 роцi ще з Петлюрою подався на емiграцiю"¹¹ .

Вiдповiдно, керiвництво ОУН напередоднi нiмецько-радянської вiйни ставилося до Нiмеччини та її вiйськ як до союзникiв майбутньої Української держави у спiльнiй боротьбi проти бiльшовизму. Це ставлення зафiксоване у багатьох документах, зокрема у травневих iнструкцiях Революцiйного проводу "Боротьба й дiяльнiсть ОУН пiд час вiйни"¹² . Очевидно, що лiдери ОУН уважали такий союз природним i необхiдним для швидкої перемоги над бiльшовизмом. Своє обґрунтоване бачення важливостi створення Української держави на початковому етапi вiйни вони виклали у меморандумi до нiмецького уряду вiд 23 червня 1941 р., в якому, мiж iншим, у досить жорсткiй формi попередили гiтлерiвцiв, що у разi вiдмови пiдтримати Українську державу, в них виникнуть серйознi проблеми. Цiлком зрозумiло, що можливiсть вiдхилення нацистами запропонованого українцями союзу виглядала в очах оунiвцiв малореальним самовбивчим кроком.

Досить влучно з цього приводу висловився колишнiй учасник українського батальйону "Нахтiгаль" М.Кальба, який у своїх спогадах зазначав: "Правда, було написано в Птлеровому програмовому творi "Майн кампф" про некорисне ставлення до України, та нiхто не був здiбний вiрити в те, бо йти походом проти Москви без зговорення з поневоленими народами, пiсля досвiду Карла шведського та Наполеона, виглядало на безглуздя, тим бiльше, що нiмцi мали й самi добру науку з Першої свiтової вiйни. А до того, старi нiмецькi генерали самi були непорушно переконанi, що доки є договiр дiйсний (пакт Молотова-Рiббентропа. - I.П.), про справу України не може бути мови, але, як почнеться вiйна, тодi ця справа буде позитивно вирiшена. Тому вони дiяли в тому напрямi, надiючись, що в цей спосiб зроблять своєму фюрєровi милу несподiванку"¹³ .

Не очiкуючи вiд гiтлерiвцiв такої короткозоростi у своїй полiтицi на окупованих територiях, оунiвцi на початку нацистського вторгнення пiдтримали нiмецькi вiйська, в тому числi й вдаючись до органiзацiї збройних виступiв, саботажiв i диверсiй у тилу Червоної армiї в червнi - липнi 1941 р.¹⁴ Однак принципово рiзне бачення майбутнього розвитку подiй стосовно суверенiтету України не могло не викликати конфлiктiв мiж нацiоналiстами та гiтлерiвськими окупантами. "Каменем спотикання" у цьому питаннi стало оприлюднення оунiвцями 30 червня 1941 р. у Львовi Акта проголошення державної незалежностi України. По-перше, цей документ, як справедливо вiдзначає бiльшiсть дослiдникiв, змусив Нiмеччину передчасно розкрити свої плани стосовно колонiзацiї України. По-друге, досить оперативна, жорстка й недвозначна реакцiя гiтлерiвських спецслужб на самочинне проголошення самостiйницької декларацiї продемонструвала лiдерам ОУН, що нацизм є не союзником, а серйозним противником, якого неможливо здолати кавалерiйським наскоком iз застосуванням теорiї "доконаних фактiв". Стало цiлком зрозумiло, що окупанти будуть рахуватися лише з реальною силою, а не з красивими декларацiями.

На наш погляд, керiвники ОУН, якi залишилися на свободi пiсля повальних арештiв липня - вересня 1941 p., зайняли збалансовану позицiю. Вони не пiшли за закликами радикалiв негайно розпочати збройну боротьбу проти нiмцiв ¹⁵ , не пiдтримали масових демонстрацiй i вiдкритих актiв громадянської непокори, якi мали мiсце ¹⁶ , але в умовах гiтлерiвської окупацiї були неефективними, а то й самовбивчими для Органiзацiї. Саме намаганням врятувати структури ОУН вiд швидкого i повного знищення слiд пояснювати декларацiю Крайового проводу ОУН на захiдноукраїнських землях вiд 7 серпня 1941 р., в якiй наголошувалося, що Органiзацiя має "пристосуватися до витворених умов та мусить вiдповiдати майбутнiм потребам України. Ук-

стр. 84

раїнськi нацiоналiсти приймуть активну участь у суспiльнiй працi на всiх дiлянках нацiонального життя. ОУН не йде - всупереч провокативним вiсткам шкiдникiв української справи - на пiдпiльну боротьбу проти Нiмеччини. ОУН буде всiма способами протиставлятися вияву неорганiзованої, чуттєвої реакцiї, що позбавлена всякого полiтичного реалiзму та зрозумiння хвилевости теперiшньої ситуацiї, навiть при найкращих намiрах, може нести українськiй справi великої шкоди"¹⁷ .

Проголошуючи свою "лояльнiсть" до окупацiйного режиму в офiцiйних документах, лiдери Органiзацiї українських нацiоналiстiв у вереснi 1941 р. на першiй конференцiї, пiдпiльно зiбранiй у Львовi, визначили, що Нiмеччина пiсля своєї перемоги у вiйнi з СРСР буде протистояти створенню Української держави. Вiдтак було вирiшено перевести у пiдпiлля провiднi кадри, паралельно продовжуючи використовувати будь-якi легальнi методи працi для закрiплення органiзацiйної мережi ОУН на територiї всiєї України ¹⁸ .

Члени ОУН, переведенi у пiдпiлля, за свiдченнями тодiшнього "урядую-чого керiвника" Органiзацiї М.Лебедя, мали розгорнути вiйськову пiдготовку, розповсюджувати листiвки iз закликами до населення не їхати на роботу до Нiмеччини й не здавати гiтлерiвцям продовольчого контингенту, не займатися збиранням i складуванням зброї та боєприпасiв ¹⁹ .

Дiючи у вiдповiдностi до наказiв керiвництва, члени ОУН посилювали свою дiяльнiсть на бiльшостi територiї України аж до Донбасу включно²⁰ . Активнiсть оуиiвцiв на окупованих територiях, їхнє прагнення проникнути в адмiнiстрацiю та до лав новоствореної мiлiцiї, яку нацiоналiсти прагнули взяти пiд свiй контроль на теренi всього рейхскомiсарiату²¹ , призвели спочатку до категоричної заборони вiд 17 жовтня 1941 р. включати прихильникiв руху С.Бандери до допомiжних полiцiйних команд, а згодом i до знаменитого наказу N 12/41 вiд 25 жовтня 1941 p., згiдно з яким членiв ОУН мали арештовувати й пiсля допитiв таємно страчувати як грабiжникiв ²² .

На кiнець листопада 1941 р. спiвробiтники СД були впевненi в тому, що рух С.Бандери готує повстання в рейхскомiсарiатi "Україна". Ця переконанiсть посилилася на початку грудня 1941 p., коли було заарештовано чотирьох керiвникiв ОУН Житомирщини. На допитах один з них Семен Марчук показав, що члени ОУН "отримали доручення вiдшукувати в лiсах росiйську зброю i боєприпаси та переносити їх у сховки, щоб вони не потрапили до рук вермахту" i могли бути використанi "у момент, який керiвництво ОУН вважатиме сприятливим, i коли будуть сформованi групи партизанiв (тому вишколюється вiрна Бандерi мiлiцiя) i розпочнеться наступ проти нiмецьких окупацiйних вiйськ"²³ . С.Марчук також заявив, що керiвники бандерiвської Органiзацiї українських нацiоналiстiв не вiрять у перемогу Нiмеччини над Радянською Росiєю й Англiєю, а думають, що, здобувши перемогу над Росiєю, Нiмеччина буде настiльки ослаблена, що не зможе продовжувати вiйну. Саме в цей момент українська армiя, створена Органiзацiєю, "зможе завдати остаточного удару по нiмецьких збройних силах i створити незалежну Українську державу"²⁴ .

На зламi 1941-1942 pp. нацистськi органи безпеки дiйшли висновку про те, що, "окрiм групи ОУН Бандери, в Українi не iснує жодної органiзацiї опору, яка була б здатна становити серйозну небезпеку"²⁵ . У серединi сiчня 1942 р. гiтлерiвцi завдяки слiдчим дiям знали, що пiд впливом ОУН знаходиться українська мiлiцiя та допомiжна полiцiя не тiльки Волинi, а й Подiлля, Києва, Херсона, Запорiжжя й iнших великих мiст i стратегiчно важливих регiонiв. їм навiть вдалося дiзнатися, що сигналом до повстання мав стати одночасний пiдрив великих залiзничних i шосейних мостiв на теренi всiєї України ²⁶ . Очевидно, такою акцiєю планувалося паралiзувати вiйськовi перевезення й скувати армiю противника.

Про пiдготовку оунiвцями антинiмецького повстання свiдчать також ра-

стр. 85

дянськi документи, зокрема донесення партизанських командирiв до Центрального штабу партизанського руху i ЦК КП(б)У. Причому, з них випливає, що активiсти ОУН приховували вiд окупантiв зброю й накопичували її на пiдпiльних складах ще з липня - серпня 1941 р.²⁷ .

Таким чином, можна з упевненiстю констатувати, що протягом незначного вiдрiзку часу Органiзацiя українських нацiоналiстiв вiд спiвпрацi з Нiмеччиною повнiстю переорiєнтувалася на боротьбу з нею. Це чiтко продемонструвало ситуативнiсть у дiях ОУН, прагненнi її керiвництва орiєнтуватися залежно вiд обставин, намагаючись максимально ефективно використовувати їх у своїх iнтересах. Якщо в першi тижнi вiйни Нiмеччина, яка своїм нападом ослаблювала СРСР, розглядалась як природний союзник українського нацiонально-визвольного руху, то з моменту брутального заперечення нацистами права України на самовизначення ОУН опинилася в ситуацiї, коли її фактичним союзником стала Червона армiя (хоча офiцiйно про це нiде не йшлося), яка ослаблювала Нiмеччину й тим самим давала нацiоналiстам певнi шанси на проведення масового виступу пiд гаслами державної незалежностi.

Виходячи з постанов другої конференцiї ОУН, проведеної в квiтнi 1942 p., можна припустити, що Провiд Органiзацiї розраховував максимально довго стримувати збройнi сутички з нiмецькими окупантами, очiкуючи на їхнє повне виснаження й готуючись до загальнонацiонального повстання, а не локальних заворушень. Однак цi глобальнi плани перекреслив жахливий окупацiйний режим, установлений гiтлерiвцями, а також активiзацiя на територiї України радянських i польських партизанiв, якi змусили нацiоналiстiв внести суттєвi корективи до своїх планiв i вдатися до тактики партизанської вiйни, з допомогою якої розраховувалося здобути контроль над значними територiями, якi розглядались як база для майбутнього поширення повстання на всю територiю України.

Паралельно з розробкою планiв антинацистських виступiв бандерiвською ОУН на початку 1942 р. також активiзували свою дiяльнiсть прихильники полковника А.Мельника. Пiсля арешту та розстрiлу у Києвi на початку лютого 1942 р. провiдного активу мельникiвцiв, а також погрому їх органiзацiйної мережi по всiй Українi в ОУН(м) виникла ситуацiя певної роздвоєностi. З одного боку, А.Мельник i Провiд Органiзацiї за кордоном продовжували займати вiдносно лояльну позицiю стосовно Нiмеччини, погоджуючись очiкувати на "позитивне вирiшення" українського питания пiсля розгрому СРСР. З iншого ?- актив мельникiвської ОУН на українських землях бачив необхiднiсть радикалiзацiї полiтики щодо нiмцiв. Протягом весни - лiта 1942 р. ОУН(м) провела в рiзних мiстах України свої пiдпiльнi конференцiї, на яких вироблялася тактика Органiзацiї в нових умовах. 14 - 15 серпня 1942 р. мельникiвцi провели у Києвi пiдпiльний з'їзд ²⁸ . Виступаючi на ньому делегати, доносячи настрої з регiональних конференцiй, наполягали на залагодженнi конфлiкту з бандерiвцями, розбудовi органiзацiйної мережi, посиленнi антинiмецької агiтацiї та створеннi збройних загонiв. Фактично цi вимоги лягли в основу резолюцiї з'їзду ²⁹ . З кiнця 1942 р. ОУН(м) почала створювати власнi боївки. Однак нездатнiсть домовитись iз сильнiшими бандерiвцями призводить невдовзi до "поглинання" бiльшої частини мельникiвських загонiв бандерiвським пiдпiллям.

Швидкий наступ Червоної армiї продемонстрував певну несамостiйнiсть полiтики мельникiвської ОУН, що виявилося в поновленнi спiвпрацi з нiмцями у 1943 p., зокрема у створеннi Українського легiону самооборони тощо. На жаль, в ОУН(м) була вiдсутня чiтка полiтична лiнiя щодо нацистiв. Частина членiв Органiзацiї воювала з гiтлерiвцями в рядах УПА, iнша, навпаки, пiшла з ними на спiвпрацю в iм'я перемоги над бiльшовизмом. Через це мельникiвська ОУН, як цiлiсть, випала з активної збройної боротьби проти нiмецьких окупантiв, тим самим серйозно себе скомпрометувавши.

стр. 86

Вiд протистояння до збройної боротьби

Початок весни 1942 р. ознаменувався створенням на Волинi i Полiссi перших вiддiлiв української нацiоналiстичної самооборони. Процес формування боївок здiйснювався вiдповiдно до розпоряджень Центрального Проводу бандерiвської ОУН. Першi групи очолили С.Качинський ("Остап") та I.Перегiйняк ("Коробка", "Довбешка"). Координував цю вiйськовотворчу дiяльнiсть вiйськовий референт Органiзацiї українських нацiоналiстiв на пiвнiчно-захiдних українських землях В.Iвахiв ("Сонар", "Сом"), а загальне кураторство здiйснював крайовий провiдник ОУН Д.Клячкiвський ("Охрiм", "Бiлаш", "Кошiль", "Старий", "Клим Савур")³⁰ .

До середини лiта самообороннi групи бандерiвської ОУН на Волинi вже налiчували понад пiвтисячi бойовикiв. Пiдготовка велася ґрунтовно. Про це свiдчать факти вишколу офiцерських кадрiв i наявнiсть досить великих складiв зброї. Для прикладу, зазначимо, що на одному з таких пiдпiльних складiв, у районi Костополя, який викрили гiтлерiвцi, зберiгалося 600 гвинтiвок, 12 кулеметiв, 254 тис. патронiв, 20 тис. снарядiв, 4 тис. гранат, 2 тис. мiн та iншi боєприпаси ³¹ . Враховуючи масштаби пiдготовчих робiт, немає нiчого дивного в тому, що з 20 березня 1942 р. у всiх повiдомленнях про подiї з Радянським Союзом нацисти запровадили рубрику пiд заголовком "Український рух опору"³² .

Наприкiнцi листопада 1942 р. вiдбулася вiйськова конференцiя проводу бандерiвської ОУН, учасники якої вирiшили, користуючись моментом, доки нiмцi не розпочали проти нацiоналiстичної самооборони масштабних каральних акцiй, негайно приступити до створення пiдпiльних збройних сил, поки лiсистою територiєю, придатною для дислокування повстанських загонiв, не оволодiли конкуренти - бiльшовицькi та польськi партизани³³ .

Фактично ж постанови листопадової вiйськової конференцiї узаконили наявний стан справ. Нiмецькi спецслужби ще з лiта 1942 р. вiдзначали досi небачену активiзацiю українських нацiоналiстичних груп, якi поширили свiй вплив iз районiв Кобрин - Брест-Литовськ на центральну й пiвденну частину Волинi та пiвнiч Подiлля. В одному з нiмецьких донесень вiдзначалося, що "з генерал-губернаторства, через Буг, прибувають чисельнi гювостворенi банди", якi знищували засоби комунiкацiй i прагнули "до створення руху опору на бiльш широкiй основi"³⁴ . Лише протягом останнього тижня листопада 1942 р. нiмцi зафiксували 150 атак нацiоналiстичних партизанiв проти своїх вiйськових i цивiльних об'єктiв, а заготiвля зерна через дiяльнiсть цих "банд", згiдно зi звiтами окупантiв, у районi Сарн, Костополя й Пiнська впала до 25 -30% вiд ранiше запланованих³⁵ .

Протягом грудня 1942 i сiчня 1943 р. центральне керiвництво Органiзацiї українських нацiоналiстiв працювало над пiдготовкою третьої конференцiї, на якiй планувалося вiдкрито проголосити курс на збройну боротьбу з Нiмеччиною. Паралельно з цим крайовi лiдери ОУН на пiвнiчно-захiдних землях розробили структуру УПА, принципи й методи її дiяльностi. Полонений у 1945 р. радянськими спецзагонами командир з'єднання УПА Юрiй Стельмащук ("Рудий") на допитi засвiдчив: "У лютому 1943 р. я поїхав до с Пiддубцi Теремнiвського району Волинської областi, де крайовим вiйськовим референтом "Сомом" (В.Iвахiв) було скликано нараду з питань органiзацiї УПА. Це було наближено 15 лютого 1943 р. На нарадi було запропоновано: 1. Встановити, скiльки можливо у кожному районi виставити людей до лав УПА на випадок необхiдного виступу.

2. Намiтити i розподiлити по районах командний склад у вiдповiдностi з намiченим контингентом учасникiв УПА.

3. Розподiлити зброю, боєприпаси i продукти харчування по районах за таким самим принципом.

стр. 87

4. Суворо конспiративно провести на мiсцях (у районах) загальний вiйськовий вишкiл зi всiма намiченими до лав УПА"³⁶ .

17 - 19 лютого 1943 р. вiдбулася третя конференцiя ОУН, яка фактично дала офiцiйну "вiдмашку" загонам УПА до антигiтлерiвської боротьби, котра щодень набирала поважнiших обертiв.

7 лютого 1943 р. сотня бойовикiв Української повстанської армiї на чолi з Г.Перегiйняком несподiвано захопила мiстечко Володимирець, причому було вбито 7 ворожих солдатiв i роззброєно залогу мiсцевої полiцiї. В нiч з 10-го на 11-те березня вiддiл УП А захопив склад боєприпасiв у селi Оржевi. У бою за село загинув командир сотнi С.Качинський ³⁷ .

У серединi березня 1943 р. вiддiл УПА розбив групу нiмецьких карателiв бiля мiстечка Деражня (загинуло 16 нiмцiв)³⁸ . 20 березня загони УПА роззброїли охорону й звiльнили в'язнiв Луцького табору для вiйськовополо-нених³⁹ . 29 березня повстанцi успiшно вiдбили наступ пiвтори тисячi гiтлерiвцiв на свої бази у Людвиполi ⁴⁰ . Того ж мiсяця нацiоналiстичнi партизани захопили в'язницю й табiр у Ковелi, знищили пост жандармерiї у Ланiвцях, вiдбили нiмецькi атаки на Деражню й провели масштабнi бої з нацистами у с Антонiвка на Кременеччинi ⁴¹ .

Загалом протягом березня 1943 р. найзапеклiшi сутички з нацистами Українська повстанська армiя мала на Луччинi, Ковельщинi, Горохiвщинi, Рiвненщинi, Кременеччинi, Костопiльщинi, Сарнинщинi, Лановеччинi й у Славутицьких лiсах Кам'янець-Подiльської областi. На Кременеччииi, зважаючи на активнiсть УПА, гiтлерiвцi змушенi були з 6 квiтня 1943 р. оголосити надзвичайний стан⁴² .

За даними радянських партизанiв, найбiльшого розмаху антинiмецькi акцiї українських повстанцiв набули на початку квiтня 1943 р. у районах Мiзоч, Острог, Кременець, Верба. Зокрема пiд час нападу на мiстечко Верба було вбито 120 нiмецьких солдатiв, у боях за село Шимовку - 24, за Острог - 32, у Мiзочi - 11⁴³ . Радянськi партизани вiдзначали, що у квiтнi 1943 р. щодня з лiсiв Острозького, Шумського й Мiзоцького районiв на антигiтлерiвськi акцiї виїжджало 60 - 70 возiв iз повстанцями⁴⁴ .

2 квiтня 1943 р. загони УПА захопили мiстечко Горохiв, яке утримували двi доби. Вночi з 12 на 13 квiтня повстанськi вiддiли напали на районний центр Цумань, в якому знищили нiмецький гарнiзон, вбрiвши бiльше ста ворожих солдатiв⁴⁵ . 17 квiтня 1943 р. сотня УПА провела успiшну засiдку на нiмецьку мотоколону поблизу села Борщiвки, в сутичцi загинуло 16 ворожих солдатiв. 21 i 22 квiтня запеклi бої з нiмецькою й польською полiцiєю розгорнулись у районi каменоломень бiля С.Iванова Долина (Костопiльщина). Пiд час акцiї повстанцi захопили i знищили промисловi об'єкти, пiдiрвали два залiзничнi мости, заволодiли великою кiлькiстю вибухiвки⁴⁶ .

Наприкiнця квiтня 1943 р. нацисти почали застосовувати у боротьбi з УПА цiлi вiйськовi з'єднання. Так, у райони Мiзоч, Острог, Шумськ i Кременець було перекинуто одну дивiзiю, до складу якої входили два угорськi полки, полк нiмецьких есесiвцiв i полк, сформований з вiйськовополонених казахiв та узбекiв. Пiсля тяжких триденних боїв, не досягнувши успiхiв, дивiзiя вiдступила на висхiднi позицiї. Ця перемога сприяла поширенню дiй УПА на район, прилеглий до Славутицького лiсового масиву, а також на Подiлля (район Ярмолинцi, Проскурiв, Кам'янець-Подiльський) ⁴⁷ .

Нiмецькi урядовцi документально засвiдчили, що у квiтнi 1943 р. УПА контролювала всю сiльську мiсцевiсть на пiвдень вiд траси Київ - Рiвне - Ковель - Брест-Литовськ. На пiвнiч вiд неї вiддiли Української повстанської армiї вели жорстоку боротьбу за контроль над територiєю з радянськими партизанами ⁴⁸ . Данi нiмецької окупацiйної адмiнiстрацiї пiдтверджують звiти керiвникiв радянських партизанських з'єднань. Так, у донесеннi на iм'я Микити Хрущова вiд командирiв Я.Мельника, Д.Буренка i М.Владимирова зазнача-

стр. 88

лося, що нацiоналiстичний рух посилив свої позицiї й поставив пiд контроль усю сiльську мiсцевiсть. "У селах Рiвненської областi бувають тiльки каральнi загони нiмцiв. Малими групами або поодинцi вони тут не з'являються⁴⁹ .

Чисельнiсть УПА, за пiдрахунками гiтлерiвських спецслужб, у квiтнi 1943 р. сягнула 8 - 10 тис. бiйцiв. Нацисти панiчно повiдомляли, що нацiоналiстичнi партизани атакують уже посеред бiлого дня, нападають на потяги, визволяють людей, пiдготовлених для вивезення до Нiмеччини. У багатьох районах уже не iснує нiмецької адмiнiстрацiї, в районi Рiвного спалено всi тартаки й убито близько 400 їхнiх керiвникiв i робiтникiв⁵⁰ . Сам рейхскомiсар Е.Кох, звiтуючись до Берлiна, писав, що на Волинi лишилося тiльки два райони, вiльнi вiд "банд", а нiмецька адмiнiстрацiя повноцiнно функцiонує лише на пiвднi Подiлля⁵¹ . Нiмецький генерал-комiсар Волинi та Подiлля у своєму звiтi наголошував, що у районах Горохiв, Любомиль, Дубно, Луцьк, Кременець повнiстю "панують нацiоналiстичнi банди" i далi вiв: "Це вже можна говорити про повстання" ⁵² .

Протягом квiтня 1943 р. у боях з УПА загинуло близько 600 нiмцiв та їхнiх союзникiв. 2 травня 1943 р. на трасi Ковель - Рiвне у повстанськiй засiдцi загинув шеф СА Вiктор Люце ⁵³ .

Весною 1943 р. у своєму внутрiшньому листуваннi гiтлерiвцi зазначали, що вони не контролюють на Волинi 75% орних земель i втратили 52% поставок худоби⁵⁴ .

4 травня 1943 р. у с Любачiв Костопiльського району нацiоналiсти напали на нiмецьку вiйськову автоколону. В результатi бою було спалено 11 машин i вбито 35 солдатiв вермахту⁵⁵ . 9 травня 1943 р. розпочалися тритижневi бої мiж карателями i загонами УПА у Скарбiвських лiсах. Тодi ж у сутичках бiля села Лобечiвка Берестечкiвського району окупанти вперше масово використали проти повстанських вiддiлiв артилерiю й бронетехиiку⁵⁶ . Три днi тривали важкi бої за легендарне село Колки, в якому мiстилися бази i п'ять госпiталiв УПА ⁵⁷ . 13 травня масштабнi сутички вiдбулись у районi Деражнi, де загинули першi керiвники УПА-Пiвнiч - В. Iвахiв ("Сом", "Сонар"), шеф його штабу поручник Юлiан Ковальський ("Гарпун") та ад'ютант С.Снятецький ("Сiвка")⁵⁸ .

У травнi 1943 р. вiддiли УПА почали проводити великi рейди Правобережною Україною. Зокрема на Житомирщинi повстанськi загони за три тижнi травня 1943 р. здiйснили 15 успiшних боїв з нiмецькою полiцiєю й знищили полiцейську школу бiля Житомира, вбивши 260 її слухачiв ⁵⁹ .

Проведення кiлькох сот успiшних боїв iз нiмецькими окупантами протягом весни 1943 р. пiдвищили авторитет УПА, дали можливiсть її бiйцям набути належного фронтового досвiду. Успiхи повстанцiв сприяли переходу на їхнiй бiк протягом березня-травня 1943 р. 5-6 тис. українських шуцманiв, якi дезертирували з нiмецької служби.

5 травня 1943 р. в Україну з робочим вiзитом прибув рейхсмiнiстр окупованих територiй Сходу А.Розенберг. На нарадi у Рiвному йому доповiли, що "українськi нацiоналiсти завдають бiльше труднощiв, нiж бiльшовицькi банди⁶⁰ . Комiсар округу Луцьк заявив: "Майже всi державнi господарства перебувають у руках банд. Залiзницi пiдривають, по шляхах можна їздити лише з конвоєм. Нашi сили не можуть взяти верх над бандами. Тому i населення бiльше з нами не спiвпрацює"⁶¹ . Рейхскомiсар Е.Кох доповiв своєму шефовi, що "українськi нацiоналiстичнi банди мають своє суворе й умiле керiвництво i подиву гiдне озброєння; треба припустити, що цi банди почали методично збирати зброю i боєприпаси одразу ж пiсля приходу нiмецького вермахту... Об'єкти, на якi нападають банди, - це важливi для доступу в країну i постачання фронту залiзницi, шляхи i мости, державнi господарства, молочарнi, склади зi збiжжям i сiном, а також доступнi їм промисловi пiдприємства"⁶² .

Виходячи з критичної ситуацiї, в якiй перебували гiтлерiвцi на протипов-

стр. 89

станському "фронтi", з червня 1943 p. вони, намагаючись перехопити iнiцiативу, розгорнули масштабнi бойовi операцiї проти УПА. Командування карателями здiйснював генерал Ґiнцлер, а з липня - фон дем Бах-Залєвськi. У червневому та липневому наступi проти українських партизанiв взяли участь 10 тис. нiмецьких i польських полiцаїв та жандармiв, 10 батальйонiв мотопiхоти з артилерiєю, 50 танкiв i бронемашин, 27 лiтакiв⁶³ , угорськi частини та 5 бронепоїздiв⁶⁴ .

Здiйснюючи каральнi операцiї проти УПА, нацисти одночасно потурбувалися про iдеологiчну пiдготовку своєї акцiї. В селах i над лiсовими масивами розкидалися листiвки, в яких ОУН називалася "знаряддям жидiвського большевизму", стверджувалося, що "кремлiвськi жиди стоять у зв'язку з ОУН", а УПА керують "агенти Москви"⁶⁵ , "що Бандеру призначили старшим большевиком України"⁶⁶ тощо. Поряд iз бойовими дiями й iдеологiчною "обробкою" гiтлерiвцi широко застосовували масовий терор проти мирного населення. Протягом тижня було заарештовано й страчено українську iнтелiгенцiю Рiвного, Луцька й Кременця (понад 2 тис. осiб), спалено цiлi села (Малин, Уличiв, Губкiв, Манн та iн.)⁶⁷ . Протягом 20 - 25 липня 1943 р. гiтлерiвцi бомбили з лiтакiв населенi пункти Лабрiв, Радомишль, Суховою, Вiльче ⁶⁸ .

За нiмецькими даними, активнiсть повстанцiв пiсля каральних акцiй проти них навiть зросла. Особливо дошкульними виявились удари на пiвночi Волинi, куди командування перевело великi повстанськi з'єднання з пiвдня краю. 24 липня 1943 р. нацiоналiстичнi партизани розбили карателiв бiля села Рядовичi Турiйського району, вбивши при тому близько ста окупантiв. У нiч з 19 на 20 липня 1943 р. загiн Ю.Стельмащука ("Рудого") захопив мiсто Камiнь-Каширський i утримував його протягом дня, вивiзши великi трофеї й знищивши сто нiмецьких солдатiв⁶⁹ . У липнi 1943 р. вiддiли УПА активно рейдували Житомирщиною. Тiльки в одному з боїв бiля с Устинiвки повстанцi лiквiдували понад 130 гiтлерiвцiв, а пiд час нападу на мiсто Коростень роззброїли нiмецьку полiцiю ⁷⁰ .

Загалом протягом липня 1943 р. Українська повстанська армiя здiйснила 295 атак на нiмецькi опорнi пункти, 682 саботажнi акцiї на залiзницi, 119 нападiв на господарськi об'єкти. Наступного мiсяця активнiсть нацiоналiстiв ще бiльш посилилася - 391 напад на нiмецькi гарнiзони, 1034 диверсiї на залiзницi, 151 атака на пiдприємства⁷¹ . Пiд час боїв i сутичок з окупантами у червнi - вереснi 1943 р. загинуло 1237 українських повстанцiв i понад 3 тис. гiтлерiвцiв⁷² .

Наслiдком успiшної боротьби УПА з нацистами стало намагання нацiоналiстiв узяти пiд свiй контроль суцiльнi територiї, в тому числi й захопивши районнi центри. Пiд контролем загонiв по черзi побували Володимирець, Стенань, Висоцьк, Добровиця, Людвипiль, Деражня. Але для утримання їх на довший час сил у командування Повстанської армiї не вистачало. Тому "повстанськi республiки", головним чином, виникали у сiльськiй мiсцевостi - там, де поблизу були великi лiсовi масиви (Кременеччина, Ковельщи-на, Степанщина, Деражненщина, Кореччина, район Володимира-Волинського тощо) ⁷³ . На пiдконтрольних УПА територiях iз липня 1943 р. уся повнота влади належала мiсцевим командирам збройних загонiв i керiвникам мережi ОУН. Щоб упорядкувати адмiнiстративнi, господарськi та iншi питання, головне командування УПА 15 серпня 1943 р. оголосило себе єдиною законною владою на всiх звiльнених вiд нiмцiв територiях України⁷⁴ .

Виходячи з того, що найважливiшою проблемою для українського селянства упродовж вiкiв було "земельне питання", керiвництво УПА видало 15 серпня 1943 р. своєрiдний "декрет про землю" - "розпорядження в земельнiй справi головної команди Української повстанчої армiї"⁷⁵ . Основними пунктами цього документа були пункти про лiквiдацiю колгоспiв i про перехiд у власнiсть українських селян усiх земель колишнiх польських земле-

стр. 90

власникiв i колонiстiв⁷⁶ . Розпорядження не встановлювало максимального чи мiнiмального земельного надiлу. Лише у четвертому пунктi наголошувалося, що "нормою надiлу для одноосiбних приватних господарств має бути така кiлькiсть землi, яка, з одної сторони, давала б змогу провадити вповнi самовистарчальне господарство, а з другої сторони, яка може бути оброблена власною працею даної сiм'ї"⁷⁷ .

З цитованого вище легко помiтити бажання авторiв документа уникнути можливостi створення будь-яких передумов для виникнення великих господарств, в яких використовувалася б наймана праця. Ставка робилася насамперед на середняцькi господарства - надiйну суспiльну опору для УПА. Однак не виключалася можливiсть i колективного господарювання, у випадку, якщо бiльшiсть колгоспникiв не бажала утворення одноосiбних приватних господарств, дозволялося продовжувати "колгоспну господарку на артiльних засадах"⁷⁸ .

Впровадження у життя земельної реформи викликало гостру необхiднiсть створювати органи мiсцевого самоврядування. З цiєю метою 27 серпня 1943 р. тодiшнiй головний командир УПА Р. Клячкiвський ("Клим Савур") видав наказ N7, в якому зазначалося: "УПА в боях з окупантами України, iмперiалiстами - Москвою та Нiмеччиною - здобула цiлий суцiльний ряд теренiв. На цих теренах, де безоглядно панує УПА, треба урегулювати життя громадян, завести бодай частинно певне нормальне життя. Негайно приступити до:

1) Вибору сiльських i районових рад. До кiнця мiсяця вересня запропонувати їх вибiр до затвердження мiсцевими полiтичними чинниками УПА.

2) Вибору земельних комiсiй, якi згiдно iз зарядженням УПА з дня 15.8.43 p., мають бути подiленi помiж селян. Усi землi колгоспнi, фiльварочнi, залишенi поляками, мусять бути до 30 вересня 43 р. роздiленi, пооранi i засiянi. 30.9.43 р. зложити акти розподiлу землi помiж селянами до затвердження через УПА"⁷⁹ .

У цьому ж наказi окремо йшлося про запровадження обов'язкової загальної освiти шкiльної молодi, в зв'язку з чим до 30 вересня 1943 р. рекомендувалося розпочати роботу всiх "народних, середнiх та фахових шкiл"⁸⁰ . Також наказувалося провести поголовний медичний огляд школярiв силами лiкарiв з УПА⁸¹ .

Масштабнi плани щодо земельної реформи, органiзацiї постачання армiї та нормалiзацiї освiтнього життя краю вимагали створення мiцної адмiнiстративної бази. Правовою основою для створення цивiльної адмiнiстрацiї стало "Розпорядження з дня 1 вересня 1943 р. про встановлення адмiнiстрацiї на територiї України, видане головною командою Української повстанчої армiї, як найвищої та одиноко-суверенної влади на звiльнених землях України"⁸² . Даний документ досить цiкавий за своїм змiстом, адже вiн, фактично, був своєрiдним законом про органiзацiю влади у майбутнiй Українськiй державi. Перша стаття проголошувала, що "терен України пiд оглядом адмiнiстративним подiляється на: 1) села й мiста, 2) райони, 3) повiти (округи), 4) областi. Мiста подiляються на: а) мiстечка, що нарiвнi iз селами пiдлягають районним управам, б) мiста, що пiдлягають безпосередньо повiтовим (окружним) управам, в) мiста, що пiдлягають безпосередньо обласним управам, г) мiста, що пiдлягають безпосередньо Мiнiстерству внутрiшнiх справ, загалом Радi Мiнiстрiв. Подiл мiст зумовлюється кiлькiстю населення та економiчними й стратегiчними чинниками"⁸³ .

На всiх рiвнях, вiд села до областi, передбачалося створення виконавчих органiв влади у формi "управ" (замiсть радянських виконкомiв) та виборних рад. Право обирати й бути обраним до мiських, районних i повiтових рад мали всi громадяни, якi досягли 18 рокiв. Стосовно обласних рад та вищих органiв державної влади, таке право надавалося з 21 року⁸⁴ . Компетенцiї

стр. 91

мiських, районних, повiтових й обласних управ визначалися досить широкими. Вони обiймали усi справи "адмiнiстративного, економiчного, культурного, освiтнього, полiцiйного характеру, а крiм того, деякi справи вiйськовi i справи судовi господарчого характеру" ⁸⁵ .

Розпорядження про впровадження цивiльної адмiнiстрацiї почало реально втiлюватися в життя з першого ж дня його пiдписання. У звiтах оуиiвської полiтичної референтури надраному "Кодак" (пiвнiчна частина Волинської областi) за 15 жовтня 1943 р. стверджувалося: "Ковельський, Голобський, Головенський райони опанованi нашою адмiнiстрацiєю у 80 %; Матiївський, Маневицький райони - 60 %; Шацький, Любомильський, Заболоцький, Лю-бешiвський райони - 20 % i менше; Ратненський, Камень-Каширський, Седлищанський також на 60 - 70 %. Адмiнiстрацiя по селах розбудувалась досить швидко. Зараз, по виступi УПА, по селах почала розбудовуватись наша адмiнiстрацiя. Адмiнiстрацiя районiв почала розбудовуватися вiд половини вересня цього року i ще досi є в стадiї розбудови"⁸⁶ . Про впевненiсть УПА у власних силах i перспективностi своєї боротьби свiдчить також згадка про майбутнi вибори до райрад, яка мiститься у цитованому вище документi. Очевидно, якщо б повстанцi повнiстю не визволили вiд гiтлерiвцiв i не контролювали цiлих районiв, то їм би не доводилося думати про органiзацiю волевиявлення мiсцевого населення.

Масштабнi плани УПА були, значною мiрою, дезорганiзованi наближенням нiмецько-радянського фронту. Нiмецькi фронтовi частини буквально заполонили Волинь, вiдступаючи пiд ударами Червоної армiї. У важких боях iз переважаючим ворогом, у жовтнi-листопадi 1943 р. повстанцi знищили понад пiвтори тисячi нiмцiв. Втрати упiвцiв сягнули 414 осiб убитими⁸⁷ . У той же час почалися першi масштабнi зiткнення мiж загонами УПА-Захiд i нiмцями в Галичинi. У Карпатах, бiля Липовицi, в боях з УПА загинуло понад 200 окупантiв. У жовтнi-листопадi 1943 р. запеклi сутички мiж вiддiлами УПА i карателями мали мiсце на Станiславщинi i Самбiрщинi ⁸⁸ .

Однак останнi мiсяцi 1943 р. чiтко продемонстрували усьому свiтовi, що гiтлерiвський "тисячолiтнiй" рейх прямує до свого безславного кiнця. Вермахт трiщав пiд могутнiми ударами зi Сходу, а союзники Нiмеччини пiсля виходу з вiйни Iталiї мрiяли тiльки про те, щоб швидше розiрвати свої стосунки з майбутнiм полiтичним трупом. За таких умов командування УПА провело переговори з Бухарестом i Будапештом, а також низку локальних переговорiв iз командирами окремих частин i з'єднань угорцiв, iталiйцiв, словакiв, румунiв, латишiв. Сенс розмов зводився до укладення угод про ненапад, пiдтримки УПА зброєю в обмiн на продовольство й спокiйний прохiд пiдконтрольними повстанцям територiями. Переговори ж у Бухарестi i Будапештi, на думку бiльшостi дослiдникiв, також були спробою вивести українське питання на мiжнародну арену, можливо ввiйти у контакти з країнами Заходу.

Так само тактичний характер мали переговори представникiв ОУН i командування УПА з нiмцями влiтку й восени 1943 р. В обмiн на зброю, спорядження, боєприпаси, обiцянки звiльнити з тюрем лiдерiв Органiзацiї i можливiсть загонам УПА переходити фронт, повстанцi обiцяли дотримуватися нейтралiтету при зустрiчах з нiмецькими частинами, а також постачати вермахт розвiдувальною iнформацiєю i дезорганiзовувати радянський тил. Для обох сторiн такi переговори були цiлком логiчними. Нiмцi були зацiкавленi в максимальнiй стабiлiзацiї свого тилу й спрямуваннi енергiї повстанцiв проти радянської влади. Нацiоналiсти розумiли марнiсть боротьби з нацистами, якi залишали українськi землi. Окрiм того, у свiтлi майбутнiх перспектив затяжної антирадянської вiйни слiд було використати нагоди без кровопролиття "розжитися" вiйськовим майном утiкаючих нiмцiв. Однак з нiмецьких документiв цього перiоду чiтко видно, що реально досягнутi домовленостi не виконувалися. Гiтлерiвцi, як правило, не давали зброї, мотивуючи це тим, що

стр. 92

невiдомо яка iнстанцiя має займатися передачею озброєння, а також постiйно скаржилися на те, що нацiоналiсти продовжують роззброювати їхнi пiдроздiли, нападають на обози, господарськi об'єкти i своєю агiтацiєю сприяють дезертирству з дивiзiї "Галичина" та української полiцiї. Представники ОУН на переговорах, у свою чергу, закидали нацистам грабунки, знищення при вiдступi економiки краю, вивезення людей i небажання звiльнити полiтичних в'язнiв. Одним словом, переговори проходили в атмосферi взаємної недовiри i намаганнi ошукати своїх вiзавi. Зрештою, пiсля трьох рокiв окупацiї годi було сподiватися на щось iнше.

* * *

Як бачимо, проблема внеску ОУН i УПА у антинацистську боротьбу на територiї України є досить цiкавою i багатогранною. Стосунки українського нацiоналiстичного руху й Нiмеччини зазнавали постiйних змiн залежно вiд геополiтичної ситуацiї. Однак за будь-яких умов оунiвцi намагалися дiяти таким чином, щоб максимально використати обставини на користь боротьби за самостiйну Українську державу. Коли iнтереси України (в уявi лiдерiв ОУН) потребували спiвробiтництва з Нiмеччиною - вони йшли на спiвпрацю (доволi часто навiть на шкоду своїм полiтичним iнтересам та iмiджу на мiжнароднiй аренi), коли була необхiднiсть поберегти сили, перебуваючи в станi нейтралiтету, нацiоналiсти займали вичiкувальну позицiю, але коли обставини вимагали боротьби з рейхом, УПА вела цю боротьбу самовiддано, масштабно i безкомпромiсно. Документи однозначно свiдчать про те, що повстанський рух, органiзований i очолюваний ОУН, довгий час мав антинiмецький характер, що нацисти з 1942 р. саме в українських нацiоналiстах бачили найбiльшу загрозу своєму пануванню в краї. УПА зробила максимум, що в такiй ситуацiї могла зробити партизанська армiя, яка не користувалася зовнiшньою пiдтримкою. Вiд гiтлерiвцiв було визволено значнi територiї, на яких не функцiонувала окупацiйна адмiнiстрацiя, зривалися поставки сiльськогосподарської i промислової продукцiї, сировини, визволялися люди, призначенi до вивозу у Нiмеччину, знищувалися засоби комунiкацiї, вбивалися представники цивiльної адмiнiстрацiї, дезорганiзовувалася мiсцева полiцiя тощо. Тому, на наш погляд, цiлком закономiрно було б визнати, що ОУН i УПА зайняли свою почесну сходинку в iєрархiї борцiв за свободу України та звiльнення її вiд гiтлерiвського рабства.

¹ Лiтопис УПА. Нова серiя. - Київ; Торонто, 1995. - Т. 1. - С. 239.

² Гайвас Я. Українсько-нiмецькi стосунки пiд час Другої свiтової вiйни // Сучаснiсть. - 1985. - Ч. 10. - С. 62-64.

³ Лисяк-Рудницький I. Нацiоналiзм // Лисяк-Рудницький I. Iсторичнi есе. - К., 1994. - Т. 2. - С. 258-259.

⁴ Грицак Я.Й. Нарис iсторiї України: формування модерної української нацiї XIX - XX ст. - К., 2000. - С. 221.

⁵ Косик В. Україна i Нiмеччина у Другiй свiтовiй вiйнi (Переклад з французької). - Париж, 1986. - Репринт, вид. - Львiв, 1992. - С. 92.

⁶ Дружини українських нацiоналiстiв у 1941-1942 роках. - Мюнхен, 1953. - С 4.

⁷ Нацiя в походi. - N 9-10, липень, 1941.

⁸ Центр, держ. арх. вищих органiв влади та управлiння України (далi - ЦДАВОВУ). -Ф. 3959. - Оп. 2. - Спр. 12. - Арк. 18.

⁹ Грицак Я.Й. Назв, праця. - С 216.

¹⁰ ЦДАВОВУ. - Ф. 3959. - Оп. 2. - Спр. 45. - Арк. 22.

¹¹ Пiгiдо-Правобережний Ф. "Велика вiтчизняна вiйна". Спогади та роздуми очевидця. -К., 2002. - С. 56.

¹² Патриляк I.К. Вiйськова дiяльнiсть ОУН(б) у 1940-1942 pp. - К., 2004. - Додатки. - С. 426-596.

¹³ У лавах дружинникiв: спогади учасникiв (упорядкованi Мирославом Кальбою). - Денвер, 1982. - С. 7.

стр. 93

¹⁴ Детальнiше див.: Патриляк I. К. Назв, праця. - С. 135-207.

¹⁵ Киричук Ю. Нариси з iсторiї українського нацiонально-визвольного руху 40-х -50-х рокiв XX ст. - Львiв, 2000. - С. 15.

¹⁶ Русначенко А. Народ збурений. Нацiонально-визвольний рух в Українi й нацiональнi рухи опору в Бiлорусiї, Литвi, Латвiї, Естонiї. - К., 2002. - С. 28.

¹⁷ ЦДАВОВУ. - Ф. 3833. - Оп. 1. - Спр. 42. - Арк. 1-2.

¹⁸ Кентiй А. В. Нариси iсторiї Органiзацiї українських нацiоналiстiв (1941-1942 pp.). - К., 1998. - С. 93.

¹⁹ Лебедь М. УПА. Українська повстанська армiя: їїгенеза, рiст i дiї у визвольнiй боротьбi українського народу за Українську самостiйну соборну державу. - Ч. 1. Нiмецька окупацiя України. - Б. м.в. - Сучаснiсть. - 1987. - С. 29-30.

²⁰ Детальнiше див.: Нiкольський В. М. Пiдпiлля ОУН(б) у Донбасi. - К., 2001. - 177 с.

²¹ ЦДАВОВУ. - Ф. 3838. - Оп. 1. - Спр. 3. - Арк. 24.

²² Косик В. Україна i Нiмеччина у Другiй свiтовiй вiйнi. - С. 193.

²³ Там само. - С. 194.

²⁴ Там само.

²⁵ Там само.

²⁶ Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Збiрник документiв i матерiалiв. - Львiв; Київ, 2001. - С. 448.

²⁷ Там само. - С. 456-457.

²⁸ Русначенко А. Назв, праця. - С. 68.

²⁹ Гайвас Я. Переламовий рiк // Органiзацiя українських нацiоналiстiв 1929-1954. -Б.м.в. На чужинi, 1954. - С. 297 - 298.

³⁰ Вовк О. До питання про першого командира Української повстанської армiї // Український визвольний рух. - Збiрник N 1. - Львiв; М., - 2003. - С. 153-154.

³¹ Косик В. Назв, праця. - С. 237.

³² Косик В. УПА в нiмецьких документах // Український визвольний рух. - Збiрник N 1. - С. 63.

³³ Вовк О. Назв, праця. - С. 155.

³⁴ Косик В. Україна i Нiмеччина у Другiй свiтовiй вiйнi. - С. 241.

³⁵ Косик В. Українська повстанська армiя. Короткий iсторичний огляд // Визвольний шлях. - 2002. - Кн. 10. - С. 56.

³⁶ Архiв Управлiння Служби безпеки України у Волинськiй областi, архiвно-кримiнальна справа Ю.О. Стельмащука. - Т. 1. - Арк. 43.

³⁷ Русначенко А. Назв, праця. - С.78.

³⁸ Там само.

³⁹ Там само.

⁴⁰ Муковський I.Т., Лисенко О.Є. Українська повстанська армiя та збройнi формування ОУН у Другiй свiтовiй вiйнi // Воєнна iсторiя. - 2002. - N 5-6. - С. 18.

⁴¹ ЦДАВОВУ. - Ф. 3837. - Оп. 1. - Спр. 8. - Арк. 2-3.

⁴² Русначенко А. Назв, праця. - С.78.

⁴³ Лiпкан А. Боротьба УПА з нiмецьким окупацiйним режимом // Воєнна iсторiя. - 2002. - N 5-6. - С. 55.

⁴⁴ Там само.

⁴⁵ Киричук Ю. Iсторiя УПА. - Тернопiль, 1991. - С. 13.

⁴⁶ Мiрчук П. Українська повстанська армiя, 1942-1952. - Мюнхен, 1953. - Репринт, вид. - Львiв, 1991. - С. 39.

⁴⁷ Косик В. Українська повстанська армiя... - С. 57.

⁴⁸ Там само.

⁴⁹ ЦДАВОВУ. - Ф. 4620. - Оп. 3. - Спр. 100. - Арк. 78.

⁵⁰ Косик В. Українська повстанська армiя... - С. 58.

⁵¹ Там само.

⁵² Там само.

⁵³ Там само.

⁵⁴ Там само.

⁵⁵ Русначенко А. Назв, праця. - С. 78.

⁵⁶ Муковський I. Т., Лисенко О. Є. Назв, праця. - С. 18.

⁵⁷ Там само.

⁵⁸ Вовк О. Назв, праця. - С. 157.

⁵⁹ Лебедь М. УПА... - С. 54.

⁶⁰ Косик В. УПА в нiмецьких документах // Український визвольний рух. - Збiрник N 1. - С. 67.

⁶¹ Там само.

⁶² Там само.

⁶³ Косик В. Українська повстанська армiя. - С.59.

⁶⁴ Русначенко А. Назв, праця. - С. 89.

⁶⁵ Косик В. УПА в нiмецьких документах. - С. 67.

⁶⁶ Русначенко А. Назв, праця. - С. 88.

стр. 94

⁶⁷ Муковський I. Т., Лисенко О. Є. Назв. праця. - С. 19.

⁶⁸ Русначенко А. Назв. праця. - С. 87.

⁶⁹ Там само. - С. 89.

⁷⁰ Лiтопис УПА. Нова серiя. - Т. 1. - С. 41.

⁷¹ Косик В. Українська повстанська армiя... - С. 59.

⁷² Муковський I. Т., Лисенко О. Є. Назв. праця. - С. 19.

⁷³ Русначенко А. Назв. праця. - С. 95.

⁷⁴ ЦЦАВОВУ. - Ф. 3837. - Оп. 1. - Спр. 9. - Арк. 55.

⁷⁵ Там само. - Ф. 3833. - Оп. 1. - Спр. 48. - Арк. 1.

⁷⁶ Там само.

⁷⁷ Там само.

⁷⁸ Там само.

⁷⁹ Там само. - Арк. 10.

⁸⁰ Там само.

⁸¹ Лiтопис УПА. - Торонто, 1976. - Т.1. - С. 170 - 171.

⁸² ЦЦАВОВУ. - Ф. 3837. - Оп. 1. - Спр. 8. - Арк. 20.

⁸³ Там само.

⁸⁴ Там само.

⁸⁵ Там само. - Арк. 22.

⁸⁶ Там само. - Ф. 3838. - Оп. 1. - Спр. 58. - Арк. 29.

⁸⁷ Косик В. Українська повстанська армiя... - С. 61.

⁸⁸ Там само. - С. 63.

In the article, the author examines the question of OUN's and UPA's relations with the Germans in the Great Patriotic War years and Insurgent Army's participation in the struggle with Hitlerite invaders.

Постоянный адрес данной публикации: