Автор: М. Ф. КОТЛЯР

Доводиться думка, що Київський лiтопис XII ст. (одна з частин Iпатйвського iзводу) був попередником Галицько-Волинського лiтопису в планi структури й композицiї тексту.

Галицько-Волинський iзвод значною мiрою вiдрiзняється вiд iнших пам'яток лiтописного жанру. З часу вiдкриття його М. М. Карамзiним ученi неодноразово вiдзначали своєрiднiсть останнього, зокрема вiдсутнiсть хронологiчної сiтки й подiлу на щорiчнi статтi¹ . Одним iз перших незвичайнiсть Галицько-Волинського лiтопису помiтив К. М. Бестужев-Рюмiн, який вiдзначив його бiльш струнку (в порiвняннi з iншими лiтописами) композицiю, злитiсть викладу, а серед джерел назвав окремi повiстi² . Iз цим погодилися чимало пiзнiших дослiдникiв, насамперед Л. В. Черепнiй та В. Т. Пашуто³ , котрi зробили найбiльший внесок до вивчення пам'ятки. Перший iз них вiдзначив наявнiсть окремих повiстей у складi першої частини iзводу, яку назвав Лiтописцем Данила Галицького. Це, на мiй погляд, вiдкрило новий i перспективний напрямок у подальших студiях над Галицько-Волинським лiтописом узагалi.

Добре обгрунтоване припущення Л. В. Черепнiна щодо введення до тексту Галицько-Волинського iзводу його авторами й редакторами кiлькох повiстей наштовхнуло мене на думку, що, можливо, уся ця пам'ятка складається з окремих творiв, з'єднаних надалi в iзвод складачами та редакторами⁴ . Уважаю, що цей iзвод XIII ст. так сильно й принципово вiдрiзняється вiд традицiйних лiтописiв тому, що в Галицькiй та Волинськiй землях у попередньому, XII ст., було вiдсутнє лiтописання. Адже звiстки про цi територiї, що мiстяться в Київському лiтопису XII ст., не обов'язково були запозиченi з вiдповiдних мiсцевих лiтописiв (як звичайно думають лiтописознавцi). Вони могли створюватися, наприклад, зi

Котляр Микола Федорович - д-р iст. наук, член-кореспондент НАНУ, гол. наук, спiвроб. Iнституту iсторiї України НАНУ.

стр. 173

слiв галицьких i волинських iнформаторiв. Замiсть цього в цьому регiонi вже iз середини XII ст. мiг розвиватися iнший, не лiтописний лiтературний жанр - свiтських iсторичних повiстей, присвячених мiсцевим князям та їх дiянням.

Тому iснують пiдстави припустити, що Галицько-Волинський iзвод став своєрiдним продовженням i розвитком особливої, властивої захiдноруському регiоновi лiтературної традицiї: написання iсторичних повiстей, що заступали там звичайний лiтопис. Якщо це так, то перед нами - явище, зовсiм не виняткове в давньоруськiй писемностi XII-XIII ст. Такi твори присутнi i в iнших лiтописних iзводах - Суздальському XII-XIII ст. i Київському XII ст., що є попередником Галицько-Волинського лiтопису в пiвденноруських iзводах кiнця XIII-XIV ст. (Хлєбниковському, Iпатiївському, Погодiнському та iн.), хоча й не вiдiгравали в них особливо великої ролi.

Тим часом, далеко не всi фiлологи та iсторики визнають iснування особливих творiв у складi лiтописних iзводiв. Чи не найбiльш красномовний доказ тому - виданi В. П. Адрiановою-Перетц "Воїнськi повiстi Давньої Русi", серед яких годi шукати твори цього жанру, що входять до складу лiтописiв. До збiрника включено лише тi з них, що iснують поза лiтописними iзводами: "Повесть о разорении Рязани", "Слово о Куликовской битве Софрония Рязанца", "Повести об азовском взятий и осадном 1642 г. сидении"⁵ .

Проте ще в книзi про руське лiтописання, створенiй у 1860-х рр., К. М. Бестужев-Рюмiн висловив смiливу як на той час i перспективну в планi подальших дослiджень думку, що в складi Київського iзводу XII ст. iснують окремi повiстi ("сказання"), що збереглись або повнiстю, або в уривках⁶ . Крiзь обережнi мiркування дослiдника проглядає (як менi здається) головна думка: мало не весь Київський лiтопис складається з таких творiв.

Воїнським повiстям присвятили працi лiтературознавець О. С. Орлов та iсторик М. С. Грушевський⁷ . Вони визнали їх особливим iсторико-лiтературним жанром, притаманним вiйськовому середовищу, дружинному оточенню князiв. М. С. Грушевський писав, що такi твори прикрашають лiтописи, мають важливе iсторичне значення. Обидва вченi визнали, що вони iснують у складi Київського лiтопису, а М. С. Грушевський узагалi назвав цей iзвод зiбранням дружинних повiстей, з'єднаних суто лiтописними, порiчними записами. Такi твори в текстах лiтописiв видiляли й дослiджували I. П. Єрьомiн i Б. О. Рибаков⁸ .

Зауважу, що Б. Рибаков i його попередники, що зосередили увагу на основнiй повiстi Київського лiтопису - Повiстi про Iзяслава Мстиславича (1146 - 1154), розглядали й iншi такi твори, що входили до складу Київського iзводу або послужили джерелами при його створеннi. Проте в подальшому моєму викладi розглядатиметься саме ця повiсть i порiвнюватиметься з тими, що складають Лiтописець Данила Галицького - першої та основної частини Галицько-Волинського iзводу.

Кiлька слiв про цi твори в складi лiтописiв i головнi особливостi, що вiдрiзняють їх вiд, власне, лiтопису. Погоджуючись iз думками моїх учених попередникiв, зауважу, що питання про те, чим є повiстi в складi Київського й Галицько-Волинського iзводiв, - саме такими творами чи окремими лiтописами (або частинами їх), - зовсiм не термiнологiчне, як може здатися пiд час читання праць, присвячених обом джерелам. Мiж повiстями та лiтописами (в складi iзводiв) iснує, на мiй погляд, велика й принципова рiзниця.

На мiй погляд, що в традицiйному, звичайному лiтопису порiчна, постатейна розповiдь зв'язує руки складачевi, змушує його роздiляти й дрiбнити свiй текст, навiть якщо в основi запису лежить якась цiлiсна розповiдь. Повiстi ж, навпаки, властива зв'язна та злита оповiдь, а дати й розбиття її на порiчнi статтi здебiльшого є даниною лiтописнiй традицiї. Це особливо наочно видно в Iпатiївському списку Галицько-Волинського iзводу, коли подiл тексту на статтi

стр. 174

й проставляння дат виконувалися через одне-два столiття пiсля складання протографа, i робилося це без урахування сенсу та композицiї оповiдi того чи iншого твору, що, крiм iншого, призводило до хронологiчних похибок⁹ .

Дiя повiстi завжди зосереджена навколо головного героя - набагато бiльше й сильнiше, нiж це вiдбувалось у лiтопису. Емоцiйнiсть розповiдi повiстi також є вищою, нiж це спостерiгаємо в суто лiтописному текстi. її вiд лiтопису вiдрiзняють також художнi засоби, рiзноманiтне й винахiдливе змалювання образу героя.

Повiстi ж, якi видiлялися вченими в складi Київського iзводу, на мою думку, зовсiм не є його джерелами, що були опрацьованi потiм та склали основу не тексту (як багато хто думав ранiше й продовжує думати нинi), а його складових частин, з'єднаних мiж собою окремими короткими порiчними статтями. Тому солiдаризуюсь iз близькими менi за змiстом думками, висловленими К. М. Бестужевим-Рюмiним, М. С. Грушевським i О. С. Орловим.

Уже при першому знайомствi з повiстями, що входять до складу Київського лiтопису, не може не впасти у вiчi їхня типологiчна схожiсть iз творами, що складають Галицько-Волинський iзвод. Схожими уявляються також зображувальнi засоби, композицiя, прийоми авторiв, спрямованi на емоцiональний вплив на читача. Наочнiше вiд усього продемонструвати це на образах героїв головних повiстей iзводiв: Повiстi про Iзяслава Мстиславича в Київському лiтопису та Лiтописця Данила Галицького - у Галицько-Волинському. Постатi основних персонажiв являють особливий iнтерес при дослiдженнi лiтописних повiстей iз погляду iсторика. Тому, як менi здається, наочнiше вiд усього простежити типологiчну й сюжетну схожiсть мiж обома творами, розглядаючи їх основнi фiгури.

Попередньо зауважу, що повiстi в складi Галицько-Волинського iзводу бачаться менi бiльш емоцiйними, їхня композицiя - бiльш досконалою, нiж Київського лiтопису. Адже київськi повiстi ще не вiдiрванi вiд лiтописного тексту, а повiстi Лiтописця Данила Галицького (а вiн складається з низки повiстей) самi становлять, умовно кажучи, основний лiтописний текст.

Немає сумнiвiв у тому, що в лiтописному iзводi того чи iншого князя його постать перебуває в центрi оповiдi. Однак поряд iз ним у розповiдi дiють iншi персонажi, князi та бояри; часом вони рiвноправнi з ним, а часом затуляють навiть основного героя iзводу. У повiстi ж герой завжди є тiєю вiссю, навколо якої обертається колесо сюжету. Однак не варто шукати мiж творами, що мною розглядаються, повної схожостi. Наприклад, у Повiстi про Iзяслава герой дiє в останнi вiсiм рокiв життя, на пiку полiтичної кар'єри, тодi як Данило в його Лiтописцi вперше з'являється у вiцi чотирьох-п'яти рокiв.

Але в обох творах змалювання образу князя починається буквально з перших слiв. Герой з'являється вже на самому початку цих праць. Ось як у Лiтописцi Данила починає дiяти малий княжич. 1211 р. десятирiчного хлопця бояри Галича закликали в князi. До нього приїхала з волинського мiста Белза матiр Анна, щоб узяти на себе управлiння князiвством. Але бояри не бажали коритися владнiй i енергiйнiй княгинi, бо розраховували використовувати дитину у власних iнтересах. Тому в кiнцi того ж року боярство виганяє Анну з Галича. I тут княжич уперше виявляє характер та круту вдачу: "Данилъ же не хот оставити матере своя". Коли один iз бояр спробував вiдвести його коня у бiк, "онъ же измокъ мечь и тя его, и потя конь подъ нимъ; мати же, вземьши мечь из руку, умоливши его остави в Галичи"¹⁰ . Майбутнiй государ, тодi ще малий хлопець, показав боярам, що не збирається миритися з їхнiм свавiллям. Так, принаймнi, думав автор наведених слiв.

Не важко помiтити фольклорнi витоки цiєї оповiдi, що бере початок, мабуть, у дружинному середовищi. Мотив малолiтства персонажа (а перед наведеними словами сказано, що "Данилу же... тако младу сущю, яко и матере своя не позна", - в дiйсностi йому було десять рокiв - вiк, у якому важко не впiзна-

стр. 175

ти власну матiр!) був популярним у лiтописних життєписах героїв, побудованих на переказах та легендах. Пригадаємо применшення вiку Святослава Iгоровича в розповiдi Повiстi временних лiт про здобуття Ольгою Iскоростеня в 945 р.

Напроти, формальний початок Повiстi про Iзяслава - його втручання до суперництва за київський стiл, - не можна назвати яскравим. Бiльше того, князь виглядає в ньому не дуже привабливо: дав обiцянку тяжкохворому київському государю Всеволоду Ольговичу визнати наступником його брата Iгоря, але вiдразу пiсля смертi Всеволода порушив її.

Незадоволенi рiшенням Всеволода поставити в князi брата без згоди мiської громади кияни - важко сумнiватися в тому, що про це потурбувались агенти Iзяслава Мстиславича, - раптом звертаються до цього государя, який сидiв тодi у Переяславлi Руському, iз закликом: "Ты нашь князь, по ди, Олговичевъ" не хочемо быти, яко в задничи"¹¹ . Пiсля цього Iзяслав оголосив своїм прихильникам, що вiн прагне оволодiти столом дiда й батька свого, тобто київським¹² . Цими словами вiн уперше формулює iдею "отчини", що належить йому начебто за родинним правом. Насправдi, усе виглядало набагато складнiше.

Заснована "рядом" Ярослава Володимировича 1054 р. система замiщення княжих столiв за принципом родового старiйшинства (вiд старшого брата до наступного за вiком) майже вiдразу почала розхитуватися дiями князiв-iзгоїв. Вони не бажали чекати, коли вимруть їхнi дядьки, - законнi спадкоємцi київського та iнших государiв, i намагалися захопити столи за порядком "отчинного" успадкування. Любецький з'їзд князiв 1097 р. зовсiм не узаконив "отчинного" порядку, як багато хто вважає серед iсторикiв, а лише закрiпив status quo: на ньому було дозволено князям "держать" отчини¹³ . I надалi панiвним залишився родовий порядок замiщення столiв за принципом "лествичного восхождения".

Проте на середину XII ст. система родового старiйшинства, можна вважати, вичерпала себе. У мiру розмноження Рюриковичiв стосунки спорiдненостi заплутувалися, дедалi важче ставало визначати генеалогiчне старшинство, вiддiляти його вiд фiзичного. Так, Iзяслав Мстиславич за роками був старший вiд свого дядька Юрiя Долгорукого. Тому не доводиться дивуватися, що амбiцiйний онук Володимира Мономаха - Iзяслав першим виступив проти встановленого порядку замiщення київського стола¹⁴ . В. Й. Ключевський зауважив, що йому належить афоризм: "Не место идет к голове, а голова к месту". Тим самим вiн поставив особисте значення князя вище вiд прав старiйшинства¹⁵ .

Не думаю, утiм, що Iзяслав Мстиславич узагалi прагнув лiквiдувати давнiй порядок родового старiйшинства успадкування княжих столiв. Адже Київський лiтопис свiдчить, що вiн усе ж таки визнавав старiйпiинство Долгорукого¹⁶ . Iмовiрнiше, вiн домагався для себе київського стола, посилаючись на власне "отчинне" право, i не бiльше того. Пiд час кривавої вiйни за Київ та Пiвденну Русь iз Долгоруким Iзяслав поважав верховенство - родове старiйпiинство Юрiя i його старшого брата В'ячеслава. Тому вiн, спираючись на буферну постать останнього, проголосив його київським князем, зберiгаючи, певна рiч, реальну владу у своїх руках. Це й визначило в кiнцевому рахунку перемогу Iзяслава над Юрiєм Долгоруким у 1151 р. i не лише на полi бранi, айв умах панiвної верхiвки - князiв та бояр. Однак повернуся до теми моєї розповiдi.

Подолавши, напевне, вiдчуття незаконностi скоєного ним, Iзяслав Мстиславич iз тiєї пори вiдстоював думку про належнiсть йому Києва й Пiвденної Русi як "отчини". Ця iдея послiдовно проведена автором Повiстi про Iзяслава з початку й до кiнця. Далi докладнiше зупинюся на цьому. Принагiдно зауважу, що iдея вiдстоювання "отчини", захисту її вiд зовнiшнiх та внутрiшнiх ворогiв належить i до домiнант Лiтописця Данила Галицького.

Iзяслав виступає в Повiстi про нього сильною й цiлеспрямованою людиною. Вiн долає нещасливi обставини, постiйно б'ється з ворогом, що переважає його

стр. 176

силами, хоробрий, мужнiй, стiйкий у боях полководець, стратег та дипломат. Нарештi, вiн - государ, котрий постiйно опiкується долями батькiвщини, своїх бояр i дружинникiв, усього народу. Тому Iзяслав (за Повiстю) спирається на народну пiдтримку. Народ у Повiстi персонiфiковано в киянах, вiрнiше - у київському вiче.

Iз лiтописiв вiдомо, що протягом перших п'яти рокiв свого київського княжiння Iзяслав то оволодiвав Києвом, то втрачав його в суперництвi з Юрiєм Долгоруким. Але й в умовах полiтичної нестабiльностi вiн незабаром пiсля захоплення київського стола показав себе государем, господарем Руської землi. Iзяслав Мстиславич розумiв важливiсть iдеологiчного забезпечення свого князювання, спирався на церкву, а в 1147 р. самовладно, без санкцiї константинопольського патрiарха "постави ... митрополитомъ Клима Смолятича; ...б бо черноризечь, схимникъ, и бысть книжникъ и философ, якоже в Русской земли не бяшеть"¹⁷ . Цими захопленими словами на адресу Клима автор Повiстi схвалює вибiр Iзяслава, засвiдчує важливiсть того, що сталося, головне ж - погоджується з учинком свого князя, що, насправдi, розколов стан руських єпископiв та спричинив напруженiсть у церковних справах.

Як справжнiй государ, Iзяслав Мстиславич роздає "части" в Пiвденнiй Русi: з повiдомлення Повiстi пiд 1147 р. дiзнаємося, що тодiшнiй глава чернiгiвських Всеволодовичiв - Святослав "держаше у Изяслава Божьски и Межибужье, Котелницю, а всих пять городовъ)"¹⁸ . Комплекс iз п'яти мiст на пiвнiчно-захiдному рубежi Київської землi мiсцевi князi даватимуть у "причастие" протягом другої половини XII ст. I ця практика бере початок у часи Iзяслава Мстиславича.

Звертаючись до Лiтописця Данила Галицького, вiдзначу, що князь виявив талант та хист державного мужа вже по досягненнi 18-лiтнього вiку. Молодий государ вирiшив, що настав час вiдвоювання волинської отчини - стола його батька Романа Мстиславича. Але водночас вiн розпочав боротьбу не лише за втраченi землi, а й за вiдновлення створеного Романом Галицько-Волинського князiвства. У той час на престолi в Галичi сидiв запрошений боярами з Новгорода Великого Мстислав Мстиславич Удатний (зi смоленської династiї Ростиславичiв). Данило вирiшив до часу не претендувати на галицьке княжiння, а уклав союз iз Мстиславом, одружившись iз його донькою Анною¹⁹ . Вiн розраховував на допомогу тестя в справi вiдвоювання Волинi. Проте його розрахунки виявилися марними.

Данило не врахував того, що заради зайняття Галича Мстислав ранiше пiдписав союзну угоду з кракiвським князем Лешеком Бiлим, i вiдмовився допомогти зятевi, посилаючись на неї: "Сыну! За пръвую любовь не могу на нь въстати, а нал зе соб другы". Тодi Романович приймає смiливе, ризиковане рiшення - атакує кракiвського князя й вiдбирає в нього загарбанi незадовго перед тим захiднi землi Волинського князiвства²⁰ . Тесть не зважився перешкодити йому, а вiйсько Лешека зазнало поразки в бою з полками Данила.

Яскраво проявився державний талант Данила в багатолiтнiй боротьбi за оволодiння Галичем i однойменною землею, що їх вiн намiрився возз'єднати з Волинню. Пiсля смертi Мстислава Мстиславича (1228 р.) вiн уже не вiдчував себе зв'язаним союзом iз ним та заходився вiдвойовувати стольний град Галицько-Волинського князiвства. 30-тi рр. XIII ст. спливли в запеклому суперництвi з угорським королем i галицькими, ворожими Даниловi, боярами, у ходi якого Романович не раз вступав у Галич i залишав мiсто. Нарештi, 1238 р. вiн був знову закликаний на стiл галицьким вiче й утвердився на ньому²¹ .

У серпнi 1245 р. Данило i його брат Василько дали вирiшальну битву боярськiй марiонетцi та ставленику угорського короля Ростиславу Михайловичу, котрий востаннє спробував захопити Галич. Наймане (угорське) вiйсько Ростислава й боярськi загони, що пiдтримали його, були розгромленi бiля стiн галицької фортецi Ярослав, пiсля чого Данило стратив боярських ватажкiв та

стр. 177

угорського воєводу Фiльнiя, котрий чинив насильства над селянами й городянами. Ця битва пiдвела риску пiд сорокалiтньою боротьбою Данила з феодальною опозицiєю, намаганнями Угорщини та Польщi перетворити Галичину й Волинь на свої провiнцiї. Так було вiдновлено Галицько-Волинське князiвство.

Навiть у винятково несприятливих ситуацiях, коли на кону стояли не лише полiтична доля, а й саме життя, Данило Романович виявляв самовладання та державний розум, що пiдкреслено в його Лiтописцi. Пiсля монгольського завоювання Русi її князi один за одним їздили до Орди, аби заручитися приязню Батия й одержати "ярлик" на власнi землi. Довгий час Данило вiдмовлявся вирушити до Сараю, на поклiн до хана. Однак пiсля перемоги в Ярославськiй битвi 1245 р. й пiдвищення мiжнародного та загальноруського авторитету Романовича намiсник Орди на пiвднi Мауцi прислав до Данила посла з вимогою: "Дай Галич!" Як пише автор Лiтописця, вiн "дума съ братомъ своимъ, поеха къ Батыеви, рече: "Не дамъ полуотчины своя, но еду к Батыеви самъ²² .

Лiтописець Данила малює свого героя не лише мужньою, а й обачливою людиною. Сучасник подiй, папський посол у Монголiї Плано Карпiнi повiдомляв, що попередньо Василько Романович посилав своїх людей до Сараю, i тi повернулися з охоронною грамотою для його брата²³ . Усе ж таки Данило прямував до Орди з важкими передчуттями... Не варто шукати в лiтописах яких би там не було подробиць його зустрiчей та переговорiв iз монгольським ханом. Вiдомо, що люди суздальського князя Ярослава Всеволодича провокували Данила в Сараї не коритися монгольським язичницьким звичаям²⁴ , але вiн не пiддався на їх умовляння i поводився вкрай обережно - вирiшувалася доля його країни, i вiн не мiг собi дозволити дiяти емоцiйно-спонтанно.

На прийомi в Батия, згiдно з оповiддю Лiтописця, Данило тримався мужньо й з гiднiстю, не дратуючи хана. Батию, можна гадати, сподобався розумний i безстрашний руський князь. Вiн виявив симпатiю до нього (прислав вина, великодушно сказавши, що той не звик до кумису) й затвердив його государем Галицько-Волинського князiвства²⁵ . Адже чернiгiвський князь Михайло Всеволодич, який вiдмовився виконати язичницький обряд, був по-звiрячому забитий людьми Батия, що побачили в його вчинку гординю й небажання служити хановi. Так цiною приниження Данило Романович зберiг свої землi та владу, що дозволило йому надалi зiбратися з силами й дати вiдсiч монгольському вiйську.

Як i Мстислав, Данило спирався на народ. Автор Лiтописця зображує князя улюбленцем городян. Ось як описує вiн радiсть жителiв Галича, котрi врочисто зустрiчали свого государя, який в'їздив до мiста: "Они же въ скликнувше р ша, яко: "Се єсть дръжатель нашь, Богомъ даньный", - и пустишася яко д ти къ отцу и яко пчелы к матц , яко жажущи воды къ источнику"²⁶ .

На Русi особливо цiнувалися вiйськова звитяга государя, його полководницький хист, особистi мужнiсть та хоробрiсть. У цьому легко переконатися, гортаючи сторiнки лiтописiв. У Повiстi про Iзяслава князь постiйно зображується як хоробрий рицар. Уже на її початку автор заявляє, що вiн "б бо храборъ, кр покъ на рать"²⁷ , постiйно пiдтверджуючи цi слова в ходi розповiдi. Здається, найяскравiший епiзод, що пiдносить хоробрiсть i воїнський азарт Iзяслава, наведено складачем Повiстi в опису вирiшальної битви за Київ мiж його вiйськом та силами Юрiя Долгорукого.

Бойовище було особливо гарячим. У ньому вирiшувалася доля київського стола й загальноруської верховної влади. Взаємне розлючення досягло вищої межi, якщо ратники зважились убити руського князя, мов якогось чорноклобуцького хана. Повiстяр милується вiдвагою та смiливiстю свого героя, котрому тодi було близько 60 рокiв: "И тако передъ всими полкы въ ха Изяславъ одинъ в полкы ратныхъ, и копье своє изломи; и ту с коша в руку, и в стегно, и бодоша, и с того л те с коня". Пораненого князя, який лежав на полi бою в шо-

стр. 178

ломi, що закривав обличчя, не впiзнали власнi воїни й мало не забили його. При цьому вони знали, що перед ними якийсь руський князь. Лише коли Iзяслав змiг зняти шолом та назвати своє iм'я, його пiдняли iз землi²⁸ . Бойовище принесло йому перемогу.

В iншому оповiданнi цiєї Повiстi йдеться про те, що, незважаючи на чисельну перевагу ратникiв Юрiя, "Изяславъ же с братомъ своимъ Ростиславомъ всегда хотяшеть противу имъ битися". Але дружинники, кияни (мабуть, ополченцi) й чорнi клобуки всiляко утримували своїх князiв вiд того²⁹ .

Герой Повiстi про Iзяслава запалює своїм прикладом воїнiв, якi здригнулися на полi бранi. У ходi бою з галицьким князем Володимиром, що невдало складався для київського государя, кияни та союзнi йому чорнi клобуки почали вимагати вiд Iзяслава вiдступу. Але князь вигукнув: "Луче, братье, измр мъ сде, нежели сей соромъ възмемъ на ся"³⁰ . Утiм, вiдступати все ж таки довелося.

Узагалi ж Iзяслав постає в лiтописнiй повiстi як гостра на слiвце людина, що вмiла вчасною промовою пiдняти ратникiв на битву. Пiд час запеклої сутички з вiйськом Долгорукого бiля брами Києва 1151 р. воїни радили Iзяславу пiдпустити ворога якомога ближче, а вже тодi битися з ним. Однак князь з гумором мовив: "Да же ны Богъ поможеть, а ся ихъ отобьемъ, то ти не крилати суть, а перелет вше за Дн пръ, сядуть же, и оже ся уже поворотить отъ насъ, а тогда како ны Богъ дасть с нимъ"³¹ .

Вершиною ж афористичної мови князя слiд вважати знамените його висловлювання з приводу поразки, якої зазнали угри вiд галицького князя Володимира, i боягузливої поведiнки в тому епiзодi його сина Мстислава: "Тогда же Изяславу приде в сть, къ Киеву, оже сьнъ его побежен³² , а угре избити, и рече слово то, якоже и переже слышахомъ: "Не идеть м сто къ голов , но голова къ м сту"³³ . Пiдкресленi мною слова свiдчать, що цей вираз був улюбленим у київського государя.

Можна думати, що головною чеснотою Iзяслава Мстиславича в очах складача Повiстi було його полководницьке мистецтво, воєнне щастя. Як вправний воєначальник вiн виступає на її сторiнках уже на самому початку. Тодi Iгор Ольгович не змирився з рiшенням київської громади вiддати перевагу Iзяславу Мстиславичу. Його не збентежила зрада двоюрiдних братiв Давидовичiв, i вiн вирiшує дати битву конкуренту. Запеклий бiй стався бiля валiв Києва.

Iзяслав умiло скористався з неузгодженостi дiй Iгоря, його брата Святослава й небожа Святослава Всеволодича. Коли їхнi полки стовпилися бiля Надова озера, вiн першим завдав їм удар, звелiвши вiрнiй йому кiннотi берендеїв кинутися на них i рубати. Блискавичний натиск останньої був настiльки сильним, що вiйсько чернiгово-сiверських князiв виявилося роз'єднаним i побiгло з поля бою. А берендеї "идоша до нихъ до Вышегорода и до Дн пра, до устья Десны и до перевоза до Киевьского, с куще я, а другыя в вод избиваху, и многимъ падение бысть"³⁴ . Iгоря схопили та вiдправили до монастиря.

Трохи пiзнiше, в тому таки 1146 р., Iзяслав Мстиславич виступає на сторiнках присвяченої йому Повiстi як досвiдчений i впевнений у своїх силах та можливостях воєначальник, глава коалiцiї князiв, що боролися проти Святослава Ольговича - брата Iгоря. Вiн зумiв роз'єднати чернiгово-сiверських князiв, залучивши на свiй бiк Давидовичiв. Складач Повiстi малює Iзяслава як стратега, котрий розробив план кампанiї: "Томъ же л т ходи Излславъ къ Давидовичема на снемъ, и рече има: "Поидита на Олговича на Святослава", и посла с ними сына своего Мьстислава с переяславчи и съ беренд и, рекъ имъ: "Идите на нъ, оже передъ вами не выб гнеть, станьте же около его. Аче вы сътрудите, а я пакъ ч лъ приду к вамъ, и стану около его..."³⁵ .

На самому початку вiйни з Долгоруким Iзяслав проявляє себе як обдарований полководець, запропонувавши стратегiчний план вiйни на великому про-

стр. 179

сторi, - вiд Новгорода Великого до Переяславля Руського й Галича. Вiн об'єднав сили з молодшим братом Ростиславом та доручив йому вести бойовi дiї проти Долгорукого на пiвночi, маючи у вiйську смолян i новгородцiв. Сам же київський князь залишився на пiвднi, щоб стримувати Ольговичiв та Давидовичiв, використовуючи одних проти iнших³⁶ .

Згiдно iз свiдченнями Повiстi про Iзяслава, цей князь володiв даром грунтовно готувати вирiшальнi битви, що забезпечувало йому успiх. У перебiгу самого бою вiн часто приймав рiшення, несподiванi для суперника, чим уводив його в оману. Пiд час вирiшальної битви за Київ у 1151 р. син Долгорукого - Андрiй зi своїм полком i союзною половецькою ордою форсував рiчку Либiдь та вдарив по вiйськовi Iзяслава. Битва обiцяла бути тривалою й запеклою. Проте Iзяслав, щоб вiдкинути легку кiнноту ворога та перейти в атаку, вирiшив у ходi битви перебудувати бойовий порядок свого вiйська: "Повел нарядити дружину ис полковъ, а полковъ не рушати". Зiбранi в ударний кулак кращi бiйцi князя стрiмко атакували противника: "И поткоша на нь вси, и черни клобуци отвсюда. И тако вбодоша в Лыб дь весде, инии же и брода гр шиша, и тако избиша "³⁷ .

Як i належить справжньому полководцю, Iзяслав виступає в Повiстi здатним на воєнну хитрiсть, уведення ворога в оману. У ходi бойових дiй з Юрiєм Долгоруким та Володимиром Володаревичем, щоб вiдiрватися вiд вiйська галицького князя й атакувати суздальського государя, вiн вирiшив знятися з позицiї вночi та "нача валети всимъ воимъ своимъ огни великыи класти, и тако накладъше огни, а сами поидоша черес ночь..."³⁸ .

Герой Лiтописця Данила Галицького, так само, як центральний персонаж Повiстi про Iзяслава, звеличується в ньому як хоробрий воїн, умiлий боєць та гордий лицар. Уже у вiцi 18 рокiв вiн, за дорученням тестя Мстислава, захищає Галич вiд ворогiв, i йому вдається вiдстояти мiсто вiд угрiв та полякiв. Але пiд'юджуваний боярами тесть звелiв зятевi залишити Галич. Польсько-угорський загiн разом iз зрадниками-боярами погнався за ним. Юний князь зупинився й дав бiй вороговi, змусивши його втекти з поля бою. Повiстяр iз гордiстю пише, що Данило "младъ сы и показа мужьство своє, и всю нощь бистася". Романович погнався за боярином Глiбом Васильовичем, i той ледве втiк "борзости ради коньское". "Данилови же възвратившюся и єдиному едущю межи ими (боярами - М. К.), он мъ же не см ющимъ наехати на нь"³⁹ .

Через кiлька рокiв Романовичi взяли участь у битвi на Калцi, в якiй руськi князi зазнали поразки вiд монгольської кiнноти Субедея та Джебе-Нойона. Повiстяр пише, що "Василкови же збоденьну бысть, а самому Данилу вбоденьну бысть в перси, младьства ради и буести и не чюша раны, бывшие на телесе его: б бо възрастомь 18 л т , б бо силенъ..."⁴⁰ . Це зауваження повiстяра поряд iз деякими iншими подiбними згадками Лiтописця дало пiдстави одному дослiдниковi применшити вiк Данила, навiть оголосити його ... молодшим братом Василька, що є некоректним iз погляду джерелознавства.

Адже применшення вiку героїв вiдноситься до типових прийомiв фольклорних оповiдей про них. Згадаємо, як пiд час облоги Ольгою Iскоростеня в 945 р. її син Святослав зображується в Повiстi временних лiт, у вiдповiдностi до фольклорного канону, маленьким хлопчиком, нездатним навiть кинути, як слiд, свiй iграшковий спис: "Суну копьемъ Святославъ на деревлянъ, и копье л т сквоз уши коневи, и удари в ногу коневи, б бо детескъ"⁴¹ . У дiйсностi ж йому тодi було не менше, нiж 14 або 15 рокiв.

Воїнське вмiння й хоробрiсть Данило демонструє на багатьох сторiнках його Лiтописця. Ось у битвi з уграми 1232 р. "Данилъ же вбоде копье своє в ратного, изломившю же ся копью, и обнажи мечь свой... Обнаживь мечь свой, идущю ему брату на помощь; многы же язвини и инии же отъ меча его умроша". Уже в зрiлому вiцi (йому було тодi 40 рокiв) наш герой, неначе простий ратник,

стр. 180

запально б'ється в самiй гущавинi Ярославської битви: князь "вид вь угрина, грядущаго на помощь Фили⁴² , къпиемь сътче и, оружию бывшу в немь уломлену спадеся, издъше... Пакы же Данило скоро прийде на нь (Фiльнiя - М. К.), и раздруши полкъ его, и хоруговь его раздра [наполы]"⁴³ .

Однак як не захоплюється автор Лiтописця ратними звершеннями Данила Романовича, усе ж вiн вище цiнує його полководницьке мистецтво, умiння перемагати ворога не числом, а вмiнням, талант зберiгати ясний розум та самовладання в найкритичнiших ситуацiях. Полководницьке мистецтво князя являє одну з домiнант його Лiтописця в цiлому й повiстей, що його складають. Данило дотримувався пануючих тодi в Європi методiв побудови бойових i похiдних порядкiв вiйська, його структурного членування⁴⁴ , неписаних правил ведення бою, якi вiн, утiм, у разi необхiдностi й порушував.

Зенiту полководницька майстернiсть Данила Романовича, згiдно з Лiтописцем, досягла в головнiй битвi його життя - Ярославськiй (серпень 1245 р.). Тодi Ростислав Михайлович чернiгiвський разом iз угорським та польським вiйськом i загонами ворожих Романовичам галицьких бояр вирушив на Русь. Назустрiч йому з Холма пiшли полки Данила. Попереду, згiдно з канонами класичного воєнного мистецтва тiєї пори, рухалася "сторожа" (бойова охорона), далi - авангард на чолi з одним iз кращих воєвод Романовичiв - двiрським Андрiєм. На нього було покладено завдання розвiдки боєм, аби визначити склад та чисельнiсть полкiв ворога. За ними йшли основнi сили галицько-волинського вiйська пiд проводом Данила. Перейшовши рiчку Сян, князь перебудував полки з похiдного в бойовий порядок, i вiйсько неквапливо ("с тихостью") й грiзно рушило на ворога.

Данило Романович вдався до нетрадицiйного розташування своїх полкiв. Вiн свiдомо ослабив центр, куди й вдарив добiрний лицарський полк угорця Фiльнiя. Воєвода Андрiй, що очолював центр, виконуючи наказ свого князя, повiльно й з боєм вiдступав пiд натиском переважаючих сил ворога. Коли угри та боярськi загони заглибилися в середину бойового порядку руських, князь блискавично вдарив на них iз флангiв, а сам з дружиною й лицарською кiннотою зайшов у тил уграм, зав'язавши "мiшок". Ворог був зiм'ятий, розбитий на дрiбнi частини, якi воєводи Данила заходилися нищити⁴⁵ .

Творець Повiстi про Iзяслава не обмежується вихвалянням князя як воїна та полководця. Вiн у нiй ще й дипломат. Нижче йтиметься не про зовнiшню полiтику, а про дипломатiю внутрiшню, що проводилася ним на Русi. Iзяслав, поза сумнiвом, розумiв, що самими воєнними засобами не вирiшити всiх проблем. Адже значна частина феодального класу - князi та бояри - не визнавали його прав на київський стiл, уважаючи, що його дядьки В'ячеслав i Юрiй мають переважнi перед ним права за порядком "лествичного восхождения". Тому iз самого початку свого неспокiйного київського князювання Iзяслав Мстиславич турбується щодо надання легiтимного статусу своєму пануванню.

Iз цiєю метою вiн намагається насамперед домовитися з братом скинутого ним з престолу Iгоря Ольговича - Святославом та вирiшує наблизити його до себе⁴⁶ . Однак Святослав не пiдкорився йому, а пiсля того, як київський князь кинув його брата до "поруба" в Переяславлi, "пославъ къ Юрьеви у Суждаль: "Брата ми Всеволода Богъ поялъ, а Игоря Изяславъ ялъ, а поиди в Русскую землю Киеву!"⁴⁷ . Це було оголошення вiйни Ольговичами новому київському государю. Так розпочалася п'ятирiчна громадянська вiйна на Русi, до якої були втягнутi майже всi руськi князi.

У вiдповiдь Iзяслав Мстиславич протиставив Святославу Ольговичу його двоюрiдних братiв Давидовичiв, ранiше ображених його братом Всеволодом, коли той був київським князем: "Томъ же л т ходи Изяславъ къ Давыдовичема на снемъ, и рече има: "Поидита на Олговича на Святослава", и посла с ними сы-

стр. 181

на своего Мьстислава..." до Новгорода-Сiверського⁴⁸ . Протягом усiєї вiйни Дави-довичi пiдтримуватимуть переважно Iзяслава Мстиславича, а в непевних ситуацiях один брат - Володимир стоятиме на боцi Iзяслава Мстиславича, а iнший, Iзяслав, - на сторонi Святослава Ольговича й Долгорукого. Це був безсумнiвний дипломатичний успiх київського государя. Вiн роз'єднав чернiгово-сiверських князiв, що ранiше трималися разом, ослабивши тим самим Юрiя Володимировича. I в наступному Iзяслав Мстиславич дипломатичними засобами досягав успiху в суперництвi з Долгоруким.

Коли 1149 р. Юрiй Володимирович зумiв захопити Київ, князю довелося пiти у свiй домен на Волинь, де вiн вiдразу заходився створювати коалiцiю проти Долгорукого: "Изяславъ же пришедъ во Володимиръ, ся слати въ Угры к зятю своему королеве и в Ляхы къ свату своему Болеславу и Межц и Индрихов , и къ ческому князю свату своему Володиславу, прося у нихъ помочи"⁴⁹ . Пiдмога чехiв та полякiв виявилася радше символiчною. Зате угорський король Геза II настiльки дiєво почав допомагати Iзяславу, що його помiч у кiнцевому рахунку призвела до перемоги Мстиславича над Долгоруким i Володимиром Галицьким⁵⁰ .

Союзнi стосунки з Угорщиною незабаром були закрiпленi звичайним для тих часiв методом - династичним шлюбом: "Изяславъ, сгадавъ съ зятемъ своимъ королемъ и съ сестрою своєю королевою⁵¹ , и пояша у бана [замiж] дчерь за Володимира [Iзяславича] и послаша ю къ Изяславу напередъ Володимирю"⁵² .

Аж до закiнчення громадянської вiйни на Русi дiяла союзна угода мiж князем та Гезою II, що вiдбилося в дипломатичному листуваннi мiж ними. У Повiстi переказанi шiсть листiв угорського короля до Iзяслава, п'ять послань київського государя до Гези й одне, надiслане з Угорщини князю його братом Володимиром⁵³ .

Як згадувалось, основною iдеєю Iзяслава, вiдбитою в Повiстi про нього Київського iзводу, була iдея вiдстоювання пiвденно-руської "отчини", обгрунтування володiння нею. Ця думка особливо чiтко висловлена у звернених до сина Юрiя Долгорукого - Андрiя словах нашого героя, вигнаного перед тим з Києва його батьком: "Мне отцины въ Угрехъ н туть, ни в Ляхохъ, токмо в Русской земли..."⁵⁴ .

А 1151 р. Iзяслав здiйснив надзвичайно вдалий полiтичний крок - оголосив київським князем найстарiшого Мономашича - свого старшого дядька В'ячеслава Володимировича, чим вибив грунт iз-пiд нiг Долгорукого. Останнiй домагався київського стола для себе, незважаючи на те, що старшим Мономашичем був зовсiм не вiн. Зрозумiла рiч, вiддавши шану дядьковi, Iзяслав Мстиславич зберiг верховну владу й учинив так, що простакуватий В'ячеслав сам запропонував йому спiвправительство. Свiй вчинок вiн так пояснив своєму братовi й сподвижнику Ростиславу: "Добылъ есмь стръя своего и твоего Киев , тебя д ля и всея д ля Рускыя земля". Усе, мовляв, зроблено заради Руської землi та тебе, брате!

Хоча Iзяслав на сторiнках Повiстi не так уже й часто згадує про свою "от-чину", всi його дiї та помисли у зображеннi автора пiдкоренi вiдстоюванню її. Це неважко зрозумiти, бо тим самим вiн обгрунтовував законнiсть своїх домагань на Київ i Руську землю та володiння ними.

Великi дипломатичнi здiбностi Данила Романовича, його досягнення в галузi зовнiшньої полiтики оспiвує й Лiтописець. Уже на початку самостiйного княжiння на Волинi вiн зумiв розладнати спрямований проти нього воєнний союз Польщi та Угорщини. I надалi, коли вони знову об'єднувалися, князь досить успiшно протидiяв їм, користуючись воєнними й дипломатичними засобами.

Головними зовнiшньополiтичними партнерами Данила та його брата Василька протягом багатьох рокiв залишалися угорськi королi. Андрiй II i його

стр. 182

наступник Бела IV постiйно втручались у внутрiшнi справи Галицько-Волинської Русi. У часи змагань Данила за галицьку "полуотчину", коли бояри закликали на стiл рiзних слабких та покiрних їм князiв, у Галичi роками сидiв iз залогою угорський королевич, пiдтримуваний мiсцевими олiгархами. Вступаючи в Галич у 30-х рр., Данило виганяв його, а коли бояри змушували Романовича залишити мiсто й землю, той знову повертався...

Вирiшальний поворот у русько-угорських вiдносинах настав лише з 1245 р., коли Данило спочатку перемiг поблизу Ярослава угорське вiйсько, а потiм успiшно вiдвiдав Батия в Сараї, де одержав ярлик на Галицько-Волинське князiвство. За свiдченням Лiтописця, тодi "присла король угорьскый (до Данила) ... река: "Пойми дщерь мою за сына своего Лва". Повiстяр просто пояснює несподiвану пропозицiю Бели IV: "Бояшебо ся его, яко бвл-ь б у Татарехъ, поб дою поб ди Ростислава и угры его"⁵⁵ . Князь прийняв пропозицiю короля. У подальшому стосунки мiж ними мали загалом мирний характер. Iз кiнця 40-х рр. вони разом втручаються в європейську вiйну за австрiйську спадщину, що не принесла успiху галицькому государевi. Дипломатичними засобами Даниловi вдавалося стримувати агресiю з боку польських та литовських князiв i досягати успiху в стосунках iз ними. Вершиною дипломатичної дiяльностi останнього стали переговори з папською курiєю й коронацiя його вiнцем вiд престолу св. Петра.

Папа Iнокентiй IV 1246 р. запропонував Даниловi королiвський вiнець, сподiваючись одержати вiд нього право насаджувати католицизм у Галицько-Волинськiй Русi. Князь до цiєї пропозицiї поставився обережно, направивши свого представника, iгумена Григорiя, до Лiона, де тодi перебував папський двiр. Одразу ж папа почав бомбардувати Данила своїми листами, в яких вихваляв радощi перебування пiд його рукою. Лише одного дня, 3 травня 1246 р., курiя надiслала йому аж сiм таких листiв. Галицько-волинський государ без особливого бажання розпочав тривалi перетрактацiї з Iнокентiєм IV.

Данило сподiвався на допомогу папи в прийдешнiй боротьбi за звiльнення з-пiд ординського ярма та в намаганнi повернути собi землi, загарбанi польськими й литовськими князями. Тому вiн пообiцяв Iнокентiю IV невеликi поступки в конфесiйному питаннi. Проте з опублiкованих документiв ватиканського архiву й, головне, iз самих дiй папського престолу ясно, що Iнокентiй IV узагалi не збирався тодi боротися проти Орди та Монгольської iмперiї, а зробив акцент на латинiзацiї руської церкви⁵⁶ .

Невдоволений переговорами, Данило перервав їх 1248 р. Знову папський престол почав докладати багато зусиль до того, щоб поновити їх i спокусити князя брехливими обiцянками допомогти вiдкинути монголiв. Навеснi 1253 р. Iнокентiй IV видав буллу, якою закликав християн кiлькох невеликих європейських країн до хрестового походу проти Орди. Однак нiхто в Європi не сприйняв ту буллу серйозно. Похiд не вiдбувся.

Восени 1253 р. папське посольство на чолi з легатом Опiзо прибуло до Данила: "Опиза же прийде в нець нося, об щеваяся, яко "помощь им ти ти отъ папы"⁵⁷ . Але й у заключнiй стадiї перетрактацiй iз курiєю князь твердо дотримувався головної умови можливої угоди про коронацiю: одержання воєнної допомоги католицького Заходу проти Орди. Повiстяр чiтко вiдбив тривожний настрiй государя з питання коронацiї: "Оному же одинако не хотящу, уб ди его мати его, и Болеславъ и Сомовитъ⁵⁸ , и бояре лядьстии, рекуще: дабы приялъ в нець, "а мьi ему на помощь противу поганымъ"⁵⁹ . Коронацiя вiдбулась у волинському мiстi Дорогичинi. Данило тодi, iмовiрно, вирiшив дати бiй Ордi, сподiваючись усе ж таки на помiч Заходу. Тодi до рубежiв його князiвства наближалася численна орда одного з татарських полководцiв - Куремси, i князь у найближчому майбутньому почне воювати з ним та перемагати його.

стр. 183

Надалi обидвi сторони не дотримувались умов угоди в Дорогичинi. Папа так i не допомiг Даниловi боротися проти татар. А князь не впустив до своєї країни католицьких мiсiонерiв та ченцiв, не виконавши навiть своїх мiнiмальних поступок у конфесiйнiй сферi. Вiдносини з курiєю були перерванi назавжди.

Вiдстоювання "отчини" належить до головних iдей i дiй Данила Романовича так само, як Iзяслава Мстиславича. Однак якщо останнiй прагнув утвердити у свiдомостi панiвного класу думку щодо своїх переважних прав на київську спадщину, не заперечуючи при цьому прав своїх дядькiв - Мономашичiв, то в першого не було сумнiвiв у тому, що Галицько-Волинська Русь є його "отчиною" й бiльше нiчиєю. Iзяслав Мстиславич розумiє поняття "отчини" вузько, стосовно Київської та Волинської земель, Пiвденної Русi. Данило ж часами претендує (за свiдченням його Лiтописця) на те, щоб об'єднати пiд своєю рукою всi пiвденноруськi землi, розглядаючи їх, можна думати, як "отчину" в розширеному виглядi. Адже його батько Роман належав до Мстиславич - Мономашичiв, котрi не раз сидiли в Києвi.

Розпочавши боротьбу за повернення галицької спадщини батька, князь (як свiдчать його подальшi дiї) намагався об'єднати Пiвденну Русь i, може бути, навiть усю Давню Русь у цiлому. Адже у викладi Лiтописця Данила Галицького крiзь риси, здавалося б, традицiйної полiтики князя щодо збирання вiдiбраної ворогами "отчини" вже в першi роки його самостiйної полiтичної дiяльностi проглядає прагнення молодого государя об'єднати руськi землi для вiдсiчi iноземним поневолювачам. Соцiально чутливе вухо князя сприймало iдеї єдностi всiєї Руської землi, спiльностi походження схiдних слов'ян⁶⁰ .

Тому Данило Романович докладає зусиль до вiдвоювання спочатку волинської, а далi галицької "отчини" в Угорщини й Польщi, а потiм i до органiзацiї вiдсiчi монгольським завойовникам. Вiн шукає союзника на Русi й знаходить його в особi молодого володимиро-суздальського князя Андрiя Ярославича. Але Орда перешкодила об'єднанню пiвденного та пiвнiчного государiв. На Андрiя послали сильну орду царевича Неврюя, яка розбила його вiйсько й вивела з полiтичної гри цього князя, котрий так само, як Романович, намагався скинути монгольське ярмо⁶¹ .

Даниловi не поталанило цього зробити. Складачi його Лiтописця свiдчать, що обставини виявилися сильнiшими вiд князя, та й "не приспе время" для рiшучої вiдсiчi завойовникам. Тим не менше, вiн успiшно боровся з монголами, не раз перемагав сильну орду Куремси, що загрожувала пiвденно-захiдним землям його князiвства. Данило пiдривав сили ворога й цим проклав шлях майбутнiм поколiнням руських государiв. Його приклад, мабуть, запалював Дмитрiя Донського та Iвана III.

Так виглядає Лiтописець Данила Галицького - велика повiсть (з багатьма складовими частинами) про галицько-волинського князя.

Високий стиль, емоцiйнiсть, художнi засоби й прийоми видiляють Повiсть про Iзяслава серед iнших повiстей у складi Київського iзводу. Цi меншi за обсягом повiстi є неоднорiдними. Серед них є твори з прекрасними лiтературними достоїнствами, наприклад, Повiсть про вбивство Андрiя Боголюбського й, безумовно, Повiсть про нещасливий похiд Iгоря Святославича на половцiв. Варто погодитися з давньою пропозицiєю М. С. Грушевського "трактувати цi iсторичнi оповiдання XII в. як окремий лiтературний рiд, видiливши його з-пiд загальної категорiї "лiтописання"⁶² . Це саме запропоновано мною стосовно повiстей Галицько-Волинського iзводу.

Я не випадково придiлив так багато уваги розглядовi Повiстi про Iзяслава Мстиславича, що є в складi Київського лiтопису XII ст. Уже коротке порiвняння її з тими творами, з яких, на мiй погляд, складається Галицько-Волинський лiтопис, дає пiдстави думати не просто про схожiсть цих повiстей, а про гене-

стр. 184

тичну й iншу спадкоємнiсть та залежнiсть других вiд першої. Спробую коротко обгрунтувати таку думку.

Вище було висловлено припущення, що Київський лiтопис XII ст. складається в основному з повiстей, з'єднаних мiж собою лiтописними за формою й смислом статтями, та й у текстi самих їх цi статтi обов'язково присутнi, хай навiть для зручностi викладу подiй, додержання їхньої послiдовностi та хронологiї.

Дальший крок у розвитку лiтописної (вмонтованої до iзводу) повiстi було зроблено в Галицько-Волинському iзводi, автори протографа якого взагалi вiдмовилися вiд традицiйної лiтописної форми, лише зрiдка згадуючи про неї, як це бачимо на деяких сторiнках другої основної його складової - Волинського лiтопису. Так народився Галицько-Волинський iзвод, що його досi, за традицiєю й звичкою, продовжують називати лiтописом.

-----

¹ Наявна в Iпатiївському списку хронологiчна сiтка була незграбно, з великими похибками, припасована до нього в XIV, якщо не в XV ст.

² Докладний огляд лiтератури про Галицько-Волинський iзвод див.: Котляр Н. Ф. Галицко-Волынская летопись (источники, структура, жанровые и идейные особенности) // Древнейшие государства Восточной Европы. Материалы и исследования. 1995 год. - М., 1997.

³ Черепний Л. В. Летописец Даниила Галицкого // Исторические записки. - М., 1941. - N 12; Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. - М., 1950.

⁴ Уперше цю гiпотезу було викладено мною в кн.: Галицько-Волинський лiтопис. -К., 1993.

⁵ Воинские повести Древней Руси / Под ред. В. П. Адриановой-Перетц. - М.; Л., 1949.

⁶ Бестужев-Рюмин К. Н. О составе русских летописей до конца XIV в. - СПб., 1868. - С. 77.

⁷ Грушевський М. Iсторiя української лiтератури. - К., 1993. - Т. III. - С. 5, 12, 23, 34, 38, 132 - 187 та iн. (1 вид. - К., 1923); Орлов А. С. Героические темьi древней русской литературьi. - М.; Л., 1944. - С. 26 - 27, 36 - 39.

⁸ Еремин И. П. Киевская летопись как памятник литературы // Труды Отдела древнерусской литературы Института русской литературы АН СССР. - 1949. - Т. VII; Рыбаков Б. А. Боярин-летописец XII в. // История СССР. - 1959. - N 2.

⁹ Котляр Н. Ф. Указ. соч. - С. 85 и др.

¹⁰ Галицько-Волинський лiтопис / За ред. М. Ф. Котляра. - К., 2002. - С. 80 - 81.

¹¹ Переданими Ольговичам у спадок.

¹² Летопись по Ипатскому списку. - СПб., 1871. - С. 229 - 230.

¹³ Котляр Н. Ф. Древнерусская государственность. - СПб., 1998. - С. 230 - 234.

¹⁴ Там же. - С. 191.

¹⁵ Ключевский В. О. Сочинения в девяти томах. - М., 1987. - Т. 1. - С. 191.

¹⁶ Iзяслав довiрчо говорив синовi Юрiя Ростиславу: "Всихъ нась стар й отець твой, но с нами не не уме ть жити..." (Летопись по Ипатскому списку. - С. 257).

¹⁷ Там же. - С. 241.

¹⁸ Там же. - С. 243.

¹⁹ Галицько-Волинський лiтопис. - С.82.

²⁰ Там само.

²¹ Там само. - С.98 - 99.

²² Там само. - С. 109.

²³ Карпини Плано Iоанн де. История монголов. - СПб., 1911. - С. 44.

²⁴ "Братъ твой Ярославь кланялъся кусту, и тоб кланятися!" (Галицько-Волинський лiтопис. - С. 109).

²⁵ Там само.

²⁶ Там само. - С. 98 - 99.

²⁷ Летопись по Ипатскому списку. - С.238.

²⁸ Там же. - С. 303.

²⁹ Там же. - С. 295.

³⁰ Там же. - С. 279.

³¹ Там же. - С. 297.

стр. 185

³² Утiк iз поля бою.

³³ Летопись по Ипатскому списку. - С. 306.

³⁴ Там же. - С. 232.

³⁵ Там же. - С. 235.

³⁶ Там же. - С. 245, 252, 253.

³⁷ Там же. - С. 299.

³⁸ Там же. - С. 286.

³⁹ Галицько-Волинський лiтопис. - С. 83.

⁴⁰ Там само. - С. 86.

⁴¹ Повесть временных лет / Подгот. текста, перев., статьи и ком. Д. С. Лихачева. - СПб., 1999. - С. 28.

⁴² Бан Фiльнiй - командувач угорським вiйськом.

⁴³ Галицько-Волинський лiтопис. - С. 108.

⁴⁴ Див.: Котляр М. Ф. Воєнне мистецтво Давньої Русi. - К., 2005. - С. 134 - 139 та iн.

⁴⁵ Докладно розглянуто хiд Ярославської битви та її наслiдки в кн.: Котляр М. Ф. Полководцi Давньої Русi. - К., 1996. - С. 140 - 143.

⁴⁶ Летопись по Ипатскому списку. - С. 233.

⁴⁷ Там же. - С.2 34.

⁴⁸ Там же.

⁴⁹ Там же. - С. 268.

⁵⁰ Див. про це: Котляр Н. Ф. Дипломатия Южной Руси. - СПб., 2003. - С. 111 - 119.

⁵¹ Геза II був одружений iз сестрою Iзяслава - Єфросинiєю.

⁵² Летопись по Ипатскому списку. - С. 283.

⁵³ Юрасовский А. В. К вопросу о степени аутентичности венгерских грамот XII в. Ипатьевской летописи // Древнейшие государства на территории СССР. 1981. - М., 1983. - С. 183.

⁵⁴ Летопись по Ипатскому списку. - С. 281.

⁵⁵ Галицько-Волинський лiтопис. - С. 110.

⁵⁶ Рамм Б. Я. Папство и Русь в X-XV вв. - М.; Л., 1959. - С.154.

⁵⁷ Vetera Monumenta Poloniae et Lithuaniae Gentiumque Finitimarum Historiam illustrantia. Ed. A. Theiner. - Romae, 1860. - T. I. - N 107.

⁵⁸ Болеслав кракiвський i Земовит мазовецький.

⁵⁹ Галицько-Волинський лiтопис. - С. 116.

⁶⁰ Див.: Котляр Н. Ф. Древнерусская государственность. - С. 159 - 164.

⁶¹ Котляр М. Ф. Данило Галицький. - С. 310 - 315.

⁶² Грушевський М. Вказ. праця. - С. 66.

The conception is being proved that Kyivan chronicle of the XII century (one of the parts of the chronicles by Ipatii) was the predecessor of the Halych and Volyn chronicle concerning the structure and the composition of its text.

Permanent link to this publication: