Libmonster ID: UA-3157

Share this article with friends

Автор: О. I. КIЯН

Розглядається процес становлення й розвиток Київської iсторичної школи В. Антоновича. Дослiджуються iдейно-нацiональнi й методологiчнi позицiї органiзацiї та її роль в українськiй iсторiографiї.

Проблема оновлення концептуальних парадигм, задекларована в сучаснiй українськiй iсторiографiї, вимагає бiльш прискiпливого аналiзу переломних етапiв розвитку iсторичної науки в Українi1 . Друга половина XIX ст., що характеризується процесом становлення нацiональної iдеологiї, змiною методологiчних орiєнтирiв, пiднесенням ролi iсторичних знань у суспiльнiй свiдомостi, заслуговує на особливу дослiдницьку увагу. У зазначеному контекстi непересiчну вартiсть стосовно характеру еволюцiї вiтчизняної iсторiографiї становить процес зародження й трансформацiї перших на теренах України наукових iнституцiй, зокрема Київської iсторичної школи, яка постала пiд егiдою одного з провiдникiв нацiонально-визвольного руху, видатного вченого Володимира Антоновича.

Головним здобутком науково-органiзацiйної дiяльностi останнього як у Київському унiверситетi, так i за його межами стала поява цiлої плеяди дослiдникiв схiднослов'янської та української iсторiї, об'єднаних у рамках неформальної органiзацiї, що отримала в iсторiографiї статус iсторичної школи2 . Поява подiбних утворень при провiдних унiверситетських центрах стала типовим явищем для європейської iсторiографiї XIX ст., яка вступила в завершальний етап складання нацiональних iдейно-полiтичних доктрин та iсторичних теорiй. Наслiдком цього процесу було створення таких потужних наукових об'єднань, як Малогерманська iсторична школа в Нiмеччинi, Московська державницька школа в Росiї, Кракiвська iсторична школа в Польщi, i зародження аналогiчних центрiв у бiльшостi європейських країн. З одного боку, нацiональнi iсторичнi школи є виразом стану розвитку тогочасної загальноєвропейської дослiдницької тенденцiї, наукового спiвтовариства без певної межi, а, з iншого, вони виразно вiддзеркалюють характер культурного розвитку своїх народiв, iсторичних традицiй, iдейно-полiтичних уподобань та нацiональних домагань на майбутнє.

Українська iсторична наука, яка внаслiдок вiдомих полiтичних обставин розвивалася спорадично, перебуваючи в тiнi росiйської й польської iсторiографiї, пройшла, можливо, найбiльш тернистий i тривалий процес на цьому шляху. Задумана М. Максимовичем та започаткована Д. Iванишевим, органiзацiя київських наукових сил розтягнулася майже на 50 рокiв, отримавши логiчне завершення лише на рубежi XIX ст., саме в результатi викладацько-органiзацiйної дiяльностi В. Антоновича. Головна його заслуга в даному контекстi полягала не лише в пiдготовцi наукових кадрiв, але й у створеннi системи iдейної мотивацiї, привнесеннi фактора дослiдницької думки, виробленнi певної парадигми української нацiональної iсторiї.

Протягом усього перiоду iснування Київської iсторичної школи В. Антоновича вона виконувала подвiйну функцiю - загальноосвiтню, що мало вiдношення до переважної бiльшостi його учнiв, i власне дослiдницьку, яка охопила


Кiян Олександр Iванович - канд. iст. наук, доцент кафедри всесвiтньої iсторiї Кiровоградського державного педагогiчного унiверситету iм. В. Винниченка.

стр. 159


порiвняно невеликий науковий контингент вихованцiв київського професора. Витоки даного iсторiографiчного феномена простежуються з 1870-х рр., коли пiд егiдою В. Антоновича розпочався процес збирання й публiкацiї iсторичних джерел з українського минулого, а також складалася певна система неформальної передачi знань та налагоджувався безпосереднiй контакт цього наукового лiдера з його послiдовниками. Даний етап у функцiонуваннi школи В. Антоновича можна окреслити, за його власним виразом, як "посвящение в науку", оскiльки пiд час нього сформулювалася система концептуального й методичного апарату, науковi орiєнтири, категорiальна й понятiйна iсторична термiнологiя. Саме в той промiжок часу з'явилася перша плеяда адептiв школи, старша генерацiя вихованцiв В. Антоновича. Серед них - Орест Левицький (1848 - 1922)3 , Микола Дашкевич (1852 - 1908)4 , Iван Каманiн (1850 - 1921)5 , Петро Голубовський (1857 - 1907)6 , Iван Линниченко (1857 - 1926)7 , Дмитро Багалiй (1857 - 1932)8 та iншi вiдомi дослiдники, насамперед української iсторiї.

Починаючи з 1880-х pp., коли в результатi публiкацiї "Архива Юго-Западной России" й створення джерельного корпусу даних з українського минулого вiдкрилися новi науковi перспективи, В. Антонович уважав за доцiльне розпочати синтез по окремих епiзодах i перiодах "южнорусской" iсторiї. Унаслiдок цього з'явилася концепцiя регiонального дослiдження, побудована на методологiчному переконаннi, що "рассматривать всю удельно-вечевую Русь вместе нет никакой возможности"9 .

Цю думку поглиблює в написанiй за участю В. Антоновича програмнiй лекцiї в Харкiвському унiверситетi один iз найближчих його учнiв Д. Багалiй: "Идея областности, будучи перенесена к разработке русской истории, может оказать ей существенную пользу, значительно продвинуть ее вперед. Прежний способ изложения и изучения событий областно-вечевого периода (Соловьев) оказался неудачным и для исследователя, и для читателя: попытка применить все события к государственной идее или идее родового старейшинства оказалась неудачной..."10 .

Таким чином, на початку 1880-х рр. В. Антонович та його науковi послiдовники дiйшли чiткого переконання, згiдно з яким, "не сделавши систематического обозрения всех областей, на которые распалась Русь, невозможно заниматься русской историей"11 . Як результат цiєї iдеї з'явилася програма територiальних дослiджень, котра охоплювала по сутi весь спектр раннього середньовiччя, що мав стати базою для загального синтезу з давньої iсторiї українського народу й iнших етносiв на теренах Схiдної Європи, занедбаних офiцiйною росiйською iсторiографiєю.

Старша генерацiя Київської iсторичної школи В. Антоновича приступила до реалiзацiї розробленого ним плану. Першою науковою студiєю, яка розпочала знамениту серiю "областных" дослiджень, може вважатися "Болоховская земля и ее значение в русской истории" (1878) М. Дашкевича. Тему було обрано з метою розвинути теорiю походження українського козацтва В. Антоновича, пов'язавши громади останнього з антикнязiвським рухом XIII ст. Загальнометодичний пiдхiд до опрацювання локальної теми М. Дашкевичем позначився на характерi наступних студiй київських iсторикiв. Протягом 1880-х pp. з'явилися дослiдження з iсторiї Давньоруської держави та сусiднiх iз нею народiв: "История Северской земли до половины XIV ст." (1881), "История Южно-Русских степей IX-XIII вв. " (1884), "Болгары и хазары при Владимире Святом" (1888) П. Голубовського, "История Северской земли до половины XIV ст." (1882) Д. Багалiя, "Очерк известий о Подольской земле до 1434 г." (1885) Н. Молчановського, "Очерк истории Волынской земли до конца XIV ст." (1887) А. Андрiяшева.

Суттєво, що поява цих праць супроводжувалась удосконаленням методики дослiдження й викликала появу важливих для осмислення методологiчних

стр. 160


канонiв нiколи статей в iсторичному часопису "Киевская старина", який на той час став трибуною для оприлюднення поглядiв її адептiв, оскiльки саме В. Антонович у ранзi негласного редактора визначав наукове спрямування видання. Уже в перших номерах журналу з'явилася вступна лекцiя Д. Багалiя в Харкiвському унiверситетi "Удельный период и его изучение" (1882), де вiн висловив думку про потребу "приложения областного этнографического начала к русской археологии" з метою розширити горизонти iсторичних дослiджень12 . Iз позицiй методологiї iсторичної школи В. Антоновича виступив з промовою "Научное значение западнорусской истории" (1889) в Московському унiверситетi I. Линниченко. Вiн наголосив, що для "изучения русского национального типа необходимо учитывать и местные особенности, т.е. развитие истории и других районов Руси"13 . Окремi аспекти джерелознавчого пiдходу до опрацювання "областной" тематики розвинув П. Голубовський в "Очерках истории постепенного появлення главнейших вопросов по разработке летописей" (1886).

Створенi протягом 1880-х рр. канони iсторичних дослiджень представниками старшої генерацiї школи В. Антоновича мали продовження в 1890-х рр. Саме в той час розпочало свою дiяльнiсть нове поколiння київських iсторикiв: М. Грушевський (1866 - 1934), В. Доманицький (1877 - 1910), Л. Добровольський (1867 - 1929), В. Вовк-Карачевський (1868 - 1923), О. Грушевський (1877 - 1943), М. Довнар-Запольський (1867 - 1934) та ряд iнших вiдомих учених.

Молодi науковi сили, спираючись на досвiд своїх попередникiв, завершили пiдготовчий етап для загальнонацiонального iсторичного синтезу, охопивши низкою своїх дослiджень практично весь "давньоруський" i "литовський" перiоди iсторiї України. З'явилися найбiльш важливi з наукового погляду "обласнi" студiї М. Грушевського "Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV ст." (1891), М. Довнар-Запольського "Очерк истории Кривичской и Дреговичской земли до начала XII в." (1891), П. Iванова "Исторические судьбы Волынской земли с древнейших времен до конца XIV в." (1895), М. Данилевича "Очерк истории Полоцкой земли до конца XIV ст." (1896). Окремi з адептiв школи В. Антоновича поступово розширюють хронологiчний дiапазон своїх дослiджень. Свiдченням цього процесу стала поява розвiдки В. Вовка-Карачевського "Борьба казачества с Польшей во второй половине XVII века" (1898 - 1899), що вiддзеркалює новi пiдходи в осмисленнi його iсторiї.

Однак iз другої половини 1890-х рр. у рамках київської iсторичної школи намiтилися першi прояви методологiчних неузгоджень, якi на рубежi столiть дещо нiвелювали роль даного наукового осередку в українськiй iсторiографiї. Розбiжностi у сферi методологiї були пов'язанi насамперед iз поступовим вичерпанням "обласної" тематики та обмеженням джерельної бази Київської археографiчної комiсiї, на якiй грунтувалися дослiдження iз соцiальної iсторiї. Першим їх проявом стала публiкацiя рецензiї представника старшої генерацiї школи В. Антоновича - Володимира Щербини на другий випуск "Жерел до iсторiї України-Руси" М. Грушевського. Виступаючи як представник нових вiянь в європейськiй iсторiографiї, пов'язаних iз кризою методологiї ортодоксального позитивiзму, автор зокрема писав: "Новые исследования Грушевского составляют как бы продолжение предыдущих и отличаются теми ж достоинствами и теми же недостатками. Та же точность в исследовании материала, то же умение воспользоваться малейшими указаниями исследуемого материала и, с другой стороны, - то же отсутствие обобщений, иногда вызывающее недоумение"14 .

У вiдповiдi рецензенту, де простежується, на думку Д. Багалiя, "докiр київськiй документалiстськiй школi"15 , М. Грушевський вiдкинув усi спроби поставити пiд сумнiв його синтетичнi здiбностi й повну залежнiсть вiд позитивiстської парадигми при опрацюваннi джерельної бази української iсторiї. "Я думаю, - констатував учений, - що мої розвiдки служать протестом проти та-

стр. 161


ких передчасних генералiзувань. Як робляться цi загальнi виводи київськими iсториками? Ловилося кiлька випадкових виказiв, їх apriori уважано за показники загальних норм - i от на пiдставi кiлькох таких покажчикiв готовi "середнi центри"... Я не роблю з того закиду дослiдникам, але спiшитися з такими загальними виводами, маючи пiд руками величезний фактичний матерiал, що кожною цифрою протестує проти таких генералiзацiй, було б не науково. Можу дуже запевнити рецензента, що анi з недбальства, анi з браку синтетичної здiбностi здержуюсь вiд загальних я виводiв, яких собi вiн бажає..."16 .

Заперечення М. Грушевського ще бiльш загострили методологiчну полемiку й викликали новi виступи Д. Багалiя вiд iменi київського наукового осередку. "Було б краще, - констатував вiн, - якби Грушевський, обороняючи себе, не робив закиду дослiдникам Київської школи, стверджуючи, що вони брали загальнi норми. Такi твердження обертали нанiвець i метод їхньої роботи, i висновки. Грушевський робить узагальнення, але в хронологiчних i територiальних межах своїх матерiалiв, одкладаючи ширшi узагальнення. Так i треба було сказати, не роблячи натякiв на київськi видання, складенi по iншому методу"17 .

Методологiчнi неузгодження мiж М. Грушевським та створеним ним науковим осередком у Львiвському унiверситетi й учнями В. Антоновича в росiйських унiверситетах перейшли на початку XX ст. в площину iдейно-полiтичних розбiжностей. Головна їх причина полягала в тому, що Київська iсторична школа В. Антоновича через ряд обставин так i не сформулювала свою, чiтко виражену концепцiю нацiонального iсторичного процесу, обмежившись лише народницькими мотивацiями на грунтi обов'язкiв вiтчизняної iнтелiгенцiї щодо простого люду. Тим часом полiтизацiя процесу українського Вiдродження вимагала не спорадичних крокiв, а рiшучих дiй у справi створення нацiональної iдеологiї й iсторичної доктрини. Дану обставину добре усвiдомлювали М. Грушевський i його львiвське оточення. Багатотомна "Iсторiя України-Руси", що почала виходити з 1898 р., по сутi вже виражала теорiю перманентного українського нацiогенезу, витоки якого вбачалися ще в прадавнi, починаючи з IV ст. н. є., часи. В iсторiософському контекстi синтез виходив за межi апрiорних узагальнень В. Антоновича та його школи, оскiльки в основу українського iсторичного процесу М. Грушевський поклав неоiдеалiстичну трiаду, що нагадує гегелiвськi тезу, антитезу, синтез. Першiй вiдповiдало утворення української нацiї, другiй - денацiоналiзацiя останньої й третiй - вiдродження її в сучасному й майбутньому. Стало очевидним, що коли процес зародження та занепаду української нацiї мав для М. Грушевського переважно науково-iсторичний контекст, то iдея її вiдродження визначила його провiднi думки й мотиви в сферi громадської та полiтичної дiяльностi.

Саме нацiонально-полiтична активнiсть останнього та його україноцентрична концепцiя схiднослов'янського iсторичного процесу, у концентрованому виразi озвучена в знаменитiй статтi "Обычная схема "русской" истории и дело рационального изложения истории восточного славянства", викликала особливо гострi заперечення з боку проросiйськи зорiєнтованих учнiв В. Антоновича. Один iз них - представник старшого поколiння - професор Новоросiйського унiверситету I. Линниченко - опублiкував вiдкритий лист до М. Грушевського, де, спекулюючи на узагальненнях В. Антоновича вiдносно "недержавностi" українського народу, спробував пiддати сумнiву сам факт осiбностi iсторiї останнього, позбавленої, на його думку, реального полiтичного змiсту18 .

Методологiчнi й нацiонально-полiтичнi розбiжностi мiж адептами Київської школи на початку XX ст. призвели фактично до нiвеляцiї її ролi в середовищi дослiдникiв українського iсторичного процесу. Престарiлий В. Антонович, вiд iменi якого досить часто апелювали рiзнi табори, не мiг суттєво вплинути на ситуацiю й загасити полемiчний запал найбiльш полiтично заангажова-

стр. 162


них iсторикiв iз числа колишнiх своїх вихованцiв. Тому в iсторичнiй науцi все бiльш виразно вимальовуються новi лiдери та осередки, як, наприклад, Львiвська школа М. Грушевського, Харкiвська школа Д. Багалiя, Одеська школа I. Линниченка. На базi Київського унiверситету учень В. Антоновича i його спадкоємець на кафедрi iсторiї М. Довнар-Запольський формує Нову київську школу, яка змiнює не лише методологiчнi принципи, а й тематичний дiапазон, властивий школi вчителя, приступивши до розробки фактично iсторiї Росiї19 . Незважаючи на появу в той промiжок часу окремих "областных" дослiджень, якi переважно затрималися з рiзних причин, колишнiх учнiв В. Антоновича - таких, як "Пинское Полесье: Туров, Городок и Пинск в составе Великого княжества Литовского" (1903) О. Грушевського чи повторне видання "Истории Переяславской земли с древнейших времен до половины XIII ст." (1903) В. Ляскоронського - стає дедалi бiльш очевидним, що чвертьстолiтня гегемонiя iсторичної школи В. Антоновича в українськiй iсторiографiї закiнчується. Наукова iнституцiя, без якої, за словами О. Оглоблина, "була б неможлива нi наукова схема iсторiї України, створена Михайлом Грушевським, нi його капiтальна "Iсторiя України-Руси"20 , виконала вiдведену їй роль, давши потужний iмпульс для подальшого розвитку української нацiональної iсторiографiї.

Тепер розглянемо тi компоненти, якi дають пiдстави вести мову про київський науковий осередок, органiзований В. Антоновичем як феномен, тотожний категорiї "iсторична школа". Один iз головних критерiїв функцiонування нацiональних шкiл в європейськiй iсторiографiї XIX ст. пов'язаний з наявнiстю певної iсторико-полiтичної доктрини, яка приховано вiддзеркалює iдейний змiст такого роду органiзацiй та в багатьох випадках завдячує їх появi. Так, малогерманська iсторична школа є досить чiтким виразником iдей пангерманiзму, московська школа - великодержавного росiйського шовiнiзму, кракiвська iсторична школа, за оцiнкою польського iсторика Т. Корзона, "перетворила польську iсторiю в служанку полiтики й станових iнтересiв"21 .

Створена В. Антоновичем неформальна наукова органiзацiя київських iсторикiв не є винятком iз цього правила. Вона сповiдувала свою, можливо менш чiтко виражену внаслiдок пiдневiльного стану розвитку української iсторичної науки того часу, iдейно-полiтичну теорiю. Квiнтесенцiєю її є народницька iдеологiя, побудована на засадах "української форми" європейського демократизму. Тому фундаментальною основою iдейного свiтогляду переважної бiльшостi учнiв В. Антоновича є неприйняття соцiального гноблення й полiтичного деспотизму, домiнування гуманiстичних цiнностей та прагнення до оновлення суспiльства. Прiоритетна мотивацiя в дiяльностi київського наукового осередку полягала в намiрi "пiзнати народний iдеал", служити справi iнтересiв "принижених" i "вiддати данину народу" в минулому й сьогоденнi. Основою народницького свiтосприймання адептiв київської школи в iсторичному процесi стала теорiя "праруського" ладу - одвiчного громадського iдеалу, до якого нiбито iнстинктивно прагне український народ.

Уже першi розвiдки, що вийшли з-пiд пера представникiв школи, зокрема "Вече в Киевской земле" I. Линниченка, "Болоховцьi" М. Дашкевича, демонстрували тенденцiї до видiлення народних стихiй у давньоруському життi. Подiбний пiдхiд властивий i П. Голубовському, який стверджував думку про домiнування з давнiх часiв народно-вiчової органiзацiї22 , та В. Данилевичу, що вiдзначав особливу роль общини й вiча в Полоцькiй землi23 .

Спираючись на теорiю громадського ладу, окремi з учнiв В. Антоновича, як, наприклад, О. Левицький, робили далекосяжнi висновки вiдносно осiбностi внутрiшнього розвитку "южнорусского" народу. "Основними чертами южнорусского общинного строя, - констатував останнiй, - были всегда стремления к равноправности и самоуправлению и выборное начало..."24 .

стр. 163


Подiбну народницько-нацiональну iдейну мотивацiю подiляв i М. Грушевський. У дослiдженнi з iсторiї Київської землi вiн не лише обмежився загальними положеннями свого вчителя про протистояння трьох чинникiв внутрiшнього життя Київської Русi (вiче, дружина, князь), а й привнiс новi компоненти в iнтерпретацiю теорiї громадського самоврядування, яка, на його думку, є ключем для розумiння самої природи "южнорусского племени"25 . "Возвращение веча к политической деятельности, - стверджував М. Грушевський, - не носит вовсе характера революции, взрыва насильственно подавленной силы, чувствуется, что общинный элемент жил и признавался и раньше, и только до сих пор не имел случая заявить себя в такой мере"26 .

Народницьку iдею iсторичної концепцiї М. Грушевський розвинув i в першiй своїй науковiй працi, написанiй українською мовою, "Громадський рух на Вкраїнi-Руси в XIII ст.", де висловив вiдвертi симпатiї до боротьби мешканцiв мiст Болохiвської землi, спрямованої проти посилення князiвської влади. Пояснюючи свiй суб'єктивiзм та симпатiї, М. Грушевський змушений був визнати, що вiн, як iсторик-народник, тiльки тодi зможе оцiнювати позитивно роль державної органiзацiї в минулому, коли "вона дає змогу духовно-моральну, економiчну й полiтичну розвитковi громади"27 . Трохи згодом учений абсолютизував цю тезу, стверджуючи, що "народ, народна маса, зв'язує iсторiю в одну цiлiснiсть i єсть, й повинна бути альфою i омегою iсторичної розвiдки. Вiн - з своїми iдеалами й змаганнями, з своєю боротьбою, поспiхом i помилками - єсть єдиний герой iсторiї. Зрозумiти його стан економiчний, культурний, духовний, його природу, його бажання й iдеали - є мета нашої iсторiї"28 .

Спостерiгаючи народ як органiчну субстанцiю в українському iсторичному процесi, адепти школи В. Антоновича вносили в народницьку iдеологiю й свої специфiчнi положення. Одним iз них стала "теорiя селянства" як єдиного носiя iдеї громадської справедливостi, корiння якої сягає глибокої давнини, але прояви її вбачаються в стихiйних поривах боротьби за права та особисту волю. Заперечуючи фактор полiтичної iсторiї в минулому через позбавлення українського народу самостiйного державного життя, окремi з учнiв В. Антоновича, зокрема В. Доманицький, усе бiльше схилялися до теорiї про українцiв як "сiльської громади" й "плебейської нацiї"29 .

У цiлому народницькi симпатiї, властивi багатьом представникам школи В. Антоновича, суттєво позначилися на характерi iнтерпретацiї iсторичних подiй, поставили наукову об'єктивнiсть у залежнiсть вiд категорiй "народна правда" й "громадська справедливiсть". Полiтико-суспiльне поневолення народу викликало негативну реакцiю до iнонацiональних державних iнституцiй iз боку дослiдникiв, бiльшiсть з яких були українцями за походженням, та визначило основний змiст нацiонально-полiтичної й iсторичної теорiй. Дисонансом, можливо, звучали лише узагальнення представника старшої генерацiї школи I. Линниченка, коли вiн охарактеризував народницько-демократичнi iлюзiї українцiв iз числа учнiв В. Антоновича як прояв "наукового утопiзму". "Фантазерам-утопистам, - звернувся вiн до М. Грушевського, - мерещится возрождение старой Гетьманщины, в которой якобы население жило на совершенно демократических началах и благоденствовало, такие фантазеры очень плохие историки. Хорошо демократическое устройство с бесконтрольной старшиной во главе, собравшей колоссальные latifundia, на которых работали в сущности те же крепостные посполитые"30 .

Якщо народницькi переконання позначилися на iдейно-полiтичнiй доктринi, то теорiя федералiзму визначила нацiональну позицiю адептiв школи В. Антоновича. Уже в працях 1870-х рр., що належали першим його учням, знаходимо чiткi вказiвки на використання федералiстських iдей для осмислення давньоруського iсторичного процесу. Очевидно, що саме вони вплинули на вибiр

стр. 164


хронологiчного дiапазону дослiджень i призвели до особливого зацiкавлення "удiльно-вiчовим" перiодом давньоруської iсторiї, який В. Антонович та його епiгони завжди розглядали з позицiй федералiстських стремлiнь. У першiй працi, написанiй пiд керiвництвом вчителя в 1873 р. М. Дашкевичем, сформулювалася думка, згiдно з якою "до второй четверти XII столетия, в течение двух почти веков, Русь представляла собой федерацию всех отдельных земель"31 . В iсторiї Болохiвської землi вiн поглибив свої попереднi висновки, стверджуючи, що "южная Русь держалась за федеративный строй даже тогда, когда татарское завоевание уже сломило его недостроенное здание..."32 .

Пiд егiдою федералiстських iдей написана "История Северской земли до середины XII столетия" П. Голубовського, який прагнув знайти тотожнiсть мiж удiльно-вiчовою системою Київської Русi й територiально-полiтичними об'єднаннями Захiдної Європи. Автор дiйшов висновку, що принципи федералiзму, якi мали мiсце в iсторiї iнших народiв, "в сильной степени напоминают собой удельно-вечевую систему с тем только различием, что областные князья были племенные... "33 . У монографiї про номадiв - iсторичних сусiдiв слов'янського племенi - П. Голубовський доводив наявнiсть федеративних органiзацiйних принципiв ще в бiльш раннiй, "племiнний" промiжок давньоруської iсторiї. Першi кочовi орди, якi проникли в Причорномор'я, стверджував дослiдник, застали там мiсцевi слов'янськi племена "с их федеративним устройством"34 .

Про аналогiчнi зв'язки в давньоруських землях вели мову також iншi представники школи В. Антоновича. Розглядаючи iсторiю Подiлля, Н. Молчановський писав про наявнiсть на його територiї автономних мiсцевих органiзацiй, якi водночас представляли загальну громадську справу й стали важливим складником державної територiальної органiзацiї та етнiчного єднання35 . Водночас В. Ляскоронський на прикладi автономiї мiст великого водного шляху "iз варяг у греки" проводив думку про наявнiсть федеративних органiзацiйних рiвнiв у системi давньоруського територiального об'єднання, а саму федерацiю нижчого рiвня iнтерпретував як "добровiльний союз окремих автономних громад"36 .

Утiм, уже в рамках дiяльностi старшої генерацiї учнiв В. Антоновича термiн "федерацiя" поступово пiдмiнювався бiльш нейтральним формулюванням, запозиченим у росiйського iсторика-федералiста А. Щапова, - "обласництво", а сама федералiстська теорiя ототожнювалася iз синонiмом "етнографiчна". Причини змiни категорiального апарату пов'язанi iз сприйняттям послiдовниками В. Антоновича положень К. Бестужева-Рюмiна вiдносно доцiльностi в полiтичному сенсi вживати термiн "федерацiя" для означення автономiстських прагнень в iсторичному минулому37 . Розходження в iнтерпретацiї визначення "федерацiя" викликали навiть полемiку мiж учнями В. Антоновича, з одного боку, i головним на той час теоретиком проблеми в iсторичнiй науцi Росiї - М. Костомаровим - на сторiнках журналу "Киевская старина", - з iншого. Виступаючи вiд київського наукового осередку, Д. Багалiй стверджував, що запропонований М. Костомаровим термiн "федеративний" не є вдалим для позначення автономiстських прагнень у схiднослов'янському iсторичному процесi. "Под федерацией, - констатував Д. Багалiй, - обыкновенно разумеется такой порядок вещей, при котором отдельные единицы, составляющие федерацию, сознательно переуступают часть своей власти в пользу какого-нибудь центрального правительственного учреждения (конгресса, сейма). Ничего подобного нет в древнерусской жизни. Да и те условия федеративной связи (общность происхождения, быт, язык, православная вера), на которые ссылается Костомаров, относятся к области этнографии, между тем как федерация - принцип политический"38 . Тому, на думку Д. Багалiя, "если определить каким-нибудь термином начало древнерусской жизни, то мы бы предпочли термин "областной", "областность", хотя он несколько шире и, пожалуй, неопределеннее, чем "федерация". Он только указывает нам на автоно-

стр. 165


мию земель, степень которой не всегда будет одинакова..."39 . Доводи Д. Багалiя засвiдчували застереження київської iсторичної школи В. Антоновича вiдносно костомарiвської iнтерпретацiї категорiї федералiзму як етнографiчно-автономної органiзацiї, але це зовсiм не означає прагнення вiдмовитися вiд прилаштування теорiї до iсторичного процесу в давньоукраїнський перiод. Iз наступних дослiджень адептiв школи очевидно, що вони, як, наприклад, П. Голубовський, усе частiше схилялися до замiни поняття "федерацiя" на бiльш полiтико-аморфне визначення - "автономiя"40 . Окремi з учнiв В. Антоновича, зокрема В. Данилевич, прагнули розмежувати федералiстичну теорiю на два елементи - етнографiчно-племiнний, властивий раннiй епосi, та територiально-полiтичний (федеративний), властивий удiльно-вiчовому перiодовi41 .

Загальний пiдхiд до визнання поняття "федерацiя", що намiтився в осередку Київської iсторичної школи 1880-х рр., подiляв i М. Грушевський. У студентськiй працi "Очерк истории Киевской земли" вiн вiдмовився вiд уживання термiну "федеративний" при означеннi удiльно-вiчового перiоду, хоча й вiв мову пiд безпосереднiм впливом теорiї М. Костомарова про "самобытное существование" та наявнiсть "племенных отличий" у давньоруському суспiльствi, починаючи з другої половини XI ст.42 Наприкiнцi XIX ст. М. Грушевський придiлив особливу увагу цiй проблемi, про що свiдчить його огляд усiх версiй федералiзму в тогочаснiй iсторичнiй науцi43 . Але власна версiя вченого залишалася в рамках узагальнень школи В. Антоновича. Ведучи мову про елементи зв'язку мiж певними територiальними утвореннями в удiльно-вiчовий перiод, М. Грушевський знову повторив традицiйнi для школи думки, що "автономiя князiвств при свiдомостi певного спiльного зв'язку дає певну аналогiю з федерацiєю... ", але "брак органiв федеративного устрою i якоїсь участи членiв сеї системи в спiльнiй управi не позволяють говорити про федеративний устрiй..."44 .

Показово, що вiдповiднi уявлення вiдносно iсторичного процесу позначилися також на нацiонально-полiтичнiй аргументацiї адептiв школи В. Антоновича. Той же М. Грушевський, уже в ранзi зрiлого полiтика, перебуваючи в емiграцiї, уважав єдино вiрним нацiональним пiдходом "притримуватись старих федералiстських принципiв..."45 . Сповiдуючи в повному обсязi цю iдею в її народницькому розумiннi, учений навiть стверджував, що УНР, зрештою, стане "сполученими штатами України"46 . Недаремно партiя українських соцiалiстiв-революцiонерiв, iдеологом якої був М. Грушевський, виступила за те, що право на федеративний зв'язок є не лише правом України у вiдносинах з iншими нацiональними територiями, а й за окремими частинами територiї останньої визнала право добиватися аналогiчної республiки. На думку М. Грушевського, "чи буде українська республiка формально зватись федерацiєю, чи нi, фактично вона однаково повинна органiзуватись як федерацiя своїх фактичних республiк - громад"47 .

Навiть така одiозна постать серед учнiв В. Антоновича, як I. Линниченко, що постiйно виступав проти "преувеличения местных особенностей" в iсторичнiй науцi, не пiддавав перегляду уподобання Київської iсторичної школи, стверджуючи лише свою осiбну думку, згiдно з якою "федерация, особенно колоссальных размеров (как Россия), может быть жизненной и прочной только тогда, когда ее составляет нация, сознательное сожительство для общих целей"48 .

Таким чином, можна без будь-яких застережень стверджувати про певний пiєтизм апологетiв школи В. Антоновича до iдеї федералiзму як у суто науковiй сферi, так i перенесеннi окремих її положень в iсторико-нацiональну теорiю.

У методологiчному аспектi одним iз головних компонентiв, на якому базувалися численнi студiї учнiв В. Антоновича, став позитивiзм, який домiнував в європейськiй iсторiографiї 1870-х рр. Але позитивiстська методологiя Київської iсторичної школи не мала абсолютного характеру, поєднуючись з елементами

стр. 166


iдеалiстичних конструкцiй. У працях адептiв школи постiйно зустрiчаються метафiзичнi поняття, не властивi позитивiстськiй доктринi пiзнання, на зразок "провiднi начала", "стихiї", "iсторичнi елементи" та iн. Це дає пiдстави вести мову про своєрiдне сприйняття позитивiзму в українськiй iсторичнiй науцi того часу. У цьому планi школа В. Антоновича може бути прирiвняна до Малогерманської, провiднi теоретики якої (Т. Моммзен, Й. Дройзен й iн.) поєднували компоненти позитивiзму та iдеалiстичного iсторизму, створивши напрям, що в сучаснiй iсторiографiї iнтерпретується як "суб'єктивний iдеалiзм" в європейськiй iсторичнiй науцi49 .

Дiйсно, позитивiстськi настанови були досить близькi прихильникам вивчення схiднослов'янської iсторiї по окремих територiях, оскiльки плюралiстський пiдхiд значно зручнiше пiдходив для обгрунтування методики "обласного" дослiдження, нiж будь-який монiстичний. "Развитие исторической науки, - констатував В. Данилевич у програмнiй лекцiї з росiйської iсторiї в Київському унiверситетi, - способствует уяснению роли и значения различных факторов в историческом процессе, указывает на их взаимную связь, на генетическую зависимость одних явлений от других. Если при узком взгляде на историю старые схемы могли удовлетворять указанным требованиям науки, то теперь вполне выясняется их несостоятельность, так как они не охватывают полностью ни одного из процессов, на которые разлагается исторический процесе"50 . Зауваження В. Данилевича стосовно загального методологiчного пiдходу зводилися до положення, що лише вивчення кожної осiбної частини руської землi, принцип якого встановила школа В. Антоновича, "позволит изучить во всех подробностях исторический процессе и создать, если это потребуетея для дальнейшего развития исторической науки, новую схему..."51 .

Специфiчним проявом методологiї київської школи було сприйняття окремих компонентiв категорiї "iсторизм" у рецепцiї iдеалiстичної iнтерпретацiї окремих явищ минулого. Одним iз виразiв "iсторизму" адептiв школи стала "концепцiя iдеї" (тотожна поняттю "ideenlehre" в нiмецькiй iсторiографiї), виражена у формi боротьби й взаємодiї провiдних народних "начал" в iсторичному процесi. У такому ракурсi написане одне з найбiльш фундаментальних дослiджень з iсторiї литовсько-руської державної системи М. Дашкевича. На його думку, саме взаємодiя "двух национальных начал - литовского и русского - определила характер исторических взаимоотношений..."52 .

Такий суб'єктивiстсько-iдеалiстичний пiдхiд до вивчення минулого представникiв школи В. Антоновича викликав рiшучi заперечення з боку табору ортодоксального позитивiзму в українськiй iсторичнiй науцi. М. Драгоманов, критикуючи методологiчнi принципи в осмисленнi iсторичного процесу, яких дотримувався В. Антонович, стверджував, що промахи останнього негативно вплинули на творчiсть багатьох його учнiв. Як доказ вiн посилався саме на дослiдження М. Дашкевича, якi, на його думку, характеризувалися вiдсутнiстю "порiвняння", "огляду на європейську еволюцiю", "браку справжньої iсторiї цивiлiзацiї" - одним словом, тих ключових принципiв, що є аксiомою позитивiстської доктрини53 .

Лише iз середини 1880-х рр. загальнометодологiчнi постулати київської iсторичної школи В. Антоновича поступово трансформуються в бiк ортодоксального позитивiзму. Характер такої еволюцiї засвiдчує творчiсть П. Голубовського. Його студентська монографiя з iсторiї Сiверщини побудована на теорiї дiалектичної взаємодiї провiдних "начал" ("вiче", "князь", "дружина") в давньоруському життi54 . Але вже в бiльш зрiлiй працi з iсторiї Смоленської землi, що стала основою його докторської дисертацiї, П. Голубовський застосував суто позитивiстську еклектичну теорiю факторiв, побудовану на системi взаємодiї трьох iсторичних моментiв: географiчного середовища, етнографiчного елементу та торгiвельно-еко-

стр. 167


номiчної системи55 . Подiбна методологiчна еволюцiя властива й М. Грушевському. У студентськiй працi, пiдготовленiй для магiстерського екзамену, "Отношение веча к княжеской власти в удельно-вечевой период русской истории", вiн постiйно оперував поняттями, непритаманними ортодоксальному позитивiзму. Учений iнтерпретував, наприклад, князiвський елемент Давньої Русi як виразника "дружинного начала", а вiче квалiфiкував як "стихию удельно-вечевого строя"56 .

Таким чином, у методологiчному аспектi пiдхiд до визначення факторiв iсторичного процесу, властивий позитивiстськiй iсторiографiї, не став аксiомою школи В. Антоновича. Здебiльшого її адепти зводили змiст iсторичних явищ до якоїсь однiєї першопричини. Особливо сильнi позицiї в цьому вiдношеннi посiдав економiзм. Уже у працях 1890-х рр. досить часто при характеристицi суспiльних взаємин в iсторичному процесi в Українi за основу бралися саме економiчнi чинники. Елементи подiбного пiдходу можна знайти, наприклад, в "Очерке истории Киевской земли" М. Грушевського, який, пiд враженням теорiї "торгiвельного проникнення" В. Ключевського, поставив соцiальну градацiю давньоруського суспiльства в залежнiсть вiд економiчних першопричин57 . Слiди цього помiтнi також у першiй частинi iсторiї "України-Руси", оскiльки саме данiй проблемi вiдведено два об'ємнi томи (V-VI), якi багато iнтерпретаторiв творчостi вченого вважають найкращими з погляду опрацювання фактичного матерiалу. На думку iсторика з дiаспори I. Витановича, саме в соцiально-економiчнiй проблематицi молодий М. Грушевський шукав "пiдтвердження своїх iсторiософiчних концепцiй, удосконалював методу позитивiстської аналiзи..."58 .

У цiлому, якщо вести мову про методологiчнi уподобання останнього в раннiй перiод його творчостi, то вони практично не виходять за рамки наближеної до позитивiзму парадигми iсторичної школи В. Антоновича, оскiльки чiтко засвiдчують у дусi традицiоналiстичної позитивiстської методологiї примат суспiльно-економiчного життя над полiтичною iсторiєю. Однак пояснення змiсту iсторичних студiй ранньої доби виключно на основi лише сприйняття М. Грушевським позитивiстської методологiї, як це робить, наприклад, О. Прiцак59 , вимагає певних застережень, оскiльки в ньому не враховано той iдейний базис Київської школи, який суттєво впливав на систему осмислення нацiонального iсторичного процесу її адептами.

Ще в 1870-х рр. В. Антонович сформулював ряд iдейних положень вiдносно специфiки дослiдження української iсторiографiї. Одне з них будувалося на тезi про превалювання в iсторичному процесi внутрiшньої, побутово-громадської iсторiї над полiтичною. Це припущення випливало з iдеї про "бездержавнiсть" як iманентну прикмету, що є прямим наслiдком постiйного перебування українського народу в складi iнонацiональних держав. Тому з позицiї В. Антоновича та його школи поверхова полiтична iсторiя, яка склала основу iсторико-нацiональних доктрин так званих "державницьких" нацiй в Європi, мало пiдходила для осмислення минулого України. Саме це й мав на метi М. Грушевський, який абсолютно в дусi школи стверджував, що змiст українського iсторичного процесу прихований у "народнiй боротьбi з ворожим суспiльно-економiчним устроєм для його повалення й зреформування суспiльних вiдносин, вiдповiдно народним iдеалам справедливостi"60 .

На початку XX ст. на позицiї економiзму перейшов i наступник В. Антоновича на кафедрi росiйської iсторiї Київського унiверситету М. Довнар-Запольський. Його дисертацiйне дослiдження про державне господарство Великого князiвства Литовського стало першою об'ємною синтетичною працею в сферi економiчної iсторiї, опублiкованою в рамках Київської iсторичної школи. Абсолютно в дусi економiчного монiзму М. Довнар-Запольський постулював тезу, згiдно з якою "общий взгляд на историческую науку выдвинул на первый план вопросы экономики"61 . У мiру поглибленого вивчення європейських еко-

стр. 168


номiчних теорiй (К. Маркс, В. Зомбарт, К. Бюхер та iн.) учений вiдiйшов вiд методологiчних принципiв, притаманних школi В. Антоновича, усе бiльше переходячи на позицiї економiчного матерiалiзму. У написанiй пiд впливом теорiї К. Бюхера "Истории народного хозяйства" М. Довнар-Запольський уже прагнув довести тезу, невластиву методологiї Київської школи, згiдно з якою "истинная первопричина общественных интересов неразрывно связана с материальным фактором, выступающим в роли главной движущей части исторического процесса"62 . Вiдхiд дослiдника вiд магiстральної методологiчної лiнiї школи В. Антоновича та його двадцятилiтня викладацька дiяльнiсть в унiверситетi призвели до суттєвої методологiчної трансформацiї в Київському науковому осередку, зафiксувавши появу нового iсторико-економiчного напряму в дослiдженнi iсторiї середньовiччя Схiдної Європи63 .

Дещо пiзнiше, уже на початку 1920-х pp., перейшов на позицiї так званого "соцiального матерiалiзму" й Д. Багалiй. Але його методологiчнi вподобання нiколи не вiдзначались абсолютною яснiстю, оскiльки, визнаючи прiоритет соцiального процесу в iсторiї, вiн водночас дотримувався погляду, що iдейний змiст є теж важливим атрибутом останнього. В одному iз дослiджень iз росiйського минулого Д. Багалiй абсолютно в дусi теорiї неогегельянця Г. Рiккерта про неповторнiсть i iндивiдуальнiсть iсторичних явищ висловив переконання про вiдсутнiсть законiв iсторiї, саму думку про якi вiн називав "науковою химерою"64 . Єдина поступка Д. Багалiя в методологiчному пiдходi пов'язана з визнанням певних закономiрностей лише в соцiальнiй сферi. "Закономiрнi елементи в iсторiї, - писав вiн, - це соцiологiчний та психологiчний, тому можна й треба говорити про закони соцiологiї, а не про закони iсторiї"65 .

Поряд з економiзмом i соцiологiзаторством адепти Київської школи видiляли в iсторичному процесi осiбну роль природного середовища, досить часто абсолютизуючи її та скочуючись на позицiї географiчного детермiнiзму. Саме такий пiдхiд повною мiрою вiддзеркалювали методологiчнi вподобання В. Ляскоронського, Л. Добровольського, iз певними застереженнями П. Голубовського, В. Данилевича, А. Синявського й iнших вихованцiв В. Антоновича. Першим iз позицiй географiчного детермiнiзму написав своє "обласницьке" дослiдження В. Ляскоронський, який у преамбулi сформулював методологiчне кредо - природа країни та її географiчне розташування мають провiдну, "стихийно-доминирующую функцию в истории"66 .

Подiбнi думки висловлював на початку своєї науково-викладацької дiяльностi в Київському унiверситетi й В. Данилевич. У лекцiйному курсi "Русская историческая география" (1908 - 1909 рр.) вiн проводив тезу про домiнуючу роль в iсторiї географiчного вимiру, оскiльки "окончательно это влияние никогда не будет отвергнуто, а потому всегда будет необходимость изучения природных условий"67 . Згодом, у вступнiй лекцiї "Роль географического фактора в русском историческом процессе", прочитанiй у 1916 р. студентам Варшавського унiверситету, В. Данилевич дещо вiдiйшов вiд iсторико-географiчних крайнощiв раннього перiоду своєї творчостi, побачивши слабкостi такої методологiчної однобiчностi. "Человек, - констатував учений, - не эмансипируется от внешней среды, но это влияние значительно видоизменяется под воздействием новых технических и социальных факторов"68 . А занадто сильне захоплення географiчним вимiром в iсторiї "превращает последнюю в подобие биологического процесса, и на долю человеческой деятельности тогда ничего не остается..."69 .

Таким чином, у методологiчному ракурсi позицiї адептiв Київської школи, особливо молодшого поколiння, не вiдзначались особливою чiткiстю та одностайнiстю, будучи здебiльшого симбiозом суб'єктивно-iдеологiчних i позитивiстських запозичень iз поступовим зведенням їх до монiстичних конструкцiй економiчного, соцiального чи iсторико-географiчного характеру. Це засвiдчує не

стр. 169


лише процес становлення нацiональної iсторичної науки, а й еволюцiю всiєї' європейської iсторiографiї, яка на рубежi XIX-XX ст. переживала своєрiдну методологiчну кризу, пов'язану з руйнуванням загальноприйнятих канонiв поза тивiстської парадигми iсторiї.

Бiльш чiтко визначеним є характер методики iсторичного дослiдження школи В. Антоновича. У цьому контекстi вишкiл його учнiв досить одноманiтний та очевидний. Практично всi монографiї, що вийшли iз цього наукового осередку, побудованi за однiєю схемою - географiчний нарис, зовнiшнi подiї, внутрiшня iсторiя. Своєрiдною вiзiєю цих праць став також суворий документалiзм, оскiльки виключна бiльшiсть публiкацiй представникiв школи побудована на широкiй джерельнiй основi. Особлива роль традицiйно вiдводилася письмовим "источникам первой руки", якi, на думку П. Голубовського, давали дослiднику можливiсть розробляти не "историю вопроса, а исследовать сам вопрос"70 . Iз упровадженням допомiжних наукових дисциплiн усе бiльша роль вiдводилась археологiї, здобутки якої значно розширили обрiї української iсторiї. У цьому вiдношеннi особливо показовими є працi В. Ляскоронського, Л. Падалки, К. Мельник, М. Бiляшiвського, Ф. Камiнського, В. Щербакiвського й iнших вихованцiв В. Антоновича71 . Документалiзм проявив себе також у численних публiкацiях архiвних джерел, насамперед актового матерiалу. Чимало з них виходило в рамках "Архива Юго-Западной России". Саме строгий документалiзм, властивий Київськiй школi, остаточно нiвелював елементи емоцiйного етнографiзму та поетизування, властивого романтичнiй традицiї в українськiй iсторичнiй науцi, засвiдчив нахил до авторського об'єктивiзму, спорiдненiсть iз позитивiстською методикою дослiдження.

У тих випадках, коли джерельна база була недостатньою для опрацювання теми, адепти школи досить часто вдавалися до гiпотетичних конструкцiй. Пояснюючи це явище, М. Грушевський стверджував, що "с одними точными методами наука не уйдет далеко" й що "всякая гипотеза имеет право на существование, раз для нее есть основания, раз она в состоянии объяснить что-нибудь и не противоречить неоспоримым данным науки; полагаю, что никакая гипотеза не повредит успеху исследования, если предполагается лишь как гипотеза"72 . Подiбний методичний пiдхiд був властивий також iншим учням В. Антоновича, особливо при висвiтленнi давньоруської iсторiї, для детальної розробки якої бракувало достовiрних свiдчень. Тому окремi гiпотетичнi узагальнення, як, наприклад, теорiя про болохiвцiв М. Дашкевича, що доводила наявнiсть у давньоруському життi автономних громадських органiзацiй та вписувалася в народницьку iдейну мотивацiю, сприймалась як аксiома в рамках школи й знаходила продовження в студiях Н. Молчановського, М. Грушевського й iн.73

Таким чином, унаслiдок цiлеспрямованої викладацько-органiзацiйної дiяльностi В. Антоновича, як у рамках Київського унiверситету, так i поза його межами було сформовано науковий осередок, який мав усi ознаки iсторичної школи. У своїй еволюцiї це неформальне об'єднання пройшло кiлька етапiв, починаючи з органiзацiйного 1870-х рр. i завершуючи початком XX ст., коли останнє з появою нових лiдерiв та наукових центрiв перестало вiдiгравати домiнуючу роль в українськiй iсторiографiї. У полiтичнiй сферi пiдгрунтям його стала iдеологiя народництва, у той час як нацiональну основу становила теорiя федералiзму. У методологiчному ракурсi дослiдження адептiв школи побудованi на засадах як позитивiстської теорiї, так i елементах суб'єктивiстсько-iдеалiстичних конструкцiй. Це дає пiдставу вести мову про специфiку цiєї наукової органiзацiї та визнати осiбне мiсце останньої в еволюцiї української iсторичної думки, оскiльки саме в її рамках були створенi реальнi передумови для загального синтезу нацiонального минулого, виразом якого стала поява фундаментальної "Iсторiї України-Руси" М. Грушевського.

стр. 170


1 Про методологiчнi пошуки в сучаснiй українськiй iсторiографiї докладнiше див.: Зашкiльняк Л. Методологiчнi аспекти свiтового iсторiографiчного процесу i сучасна українська iсторична наука // Українська iсторiографiя на зламi XX i XXI столiть: здобутки i проблеми. - Львiв, 2004. - С. 43 - 57.

2 На думку автора, головна проблема при осмисленнi iсторiографiчного феномена "Київська iсторична школа" полягає у вiдсутностi науково-доказових дефiнiцiй категорiї "iсторична школа" взагалi. Спроба сучасних українських дослiдникiв iсторiї iсторичної науки (див., наприклад: Колесник I. I. Українська iсторiографiя. XVIII - поч. XX ст. -К 2000. - С. 39), наслiдуючи принципи радянської iсторiографiї (див.: Михальченко С. И. О критериях понятия "школа" в историографии // Iсторична наука на порозi XXI столiття: пiдсумки та перспективи. - Харкiв, 1995. - С. 53 - 59), унiфiкувати це поняття викликає ряд застережень, оскiльки в межах кожної нової епохи iсторичного пiзнання категорiя "iсторична школа" пiдлягає певнiй трансформацiї. Так, у романтичнiй iсторiографiї, яка супроводжувалася появою особливо великої кiлькостi подiбних утворень ("Iсторико-фiлософська школа доби Реставрацiї" у Францiї, "Рання школа" в США, школа Л. Ранке в Нiмеччинi, Й. Лелевеля в Польщi й iн.), домiнуючим критерiєм є досить стiйка нацiональна iдiосинкразiя, що проявляється явно чи завуальовано у твореннi iсторико-полiтичних доктрин, першого превентивного атрибуту постання такого роду органiзацiй. Методологiчний i педагогiчно-комунiкативний критерiї, так званий "двохаспектний феномен", якому традицiйно в сучасних дослiдженнях про iсторичнi школи вiдводять прiоритетну роль (див., наприклад: Мернiков Г. I. Школи в українськiй iсторичнiй науцi другої половини XIX - поч. XX ст.: Автореф. дис. ... канд. iст. наук. - Днiпропетровськ, 1997. - С. 14), насправдi є похiдним атрибутом їх iснування. Саме через методологiчну унiфiкацiю дослiджень у межах "iсторичної школи", а також гiпертрофовану роль її лiдера у визначеннi тематичного спрямування ряд видатних європейських iсторикiв (Т. Маколей в Англiї, Т. Корзон та В. Смоленський у Польщi, М. Костомаров, М. Грушевський, С. Томашiвський в Українi й iн.) виступали категоричними противниками подiбного роду органiзацiй, протиставляючи їм нешаблоннiсть мислення та iндивiдуалiзм творчостi (докладнiше див.: Кiян О. Генезис категорiї "Київська iсторична школа" в iсторiографiї // Iсторiографiчнi дослiдження в Українi. - Вип. 9. - К., 1999. - С. 154 - 165). Другою помилкою є прагнення перенести визначення категорiї "наукова школа", властиве для так званих "номотетичних" дисциплiн, в iсторiографiю, яка є субпродуктом iсторичної думки й вiдповiдно має специфiчно-споглядальнi, "iдiографiчнi" принципи, що засвiдчує її осiбнiсть у науковому процесi. Тому, на вiдмiну вiд пострадянської iсторiографiї, головним критерiєм для визначення дефiнiцiї "iсторична школа" в захiдноєвропейськiй iсторичнiй науцi, починаючи з минулого столiття, є наявнiсть категорiї "iсторичної органологiї, поєднаної iз своєрiдним поняттям iсторичної спiльностi предмету й поняття розвитку" (Трёльч Э. Историзм и его проблемы. Логическая проблема философии истории. - М., 1994. - С. 238).

3 Про мiру впливу В. Антоновича на становлення О. Левицького як iсторика докладнiше див.: Грушевський М. Орест Левицький // Україна. - 1924. - NN 1 - 2; Сарбей В. Г. Богдан Хмельницький у науково-творчiй спадщинi академiка О. I. Левицького // УIЖ. - 1997. - N 3. - С. 51 - 52. Потрiбно також вiдзначити, що перший друкований твiр О. Левицького ("Дещо про козацтво та про Україну", опублiкований у 1874 р.), повторює всi провiднi думки В. Антоновича, викладенi у вступнiй розвiдцi "Актiв про козацтво". Можливо, саме через це О. Левицький i опублiкував розвiдку пiд криптонiмом "Л. Б". Докладнiше див.: Євг. Гребiнка. Нiжинський полковник Iван Золотаренко. - К., 1874.

4 Саме пiд керiвництвом В. Антоновича в 1870-х рр. М. Дашкевич пiдготував свої кращi iсторичнi дослiдження: "Княжение Даниила Галицкого по русским и иностранным историческим источникам" та "Болоховская земля и ее значение в русской истории". Остання тема була при сприяннi В. Антоновича проголошена М. Дашкевичем у формi реферату на III загальноросiйському археологiчному з'їздi й викликала захоплення М. Костомарова. Див.: Автобиография Н. П. Дашкевича // IР НБУ. - Ф. 65. - Спр. 120. - Арк. 1.

5 I. Каманiн розпочав спецiалiзуватися в галузi українського джерелознавства та iсторiї козацтва пiд керiвництвом В. Антоновича, починаючи з 1870 р., коли перейшов працювати до Київського центрального архiву. Докладнiше див.: Ситник О. Український iсторик Iван Каманiн // Український iсторик. - 1991. - N 1 - 2 (108 - 109). - С. 117.

стр. 171


6 П. В. Голубовський став працювати над середньовiчною iсторiєю пiд керiвництвом В. Антоновича з 1877 р. й уже протягом перших рокiв унiверситетського навчання опублiкував важливi для української iсторiї працi: "Очерк колонизации северян", що стало початком "областного" дослiдження, яке вийшло з школи В. Антоновича, "История Северской земли до половины XIV ст." (1880), а також джерелознавчi студiї "Русские известия Длугоша как источник для русской истории", "Хроника Дитмара как источник для русской истории", "Известия Ибн-Фадлана о руссах".

7 Розпочав навчання в Київському унiверситетi з 1879 р. Пiд керiвництвом В. Антоновича пiдготував студiю "Вече в Киевской области" (1880) та першу частину "Взаимные отношения Руси и Польши до конца XII в." (1884). Про наукову й викладацьку дiяльнiсть I. А. Линниченка в Московському й Новоросiйському унiверситетах див.: Платонов С. Ф. И. А. Линниченко // Известия АН СССР. - VI серия. - Т. XX. - N 15 - 19. - С. 14 - 16.

8 Про роль В. Антоновича в формуваннi Д. Багалiя як iсторика докладнiше див.: Процик А. Двi iсторiографiчнi течiї з iсторичної школи Антоновича: М. Грушевський i Д. Багалiй // Український iсторик. - 1991. - 1992. - Т. 28 - 29. - С. 178 - 185.

9 IР НБУ. - Ф. I. - Спр. 8101. - Арк. 121 зв.

10 Киевская старина. - 1883. - Февраль. - С. 217.

11 Там же. - Кн. 5. - С. XXX.

12 Там же. - 1883. - Февраль. - С. 218.

13 Там же. - 1889. - Кн. 1. - С. 190.

14 Там же. - 1898. - Кн. 1. - С. 26 - 27.

13 Багалiй Д. Грушевський i його мiсце в українськiй iсторiографiї // Червоний шлях. - 1927. - N 1. - С. 183.

16 Жерела до iсторiї України-Руси. - Львiв, 1899. - Ч. III. - С. 2.

17 Багалiй Д. Вказ. праця. - С. 184.

18 Линниченко И. А. Малорусский вопрос и автономия Малороссии. - Одесса. - 1907. - С. 12 - 13.

19 Про викладацьку та науково-органiзацiйну дiяльнiсть М. Довнар-Запольського докладнiше див.: Михальченко С. И. М. В. Довнар-Запольский: историк и общественный деятель // Вопросы истории. - 1993. - N 6. - С. 165 - 166.

20 Оглоблин О. Володимир Антонович та його iсторична школа // Студiї з iсторiї України. - Нью-Йорк; Торонто, 1995. - С. 207.

21 Korzon T. Bledy historyografii naszej w budowaniu dziejow polskich. - Lwow, 1890. - S. 128.

22 Голубовский П. В. История Смоленской земли до половины XV в. - К., 1895. - С. 217.

23 Данилевич В. Е. Очерк истории Полоцкой земли. - К., 1896. - С. 182.

24 Левицкий О. И. Основные черты внутреннего строя западно-русской церкви в XVI и XVII ст. // Киевская старина. - 1884. - Август. - С. 626.

25 Грушевський М. С. Нарис iсторiї Київської землi вiд смертi Ярослава до кiнця XIV ст. - К., 1991. - С. 292.

26 Там само.

27 Записки Наукового товариства iменi Шевченка. - Львiв, 1892. - Т. 1. - С. 7.

28 Грушевський М. С. Вступний виклад з давньої iсторiї Руси, виголошений у Львiвському унiверситетi ЗО вересня 1894 року // ЗНТШ. - 1894. - Т. IV. - С. 149.

29 Доманицький В. М. Чи iсторiя України є iсторiя? // IР НБУ. - Ф. 95. - Спр. 33. - Арк. 1 - 2 зв.

30 Линниченко И. В. Указ. соч. - С. 39.

31 Дашкевич Н. П. Княжение Даниила Галицкого по русским и иностранным источникам. - К., 1873. - С. 1.

32 Его же. Болоховская земля и ее значение в русской истории. - К., 1878. - С. 19.

33 Голубовский П. В. История Северской земли до половины XIX ст. - К., 1881. -С. 45.

34 Его же. Болгары и хазары, восточные соседи Руси при Владимире Святом. - К., 1888. - С. 17.

35 Молчановский Н. В. Очерк известий о Подольской земле до 1434 г. - К., 1885. -С. 116.

стр. 172


36 Ляскоронский В. История Переяславской земли с древнейших времен до половины XI в. - К., 1898. - С. 227.

37 Докладнiше див.: Бестужев-Рюмин К. И. Федеративное начало в древней Руси (По поводу статьи Костомарова) // Отечественные записки. - 1861. - N 2.

38 Багалей Д. И. Удельный период и его изучение // Киевская старина. - 1883. -Февраль. - С. 216.

39 Там же.

40 Докладнiше див.: Голубовский П. В. Лекции по древней русской истории. - К., 1904. - С. 14.

41 Див.: Данилевич. В. Е. Конспект лекций по истории Земского начала в Древней Руси // IР НБУ. - Ф. XXIX. - Спр. 215. - Арк. 5, 9.

42 Грушевський М. Нарис iсторiї Київської землi вiд смертi Ярослава до кiнця XIV ст.

- С. 57.

43 Див. додаток до: Грушевський М. Iсторiя України-Руси. - К., 1993. - Т. 3. -С. 536 - 539.

44 Там само. - С. 207.

45 Грушевський М. Мiж Москвою i Варшавою // Борiтеся - поборете. - Вiдень, 1920. - N 1. - С. 44.

46 Його ж. Українська партiя соцiал-революцiонерiв та її завдання // Там само. - С. 49.

47 Там само. - С. 44.

48 Линниченко И. А. Указ. соч. - С. 28.

49 Докладнiше див.: Iggers G. G. The German conception of history. - Connecticut, 1998. - P. 79 - 84.

50 Данилевич В. Е. Разделение русской истории на периоды. Вступительная лекция, прочитанная 29 сентября 1907 г. в Киевском университете // IР НБУ. - Ф. XXIX. - Спр. 218. - Арк. 10 зв.

51 Там же. - Арк. 21 зв.

52 Дашкевич Н. П. Борьба культур и народностей в литовско-русском государстве в период династической унии Литвы и Польши // УИ. - 1884. - N 10. - С. 269.

53 Драгоманов М. П. Чудацькi думки про українську нацiональну справу // Вибранi твори. - К., 1991. - С. 489.

54 Голубовский П. В. История Северской земли. - С. 189.

55 Див.: Его же. История Смоленской земли. - С. 7.

56 ДАК. - Ф. 16. - Он. 465. - Спр. 1039. - Арк. 8, 10.

57 Грушевський М. С. Нарис iсторiї Київської землi вiд смертi Ярослава до кiнця XIV ст. - С. 350 - 358.

58 Витанович I. Уваги до методологiї i iсторiософiї Михайла Грушевського // Український iсторик. - 1966. - Ч. 1 - 2. - С. 41.

59 Див.: Прiцак О. Iсторiософiя М. Грушевського. - К., 1991. - С. LVII.

60 Iсторiя України-Руси. - К., 1991. - Т. 1. - С. 20.

61 Довнар-Запольский М. В. Государственное хозяйство Великого княжества Литовского. - К., 1901. - Т. 1. - С. V.

62 Его же. История русского народного хозяйства. - К., 1911. - Т. 1. - С. 41.

63 У сучаснiй росiйськiй iсторiографiї превалює думка, згiдно з якою М. Довнар-Запольський створив у Київському унiверситетi осiбну iсторичну школу, побудовану на спiльностi методологiї (економiчний матерiалiзм) i тематичному напрямi дослiджень. Докладнiше див.: Михальченко С. И. Довнар-Запольский М. В.: Историк и общественный деятель // Вопросы истории. - 1993. - N 6. - С. 164.

64 Див.: Багалей Д. М. Русская история. - Харьков, 1914. - Т. 1. - С. 12.

65 Цит. за: Грищенко М. Академiк Д. I. Багалiй // Україна. - 1932. - Кн. 2. - С. 173.

66 Ляскоронский В. Т. Указ. соч. - С. 9.

67 IР НБУ. - Ф. XXIX. - Спр. 123. - Арк. 11.

68 Там само. - Спр. 122. - Арк. 10.

69 Там само. - Арк. 10 зв.

70 Там само. - Ф. 71. - Спр. 139. - Арк. З зв.

71 Про дослiдження учнiв у царинi археологiї докладнiше див.: Супруненко О. Археологiчнi дослiдження В. Б. Антоновича на Полтавщинi // Академiя пам'ятi Антоновича. - К., 1994. - С. 205 - 256.

стр. 173


72 Грушевський М. Вказ. праця. - С. VI.

73 Докладнiше див.: Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле. -С. 115 - 116; Грушевський М. Вказ. праця. - С. 452 - 453.

The process of conception and development of Kyiv's historical school by Volodymyr Antonovych is regarded. Ideological and national, methodological position of this organization and its role in Ukrainian historiography are researched.


© elibrary.com.ua

Permanent link to this publication:

https://elibrary.com.ua/m/articles/view/IДЕЙНО-ПОЛIТИЧНI-ТА-МЕТОДОЛОГIЧНI-ПОЗИЦIЇ-КИЇВСЬКОЇ-IСТОРИЧНОЇ-ШКОЛИ-ВОЛОДИМИРА-АНТОНОВИЧА

Similar publications: LRussia LWorld Y G


Publisher:

Николай СидоренкоContacts and other materials (articles, photo, files etc)

Author's official page at Libmonster: https://elibrary.com.ua/Sidorenko

Find other author's materials at: Libmonster (all the World)GoogleYandex

Permanent link for scientific papers (for citations):

IДЕЙНО-ПОЛIТИЧНI ТА МЕТОДОЛОГIЧНI ПОЗИЦIЇ КИЇВСЬКОЇ IСТОРИЧНОЇ ШКОЛИ ВОЛОДИМИРА АНТОНОВИЧА // Kiev: Library of Ukraine (ELIBRARY.COM.UA). Updated: 27.08.2014. URL: https://elibrary.com.ua/m/articles/view/IДЕЙНО-ПОЛIТИЧНI-ТА-МЕТОДОЛОГIЧНI-ПОЗИЦIЇ-КИЇВСЬКОЇ-IСТОРИЧНОЇ-ШКОЛИ-ВОЛОДИМИРА-АНТОНОВИЧА (date of access: 02.08.2021).


Comments:



Reviews of professional authors
Order by: 
Per page: 
 
  • There are no comments yet
Related topics
Rating
0 votes
Related Articles
«Мы могли бы ШАНТАЖИРОВАТЬ весь мир – и нам бы давали деньги на обслуживание». Тишина!! Занавес!! Украинская дипломатия испустила последний вздох. Думаете все? Ведь уже сказанного с лихвой хватит чтобы поставить под сомнение авторитет США, как мирового лидера. Итак, нардеп выразил уверенность, что встреча Байдена с Зеленским пройдет «на повышенных тонах», дескать Украина имеет на это право по итогам соглашения между США и Германией по СП-2.
Catalog: Разное 
3 days ago · From Naina Kravetz
Как нам без всякой мистики побеседовать с человеческой душой и узнать у нее тайны Мира.
Catalog: Философия 
4 days ago · From Олег Ермаков
ОПЫТ ВЕНГЕРСКИХ РЕФОРМ. К 100-ЛЕТИЮ СО ДНЯ РОЖДЕНИЯ ЯНОША КАДАРА
Catalog: История 
4 days ago · From Україна Онлайн
ЗАРУБЕЖНАЯ ИСТОРИОГРАФИЯ ГАБСБУРГСКОЙ МОНАРХИИ. XX - начало XXI века
Catalog: История 
4 days ago · From Україна Онлайн
СОВРЕМЕННЫЙ ЭКОНОМИЧЕСКИЙ КРИЗИС В ГРЕЦИИ И ГРЕКО-ГЕРМАНСКИЕ ОТНОШЕНИЯ
Catalog: История 
4 days ago · From Україна Онлайн
ИСТОРИЯ СОВЕТСКО-ВЕНГЕРСКИХ ОТНОШЕНИЙ В 1945-1989 годах
Catalog: История 
4 days ago · From Україна Онлайн
Х. Духхардт. МИР В ЕВРОПЕ РАННЕГО НОВОГО ВРЕМЕНИ. ИЗБРАННЫЕ ТРУДЫ 1979-2011
Catalog: История 
5 days ago · From Україна Онлайн
Превращаясь в пыль, литий неизбежно поднимается в воздух и отравляет все живое вокруг. Самое меньшее, чем грозит литиевая пыль – это слепота. Погибает рыба, питьевая вода становится непригодной для употребления. Кроме того вода является главным ресурсом для добычи лития. Ее катастрофические сокращение отмечают местные жители всех разрабатываемых месторождений.
Catalog: Экология 
6 days ago · From Naina Kravetz
БОЛГАРСКИЕ СЛУШАТЕЛИ АРТИЛЛЕРИЙСКОГО ОФИЦЕРСКОГО КЛАССА (1901-1914 годы)
Catalog: История 
6 days ago · From Україна Онлайн
ДИНАСТИЧЕСКАЯ ДИПЛОМАТИЯ В РОССИЙСКО-ФРАНЦУЗСКИХ ОТНОШЕНИЯХ 1856-1870 годов
Catalog: Право 
6 days ago · From Україна Онлайн

Actual publications:

Latest ARTICLES:

ELIBRARY.COM.UA is an Ukrainian library, repository of author's heritage and archive

Register & start to create your original collection of articles, books, research, biographies, photographs, files. It's convenient and free. Click here to register as an author. Share with the world your works!
IДЕЙНО-ПОЛIТИЧНI ТА МЕТОДОЛОГIЧНI ПОЗИЦIЇ КИЇВСЬКОЇ IСТОРИЧНОЇ ШКОЛИ ВОЛОДИМИРА АНТОНОВИЧА
 

Contacts
Watch out for new publications: News only: Chat for Authors:

About · News · For Advertisers · Donate to Libmonster

Ukraine Library ® All rights reserved.
2009-2021, ELIBRARY.COM.UA is a part of Libmonster, international library network (open map)
Keeping the heritage of Ukraine


LIBMONSTER NETWORK ONE WORLD - ONE LIBRARY

US-Great Britain Sweden Serbia
Russia Belarus Ukraine Kazakhstan Moldova Tajikistan Estonia Russia-2 Belarus-2

Create and store your author's collection at Libmonster: articles, books, studies. Libmonster will spread your heritage all over the world (through a network of branches, partner libraries, search engines, social networks). You will be able to share a link to your profile with colleagues, students, readers and other interested parties, in order to acquaint them with your copyright heritage. After registration at your disposal - more than 100 tools for creating your own author's collection. It is free: it was, it is and always will be.

Download app for smartphones