Автор: О. О. ЗАПЛОТИНСЬКА

Стаття присвячена проблемi iнтелектуального нонконформiзму в Українi в офiцiйному дискурсi - текстах преси, документах iдеологiчних вiддiлiв парти, дискусiях творчих спiлок 1960-1970-х pp. Автор, дослiджуючи, як влада сигналiзувала своє ставлення до явища нонконформiзму, розкриває процеси творення у 1960-1970-х pp. офiцiйного мiфу навколо творчої iнтелiгенцiї залежно вiд iдеологiчного контексту.

Полiтична мова певного iсторичного перiоду завжди формує звичний для сучасника словник, дискурс якого є результатом рефлексiй, поточних подiй, що їх переживають мовцi в актуальному iсторичному часi. Тому мова епохи, як парадигма бачення свiту, властива певнiй особистостi, групi чи соцiуму, або як особливе використання її для вираження стiйких психоiдеологiчних установок¹ , є матерiалом для глибокого i комплексного дослiдження конкретного iсторичного явища у сукупностi полiтико-iдеологiчних, соцiокультурних, лiнгвiстичних факторiв.

Серед значної кiлькостi дослiджень суспiльно-полiтичного та культурного розвитку українського суспiльства 1960-1970-х pp., проблем дисидентства, шiстдесятництва, масиву iсторичної, лiтературознавчої й мистецтвознавчої лiтератури досить мало праць, що стосуються безпосередньо дискурсивного аналiзу текстiв даного iсторичного промiжку часу. З-помiж низки дослiджень феноменiв офiцiйних та альтернативних дискурсiв (якi здебiльшого зосередженi на вивченнi епохи на макрорiвнi² ) варто вiдзначити монографiю О.Зарецького, в якiй автор, окрiм суто теоретичних аспектiв функцiонування офiцiйного й альтернативного дискурсiв, зосереджується на контекстуальних його аспектах - iдеологiчному та етнокультурному³ . Проте виникнення й iснування у лiтературно-мистецькому просторi 1960-1970-х pp. нонконформiзму породило не тiльки альтернативний дискурс, а й специфiчний офiцiйний - влада у вiдкритих публiкацiях чи обговореннях сигналiзувала про свої iнтереси та iдеологiчнi позицiї щодо того чи iншого культурного явища. Тому дискурсивний аналiз офiцiйних текстiв (газет, журналiв, обговорень i дискусiй у творчих спiлках), а також таємних на той час архiвних документiв 1960-1970-х pp. дає змогу реконструювати процеси творення офiцiйного мiфу навколо нонконформiстської творчої iнтелiгенцiї, механiзми "ґлорифiкацiї" й "демонiзацiї" нонконформiстiв залежно вiд iдеологiчного контексту.

Нонконформiзм у пресi 1960-1970-х pp.

XX з'їзд КПРС та суспiльно-полiтичнi змiни, що вiдбулися одразу пiсля нього викликали новi для радянського культурного життя явища. В лiтературне й мистецьке середовище ввiйшло молоде поколiння новаторiв-нонконформiстiв, яке активно сприйняло атмосферу змiн, переосмислення цiнностей як заклик до перебудови творчостi.

Здавалося б, нiчого радикально нового не вiдбувалося. Вiдхiд вiд принципiв соцреалiзму у художнiй сферi в кiнцi 1950-х та на початку 1960-х pp. був досить Помiрним, залучення попереднього художнього досвiду, тим бiльше, свiтової Мистецької спадщини, обмеженим. Але поява на сторiнках преси публiкацiй молодих письменникiв⁴ привернула увагу лiтературних критикiв (i не лише лiтературах) та читачiв. Ю.Ганжуров, вивчаючи українську перiодику часiв "хрущовської

Заплотинська Олена Олександрiвна - мол. наук, спiвроб. Iнституту iсторiї України НАНУ.

стр. 145

вiдлиги", вiдзначав сталу тенденцiю збiльшення у пресi "персонiфiкованих" рецензiй на твори молодих письменникiв, якi меншою мiрою хибували на декларативнi судження, вiдрiзнялися бiльшою конкретнiстю й глибиною лiтературознавчих дослiджень, мiстили думки про сутнiсть їх творчостi, що полягала у вiдступi вiд фальшi в зображеннi радянської дiйсностi⁵ .

Так, прозаїк В.Дрозд вiдзначався критиками за "сплав глибоких психологiчних характеристик з виразною формою", Є.Гуцало - за "хорошi вiдкриття в буденному життi", критики I.Дзюба та I.Свiтличний - за "змiстовнiсть, смiливiсть суджень, свiжiсть думок i поглядiв"⁶ , "молода поезiя" у цiлому - за "новi обрiї, нове бачення свiту"⁷ , "щедре засвоєння традицiй вiтчизняної й свiтової класики", "активну вольову напругу"⁸ тощо.

Iнформацiя про творчiсть молодих з'являлася найчастiше в контекстi дискусiй про новаторство. Саме воно, "iнакшiсть" були основною причиною, що викликала численнi обговорення. Автор статтi у "Вечiрньому Києвi" невеличким сюжетом надзвичайно влучно охарактеризував явище нової генерацiї митцiв: "На Хрещатику бiля книжкової розкладки - натовп. Жваво розбирають збiрочку молодого поета. Питаємо в жiнки, яка вже тримає в руках книжку: "Що, цiкаво пише?" - Вона знизує плечима: "В усякому разi, не так, як усi"⁹ ".

Новини про новаторiв з'являлися в пресi у супроводi як позитивних характеристик ("вiдхiд вiд трiскучих, псевдокрасивих вiршiв", "розрив iз канонiзованими прийомами", "своєрiднiсть пiдходу", "бажання вiдтворити новий свiт"¹⁰ , так i критичних: "аморальнi хвороби росту"¹¹ , "заумна мова", "нахил до вишуканостi", "абстрактнi асоцiацiї", якi, щоправда, на початку 1960-х pp. ще не мiстили вiдверто негативного змiсту й були радше дружнiми, анiж ворожими). Звичайно, експериментаторiв вiд лiтератури та мистецтва критикували, але м'яко, "по-батькiвськи", нiбито їх помилки були не iдеологiчного характеру (глибоко продуманi й умиснi), а лише механiчнi - просте переймання прийомiв письменникiв капiталiстичного свiту: "...Ми хочемо бачити наших молодих лiтераторiв, молодих марксистiв, а не просто наслiдувачiв Хемiнгуея, Белля, Ремарка"¹² .

Офiцiйно новаторство нiби i вiталось, але з окремими застереженнями та лише в рамках дозволеного методу художньої творчостi. Власне, до 1962 р. вiдверто негативнi реакцiї на творчiсть молодих одразу вважалися такими, що "не вiдзначаються переконливiстю, доброзичливiстю i квалiфiкованiстю"¹³ , або, як у випадку iз статтею М.Шеремета в "Лiтературнiй газетi", коли поетичнi новинки були названi "чотирикутним колесом - воно на вигляд оригiнальне, а поїдеш -душу розтрусиш"¹⁴ , викликали вiдверте заперечення¹⁵ . Так, заклики до "творчої скромностi" характеризувались як "орiєнтацiя на епiгонське животiння, творчий застiй", а причину заперечення новаторiв пояснювали опором "молодому, здоровому, талановитому" "сiрого", "посереднього", "художньо-iнертного"¹⁶ .

У характеристиках молодої генерацiї митцiв загалом переважали мало не поетичнi мотиви. Так, у головному iдеологiчному журналi "Коммунист" на початку 1960-х їх називали "загоном наймолодших", що "вже в перших своїх виступах вирiзнилися свiжим голосом, самобутнiстю i рiзноманiтнiстю iнтонацiй", "молодими паростками радянської лiтератури", що "активно утверджують нове, привнесене в наше життя XX i XXII з'їздами, в тому числi й рiшуче викриття всiх наслiдкiв культу особи"¹⁷ . Появу подiбних оцiнок та вiдносно м'якої й обережної критики iдеологiчних помилок¹⁸ на сторiнках цього журналу можна розцiнювати як реакцiю на публiкацiї захiдної преси про "сердитих молодих людей", що займають "критичнi позицiї" щодо радянської дiйсностi. Тому при характеристицi нового поколiння митцiв всiляко пiдкреслювалося, що, можливо, "на Заходi у молодих людей є всi пiдстави сердитися на тi суспiльнi вiдносини, в яких вони живуть", але "у нас цього не може бути. Для цього немає нiяких економiчних, соцiальних i полiтичних пiдстав"¹⁹ .

стр. 146

Рiзкий поворот у ставленнi до нонконформiстської творчої iнтелiгенцiї на сторiнках преси намiтився вже на початку 1963 p., пiсля зустрiчей партiйного керiвництва з творчою iнтелiгенцiєю 17 грудня 1962 р. Одразу значно поменшало суто лiтературо- й мистецтвознавчої критики на творчiсть молодих письменникiв i художникiв, натомiсть збiльшилася кiлькiсть "голосiв з народу". Майже цiлковита вiдсутнiсть професiйно написаних критичних матерiалiв, де б спецiалiстами аргументовано доводилися "вiдхилення", в яких звинувачувалися "модернiсти", пiдмiнялася примiтивно-лайливими характеристиками. Наприклад, автор одного такого вiдгуку нiяк не мiг втямити задуму художника I.Литовченка, втiленого у мозаїчному панно ресторану "Хрещатик". Йому (вчителю за фахом) "стало моторошно вiд таких картин". Автор iншого вiдгуку, особливо не пiклуючись про необхiднiсть iндивiдуального вирiшення теми у будь-якому творi мистецтва, стверджував: "Треба втратити рештки сумлiння, щоби переводити у мозаїку свої тоскнi недоноски, однi з яких повторюють абстракцiонiстськi шедеври, iншi - вiдтворюють мозаїчною смальтою паперовi аплiкацiї, що їх лiплять малята у дитсадках"²⁰ . Це був, очевидно, втомлений дорогою пасажир (йдеться саме про оформлення примiщення автовокзалу в Києвi художниками А.Рибачук та В.Мельниченком), звиклий довiряти тому, що пишеться у пресi, бiльше, нiж власному досвiду.

Метою газетних i журнальних публiкацiй такого типу було показати, що "негативнi" явища, якi побачив М. Хрущов на виставцi у Москвi, загалом для України не є поширеним явищем²¹ . Виокремлювалася група творчої iнтелiгенцiї переважно молодого поколiння, "iдейно непi д готов л єна", яка нiбито проявляє "безглузде "джентльменство" на шкоду принциповостi", не вмiючи гiдно протистояти "вiдвертiй брехливостi захiдних вояжерiв"²² . Перед читачами вони тепер поставали як "нестiйкi люди, якi пiймалися на гачок отруйного фарисейства", "люди посереднього обдарування, неглибокої освiти, позбавленi життєвого досвiду i полiтичного гарту"²³ , лiтератори та митцi, в творчостi яких "почали заявлятись настрої, чужi нашiй культурi"²⁴ . З часом образи доповнювалися й iншими характеристиками, почерпнутими, очевидно, з газетних шпальт 1930-х pp. "Вони знову виповзають на поверхню, - зазначалося у газетi "Комсомольское знамя", - нахабно, самовпевнено, претензiйно. Вони вiдростили борiдки, деякi придбали пенсне в золотiй оправi, а колiр шкiри на їх обличчях набув загадково блiдого вiдтiнку"²⁵ . Так, наприкiнцi 1960-х pp., подiбно до того, як у 1930-х пропагандою вимальовувався негативний образ iнтелiгента -художника, письменника чи науковця, який веде мало не паразитичний спосiб життя i, користуючись працею народу, чи то вiд ледарства, чи вiд надмiру ситого життя або вiд незрозумiлого потягу до слави будь-яким шляхом²⁶ стає в опозицiю.

Формування такого образу легко прослiдкувати на прикладi публiкацiй про критика I.Дзюбу, що користувався особливою популярнiстю у другiй половинi 1960-х pp. Попри той факт, що вiн був однiєю з ключових особистостей iнтелектуального нонконформiзму й неодноразово привертав до себе увагу партiйних функцiонерiв, безпосередньою причиною нової хвилi цькувань стала поява у виданнях української дiаспори помилкової iнформацiї про арешт IДзюби та його ув'язнення в 1966 р.²⁷ Пiсля безрезультатних "виховних" розмов з критиком i його вiдмови написати гнiвну вiдповiдь "буржуазним нацiоналiстам" й явного небажання застосовувати до I.Дзюби репресивних заходiв через можливiсть мiжнародного розголосу властi вдалися до iншого способу. У серпнi - вереснi 1969 р. виходять одразу двi статтi: перша - в "Лiтературнiй Українi" за пiдписом Л.Дмитерка²⁸ , наступна - у газетi "Молодь України"²⁹ за пiдписом групи письменникiв та комсомольських журналiстiв. У ЦК ЛКСМУ вирiшили, що оскiльки бiльшiсть своїх виступiв I.Дзюба розраховує на молодь, то й сказати своє слово про критика i його полiтичнi позицiї повиннi саме молодi письменники та журналiсти (були такi, що й вiдмовилися поставити пiдпис, - Чайковський та Близнець, правда,

стр. 147

одразу постало питання про можливiсть їх подальшого перебування на керiвних посадах)³⁰ .

Пiсля змалювання зловiсного фону ("каламутнi хвилi антирадянських передач", "емiгрантськi нацiоналiстичнi смiтники"), що символiзував "злиденне i безрадiсне" перебування частини українцiв у дiаспорi, й щасливого життя в Спiлцi письменникiв УРСР, урочистого пленуму ЦК ЛКСМУ, присвяченого 50-рiччю комсомолу України, автор однiєї iз статей Л.Дмитерко, не вдаючись до глибокого аналiзу причин, показав "падiння" I.Дзюби, "вiддалення його вiд розумiння нацiонального питання" та його "дезертирство" з рядiв чесних радянських громадян³¹ .

Якщо "Лiтературна Україна" не була газетою широких мас, а здебiльшого iнтелiгенцiї й тексти промов iдеологiчних працiвникiв iз приводу "вiдхилень", якi хоч i виходили мiльйонними тиражами³² , але залишали байдужим пересiчного читача, то на такий випадок iснували бiльш популярнi та улюбленi у "народi" часописи. На Українi таким виданням був сатиричний журнал "Перець" - тиражний рекордсмен серед українських часописiв. Й якщо в мiстах бiльше читали московський "Крокодил", то у мiстечках та селах України "стосик зачитаних "Перцiв", як i газета "Сiльськi вiстi", був невiд'ємною частиною хатнього iнтер'єру"³³ . Саме цей журнал був використаний для критики I.Дзюби. Автор статтi (Осадчий В. - очевидно, псевдонiм) змалював таку собi iдилiчну картину, як одягнений "по останнiй модi", "чубатий i вкрай не вдячний за все" I.Дзюба щоранку повз київськi каштани крокує до Академiї наук. Змальовувався образ невдоволеного молодика, якому "не подобається метод соцреалiзму", котрого "не влаштовує наш радянський спосiб життя", приправлений не зовсiм лiтературними "перлами" на зразок: "капосне жабеня", "недоумок", "носа почав копилити". Дiсталося й "лихим жабам чорноротим", i "зачуханим нацiоналiстичним часописам, що квацають на покидьковому паперi смердючi опуси та дописи". А щоб читач не сумнiвався в тому, що Дзюба заслуговує й жорсткiшого покарання, автор поряд з прiзвищем критика ввiв прiзвища Петлюри, Бандери, а з останнiми особливо церемонитися не слiд. У свiдомостi масового читача, в якого пiдстав не вiрити улюбленому журналу, де так влучно висмiювалися рiзнi негативнi явища, що так чи iнакше торкалися кожного, - хабарництво, алкоголiзм, бюрократiя, не було, мав вiдкластися доволi непривабливий образ I.Дзюби i йому подiбних³⁴ .

Але чи завжди цей прийом спрацьовував та чи мiг вiн спрацьовувати у 1960-х pp.?

Картину сприйняття населенням розгрому виставки в "Манежi" й робiт художникiв-нонконформiстiв продемонстрував на основi опитувань Ю.Аксютiн. Провiвши анкетування у 1998-1999 pp. сучасникiв подiй 1962-1963 pp., дослiдник зробив висновок, що в стосунках "влада - iнтелiгенцiя" судження роздiлилися порiвну³⁵ . Частина населення була на сторонi молодих художникiв, подiляючи їх прагнення на творче самовизначення, iнша - подiляла офiцiйний погляд на даний конфлiкт. Проте процент тих, хто мiг висловити хоча б якесь ставлення до виставки, не сягав навiть половини опитаних. Звичайно, це можна пояснити вiддаленiстю в часi подiї, що була темою анкетування, з iншого боку, - значна частина населення питаннями мистецького життя цiкавилася дуже мало. Однак, користуючись даним опитуванням, можна також припустити, що певна частина радянських громадян усе ж "фiльтрувала" офiцiйнi тексти. Це пiдтверджується i архiвними документами. Так, у доповiднiй записцi ЦК КПУ за 1972 р. повiдомлялося про "окремих представникiв iнтелiгенцiї", якi "розглядають публiкацiю в республiканськiй пресi матерiалiв, що викривають пiдступнiсть українських нацiоналiстiв, як звичайний пропагандистський спектакль"³⁶ .

Для перiоду 1966-1969 pp. характерне збiльшення кiлькостi критичних матерiалiв, якi продукувалися не на основi лiтературної цiнностi твору, а залежно вiд ступеня "покаяння" автора пiсля "виховних" заходiв. Так, в опублiкованiй

стр. 148

у травневому номерi журналу "Вiтчизна" за 1969 р. поемi I.Драча "Початок Уiтмена" критик В. Брюгген писав про "народження нового поета". Такий висновок вiн зробив на основi того, що у цьому творi "вже не знайдемо слiв-загадок, якi терзають безсилу уяву читача", а весь попереднiй лiтературний досвiд I.Драча з легкої руки критика названо "дитячим одягом поета"³⁷ . Подiбний досвiд пiсля прийняття 7 сiчня 1969 р. постанови секретарiату ЦК КПРС "Про пiдвищення вiдповiдальностi керiвникiв органiв преси, радiо, телебачення, кiнематографiї, установ культури й мистецтва за iдейно-полiтичний рiвень матерiалiв, що друкуються, та репертуару" стане характерним для 1970-х pp., коли поява творiв i рецензiй на них або окремим виданням, або на сторiнках журналiв чи газет стане наслiдком компромiсу письменника з владою чи якогось щасливого випадку³⁸ .

Нонконформiзм у дискусiях творчих спiлок 1960-х pp.

Аналiз архiвних документiв творчих спiлок й iдеологiчного вiддiлу ЦК КПУ дає бiльш широку картину внутрiшнiх лiтературно-мистецьких дискусiй iз приводу нонконформiстських пошукiв молодої генерацiї митцiв.

Сприйняття нонконформiзму молодих у 1960-х pp. було рiзним - вiд повного неприйняття до спроб зрозумiти творчi пошуки письменникiв та художникiв їхнiми старшими колегами. Оскiльки поява нонконформiстської молодi найперше була помiтна в лiтературнiй сферi, то i найбiльше дискусiй точилося саме у Спiлцi письменникiв України.

Так, 10 листопада 1961 р. в СП УРСР вiдбулося спiльне засiдання секцiї критики й поезiї, присвячене обговоренню творчостi молодих. Л.Новиченко вiдзначив, що останнє ще кiлька рокiв тому не могло вiдбутися з тiєї простої причини, що бiльшiсть книг були "поетично-грамотними" та "благообразними" i не давали приводу до дискусiї³⁹ . Загалом, незважаючи на незначнi зауваження декого з письменникiв про "надуманiсть" поезiї, "неприроднi метафори" й "незрозумiлiсть"⁴⁰ , Спiлка письменникiв з цiкавiстю сприйняла нове поповнення: "Молодь, що з'явилась, є цiкавим явищем"⁴¹ ; "молодi поети - люди значної культури"⁴² тощо.

П.Воронько, вiтаючи молодих письменникiв на засiданнi III пленуму правлiння СП УРСР у сiчнi 1962 p., сказав: "Я думаю, що бiльшiсть на це (творчiсть молодих письменникiв - З.О.) дивиться так: прекрасно, що появилися люди з свiжими, хорошими голосами, розумнi, добре пiдготовленi в лiтературному вiдношеннi". Що ж до так званої "несхожостi" поет, як i бiльшiсть його колег, був упевнений у тому, що "з часом все це виправиться"⁴³ .

Спiлка художникiв України на появу творчої молодi реагувала стриманiше. У "Довiдцi про розвиток українського образотворчого мистецтва за перiод з 1951 по 1960 рiк" мiститься iнформацiя, що "поряд iз справжнiми картинами на теми "вiчної дружби" (написання такої картини було свiдченням вiдданостi художника офiцiйнiй системi цiнностей, хоча б зовнiшньої) в частини молодих художникiв проявилась тенденцiя до "захоплення модернiстичними теорiями"⁴⁴ . У дискусiях про новаторiв переважали характеристики: "Натуралiзм, як i формалiзм, є ворожими радянським мистецьким методам", "пасивне ставлення до сучасностi"⁴⁵ тощо. Проте в СХ УРСР також iснувала, щоправда, значно менша, нiж у Спiлцi письменникiв, пiдтримка молодих новаторiв. Так, I.Врона на творчiй бесiдi з питань образотворчого мистецтва 9 квiтня 1962 p., високо оцiнивши дерзання й смiливiсть творчої молодi, закликав Спiлку її "всiляко стимулювати i вiтати, а не затискувати, гримаючи на художника, залякуючи буржуазними впливами"⁴⁶ .

Варто зазначити, що однiєю з проблем, тiсно пов'язаних iз зародженням нонконформiзму та безпосередньо ставленням старшого поколiння до цього явища, був так званий "конфлiкт поколiнь". I те, як ревно представники лiтературно-мистецького iстеблiшменту вiдхрещувалися вiд наявностi в спiлках такої

стр. 149

проблеми (визнання конфлiкту неминуче означало поразку творчого методу, який представляли досвiдченi митцi), є ще одним доказом явного нерозумiння старшим поколiнням молодшого на ґрунтi його творчого новаторства й громадянської позицiї. Та й молодi лiтератори i художники не приховували свого "суворого ставлення" до попередникiв, яким, за висловом I.Драча, "у недавньому минулому ампутували то серце, то голову i якi радi дихнути тепер на повнi груди, та грудна клiтка не дозволяє"⁴⁷ . Цим вiн пояснював i виправдовував орiєнтацiю своїх колег на мистецький спадок захiдної культури, а не iснуючої, радянської, натякаючи на колишню нещирiсть та тогочасну обережнiсть старших товаришiв.

Спектр причин появи нової генерацiї творчої молодi й непорозумiння мiж поколiннями був досить широким - вiд звинувачень на адресу "буржуазної культури" до вдумливого аналiзу суспiльно-полiтичних процесiв у країнi пiсля XX з'їзду КПРС. Дискурсивний аналiз текстiв обговорень i творчих дискусiй у спiлках письменникiв та художникiв дозволяє виокремити три основних групи зазначених причин. Перша - нонконформiзм розглядався як цiлком закономiрне явище в радянськiй лiтературi й мистецтвi: "Прилив молодих сил - своєрiдна реакцiя в лiтературному життi на те знаменне i визначальне, що йде у нас пiд знаком XX з'їзду КПРС"⁴⁸ . Друга - сприйняття захiдної культури й надмiрна свобода письменникiв i художникiв. Так, на VI пленумi СХ УРСР (20 жовтня 1960 р.) прозвучав закид про "естетський характер робiт" деяких художникiв та про те, що це "зло" з'явилося пiсля сприйняття молоддю захiдної культури⁴⁹ . Художник Писаренко Л.О. (будучи твердо переконаним, що можливiсть вiльного "винаходження" не може видаватися за мистецтво) на партiйному зiбраннi членiв Спiлки художникiв 22 червня I960 р. заявив, що новаторство молодих митцiв має наслiдком не що iнше, як "аполiтичнiсть i вiдiрванiсть вiд колективу"⁵⁰ . Третя - суперечностi у вихованнi молодi, що проявилися пiсля XX з'їзду. Так, Д.Павличко, роздумуючи над творчими проблемами останньої, на III пленумi правлiння СП УРСР висловив думку про те, що причинами появи "розчарованої, песимiстично настроєної молодi" (яку для письменникiв уособлювали I.Драч, I.Дзюба, С.Гуцало й iн.) стали не впливи буржуазної культури та "ходiння в вузьких штанах", а неправильне виховання. "Що знає молодь про ту землю, на якiй вона живе?", - ставив вiн запитання й сам же на нього вiдповiдав: "Майже нiчого не знає... Молодi письменники позбавленi можливостi прочитати, зокрема, раннього В.Винниченка, тодi як твори I.Бунiна i Б.Пастернака з'являються у продажу i користуються постiйним попитом. Чи не зневага це до самих себе?"⁵¹ . Схожi запитання ставив перед художниками й мистецтвознавцями I.Врона, вiдстоюючи необхiднiсть знайомити молодь iз творчiстю всесвiтньо вiдомого монументалiста М.Бойчука⁵² . Г.Яблонська запропонувала органiзувати виставку для молодих митцiв i дискусiю про їх творчiсть⁵³ .

Пiдтримка молодих митцiв їх старшими колегами була не тiльки словесною. Iдеологiчний вiддiл ЦК КПУ був занепокоєний такими художниками старшого поколiння, як Г.Яблонська, Г.Мелiхов, С.Григор'єв, котрi "багато зробили в свiй час, але зараз вiдiйшли вiд життя, замкнулися у своїй творчостi, обмежили її пошуками форми на шкоду проблематицi та змiсту"⁵⁴ . Г.Яблонська (яка "вiдiйшла вiд творiв узагальнюючого епiчного звучання") звинувачувалася в тому, що "стала натхненником формалiстичних пошукiв не тiльки серед певної частини молодi, але i деяких художникiв середнього поколiння"⁵⁵ .

У 1962 р. поблажливе ставлення до представникiв молодої генерацiї лiтературно-мистецького нонконформiзму почало змiнюватися. В доповiднiй записцi ЦК КПУ "Про стан справ у Спiлцi художникiв України" вiд 21 листопада 1962 р. повiдомлялося про молодих митцiв Києва, якi у своїй творчостi "схильнi до новаторства, а насправдi займаються формотворчiстю"⁵⁶ . Очевидним ставало, що поняття "новатор, новаторство" в офiцiйному дискурсi набувало нового, негатив-

стр. 150

ного вiдтiнку й вважалося наслiдком "недостатньої теоретичної пiдготовки i iдейної загартованостi" та "повторенням формалiстичних засобiв, що мали мiсце у мистецтвi 20-х рокiв", або абстракцiонiзму⁵⁷ . Радянське мистецтво дедалi частiше протиставлялося "псевдоноваторству, модернiстичному штукарству, занепадницькому буржуазному модернiзму, мiщанству"⁵⁸ .

Пiсля розгрому М.Хрущовим виставки в Манежi 2 грудня 1962 р. й зустрiчей партiйного керiвництва з творчою iнтелiгенцiєю тон дискусiй в Українi навколо нонконформiстiв набув гострого полiтико-iдеологiчного забарвлення. Такий поворот у культурнiй полiтицi був викликаний представниками консервативних сил у ЦК КПУ i творчих спiлках, незадоволених реформаторськими тенденцiями, зокрема в сферi культури. Дивна зацiкавленiсть генерального секретаря виставкою у Манежi (який за рiк до останньої там же заявив, що нiчого в живопису не розумiє й розбиратися в мистецтвi - справа самих художникiв та спецiалiстiв) не була випадковою. Безпосереднiми органiзаторами перегляду виставки абстракцiонiстiв стали секретар ЦК КПРС М.Суслов i перший секретар СХ РРФСР В.Сєров. Розглядаючи її, спочатку М.Хрущов особливої негативної реакцiї на модернiстськi твори не виявляв, аж поки за справу не взялися В.Сєров, почавши жонглювати якимись астрономiчними сумами щодо вартостi полотен (а насправдi, купленими за безцiнь), та М.Суслов, розвиваючи тему "мазнi" та "потвор, яких навмисно малюють художники", того, що потрiбно i що не потрiбно радянському народу⁵⁹ . Хоча на кiнець 1962 р. останнiй був вiдсторонений вiд керiвництва iдеологiчною комiсiєю, його роль в органiзацiї цькування письменникiв та художникiв i формуваннi вiдповiдного дискурсу у пресi була чи не найбiльшою.

Бурхлива реакцiя М.Хрущова викликала ряд зустрiчей керiвництва партiї з художньою iнтелiгенцiєю (17 грудня 1962 р. i 2-8 березня 1963 p.). Республiканська нарада з творчою iнтелiгенцiєю) 8-9 квiтня 1963 р. остаточно, згiдно з новою культурно-полiтичною лiнiєю, розставила акценти над проблемою новаторства й експериментаторства у творчостi молодих художникiв та письменникiв.

Основною подiєю зустрiчi стала доповiдь секретаря ЦК КПУ А.Д.Скаби, побудована на протиставленнi дихотомiй "темрява - свiтло". "Свiтле мистецтво соцреалiзму" протиставлялося "брудним прийомам деяких лiтераторiв i митцiв"⁶⁰ . Радянська культура в цiлому та лiтература й мистецтво зокрема у доповiдi супроводжувалася набором епiтетiв та характеристик: "принцип соцреалiзму", "iдейна чистота лiтератури", "партiйнiсть", марксистсько-ленiнська позицiя", "твори, що несуть радiсть", "життєстверджуючi комунiстичнi iдеї", "безмежна вiдданiсть Комунiстичнiй партiї i радянському народовi", "твори, що випромiнюють життєдайну силу i змiцнюють вiру трудящих усього свiту в щасливе майбутнє", "всебiчний розвиток творчих iндивiдуальностей", "вiдтворення героїки комунiстичного будiвництва", "правдиве вiдображення комунiстичних вiдносин у суспiльствi". На противагу "свiтлому" в лiтературно-мистецькому життi протиставлялася темна сторона культурного життя: бажання декого "у вузьких обивательських цiлях використати оздоровлення в країнi пiсля XX з'їзду партiї", "вилити вiдро дьогтю у скарбницю соцiалiстичної культури", "споглядання дiйсностi через чорнi окуляри", "копирсання на задвiрках i витягування на свiт божий того, що вiдкидається нами з шляху поступу", "замазування дьогтем". Новаторство в доповiдi оголошувалось "iдеологiчною диверсiєю", а новатори називалися людьми, що "спотикаються i збиваються з ноги, пiдслiпкувато споглядають титанiчну творчу дiяльнiсть нашого суспiльства", авторами, якi "спираються на ходулi критиканства", "загрузли в трясовинi формалiзму, бездушних абстракцiй". Твори новаторiв -"безпросвiтна убогiсть, безвiр'я у свiй народ"⁶¹ .

Характерна доповiдь не тiльки протиставленням "темного свiтлому", а й вiдсутнiстю вiдверто негативної персонiфiкованої критики молодих новаторiв.

стр. 151

Визнавалося, що "молодь принесла немало хорошого, свiжого, вона оновлює образнi засоби, розширює тематику художньої творчостi", "твори її iнтелектуально наснаженi", "останнiй притаманне почуття новаторства", новобранцi мистецьких загонiв не можуть нас не радувати", "поетичнi збiрки В.Коломiйця, В.Коротича, В.Симоненка пройнятi мажорними життєстверджуючими акордами, наснаженi любов'ю до партiї i народу", "своїми кращими вiршами Л.Костенко, I.Драч, М.Вiнграновський оспiвують велич трудових звершень нашого сучасника"⁶² . Тих, хто найбiльше "провинився", А.Д.Скаба назвав "псевдоноваторами": "Не кажу формалiсти*, щоб не прилип до них цей ярлик, а вони - люди не безнадiйнi"⁶³ . Перерахування в загальних словах помилок молодих ("надмiрне захоплення формальними пошуками на шкоду глибинi i доступностi змiсту", "нiгiлiстичне ставлення до реалiстичних традицiй вiтчизняного мистецтва") могло свiдчити або про вiдсутнiсть важких прорахункiв в iдеологiчному життi, або про бажання показати все таким чином, що масштаби iнакодумства не такi вже й значнi, а так званi "новатори" - всього лише "блукаючi душi", котрi збилися зi шляху "революцiйних традицiй" на манiвцi "буржуазної iдеологiї". Останнє було вiдповiддю "емiгрантським нацiоналiстичним колам", якi нiбито "приписують" деяким молодим поетам "опозицiйнiсть до радянської дiйсностi" чи, "посилаючись на їх твори, пiдтверджують тезу про нежиттєвiсть методу соцреалiзму"⁶⁴ .

В творчих спiлках, а особливо партiйних комiтетах останнiх запанувало очiкування наступних крокiв новаторiв, вiд яких мало залежати надалi їх майбутнє. Щире каяття у виглядi "робiтничого" оповiдання чи вiрша i - безперешкодна публiкацiя, поїздки за кордон тощо, в iншому разi - багаторiчне та часто безплiдне оббивання порогiв видавництв зi своїми збiрками або квартирнi виставки й животiння за вiдсутностi якихось легалiзованих прибуткiв.

Згодом, починаючи з 1964 p., нонконформiстська творча iнтелiгенцiя, якiй "принципова партiйна критика та iдейно-виховна робота парторганiзацiй" не допомогли зрозумiти "хибнiсть" своїх лiтературних позицiй, стала об'єктом бiльш жорсткої й здебiльшого персонiфiкованої критики. Зокрема В.Некрасов переслiдувався за абсурдний iз точки зору сучасної людини "грiх" - перебування "осторонь лiтературно-громадського життя республiки"⁶⁵ , I.Драч звинувачувався у "перебуваннi в полонi формалiстичних шукань", а I.Дзюба - за "нацiоналiстичнi збочення"⁶⁶ , художники-монументалiсти - за "серйознi iдейно-художнi зриви"⁶⁷ . На засiданнях партiйних комiтетiв творчих спiлок, ЦК ЛКСМУ, iдеологiчному вiддiлi ЦК КПУ дедалi частiше розглядалися твори i поведiнка молодих авторiв на предмет їх лояльностi та iдеологiчної вiрностi справi Комунiстичної партiї.

Певний прорив вiльної думки вiдбувся на V з'їздi СП УРСР, коли О.Гончар, натякаючи на гонiння нонконформiстської молодi, репресiї й заборону друкуватися, вiдкрито заявив, що "не можна засуджувати митця лише за те, що його творча iндивiдуальнiсть схильна виявляти себе в асоцiативних художнiх структурах"⁶⁸ . Адже для розвинутої лiтератури цiлком природно, що у нiй взаємодiють рiзнi художнi напрямки, уподобання i стильовi течiї, естетичнi захоплення. Вiдповiдаючи на звинувачення в "штучностi" новаторських пошукiв, письменник наголосив, "що всi новi художнi прийоми - не штучно вигаданi. Вони з'являються як природний, може, навiть iнтуїтивний вияв творчої iндивiдуальностi митця, його темпераменту, свiтовiдчуття..."⁶⁹ . Виступ голови Спiлки письменникiв був чи не останнiм вiдголосом вiльних дискусiй про новаторство. Надалi ця тема була закрита, оскiльки панiвною стала концепцiя, розвинута партiйними iдеологами про "антирадянську дiяльнiсть" (пiсля переходу частини творчої iнтелiгенцiї до активного правозахисту) та в зв'язку з цим "художню недосконалiсть, формалiстичне штукарство"⁷⁰ будь-яких новаторських пошукiв.

* Формалiзм - збiрний термiн, яким радянськi iдеологи користувалися для характеристики мистецьких напрямкiв XX cm. Уживався з украй негативним значенням.

стр. 152

Нонконформiзм у дискурсi 1970-х pp.

На початку 1970-х pp. знову розгорiлася дискусiя в творчих спiлках (особливо у СХ УРСР) iз приводу так званого "iнтелектуального" мистецтва i його представникiв. Якщо, звичайно, дискусiєю можна назвати поодинокi, здебiльшого особистiснi рефлексiї окремих дiячiв культури на процеси, що незалежно вiд них розвивалися в мистецтвi. Нiяких подiбних до тих обговорень, що проводилися на початку 1960-х pp. на сторiнках преси або у творчих спiлках, на публiку не виносилися. Нонконформiзм став явищем, яке вiдверто iгнорували, проголошуючи дифiрамби на користь "небаченого до цього часу розвитку радянського мистецтва". Але й опiр соцреалiзму мiцнiшав, проникаючи через всi можливi шпарини до глядача, читача чи слухача.

Словеснi виступи 1970-х pp. щодо нонконформiзму вiдзначалися переважанням вiдверто ворожих, войовничих характеристик. Вiн вiдтепер квалiфiкувався як "стилiзаторство", "невизначенiсть iдейної позицiї", "невиразнiсть", "строкатi барви", "незрiлiсть задумiв, пасивнiсть", з якими треба вести "принципову боротьбу", "посилити виховну роботу"⁷¹ . Мистецтво, що пропонували "цi iнтелектуали", проголошувалося таким, що "своєю одноплановiстю та схематизмом здатне пробудити у глядача лише нудьгу, а не натхнення"⁷² , а теорiї, якi вони пропагували (не без допомоги "буржуазної пропаганди", звичайно), - "реалiзм без берегiв", "дегероїзацiя", "деiдеологiзацiя", - "болотом безiдейної формотворчостi"⁷³ . Альтернативних суджень не висловлювалося. Хiба що обережнi. Мовляв, "суб'єктивiзм деяких керiвникiв Мiнiстерства культури i СХ УРСР примушує художникiв бути обережними, рiвними, однаковими, "прохiдними". Це призводило до нiвелювання таланту, байдужостi, iнертностi - "звiдси iде манiрнiсть", бо "молодi люди кидаються то до одного джерела, то до другого"⁷⁴ . Практично на цьому дискусiї про нонконформiстську молодь припинилися. Та й, власне, це було закономiрно, бо пiсля прийняття постанови ЦК КПУ "Про роботу творчих спiлок по вихованню молодих лiтераторiв i митцiв" (грудень 1971 р.) та постанов ЦК КПРС "Про лiтературно-художню критику" (21 сiчня 1972 р.) й "Про роботу з творчою молоддю" (21 жовтня 1976 p.), активного залучення молодих митцiв до теоретичного навчання в системi партiйної освiти⁷⁵ передбачалося, що будь-якi прояви "формалiзму" повиннi зникнути, а якщо нi - то можна їх не помiчати та не говорити про них уголос, а зробити так, що цi явища не будуть помiтнi й iншим. Особливо пiсля появи нового жанру рецензiй - "закритих", коли твори, що не вписувалися в iдеологiчний контекст, просто не потрапляли до читача навiть опосередкованим способом, через критичну рецензiю. Тому i висловлювання про iнакодумство у мистецтвi та лiтературi завуальовувалися формулюваннями на зразок: "Окремi твори одеських i львiвських майстрiв продемонстрували небажання вiдгукнутись на актуальнi проблеми сучасностi"⁷⁶ .

У Спiлцi письменникiв УРСР лiтературний нонконформiзм, яким означилися 1960-тi pp., шiстдесятництво, оголосили "лихоманкою, яку свого часу намагалася внести певна група, що її очолював I.Дзюба", "неправильним курсом у лiтературi"⁷⁷ , а боротьбу з будь-якими проявами нонконформiзму називали "великою роботою" "по оздоровленню громадської атмосфери" в творчих спiлках.

"Популярними" у 1970-х pp. стали висловлювання офiцiйного дискурсу: "iдейна, iдеологiчна боротьба", "iдеологiчний фронт", "iдейний розгром", якi мали вiдображати мiлiтаризованiсть суспiльної свiдомостi та войовничий характер радянської iдеологiї, що вiдчувала себе в станi постiйної вiйни як iз зовнiшнiми "агентами" буржуазної культури, так i з "внутрiшнiми", "iдейно-нестiйкими" елементами.

Отже, численнi обговорення на сторiнках української радянської преси й У творчих органiзацiях нонконформiстської лiтературно-мистецької iнтелiгенцiї свiдчать про неабиякий резонанс цього явища в українському iнтелектуальному просторi.

стр. 153

Спостереження за динамiкою процесiв в iдеологiчнiй сферi 1960-х pp. дає змогу зробити висновок про двоїстiсть характеру офiцiйного дискурсу. З одного боку, офiцiйна дискусiя 1960-х pp. вiдображала курс партiйної полiтики щодо нових явищ у лiтературi та мистецтвi й рефлексiї з приводу боротьби з "iдеологiчними помилками" окремих представникiв iнтелiгенцiї, тобто була вiддзеркаленням позицiй iдеологiчного iстеблiшменту. А з iншого, - офiцiйний дискурс сам безпосередньо впливав на формування iдеологiчної лiнiї.

Це легко прослiдкувати, визначивши "критичнi точки" для нонконформiзму в 1960-1970-х pp.: 1962 p. - розгром виставки у Манежi та зустрiчi з творчою iнтелiгенцiєю, "театральнi" виступи М.Хрущова, Л.Iльїчова й республiканських керiвникiв проти формалiстiв; 1965-1966 pp. - арешти серед нонконформiстської iнтелiгенцiї, 1968-1969 pp. - посилення iдеологiчної боротьби пiсля чехословацьких подiй, продукування великої кiлькостi iдеологiчних постанов i майже повне обмеження можливостей для вiльної творчостi - своєрiдний трамплiн до наступної акцiї - репресiй 1972 р. Кожний iз перiодiв зi своїм полiтико-iдеологiчним пiдтекстом формував певний дискурс (тексти промов, постанов ЦК КПРС та ЦК КПУ, матерiали з'їздiв), який спрямовувався в "маси". У свою чергу вiдбувалася зворотна реакцiя - "маси", вiдгукнувшись на офiцiйний дискурс, формували на його основi свiй власний - зокрема кампанiї листiв простих робiтникiв, якi обурювалися "формалiстичними писаннями" нонконформiстiв-новаторiв. "Голос народу" i численнi рiзного ґатунку публiкацiї в пресi, починаючи вiд районної, закiнчуючи центральною, спровокованi "генеральною лiнiєю", легiтимiзували подальшi, бiльш жорсткi кроки щодо iнтелектуального нонконформiзму.

Так, якщо офiцiйний дискурс початку 1960-х pp. - це в основному позитивнi рецензiї й захопленi вiдгуки на творчiсть молодих письменникiв та художникiв, конструктивнi дискусiї, то у 1962-1963-х тональнiсть його рiзко змiнюється. Професiйнi пiдходи до лiтературної й мистецької критики пiдмiнюються набором iдеологiчних клiше i прийомами, характерними для "ждановщини" або практики 1930-х pp. ("коли людей розстрiлювали на газетних та журнальних шпальтах", а характеристики використовувалися такi, що, за висловом журналiстiв В.Скочок, В.Чорновола й Л.Шереметєва, "якщо двом бабам, якi лаються за межу, забракне висловiв, вони можуть смiливо збагачувати свiй лексикон, передплативши "-Перець" або "Лiтературну Україну"⁷⁸ ).

Характерним для дискурсивної практики 1960-х pp. є паралельне функцiонування двох термiнiв, що застосовувалися до нонконформiстiв, - "псевдоноватори" i "формалiсти". Останнiй вживався, як правило, "анонiмно" та виконував функцiю своєрiдного арго для висловлення крайнього незадоволення нонконформiстською творчiстю й поведiнкою митцiв. "Формалiстичнi твори", "формалiстичнi шукання" - таке непряме застосування термiна, що офiцiйно вживався для характеристики "буржуазної" культури, мав певне полiтико-iдеологiчне забарвлення. Натомiсть "псевдоноватори" звучало якщо не по-батькiвськи доброзичливо, то, принаймнi, давало можливiсть визнати свої "помилки".

Починаючи з 1963 p., творчi дискусiї у спiлках iз приводу нонконформiстiв стають дедалi бiльшою рiдкiстю, а висловлювання з приводу їх "вiдхилень" набувають безапеляцiйного тону. Лiтературно-мистецька критика втрачає характер професiйної, стаючи "образливо-особистiсною" (як правило, визначнi письменники i художники уникали "поливання брудом" молодих, цим професiйно займалися тi, за висловом В.Коротича, "кому зараз стало дуже погано жити, хто зрозумiв, що на одному ура-патрiотизмi далеко не поїдеш"⁷⁹ ).

Офiцiйнi тексти другої половини 1960-х pp. вiдображали повернення консервативних тенденцiй у полiтичному й культурному життi країни. В пресi запанувала нав'язлива риторика про боротьбу з формалiзмом та формалiстами з нацiона-

стр. 154

лiстичним вiдтiнком. Представники лiтературно-мистецького нонконформiзму поставали в офiцiйному дискурсi кiнця 1960-х pp. втiленням чи не найбiльшого для радянського суспiльства зла. А оскiльки преса для бiльшостi населення була не тiльки основним джерелом iнформацiї про полiтичнi, мiжнароднi, культурнi процеси, а водночас могутнiм засобом впливу на суспiльну свiдомiсть, тому так активно саме в нiй формувався негативний образ мистецької iнтелiгенцiї, особливо тiєї, що прагнула новаторських пiдходiв у творчостi.

У 1970-х pp. поняття "новатори" набуває вiдверто негативного вiдтiнку, використовуючись для означення iнтелiгенцiї, яку "iмперiалiстичному Заходу" вдалося збити з "вiрних" iдеологiчних позицiй. А надалi майже повнiстю виходить iз ужитку, що пояснюється не стiльки зникненням нонконформiстських явищ, скiльки бажанням приховати їх вiд громадськостi, яка у 1970-х pp. реагувала лише на розкритиковану продукцiю, сподiваючись знайти альтернативу соцреалiстичним лiтературi й мистецтву.

-----

¹ Культура и культурология: Словарь. - М., 2003. - С. 297.

² Зокрема Вайль П., Генис А. 60-е. Мир советского человека. - М., 2001. - 368 с; Виленский Ю. Виктор Некрасов. Портрет жизни. - К., 2001. - 288 с; Горинь Б. Опанас Заливаха. Вибiр шляху. - К., 1995. - 24 с; Жулинський М. Українська iнтелiгенцiя перiоду Хрущовської "вiдлиги" // Початок десталiнiзацiї в Українi (до 40-рiччя закритої доповiдi М. Хрущова на XX з'їздi КПРС): Матерiали "круглого" столу. - К., 1997. - С. 19-35; Iльницький М. Драма без катарсису: Сторiнки iсторiї лiтературного життя Львова другої половини XX столiття. Кн.2. - Л., 2003. - 256 с; Касьянов Г..В. Незгоднi: українська iнтелiгенцiя в русi опору 1960-80-х рокiв. - К., 1995. - 224 с; Коцюбинська М. "Зафiксоване i нетлiнне": Роздуми про епiстолярну творчiсть. - К., 2001. - 229 с тощо.

³ Зарецький О. Офiцiйний та альтернативний дискурси. 1950 - 80-тi роки в УРСР. - К., 2003. - 260 с.

⁴ Зокрема в журналi "Вiтчизна" на початку 1960-х р. публiкувалися твори I.Драча (1960. - N3. - С.131-134; 1961. - N10. - С.68-70), М. Вiнграновського (1961. - N4. - С.86-89; N10. - С.65-67), В. Коротича (1961. - N10. - С 71-73), Є. Гуцала (1964. - N9. - С.89-95) тощо.

⁵ Ганжуров Ю. Чорно-бiла "вiдлига" у дзеркалi преси (газетнi публiкацiї як джерело вивчення полiтичної системи України 1956-1964 рр.)" ~ К., 1999. - СI 10.

⁶ Гринько Д. Плем'я молоде, лiтературне // Радянська Україна. -1962. - 23 травня.

⁷ Бойчак I. На пульсi епохи // Днiпро. - 1962. - N12. - С.135.

⁸ Свiжi лави // Лiтературна газета. - 1961. - 17 листопада.

⁹ Гринько М. Молодiсть, талант i штукарство // Вечiрнiй Київ. - 1962. - 27 лютого.

¹⁰ Там само.

¹¹ Центральний державний архiв громадських об'єднань України (далi -ЦДАГОУ). -Ф.1. - Оп. 24. - Спр. 5379. - Арк. 10.

¹² Гринько Д. Плем'я молоде, лiтературне.

¹³ Так у "Лiтературнiй газетi" охарактеризували виступ I.Вилегжанiна на спiльному засiданнi секцiї критики i поезiї СП УРСР, присвяченому обговоренню творчостi молодих 10 листопада 1961 р. / За глибоку думку, за яскраве слово! // Лiтературна газета. - 1961.- 17 листопада.

¹⁴ Шеремет М. Непросте i штучне бути гарним не може // Лiтературна газета. -1961. - 14 листопада.

¹⁵ У тому ж номерi, що i стаття М.Шеремета, було опублiковано редакцiйну статтю на захист молодої генерацiї письменникiв / Нове життя нового прагне слова // Лiтературна газета. - 1961. - 14 листопада; Бойчак I. На пульсi епохи // Днiпро. - 1962. - N12. - С. 134-152.

¹⁶ Бойчак I. Вказ. праця. - С. 141.

¹⁷ Кожевников В. Молодые силы нашей литературы // Коммунист. - 1962. - N17. - С.74.

¹⁸ Зокрема у статтi: Йогансон Б. Заметки художника // Коммунист. - 1960. - N8. - С. 80.

¹⁹ Кожевников В. Указ. соч.

²⁰ На рiвень вимог народу // Лiтературна Україна. - 1963. - 11 сiчня.

²¹ Уникнути критики "доморощених формалiстiв" було неможливо, визнати, що їх багато, - небезпечно. Тому у критичних вiдгуках широко використовувалася формула на

стр. 155

зразок: "...Трапляються випадки, коли окремi молодi люди вiдступають вiд комунiстичних, iдейних принципiв. Хоча такi випадки дуже нечастi"/ Ростов Н. Битая карта // Молодой коммунист. - 1963. - N11. - С.31.

²² Ростов Н. Указ. соч. - С. 32.

²³ Збанацmкий Ю. Бути iдейним бiйцем за велику справу партiї // Комунiст України. - 1963. - N5. - С. 46.

²⁴ Маланчук В. Партiйна органiзацiя i творча iнтелiгенцiя // Комунiст України. -1963. - N6. - С. 54.

²⁵ Пекаровский М. Свобода творчества? Нет, - шарлатанство! // Комсомольское знамя. - 1962. - 19 декабря

²⁶ Чабанiвський М. Увага: розмова про найголовнiше // Лiтературна Україна. - 1963. - 8 сiчня. Автор статтi, натякаючи на I. Драча, писав, що той "день i нiч мудрує над вiршем, якого б нiхто не мiг втямити", бо дуже хотiв, не гребуючи естетичними смаками народу, щоб про нього "говорили усi".

²⁷ Касьянов Г. Незгоднi: українська iнтелiгенцiя в русi опору 1960 - 80-х рокiв. - К., 1995. - С.65.

²⁸ Дмитерко Л. Мiсце в бою // Лiтературна Україна. - 1969. - 5 серпня.

²⁹ У духовнiй емiграцiї // Молодь України. - 1969. - 9 вересня.

³⁰ ЦДАГОУ. - Ф.1. - Оп.25. - Спр.183. - Арк. 97.

³¹ Дмитерко Л. Вказ. праця.

³² В 1963 р. масовим тиражем вийшла брошура секретаря ЦК КПРС Л. Ф. Iльїчова "Мистецтво належить народовi" з текстами промов, виголошеними на зустрiчi керiвникiв партiї та уряду з дiячами лiтератури i мистецтва 17 грудня 1962 р. та на засiданнях iдеологiчної комiсiї при ЦК КПРС.

³³ Нариси української популярної культури. - К., 1998. - С.199.

³⁴ Осадчий В. Про мiстера Стецька i великомученицьке жабеня // Перець. - 1966. - вересень (N17).

³⁵ Аксютин Ю. Хрущевская "оттепель" и общественные настроения в СССР в 1953 -1964 гг. - М., 2004. - С. 400.

³⁶ ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 698. - Арк. 9.

³⁷ Брюгген В. Сiм поезiй i один фрагмент // Лiтературна Україна. - 1969. - 25 липня.

³⁸ Так, збiрка поезiй Iрини Жиленко "Автопортрет у червоному" пiсля численних поневiрянь вийшла на межi 1971-1972 pp. лише через те, що директор видавництва "Радянський письменник" А. Мороз збирався iти з посади, не дуже потерпаючи за свою "особисту вiдповiдальнiсть"/ Жиленко I. Homo feriens // Сучаснiсть. - 2002. - N4. - С.130.

³⁹ За глибоку думку, за яскраве слово! // Лiтературна газета. - 1961. - 17 листопада.

⁴⁰ Там само.

⁴¹ Там само.

⁴² Там само.

⁴³ Центральний державний архiв-музей лiтератури та мистецтва України (далi - ЦДАМЛМ). - Ф. 590. - Оп.1. - Спр.481. - Арк. 6.

⁴⁴ Там само. - Ф. 581. - Оп.1. - Спр.810. - Арк.7.

⁴⁵ Там само. - Спр.952. - Арк.35, 38.

⁴⁶ Там само. - Спр. 968. - Арк. 20.

⁴⁷ Там само. - Ф. 590. - Оп.1. - Спр. 693. - Арк. 149.

⁴⁸ Свiжi лави // Лiтературна газета. - 1961. - 17 листопада.

⁴⁹ ЦДАМЛМ. - Ф. 581. - Оп. 1. - Спр. 819. - Арк. 27.

⁵⁰ Там само. - Спр. 970. - Арк. 6.

⁵¹ Там само. - Спр. 481. - Арк. 159-160.

⁵² Там само. - Спр. 970. - Арк. 45.

⁵³ Там само. - Арк. 24.

⁵⁴ ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 31. - Спр. 1942. - Арк. 17.

⁵⁵ Там само.

⁵⁶ Там само. - Арк. 58.

⁵⁷ Там само. - Арк. 16.

⁵⁸ Третьому з'їздовi художникiв України // Радянська Україна. - 1962. - 19 квiтня.

⁵⁹ Белютин Э. Хрущев и Манеж // Дружба народов. - 1990. - N 1. - С. 139.

⁶⁰ ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 31. - Спр. 8154.

стр. 156

⁶¹ Там само. - Арк. 51, 52.

⁶² Там само. - Арк. 62, 66.

⁶³ Там само. - Арк. 53. Слова стосувалися художникiв В.Мельниченка та А.Рибачук.

⁶⁴ Там само. - Спр. 2404. - Арк. 10.

⁶⁵ Там само. - Арк. 9.

⁶⁶ Там само. - Арк. 10.

⁶⁷ ЦДАМЛМ. - Ф. 581. - Оп. 1. - Спр. 1123. - Арк. 30.

⁶⁸ Там само. - Ф. 590. - Оп. 1. - Спр. 630. - Арк. 84.

⁶⁹ Там само. - Арк. 85.

⁷⁰ ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 31. - Спр. 3688. - Арк. 19.

⁷¹ ЦДАМЛМ. - Ф. 581. - Оп. 1. - Спр. 1588. - Арк. 4.

⁷² Там само. - Арк. 25.

⁷³ Там само. - Спр. 1768. - Арк. 26.

⁷⁴ Там само. - Спр. 1574. - Арк. 113.

⁷⁵ Там само. - Спр. 1762. - Арк. 5.

⁷⁶ Там само. - Спр. 2118. - Арк. 179.

⁷⁷ Там само. - Ф. 590. - Оп. 1. - Спр. 930. - Арк. 166.

⁷⁸ Лихо з розуму. - Б.м., б.р. - С.309, 314.

⁷⁹ Коротич В. Нам iти далi // Змiна. - 1962. - N11. - С. 14.

The article is devoted to the problem of Ukrainian intellectual nonconformity in the official discourse - in the texts of press, documents of ideological departments of Communist Party and in the discussions' of Writes' and Artists' Unions.

Постоянный адрес данной публикации: