Автор: К. БЕРКГОФ

Аналiзується релiгiйна ситуацiя на територiї райхскомiсарiату "Україна" пiд час нацистської окупацiї, полiтика окупацiйної влади й церковних лiдерiв. Висвiтлюється становище з вiдвiдуванням церков, кiлькiстю парафiй певних конфесiй, а також iз побожнiстю населення й мiжконфесiйними конфлiктами. Автор приходить до висновку, що пiд час нацистської окупацiї спостерiгався доволi значний брак iнтересу з боку населення до православної церкви й релiгiї, успадкований вiд iмперського й радянського перiодiв.

Сучаснi iсторики дедалi частiше звертаються до народної релiгiйностi - теми, дещо вiдмiнної вiд вивчення iсторiї власне релiгiйних iнституцiй¹ . У статтi розглядатиметься проблема релiгiйностi радянських громадян пiд час II свiтової вiйни. Основна теза, що її обстоює автор, полягає в тому, що багато, якщо не бiльшiсть, iз цих людей були й залишилися iндиферентними до релiгiї. Мається на увазi те населення, яке iсторично належало до схiднослов'янського православ'я й мешкало в тiй частинi України, яка пiд час нiмецької окупацiї опинилася пiд ору-

Беркгоф Карел - Ph.D., науковий спiвробiтник Центру вивчення голокосту та геноцидiв, Амстердам, Нiдерланди.

** Перший варiант статтi вийшов у "Slavonic and East European Review" (London). - 2000. - Vol. 78. - N3. - P. 536-567. Переклали: Владислав Гриневич, Людмила Гриневич, Карел Беркгоф.

стр. 16

дою цивiльної нацистської адмiнiстрацiї як райхскомiсарiат "Україна". Розташованi переважно на захiд вiд Днiпра й охоплюючи головним чином територiї, що мали досвiд двох десятилiть радянської влади, цi землi управлялися райхскомiсаром Ерiхом Кохом. Територiя райхскомiсарiату так зростала, що восени 1942 р. вiн був найбiльшою колонiєю III райху й складався з шести керованих генерал-комiсарами бециркiв, а також численних, менших за розмiрами, територiальних одиниць, керованих ґебiтскомiсарами. Iснування райхскомiсарiату "Україна" було нетривалим: восени 1943 р. Червона армiя повернулася до Днiпра й, перетнувши його, у березнi 1944 р. витiснила вермахт iз цiєї територiї.

А.Гiтлер i його прибiчники докладали шалених зусиль, аби реалiзувати на цих землях свою расову й економiчну утопiю. Саме тут, як передбачалося, нiмецька раса могла б реґенеруватися, звiльнившись вiд уявного зла iндустрiального суспiльства. Мiсцеве населення при цьому мало бути знищеним. Результатом такої полiтики стали терор i приниження ненiмецького населення. Нiколи досi в Українi одночасно не потерпало так багато соцiальних i етнiчних груп² .

Жоден iз дослiдникiв релiгiйностi населення в цьому реґiонi не може оминути розгляду засад радянської й нiмецької полiтики щодо релiгiї, так само, як i з'ясування причин суперництва мiж лiдерами двох церков - Автономної православної церкви (далi - АПЦ) та Української автокефальної православної церкви (далi - УАПЦ). Позаяк не все цивiльне населення, про яке йтиметься, було українцями, уживатиму поняття "мiсцевi мешканцi" в значеннi всiх, хто проживав в Українi за часiв нiмецької окупацiї.

Перiод до 1941 р.

Революцiя 1917 р. позначилася великими змiнами в церковному життi України. Росiйська православна церква здобула певну автономiю вiд держави, проте дещо втратила свої позицiї в боротьбi з новими конкурентами. У 1920-х pp. у радянськiй Українi було три православнi церкви. Найбiльшою з них була Росiйська православна церква (далi - РПЦ), вiдома також як "патрiарша церква" - вiд 1918 р. її частина, розташована в Українi, мала автономний статус екзархату, а 1921 р. отримала свого екзарха. 1920 р. на сцену вийшла Українська автокефальна православна церква, а роком пiзнiше було висвячено її митрополита - Василя Липкiвського. I хоча це не вiдповiдало строгим канонам православ'я, висвячення спиралося на здавна вiдомий (хоча й контроверсiйний) ритуал священичого рукоположення. Третю течiю в православ'ї репрезентувало т. зв. "обновленство" -1925 р. в Українi його представляла Православна автокефальна соборна церква, яка також мала власного митрополита³ .

1927 р. войовничо-атеїстична радянська влада визнала, що РПЦ має право на iснування. Вiдтодi двi її православнi суперницi почали занепадати. Цьому процесовi сприяв той факт, що хоча переважна бiльшiсть вiруючих i надавала перевагу Росiйськiй православнiй церквi, однак занепад iнших церков значно стимулювала й сама держава. 1930 р. Українська автокефальна православна церква була змушена оголосити на своєму соборi про саморозпуск. Невдовзi приблизно половину к лiру було заарештовано. Роком пiзнiше iнший собор перейменував рештки церкви на Українську православну церкву, яка функцiонувала до середини 1930-х pp., коли її митрополита було заарештовано, а парафiї закрито. Тим часом 1936 р. було заборонено обiймати церковнi посади митрополитовi соборної церкви (обновленська), роком пiзнiше його так само було заарештовано, а всi соборнi єпископи цiєї церкви були змушенi зректися сану. Iнакше кажучи, українська автокефальна й соборна (обновленська) iєрархiї були знищенi радянською владою, залишилася лише Росiйська православна (патрiарша) церква⁴ .

стр. 17

Утiм, український екзархат РПЦ теж постраждав. Упродовж 1935-1936 pp. було заарештовано двох єпископiв, 1937 р. така ж доля спiткала екзарха та iнших iєрархiв⁵ . Нападки на церкву вiдчувалися й на парафiяльному рiвнi. Так, на початку 1938 р. були депортованi всi священики Житомирської областi. Наприкiнцi 1930-х pp. у радянськiй Українi залишилося не бiльше 100 православних священикiв (окрiм певної кiлькостi пiдпiльних), одначе всiм їм влада заборонила вiдправляти службу. Загалом кампанiя проти православ'я в Українi мала бiльш iнтенсивний характер, нiж це було в радянськiй Росiї, де все ж продовжували iснувати iєрархiї РПЦ i обновленської церкви⁶ .

У мiжвоєнний перiод православна церква iснувала й у Польщi. 1924 р. екуменiчний патрiарх у Стамбулi визнав її автокефальною (незалежною). Коли Нiмеччина та СРСР знищили Польщу (1939 p.), та її частина, що опинилася в керованому нацистами Генерал-губернаторствi була перейменована на Православну автокефальну церкву (далi - ПАЦ). Очолив її митрополит Дiонiсiй (Валединський), архiєпископ варшавський⁷ . Тим часом у захiднiй Волинi й схiднiй Галичинi, якi з 1939 р. перебували пiд радянським правлiнням, бiльшiсть православних єпископiв дали врочисту обiтницю мiсцеблюстителю патрiаршого престолу митрополиту московському й коломенському Серґiю (Страгородському). Хоч це було зроблено пiд тиском, усе ж можна припустити, що серед єпископiв були й такi, хто радо позбувся польської автокефалiї. А невдовзi розпочалося нiмецьке вторгнення в СРСР.

Нiмецька полiтика й церковнi лiдери

Одразу пiсля окупацiї нiмцi почали поширювати в мiстах i селах України плакати, якi виголошували: "Доба сталiнського безбожництва минула. Нiмецька влада дає вам змогу знову вiльно молитися"⁸ . Представники нiмецької армiї виявилися доволi глибоко залученими в мiсцевi церковнi справи. Командири вермахту видавали накази про вiдкриття церков, солдати та офiцери навiть допомагали прибирати й реставрувати церковнi споруди. Водночас українцi, якi працювали армiйськими перекладачами, наказували православним священикам вiдправляти службу українською мовою, а в разi її незнання - послуговуватися церковнослов'янською, проте з українською вимовою⁹ .

Однак були випадки, коли представники вермахту демонстрували обережнiсть, ба навiть нехтували церковними питаннями. У Херсонi обласна економiчна команда видiлила мiсцевому православному клiру 30 тис. руб. на реставрацiю церковної будiвлi. Це було зроблено в обмiн на обiцянку проводити службу церковнослов'янською мовою, письмове зобов'язання про лояльнiсть, а також обiтницю вiдмовитися вiд "усiх спроб зробити церкву полiтичним iнструментом українських нацiоналiстiв"¹⁰ . Траплялося, що нiмецькi солдати перетворювали щойно вiдремонтованi церкви на стайнi¹¹ .

Втручання представникiв вермахту в мiсцеве церковне життя дратувало вище вiйськове командування, яке заборонило це робити¹² . Вiдтодi нiмецька армiя вiдiгравала переважно посередницьку роль. Наприклад, коли в Борисполi в листопадi 1941 р. мiсцевий командир наказав провести референдум щодо використання пiд час вiдправ української мови й опитуванi не погодилися з результатами, вiн на власний розсуд розпорядився подiлити часи богослужiння мiж прихильниками церковнослов'янської й української мов¹³ .

Пiсля замiни вiйськового правлiння цивiльною нацистською адмiнiстрацiєю було вироблено бiльш досконалу систему контролю релiгiйного життя. Усi "українськi органiзацiї невиробничого й неекономiчного характеру" повиннi були реєструватися в мiських голiв та районних шефiв, а також були зобов'язанi щомiсячно iнформувати їх про тi змiни, що вiдбувалися в їхнiх структурах та з персона-

стр. 18

лом¹⁴ . Своїми розпорядженнями вiд 8 грудня 1941 р. i 11 липня 1942 р. райхскомiсар Е.Кох заборонив проведення церковної служби в буднi днi (окрiм днiв, на якi припадали Рiздво, Новий (старий) рiк та два днi Великодня)¹⁵ . Цивiльна нiмецька влада заявила про свою прихильнiсть до iдеї вiддiлення церкви вiд держави. Наприкiнцi 1942 р. Е.Кох попередив, що будь-яке порушення цього принципу мiськими головами й районними шефами каратиметься звiльненням iз посад. Офiцiйнi заборони на релiгiйну освiту в школах призвели до радикальних змiн у Захiднiй Волинi, де така освiта iснувала за польських часiв i навiть протягом нетривалого перiоду радянської влади¹⁶ .

Окрiм вищезазначених, були й iншi шляхи втручання нiмцiв у церковне життя. Зокрема нiколи не дозволялася церковна благодiйнiсть, було заборонено вiдкривати семiнарiї (винятком стала семiнарiя автономної церкви в Кременцi, що була вiдкрита з дозволу влади 1943 р.)¹⁷ .

Нiмецька окупацiйна адмiнiстрацiя видавала спецiальнi рiшення, що мали запобiгти утворенню об'єднаної православної церкви. При цьому iснувала цiлковита заборона на повiдомлення про церковне життя в пресi¹⁸ . Вiд середини 1942 р. Е.Кох пiдтримував конфесiю, яка отримала назву Автономна православна церква. Велику роль при цьому вiдiгравала особиста нехiть райхскомiсара до автокефалiє¹⁹ .

Складно окреслити роль ґебiтскомiсарiв. їхнi кроки щодо церкви нерiдко визначалися особистими мотивами. Дехто використовував загальну заборону на публiчнi зiбрання як привiд покiнчити з мiсцевими церковними радами або для заборони святкувань²⁰ . Багато ґебiтскомiсарiв i ландвiртiв (сiльськогосподарських керiвникiв) забороняли церковнi вiдправи в певнi перiоди, особливо пiд час жнив. Щодо нацистської полiцiї безпеки (сiпо) та служби безпеки (СД), то вони ретельно перевiряли клiр i водночас забороняли й знищували всю полiграфiчну продукцiю, що її подеколи видавали православнi церкви. Слiд зазначити, що до лiта 1942 р. цi органи рiдко втручалися в церковнi суперечки. Утiм, коли це все ж траплялося, спочатку вони здебiльшого схилялися до пiдтримки автокефалiє²¹ .

У серединi 1941 р. сiм православних єпископiв опинилися в керованiй нiмцями Захiднiй Українi. 18 серпня 1941 р. архiєпископ волинський Алексiй (Громадський, 1882-1943 pp.) скликав обласний собор у Почаївськiй лаврi, розташованiй у пiвденно-захiднiй частинi Волинi, бiля кордону з Генерал-губернаторством. На соборi Алексiй отримав тимчасовий титул обласного митрополита. Утiм i надалi православнi єпископи вiдчували свiй канонiчний зв'язок iз Росiйською православною церквою. Вони називали свою церкву по рiзному: "українська православна церква", "православна українська церква", "православна церква на Українi", "православна автономна церква на Українi", проте вона стала вiдомою як Автономна православна церква (АПЦ)²² .

Iнший собор АПЦ, який вiдбувся 8 грудня 1941 p., визнав найлiпшим кандидатом на досi вакантне мiсце духовного керiвника Київської й Переяславської архiєпархiї поважного українського патрiота архiєпископа холмського й пiдляського Iларiона (I.Огiєнка), який перебував у Генерал-губернаторствi. Собор ухвалив рiшення просити Iларiона обiйняти цю посаду, на що вiн невдовзi погодився, заручившись дозволом свого зверхника Дiонiсiя, митрополита варшавського. Довгостроковий план, що його плекали церковнi дiячi, полягав у тому, аби з нiмецького дозволу скликати спецiальний собор, на якому єпископи, священики й миряни змогли б обрати Iларiона митрополитом Київським i всiєї України²³ .

Зазначимо, що два iєрархи, якi перебували на той час в Українi, не брали участi в цих соборах. Iдеться про єпископа житомирського Полiкарпа (Сiкорського, 1875-1953 pp.) i архiєпископа пiнського та полiського Олександра (Iноземцева). Так само, як i Алексiй та його прибiчники, цi двоє не бажали пiдпорядковуватися "польськiй" православнiй церквi в Генерал-губернаторствi. Утiм, вони та-

стр. 19

кож не бажали пiдлягати патрiаршому мiсцеблюстителевi в Москвi - пiд радянським правлiнням вони не визнавали московського патрiархату. Полiкарп давав зрозумiти, що вiн бажає вiдродити Українську автокефальну православну церкву²⁴ . Миряни в Рiвному переконували його розiрвати всi зв'язки з автономiстами на чолi з Алексiєм. А надто пiсля того, як останнiй став називати себе екзархом України та митрополитом волинським i житомирським. У той час рiвненськi вiруючi вирiшили "визнати" Полiкарпа "адмiнiстратором" православної церкви в Українi²⁵ . Вiдтак змiнилося ставлення цих людей до Дiонiсiя. Ранiше його уникали, бо вiн перебував у Варшавi й був "чужої кровi" (росiянином), а тепер до нього зверталися, тому що вiн став українським патрiотом. Коли Дiонiсiю пояснили ситуацiю, вiн 24 грудня 1941 р. видав наказ про те, що вважає Полiкарпа "тимчасовим адмiнiстратором православної автокефальної церкви на звiльнених землях України". Трохи згодом, без будь-якого спецiального рiшення, прикметник "тимчасовий" зник²⁶ .

Конкуруюча православна церква остаточно постала в лютому 1942 p., коли було висвячено трьох нових єпископiв (два з них - на соборi). Собор також ухвалив рiшення прийняти без повторного висвячення всiх священикiв Української автокефальної православної церкви, якi дожили до цього часу²⁷ . Нова церква функцiонувала пiд рiзними назвами, проте офiцiйною стала - "Свята православна автокефальна церква на визволених землях України"²⁸ .

I автономiсти, i автокефали погоджувалися, що архiєпископ холмський i пiдляський Iларiон - оптимальна кандидатура для старшування над православним церковним життям в Українi²⁹ . Отже нiщо (у т. ч. й питання пiдлеглостi московському патрiарховi) не вiщувало невдачi на шляху до об'єднання двох конфесiй в єдину православну церкву. Проте керiвництво райхскомiсарiату вiдмовилося видати Iларiоновi санкцiю на прибуття до Надднiпрянської України³⁰ . Вiдчуваючи, що вже й так багато дозволено для вiдродження церковного життя, нацисти активно протидiяли прибуттю українцiв iз Генерал-губернаторства, а отже й прискоренню процесу об'єднання церков. Ця обструкцiя виявилася доволi руйнiвною. Проте в травнi 1942 р. Е.Кох пiшов iще далi, коли зiбраним у Рiвному представникам православної церкви було повiдомлено, що нiмецька влада визнає iснування в райхскомiсарiатi двох православних церков - автономної (АПЦ) на чолi з Алексiєм i автокефальної (УАПЦ) пiд орудою Полiкарпа. Священнослужителям було наказано покласти край дискусiям у цiй справi³¹ . Невдовзi п'ять автокефальних iєрархiв довiдалися, що буде заборонено висвячення єпископiв без попередньої згоди райхскомiсара. До 26 травня 1942 p., коли це справдi сталося, вони встигли висвятити ще сiмох єпископiв³² .

Найбiльш радикально в церковне життя Е.Кох втрутився 1 червня 1943 p., коли було видано положення про законнiсть релiгiйних органiзацiй. Хоча воно й декларувало свободу вiросповiдання, насправдi релiгiйне життя було суттєво обмежене. Вiдтепер генерал-комiсар мiг усувати з посад керiвникiв релiгiйних органiзацiй, якщо вважав, що проти них є "застереження загальнополiтичного характеру". Новi ж конфесiї мали отримувати лiцензiю вiд Е.Коха, при цьому вiн мiг розпустити тi з них, якi, на його думку, становили загрозу "ладу й безпецi" або втягувалися в позацерковну дiяльнiсть³³ . Е.Кох також не хотiв бачити автокефалiв у Києвi, тож вiн наказав Полiкарповi вiдкликати звiдти двох своїх єпископiв. Одному з них - єпископовi Мстиславу (Степан Скрипник), який був головою Української ради довiри на Волинi - було навiть заборонено перебувати на територiї, де бiльшiсть населення становили українцi. Єпископи, щоправда, вiдмовилися покинути свої резиденцiї³⁴ .

На цьому тлi обидвi православнi конфесiї почали зондувати шлях до зближення. Наприкiнцi червня 1942 р. Алексiй запропонував Полiкарповi зустрiтися.

стр. 20

Коли восени того ж року було скликано черговий собор УАПЦ, вiн дав згоду на переговори. Наслiдком цього стало проголошення 8 жовтня 1942 р. єдиної Української автокефальної православної церкви, очолюваної не Алексiєм або Полiкарпом, а Дiонiсiєм³⁵ . Однак нiмецька влада протидiяла акту об'єднання й категорично заборонила будь-якi згадки про цю подiю в пресi³⁶ . Окрiм того, iснувала й внутрiшня опозицiя: три iєрархи автономної церкви зажадали, щоб Алексiй зняв свiй пiдпис пiд угодою та вiдмовився вiд титулу екзарха. Зрештою 15 грудня Алексiй дезавуював свою угоду з Полiкарпом, натомiсть за ним залишився титул³⁷ .

На тлi об'єднавчих тенденцiї восени 1942 р. доволi виразно проявилася вiдверто деструктивна полiтика нацистiв. Представники шiстьох генерал-комiсарiв заявили церковним дiячам, що жодна з православних конфесiй не повинна поширювати свою владу за межi вiдповiдного бецирку. Крiм того, генерал-комiсар перебирав на себе безпосереднє керiвництво церквами, розташованими в його бецирку. Єпископи, якi не проживали в центральному мiстi, зобов'язувалися туди переїхати. Генерал-комiсари повiдомили також про те, що вони можуть обирати одного провiдного єпископа на церкву. Скликання соборiв дозволялося, проте лише за участю єпископiв iз одного бецирку. Спецiального дозволу потребувало висвячення єпископiв i призначення священикiв. Ба бiльше, генерал-комiсар мiг звiльнити будь-якого священика. Фактично автокефальна й автономна церкви були розподiленi нацистською владою на шiсть юрисдикцiй, унаслiдок чого райхскомiсарiат "Україна" отримав дванадцять православних церков³⁸ . Таке ставлення до православ'я стало версiєю практикованої нацистами щодо церкви полiтики "подiляй i володарюй"³⁹ .

Нова ситуацiя викликала зловживання. Найбiльш виразно це проявилося в Житомирському бецирку, який очолював бриґаденфюрер СС Ернст Ляйзер. За причин, що залишаються нез'ясованими, вiн наполягав на збереженнi двох єпископiв, якi були, вочевидь, радянськими аґентами. У серпнi 1942 р. стало вiдомо, що перед вiйною автокефальний єпископ Фотiй (Тимощук) iз Подiльської єпархiї був визнаний польською державою радянським шпигуном i позбавлений сану. Проте, незважаючи на вигнання Полiкарпом Фотiя з церкви, той залишився у Вiнницi. Вiн заявляв, що акт возз'єднання церков для нього є рiвнозначний примиренню з Москвою, тому, мовляв, вiн створюватиме "свою, українську, церкву". Генерал-комiсар Е.Ляйзер плекав дивну симпатiю до цiєї людини й призначив його на початку листопада 1942 р. "найвищим представником автокефальної православної церкви". Одного з потенцiйних суперникiв Фотiя - єпископа житомирського Григорiя (Огiйчука) - було заарештовано. Його звiльнили тiльки в серединi травня 1943 p., пiсля того, як Полiкарп листовно звернувся до Е.Коха. Невдовзi Фотiй зник, i його бiльше нiхто не бачив⁴⁰ .

Щойно закiнчилися подiї, пов'язанi з Фотiєм, як наспiв скандал в автономнiй церквi. На початку 1943 р. до Києва з Пiвнiчного Кавказу, разом iз вiдступаючими нiмецькими вiйськами, прибув якийсь росiянин i заявив, що вiн - єпископ п'ятигорський Нiколай (Автономов). Єпископ автономної церкви призначив його священиком, а пiсля побачення з Алексiєм для нього навiть була створена нова єпархiя в Мозирi (Бiлорусiя). Але невдовзi стали поширюватися чутки про те, що "Нiколай" - самозванець. Цьому сприяла поведiнка самого єпископа. Нiмецька вiйськова розвiдка доповiдала, що Нiколай - радянський шпигун, проте Е.Ляйзер продовжував опiкуватися ним⁴¹ .

Окрiм православних християн, у райхскомiсарiатi були також протестанти й католики. Ставлення до них нiмецької влади було значно кращим (як у випадку з протестантами), або гiршим (як щодо католикiв). Сiпо й СД вважали баптистiв i євангельських християн (вiдомих як "штундисти") нешкiдливими пацифiстами, тож було видано розпорядження ставитися до них поблажливо. Цивiльна

стр. 21

нiмецька влада зняла заборону на дiяльнiсть баптистiв i євангельських християн, запроваджену деякими полiцейськими начальниками, сiльськими старостами, головами мiст i районними шефами⁴² . Унаслiдок такої полiтики цi конфесiї стали розквiтати. їхнi мiсiонери навiть роз'їжджали Надднiпрянською Україною, проповiдуючи та поширюючи свою лiтературу. У Києвi та iнших мiстах створювалися або ж вiдроджувалися протестантськi громади, деякi з них навiть спромоглися налагодити видавничу дiяльнiсть⁴³ . Iслам також був дозволений. У жовтнi 1941 р. громада київських мусульман (приблизно 700 осiб) мала свою мечеть на Подолi⁴⁴ .

Натомiсть нацистська влада переслiдувала греко-католицьких (очолюваних митрополитом А.Шептицьким) та римо-католицьких священикiв, яких сiпо й СД уважали "передовою сторожею" Ватикану. Коли греко-католицькi священики з Галичини намагалися приїхати до райхскомiсарiату, їх завертали назад⁴⁵ . Щодо римо-католикiв, то тут нацистська ворожiсть до Ватикану поєднувалася з ворожiстю до полякiв, якi й становили значну бiльшiсть християн цього обряду в Українi. Тому римо-католикам вiдмовляли в примiщеннях для богослужiння, а костели закривали. Iнколи католицьких священикiв нiмцi розстрiлювали: вiдомо, що лише в Захiднiй Волинi було розстрiляно 17 ксьондзiв. Окупацiйна влада закрила костел навiть у Миколаєвi, де бiльшiсть конгрегацiї становили етнiчнi нiмцi⁴⁶ . Винятком став Вiнницький бецирк, де ґебiтскомiсар дозволив дiяльнiсть одного костелу (можливо тому, що бiльшiсть iз 6 тисяч парафiян були зареєстрованi як українцi)⁴⁷ . Це помiтно контрастувало iз ситуацiєю в Генерал-губернаторствi, де нацисти толерували римо-католицьку церкву й навiть надавали дотацiї греко-католикам та iншим церквам⁴⁸ .

Тож офiцiйне ставлення до церкви в райхскомiсарiатi варiювало залежно вiд конфесiї й тривалостi нiмецької присутностi. Нацистська полiтика в церковних справах ставала дедалi деструктивною. Тепер розглянемо питання про роль церкви й релiгiї в життi пересiчних людей.

Побожнiсть населення

Пiсля приходу нiмцiв з'явилося багато ознак вiдродження релiгiйного життя. Селяни знову стали привселюдно хреститися (дехто робив це, побачивши першi нiмецькi танки з бiлими хрестами на бортах). Деiнде ще до приходу нiмцiв сiльськi жiнки й дiти почали носити хрестики, а лiтнi селяни брали участь у нiмецьких польових вiдправах⁴⁹ . Найбiльше ознаки релiгiйного вiдродження проявилися у вiдновленнi церков. Церковнi споруди наново фарбувалися, на них встановлювалися "дзвони" (зазвичай - залiзничнi рейки). Там, де до вiйни церкви були зруйнованi, для вiдправ використовували звичайнi будiвлi. Люди, якi колись приховали iкони, антимiнси, релiгiйну лiтературу, посуд, рушники та вбрання, тепер дiставали їх зi схованок. У мiстечку Василiвка (на пiвдень вiд Запорiжжя) до церкви було повернуто розкiшний iконостас, по частинах урятований рiзними людьми⁵⁰ .

Першi релiгiйнi вiдправи проводилися навiть до приходу нiмцiв. Позаяк священикiв не вистачало, села запрошували клiрикiв iз iнших мiсць⁵¹ . "Жiнки молилися, щоразу утираючи сльози, якi дрiбними горошинами котилися по щоках. Люди вiтали один одного, як на Великдень. "Христос воскрес!" та "Сподобив Господь дiждатися цього щасливого дня!" - чулося бiля церкви, яку, до речi, було обладнано у звичайному будинку" - згадував очевидець⁵² .

Невдовзi з'явилися бажаючi охреститися. Згiдно з православною традицiєю, яка приписує занурення, обряд хрещення часто проводився бiля рiчок. Багато людей вiнчалися. Хрещення й вiнчання залишалися й надалi сталою ознакою релiгiйного життя пiд час окупацiї⁵³ . Траплялися також перепоховання з присутнiстю священика або без нього, пiд час яких вiдкривалися труни з тим, щоби всереди-

стр. 22

ну покласти хрест або iкону, але в жовтнi 1941 р. ця практика була заборонена⁵⁴ . Загалом поховання без участi священика вважалося нелегальним⁵⁵ . У цьому контекстi заслуговує на увагу iсторiя поховання жертв масових убивств, скоєних НКВС пiд час радянського вiдступу. У серпнi 1941 р. в Луцьку 3862 тiла розстрiляних в'язнiв було перепоховано в п'яти братських могилах iз панахидою, що її провiв Полiкарп⁵⁶ . Подiбне масове перепоховання жертв мало мiсце в Рiвному. Як свiдчив командувач дислокованих у райхскомiсарiатi нiмецьких вiйськ генерал Карл Кiтцинґер, який тодi перебував у Рiвному, прибiчники Органiзацiї українських нацiоналiстiв (ОУН) несли портрети Степана Бандери й гасла "Україна для українцiв!" i "Хай живе Бандера - вождь України!"⁵⁷

Наймасовiшим релiгiйним зiбранням за весь перiод окупацiї були врочистостi на честь святого Iова в Почаївськiй лаврi. 10 вересня 1941 p., уперше за двадцять рокiв, тут зiбралося майже 15 тис. прочан iз Правобережжя (за iмперських часiв збиралися десятки тисяч). Це були переважно жiнки, деякi з них добиралися до обителi кiлька днiв. Святкову подiю використали нiмецькi пропаґандисти, якi наказали мiсцевiй владi розвiсити на стiнах храму настiннi газети й великi портрети А.Гiтлера. Було роздано нiмецькi прапорцi, листiвки з портретом фюрера та примiрники рiвненської газети "Волинь". Один iз портретiв несли на чолi процесiї. За твердженням очевидцiв, бiльшiсть прочан, якi нiколи досi не бачили портрета А.Гiтлера, були враженi. За тими ж свiдченнями, один старий, побачивши листiвку, приязно всмiхнувся й сказав: "Це - наш батько Гiтлер". Деякi жiнки цiлували портрет. Службу правив архiєпископ Алексiй, який молився за А.Гiтлера й вермахт. У проповiдi вiн вимагав завжди згадувати у своїх молитвах фюрера - "найвидатнiшого вождя сьогодення, i нiмецький народ. Принесена нiмецьким народом жертовна кров нiколи не має бути забутою. Усi українцi бажають, щоби намiри й думки фюрера повнiстю справдилися"⁵⁸ .

Як пiд вiйськовою владою, так i пiд цивiльним нiмецьким правлiнням допомiжна мiсцева адмiнiстрацiя сприяла православному християнству. Шеф району мiг, примiром, наказати сiльським чоловiкам вiдремонтувати церковну споруду⁵⁹ . Мiсцева адмiнiстрацiя також повернула багато традицiйних свят, надавши їм офiцiйного статусу. Наприклад, київський голова Володимир Багазiй запровадив чотирнадцять таких свят. Вiдзначення релiгiйних подiй за старим стилем було вiдновлено в багатьох мiсцевостях'⁶⁰ .

Нiмецька вiйськова влада застерiгала мiсцеву адмiнiстрацiю проти органiзацiї чи заборони будь-якої релiгiйної дiяльностi, але марно⁶¹ . Шкiльнi iнспектори також "геть забули про демократичний принцип вiддiлення церкви вiд держави"⁶² . Унаслiдок цього закон Божий вивчався в багатьох школах упродовж 1941-1942 навчального року. В однiй iз шкiл Києва, яка, мабуть, була типовою, кожен клас мав такий урок щотижня. У сiльськiй школi в початкових класах вивчався предмет "Мораль", що обiймав такi теми: "Створення всесвiту", "Хреснi муки, смерть та воскресiння Господа нашого Iсуса Христа". Вивчали дiти також молитву "Отче наш". Шкiльний курс моралi доповнювався цiлком секулярними темами про трудову етику, ставлення до людей похилого вiку⁶³ . Проведення таких занять до середини 1942 р. практично скрiзь було заборонене нiмецькою владою. Хоча були й винятки: у Полтавському бецирку релiгiйнi заняття тривали завдяки iнспекторцi районних шкiл - етнiчнiй нiмкенi, яка була коханкою районного вiйськового командира⁶⁴ .

Є й iншi свiдчення, що пiдтверджують загальнi релiгiйнi настрої в Українi в дослiджуваний перiод. Зокрема за нiмецькими переписами населення переважна бiльшiсть людей визнала себе православними, незначна кiлькiсть - невiруючими або взагалi не давали вiдповiдi на питання щодо вiровизнання⁶⁵ . Слiди релiгiйного способу мислення виявлялися в тому, що деякi українцi, зокрема селяни, на-

стр. 23

зивали радянську владу "диявольською владою" або "владою сатани". В одному селi (пiд час нiмецького наступу) чоловiк за вiсiмдесят рокiв скинув картуза й перехрестився: "Не думав уже я, дiтки, дiждатися цього часу, та ось, бачите, сподобив Господь. Приходить кiнець царству Iгемона"⁶⁶ .

Однак при бiльш глибокому вивченнi ставлення населення Надднiпрянської України до церкви й релiгiї є складнiшим. Наприклад, масова участь у реконструкцiї храмiв на селi, можливо, була не стiльки виявом побожностi, скiльки зумовлювалася поширенням думки про те, що будiвництво є найбiльш виразним символом лiпшого життя, на яке люди сподiвалися.

Поняття "нове життя" передбачало також наявнiсть вiльної вiд працi недiлi. У 1930-х pp. члени селянської родини рiдко могли мати щотижневий вихiдний в один i той самий день. Проте коли така щаслива нагода випадала, влада нерiдко вимагала вiддати й цей день для "добровiльної" працi. Ясно, що за таких умов людське життя було неспокiйним. Коли в 1941 р. нiмецький вiйськовий капелан запитав про це селян-чоловiкiв, вони лише висловлювали прокльони, а жiнки вiдверто демонстрували своє незадоволення недавнiм минулим. "Вони часто вказували на те, - вiдзначав вiн, - що розгром бiльшовикiв став для них карою Божою за боротьбу проти Господа й церкви та, зокрема, за скасування святої недiлi"⁶⁷ .

Розвiдник i учений-славiст Ганс Кох був здивований розмахом релiгiйного вiдродження в Українi, проте вiн уважав, що це було реакцiєю на радянський перiод - щось на кшталт святкування краху радянської системи⁶⁸ .

Щодо хрещення, то, очевидно, тут була певна доля примусу. Активiст комунiстичного пiдпiлля в донесеннi стверджував, що в Київськiй та Кiровоградськiй областях мiсцева влада видала наказ про хрещення всiх дiтей вiком до 12 рокiв, та що сiльськi старости примушували хреститися й тих, хто цього не бажав⁶⁹ . Певну роль вiдiгравав також страх, адже згiдно з iншим радянським повiдомленням, багатьох до хрещення спонукали чутки про те, що, мовляв, нехрещених дiтей нiмцi розстрiлюватимуть. Останнє, мабуть, було навiяне враженнями вiд єврейського голокосту⁷⁰ .

Правовiрнi й "самосвяти"

Ще один спосiб дiзнатися про рiвень релiгiйного вiдродження в Українi - задатися питанням: чи справдi вiруючих хвилювало протистояння мiж автономiстами й автокефалами. Г.Кох, зокрема, висловлював думку, нiби бiльшiсть вiруючих займала вичiкувальну позицiю й прагнула, щоби нiмцi самi облаштували цю справу⁷¹ . Одначе теза про невизначенiсть вiрних здається перебiльшеною. Єпископи обох конфесiї! перебували пiд тиском мирян, якi вимагали надiслати священикiв⁷² , проте щойно люди дiставали можливiсть вибору конфесiї, бiльшiсть усе ж вiддавала перевагу автономнiй церквi. Восени 1941 р. сiпо й СД пiдрахували, що майже 55% слов'янського населення тяжiє до АПЦ, тодi як УАПЦ пiдтримує 40%⁷³ . Кiлькiсть прибiчникiв УАПЦ дедалi зменшувалася. Не останню роль у цьому, за свiдченням колишнього голови церковної ради⁷⁴ , вiдiгравало те, що в Києвi й поза ним поступово ширилася думка про неканонiчнiсть церкви митрополита В.Липкiвського та її предстоятеля Полiкарпа, яких називали "липкiвцi" й "са-мосвяти"⁷⁵ . Колишнiй голова секцiї вiросповiдань Київської мiської управи пiдтверджував це у своїх спогадах. Вiн указував на те, що бiльшiсть православних України пiдтримувала автономiстiв⁷⁶ . Недаремно один єпископ УАПЦ нарiкав на Покровську церкву, що "братiя тамошня бридиться нами - "самосвятами" й тужить за Москвою"⁷⁷ . У Полтавськiй областi приблизно 80% вiрних вiдвiдували служби АПЦ. Бiльш впливовою, анiж УАПЦ, згiдно з нiмецькими повiдомленнями, була ця церква й у бецирку Кривий Рiг⁷⁸ .

стр. 24

Удалося виявити лише декiлька повiдомлень про змiцнення позицiй автокефальної орiєнтацiї. Як вiдзначав генеральний комiсар Вальдемар Маґунiя, восени 1942 р. у Київському бецирку були репрезентованi обидвi православнi церкви, при цьому пiвденну частину територiї вiн характеризував як "дуже автокефальну"⁷⁹ . В iншому нiмецькому повiдомленнi (серпень 1942 p.), яке ґрунтувалося на розмовах iз нацистськими чиновниками, iдеться про те, що автокефали домiнують у Черкаськiй i Кiровоградськiй областях⁸⁰ . Цi повiдомлення, напевно, стосуються розподiлу парафiй.

Свiдчень щодо змiни конфесiй цiлими парафiями, на жаль, замало. Однак можна припустити, що в бiльшостi випадкiв iшлося все ж про перехiд до автономної церкви⁸¹ . Активiзацiя переходу парафiй iз АПЦ до УАПЦ почала спостерiгатися на Захiднiй Волинi пiсля того, як вона стала повстанською зоною. Утiм, є пiдстави сумнiватися в тому, що це вiдбувалося згiдно з бажанням бiльшостi православних, а не внаслiдок тиску з боку Української повстанської армiї, лiдери якої були вороже налаштованi до автономiстiв.

Щодо неприйняття УАПЦ бiльшiстю вiруючих райхскомiсарiату, то тут свою роль вiдiгравали принаймнi два чинники. По-перше, вiруючi вважали цю церкву неканонiчною. Важливою була й iнша проблема, пов'язана з обов'язковим використанням у церковних вiдправах української мови - здається, не дуже популярної серед вiрних Надднiпрянщини. У цьому питаннi АПЦ виявилася бiльш гнучкою: церковнослов'янська мова була мовою її лiтургiї, але єпископам дозволялося використання української, якщо бiльшiсть парафiян цього бажала. Для автономної церкви в Захiднiй Волинi не було незвичним проводити службу частково чи цiлковито українською та використовувати церковнослов'янську з українською вимовою⁸² . Натомiсть у Надднiпрянськiй Українi священик, який намагався впроваджувати українську мову в церковну лiтургiю, наражався на невдоволення й спротив iз боку парафiян⁸³ . У Святошинi, передмiстi Києва, автокефальний священик попросив хор спiвати українською мовою. "Але церковна громада цього робити не хотiла, - повiдомляв вiн у груднi 1941 p., - а коли я служив, то старi спiвцi вривалися на крилас i починали спiвати по-слов'янськi й усi управляли, хто що знає"⁸⁴ . У київськiй автокефальнiй Покровськiй церквi ранковi вiдправи було вирiшено проводити церковнослов'янською мовою⁸⁵ . У Днiпропетровську хтось навiть пiдклав бомбу пiд собор, в якому служба провадилася українською мовою. Вибух призвiв до незначних ушкоджень споруди та до ескалацiї боротьби мiж прихильниками обох конфесiй, яка супроводжувалася проявами вандалiзму з обох бокiв⁸⁶ .

Не меншим був опiр використанню української мови в богослужiннi й на селi. Уявлення про це дає протокол регiональної конференцiї ("собору") вiд 20 листопада 1941 p., яка вiдбулася в Бучi, селi в 25 км на захiд вiд Києва. Тут зiбралося 45 вiрних i священикiв iз 13 сiл (5 парафiй). Бiльшiсть делеґатiв становили миряни (35 осiб). Автокефальний митрофорний протоiєрей iз Києва Iван Потапенко закликав присутнiх будувати "єдину українську православну автокефальну церкву з однiєю мовою, духом i керiвництвом". Вiн указував на важливiсть "лiквiдацiї залишкiв ворожих груп, якi були штучно створенi пiд впливом жидо-бiль-шовицької пропаґанди".

Як свiдчить протокол, ця промова "жваво обговорювалася": "Україна має бути незалежною, а церква українською, - каже делеґат пан Жовкiвський (Буча). Ми хочемо, щоби Господня вiдправа була старою, церковнослов'янською мовою, - каже панi Борзакiвська з села Буча, росiянка, дуже побожна особа, яка присвятила своє життя рятуванню церкви в Личанську вiд бiльшовицького руйнування. У Гостомелi Господня служба правиться українською, ось чому люди не вiдвiдують її, - казали неписьменнi жiнки з села Шибене Бородянського району. На всi

стр. 25

цi зауваження протоiєрей заперечив, що церковнослов'янська мова малодоступна. Типово, однак, що врештi-решт вiн був змушений зробити поступку - доки друкований український переклад служби Божої не буде доступний, служби можуть провадитися церковнослов'янською, але з українською вимовою. Пiсля короткої дискусiї делеґати ухвалили рiшення вiдкинути "схизматську агiтацiю"⁸⁷ .

Слiд зазначити, що автокефальнiй меншостi в Українi було досить важко усвiдомити, що їй протистояла бiльшiсть українських православних, тому автономiстiв вони йменували "росiянами" та "москалями"⁸⁸ . Небажання мiсцевого населення послуговуватися в церквi народною мовою аж нiяк не свiдчило про прихильнiсть до росiйської нацiональної iдентичностi. Очевидно на думку бiльшостi вiруючих спiлкування з Богом вимагало "бiльш високої мови", анiж та, яку вони знають. Вони бажали чути в церквi "мову, якою говорив Бог" (за висловом одного селянина)⁸⁹ .

Найвагомiшу пiдтримку автокефалам надавала українська нацiоналiстична iнтелiгенцiя⁹⁰ . Проте й вона не погоджувалася з абсолютною перевагою української мови в церковнiй службi. Так, у Києвi українська православна iнтелiґенцiя зрiдка вiдвiдувала греко-католицькi служби, якi з сiчня 1942 р. правилися в колишньому римо-католицькому соборi Святого Олександра. Вiдповiдно до традицiї, служби тут проводилися церковнослов'янською мовою з українською вимовою, а проповiдь виголошувалась українською. Дiяльнiсть греко-католицького священика отця Юрiя Костюка викликала заздрiсть iз боку мiсцевих автокефалiв, якi не мали жодного уявлення про галицьке церковне життя. Голова Української церковної ради Микола Величкiвський навiть просив цього священика, щоби той вiдправляв службу в латинському обрядi. "Проблема" розв'язалася сама собою, коли в червнi 1942 р. отець Костюк отримав вiд нiмцiв наказ повернутися до Генерал-губернаторства⁹¹ .

Кiлькiсть парафiй

Аби визначити розмах релiгiйного вiдродження, звернiмося до цифр, що стосуються кiлькостi парафiй у райхскомiсарiатi "Україна" в дослiджуваний перiод. На жаль, бiльшiсть адмiнiстративних записiв, якi мiстять такi данi, було втрачено або ж вони залишаються важкодоступними для науковцiв. Примiром, знищено архiв Української церковної ради та її автокефального наступника, Вищого церковного управлiння⁹² . Натомiсть документи, якi проливають свiтло на ситуацiю з вiросповiданням на парафiяльному рiвнi (копiї ориґiналiв, що їх районнi шефи надсилали до ґебiтскомiсарiв), "прихованi" серед стосiв iнших паперiв⁹³ . Нарештi, усе ще неприступними для дослiдникiв залишаються вивезенi з України в 1944 р. документи Полiкарпової адмiнiстрацiї. Отже, єдинi доступнi для вчених цифровi данi можна почерпнути з видань, де опублiковано первиннi й вториннi джерела.

Тож восени 1942 р. автокефальна церква як у райхскомiсарiатi, так i в реґiонах на схiд вiд нього мала загалом 513 парафiй. 298 iз них мiстилися на "Київщинi" (очевидно Київська єпархiя)⁹⁴ . Зрозумiло, що стiльки парафiй на таку значну територiю не є достатнiм. Щодо автономної церкви - таких узагальнюючих даних не iснує.

Фрiдрiх Геєр - нiмецький солдат, який був обiзнаний iз релiгiйним життям в Українi, пiдрахував, що парафiї обох православних церков, вiдновленi до лiта 1943 p., становили близько 2/3 дореволюцiйної кiлькостi парафiй у Київськiй та половину в Житомирськiй єпархiях. За його ж пiдрахунками вiдновленi в Подiльськiй i Вiнницькiй єпархiях парафiї автономної церкви дорiвнювали лише третинi дореволюцiйних⁹⁵ .

стр. 26

Подана нижче таблиця демонструє кiлькiсть православних парафiй у тому виглядi, як це подається в лiтературi. На жаль, подiбних вiдомостей немає стосовно будь-яких iз п'яти автономних i п'яти автокефальних єпархiй⁹⁶ . Якщо не подано посилання на iнше джерело, то це означає, що наведенi данi запозичено з роботи Геєра⁹⁷ .

стр. 27

Якщо кiлькiсть парафiй, про якi йдеться в таблицi, пiдсумувати та при цьому врахувати, що деякi данi можуть дублюватися, то загалом виходить 3500. Можна припустити, що 10 єпархiй, якi не ввiйшли до списку, покривають до 1 тис. парафiй. Таким чином, приблизна кiлькiсть парафiй автономної й автокефальної церков у райхскомiсарiатi "Україна" - територiї, на якiй станом на 1 сiчня 1943 р.¹⁰⁵ офiцiйно мешкало 16910008 мешканцiв - становила 4,5 тис. Це означає, що на кожних 3750 мешканцiв припадає лише одна церква. Тож попри спроби вiдродити церковне життя пiсля рокiв радянських переслiдувань, кiлькiсть парафiй залишалася доволi низькою.

Вiдомостi щодо ситуацiї в мiстах тiльки пiдтверджують загальне враження. Наприклад, у Києвi дiючi церкви переважно знаходилися на околицях. Частково це пояснювалося тим, що радянська влада знищила бiльшiсть розташованих у центрi церков, а нiмцi не передали храм Святої Софiї (який вони, мабуть, розглядали як ґотську пам'ятку) для проведення богослужiнь. Успенський собор Печерської лаври (XI ст.) також не можна було використовувати, позаяк його було пiдiрвано в листопадi 1941 р. Дослiдники вважають, що вчинили цей вибух не комунiстичнi аґенти, а Головне управлiння безпеки райху¹⁰⁶ . Таким чином у Києвi для служби Божої було вiдкрито лише один великий собор - Андрiївську церкву. Вона була передана автокефалам, якi мали у своєму розпорядженнi ще двi церкви¹⁰⁷ . Решта церков мiста (25) перебували в розпорядженнi автономної церкви (весна 1943 р.)¹⁰⁸ . У соборi Святого Володимира перша (автономна) служба вiдбулася лише 19 вересня 1943 р. - вона присвячувалася другiй рiчницi нiмецького панування¹⁰⁹ . Таким чином, у Києвi загалом було обмаль парафiй. У Днiпропетровську налiчувалося 10 дiючих православних церков, усi вони належали автономнiй церквi. Як i в Києвi, тамтешню церковну ситуацiю не можна було порiвняти з дореволюцiйною, коли в мiстi було 27 церков. Полтава також мала 10 православних храмiв, тодi як Вiнниця - лише 7 (п'ять iз них належали автономнiй церквi)¹¹⁰ .

Вiдвiдування церков

Судити про ступiнь релiгiйного вiдродження в Українi за часiв нiмецької окупацiї можна також i за участю населення в церковному життi. Багато хто вiдвiдував церкву пiд час важливих релiгiйних подiй. 1942 р. велика кiлькiсть людей прийшла до Днiпра на Водохреща. Наступного року, 19 сiчня, 60 тис. людей зiбралися бiля днiпропетровського Преображенського собору, утворивши двокiлометрову процесiю до Днiпра¹¹¹ . Великдень вiдзначався повсюдно. 1943 р. святкова процесiя в Днiпропетровську була настiльки великою, що змогла обернутися довкола собору лише один раз замiсть трьох¹¹² . На селi у Великоднiх святах брало участь майже все населення. У цi днi комендантська година скасовувалася й селяни розважалися спiвами, пiснями бандуристiв та грою акторiв аматорських театрiв¹¹³ . Повернулося в Україну вiдзначення Спаса та колядування¹¹⁴ .

Цiкаво, однак, наскiльки все це було чимось бiльшим, анiж простим бажанням використати законну пiдставу для святкувань?¹¹⁵ У цьому контекстi, очевидно, важливо звернути увагу на вiдвiдування населенням церков у несвятковi днi. Ганс Кох уважав, що кiлькiсть таких вiдвiдувань до 1943 р. зросла¹¹⁶ . Що стосується селян, то брак свiдчень не дає змоги робити якiсь певнi висновки. Один нiмець у селi на пiвднi України в 1942 р. бачив лiтнiх жiнок, дiвчат i дiтей, якi юрбилися бiля входу до маленької церкви. Вiн не помiтив там анi хлопчикiв, анi молодих чоловiкiв, якi, на його думку, збирали врожай i, очевидно, не цiкавилися релiгiєю¹¹⁷ .

За iнформацiєю Ф.Геєра, "величезний ринок у Полтавi був щонедiлi зранку заповнений тисячами селян, якi прибували сюди, спiваючи й смiючись, на своїх санях i пiдводах, щоби торгувати. Рiдко хто з них не вiдвiдував мiсцеву церкву,

стр. 28

яка, наново вибiлена й пiдштукатурена, здiймалася над метушнею"¹¹⁸ (незрозумiло, якого часу стосуються цi подiї - до чи пiсля приходу нiмецької цивiльної адмiнiстрацiї). Iншi нiмецькi повiдомлення, якi ґрунтуються на твердженнях українських пропаґандистiв, свiдчать, що в серединi 1943 р. вiдвiдування церков у декiлькох районах було "дуже високим"¹¹⁹ . Водночас радянський аґент повiдомляв, що "зазвичай лiтнi люди" ходять до церкви, а один селянин iз Київської областi в розмовi з автором статтi по вiйнi сказав, що "нiхто не ходив"¹²⁰ . Загалом свiдчення щодо сiл сумнiвнi.

Що ж до великих мiст, то тут вiдомостi про вiдвiдування церков бiльш певнi. Зокрема за одним iз свiдчень у 1941 р. й на початку 1942 р. київська Андрiївська церква, де спiвав "державний хор", була вщерть заповнена¹²¹ . Проте надалi, як писав Ф.Геєр, тут i повсюди в мiстi були вiдправи, якi не вiдвiдувала жодна людина. Наполягаючи на тому, що "секуляризм" домiнував у Києвi, вiн наводив слова одного киянина: "У що кияни вiрять? У шмат хлiба. Це все!"¹²² Так само, згiдно з донесенням НКВС, восени 1942 р. вiдвiдування церков у Днiпропетровську було "незначним, в основному завдяки людям похилого вiку"¹²³ . У Вiнницi в серединi 1943 р. церкви мали єпископiв, клiр i хори, проте, як згадував український нацiоналiст Михайло Селешко, жодна не збирала великої кiлькостi вiрних, i тому храми "свiтили пусткою... Навiть лiтнi люди рiдко ходили до церков"¹²⁴ . Усе це дає пiдстави стверджувати, що хоча масштаби вiдвiдування храмiв мешканцями мiст у 1941 й 1942 pp. незрозумiлi, проте стосовно 1943 р. ясно, що вони були помiрними.

Можна назвати принаймнi декiлька причин, чому вiдвiдування церкви в селi й, особливо, у мiстi, не було масовим. На селi свою роль вiдiгравали нiмецькi заборони. Вiдвiдування церкви заборонялося на свята, якi припадали на буденнi днi або на суботнi вечори, на середину дня в недiлю, а подекуди навiть i на цiлу недiлю. У разi недотримання заборони, нiмцi виганяли порушникiв iз церкви й наказували священику її зачинити. Розлючений мiсцевий ландвiрт мiг вiдшмагати людей батогом або стеком. Священикiв часто примушували брати участь у збираннi врожаю¹²⁵ . Страх бути затриманим у церквi, або навiть депортованим до Нiмеччини, так само мiг зменшувати кiлькiсть вiдвiдувачiв¹²⁶ . Мало мiсце й побоювання виявити себе вiруючим християнином iз огляду на можливе повернення радянської влади¹²⁷ . Щодо останнього, то йшлося переважно про мешканцiв мiст, по-заяк селянам релiгiйнi переконання сусiдiв здебiльшого були добре вiдомi.

Проте головною причиною того, чому люди залишались осторонь церкви, була байдужiсть. Очевидець свiдчив, що, як i до 1941 p., людям iшлося передусiм про хрещення¹²⁸ . Вони також з прохолодою ставилися до своїх пастирiв, котрих, як стало одразу зрозумiло, використовувало ґестапо (всi новi священики мали пiдписати зобов'язання шпигувати за своєю громадою)¹²⁹ . Крiм того, нiмцi ретельно перевiряли священикiв, а їхнi iнформатори стежили за панотцями, аби з'ясувати, якою мiрою вони виконують указiвки ґебiтскомiсарiв спонукати парафiян до спiвпрацi¹³⁰ . 20 квiтня 1942 р. (день народження А.Гiтлера) всi священики були зобов'язанi молитися за нього пiд час спецiальних вiдправ, i вони, як повiдомлялося, "частково" Це робили¹³¹ . Вiдомо, зокрема, що отець Н.П.Стукало з Олександрiї (мiсто на схiд вiд Кiровограда), отримував щотижневi iнструкцiї вiд нiмцiв. Цей приклад був типовим. На початку 1942 р. iнший (можливо й той самий) священик iз Олександрiї висловив у своїй проповiдi думку про те, що нiмцi можуть i пiти. Панотцевi пощастило, коли пiсля п'ятдесяти ударiв рiзками його вiдпустили живим¹³² .

Народне неприйняття священикiв проявлялося здебiльшого в мiстах Надднiпрянської України. Не ранiше жовтня 1941 р. тi кияни, якi ще не встигли оговтатися вiд шоку, викликаного недавнiм винищенням євреїв у Бабиному Яру, безсумнiвно були обуренi, коли автокефальнi священики вихваляли нiмцiв i назива-

стр. 29

ли їх "бiловолосими лицарями"¹³³ . Не останню роль вiдiгравало й те, що чоловiки, сини та брати парафiянок були мобiлiзованi до Червоної армiї. Тож коли отець Стукало став закликати свою конґреґацiю допомогти нiмцям "розбити ворога", вiдвiдування церкви зменшилося. Лiтнi люди казали, що церква стала "розпусною"¹³⁴ .

Слiд звернути увагу й на ґенерацiйнi вiдмiнностi. Є цiкаве свiдчення, що стосується молодих жiнок iз колишньої польської Захiдної Волинi. Коли Червона армiя 1944 р. повернулася в цей реґiон, один iз солдатiв попросив мiсцеву дiвчину пришити ґудзик на його одязi. Це було в недiлю, i його прохання викликало переляк вiруючої: "Грiх!"¹³⁵ .

У Надднiпрянськiй Українi ситуацiя була iншою. Тi, кого можна було окреслити як комсомольське поколiння (народженi в 1920-х-1930-х pp.), мало цiкавилися церквою. Переважна бiльшiсть чоловiкiв i багато жiнок цього поколiння взагалi не вiдвiдували церкви. Вони допомагали реконструювати храми, проте робилося це передусiм iз почуття солiдарностi, а також тому, що вони досi нiколи не бачили служби. На початку осенi 1941 р. сiпо й СД пiдрахували, що принаймнi половина молодого поколiння дотримується атеїстичних поглядiв¹³⁶ . Молодь швидко з'ясувала, що церковна служба не є такою цiкавою, як, скажiмо, кiно. Вони або не вiдвiдували церкву, або, як зазначав вищезгаданий М.Селешко, ходили до неї "тiльки як до театру. Послухають як спiває хор i виходять. Про богослужiння молодi казали, що "нiчого собi, гарна вистава" й на тому кiнець. Нарiкали, що вiд усього вiє нудьгою, бо щонедiлi одну й ту саму виставу повторюють"¹³⁷ . Молодi люди в церквi часто поводились як у цирку, примiром торкалися священицьких шат¹³⁸ . Загалом молодь вiдвiдувала церкви "значно менше, анiж у досовєтський час"¹³⁹ .

Нiмецький капелан, який тривалий час перебував в українських селах, вiдзначав, що "релiгiйне життя" за нiмцiв iснувало "лише там, де воно було до комунiстiв, тобто серед старшого поколiння - тих, кому було понад 35 рокiв". Молодi (до 25 рокiв) майже всi були "цiлковито вiдстороненi й iндиферентнi" щодо релiгiї¹⁴⁰ . Слiд указати на те, що й багато людей за 35 рокiв теж були байдужими до релiгiї. Характерний приклад: як доповiдали сiпо й СД на початку серпня 1941 р. з Вiнниччини, "вiдмови вiд (церкви - Авт.) не спостерiгається, однак вiдверта пiдтримка надходить лише вiд деяких жiнок i лiтнiх чоловiкiв. Молода ґенерацiя й селяни середнього вiку, здається, байдужi в цьому вiдношеннi, проте також братимуть участь (у церковних вiдправах - Авт.), коли запитують"¹⁴¹ . Згiдно зi спостереженнями радянського партизана, ця участь була вмотивована страхом: "Люди середнього вiку насправдi ходять (до церкви - Авт.) лише для того, щоби не привертати уваги, - писав вiн, - тому що релiгiйнi люди помiчають тих, хто не вiдвiдує церкви та погрожують розповiсти комендантовi, що, мовляв, такий i такий симпатизує бiльшовикам"¹⁴² -. Хоча ця розповiдь i не пiдтверджена iншими джерелами, але такi ситуацiї могли бути. В одному з радянських повiдомлень (кiнець 1941 р.) навiть стверджувалося, що церкву вiдвiдує тiльки невеличка частина населення лiтнього вiку, а бiльшiсть скептично налаштована стосовно вiдкриття церков i висловлюється про це iронiчно¹⁴³ . Такi ж настрої спостерiгалися (особливо серед селян) в iндустрiальних районах, де сiпо й СД вiдзначали "помiтну iндиферентнiсть"¹⁴⁴ .

Пiсля того, як було впроваджено цивiльний нацистський режим, а вiдокремлення церкви вiд держави знову набуло сили, молодi селяни стали демонструвати неповагу до народної побожностi. Адмiнiстрацiя автономної єпархiї у Вiнницi навiть скаржилася на це нiмцям¹⁴⁵ .

Баптистськi та євангельськi мiсiонери проводили публiчнi збори в селах i мiстах райхскомiсарiату "Україна". В одному з радянських документiв згадується про "великий потяг до сектантських релiгiйних течiй" на Правобережжi Днiпра. Однак i тут траплялися випадковi люди, якi пiд час зiбрання совалися на мiсцях,

стр. 30

перепитуючи один одного: "Хто їм дозволив тут Євангелiю проповiдувати?" Присутнi войовничi атеїсти були змушенi мовчати, проте при виглядi мiсiонерiв "злiсть викривляла їхнi обличчя"¹⁴⁶ . Удалося виявити лише одне повiдомлення, написане на пiдставi зiбраних українськими пропагандистами розвiдувальних даних, про те, що в серединi 1943 р. молодi люди в Житомирському й Київському бецирках "часто" вiдвiдували церкву¹⁴⁷ . Проте iншi свiдчення спонукають до серйозних сумнiвiв щодо цього. Насправдi той факт, що чимало молодих людей iз вищою освiтою стали священиками пiд час вiйни, мiг свiдчити про рiзнi мотиви, у тому числi й про вiдсутнiсть iншої роботи чи просто бажання уникнути фiзичної працi¹⁴⁸ .

Таким чином, релiгiйне вiдродження на теренi райхскомiсарiату "Україна" iснувало, проте воно було скромним за масштабами. Вiдкривалися храми, до них поверталися єпископи та священики, але з часом нiмецька влада здебiльшого перешкоджала церковному життю. I, що найважливiше, бiльшiсть молодi та людей середнього вiку мали небагато чи взагалi не мали поваги як до православної церкви, так i до самої релiгiї. Ця байдужiсть не була чимось цiлковито новим. Досi ми мало знаємо про природу й глибину народної побожностi серед українцiв i росiян наприкiнцi iмперського й на початку радянського перiодiв, проте iсторики схильнi зiйтися на тому, що вже за тих часiв люди дедалi втрачали iнтерес до релiгiйностi, ба навiть ставали антиклерикалами. Iснувала й iнша тенденцiя, що охопила меншу кiлькiсть населення: перехiд до протестантизму (баптизму або євангельського християнства)¹⁴⁹ . Здiйснене автором дослiдження дозволяє зробити висновок про те, що обидвi тенденцiї - секуляризацiя й перехiд до протестантизму - були дуже поширеними в райхскомiсарiатi "Україна". Загалом пiд час нацистської окупацiї спостерiгався доволi значний брак iнтересу населення до православної церкви й релiгiї, успадкований вiд iмперського й радянського перiодiв.

-----

¹ Див., примiром, працю: Sakularisierung, Dechristianisierung, Rechristianisierung im neuzeit-lichen Europa: Bilanz imd Perspektiven der Forschung. - Gottingen, 1997.

² Berkhoff K. Harvest of Despair: Life and Death in Ukraine under Nazi Rule. - Cambridge, Mass., 2004. Першоджерела подано та розглянуто в: Berkhoff K. Ukraine under Nazi Rule (1941-1944): Sources and Finding Aids [Parts 1, 2] // Jahrbiicher fur Geschichte Osteuropas. - Bd. 45. - 1997. - N1. S.85-103; N2. - S. 273-309.

³ Bociurkiw B. The Renovations Church in the Soviet Ukraine, 1922-1939 (далi - The Renovations Church) ,'/ Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the US. - Vol. 9. 1961. - N1-2 (27-28). - P. 52, 62-67.

⁴ Bociurkiw B. The Soviet Destruction of the Ukrainian Orthodox Church, 1929-1936 // Journal of Ukrainian Studies. - Vol. 12. - 1987. - N1 (Summer). - P. 5-12, 14; Heyer F. Die Orthodoxe Kirche in der Ukraine von 1917 bis 1945. - Koln, 1953. - S. 114.

⁵ Heyer F. Op. cit. - S. 115-116, 118-120, 125.

⁶ Ibid. - S. 126; Bociurkiw B. The Renovations Church. - P. 72.

⁷ Heyer F. Op. cit. - S.144; Державний архiв Київської областi (далi - ДАКО). - Ф. Р-2412. -Оп. 2. - Спр. 199. - Арк. 75.

⁸ Науково-довiдкова бiблiотека центральних державних архiвiв України, Київ, колекцiя "Афiшi та плакати окупацiйного перiоду", од. зб. 764 сп.

⁹ Heyer F. Op. cit. - S.I 71; Fireside H. Icon and Swastika: The Russian Orthodox Church under Nazi and Soviet Control. - Cambridge, Mass., 1971. - P. 118; Ярославський О. [Лев Чайковськиii?] Вiд Сяну по Дiнець (Зi спогадiв перекладача) // Вiстi братства колишнiх воякiв I УД УНА. - Т. 7. - 1956. - N 7-8 (69-70) (липень-серпень). - С 21.

¹⁰ Центральний державний архiв вищих органiв влади та управлiння України (далi - ЦДАВОВУ). ~ Ф. 3676. - Оп.1. - Спр. 50. - Арк. 27.

¹¹ Гартимiв М. Землею українською... // На зов Києва: Український нацiоналiзм у II свiтовiй вiйнi: Збiрник статей, спогадiв i документiв. - Торонто, Нью-Йорк, 1985. - С. 146.

¹² Fireside Н. Icon and Swastika... - P. 118; Bienert W. Russen und Deutsche: Was fur Menschen Sind das? Berichte, BiIcier und Folgerungen aus dem Zweiten Weltkrieg. - Stein am Rhein, 1990. - S. 92.

¹³ ДАКО. - Ф. P-2112. - On. 2. - Cnp. 199. - Арк. 19-20; Рибачуiс М. Вiдродження церковно-

стр. 31

релiгiйного життя в звiльненому нiмецьким вiйськом Золотоверхому Києвi й областi. - Б. м., б. д.

¹⁴ ДАКО. - Ф. Р-2292. - Оп. 1. - Спр. 2. - Арк. 23 зв.

¹⁵ Гордiєнко В.В. Нiмецько-фашистський окупацiйний режим i православнi конфесiї в Українi // Український iсторичний журнал. - 1998. - N3 - С. 114, 115.

¹⁶ Heyer F. Op. cit. - S. 189, 199-200; Власовський I. Нарис iсторiї Української православної церкви. - Т. 9 (XX ст.). - Ч. 2. - Нью-Йорк, Баунд Брук, 1966. - С 239.

¹⁷ Власовський I. Зазнач, праця. - С 235, 236; Heyer F. Op. cit. - S. 197-199, 205,- Дублянсь-кий А. Тернистим шляхом: Життя митрополита Никанора Абрамовича: До 20-лiття архiпастирського служiння, 1942-1962. - Лондон, 1962. - С 40.

¹⁸ ДАКО. - Ф. Р-2412. - Оп. 2. - Спр. 199. - Арк. 6, 7, 16; Heyer F. Op. cit. - S. 127, 172.

¹⁹ Armstrong J. Ukrainian Nationalism - Englewood, 1990. - P. 155; Heyer F. Op. cit. - S. 212, 213, 217, 218.

²⁰ Власовський I. Зазнач, праця. - С. 227, 228; Гаюк С. Водохрещi // Лiтопис Волинi (Вiннiпег). - Т. I. - 1953. - Ч. 1. - С. 85, 86; Архiв Гуверського iнституту вiйни, революцiї й миру. - Alexander Dallin collection, box 2, folder 14, Professor Hans Koch, HUR1P interview, fol.9. Перша сторiнка рукопису зберiгається в: box 7, folder 6, fol. 9.

²¹ Дублiнський А. Зазнач, праця. - С. 40; Власовський I. Зазнач, праця. - С. 236, 237; Wllhelm Н.-Н. Der SD and die Kirchen in den besetzten Ostgebieten 1941/1942 // Militargescliichtlichc Mittcilungen. - Bd. 55. - 1981. - N1. - S. 86.

²² Цими єпископами були: архiєпископ Алексiй (Громадський), м. Кременець; його перший вiкарiй єпископ Полiкарп (Сiкорський), м. Луцьк; його другий вiкарiй єпископ Антонiй (Марценко), м. Камiнь-Каширський; його третiй вiкарiй єпископ Симон (Iванiвський), м. Острог; архiєпископ пiнський та полiський Олександр (Iнозємцев); єпископ Венiамiн (Новицький), м. Пiнськ; єпископ чернiвецький Дамаскiн (Малюта). Джерело: Кiшковський А.I. (без назви, огляд статтi В.Алексеева) // Вестник Института по изучению СССР (Мюнхен). - Т. 2. - 1958. - N27 (травень-серпень). - С. 130, 131.

²³ Власовський I. Зазнач, праця. - С. 211, 212.

²⁴ Див.: Величковський М. Сумнi часи нiмецької окупацiї (1941-1944 pp.) // Визвольний шлях. - Т. 12. - 1965. - N5. - С. 520, 521; Русская православная церковь и Великая Отечественная война: Сб. церковных документов. - М., [1943]. - С. 67; Перше засiдання Української ради довiр'я на Волинi // Волинь (Рiвне). - 1941. - 7 вересня. - С. 2. Подiбнi питання розглядаються в кн.: Лисенко О.Є Церковне життя в Українi. 1943-1946. - К., 1998.

²⁵ Див.: Власовський I. Зазнач, праця. - С. 210, 228; Мартирологiя українських церков: У 4-х тт. (далi - Мартирологiя). - Торонто, Балтимор, 1987. - Т. I. - С. 737; Власовський I. Як було з обранням на київську катедру архiєпископа Iларiона (Огiєнка) року 1941 // Церква i нарiд (Вiннiпег). -1949 (квiтень-травень). - С 21, 24-26.

²⁶ Власовський I. Як було... - С. 26; Heyer F. Op. cit. - S. 174; Центральний державний архiв громадських об'єднань України (далi - ЦДАГОУ). - Ф. I. - Оп. 23. - Спр. 41. - Арк. 47, 47 зв.; Дудко Ф. Iнтерв'ю з владикою Полiкарпом (вiд власного кореспондента) // Волинь. - 1942. - 26 лютого. - С 3.

²⁷ Єпископами, висвяченими на соборi, що вiдбувся в Пiнську, були: Никанор (Абрамович) чигиринський та Iгор (Губа) уманський. Висвячення здiйснили Полiкарп, Олександр i, можливо, єпископ Юрiй (Коренiстов) берестейський. Останнiй сам був висвячений 8 лютого Полiкарпом i Олександром (Єдина православна церква в Українi // Волинь. - 1942. - 19 лютого. - С. 1).

²⁸ ДАКО. - Ф. Р-2412. - Оп. 2. - Спр. 199. - Арк. 68; Власовський I. Нарис iсторiї... - С. 177.

²⁹ Власовський I. Як було... - С. 23; Нестеренко А. Митрополит Iларiон: служитель Боговi й народовi. - Вiннiпег, 1958. - С. 78.

³⁰ Алексiй робив запит iз цього приводу (ЦДАВОВУ. - Ф. 3206. - Оп. 1. - Спр. 78. - Арк. 34).

³¹ Див.: Власовський I. Нарис iсторiї... - С. 221.

³² Бiльшiсть висвячень єпископи Никанор (Абрамович) та Iгор (Губа) здiйснили з 9 по 17 травня в Києвi в невеличкiй церквi бiля Свято-Андрiївського собору. Новими єпископами стали: Фотiй (Тимощук) подiльський, Григорiй (Огiйчук) житомирський, Мстислав (Степан Скрипник) переяславський, Сильвестр (Гаєвський) лубенський, Мануїл (Тарнавський) бiлоцеркiвський, Михаїл (Хороший) єлизаветградський (кiровоградський). Того ж мiсяця був висвячений Геннадiй (Шиприкевич) сiчеславський (днiпропетровський) (Луцьк, 24 травня). Надалi було висвячено ще чотири єпископи: Володимир (Малець) черкаський (мiсце висвячення 23 червня невiдоме, став вiкарiєм новомиргородським), Сергiй (Охотенко) мелiтопольський (мiсце й дата висвячення невiдомi), Платон (Артем'юк) заславський, потiм кременецько-рiвненський (Київ, 2 й 25 серпня 1942 р.), В'ячеслав (Лисицький) лубенський (Луцьк, 13 вересня 1942 p.).

³³ Мартирологiя. - Т. I. - С. 747, 748.

³⁴ Див.: Власовський I. Зазнач, праця. - С. 238; Armstrong J. Op. cit. - P. 155; Мартирологiя. -Т. I. - С. 750.

³⁵ Див.: Мартирологiя - Т. I. - С. 729-731; Власовський I. Нарис iсторiї... - С 241-243; Дуб-

стр. 32

лянський А. Зазнач, праця. - С. 46, 47; Armstrong J. Op. cit. - P. 154, 155.

³⁶ Див.: Власовськиii I. Зазнач, праця. - С. 243, 248; Мартирологiя. - Т. I. - С. 742, 743.

³⁷ Там само. - Т. I. - С. 731-733, 735; Власовський I. Зазнач, праця. - С. 246.

³⁸ Див.: Мартирологiя. - Т. I. - С. 751-754; Власовський I. Зазнач, праця. - С.249, 252, 253; Дублянський А. Зазнач, праця. - С. 43; Архiєпископ Михаїл. Мої зустрiчi з Iваном Власовським // Iван Власовський: Пропам'ятна книга. - Торонто, 1974. - С. 95.

³⁹ Klebmann С. Nationalsozialistische Kirchenpolitik und Nationalitatenfrage im Generalgouvemement (1939-1945) // Jahrbiichcr fur Cicschichtc Ostcuropas - Bd. 18. - 1970. - N4. - S. 575.

⁴⁰ Heyer F. Op. cit. - S. 213-216; Власовський I. Нарис iсторiї... - С. 230, 250-252.

⁴¹ Див.: Heyer F. Op. cit. - S. 216, 217.

⁴² Мартирологiя. - Т. I. - С. 745, 746; Хуртовина П. [Подворняк М.]. Пiд небом Волинi: (Воєннi спомини християнина). - Вiннiпег, 1952. - С. 102-104.

⁴³ Любомиренко Б. З Христом в Українi. Записки вiруючого за роки 1941-1943. - Вiннiпег, Торонто, 1973. - С 76, 81, 90, 101, 102: Нищик С. Шлях вiри. - Вiннiпеґ, Детройт, 1975. - С 85; ДАКО. - Ф. Р.-2412. - Оп. 2. - Спр. 199. - Арк. 64; Коровицький I. Вiдродження церкви в Українi та Києвi. - Київ, 22 липня 1942 р.

⁴⁴ ДАКО. - Ф. Р.-2412. - Оп. 2. - Спр. 199. - Арк. 64; Малюженко Л. Київ за 1942 р. // Наше минуле. - 1(6). - 1993. С 163, 164.

⁴⁵ Мартирологiя. - Т. I. - С 745, 746; Heyer F. Op. cit. - S. 179.

⁴⁶ ЦДАВОВУ. - Ф. 3206. - On. 1. - Спр. 26. - Арк. ЗО зв., 33 зв., 34; United States National Archives (далi - USNA). - Microcopy T-84. - Roll 120. - Frame 419181; Fleischhauer I. Das Dritte Reich und die Deutschen in der Sowjetunion. - Stuttgart, 1983. - S. 164; Armstrong J. Op. cit. - P. 153; Zielinski Z. Zycie religijne w Polsce pod okupacja. 1939-1945. - Katowice, 1992. - S. 602; Ereignismeldung UdSSR. -N128. - 3. XI. 1941. - S. 5, 6; Meldungen aus den besetzten Ostgebieten. - N5. - 29. V. 1942. - S. 12; Ibid. - 10. VII. 1942. - S. 2. Останнi двi назви - мiмеографованi доповiдi сiпо й СД, якi зберiгаються на мiкрофiльмах у: USNA. - Т-175. - Rolls 233-236.

⁴⁷ ЦДАВОВУ. - Ф. 3206. - Оп. 1. - Спр. 26. - Арк. 28.

⁴⁸ Кlebmann С Op. cit. - S. 582, 596, 598.

⁴⁹ Heyer F. Op. cit. - S. 171; ЦДАГОУ. - Ф. 166. - On. 3. - Спр. 259. - Арк. 9 зв; Ereignismeldung UdSSR. - N120. - 21. X. 1941. - S.10.

⁵⁰ Bienert W. Op. cit.; Ereignismeldung UdSSR. -N81. - 12. IX. 1941. - S. 15; Пiгiдо-Правобережний Ф. "Велика Вiтчизняна вiйна". - Вiннiпеґ, 1954. - С. 120; Жалоба О. [Залеський О.]. У сорокалiття походу на схiд (спомини перекладача) // Календар-альманах "Нового шляху" 1982. - Торонто, б. р. - С. 93; Михалевич Н. До Києва! Фраґмент зi спогаду // На зов Києва. - С. 225-226, а також у: Власовський I. Зазнач, праця. - С. 232, 233.

⁵¹ Heyer F. Op. cit. - S. 170, 171; Пiгiдо-Правобережний Ф. "Велика Вiтчизняна вiйна". - С. 149.

⁵² Пiгiдо-Правобережний Ф. Зазнач, праця. - С. 120 (описано подiї в селi Стайки на Київщинi). Див. також: Хуртовина П. Пiд небом Волинi. - С. 88.

⁵³ Панькiвський К. Вiд держави до комiтету. - Нью-Йорк, Торонто, 1957. - С. 104; Український голос. - 1942. - 12 березня. - С. 4; Власовський I. Зазнач, праця. - С. 232, 233; Мартирологiя. -Т. I. - С 744; Heyer F. Op. cit. - S. 171.

⁵⁴ Wilhetm H.-H. Op. cit. - S. 84; Юнацький Є. Україна очима iталiйських кореспондентiв у другiй свiтовiй вiйнi // Самостiйна Україна. (Нью-Йорк). - Т. 18. - 1965. - N8 (198). - С. 23.

⁵⁵ ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 22. - Спр. 122. - Арк. 99.

⁵⁶ Леонiд Д-ський [sic!]. - Похорон у Луцьку // Лiтопис Волинi. - Т. I. - 1953. - N1. - С. 71-74.

⁵⁷ Самчуiс У. На бiлому конi: спомини i враження. - Вiннiпеґ, 1972. - С. 183.

⁵⁸ ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 23. - Спр. 41. - Арк. 26, 27. Це донесення, очевидно, було написане нiмецьким кореспондентом. Див.: Самчук У. Зазнач, праця. - С. 204, 205.

⁵⁹ ДАКО. - Ф. 2210. - Оп. 1. Спр. 3. - Арк. 112.

⁶⁰ ДАКО. - Ф. Р-2412. - Оп. 2. - Спр. 2. - Арк. 72; Український голос. -1941. - 25 грудня. - С 1.

⁶¹ Напр.: ДАКО. - Ф. Р-2418. - Оп. 1. - Спр. 13. - Арк. З, 3 зв.

⁶² Бiблiотека i музей, Осередок української культури i освiти, Вiннiпеґ, Манiтоба, Канада. - Рукописний документ, датований 1945 p., Павло Тернiвський [Жигадло I.]. Спогади емiґранта. - С. 57. (Дякую пановi Марковi Цариннику за надання цього документа).

⁶³ Гриневич Клавдiя Якiвна, українка, 1930 р. н., село Клинцi Кiровоградська обл., iнтерв'ю автора, Київ, 10 серпня 1995 p.; ДАКО. - Ф. Р-2505. - Оп. 1. - Спр. 5. - Арк. 14, 15, 25, 27, 29, ЗО, 34; Спр. 8. - Арк. 11, 24.

⁶⁴ Heyer F. Op. cit. - S. 200, 201; В'юн Г. Пiд знаком Червоного Хреста в Полтавi 1941-1942 РР-: Спогад-звiт для iсторiї. - [Neu-Ulm]. - 1973. - С. 29.

⁶⁵ Серед 335139 мешканцiв Києва на 1 квiтня 1942 р. лише 110 оголосили себе невiруючими, 473 не дали вiдповiдi, iншi були зареєстрованi як православнi (338517 осiб), римо-католики (8898

стр. 33

осiб), протестанти (3051 особа), iншi християни (233 особи), мусульмани (714 осiб), "iншого вiросповiдання" (143 особи) // Малюженко Л. Зазнач, праця. - С. 163, 164.

⁶⁶ Пiгiдо-Правобережний Ф. Зазнач, праця. - С. 56, 57; Хуртовина П. Зазнач, праця. - С. 96; Туркало К.Т. Тортури: Автобiографiя за большевицьких часiв. - Нью-Йорк, 1963. - С. 192.

⁶⁷ Власовський I. Зазнач, праця. - С. 232; Benz E. Die religiose Lage in dcr Ukraine: Erlebnisbericht eines Divisionspfarrers. AIs Manuscript gednickt. - Marburg (Lahn), 1942. - S. 15, 16.

⁶⁸ Koch H., HURIP interview, fol. 8. У цьому пiслявоєнному iнтерв'ю Г.Кох навiть сказав, що тут проявився дивний опортунiзм. Українцi, можливо, хотiли вразити нiмцiв, яких вони очiкували побачити релiгiйними. Проте, на думку автора, це малоймовiрно.

⁶⁹ ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 22. - Спр. 123. - Арк. 64.

⁷⁰ ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 22. - Спр. 123. - Арк. 97.

⁷¹ Koch H., HURIP interview, fol.11.

⁷² Heyer F. Op. cit. - S. 206; Власовський I. Зазнач, праця. - С. 218.

⁷³ 5% населення були протестантами чи приєдналися до соборної церкви (обновленцiв) // Ereig-nismeldung UdSSR. - N177. - 18. X. 1941. - S. 8.

⁷⁴ Повна назва цiєї розташованої в Києвi iнституцiї була така: Церковна рада Святої автокефальної православної церкви в Українi.

⁷⁵ ДАКО. - Ф. Р-2412. - Оп. 2. - Спр. 199. - Арк. 18.

⁷⁶ ДАКО. - Ф. Р.-2412. - Оп. 2. - Спр. 199. - Арк. 33.

⁷⁷ Лист Никанора (Абрамовича) до Полiкарпа (Київ, 21 квiтня 1942р.), частково опублiковано // Мартирологiя. - Т. I. - С. 711.

⁷⁸ Heyer F. Op. cit. - S. 189; Bundesarchiv Berlin, R-6/15, file 15, fol. 105 ("Lagebericht iiber das Gebiet Kriwoi Rog-Land", Кривий Рiг, ЗО червня 1943 p.). Цим джерелом мене забезпечив доктор Ерiх Габерер.

⁷⁹ USNA, microcopy T-84, roll 120, frame 419181.

⁸⁰ ЦДАВОВУ. - Ф. 3206. - On. 1. - Спр. 26. - Арк. ЗО зв., 31 зв., 32 зв., 33 зв., 36, 37, 38.

⁸¹ Наприклад, на Миколаївщинi наприкiнцi 1942 р. // Власовський I. Зазнач, праця. - С. 261.

⁸² Згiдно з твердженням секретаря єпископа Пантелеймона Михайла Iваскiва, "всi парафiї на Волинi" молилися українською мовою // Мартирологiя. - Т. I. - С. 698; Heyer F. Op. cit. - S. 193, 194; Величкiвський М. Зазнач, праця. - С. 801.

⁸³ Протилежний погляд має Дж.Армстронґ (Ukrainian Nationalism. - P. 191): "У мiру того, як автокефальнi священики були висвяченi, а священики старшого вiку перейшли до вiдправ українською мовою, вони вочевидь здобули пiдтримку селянства".

⁸⁴ ДАКО. - Ф. Р-2412. - Оп. 2. - Спр. 199. - Арк. 21, 22.

⁸⁵ Мартирологiя. - Т. I. - С 711.

⁸⁶ Iнтерв'ю автора з Миколою Павловичем Костюком (українець iз Канади, народився в Катеринославi 1915 p., помер 1997 p.), Даунсв'ю (Downsview), Онтарiо, Канада, 1 березня 1996 p.; Власовський I. Зазнач, праця. - С. 233; Heyer F. Op. cit. - S. 218; Armstrong J. Op. cit. - P. 157.

⁸⁷ ЦДАВОВУ. - Ф. 3676. - On. 1. - Спр. 50. - Арк. 12-20.

⁸⁸ ДАКО. - Ф. Р.-2412. - On. 2. - Спр. 199. - Арк. 52. Слiд цiєї ментальностi можна знайти у Власовського I. ("Як було...". - С. 28, де стверджується, що автономiсти хотiли довести "що вони також українцi").

⁸⁹ Хуртовина 11. Зазнач, праця. - С. 99.

⁹⁰ ЦДАВОВУ. - Ф. 3206. - Оп. 1. - Спр. 26. - Арк. 40 зв. Див. також: Heyer F. Op. cit. - S. 189.

⁹¹ ДАКО. - Ф. Р.-2412. - On. 2. - Спр. 199. - Арк. 62, 63; Величкiвський М. Зазнач, праця. -С. 399; Никон Немирон [Андрусяк М.], У збудженiй в огнi столицi України (Славнiй пам'ятi мученикiв за Україну в Києвi (1941-1942 pp.) // В боротьбi за Українську державу: Есеї, спогади, свiдчення, лiтописання, документи Другої свiтової вiйни. - Вiннiпег, 1990. - С. 811, 817.

⁹² Сiпо конфiскувало протоколи церковної ради й уже нiколи не повернуло їх. Протоколи Вищого церковного управлiння було пiдготовлено до евакуацiї, проте нiмцi, яким бракувало мiсця в машинi, повикидали мiшки з документами на дорогу. Особистi записи членiв цiєї адмiнiстрацiї спалили в 1943 p., щоб запобiгти використанню їх НКВС // Мартирологiя. - Т. I. - С. 714; Дублянський А. Зазнач, праця. - С. 41.

⁹³ Прикладом є рукописна реєстрацiя парафiй Рокитнянського району, яка також подає iнформацiю про протестантiв // ДАКО. - Ф. Р-2292. - Оп. 1. - Спр. 2. - Арк. 13-15.

⁹⁴ Цi цифри за вересень 1942 р. очевидно походять вiд Никанорової промови, що була виголошена в жовтнi 1942 р. в соборi // Власовський I. Зазнач, праця. - С. 234; Дублянський А. Зазнач, праця. - С. 44, 45. Див. також: Heyer F. Op. cit. - S. 206.

⁹⁵ Heyer F. Op. cit. - S. 206-208.

⁹⁶ Цими єпархiями є (1) в бецирку Волинь-Подiлля: автономна єпархiя Волинi (пiд Алексiєм), включно з чотирма вiкарiатами (Луцьк, Рiвне, Почаїв i Володимир-Волинський); автономна єпархiя в

стр. 34

Брестi (пiд Iоаном [Лавриненком]; автокефальний вiкарiат у Дубнi (пiд В'ячеславом [Шсицьким]); автокефальна єпархiя Полiсся й Пiнська (пiд Олександром [Iноземцевим]), яка включала Брестський вiкарiат (пiд Юрiєм [Коренiстовим]); (2) в Житомирському бецирку: Мозирська автономна єпархiя (пiд "Нiколаєм [Автономовим]") i автокефальна єпархiя Подiлля (пiд Фотiєм [Тимощуком]); (3) в Київському бецирку: автокефальна єпархiя Переяслава (пiд Мстиславом [Скрипником]); (4) в Миколаївському бецирку: автономна єпархiя (пiд Антонiєм [Марченком]) i автономна єпархiя Херсона (пiд Серафимом [Кушнеруком]); (5) в Кримському бецирку (Таврида): автокефальна єпархiя Мелiтополя (пiд Сергiєм [Охотенком]). Чотирма Алексiєвими вiкарiями були: Iов (Кресович) луцький, Феодор (Рафальський) рiвненський, Никодим [?] почаївський i Мануїл [Тарнавський] володимиро-волинський. Назви єпархiй та їхнiх керманичiв, що їх тут наведено, зiбрано з рiзних джерел, якi цитуються в посиланнях.

⁹⁷ Heyer F. Op. cit. - S. 189, 206-208.

⁹⁸ Armstrong J. Op. cit. - P. 196.

⁹⁹ Теодорович А. (протопресвiтер). Преосвященний Платон, єпископ рiвненський (в свiтi Павло Артем'юк) (Спогад) // Лiтопис Волинi. - Т. 4. - 1958. - N4. - С 22.

¹⁰⁰ Дублянський А. Зазнач, праця. - С. 44, 45; Власовський I. Зазнач, праця. - С. 234.

¹⁰¹ Armstrong J. Op. cit. - P. 200.

¹⁰² Власовський. 1. Зазнач. праця. - С. 234.

¹⁰³ Там само. - С 235.

¹⁰⁴ Там само. - С 234, 235.

¹⁰⁵ ЦДАВОВУ. - Ф. 3206. - Оп. 2. - Спр. 231. - Арк. 45.

¹⁰⁶ Iдея i чин: Орган Проводу ОУН, 1942-1946. Передрук пiдпiльного журналу [Лiтопис УПА, 24]. - Торонто, 1995. - С 124; Мартирологiя. - Т. I. - С 739; про Успенський собор: Wilhelm Н.-Н. Op. cit. - S. 88.

¹⁰⁷ Це були Покровська церква в Солом'янському районi й Вознесенська церква на пiвднi Демi-ївського району // Власовський I. Зазнач, праця. - С. 233.

¹⁰⁸ Heyer F. Op. cit. - S. 209; Мартирологiя. - Т. I. - С 711.

¹⁰⁹ Церква була музеєм до 1941 р. й стала доступною для вiрних лише навеснi 1942 p., коли її було передано автономнiй церквi // Мартирологiя. - Т. I. - С. 716; Heyer F. Op. cit. - S. 209; Дублянський А. Зазнач, праця. - С. 51; Фесенко Т. Повесть кривых лет. - Нью-Йорк, 1963. - С. 90.

¹¹⁰ Heyer F. Op. cit. - S. 207, 208; про Полтаву пор.: Власовський I. Зазнач, праця. -С. 233, 234.

¹¹¹ Днiпропетровська газета 23 сiчня 1943 р. писала тiльки про 20 000 // Heyer F. Op. cit. - S. 171, 208.

¹¹² Ibid. - S. 208.

¹¹³ ДАКО. - Ф. P-2418. - On. 1. - Cnp. 13. - Арк. 64; Buchbender O. Das tonende Erz: Deutsche Propaganda gegen die Rote Armee im Zweiten Weltkrieg. - Stuttgart, 1978. - S. 278.

¹¹⁴ Heyer F. Op. cit. - S. 172.

¹¹⁵ Такий самий коментар зробив Ганс-Гайнрiх Вiльгельм на пiдставi доповiдi сiпо й СД про Бiлорусiю // Wilhelm Н.-Н. Op. cit. - S. 91.

¹¹⁶ Koch H., HURIP interview, fol.9.

¹¹⁷ Vegesack S. von. Als Dolmetscher im Osten: Ein Erlebhisbericht aus den Jahren 1942-1943. Mit 12 Bildern nach Aufnahmen des Verfassers. - Hannover-Duhren, 1965. - S. 121.

¹¹⁸ Heyer F. Op. cit. - S. 207.

¹¹⁹ Цими районами були: Днiпропетровський, Миколаївський, Мелiтопольський i Кiровоградський ґебiти. Джерело вiдзначає в цiлому по Українi "дуже високий рiвень вiдвiдування церков. Скрiзь i часто церковне вiнчання" // ЦДАВОВУ. - Ф. 3676. - Оп. 4. - Спр. 161. - Арк. 55.

¹²⁰ ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 22. - Спр. 123. - Арк. 97; Микола Салата, українець, 1914 року народження, с. Медвин, авторське iнтерв'ю. - с. Медвин, Богуславський район, Київська область, 17 липня 1995 р.

¹²¹ Мартирологiя. - Т. I. - С. 717. Див. також: Гартимiв М. Зазнач, праця. - С. 126; Ф.Г. [Федiр Гайович]. Київ у жовтнi 1941 р. // На зов Києва. - С 163; Дублянський А. Зазнач, праця. - С. 36; Онацький Є. Україна очима iталiйських кореспондентiв у другiй свiтовiй вiйнi // Самостiйна Україна. - Т. 18. - 1965. - N2 (192). - С 20; Werner P. Ein Schweizer Journalist sieht RuBland: Auf den Spuren der deutschen Armee zwischen San und Dnjepr. - Olten, 1942. - S. 98, 99.

¹²² Heyer F. Op. cit. - S. 209.

¹²³ ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 23. - Спр. 124. - Арк. 97.

¹²⁴ Вiн також мав неприємне враження вiд православних священикiв, яких зустрiчав - вони рiдко були освiченiшими за пересiчних людей // Селешко М. Вiнниця: Спомини перекладача комiсiї дослiдiв злочинiв НКВД у 1937-1938 pp. - Нью-Йорк, Торонто, Лондон, Сiдней, 1991. - С 102.

¹²⁵ Приклади стосовно початку 1943 р. є в: Heyer F. Op. cit. - S. 209; Сергiйчук В. ОУН-УПА у Роки вiйни: новi документи i матерiали. - К., 1996. - С. 329. Про священикiв див.: Власовський I. Зазнач, праця. - С 237, 238; ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 22. - Спр. 123. - Арк. 64.

стр. 35

¹²⁶ Архiв Гуверського iнституту вiйни, революцiї та миру, Harvard University, Russian Research Center, Interview transcripts 1950-1951, box 22: Iнтерв'ю з анонiмним православним священиком. -Interview 96 AD, B-6 Harvard University Refugee Interview Project, n. p., 5 November 1950, fol. 21.

¹²⁷ Heye.r F. Op. cit. - S. 208, 209.

¹²⁸ Селешко М. Зазнач, праця. - С. 103.

¹²⁹ Отець Ковтун iз села Мошорине в Ново-Празькому районi цитується в повоєнному звiтi // ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 22. - Спр. 391. - Арк. 24.

¹³⁰ У серпнi 1942 р. всiх клiрикiв Вiнницького ґебiту було зiбрано на збори. З'явилися 16 автономних, 11 автокефальних священикiв, єпископ Фотiй (Тимощук) i 4 протестанти. Не було представника римо-католицької церкви з Гнiванi. Регiональний кiрхенреферент, якийсь Ґен, наказав присутнiм спонукати вiруючих до спiвпрацi з нiмцями // ЦДАВОВУ. - Ф. 3206. - Оп. 1. - Спр. 26. - Арк. 28. Див. також: ЦДАВОВУ. - Ф. 3676. - Оп. 1. - Спр. 50. - Арк. 27.

¹³¹ Оголошення в: Последние новости (Київ). - 1942. - 20 апреля. - С. 4; Fireside H. Op. cit. - P. 112.

¹³² ЦДАГОУ. - Ф. 1. - On. 22. - Спр. 391. - Арк. 24; ЦДАГОУ. - Ф. 1. - On. 22. - Спр. 123. - Арк. 64.

¹³³ Хорошунова А. Киевские записки. 1941-1944 // Die Schoah von Babij Jar: Das Massaker deutschcr Sonderkommandos an dcr jiidischen Bevolkerung von Kicw 1941 fiinfzig .lahrc danach zum Gedenken. - Konstanz, 1991. - S. 304.

¹³⁴ ЦДАГОУ. - Ф. 1. - On. 22. - Спр. 391. - Арк. 24. Див. також: ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 22. - Спр. 123. - Арк. 64.

¹³⁵ Коряков М. Освобождение души. - Нью-Йорк, 1952. - С. 197. Схожий випадок на Полiссi див.: Скорупський М. У наступах i вiдступах: (Спогади). - Чикаґо, 1961. - С. 52.

¹³⁶ Ereignismeldung UdSSR. - N37. - 29. VII. 1941. - S. 6; Ibid. - N81. - 12. IX. 1941. - S. 15; Ibid. - N120. - 21. X. 1941. - S. 10. Байдужiсть, ба навiть ворожiсть до релiгiї з боку молодого поколiння Дж.Армстронг завважив давно, проте залучив незначну кiлькiсть документiв (Див.: Armstrong J. Op. cit. - P. 156, 189).

¹³⁷ Селешко М. Зазнач. праця. - С. 102. Докладно про мiську молодь див.: Ereignismeldung UdSSR. - N 52. - 14. VIII. 1941. - S. 14; ЦДАВОВУ. - Ф. 3206. - On. 1. - Спр. 26. - Арк. 31 зв. (щодо Кiровограда); Buchbender О. Das tonende Erz. - S. 319; Сергiйчук В. Зазнач, праця. - С. 345.

¹³⁸ Heyer F. Op. cit. - S. 201.

¹³⁹ Заява автокефального протоiєрея Демида Бурка // Власовський I. Зазнач, праця. - С. 232.

¹⁴⁰ Benz E. Die religiose Lage. - S. 36, 37. Див. також: Сучасне українське село (Вiд власного кореспондента) // Український вiсник (Берлiн). - 1943 р. - 4 квiтня. - С. 6, 7 [про село в Бердичiвському ґебiтi]; ЦДАВОВУ. - Ф. 3206. - Оп. 1. - Спр. 26. - Арк. ЗО зв., 32 зв., 33 зв.

¹⁴¹ Ereignismeldung UdSSR. - N45. - 7. VIII. 1941. - S 6.

¹⁴² ЦДАГОУ. - Ф. 1. - On. 22. - Спр. 122. - Арк. 32, 33.

¹⁴³ ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 22. - Спр. 122. - Арк. 99.

¹⁴⁴ Ereignismeldung UdSSR. - N81. - 12. IX. 1941. - S. 15.

¹⁴⁵ Heyer F. Op. cit. - S. 218.

¹⁴⁶ Любомиреико Б. Зазнач, праця. - С. 40, 51; ЦДАГОУ. - Ф. 1. - On. 22. - Спр. 122. - Арк. 64. Один автор повiдомляє, що до 1943 р. в Українi на схiд вiд колишнього радянського кордону 1939 р. було 713 баптистсько-свангельських громад iз загальною чисельнiстю 32000 членiв (Див.: Домашовець Г. Нарис iсторiї української євангельсько-баптистської церкви. - Iрвiнгтон, Торонто, 1967. - С 222-224).

¹⁴⁷ ЦДАВОВУ. - Ф. 3676. - Оп. 4. - Спр. 161. - Арк. 51, 53.

¹⁴⁸ ЦДАВОВУ. - Ф. 3206. - Оп. 1. - Спр. 26. - Арк. 40 зв. Генерал-комiсар Маґунiя доповiдав у вереснi 1942 p., що молодь у Київському бецирку "не дуже цiкавиться" справами церкви й "використовує службу аби ухилитися вiд роботи" // USNA microcopy, T-84, roll 120, frame 419181 (Auszug aus dem Lagebericht des Generalkommissars).

¹⁴⁹ Plaggenborg S. Relig'iositiit und Areligiositat // Plaggenborg S. Revolutionskultur: Menschenbil-der und kulturelle Praxis in Sowjetrussland zwischen Oktoberrevolution und Stalinismus. - Koln, Weimar, Wien, 1996. - S. 289-314; Plaggenborg S. Siikularisierung und Konversion in RuBland und der Sowje-tunion // Sakiilarisicrung, Dechristianisierung. Rechristianisierung im neu/eitlichen Europa: Bilanz und Perspektiven der Forschung. - Gottingcii, 1997. S. 275-290."

The article discusses the religious situation in the territory of the German Reichskommissariat Ukraine (1941-1944) and argues that there was a religious revival, but that its scope was modest. Churches re-opened and bishops and priests arrived, but as time went on, the German authorities obstructed church life more and more. Most importantly, most young and many middle-aged people had little or no interest in, or respect for, the Orthodox church and indeed religion general.

Permanent link to this publication: