Libmonster ID: UA-3170

Автор: О. Л. ОСIПЯН

У 1620 - 1650-х рр. вiрменська громада Львова зазнала потрясiнь, викликаних спробами католицького духiвництва залучити мiсцевих вiрмен до унiї з римо-католицькою церквою. Львiвський католицький архiєпископ Ян-Анджей Прухницький був активним учасником цих подiй. У своїй упередженiй "Реляцiї" (1622 р.) Я.-А. Прухницький критикує уявнi та перебiльшенi ним помилки й вади вiрменської церкви та львiвських вiрмен, щоби продемонструвати потребу в унiї з римо-католицькою церквою. Я. -А. Прухницький також висловлює деякi думки, якi були реалiзованi 1630 р. за допомогою вiрменського єпископа Н. Торосовича.

На початку 1620-х рр. вiрменська громада мiста Львова перебувала напередоднi великих потрясiнь, викликаних внутрiшньою боротьбою за єпископський стiл та спробою нав'язати вiрменам Польського королiвства унiю з римо-католицькою церквою (1630-1640-вi рр.)- Активним учасником i одним iз ор-


Осiпян Олександр Леонiдович - канд. iст. наук, доцент кафедри iсторiї та культурологiї Краматорського економiко-гуманiтарного iнституту.

стр. 190


ганiзаторiв тих трагiчних для вiрмен подiй був львiвський католицький архiєпископ Ян-Анджей Прухницький (1553 - 1633 рр., архiєпископ у роках 1614 - 1633 рр.)- Тому дуже цiкавою є його "Реляцiя" (звiт, донесення) до конгрегацiї поширення вiри вiд 22 вересня 1622 р. Вивчення цього джерела дає уявлення про ставлення католицького архiєпископа до вiрменської громади, його намiри щодо подальших дiй та мотивацiю.

На думку дослiдникiв, вiрменська колонiя виникла у Львовi в другiй половинi XIII ст. Вiд 1364 р. в мiстi знаходився центр єпархiї вiрменської церкви1 , у межах якої перебували парафiї цiлої Схiдної Європи (за винятком Криму), а згодом залишилися лише вiрменськi громади Польського королiвства та Великого князiвства Литовського. Перший львiвський вiрменський єпископ Григор був затверджений у цьому санi 1367 р. королем Казимиром III2 . На час написання реляцiї вiрменського єпископа у Львовi не було, а боротьба за єпископський стiл точилася мiж двома впливовими родинами: Торосовичiв, якi пропонували на цю посаду Нiкола Торосовича, та Горичка-Голубовичiв, кандидатом яких був Захарiаш Бернатович3 . Я.-А. Прухницький мав намiр скористатися цiєю складною ситуацiєю для приєднання мiсцевих вiрмен до римо-католицької церкви (спроби унiї вже робилися Римом у XIII-XV ст. як у самiй Вiрменiї, так i у вiрменськiй дiаспорi). У своїй реляцiї вiн докладно зупиняється на "помилках" вiрменської церкви, на повному "безладi" в релiгiйному життi мiсцевих вiрмен. Проте бiльшiсть закидiв або вигаданi, або гiперболiзованi. Уся "аргументацiя" католицького архiєпископа має одну мету - продемонструвати неспроможнiсть мiсцевих вiрмен урятувати свої душi для небесного царства й довести нагальну потребу навернення їх до унiї з римо-католицькою церквою. У справi "викриття помилок вiри" львiвських вiрмен Я.-А. Прухницький мав попередникiв, стислий огляд творiв яких дозволить лiпше зрозумiти обставини написання реляцiї та простежити процеси наростання критичного ставлення до вiрмен iз боку католицького духiвництва.

Протягом кiлькох столiть вiрменськi колонiї у Львовi, Кам'янцi-Подiльському та iнших мiстах були важливою складовою соцiально-економiчного розвитку українських земель. Релiгiйне життя мiсцевих вiрмен майже не привертало уваги сучасникiв, а ставлення до певних особливостей вiрменської церкви було цiлком нейтральним4 . Ситуацiя змiнилася вiд середини XVI ст., коли, оговтавшись вiд удару, завданого протестантизмом, римо-католицька церква розпочала наступ на "єретикiв" та "схизматикiв", вiдомий як Контрреформацiя. Одним iз перших iдею церковної унiї українських вiрмен iз Римом висунув канонiк львiвського католицького капiтулу, магiстр теологiї Анджей Любельчик, який опублiкував у Краковi двi книжки: "Baptismus Armenorum" ["Хрещення вiрмен"] (1544 р.) та "Liturjjia seu missa Armenorum ritu" ["Лiтургiя або богослужiння вiрменського обряду"] (1549 р.)5 .

1564 р.з релiгiйним життям львiвських вiрмен ознайомився папський нунцiй у Польщi кардинал Джiованнi-Франческо Коммендонi. Звiт про це вмiщено в життєписi кардинала, складеному його секретарем А.-М. Грацiанi (зокрема, дано опис богослужiння у вiрменському соборi, на якому вiн був присутнiй)6 . 1566 р. львiвських вiрмен вiдвiдав ректор Любранської колегiї в Познанi Бенедикт Гербест7 . Ось як у 1580-х рр. охарактеризував цей вiзит анонiмний антикатолицький полемiст: "А кгди до Львовi били, арменськiй костел навiдили. В котором порядков переслухали, от перших аж до послiднiх. Приєхавши додому, зараз книжки написали. [...] Арменськiї порядки в тих же книжках залицяють (хвалять - О. О.)"8 .

Львiвським вiрменам доводилось вести постiйну боротьбу з католицьким патрицiатом мiста, який уперто боронив свої привiлеї, не дозволяв вiрменам ко-

стр. 191


ристуватись рiвними правами з мiщанами-католиками, маючи на метi позбутись конкуренцiї у сферi торгiвлi та ремесла. За часiв правлiння короля Стефана Баторiя вiрменам удалося досягти тимчасового успiху. Згiдно з королiвським декретом вiд 7 липня 1578 р. вони здобули деякi права, якими ранiше користувалися лише мiщани-католики9 . Проте декрет справи не розв'язав, а став "приводом для неприязнi та незгоди"10 . Мiщани-католики не склали зброї й намагались узяти реванш, звертаючись до нового короля Сигiзмунда III (1587 - 1632 рр.), вiдомого своєю вiдданiстю римо-католицькiй церквi. На допомогу мiщанамка-толикам прийшов i Ян-Димiтр Солiковський - львiвський католицький архiєпископ (1583 - 1603 рр.). Свою дiяльнiсть у Львовi вiн розпочав iз запровадження нового календаря (календарна реформа папи Григорiя XIII). Проте вiрмени та православнi вiдмовилися переходити на новий календар, посилаючись на те, що не мають дозволiв вiд своїх патрiархiв11 . Тодi Я.-Д. Солiковський удався до насильницького закриття православних та вiрменських церков12 . У груднi 1597 р. вiн склав документ iз вимогами до вiрменської громади ("Засоби, запропонованi для примирення панiв членiв ради й мiщан-католикiв iз панами вiрменами, також мiщанами мiста Львова")13 . Я.-Д. Солiковський звинувачував вiрмен не тiльки в церковнiй схизмi, але й у тому, що вони, торгуючи з Османською iмперiєю, зраджують Польщу14 . За декретом Сигiзмунда III вiд 17 квiтня 1600 р. фактично скасовувалися всi тi незначнi привiлеї, що їх вiрмени отримали вiд Стефана Баторiя 1578 р.15

Ще далi в закидах проти вiрмен пiшов професор медицини Кракiвського унiверситету Себастян Петрицiй. 1605 р. вiн опублiкував антивiрменський памфлет "Хто є бiльш пiдозрiлим та шкiдливим для Речi Посполитої - євреї чи вiрмени?", додавши його до власного перекладу "Полiтики" Арiстотеля. Ставши на бiк католицького патрицiату в його боротьбi з вiрменськими купцями, С. Петрицiй безпiдставно заявляв, що "вiрмен у Львовi прийняли як волоцюг та дрiбних торгiвцiв, а зараз вони виштовхують iз мiста польську нацiю". Його дратувало те, що вiрмени "не бажають приймати наших звичаїв: укладають шлюби мiж собою, мають свою таємну республiку"16 . С. Петрицiй закидав вiрменам державну зраду та шпигунство на користь Туреччини17 , закликаючи до ще бiльш жорсткого обмеження їхнiх прав у Речi Посполитiй i зведення до ролi "вiслюка, якого запросили на весiлля не для того, щоб вiн сидiв як рiвний разом iз запрошеними гiстьми, а щоби носив воду та дрова на кухню"18 .

З iншого боку, якщо сучасники не були заслiпленi релiгiйним фанатизмом, вони досить приязно вiдгукувалися про вiрмен, як, наприклад, молодий нiмець iз Гданська Мартин Груневег, який у 1582 - 1588 рр. перебував на службi у вiрменського купця Асадура, а згодом вступив до домiнiканського ордену19 . Вiдомий галицький публiцист середини XVI ст. Станiслав Орiховський так характеризував мiсцевих вiрмен у листi до Дж. Ф. Коммендонi (1564 р.): "Народ цей благочестивий i вельми побожний. Усе, що здавна стверджували на соборах єпископи, вiрмени завжди вважали за святе, благородне й побожне. Це, гадаю, ти зауважив, коли був присутнiм на їхнiх богослужiннях у Львовi. Про це ти розповiдав менi [,..]"20 . Львiвський мiщанин-католик Себастян Кльонович так описав львiвських вiрмен у своїй поемi "Роксоланiя" (1584 р.): "В мiстi осiли вiрмени, свої залишивши оселi / Люди кмiтливi вони, талановитий народ / Речi церковнi сюди привезли та своїх iєреїв / Церкву, як звичай велить, побудували собi"21 .

Iз симпатiєю про вiрмен писав провiдний дiяч польської Реформацiї Ян Ласицький (1534 - пiсля 1599 р.) у нарисi "De religione Armenorum" ["Про вiрменську релiгiю"] (1580 р.): "Це шляхетнi, гуманнi, вiдкритi, великодушнi, вiльнодумнi й, водночас, обачливi, вишуканi, витонченi, заможнi люди з гарними рисами обличчя, чорними бородами, якi присвятили себе торгiвлi товарами зi схiдних країн, якi викуповують християн iз рабства, щедрi в благодiйностi"22 .

стр. 192


Отже, позитивне чи негативне сприйняття українських вiрмен сучасниками залежало, перш за все, вiд їхнього ставлення до iновiрцiв. З iншого боку, очевидною є тенденцiя до погiршення ставлення католицького духiвництва Польщi до мiсцевих вiрмен наприкiнцi XVI - на початку XVII ст. Саме в рiчищi цiєї тенденцiї й належить розглядати реляцiю Я.-А. Прухницького вiд 1622 р.

Звiт Я. -А. Прухницького складається iз двох частин: у першiй вiн розповiдає про ситуацiю в його провiнцiї, Берестейську унiю 1596 р. та ставлення до неї русинiв; у другiй - про релiгiйне життя мiсцевих вiрмен та можливi засоби їх навернення до унiї з Римом. Латинський оригiнал реляцiї зберiгається у Ватиканi (Bibl. Apost. Vat., Vaticanus latinus, vol. 6696, fol. 105 - 110). Його було опублiковано 1972 р. ченцями ордену св. Василя Великого в багатотомнiй серiї джерел iз ватиканських архiвосховищ, якi стосуються української iсторiї23 . У нашiй публiкацiї наведено переклад другої частини реляцiї24 .

На початку оповiдання про вiрмен Я.-А. Прухницький пише про те, як вони опинилися на Русi: "Вiрмени - зайшлi чужинцi, яких на цю землю, сказати б, пересаджено, а тому вони вельми нечисленнi й мешкають заледве в трьох мiстах, а саме - Львовi, Кам'янцi та Замостi. Насправдi вони переселилися в цi краї з Вiрменiї триста рокiв тому на запрошення руського князя Лева для вiйськової служби, але згодом перетворилися на купцiв та вивiдникiв". Це повiдомлення архiєпископа в цiлому вкладається в межi оповiдань його попередникiв та наступникiв, якi торкалися проблеми виникнення вiрменських колонiй на Русi. Автори з кiнця XVI - першої половини XVII ст. повiдомляють, що вiрмен запросив князь Данило або його син Лев25 . У джерелах iз другої половини XVII ст. в цiй ролi фiгурує князь Федiр Дмитрович, або Дмитро26 . Щоправда, Я. -А. Прухницький єдиний з усiх вiдомих авторiв XVI-XVII ст., якi вказують на переселення вiрмен саме з Вiрменiї. Iншi пишуть про їх прибуття з "Татарiї" чи Кримського пiвострова, або ж узагалi не подають нiяких вiдомостей про регiон початкового проживання. Судячи з того, що Я.-А. Прухницький у данiй реляцiї не ставив за мету з'ясувати обставини розселення вiрмен на Русi, то згадку про Вiрменiю не треба сприймати як абсолютно достовiрну (iз погляду людини, яка не дуже переймалася цим питанням, звiдки ж iще могли переселитися вiрмени, як не з Вiрменiї?!). Я.-А. Прухницькому йшлося про порiвняння спiльних i вiдмiнних рис двох "схизматицьких нацiй" - русинiв та вiрмен ("адже русини - це тубiльцi й майже автохтони, натомiсть вiрмени - зайшлi чужинцi"). Таким чином, згадка саме про Вiрменiю лише додатково пiдкреслює, з яких далеких країв прибули вiрмени на Русь. Що ж до хронологiчної прив'язки подiй - "триста рокiв тому на запрошення князя Лева" - то князь Лев Данилович, якого мiсцева традицiя вважала засновником Львова, князював у 1264 - 1301 рр., тобто за 360 - 320 рокiв до 1622 р. Отже, у даному випадку, цифру "300" не слiд сприймати буквально, оскiльки в XVII ст. навiть освiченi люди мали досить приблизне уявлення про iсторiю Галичини та Подiлля до польського завоювання, а особливо про хронологiю подiй27 .

Спiльною ж рисою, на думку Я.-А. Прухницького, є те, що русини та вiрмени "не дбають про освiту й у питаннях вiри залишаються однаковими невiгласами, дбаючи лише про прибутки та торгiвлю, i якби вони не читали дещо з наших книжок, перекладених по-польському з латини, то жоден з них не зумiв би пояснити сенс своєї вiри. У них також немає нiякого єпископа, тiльки декiлька священикiв, теж вельми неосвiчених i недолугих". Подiбне твердження є явним перебiльшенням, адже серед львiвських вiрмен були не тiльки священики та єпископ, але й богослови ("вардапети", або "вартабеди") та писарi ("дпiри", щось на кшталт бакалавра чи магiстра). Так, вiрменський мандрiвник Симеон Лехацi (уродженець Замостя), прибувши 1619 р. до Львова, згадує у своїх "Дорожнiх нотатках" представникiв вiрменського духiвництва, наявних

стр. 193


на той час у мiстi: "п'ять iєреїв, сiм дпiрiв, один вардапет Лазар i єпископ Степанос"28 . Полемiчна лiтература, породжена спробами нав'язати унiю з Римом, свiдчить, що мiсцевi вiрмени не були аж такими невiгласами в теологiчних питаннях, якими їх намагається подати Я.-А. Прухницький. Зокрема, пiсля оголошення львiвським вiрменським єпископом Нiколом Торосовичем 1630 р. унiї з римо-католицькою церквою, його супротивники-антиунiати Христофор Горичка-Голубович iз сином, священиком Яковом Голубовичем, Симеон Миколайович (Лехацi) i Захарiаш Каспрович опублiкували полемiчний твiр "Правдивий i стислий виклад гидкої та смердючої помилки римської церкви", в якому спростовували догми римо-католицької церкви. Щоправда, наклад книги було конфiсковано й знищено29 . Проте вона згадується в скарзi єзуїтiв до львiвського гродського суду вiд 7 червня 1631 р.30 Отже, вiрменське духiвництво таки розумiлося на питаннях вiровчення, якщо ця книжка так допекла отцiв-єзуїтiв. С. Лехацi, який протягом одинадцяти рокiв об'їздив багато країн Середземномор'я й вiдвiдав чимало вiрменських церков та монастирiв, так розповiдав про порядок церковної служби у львiвських вiрмен: "Тут також була твердо встановлена церковна служба, неухильне виконання псалмiв i лiтургiй, що ми бачили тiльки в Єрусалимi та Амiдi"31 . Була у Львовi й вiрменська школа, в якiй iз вересня 1624 р. С. Лехацi вчителював: "У школi було бiльше вiсiмдесяти хлопчикiв, якi вивчали рiзнi науки: музику, граматику, риторику, дiалектику й мистецтво числення"32 . Зрештою 1615 р. вiрменський священик Ованес Карматаненц заснував у Львовi вiрменську друкарню. 15 грудня 1616 р. тут було видано першу книгу - "Псалтир", а 27 лютого 1618 р. був надрукований кипчацькою мовою (розмовною для львiвських вiрмен), але вiрменською абеткою, "Молитовник"33 . Усi цi факти були, безперечно, вiдомi Я. -А. Прухницькому, проте вiн навмисно стилiзував своє послання таким чином, щоб у поважного читача в Римi склалося враження, що львiвськi вiрмени - це неосвiченi торгашi, заблуклi вiвцi, якi потребують пастирського нагляду з боку римо-католицької церкви.

Далi Я.-А. Прухницький пiддає критицi нвiракiв, якi у вiрменськiй церквi виконували функцiю, подiбну до легатiв у католикiв, безапеляцiйно йменуючи їх "зайдами" й "самозванцями" ("Поставлення вони [священики] отримують вiд рiзних зайд, якi вряди-годи приходять сюди з Вiрменiї швидше заради ганебного прибутку, нiж заради вiри, i часто є не справжнiми єпископами, як себе облудно називають, а самозванцями; вiд них же за великi грошi купується миро - чи справдi освячене, чи нi, одному Боговi вiдомо. Його зберiгають протягом багатьох рокiв, аж доки не прийде якийсь iнший самозванець з iншим [миром]"). Нвiрак був офiцiйним посланцем католикоса (першопрестол якого знаходився з кiнця XIII ст. в мiстi Сiс у Кiлiкiйськiй Вiрменiї, а з 1444 р. й до сьогоднi - у Вагаршапатi або Ечмiадзинi), чи вiрменського патрiарха з Єрусалима. Нвiраки привозили освячене миро для церков та грамоту вiд католикоса, якою той благословляв духiвництво й мирян. Вiд iменi католикоса нвiрак затверджував новообраного єпископа34 . Разом з одним iз таких нвiракiв Є.Лехацi 1619 р. прибув до Львова ("На зустрiч нам вийшли священики й народ, i з почестями провели нас у монастир св. Ачкатара (Пресвятої Богородицi - О. О.), i виявили велику повагу паронтеру (прелату - О. О.) Гукасу як нвiраку Єрусалима. Там вiн був два тижнi, потiм його вiдвезли до мiста й розмiстили в чудовому палацi, який був резиденцiєю єпископа"35 ). Узагалi-то нвiракi прибували досить часто й з певною метою ("Тому що у Львовi iснує таке правило. Коли з Єрусалима або Ечмiадзина приїздить нвiрак, вiн зупиняється спершу в монастирi; через три днi збирається 12 ага (старших, "seniores" - О. О.) разом iз титарями (ктиторами -О. О.) та священиками й посилають до нього священика та двох ага, i питають, з якою метою вiн приїхав. Задля збору [пожертвувань] або в iншiй справi? Вiн називає причину"36 ). Крiм того, нвiрак повинен був показати документи, якi

стр. 194


пiдтверджували б його повноваження ("Якщо вiн має свiдоцтво, його з почестями везуть до мiста, а якщо нi, випроваджують iз монастиря"37 ). Отже, серед прибулих справдi траплялися самозванцi-пройдисвiти ("impostores"), на що вказує наведений вище уривок. Проте Я.-А. Прухницький називає зайдами всiх посланцiв вищих iєрархiв вiрменської церкви.

Здебiльшого нвiрак приїздив для збору пожертв на користь Ечмiадзина, Єрусалима та iнших священних мiсць, що перебували пiд владою мусульманських правителiв Персiї та Османської iмперiї. Вiрменська громада Львова, вiдома заможним купецтвом, робила щедрi внески ("Iснувало правило, що коли зi святого Єрусалима й Ечмiадзина приїздить нвiрак, йому дають багато подарункiв i пожертвувань: перш за все золотий i срiбний хрест, священний (посуд) i кадило, потiм ризи та iнший одяг, а також 400 - 500 курушiв (золотих); [так само] i нвiраку, що приїхав, окремо [дають] грiшми подаяння й окремо чуху, фiлон (верхнiй одяг - О. О.) та iнше"38 ). Iмовiрно, найбiльше дратувало Я.-А. Прухницького те, що щедрi пожертви з його єпархiї повз його руки напливають до Вiрменiї або Єрусалима. Тому-то вiн i лихословить на адресу "рiзних зайд, якi вряди-годи приходять сюди з Вiрменiї швидше заради ганебного прибутку, нiж заради вiри". Пожертви збирали не тiльки нвiраки ("Кожного року приїздять збирачi [пожертв] вардапети (богослови - О. О.), єпископи, священики, iноки, а також миряни - боржники й тi, якi мають близьких у полонi; однi [кажуть], що повиннi збудувати монастир, а iншi - церкву. Нiкого не вiдпускають з порожнiми руками, дають 10, 20, 30, 40, 50 курушiв, одягають з нiг до голови й з любов'ю вiдпускають"39 ). Християнське милосердя та допомогу ближньому Я. -А. Прухницький тут трактує як обдурення наївних i довiрливих львiвських вiрмен пройдисвiтами з числа вiрменського духiвництва, навмисно застосовуючи термiн "errans" ("зайда", "волоцюга"), хоча мiг би вжити слово "vagus" ("волоцюга", "зайда"), через близькiсть "errans" до слова "error" ("помилка", "похибка", "вiдхилення вiд правильного шляху", "облуда", "пастка"). Таким чином вiн намагається додатково пiдкреслити "помилки" вiрменської церкви, посланцi якої є "пасткою" для "невiгласiв-торгiвцiв" вiрмен.

З iншого боку, С. Лехацi дещо iдеалiзує ситуацiю. Iмовiрно, збiр пожертв проходив не так легко, як вiн це намагається представити. Так, показовим є приклад з iсторiї вiрмен Криму. У 1629 - 1631 рр. представник Ечмiадзина архiмандрит Хачатур збирав пожертви в Криму. У Карасубазарi вiн наказав багатiям i священикам iз Кафи з'явитися до нього й унести грошi за церкви ("Вiд трьох церков вимагав 100 курушiв, вiд двох церков - ЗО курушiв, вiд нашої церкви св. Тороса - взяв 30"40 ). Нвiрак суворо застосовував свою владу ("Посланець архiмандрит засудив священикiв, 4 - 5 священикам заборонив [правити службу], штрафував, брав золото, книги, хрести, чашi, частково добровiльно, частково -недобровiльно, а народ вiдлучив [...]. Обiйшовусi церкви мiста [Кафи], [усе] що дали - брав, дали йому посохи, книги [...]"41 ). Час вiд часу з'являлися й пройдисвiти, якi пiд виглядом нвiракiв намагалися збирати пожертви. Скандальна iсторiя трапилася 1606 р. з Григором Даранахцi, якого разом iз Тер-Симоном та Тер-Мiнасом вiрмени кафського передмiстя Кашот прогнали, прийнявши за авантюристiв, оскiльки напередоднi якийсь Воскан iз мiста Джугi видав себе за учня архiмандрита Азарiя, обдурив їх та змусив зiбрати пожертвування42 . I хоча в середовищi українських вiрмен подiбнi випадки нам невiдомi, можемо припустити, що вони все ж таки траплялися, але не були загальною тенденцiєю, як це намагається представити Я.-А. Прухницький. Подiбнi скандальнi iсторiї вiдбувалися й у православних українцiв та бiлорусiв, i в католикiв (останнi в XV ст. "вiдзначилися" тим, що одночасно мали трьох римських пап).

Я.-А. Прухницький не приховує свого обурення тим фактом, що в релiгiйному життi вiрмен надто велику роль вiдiграють свiтськi особи ("Просто

стр. 195


смiшним є те, що старшi вiрменської громади, поводячись неначе єпископи, установлюють порядок зiбрань, на яких мають подавати вiд себе народовi священикiв, причому цi зiбрання не можуть вiдбуватися iнакше, нiж за їхнiм розпорядженням"). Справдi, вiрмени-миряни брали активну участь у справах церкви, що й викликало в'їдливе зауваження Я.-А. Прухницького. Вiд середнiх вiкiв i до нашого часу iснує практика, що навiть вибори католикоса всiх вiрмен здiйснюються за участю як духiвництва, так i представникiв вiд мирян. Згiдно зi стародавньою традицiєю, львiвського вiрменського єпископа обирали чи затверджували (якщо вiн був призначений католикосом) на спiльному засiданнi мiсцевого духiвництва та представникiв самоврядування (рад старiйшин) вiрменських громад Львова та Кам'янця-Подiльського. Одна з умов обрання чи затвердження полягала в тому, що кандидат на єпископи повинен був дотримуватись певних, висунутих радою старiйшин, умов, якi обмежували владу єпископа навiть у церковних справах. Письмовий договiр, який фiксував цi умови, було укладено, наприклад, 1478 р. мiж єпископом Хачатуром (Христофором) та вiрменською радою старiйшин Львова, а також 1557 р. мiж єпископом Григором та старiйшинами. Останнiй договiр став предметом судової суперечки мiж єпископом та вiрменською радою. Пiд час розгляду справи (1569 р.) король пiдтвердив законнiсть договору 1557 р. Зрештою, подiбний договiр 26 квiтня (ст.ст.) 1627 р. уклав iз радою Нiкол Торосович, висвячений на єпископа католикосом Мелкiсетом усупереч волi вiрменської громади43 . Мелкiсет залiз у борги й 1624 р втiк з Ечмiадзину до Константинополя (новим католикосом був обраний Мовсес III). Оскiльки вiрменська громада Константинополя зустрiла Мелкiсета без особливого ентузiазму, вiн попрямував до Львова (1625 р.) i тут за великий хабар призначив єпископом 22-рiчного Школа Торосовича (3 сiчня 1627 р.)44 , а згiдно з канонiчними настановами католикоса Константина (XIII ст.), на єпископа мiг бути висвячений чоловiк, вiком понад 30 рокiв. С. Лехацi давав таку характеристику католикоса Мелкiсета та його оточення: "старий та сивий, розумом слабкий i немiчний, п'яниця й срiблолюб. Iз ним було багато єпископiв, подiбних до нього, i п'яниць. А вiд науки вони були дуже далекi"45 . До речi, уже тодi католикос Мелкiсет виявив себе прихильником унiї, що випливає зi скарги львiвських вiрмен католикосовi Мовсесу III (25 липня 1631 р.)46 . Мелкiсет помер 18 березня 1627 р. в Кам'янцi-Подiльському.

Уклавши договiр, Н. Торосович намагався владнати свої стосунки з мирянами ("Як громадянин та шанувальник цiєї землi, я [хочу зберегти] успадкований вiд моїх попередникiв наявний звичай, що той, кого на виборах згiдно оберуть для себе на єпископський престол, стане їх єпископом"47 ). У 3 пунктi договору Н. Торосович вiдзначав: "Згiдно з договорами, укладеними з моїми попередниками, я повинен зберегти їх - як духiвництво, так i старшин - у деяких справах та прибутках, i на цьому зупинитися - це стосується тих у Львовi й у Кам'янцi; i з цього часу анi я не вимагатиму вiд них [грошей], анi вони вiд мене"48 . Iмовiрно, тут iдеться про так званий "хас" i "чехас", тобто на якi прибутки єпископ має право, а на якi - нi. У 21 пунктi канонiчних настанов католикоса Константина (XIII ст.) вiдзначається: "Парафiяни повиннi охоче й з молитвою вiддавати священикам хас - плоди вiд кожного корiння та встановлену частину вiд жертовної тварини, пiд час вiнчання - подарунки, пiд час поховання - одяг"49 . Своєю чергою священики вiддавали хас єпископам (п. 22), а тi -патрiаршому престоловi (п. 23). Питання про "хас" i "чехас" розглядав вiрменський церковний суд у Львовi, який складався з 12 старших громади на чолi з єпископом. "Є велике присутствене мiсце духовного суду, де кожний четвер засiдають 12 ага з єпископом i протоiєреєм. Вони розглядають i дiзнаються про хас i чехас, здiйснюють також правосуддя й суд iз приводу хасу та чехасу, бо мають накази католикоса й царiв Польщi"50 .

стр. 196


Оскiльки на час написання реляцiї (1622 р.) єпископ ще не був обраний, то Я.-А. Прухницький намагається представити ситуацiю таким чином, що у вiрмен "вiвцi" (старшi-миряни) виконують функцiї "пастиря". Отже, католицький архiєпископ у своєму звiтi подає цю ситуацiю як абсолютно абсурдну з погляду римо-католицької церкви.

Не обминув Я.-А. Прухницький i шлюбних звичаїв вiрмен: "Подiбно до того, як русини розривають шлюби через незначну, ба - цiлком несерйозну причину, так i вiрмени не ведуть жодного рахунку родичам або своякам, тож дуже часто укладають шлюби у заборонених щаблях [спорiдненостi]. Вони твердять, що оскiльки їх i справдi дуже мало, то краще порушити церковнi канони, нiж поєднуватися з особами чужого племенi". Це твердження є занадто категоричним. У згаданих канонiчних настановах католикоса Константина чiтко зазначено (п. 8): "Вiнчання здiйснювати з'ясувавши, щоб були на шiсть колiн далекi одне вiд одного за кровною спорiдненiстю, i щоб наречений був не молодший 14 рокiв, а наречена - 12 рокiв"51 . Львiвськi вiрмени обчислювали спорiдненiсть принаймнi до четвертого колiна, на що вказує положення про успадкування майна в "Статутi вiрменського права", затвердженому королем Сигiзмундом I 5 березня 1519 р.52 Ясна рiч, що в умовах iзольованих громад у дiаспорi цi суворi заборони порушувались, проте й мови не могло бути про якiсь "promiscuus matrimonii", як це намагається представити Я.-А. Прухницький. З iншого боку, у середнi вiки саме серед католикiв досить поширеною була практика укладання шлюбiв мiж двоюрiдними братами та сестрами.

Твердження Я -А. Прухницького про те, що вiрмени не бажають "поєднуватися з особами чужого племенi", теж не цiлком адекватне реалiям. Українськi вiрмени, попри етнiчну та конфесiйну вiдмiннiсть, нiколи не протиставляли себе українцям. Свiдченням цього є шлюби. Так, у першiй половинi XVII ст. в Києвi мешкав козак Петро Хижницький, одружений iз Євфимiєю, дочкою мiсцевої вiрменки Марiї Ал-Беївни53 . Iз щоденника Мартина Груневега (1584 р.) випливає, що шлюби мiж київськими вiрменами та українцями були поширеним явищем ("Одружуються [вiрмени] з українцями, що, мiж iншим, дуже суперечить їхнiм законам"54 ). Наскiльки актуальним було це питання в той час свiдчить запит київського митрополита Михайла Рогози до константинопольського патрiарха Єремiї: "Коим образомь благоразсуднє христiяне сь дщерьми арменьскими бракть творити". Вiдповiдь на це питання вiн отримав у соборнiй грамотi патрiарха вiд 17 травня 1591 р.: "Аще дщери арменьскiя по отверженiи арменьскiя ереси да крестятся; [...] подобаетъ и арменъ яко єретиковъ явныхъ и прiимшихъ многихъ єресей покрещати, и тако къ браку правильне сочитатися вєры: инако же убо не не безбєдно"55 . Просякнута духом ортодоксальної нетерпимостi вiдповiдь грецького iєрарха, i, особливо, погроза наприкiнцi ("инако же убо не не безбєдно"), красномовно свiдчить, що йому було вiдомо, як часто в Українi порушуються такi заборони в реальному життi. Згадку про приязнi вiдносини мiж львiвськими вiрменами та православними українцями знаходимо, зокрема, у скарзi мiсцевих єзуїтiв вiд 7 червня 1631 р.: "Об'єднуються з українцями-схизматиками, називаючи всiх католикiв єретиками"56 . Якщо у Львовi в часи Я.-А. Прухницького не було шлюбiв мiж вiрменами та католиками, то це, мабуть, слiд пояснювати не релiгiйними вiдмiнностями, а ворожим ставленням католикiв до вiрменської громади, в якiй вони вбачали небезпечного економiчного конкурента.

Iз подальших мiркувань Я.-А. Прухницького стає зрозумiлою причина його невдоволення тим, що львiвськi вiрмени укладають шлюби лише помiж собою: "Якби вiрменам було дозволено вступати в подружжя з нашими чоловiками та нашими жiнками, то за небагато рокiв вони би перетворилися на полякiв i перестали б бути вiрменами". Отже, мету своєї дiяльностi архiєпископ убачав не тiльки в наверненнi вiрмен до католицизму, але й мрiяв про їхню етнокуль-

стр. 197


турну асимiляцiю з поляками. Щоправда, у цьому аспектi його плани розходилися з намiрами католицького патрицiату Львова, який не бажав приймати вiрмен до своєї громади, оскiльки це означало б надання ним тих самих прав та привiлеїв, що з них користалися лише мiщани-католики. Навiть у другiй половинi XVII ст., пiсля утворення в Польському королiвствi унiатської вiрмено-католицької церкви, вiрменам були зробленi лише деякi поступки, але остаточного зрiвняння в правах iз католиками вони так i не отримали. З iншого боку, самi вiрмени здебiльшого виступали проти шлюбiв iз католиками, розумiючи, що вони загрожують їхнiй культурнiй iдентичностi. Це випливає з уже згаданої скарги єзуїтiв iз 1631 р. ("Усiлякими засобами перешкоджають особам обох статей, наверненим до католицької вiри; кожного, хто хотiв би мати дружину-католичку, через це виключають"57 ).

Проте Я.-А. Прухницький iз гордiстю повiдомляє про свої успiхи в справi залучення вiрменських дiвчат до католицьких монастирiв ("уже за мого правлiння п'ятеро знатних дiвчат, сповнених Божої благодатi, усупереч волi батькiв та незважаючи на численнi протести досягли благочестя в побожному життi - однi у святого Бенедикта, iншi - у святої Бригiтти"). Як бачимо, архiєпископ щиро обурюється небажанням батькiв вiддавати своїх дочок до монастирiв. Упертi "схизматики" забороняли дiвчатам приймати чернечий постриг. Свої досить незначнi успiхи на цiй дiлянцi Я.-А. Прухницький пояснює тим, що "бiльшiсть [дiвчат] i досi стримується через страх перед батьками". Цiкаве доповнення подає скарга єзуїтiв вiд 1631 р.: "Через ненависть до католицької релiгiї [вiрмени] не повертають призначений посаг осиротiлим унаслiдок смертi батькiв дiвчатам, якi перебувають пiд їхньою опiкою, якщо вони йдуть до католицьких монастирiв. [Вiрмени] обходять закон, затримуючи видачу [посагу] чотирнадцять рокiв"58 . Як бачимо, єзуїти, замiсть того, щоби радiти слiдом за Я.-А. Прухницьким iз того, що "дiвчата досягли благочестя в побожному життi", переймаються такою земною й матерiальною справою, як посаг (не отриманий католицькими монастирями внаслiдок "незаконних" дiй пiдступних "схизматикiв"). Нарештi, ось що повiдомляє з приводу цiєї делiкатної справи С. Лехацi: "Скiльки б не було сирiт [у вiрмен] - юнакiв та дiвчат - кожного року повиннi [вiрмени] двох-трьох [iз них] одружити [чи видати замiж], i ага дають їм посаг грошима, п'ятдесят курушiв, або бiльше чи менше"59 .

Iз реляцiї Я.-А. Прухницького видно, що вiн уже тодi планував скористатися з вiдсутностi у вiрмен єпископа. Дiзнавшись, що вiрменськi купцi разом iз королiвським послом поїхали до Константинополя, щоби привезти звiдти нового єпископа, Я. -А. Прухницький пропонує: "I якщо такий [єпископ] знайдеться, я би радив перешкодити тому, аби без наказу й волi його королiвської величностi до королiвства наважився прибути єпископ-чужинець". Отже, у його намiри входило затягування справи з обранням нового вiрменського єпископа, аби довше залишити Львiвську вiрменську єпархiю "безголовою" (за його власним висловом) та використати цю ситуацiю для нав'язування вiрменам унiї з римо-католицькою церквою. Найбiльшою ж загрозою своїм планам вiн уважав прибуття з Константинополя вiрменського єпископа, оскiльки той навряд чи погодився б на унiю. Бiльш придатним для цього був би єпископ iз числа львiвських вiрмен, якi тривалий час (понад три столiття) мешкали у Львовi й зазнали вiдчутної акультурацiї. Єпископа з числа мiсцевих вiрмен легше було б схилити до унiї, тож Я.-А. Прухницький i радить не пускати до королiвства "єпископа-чужинця". Вище ми вже бачили, що деякi його попередники (Я.-Д. Солiковський, С. Петрицiй) закидали вiрменам шпигунство на користь Туреччини на тiй пiдставi, що вiрменськi купцi неодноразово здiйснювали комерцiйнi подорожi до рiзних мiст Османської iмперiї й, перш за все, до Константинополя. Цiлком iмовiрно, що й Я. -А. Прухницький планував саме пiд цим

стр. 198


приводом - звинувачення в шпигунствi - не пустити до Польщi вiрменського єпископа, якби такого привезли львiвськi вiрмени.

Саме так було вчинено проти вiрменського нвiрака вардапета Хачатура Кесарацi, який прибув до Львова 1630 р. i став на бiк громади в суперечцi з вiрменським єпископом Нiколом Торосовичем. У присутностi двох свiдкiв-католикiв, яких Н. Торосович привiв iз собою, вiн висунув звинувачення проти Хачатура: "Вардапет цей, який приїхав iз турецької країни, прибув сюди, щоби [займатися] шпигунством - подивитись, в якому становищi наша країна"60 . По цьому конфлiкт мiж громадою та єпископом ще бiльше загострився й вiрмени не пустили його до церкви. Тодi, 22 жовтня 1630 р., Н. Торосович звернувся до католицьких священикiв та єзуїтiв Львова й заприсягся приєднатися до римської церкви та виконувати всi накази папи. "I голова єзуїтської колегiї, узявши iз собою ще й представникiв iнших орденiв, а також вiрменського єпископа Школа, повiв до свого архiєпископа (до Я. -А. Прухницького - О. О.), i той через них вiдправив послання до князя мiста (до старости - О. О.) [iз проханням] наказати вiрменам або пiдпорядкуватися своєму єпископовi й вiдкрити церкву, або, з'явившися на суд (до гродського суду - О. О.), виступити один проти одного. I князь зробив [так], як наказав архiєпископ"61 . Такий розвиток подiй дозволяє зробити припущення, що Н. Торосович був заздалегiдь проiнструктований Я.-А. Прухницьким, якi звинувачення висунути проти нвiрака Хачатура i як дiяти далi. Окремi аспекти цього плану дiй Я.-А. Прухницький висловив уже в реляцiї 1622 р.

4 листопада 1630 р. iз застосуванням збройної сили було розбито браму вiрменського кафедрального собору й передано його Н. Торосовичу. Тодi вардапет Хачатур переїхав до монастиря Святого Хреста, який розташовувався на Кракiвському передмiстi Львова. До монастиря пiдiйшло багато озброєних слуг львiвського старости. "Вояки на питання присутнiх вiдповiдали, що нiбито приїхав iз турецької країни шпигун i перебуває ось тут, ми хочемо спiймати його"62 . За деякий час вояки забралися й вiрмени дiйшли висновку, що це було зроблено з метою залякати вардапета. Отже, у даному випадку було використано звинувачення вiрменської духовної особи в шпигунствi на користь Туреччини для того, щоби тримати вардапета в страху перед можливим арештом та змусити виїхати за межi Речi Посполитої. С. Лехацi вiдзначав (1636 р.), що на бiк Н. Торосовича одразу стало не лише католицьке духiвництво, але й представники офiцiйної влади ("мав помiчниками весь польський народ, баронiв, князiв, суддiв та всiх священикiв i ченцiв"63 ).

Вардапет Хачатур справдi повернувся до Вiрменiї, оскiльки проти нього чинився тиск як за допомогою залякування збройною силою, так i через звинувачення в єресi ("I поки вардапет був у мiстi, безперервно приходили до нього ченцi та iншi люди з [числа] франкiв (тобто католикiв - О. О.), сперечалися з вардапетом про два та єдине єство Христа, про вiрмен, якi нiбито загрузли в єресi Євтихiя та заблукали внаслiдок невiгластва й глупоти"64 ).

Я.-А. Прухницький ще 1622 р. закидав вiрменам єресь Євтихiя ("Серед них не бракує осiб, i то бiльш освiчених, якi тримаються єресi Євтихiя про двi змiшанi природи Христа, але потайки"). Справа в тому, що вiрменська церква належала до монофiзитських, якi вважали, що Божественна природа Христа пiдпорядкувала собi його людську природу. Отже, насправдi не йдеться про змiшання двох природ Христа. Нiкейський Символ вiри (прийнятий на соборi 325 р.), якого дотримуються церкви, що їх ми сьогоднi називаємо православними та католицькою, наголошує на незлитному, проте й неподiльному спiвiснуваннi в Христi двох натур - Божественної та людської. Учення константинопольського патрiарха Євтихiя було засуджене 451 р. на IV Вселенському соборi в Халкедонi. В єресi звинувачував вiрмен i єпископ Н. Торосович ("Почав вiн

стр. 199


ганьбити та ображати нашу вiру, називаючи вiрмен єретиками та розкольниками. [...] Вiн розiгнав також священикiв, одних переслiдуючи, iнших кинувши до в'язницi й закувавши в кайдани та ланцюги, переслiдуючи правовiрних, б'ючи, штрафуючи й усiляко пригнiчуючи їх"65 ). Наведенi факти дають пiдстави твердити, що й у цьому випадку Н. Торосович був проiнструктований Я.-А. Прухницьким щодо того, якi саме звинувачення висувати проти вiрмен. Нiкол Торосович мав на той час лише 25 рокiв i характеризувався сучасниками як "отрок роками й незрiлий розумом, думками темний i безрозсудний, поганий i пiдступний у всiх справах, нахабний, безчесний i запальний"66 . I хоча ця характеристика вийшла з-пiд пера людини, яка постраждала вiд дiй єпископа, треба мати на увазi, що iєрархи греко-католицької церкви теж не хотiли мати справи з Н. Торосовичем з огляду на його розпусну поведiнку. Таким чином, у 1630 р. Я.-А. Прухницький зреалiзував ще одну iдею (про вiдданiсть вiрмен єресi Євтихiя), висловлену ним у реляцiї 1622 р. Вiд 1630 р. конфлiкт мiж вiрменською громадою та Н. Торосовичем ще бiльше загострився, призвiвши до численних трагiчних ексцесiв та судових процесiв, i не вщухав до 1654 р.

Висловлене наприкiнцi реляцiї мiркування Я.-А. Прухницького - "можна очiкувати певного успiху стосовно цих двох народiв, про якi йшлося, коли ними займуться ревнителi вiри, призначенi дбати про їхнє спасiння", - було втiлене в життя лише 1664 р., коли до українських вiрмен прибула мiсiя католицьких ченцiв-театинцiв iз конгрегацiї поширення вiри на чолi з Климентом Галяно.

Основнi тези реляцiї Я. -А. Прухницького щодо вiрмен майже дослiвно повторенi в iнструкцiї вiд 14 грудня 1622 р., данiй у Римi новому папському нунцiєвi Ланцелоттi, який мав вирушити до Польщi67 . Саме 1622 р. за наказом папи Григорiя XV було створено конгрегацiю поширення вiри. Ураховуючi цi хронологiчнi та текстологiчнi збiги, можна зробити висновок, що Я. -А. Прухницький писав свою реляцiю на замовлення щойно створеної конгрегацiї, для використання наданої ним iнформацiї при складаннi iнструкцiї новопризначеному нунцiєвi.

Витяг iз реляцiї львiвського католицького архiєпископа (1614 - 1633 рр.) Яна-Анджея Прухницького до конгрегацiї поширення вiри з iнформацiєю про вiрмен, якi мешкають у Львiвськiй митрополiї та про перспективи їхнього навернення до церковної унiї з римо-католицькою церквою (Львiв, 22 вересня 1622 р.)*

[...]

А тепер залишається розповiсти дещо про вiрмен. Ця справа має свої вiдмiнностi, адже русини - це тубiльцi й майже автохтони, натомiсть вiрмени - зайшлi чужинцi, яких на цю землю, сказати б, пересаджено, а тому вони вельми нечисленнi й мешкають заледве в трьох мiстах, а саме - Львовi, Кам'янцi та Замостia . Насправдi вони переселилися в цi краї з Вiрменiї триста рокiв тому на запрошення руського князя Лева для вiйськової служби, але згодом перетворилися на купцiв та вивiдникiвb . Є вiдмiннiсть [мiж ними й русинами] i в тому, що вiрмени культурнiшi, оскiльки скупчуються в мiстах, тодi як русини бiльш селюкуватi, бо їхнiй простолюд наповнює тутешнi села й обробляє землю. Утiм, русини складаються не лише iз селян та мiщан, але мають i численну знать, бiльше того - кiлькох сенаторiв, а подеколи обiймають земськi уряди й почеснi пости по шляхетських повiтах, вiрмени ж є тiльки мiщанами або ремiсниками.

Схожi однi з другими в тому, що не дбають про освiту й у питаннях вiри залишаються однаковими невiгласами, дбаючи лише про прибутки та торгiвлю, i якби вони не читали дещо з наших книжок, перекладених по-польському з латини, то жоден з них не зумiв би пояснити сенс своєї вiри. У них також немає нiякого єпископа, тiльки декiлька священикiв, теж вельми неосвiчених i недолугих, яких вони обирають iз-помiж жонатих


* Публiкується за вид.: Litterae Episcoporum historiam Ucrainae illustrantes (1600 - 1900). - Romae, 1972. - Vol. I (1600 - 1640). - Р. 87 - 89. Автор висловлює вдячнiсть Н. М. Яковенко за допомогу в перекладi документа з латини.

стр. 200


людейc i яких оточують дуже великою пошаною, надаючи кожному з них таке щедре щоденне утримання, що тi здатнi цiлком прогодувати не лише самих себе, але й своїх дружин та дiтей. Поставлення вони [священики] отримують вiд рiзних зайд, якi вряди-годи приходять сюди з Вiрменiї швидше заради ганебного прибутку, нiж заради вiри, i часто є не справжнiми єпископами, як себе облудно називають, а самозванцями; вiд них же за великi грошi купується миро - чи справдi освячене, чи нi, одному Боговi вiдомо. Його зберiгають протягом багатьох рокiв, аж доки не прийде якийсь iнший самозванець з iншим [миром]. Але й те [миро], яке було випадково придбане приватними особами, котрi привозять його з собою, повертаючись зi схiдних торгiвd , вони або не знають, де й коли застосовувати, або вважають, що буцiмто знають, недбало витрачаючи для менш потрiбних речей. Вiдтак i хрещення, i соборування в них провадиться хибно.

Просто смiшним є те, що старшi вiрменської громади, поводячи себе, неначе єпископи, установлюють порядок зiбрань, на яких мають подавати вiд себе народовi священикiв, причому цi зiбрання не можуть вiдбуватися iнакше, нiж за їхнiм розпорядженням, а коли щось буває запропоноване всупереч їхнiй волi, то свистом i лясканням рук та нiг вiдразу зганяють iз кафедри й примушують покласти кiнець промовi.

Подiбно до того, як русини розривають шлюби через незначну, ба - цiлком несерйозну причину, так i вiрмени не ведуть жодного рахунку родичам або своякам, тож дуже часто укладають шлюби в заборонених щаблях [спорiдненостi]. Вони твердять, що оскiльки їх i справдi дуже мало, то краще порушити церковнi канони, нiж поєднуватися з особами чужого племенi. Часто, проте, їхнi жiнки, якi зазвичай вiдмовляють схизматикам, вступають у шлюби з католикамиe . Адже їхнi жiнки бiльш прихильнi до католицької вiри, як-от i нещодавно, уже за мого правлiння, п'ятеро знатних дiвчат, сповнених Божої благодатi, усупереч волi батькiв та незважаючи на численнi протести досягли благочестя в побожному життi - однi у Святого Бенедикта, iншi - у Святої Бригiттиf . Щоправда, бiльшiсть i досi стримується через страх перед батьками. Немає сумнiву, що нинi або єдина, або основна причина, яка перешкоджає вiрменам прийняти католицьку вiру, - це звичай перехресних шлюбiв. Якби вiрменам було дозволено вступати в подружжя з нашими чоловiками та нашими жiнками, то за небагато рокiв вони би перетворилися на полякiв i перестали бути вiрменами, а так, самi себе вводячи в оману, вони не тiльки не вдосконалюються в способах торгiвлi й заробiтку, але наближаються до загибелig . Адже кожному ясно, наскiльки нерозумна їхня упередженiсть та яким безпiдставним є їхнiй страх. Одна лиш наша католицька обачливiсть не дозволяє їм торгувати обманом i хитрiстю, купувати вiроломством i здобувати прибутки, занапащаючи душуh . Адже й нашi католики займаються торгiвлею, проте й совiсть зберiгають у належному станi, i вiд нестаткiв не страждають.

Вище ми вже згадували, що вiрмени мало переймаються тим, у що та як вони вiрять, до того ж їхнiй розум, як здається, бiльш схильний до забобонiв, нiж до грiховних помилок у питаннях вiри. Хоча серед них не бракує осiб, i то бiльш освiчених, якi тримаються єресi Євтихiя про двi змiшанi природи Христа, але потайки. Пересiчний же простолюд про такi речi навiть не здогадується. Коли нещодавно згаданi бiльш освiченi особи влаштували з цього приводу таємний диспут, запросивши iз Замостя котрогось iз-помiж бiльш учених тамтешнiх священикiвi , i вiн виголосив тезу проти догмату Євтихiя, то це обговорення тут-таки поховали в повному мовчаннi, i нiхто не взявся його жодним чином публiчно продовжити. Вони завжди остерiгалися, аби [серед них] не з'явилися вiдвертi єретики, а тому вперто твердять, що є дуже далекими вiд цього лихаj . Проте, цей змiй ховається в їхнiх грудях i пiдточує зсередини, не виходячи наяв, аж доки колись не складеться зручна нагода.

Коротко резюмуючи, нашi вiрмени, хоча й нечисленнi та вiдiрванi [вiд решти] i за своїм громадянським статусом швидше мають справу зi свiтською владою, нiж iз теологiчною доктриною, проте до цього прийде, якщо Господь у своїй могутностi колись виявить милосердя тим, хто [досi] жив за власним законом. Бо ж i вiдомий євангельський господар наказав зiбрати на свою вечерю замiсть тих, хто вiдкинув запрошення, iнших, якi не мали намiру приходитиk . Тепер, принаймнi, здається, що вони самi щиро визнають та усвiдомлюють, яка в них недосконала та безголова церкваl . Коли вони послали з-помiж себе своїх прохачiвm , якi в торгових справах послiдували за послом його королiвської величностi до турецького султана в Константинополь, то доручили їм знайти якогось єпископа-схизматика свого племенi й привезти його, повертаючись звiдти, аби

стр. 201


надалi не залишатися без пастиря. Заради цiєї справи вони також запровадили навряд чи розсудливий Символ [вiри]. I якщо такий [єпископ] знайдеться, я би радив перешкодити тому, аби без наказу й волi його королiвської величностi до королiвства наважився прибути єпископ-чужинець.

На цьому завершую. Я уклав записку про цi два народи, виконуючи покладений на мене обов'язок i догоджаючи волi нашого найсвятiшого Господа та вашої найяснiшої превелебностi; мiй висновок iз цього короткого викладу такий: можна очiкувати певного успiху стосовно цих двох народiв, про якi йшлося, коли ними займуться ревнителi вiри, призначенi дбати про їхнє спасiння. Я ж смиренно прошу Всеблагого Всевишнього Бога, щоб як наш найсвятiший Господь сотворив свiт, так i цим нашим народам посприяв, а мене втiшив.

Передаю себе та свої найвiдданiшi служби на ласку вашої найяснiшої превелебностi зi щонайбiльшою ретельнiстю.

Львiв, дня 22 вересня 1622.

Вашої найяснiшої превелебностi найвiдданiший слуга Ян-Анджей Прухницький, архiєпископ львiвський

Примiтки:

a а саме - Львовi, Кам'янцi та Замостi - насправдi ж вiрмени у цей час мешкали також у Язлiвцi, Києвi, Луцьку та деяких iнших мiстах. Згаданi ж Я.-А. Прухницьким мiста мали найбiльш чисельнi вiрменськi громади в Коронi.

b перетворилися на купцiв та вивiдникiв - Я.-А. Прухницький уживає дiєслова "degenerarunt" ("виродились"), пiдкреслюючи своє зневажливе ставлення до мiщан узагалi, i вiрмен зокрема, особливо, якщо врахувати, що їхнi предки були людьми шляхетного вiйськового стану й лише згодом "виродилися на купцiв та вивiдникiв". "Вивiдниками" називали людей, якi багато подорожували й могли надати корисну iнформацiю зацiкавленим особам. У даному випадку використання Я.-А. Прухницьким цього термiну слiд розумiти в контекстi звинувачень вiрмен у шпигунствi на користь Османської iмперiї, якi висувалися представниками католицького духiвництва проти вiрмен як до 1622 р., так i пiсля. Проте iз тогочасних джерел вiдомо, що саме польськi королi використовували вiрменських купцiв для виконання рiзних дипломатичних доручень секретного характеру в Персiї та Кримському ханствi. Пiд час своїх подорожей до Криму чи османських володiнь вiрменськi купцi викуповували з полону, або допомагали втекти українським та польським бранцям. Зокрема, 1617 р. львiвськi вiрменськi купцi органiзували втечу князя Самiйла Корецького з в'язницi Єнiкуле в Стамбулi.

c священикiв ... обирають iз-помiж жонатих людей - звичайний випад представника католицького духiвництва, яке дотримувалося целiбату, проти схiдних християн, в яких священики мали дружин та закононароджених дiтей.

d [миро], яке було випадково придбане приватними особами, котрi привозять його з собою, повертаючись зi схiдних торгiв - Як ми вже бачили вище (зокрема, i з повiдомлення С. Лехацi), миро до вiрменських церков у дiаспорi привозили нвiраки (повноважнi представники католикоса), а не купцi. Я.-А. Прухницький навмисно намагається представити ситуацiю таким чином, що невiгласи-купцi привозять миро й не знають, як його застосувати, отже й святi таїнства у вiрмен нiбито вiдбуваються неправильно.

e Часто, проте, їхнi жiнки, якi зазвичай вiдмовляють схизматикам, вступають у шлюби з католиками - Кого саме мав на увазi Я. -А. Прухницький пiд термiном "схизматики" - лише вiрмен, чи також i православних - сказати важко, оскiльки в даному текстi термiн "схизматик" уживається стосовно схiдних християн узагалi. Щодо шлюбiв вiрмен iз католиками, то iнформацiя Я.-А. Прухницького не вiдповiдає дiйсностi. За пiдрахунками М. Капраля, у метричних книгах католицького кафедрального собору за 1554 - 1591 рр., з 4 893 укладених шлюбiв лише 5 (0,1%) були мiж представниками рiзних конфесiй. Iз них лише 1 шлюб - мiж католиком та вiрменкою (Капраль М. М. Нацiональнi громади Львова XVI-XVIII ст.: Соцiально-правовi взаємини. - Л., 2003. - С. 287 - 288).

f досягли благочестя в побожному життi - однi у Святого Бенедикта, iншi - у Святої Бригiтти - тобто вступивши до вiдповiдних монастирiв.

g наближаються до загибелi - тобто вiрмени не дуже прихильнi до унiї з римо-католицькою церквою й, на думку Я. -А. Прухницького, залишаються єретиками, а душi їхнi гинуть для Царства Небесного.

h Одна лиш наша католицька обачливiсть не дозволяє їм торгувати обманом i хитрiстю, купувати вiроломством i здобувати прибутки, занапащаючи душу - iдеться, iмовiрно, про економiчнi обмеження, якi були накладенi на вiрменську громаду львiвськими мiщанами-католиками як у сферi торгiвлi, так i в ремiсничому виробництвi.

i запросивши iз Замостя котрогось iз-помiж бiльш учених тамтешнiх священикiв - можливо, iдеться про вардапета Месроба (родом iз Кафи), який помер у Замостi 12 травня 1622 р. (Гаркавець О. Загадковi українськi вiрмени, котрi говорили, писали та молилися кипчацькою мовою i 400 рокiв тому надрукували першу в свiтi кипчацьку книжку (Джерелознавчо-iсторiографiчний ас-

стр. 202


пект питання) // До джерел: Збiрник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-рiччя. - К.; Л., 2004. - С. 87). У договорi вiд 26 квiтня 1627 р. єпископ Н. Торосович брав на себе зобов'язання запросити нового вардапета - "Я докладатиму зусиль стосовно проповiдника [вардапета], намагаючись швидше дiстати його за свiй кошт, щоб вiн омивав їх (тобто вiрмен - О. О.) словами Господа Бога" (Дашкевич Я., Трьшрский Э. Договор Н. Торосовича с львовскими и каменецкими армянами 1627 г, как памятник армяно-кьшчакского язьїка // Rocznik orientalistyczny. - 1969. -Т. XXXIII. - Z. 1. - С. 83). Отже, можна зробити припущення, що в 1622 - 1627 рр. у вiрмен не було вардапета й це їх дуже непокоїло, тому Н. Торосович змушений був включити вiдповiдний пункт до своєї угоди з вiрменськими громадами.

i вперто твердять, що є дуже далекими вiд цього лиха - вiрмени завжди рiшуче заперечували закиди з боку католицького духiвництва в належностi до єресi Євтихiя.

k Бо ж i вiдомий євангельський господар наказав зiбрати на свою вечерю замiсть тих, хто вiдкинув запрошення, iнших, якi не мали намiру приходити - тут стисло викладено змiст притчi, яку Христос розповiв незадовго до того, як був розiп'ятий. "Якийсь чоловiк зробив велику вечерю й запросив багатьох. I коли настав час вечерi, послав раба свого сказати запрошеним: "Приходьте, бо вже все готове". I почали всi, нiби домовившись, вибачатися. Перший сказав йому: "Я купив землю, i менi треба пiти глянути її; прошу тебе, пробач менi". Другий сказав: "Я купив п'ять пар волiв i йду випробувати їх; прошу тебе, пробач менi". Третiй сказав: "Я одружився й тому не можу прийти". I, повернувшись, раб той переповiв це пану своєму. Тодi, розгнiвавшись, господар дому сказав рабу своєму: "Пiди мерщiй по вулицях i провулках мiста й приведи сюди жебракiв, калiк, кульгавих та слiпих". I сказав раб: "Пане! Виконано, як наказав ти, i ще є мiсце". Пан сказав рабу: "Пiди по шляхах i стежках, i переконай прийти, щоби наповнився дiм мiй. Бо кажу вам, що нiхто з тих запрошених не скуштує моєї вечерi, бо багато запрошених, але мало обраних" (Лука 14: 16 - 24). Звертаючись до цiєї притчi, Я.-А. Прухницький хотiв сказати, що багатi вiрменськi мiщани вiддають перевагу мирським матерiальним iнтересам, i тому можуть втратити Царство Небесне (не будуть "запрошенi на вечерю"). Проте, i вони мають шанс (якщо пристануть на унiю з Римом) з огляду на милосердя Господа.

l яка в них недосконала та безголова церква - Я.-А. Прухницький пише "acephalam Ecclesiam" (дослiвно - "безголова церква"). Цiєю "ввiчливою" метафорою вiн натякає на те, що у вiрмен немає єпископа, отже вони залишились без голови. Ясна рiч, що самi вiрмени не вважали свою церкву безголовою, адже Львiвська єпархiя лише тимчасово залишилася без єпископа. "Визнання" вiрменами своєї церкви "безголовою", на думку Я.-А. Прухницького, стає зрозумiлим iз наступного речення, де вiн пише, що вiрмени вiдправили посланцiв (купцiв) до Константинополя, щоби звiдти привезти нового єпископа. Навiть цi "забобоннi торгашi", за Я. -А. Прухницьким, визнали, що "вiвцi" потребують "пастуха", а "тiло" - "голови".

m послали з-помiж себе своїх прохачiв - вiрменськi купцi приєдналися до посла Речi Посполитої князя Криштофа Збаразького, який у 1622 р. їхав до султана ратифiкувати мирну угоду по завершенню Хотинської вiйни (вересень-жовтень 1621 р.). Практика подорожування пiд захистом посольства в тi часи була досить поширеною.

-----

1 Дашкевич Я. Р. Давнiй Львiв у вiрменських та вiрменсько-кипчацьких джерелах // Україна в минулому. - К.; Л., 1992. - Вип. 1. - С. 9.

2 Zacharyasiewycz F.-K. Wiadomosc о ormianach w Polsce // Biblioteka naukowego zakladu imienia Ossolinskich. - Lwow, 1842. - T. 1. - S. 80.

3 Baracz S. Rys dziejow ormianskich. - Tarnopol, 1869. - S. 1 18 - 119.

4 Меховский М. Трактат о двух Сарматиях, Азиатской и Европейской, и о находящемся в них. - М., Лен., 1936. - С. 96 - 97.

3 Дашкевич Я. Р. Армянские колонии на Украине в источниках и литературе XV-XIX веков. (Историографический очерк). - Ереван, 1962. - С. 32 - 33.

6 Там же. - С. 22 - 24.

7 Там же. - С. 26.

8 Боротьба Пiвденно-Захiдної Русi i України проти експансiї Ватикану та унiї (X - початок XVII ст.): 36. док. i мат. - К., 1988. - С.75.

9 Дашкевич Я. Р. Древняя Русь и Армения в общественно-политических связях XI-XIII вв. (Источники исследования темы) // Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования (1982 г.). - М., 1984. - С. 185.

10 Charewiczowa L. Lwowskie organizacje zawodowe za czasow Polski przedrozbiorowej. - Lwow, 1929. - S. 24.

11 Грушевський М. Культурно-нацiональний рух на Українi в XVI-XVII вiцi. - К.; Л., 1912. - С. 123.

12 Дашкевич Я. Р. Армянские колонии на Украине... - С. 30 - 31.

13 Его же. Древняя Русь и Армения... - С. 185.

стр. 203


14 Его же. Армянские колонии на Украине... - С. 31.

15 Украинско-армянские связи в XVII в.: Сб. док-тов / Подг. Я. Р. Дашкевич. - К., 1969. - С. 29 - 31.

16 Дашкевич Я. Р. Армянские колонии на Украине... - С. 47 - 48. У середнi вiки в мiстах Польського королiвства кожна конфесiйна група утворювала окрему "нацiю", яка мала певнi, юридично закрiпленi, права. "Вiрменська нацiя" користувалася власним судочинством у Львовi, Кам'янцi-Подiльському та деяких iнших мiстах (Balzer O. Sadownictwo ormianskie w sredniowiecznym Lwowie // Studya nad historic prawa polskiego. - Lwow, 1909. - T.4. - Z. 1. - 188 s.). Вiрменський суд керувався своїми законами (Balzer O. Porzadek sadow i spraw prawa ormianskiego z r. 1604 // Studya nad historic prawa polskiego. - Lwow, 1912. - T. 5. - Z. 1. - 64 s.). Подiбна ситуацiя була й у iнших мiських "нацiй". Кожна громада самотужки вирiшувала спiльнi справи заради спiльного блага. Тож i не дивно, коли щодо них досить часто застосовувався термiн "Рiч Посполита" або "res publica" (з латини - "спiльна справа"). Так, наприклад, у вiрменських актових книгах знаходимо такий запис: "Дiялося в Кам'янцi-Подiльському, у ратушi вiрменськiй, року 1093 [1644] сiчня 19 [29] в понедiлок. Старiйшини, сорок мужiв i всi посполитi згiдно й приязно обрали на цей рiк на вiйта славетного пана Кiркоршу, сина Голуба, єрецпохана. Дай Боже щастя його урядовi й примноження нашiй убогiй речi посполитiй. Амiнь" (Гаркавець О. М. Вiрмено-кипчацькi рукописи в Українi, Вiрменiї, Росiї: Каталог. - К., 1993. - С. 156.) Тут, безперечно, iдеться про вiрменську громаду - "рiч посполиту вiрменської нацiї" - Кам'янця-Подiльського.

17 Там же. - С. 48.

18 Там же. - С. 50.

19 Груневег М. Опис Львова // Жовтень. - 1980. - N 10. - С. 109 - 114.

20 Орiховський-Роксолан С. Лист до Яна Франциска Коммендонi (10 грудня 1564 р.) // Українська лiтература XIV-XVI ст. - К., 1988. - С. 156.

21 Кленович С. Ф. Роксоланiя // Українська поезiя XVI ст. - К., 1978. - С. 150.

22 Дашкевич Я. Р. Армянские колонии на Украине... - С. 34 - 36.

23 Litterae Episcoporum historiam Ucrainae illustrantes (1600 - 1900). - Romae, 1972. - Vol. 1 (1600 - 1640). - Р. 82 - 89.

24 Ibid. - Р. 87 - 89.

25 Дашкевич Я. Р. Древняя Русь и Армения... - С. 185, 195; Alnpekius J. Topographia civitatis Leopolitanae // Rachwal St. Jan Alnpek i jego "Opis miasta Lwowa" z poczatku XVII wieku. - Lwow, 1930. - S. 26 - 27; Zimorowicz J. B. Opera, quibus res gestae urbis Leopolis illustrantur / Ed. C. J. Heck. - Lwow, 1899. - Р. 49. Хоча праця Я. Зиморовича була опублiкована 1672 р., вiн, скорiше за все, працював над нею в 1630 - 1640-х рр.

26 Украинско-армянские связи в XVII в. - С. 101; Pidou A. M. Krotka wiadomosc o obecnym stanie, poczakach i postepie misyi apostolskiej do ormian w Polsce, Woloszczyznie i ssiednych krajach // Zrodla dziejowe. - Warszawa, 1876. - T.2. - S.13.; Вердум У. фон. Щоденник подорожi, яку я здiйснив у роки 1670, 1671, 1672 через королiвство Польське // Жовтень. - 1983. - N 9. - С.90; Obszerna wiadomosc о polqczeniu narodu ormiansko-polskiego z kosciolem rzymskim // Zrodla dziejowe. - Warszawa, 1876. - T. 2. - S. 130.

27 Для прикладу, один iз найосвiченiших галичан XVI ст. Станiслав Орiховський писав (1564 р.) про хрещення Русi: "Щодо вiросповiдання народу, то рокiв десь 700 тому, за князя Володимира, упроваджено було вселенську вiру з Константинополя". (Орiховський-Роксолан С. Вказ. праця. - С. 155). За Ст. Орiховським виходить, що Володимир хрестив Русь 864 р., а не 988 р.! Рiзниця становить 124 роки. Але Ст. Орiховський, як i його сучасники, особливо цим i не переймався.

28 Лехаци С. Путевьiе заметки. - М., 1965. - С. 244 - 245.

29 Дашкевич Я. Р. Армянские колонии на Украине... - С. 63 - 64.

30 Украинско-армянские связи в XVII в. - С. 46.

31 Лехаци С. Указ. соч. - С. 245.

32 Там же. - С. 253.

33 Коркотян В. А., Восканян Н. А. Армянская книга в XV-XVI вв. и армянское книгопечатание во Львове в XVII в. // Исторические связи и дружба украинского и армянского народов. - Ереван, 1971. - Вьш. З. - С. 314, 317.

34 Baracz S. Oр. cit. - S. 106.

35 Лехаци С. Указ. соч. - С. 242.

стр. 204


36 Там же. - С. 242 - 243.

37 Там же. - С. 243.

38 Там же. - С. 246.

39 Там же. - С. 247.

40 Микаелян В. А. На крымской земле. - Ереван, 1989. - С. 107.

41 Там же. - С. 109.

42 Там же. - С. 108.

43 Дашкевич Я., Триярский Э. Договор Н. Торосовича с львовскими и каменецкими армянами 1627 г, как памятник армяно-кыпчакского языка // Rocznik orientalistyczny. - 1969. - Т.XXXIII. - Z. 1. - С. 84 - 85.

44 Даврижеци А. Книга историй. - М., 1973. - С. 288; Украинско-армянские связи в XVII в. - С. 83; Obszerna wiadomosc o polczeniu narodu ormiansko-polskiego z kosciotem rzymskim// Zrodla dziejowe. - Warszawa, 1876. - T. 2. - S. 131.

45 Лехаци С. Указ. соч. - С. 271.

46 Украинско-армянские связи в XVII в. - С. 52.

47 Дашкевич Я., Триярский Э. Указ. соч. - С. 83.

48 Там же.

49 Гандзакеци К. История Армении. - М., 1976. - С. 191.

50 Лехаци С. Указ. соч. - С. 243.

51 Гандзакеци К. Указ. соч. - С.191.

52 Привiлеї нацiональних громад мiста Львова (XIV-XVIII ст.) / Упоряд. М. Капраль. - Л., 2000. - С. 222.

53 Попельницька О. Соцiально-iсторична топографiя київського Подолу у XVII-XVIII ст.: парафiя церкви Миколи Доброго (Добромикiльська) // Київська старовина. - 2000. - N 2. - С. 12.

54 3 подорожнiх записок Мартина Груневега (Уривок про Київ) // Київська Русь: культура, традицiї. - К., 1982. - С. 121.

55 Акты, относящиеся к историй Южной и Западной России, собранные и изданные археографическою комиссиею. - СПб., 1865. - Т. 2. - С. 190 - 191.

56 Украинско-армянские связи в XVII в. - С. 47.

57 Там же. - С. 46.

58 Там же.

59 Лехаци С. Указ. соч. - С. 246.

60 Даврижеци А. Указ. соч. - С. 295.

61 Там же. - С. 296 - 297.

62 Там же. - С. 298.

63 Украинско-армянские связи в XVII в. - С.84.

64 Даврижеци А. Указ. соч. - С.298. Уперше в належностi українських вiрмен до єресi Євтихiя запiдозрив папський нунцiй у Польщi Фульвiй Руггiєрi в 1565 р. (Relacje nuncjuszow apostolskich i innych osob o Polsce od roku 1548 do 1690. - Berlin; Poznan, 1864. - T. I. - S. 161).

65 Украинско-армянские связи в XVII в. - С. 84.

66 Там же. - С. 81.

67 Relacje nuncjuszow apostolskich i innych osob Polsce od roku 1548 do 1690. - T. 2. - S.163 - 164.

In 1620s-1650s Armenian community of Lviv was worried by the efforts of the catholic clergy to unite local Armenians with the Roman Catholic Church. Catholic archbishop Jan-Andrzej Prochnicki (1614 - 1633) was an active promoter and participant of these events. In his biased "Relation" (1622) Prochnicki attacks imagined and hyperbolical mistakes and faults of the Armenian Church and Lviv Armenians to demonstrate necessity for their unification with the Roman Catholic Church. Prochnicki also articulates some ideas realized in 1630 with the assistance of the Armenian bishop Nikol Torosowicz.


© elibrary.com.ua

Permanent link to this publication:

https://elibrary.com.ua/m/articles/view/-РЕЛЯЦIЯ-ЛЬВIВСЬКОГО-КАТОЛИЦЬКОГО-АРХIЄПИСКОПА-ЯНА-АНДЖЕЯ-ПРУХНИЦЬКОГО-1622-р-ЯК-ДЖЕРЕЛО-З-IСТОРIЇ-ВIРМЕНСЬКОЇ-ГРОМАДИ-ЛЬВОВА

Similar publications: LRussia LWorld Y G


Publisher:

Николай СидоренкоContacts and other materials (articles, photo, files etc)

Author's official page at Libmonster: https://elibrary.com.ua/Sidorenko

Find other author's materials at: Libmonster (all the World)GoogleYandex

Permanent link for scientific papers (for citations):

"РЕЛЯЦIЯ" ЛЬВIВСЬКОГО КАТОЛИЦЬКОГО АРХIЄПИСКОПА ЯНА-АНДЖЕЯ ПРУХНИЦЬКОГО (1622 р.) ЯК ДЖЕРЕЛО З IСТОРIЇ ВIРМЕНСЬКОЇ ГРОМАДИ ЛЬВОВА // Kiev: Library of Ukraine (ELIBRARY.COM.UA). Updated: 27.08.2014. URL: https://elibrary.com.ua/m/articles/view/-РЕЛЯЦIЯ-ЛЬВIВСЬКОГО-КАТОЛИЦЬКОГО-АРХIЄПИСКОПА-ЯНА-АНДЖЕЯ-ПРУХНИЦЬКОГО-1622-р-ЯК-ДЖЕРЕЛО-З-IСТОРIЇ-ВIРМЕНСЬКОЇ-ГРОМАДИ-ЛЬВОВА (date of access: 04.12.2021).


Comments:



Reviews of professional authors
Order by: 
Per page: 
 
  • There are no comments yet
Related topics
Publisher
Rating
0 votes
Related Articles
Несмотря на все провалы за 2,5 года практически неограниченной власти, ближайшее окружение Зеленского старательно убеждает президента в его гениальности и он похоже верит. Аплодисменты заглушали крики «ганьба» так качественно, что Зеленский вжился в роль успешного политика и даже аплодировал себе сам.
Catalog: Разное 
19 hours ago · From Naina Kravetz
UNDER ADVERSE CONDITIONS
Catalog: Экономика 
Yesterday · From Україна Онлайн
THE "EUROPEAN CHOICE" OF UKRAINE WITHOUT THE "UKRAINIAN CHOICE" OF THE EU
Yesterday · From Україна Онлайн
THE NEW CYCLE OF ALLIANCE ENLARGEMENT: UKRAINE AND NATO
Yesterday · From Україна Онлайн
Люди делового миа
Yesterday · From Україна Онлайн
ДА БУДЕТ ГАЗ!
Catalog: Разное 
Yesterday · From Україна Онлайн
А вообще весь этот кейс с комиками во власти заставил понять, что киношный сценарий разительно отличается от реальной большой политики, где побеждает трезвый, незамутненный запрещенными веществами ум, холодный расчет и опыт – как обязательные составляющие личности, дерзающей определять путь миллионов человек.
Catalog: Разное 
4 days ago · From Naina Kravetz
Когда менять резину на зимнюю в 2021 году?
4 days ago · From Україна Онлайн
Запрещает ли PayPal азартные игры?
Catalog: Экономика 
5 days ago · From Україна Онлайн
IN THE INTERESTS OF ENERGY STABILITY
10 days ago · From Україна Онлайн

Actual publications:

Latest ARTICLES:

ELIBRARY.COM.UA is an Ukrainian library, repository of author's heritage and archive

Register & start to create your original collection of articles, books, research, biographies, photographs, files. It's convenient and free. Click here to register as an author. Share with the world your works!
"РЕЛЯЦIЯ" ЛЬВIВСЬКОГО КАТОЛИЦЬКОГО АРХIЄПИСКОПА ЯНА-АНДЖЕЯ ПРУХНИЦЬКОГО (1622 р.) ЯК ДЖЕРЕЛО З IСТОРIЇ ВIРМЕНСЬКОЇ ГРОМАДИ ЛЬВОВА
 

Contacts
Watch out for new publications: News only: Chat for Authors:

About · News · For Advertisers · Donate to Libmonster

Ukraine Library ® All rights reserved.
2009-2021, ELIBRARY.COM.UA is a part of Libmonster, international library network (open map)
Keeping the heritage of Ukraine


LIBMONSTER NETWORK ONE WORLD - ONE LIBRARY

US-Great Britain Sweden Serbia
Russia Belarus Ukraine Kazakhstan Moldova Tajikistan Estonia Russia-2 Belarus-2

Create and store your author's collection at Libmonster: articles, books, studies. Libmonster will spread your heritage all over the world (through a network of branches, partner libraries, search engines, social networks). You will be able to share a link to your profile with colleagues, students, readers and other interested parties, in order to acquaint them with your copyright heritage. After registration at your disposal - more than 100 tools for creating your own author's collection. It is free: it was, it is and always will be.

Download app for smartphones