Автор: Ґ. ЗIМОН

Статтю присвячено розглядовi проблеми походження однiєї з найбiльших гуманiтарних катастроф XX ст. На думку Сталiна, українiзацiя послабила лояльнiсть України щодо радянської централiзованої держави й сприяла українському нацiоналiзмовi. Цю небезпеку було подолано голодом.

Голодомор 1932-1933 pp. належить до найбiльших гуманiтарних катастроф XX ст. Доба сталiнiзму багата на насильницькi ексцеси, але ще нiколи (включно з роками II свiтової вiйни) мiльйони людей не вмирали неприродною смертю за такий короткий термiн. Дослiдники сходяться на думцi, що голод не був неминучим i вiдповiдальнiсть за те, що сталося, несуть сталiнське керiвництво та його деспотичний режим. Цi люди бажали голоду, вони не мали намiру йому запобiгти. Голод був не наслiдком неврожаю чи природної катастрофи, а складовою полiтики сталiнiзму. Автономнi групи чи сили, якi стояли на перешкодi централiзованiй диктатурi, мали бути знищенi¹ . У цьому планi колективiзацiя, депортацiї т.зв. куркулiв та голод стоять в одному ряду. Голод остаточно придушив опiр колективiзацiї та лiквiдував незалежнiсть селянства, що розглядало зiбраний урожай як свою власнiсть. Вiдтепер врожаями колективiзованого сiльського господарства розпоряджався партiйно-державний апарат.

Дослiдники дискутують - чи був голод спрямований саме проти селян, чи лише проти українцiв та iнших неросiйських народiв Поволжя й Казахстану? Незаперечним є факт, що жоден народ не зазнав таких втрат, як український (у процентному вiдношеннi ще бiльшим було число жертв серед кочовикiв Казахстану). Гостро звучать протилежнi тези: 1. В українському селi люди вмирали вiд голоду не тому, що вони були українцями, але тому, що були селянами² ; 2. Голод був геноцидом саме української нацiї, люди гинули через те, що були українцями³ .

Дослiдники обстоюють свої погляди в цiй дискусiї⁴ , проте, якщо розглядати голод як iнтегральну складову сталiнiзму, тодi альтернатива "селянин" або "українець" є помилковою, оскiльки з погляду режиму обидва - i економiчно незалежний селянин, i нацiонально свiдомий українець - були ворогами й мали бути упокоренi.

У статтi пропонується теза, що сталiнське керiвництво з особливою брутальнiстю дiяло проти українських селян та козакiв Кубанi. Це пояснює велику кiлькiсть жертв порiвняно з голодуючими областями на Волзi та в Захiдному Сибiру. Голодову зброю було застосовано саме проти українського села, що опиралося ко-

Зiмон Ґергард - професор схiдноєвропейської iсторiї, Кельнський унiверситет, Нiмеччина.

стр. 118

лективiзацiї. До того ж Сталiн уважав Компартiю України ненадiйною й нелояльною, потенцiйно сепаратистською й такою, що вiддавала перевагу українським iнтересам перед загальносоюзними. "Якщо ми зараз не наведемо ладу в Українi, то ми можемо її втратити", - писав Сталiн 11 серпня 1932 р. Каґановичу⁵ . "Лад" наводили за допомогою терору голодом, у пiдсумку нацiональний та соцiальний опiр було придушено на багато рокiв. Одночасно партiйними чистками було пiдкорено керiвнi кадри (лiквiдацiю вищого керiвництва України Сталiн, усупереч первiсним планам, вiдклав на 1937-1939 pp.).

Породжена насильницькою колективiзацiєю криза сiльського господарства могла бути, за оцiнкою Сталiна, кризою лояльностi в Українi. Опублiкованi з початку 1990-х pp. джерела та дослiдження українських i американських iсторикiв дозволяють навести докази того, що голодомор та боротьба проти українського нацiоналiзму не лише вiдбувалися паралельно в часi, а й перебували в причинному зв'язку. Вiйна проти селян була також вiйною й проти українцiв.

Успiхи та межi українiзацiї (поч. 1930 р.)

Бiльшовики розумiли, що перемога в громадянськiй вiйнi була лише перемогою зброї, тож тепер необхiдно було пiдкорити неросiйськi народи в iнституцiйному планi - вони одержали нацiональнi республiки, що становило разючий контраст iз нацiональною полiтикою Росiйської iмперiї. I хоча радянський федералiзм аж нiяк не означав реальної федералiзацiї влади та компетенцiї, проте неросiйськi народи здобули символи власної державностi. Так, радянська конституцiя визнавала за союзними республiками суверенiтет та гарантувала їм право виходу iз СРСР, тож сталiнське побоювання ("ми можемо втратити Україну") не виникло на порожньому мiсцi.

Iнструментом iнтеграцiї неросiйських народiв стала полiтика коренiзацiї, яка в Українi набула форми українiзацiї. її найважливiшими моментами були перевага неросiян при входженнi до радянської елiти та заохочення неросiйських мов у сферi освiти, ЗМI та в управлiннi. Центральна влада залишалася росiйськомовною й лише поодинокi неросiяни сходили на верхнi щаблi влади в Москвi. Iз цього розподiлу на переважно росiйське партiйно-державне керiвництво та республiканську елiту, в якiй домiнували мiсцевi елементи, виникла напруга, що сприяла розпадовi СРСР наприкiнцi XX ст.

Вражаючими були успiхи українiзацiї в початковiй освiтi й друкованих ЗМI. Якщо до 1917 р. не було жодної школи з українською мовою викладання, то в 1932-1933 pp. 88,5% школярiв України вiдвiдували такi школи, а частка українцiв серед населення становила 80% (1926 p.). Кiлькiсть газет (за назвами) українською мовою зросла з 37,5% (1923-1929 pp.) до 63,5% (1927-1928 pp.). Статистика друкованих екземплярiв газет ще бiльш вражаюча: якщо 1923 р. було лише 12,5% усiх примiрникiв газет українською мовою, то 1932 - 91,7%. Вiдповiдно скоротився обiг росiйськомовної преси. Українiзацiя часто означала дерусифiкацiю освiти та засобiв масової iнформацiї.

Полiтика "позитивної дискримiнацiї" також означала просування українцiв: їх частка в промисловому пролетарiатi зросла з 43% (1926 р.) до 58% (1933 p.). Якщо 1922 р. лише 24% членiв партiї були етнiчними українцями, то 1932 р. - 59%. Просування українцiв у керiвному апаратi здiйснювалося повiльнiше через брак квалiфiкованих кандидатiв, проте 1929 р. 75,9% спiвробiтникiв районного рiвня були українцями (на республiканському рiвнi - лише 36,2%).

1932 р. в бiльшостi установ та органiзацiй республiканського рiвня в службовому листуваннi використовувалася українська, проте розмовною мовою апарату надалi залишалася росiйська. Україна була єдиною союзною республiкою, яка спробувала (втiм, безуспiшно) лiнгвiстично українiзувати загальносоюзнi органи на своїй територiї ⁶ .

стр. 119

Центральною метою, на думку нацiонал-комунiстiв, була українiзацiя промисловостi й мiст. Сам Сталiн на X з'їздi партiї (1921 р.) так окреслив цю мету: "Якщо навiть у мiстах України до сьогоднi ще переважають росiйськi елементи, то з часом цi мiста будуть неминуче українiзованi"⁷ .

Через це українськi комунiсти вимагали форсованої українiзацiї пролетарiату й iндустрiї. 1926 р. вперше дiйшло до конфлiкту мiж Сталiним i Каґановичем (тодiшнiм першим секретарем ЦК КП(б)У), з одного боку, i виразником iдей нацiонал-комунiстiв, наркомом освiти Олександром Шумським, iз iншого. Сталiн у листi до ЦК КП(б)У вiд 26 квiтня 1926 р. категорично вiдкинув "дерусифiкацiю пролетарiату" та в рiзкiй формi критикував український культурний рух загалом, який набув "характеру боротьби проти Москви, росiян, росiйської культури та її вищого досягнення - ленiнiзму"⁸ .

Коренiзацiя, проваджена пiд контролем компартiї, не могла призвести анi до полiтичного плюралiзму, анi до сепаратизму. Навпаки, українiзацiя повинна була стати iнструментом iнтеграцiї України "без швiв" у комунiстичний Радянський Союз. Полiтика коренiзацiї мала запобiгти розвитковi тих нацiональних сил, якi на початку XX ст. зруйнували Росiйську та Дунайську монархiї. Сприяння в дiлянках мови, культури й кадрової полiтики повинне було компенсувати автономiстськi сподiвання.

Певна рiч, бiльшовицьке керiвництво розумiло, що це означає ходiння по лезу ножа - воно весь час поборювало рiзнi "нацiональнi ухили", якi не вкладалися в тiснi рамки коренiзацiї.

Українiзацiя освiти та пов'язанi з цим довгостроковi перспективи переважно україномовного суспiльного простору посилили українську самосвiдомiсть та вели до єднання з iнтегрованою в радянськi iнституцiї некомунiстичною iнтелiгенцiєю.

Нацiонал-бiльшовики (О.Шумський та його послiдовник - нарком освiти з 1927 по 1933 pp. Микола Скрипник) хотiли збудувати соцiалiзм у барвах України, вони не були готовi пiдпорядковувати iнтереси своєї республiки диктаторськiй волi Сталiна. Нацiоналiзм у культурi прямував до полiтичної нацiональної волi. Сталiн вiдреагував на це брутальною силою проти українського села та республiканської компартiї.

Українiзацiя мала ще одну грань, яка зi встановленням централiстичної диктатури наприкiнцi 1920-х pp. неминуче входила в конфлiкт зi Сталiним: нацiонал-комунiсти вважали себе захисниками українцiв у Польщi та в РРФСР. М.Скрипник на IX з'їздi КП(б)У (1927 р.) заявив: "Радянська Україна є П'ємонтом для всього українського народу на всiй етнографiчнiй територiї України"⁹ . При цьому на увазi малися польська Захiдна Україна (Схiдна Галичина) й прикордоннi регiони РРФСР, якi частково або переважно були заселенi українцями (перепис 1926 р. зафiксував майже 8 млн. українцiв у РРФСР).

1945 р. Україна справдi набула вигляду П'ємонту, проте з двома iстотними вiдмiнностями вiд мрiй Скрипника - головною дiйовою особою при об'єднаннi всiх українських земель був Сталiн, а не українське партiйне керiвництво. А, по-друге, усi територiї РРФСР iз українським населенням так i залишилися в складi РРФСР. Iз 1933 р. українцiв там було пiддано масовiй асимiляцiї. Це стояло в прямому причинному зв'язку з реквiзицiями зерна й голодом. А за кiлька рокiв до цього українськi нацiонал-комунiсти - за пiдтримки Сталiна й центру - проводили протилежну лiнiю, тобто українiзацiю заселених українцями регiонiв РРФСР. Вiд 1924 р. Україна безуспiшно домагалася ревiзiї на її користь кордонiв iз Курською та Воронезькою областями Росiї, заселеними переважно українцями. Проте пiсля довгих роз'яснень та подолання значного росiйського опору, 1930 р. вдалося здiйснити розгорнуту українiзацiю цих територiй. У 1931 р. в РРФСР iснувало понад 100 українських нацiональних районiв (iз них третина - на Пiвнiч-

стр. 120

ному Кавказi), тисячi українських селищних рад, початкових шкiл та сотнi загальноосвiтнiх шкiл, а також українськi культурнi центри, театри й музеї. Патронат над цими закладами здiйснював український уряд. Вiдповiдальним був нарком освiти, який вiдправляв до РРФСР тисячi вчителiв¹⁰ .

У 1920-х pp. Україна посiдала привiлейоване становище в радянськiй зовнiшнiй полiтицi. Українiзацiя мала довести пригнобленим одноплемiнникам у Польщi переваги радянської влади та пiдвести базу пiд вимоги Комiнтерну щодо об'єднання всiх українських земель в одну велику радянську Україну. Пiсля державного перевороту Ю.Пiлсудського (травень 1926 р.) та заходiв щодо полiпшення ставлення до українського населення в Польщi сталiнське керiвництво бачило зворотну небезпеку: Ю.Шлсудський мiг примиритися з українцями Галичини та використати їх для наведення мостiв до радянської України, аби успiшно провести iнтервенцiю проти Радянського Союзу. У 1932 р. Сталiн уже не вiрив у те, що українськi нацiонал-комунiсти зможуть перетягти Галичину й Волинь на радянський бiк, ба бiльше - вiн побоювався зворотного, адже в його очах українськi комунiсти стали звичайними українськими нацiоналiстами, були ненадiйними та нелояльними. До цього додавалися спогади про спiвпрацю мiж Ю.Пiлсудським та Симоном Петлюрою в 1919-1920 pp. Iз цього в Сталiна вирiс страх перед спiльними дiями польських та українських нацiоналiстiв супроти радвлади й Москви. 11 серпня 1932 р. вiн писав до Каґановича: "Зрозумiйте при цьому, що Пiлсудсь-кий не спить, а його агентура в Українi набагато сильнiша, нiж уважають Реденс (шеф ДПУ України. - Авт.) або Косiор (перший секретар ЦК КП(б)У. - Авт.). Зрозумiйте також, що в українськiй комунiстичнiй партiї (500000 членiв, ха-ха!) iснує немало (справдi немало!) гнилих елементiв, свiдомих та несвiдомих послiдовникiв Петлюри та, нарештi, прямих агентiв Пiлсудського. У той момент, коли справи пiдуть погано, цi елементи не забаряться вiдкрити фронт усерединi (та й ззовнi) партiї супроти партiї"¹¹ . Пiдставою сталiнської лютi був очевидний провал реквiзицiй зерна в Українi: у двох областях "приблизно 50 районних партiйних комiтетiв висловилися проти плану збору зерна та назвали його нереальним".

Опiр проти реквiзицiй зерна та український нацiоналiзм

Опiр проти реквiзицiй зерна, що розпочалися з 1928 р., та наступної колективiзацiї був повсюдним явищем у СРСР, але в нацiональних республiках вiн був сильнiшим. Спогади про короткочасну самостiйнiсть пiсля 1917 р. були пов'язанi з бажанням звiльнитися вiд Москви. Каґанович оголосив на пленумi українського ЦК в березнi 1928 p., що кампанiї заготiвлi зерна призвели до "посилення шовiнiзму" "не тiльки згори, а й знизу", "iснують чутки, що хлiб i цукор будуть постачатися до Москви"¹² . Навеснi 1930 р. опiр досяг кульмiнацiї - iшло до масових (подекуди збройних) заворушень на селi. Майже половина всiх бунтiв у СРСР 1930 р. вiдбулася в Українi. Десятки тисяч українських та польських селян у лютому - березнi 1930 р. взяли участь у повстаннi вздовж українсько-польського кордону. Це пiдтвердило найгiршi сталiнськi побоювання¹³ .

Одночасно (1928-1930-тi pp.) зросла кiлькiсть нелегальних антирадянських листiвок. ДПУ конфiсковувало їх сотнi, але це могла бути лише верхiвка айсбергу. Центральною темою був заклик до нацiонального опору: "Пiднiмайтеся! Кожен вiзьме в руки, що вiн може. Ми покажемо дорогу клятим комунiстам! Звiльнимо Україну вiд московського панування. Хай живе Україна!". Найчастiше в листiвках як нацiональний iдентифiкатор називався С.Петлюра: "Батько Петлюра, вставай та дивись, як стогне Україна"¹⁴ . Нацiональний протест виник також у середовищi робiтництва та в партiї. Група делегатiв i робiтникiв харкiвських заводiв передали президiї XIII українського партiйного з'їзду 26 лютого 1931 р. меморандум: "М'язами українських робiтникiв та селян була побудована Росiя. Україна

стр. 121

гине". Далi була вимога перейти вiд культурного нацiоналiзму до полiтичного: "Повинна бути заснована українська радянська державнiсть... У нас дотепер iшлося тiльки про мову, культуру, хоча це також є елементами державностi"¹⁵ .

Навеснi 1932 р. в багатьох селах України вперше дiйшло до голоду. Голова ради народних комiсарiв України Чубар у доповiдному листi Сталiну та Молотову вiд 10 червня 1932 р. писав про "мiнiмум 100 районiв", якi потерпають вiд голоду й термiново потребують допомоги¹⁶ . Цей лист та iншi повiдомлення з України свiдчать про те, що сталiнське керiвництво було без прикрас iнформоване про становище в українському селi. У той час як українське керiвництво прохало Сталiна про допомогу та обережно натякало на загрозу катастрофи, на партiйнiй базi знаходив свiй вираз широко поширений, якщо не органiзований та координований, опiр. Це випливає з доповiдних українського ДПУ вiд 22 серпня та 20 листопада 1932 р., в яких, пiд заголовком "Факти про правоопортунiстськi настрої та опiр проти реквiзицiй зерна членiв партiї та комсомолу пiд час кампанiї по реквiзицiї зерна", було узагальнено велику кiлькiсть наглядових протоколiв та доносiв. Доповiдi мiстять сотнi висловлювань сiльських функцiонерiв, якi вiдмовлялися виконувати план заготiвлi зерна, оскiльки це веде до катастрофи. "Я не виконуватиму цього плану", "ми не виконуватимемо планiв реквiзицiй зерна. Це злочинно - знову примушувати людей голодувати", "достатньо, що ми останнiй рiк голодували, цього року ми не вiддамо свого зерна"¹⁷ .

Сталiнське керiвництво з лiта 1932 р. зрозумiло, що в Українi iснував широкий опiр проти планiв поставок зерна й цей опiр був нацiонально зумовлений. Виглядало на повернення 1930 року. Цього разу Сталiн, очевидно, вирiшив застосувати всi засоби, щоби виграти вiйну. Терор голодом був свiдомо використаний як зброя, мiльйони померли, але Сталiн таки виграв вiйну.

Першим великим полем битви стала Кубань, де проти українських козакiв iз листопада 1932 р. був застосований терористичний режим. Округ Кубань входив до краю Пiвнiчного Кавказу РРФСР. Тут 1926 р. проживало 915000 українцiв (серед них близько 580000 були козаками), а загалом українцi на Кубанi становили бiльшiсть населення (61,5%). У всьому регiонi Пiвнiчного Кавказу перепис населення 1926 р. зафiксував 3,1 млн. українцiв. Кубанськi козаки заснували пiсля революцiї на короткий час сепаратистську республiку (Кубанська Рада). Щоб iнтегрувати українцiв Пiвнiчного Кавказу в радянську систему, наприкiнцi 20-х pp. тут було здiйснено загальну українiзацiю. Це було перемогою України й насамперед народного комiсарiату освiти пiд орудою Скрипника, який сприяв створенню шкiл, бiблiотек та засобiв масової iнформацiї, надсилаючи персонал та матерiальну допомогу¹⁸ .

Кiлькома роками потому сталiнське керiвництво дiйшло переконання, що це було помилковою полiтикою, яка сприяла українськiй норовливостi та нацiоналiзму, а також зумовила "куркульський" опiр проти реквiзицiй зерна. У жовтнi - листопадi 1932 р. Сталiн вiдправив на Пiвнiчний Кавказ iз надзвичайними повноваженнями Каґановича, щоб "знищити саботаж, який був iнiцiйований контрреволюцiйними куркульськими елементами на Кубанi". Каґанович у промовi 23 листопада перед партiйним активом у Ростовi-на-Дону стверджував, що саботаж куркулiв пiдтримувався колишньою буржуазною iнтелiгенцiєю та прихильниками Петлюри, "якi навеснi прийшли з України". "Вони займаються контрреволюцiйною агiтацiєю, поширюють чутки про близьку iнтервенцiю мiжнародної буржуазiї та неминучий занепад радянської влади". "Ми знаємо точно про "зв'язки мiж контрреволюцiонерами Кубанi та українськими прихильниками Петлюри, а також про ймовiрнi зв'язки з польським шпiонажем, оскiльки прихильники Петлюри тiсно спiвпрацюють iз Польщею"¹⁹ . Сталiнське уявлення, що його вiн сформулював у вище цитованому листi до Каґановича в серпнi 1932 p., стало обов'язковою полiтичною лiнiєю, яку той виконував на Кубанi з великою

стр. 122

жорстокiстю. Наприкiнцi 1932 - поч. 1933 pp. усе козацьке населення з трьох поселень (станицi Полтавська, Медведiвська, Урюпська) було повнiстю депортоване на Крайню Пiвнiч. Тисячi кубанських козакiв спiткала така ж доля. Загальне число депортованих оцiнюється вiд 60000 до 100000 осiб. Iз погляду тоталiтарної тиранiї вiдтепер були не класовi вороги (куркулi), ворогами стали етноси. Так тривало до кiнця панування Сталiна. Саме депортацiєю кубанських козакiв вiдзначено перехiд вiд класових до етнiчних депортацiй.

До цього на Кубанi вiдбулася всеосяжна партiйна чистка. У листопадi-груднi 1932 р. iз партiї було виключено майже половину членiв. У багатьох випадках за цим iшли репресiї. 15000 комунiстiв було заарештовано на Пiвнiчному Кавказi. Окрiм того, ОДПУ пiд час кампанiї з реквiзицiї зерна 1932 р. тiльки на Кубанi заарештувало 16000 селян²⁰ .

"Правову базу" для цього терору таємним рiшенням вiд 14 грудня 1932 р. встановили ЦК ВКП(б) та РНК СРСР²¹ . У "саботажi заготiвлi зерна та насiння" в Українi та на Пiвнiчному Кавказi були звинуваченi "куркулi, колишнi офiцери, послiдовники Петлюри, прихильники Кубанської Ради", якi проникли в колгоспи. Цi "контрреволюцiйнi елементи" повиннi бути знищенi. Причиною саботажу рiшення вказувало те, що "українiзацiю було проведено механiчно, без ретельного вiдбору бiльшовицьких українських кадрiв, що полегшило буржуазно-нацiоналiстичним елементам, послiдовникам Петлюри, створення ... контрреволюцiйних осередкiв та органiзацiй". Ще гострiше засуджувалася "небiльшовицька українiзацiя" на Пiвнiчному Кавказi, яка нiбито надала "ворогам радянської влади легальну форму для органiзацiї опору проти заходiв ... радянської влади". Тому проведена на Пiвнiчному Кавказi кiлька рокiв тому українiзацiя повинна бути анульована. Службове листування в українiзованих районах "термiново" слiд перевести на росiйську мову. Це саме стосувалося "всiх газет та журналiв". Iз наступного навчального року викладання в школах слiд було перевести на росiйську мову. Рiшення категорично зобов'язало депортувати "всiх жителiв" станицi Полтавської, окрiм тих, якi "дiйсно вiдданi радянськiй владi". Щоби придушити "опiр проти заготiвлi зерна", слiд припинити "механiчне проведення українiзацiї", "прихильники Петлюри та iншi буржуазно-нацiоналiстичнi елементи" повиннi бути вигнанi з партiйних та радянських органiв.

Наступного дня, 15 грудня 1932 p., вийшло iнше рiшення ЦК та уряду СРСР, яке сухою мовою наказувало "термiново закiнчити українiзацiю" на всiх територiях СРСР, окрiм Української РСР. Усi україномовнi органи преси та школи повиннi перейти на росiйську мову²² .

Так було скасовано основнi елементи попередньої нацiональної полiтики. Цi декрети означали кiнець українiзацiї в її дотеперiшнiй формi. Три пункти при цьому мали особливе значення:

1. Українiзацiя та коренiзацiя перш за все були найважливiшими iнструментами радянiзацiї неросiйських народiв. Надзвичайно успiшна українiзацiя призвела, однак, тiльки за одне десятирiччя до несподiваних результатiв: українськi нацiонал-комунiсти, якi керували українiзацiєю, показали не тiльки значну самосвiдомiсть при представленнi українських iнтересiв перед центром - вони вийшли територiально за межi Української РСР. Сталiнське керiвництво зробило вiдповiдальною за розвал сiльського господарства українiзацiю. Це суперечило попереднiм уявленням, що українiзацiя представляла передумову для будiвництва соцiалiзму. "Українська культура є однiєю з передумов для перемоги соцiалiзму в Українi", - формулював Скрипник у 1928 р.²³ Тепер сталiнське керiвництво констатувало навпаки: українська нацiональна свiдомiсть у партiї та на селi була вiдповiдальною за невиконання норм поставок зерна²⁴ .

2. Щоб вiдтiснити український нацiоналiзм у нацiональнiй полiтицi, було проведено територiальний принцип: українська мова тiльки в Українi, росiйсь-

стр. 123

ка - скрiзь у СРСР. Близько 8 млн. українцiв за межами Української РСР пiдлягали асимiляцiї.

3. У самiй Українi в майбутньому мала вiдбутися "бiльшовицька" українiзацiя, при цьому йшлося про те, щоб "ретельно вiдбирати" "українськi бiльшовицькi кадри", як це значилося в рiшеннi вiд 14 грудня 1932 р.

Голод, терор, чистки

Служба безпеки постiйно забезпечувала Сталiна iнформацiєю про загрозливi масштаби українського нацiоналiзму. Можливо, що в такий спосiб ОДПУ пiдводило базу пiд вiдому позицiю вождя. Заступник голови ОДПУ Всеволод Балиць-кий (на той час - керiвник ДПУ України) надав Сталiну 23 грудня 1932 р. доповiдь, згiдно з якою в 67 районах України - як у селах, так i в мiстах - дiяли численнi послiдовники Петлюри та створенi ними групи, якi "переслiдують мету саботувати проведення збору врожаю та пiдготувати повстання селян, щоби вiдокремити Україну вiд СРСР та знову запровадити в нiй капiталiзм". Балицький говорив про "зараження колгоспiв, радгоспiв та МТС петлюрiвськими елементами", контрольованими Польщею²⁵ .

Таким чином, боротьба проти ймовiрного саботажу збору зерна та українського сепаратизму були для московського керiвництва одним i тим самим. Загроза українського нацiоналiзму надавала додаткових виправдань нестриманому застосуванню сили (голод i терор). Цi заходи переслiдували в першу чергу мету не видавити з селян якомога бiльше зерна, а покарати їх i встановити на селi раз i назавжди радянську диктатуру. Арешти й депортацiї десяткiв тисяч селян не сприяли збору врожаїв та посiвним, зголоднiли селяни й мертвi села не виконують жодних планiв. Це пiдтверджує, що йшлося про знищення якомога бiльшої кiлькостi ворогiв.

Добре поiнформованi нiмецькi дипломати в Радянському Союзi завважили це вже 1933 р. Вони очiкували голоду й у 1934 р. - до чого, проте, не дiйшло. Новий голод був би краще спланованим та бiльш цiльовим, як доповiдав експерт iз сiльського господарства нiмецького посольства в Москвi Отто Шиллер у вереснi 1933 р. "Заходи щодо планування голоду застосовано до тих прошаркiв населення, якi оцiнюються як небажанi або малозначущi"²⁶ . Шиллер мав на увазi при цьому не тiльки Україну, а й весь Радянський Союз.

У листопадi та груднi 1932 p., коли голод вже збирав смертельнi жертви, були проголошенi найбрутальнiшi заходи терору проти українських сiл, якi призвели до того, що кiлькiснi показники жертв зросли там набагато бiльше, анiж в iнших голодуючих областях СРСР. Цi заходи уряду становлять склад злочину. Iдеться про три групи заходiв: "натуральнi покарання", складання "чорних спискiв" та iзоляцiя України й Пiвнiчного Кавказу.

Накладання "натуральних покарань" та запровадження "чорних спискiв" були санкцiонованi постановою полiтбюро КП(б)У вiд 18 листопада 1932 р.²⁷ Цю постанову було написано пiд диктовку Молотова: вiн, як уповноважений Сталiна, керував засiданням. Колгоспи, якi не виконали планових завдань на поставки зерна, повиннi були надiслати додатково м'ясо та сало в розмiрi 15-разової мiсячної норми. На практицi це призводило до того, що реквiзицiйнi групи конфiсковували все продовольство, включно з перловими крупами, цибулею, грибами, сухофруктами. Усi зимовi запаси було конфiсковано, людей прирiкали на голодну смерть.

Постанова полiтбюро вiд 18 листопада 1932 p., окрiм того, визначала, що в колгоспах, якi не виконали своїх планових завдань iз поставок зерна (а це було 90% колгоспiв), у жодному разi надлишок продовольства не мiг бути розподiлений мiж людьми.

стр. 124

Господарства, якi не виконали плану, окрiм того, були занесенi до "чорних спискiв". Це означало "негайне припинення поставок товарiв, повне припинення кооперативної та державної торгiвлi, вивезення всiх наявних товарiв iз кооперативних лавок"²⁸ , тобто повну блокаду сiл та конфiскацiю всiх, ще наявних, товарiв включно iз сiллю, сiрниками, милом. Торгiвля була заборонена. На середину грудня в "чорних списках" перебували села 82 районiв - це бiльше нiж п'ята частина всiх районiв.

22 сiчня 1933 р. партiйним i державним органам, а також ОДПУ, була надана директива за пiдписами Сталiна й Молотова²⁹ - селянам було заборонено залишати Україну та Пiвнiчний Кавказ чи туди подорожувати, обидвi територiї були також iзольованi одна вiд одної. Органи ДПУ отримали наказ "термiново заарештовувати селян з України та Пiвнiчного Кавказу, якi проникли на пiвнiч, та пiсля вiдбору контрреволюцiйних елементiв вiдсилати їх у мiсця проживання". Поширена ще з часiв Росiйської iмперiї практика в голоднi часи йти туди, де був хлiб, щоби вижити, тепер була заборонена.

У голодуючих областях на Волзi та Уралi не було вжито подiбних заходiв - тут тисячi голодуючих iшли iз сiл у мiста або вiдходили на Пiвденний Кавказ, у Центральну Азiю чи на Пiвнiч i таким чином переживали голод³⁰ .

В Українi пiсля 22 сiчня 1933 р. було повнiстю припинено продаж залiзничних квиткiв. До середини березня ОДПУ на пiдставi директиви затримало 219416 осiб, iз них 186588 були вiдiсланi в їхнi мiсця проживання, 9385 стали перед судом, 2823 були засудженi, а 10657 осiб знаходилися у "фiльтрацiйних таборах"³¹ .

Реквiзицiї зерна в українських селах супроводжувалися заходами терору, якi були спрямованi насамперед проти керiвного складу й членiв партiї. З початку збору врожаю й до 15 листопада 1932 р. в Українi у зв'язку зi збиральною кампанiєю було заарештовано 11000 осiб. З 15 листопада до 15 грудня - ще 16000, серед яких 2260 - члени колгоспних правлiнь, а 419 - голови колгоспiв. У деяких районах було репресовано 20% колгоспного керiвництва.

На березень 1933 р. внаслiдок зернової кампанiї 90000 людей перебували у в'язницях та концентрацiйних таборах України та 75000 - Пiвнiчного Кавказу. Фактично число репресованих було ще бiльше, оскiльки до цього часу вже десятки тисяч людей були доставленi в мiсця заслання на Пiвночi.

Було репресовано тисячi селянських родин включно з жiнками й дiтьми. Так, наприклад, московське полiтбюро схвалило 26 грудня 1932 р. депортацiю 500 селянських родин iз Одеської областi, а Сталiн "дозволив" у той самий день, на "прохання Косiора", депортацiю 300 родин iз Чернiгiвської областi. З сiчня 1933 р. московське полiтбюро прийняло пропозицiю українського ЦК депортувати 400 родин iз Харкiвської областi. Це тiльки окремi приклади з довгого списку подiбних рiшень. На Нижнiй Волзi реквiзицiї зерна також супроводжувалися терором, який, проте, не досяг таких розмiрiв, як в Українi й на Кубанi - до березня 1933 р. там до в'язниць i концентрацiйних таборiв потрапило 29 000 людей³² .

За голодом та терором iшли всеохоплюючi чистки, якi означали замiну кадрiв. У багатьох випадках жертви чисток закiнчували життя в таборах. Чистки мали два основних напрями: сiльське господарство та освiта й культура. У сiльському господарствi всi, хто якимось чином здiйснював керiвнi функцiї, вiд колгоспного бухгалтера до спiвробiтника народного комiсарiату сiльського господарства, були заарештованi. У галузi освiти й культури були вигнанi дотеперiшнi носiї українiзацiї, нацiонал-комунiсти та буржуазнi iнтелiгенти, якi хотiли будувати соцiалiзм у барвах України. В обох випадках чистки стояли на службi табуїзування голоду та терору.

Аби перетворити Україну "на справжню фортецю СРСР, дiйсно зразкову республiку", як зажадав Сталiн у листi до Каґановича 11 серпня 1932 р.³³ , у сiчнi 1933 р. вiн надiслав у Харкiв Павла Постишева з надзвичайними повноважен-

стр. 125

нями. Постишев був другим секретарем українського ЦК i фактично володарем України. Косiор формально залишався першим секретарем, але повнiстю вiдiйшов на заднiй план.

Iз сiчня по жовтень 1933 р. тривала замiна керiвництва партiйних i радянських органiв районного рiвня - майже 70% перших секретарiв та радянських голiв у районах залишили свої посади. Постишев на пленумi українського ЦК у листопадi 1933 р. оголосив, що з нижчих радянських органiв було звiльнено 40000 службовцiв.

Дотеперiшнi колгоспнi правлiння розганялися. Майже половина голiв колгоспiв повиннi були пiти. Загалом було вигнано близько 190000 осiб, iз них понад половина - керiвний склад. Особливо iнтенсивно ДПУ тероризувало народний комiсарiат сiльського господарства, керiвнi спiвробiтники якого були зробленi вiдповiдальними за голод. До листопада 1933 р. повиннi були пiти 2000 спiвробiтникiв у центрi та на мiсцях. У серпнi та вереснi 1933 р. настала черга академiї сiльського господарства - вiд 80 до 90% членiв її президiї були розiгнанi³⁴ .

Tabula rasa в секторi освiти та культури була такою ж радикальною, як i в сiльському господарствi. Пiдґрунтя для чисток було тут, однак, повнiстю iнше. У той час як у сiльському господарствi люди були покаранi за невдалу аграрну полiтику та наступний голод - хоча фактичну вiдповiдальнiсть за це несло сталiнське керiвництво, у сферi освiти та культури тисячi були покаранi саме за успiшну українiзацiю, яку тепер Москва сприймала як прямий шлях до українського нацiоналiзму та сепаратизму. "Українiзацiя часто перебувала в руках петлюрiвського збiговиська", - як формулював Постишев на червневому (1933 р.) пленумi українського ЦК³⁵ .

Iз кiнця 1920-х pp. центральною полiтичною фiгурою в Українi був Скрипник, вiн вiдповiдав за українiзацiю. Постишев був вiдправлений в Україну з дорученням вiдсторонити його, тож безпосередньо пiсля його прибуття до Харкова в сiчнi 1933 р. почався тиск на Скрипника. Народний комiсар освiти, який, як старий бiльшовик, користувався повагою також у Москвi, захищався, наскiльки це було можливо в умовах терору, при цьому вiн ще в лютому 1933 р. стверджував, що успiшнi поставки зерна та успiшна українiзацiя пов'язанi, тобто добрий урожай зерна залежить вiд подальшої українiзацiї³⁶ . Пiзнiше, пiсля рiшення радянського керiвництва вiд 14 грудня 1932 p., такi заяви суперечили офiцiйнiй партiйнiй лiнiї. 23 лютого 1933 р. Скрипник був вiдсторонений iз посади народного комiсара освiти, залишаючись, однак, членом українського полiтбюро. В умовах подальшого тиску 7 липня вiн покiнчив iз життям.

На цей момент хвиля чисток проти його спiвробiтникiв була в розпалi. "Ми провели цiлу роботу", - похвалявся Постишев на пленумi українського ЦК 19 листопада 1933 р. "Достатньо вказати на те, що ми за цей час вичистили в народному комiсарiатi освiти понад 2000 нацiоналiстичних елементiв, iз них понад 300 вчених та редакторiв. Вiсiм центральних радянських iнституцiй були очищенi вiд бiльше нiж 200 нацiоналiстiв, якi займали там мiсця як керiвники вiддiлiв або подiбнi. Два апарати, один - для кооперативiв та iнший - для резервiв зерна, були, за моїми даними, очищенi вiд бiльше нiж 2000 нацiоналiстiв та бiлогвардiйцiв".

Апарат освiти було замiнено на обласному рiвнi на 100%, на районному - на 90%. 4000 вчителiв, ?. також 210 доцентiв у педагогiчних вузах були звiльненi. Чистки поширилися на всi установи культури: академiю наук, лiтературнi та гуманiтарнi журнали, видавництва, театр. Багато представникiв культурної iнтелiгенцiї зникли в таборах. Школи до цього в Радянському Союзi не було настiльки руйнiвної та багатої на жертви хвилi чисток³⁷ .

Керiвнi пости, що стали вiльними, були в багатьох випадках зайнятi функцiонерами з Росiї. Каґанович повiдомив на XVII партiйному з'їздi (1934 p.), що за рiк до того 5 581 функцiонер iз Росiї був перемiщений до України.

стр. 126

Чистки та терор у 1932-1934 pp. не обмежувалися Україною, вони вiдбулися в iнших республiках. Але там вони не супроводжувалися голодом, були, як правило, меншi за кiлькiстю жертв, нiж в Українi. Привiд для чисток у неросiйських республiках був однаковий: 1. Колективiзацiя провокувала опiр та штовхала сiльське господарство до кризи. За це мiсцевi керiвники повиннi були як офiрнi цапи пiдставляти свої голови; 2. Коренiзацiя сприяла виникненню самосвiдомих нацiональних елiт, якi опинилися в опозицiї до централiстичної диктатури.

Партiйнi чистки формально мали вигляд обмiну партквиткiв, а заразом повсюди "викривалися" "перебiльшення коренiзацiї". Нацiональна полiтика була вбудована в сталiнiзм. З особливою енергiєю чистки проти нацiонал-комунiстiв вiдбулися в Бiлорусi та Центральнiй Азiї (окрiм Казахстану)³⁸ . В Азербайджанi жертвами чисток стали бiльше нiж 30000 сiльських функцiонерiв, партiйних та радянських працiвникiв³⁹ . Чистки були спрямованi, у першу чергу, проти нижньої та середньої керiвної ланки, республiканське керiвництво залишилося, в основному, на службi - його долю буде вирiшено в 1937-1939 pp.

"Бiльшовицька" українiзацiя пiсля 1933 р.

Українiзацiя не була припинена, принаймнi в Українi. Постишев характеризував колишню нацiональну полiтику як "петлюрiвську українiзацiю", на її мiсце тепер повинна була стати "бiльшовицька українiзацiя"⁴⁰ . При цьому малося на увазi рекрутування у владнi структури українських сталiнiстiв, для яких їх етнiчне походження мало бiльш формальне та фольклорне значення, та якi були готовi пiдкоритися не тiльки полiтицi, а й культурi Москви. Радянська культура впродовж 1930-х pp. набувала все бiльш чiтких росiйсько-центричних рис. При цьому був припинений основний принцип полiтики коренiзацiї: витiснення росiйської мови та культури на користь мiсцевих мов i культур.

Це вiдобразилося в iдеологiчному регулюваннi мови. З 1923 р. партiя встановила, що "росiйський великодержавний шовiнiзм" є найбiльшою загрозою в Радянському Союзi, а в листопадi 1933 р. український ЦК заявив, що "в деяких республiках Радянського Союзу, насамперед в Українi, у дiйсний момент український локальний нацiоналiзм, який пов'язаний iз iмперiалiстичними iнтервентами, створює головну загрозу"⁴¹ . Ця важлива ревiзiя партiйної лiнiї була неможлива без узгодження iз Сталiним. Вона надавала додаткове iдеологiчне виправдання для жорстоких чисток та терору проти українських нацiонал-комунiстiв та взагалi носiїв українiзацiї. Бiлоруський ЦК прийняв у груднi 1933 р. iдентичне до українського рiшення. Сталiн, який полюбляв позу арбiтра, оголосив на XVII партiйному з'їздi в сiчнi 1934 р. дискусiю про те, що є "головною загрозою", "формальною" та "порожньою" - "великоросiйський шовiнiзм" чи "локальний нацiоналiзм"⁴² ?

У дiйсностi вiдмова вiд головної засади коренiзацiї не була "формальною". Це означало, що в засобах масової iнформацiї про загрозу росiйського нацiоналiзму йшлося все рiдше, а про "локальний нацiоналiзм", який найчастiше називався "буржуазним нацiоналiзмом" - усе частiше, поки "росiйський великодержавний шовiнiзм" iз кiнця 1936 р. зовсiм не зник iз риторики засобiв масової iнформацiї. Уже перед 1933 р. iснувало "асиметричне застосування терору" (за Т.Мартiном) проти українського нацiоналiзму, з одного боку, та росiйського шовiнiзму - з iншого. Нiхто не був розстрiляний або засуджений на показовому процесi за росiйський шовiнiзм. Iз 1933 р. було iдеологiчно та "теоретично" зрозумiло, що сталiнське керiвництво бачило в українському нацiоналiзмовi смертельну небезпеку, яка разом iз загрозою польської iнтервенцiї могла призвести до того, що "ми загубимо Україну".

стр. 127

Дотеперiшня українiзацiя не нейтралiзувала та не радянiзувала український нацiоналiзм, але - за оцiнкою Сталiна - розпалила та наповнила його антирадянським змiстом. Надалi вона, як полiтична мета, буде заморожена на досягнутому стандартi, тодi як ранiше планувалася як динамiчний рух. Нова орiєнтацiя мала насамперед два аспекти: незначний прiоритет для української мови та обмежена на певних напрямках пiдтримка українських кадрiв.

Iсторiя зi Скрипником та терор у багатьох окремих випадках призводили до спонтанної деукраїнiзацiї, оскiльки численнi керiвнi органи вважали публiчну антискрипникiвську пропаганду кiнцем українiзацiї взагалi. Проте до вiдчутних змiн у шкiльнiй полiтицi дiйшло тiльки в Схiднiй Українi, де вiдмовилися вiд дотеперiшньої мети українiзацiї повернути росiйськомовних етнiчних українцiв до української мови в школi та в побутi. Культурна українiзацiя iндустрiальних мiст сходу та пролетарiату була, вiдтак, тепер неможлива.

Знання української мови та професiйна освiта українською не були вiдтепер перевагою для соцiального сходження. Тиск на тих, хто не розмовляв українською мовою, припинився - на полегшу росiян та росiйськомовних⁴³ .

З iншого боку, пiдтримка українцiв в апаратi тривала й досягла в 1935 -1936 pp. вищої точки. Українцi насамперед просувалися на видимi керiвнi позицiї в партiйних та радянських органах. Як Постишев пояснював у "Правдi", послаблення українiзацiї працює на руку ворогам радянської влади. Вiн сам убрався в український одяг та позував як тип сталiнського гетьмана, а перенесення столицi з Харкова до Києва влiтку 1934 р. дозволяє оцiнювати це як мирну пропозицiю українським нацiональним почуттям⁴⁴ .

Саме страх перед українським нацiоналiзмом виробив у сталiнського керiвництва уявлення, що така велика республiка, як Україна, не може керуватися iншими, наприклад, росiянами, тож лояльнi сталiнськi українцi конче необхiднi для стабiльностi. Досвiд громадянської вiйни, коли українськi селяни виступили проти бiльшовикiв, оскiльки бачили в них росiйських колонiальних панiв, був вирiшальним для планування полiтики коренiзацiї.

Хоча пiд час та пiсля голодомору в Україну прийшли тисячi росiйських функцiонерiв, а реквiзицiйнi команди, якi вiдбирали в селян останнi продукти, складалися з мобiлiзованих мiських жителiв, якi були етнiчними росiянами або євреями, голодомор не був вiйною етнiчних росiян проти етнiчних українських селян, оскiльки значна частина катiв, якi йшли на село або ловили сотнi тисяч та - без хлiба - депортували назад в їхнi села, були етнiчними українцями. Вище керiвництво в Харковi та в бiльшостi обласних центрiв залишилося на своїх посадах - вони були переважно українцями. Цей бiльшовицький принцип залишився також у майбутньому: жертви та вбивцi повиннi були належати до одного етносу. Утiм, сталiнське керiвництво притримувалося цього й пiсля 1945 р. в захоплених країнах Схiдної Європи: НДР керувалася нiмецькими сталiнiстами, росiйськi -дiяли в тiнi. У цьому сенсi бiльшовицьке панування залишалося непрямим пануванням, що було певним стабiлiзацiйним фактором.

Проте це не означало, що на ключових та контрольних мiсцях апарату в майбутньому не будуть поставленi росiйськi, точнiше - надiсланi з Москви, кадри, щоби протидiяти динамiцi вiдокремлення українiзацiї. Росiйськi кадри та росiйська мова й культура були в наступних десятирiччях вирiшальним матерiалом для мiцностi Радянського Союзу. Вони були рiвноправними при коренiзацiї, але в конфлiктних випадках мали перевагу.

1937 р. почалася так звана "велика чистка" та постали новi ознаки "бiльшовицької" українiзацiї. Уже з 1933 р. лiнгвiстична українiзацiя була спрямована в протилежний бiк. У декретi оргбюро московського ЦК вiд 1 грудня 1937 р. зна-

стр. 128

чилося, що "однiєю з манiфестацiй шкiдливої дiяльностi буржуазних нацiоналiстiв в Українi є вiдсутнiсть газет росiйською мовою". Частка росiйськомовних газет (в екземплярах) зросла з 12,5% у 1936 р. до 30,8% у 1939 р.⁴⁵ Повсюди в освiтi, культурi та управлiннi були посиленi функцiї росiйської мови. Це торкнулося не тiльки України, а й усiх нацiональних республiк. Обов'язкове викладання росiйської мови в усiх загальноосвiтнiх школах - в Українi в принципi запроваджене вже з 1927 р. - було тепер поширено на весь Радянський Союз. В українських вищих школах - особливо на технiчних та природознавчих спецiальностях -росiйська мова стверджувалася як мова викладання. Початкова та середня школи залишалися все ж iз українською мовою викладання, оскiльки вона була рiдною для школярiв.

Русифiкацiя освiтньої системи, а також партiйно-державного апарату, таємної полiцiї, армiї та управлiння мала, з погляду центрального керiвництва, важливу перевагу: це було передумовою для широких перемiщень функцiонерiв iз одного регiону СРСР в iнший, що широко застосовувалося. Лiнгвiстична українiзацiя означала, навпаки, тенденцiйну прив'язку керiвних кадрiв до України, що посилювало бажання автономiї. Цьому слiд було запобiгти.

У 1937-1939 pp. проявилися подальшi ознаки "бiльшовицької" українiзацiї: перiодичнi чистки, якi цього разу торкнулися також i вищої керiвної ланки республiки. Усi керiвнi вбивцi 1932-1933 pp. стали жертвами: перший секретар українського ЦК Станiслав Косiор, голова Ради народних комiсарiв України Влас Чубар, голова Всеукраїнського центрального виконавчого комiтету Григорiй Петровський, а також надiсланi Сталiним у 1933 р. до Харкова "судовi виконавцi" Постишев та Балицький. Жоден - окрiм Петровського, який був переведений до Москви - не пережив 1939 р. Iз ними пiшли з життя тисячi українських функцiонерiв. Багато з тих, хто крутили колесо смертi, самi ж пiд нього й потрапили. Сталiнiзм досяг своєї завершеної форми.

Загалом залишається ствердити: голод в Українi та на Кубанi коштував життя багатьом мiльйонам людей, оскiльки Сталiн використовував реквiзицiї зерна та iншi засоби терору одночасно i як iнструменти боротьби проти українського нацiоналiзму. Вiн побоювався вiдродження українського сепаратизму, який мiг бути пов'язаний iз польсько-захiдноукраїнською (схiдногалицькою) iнтервенцiєю, як у часи С.Петлюри. Здiйснена з великим тиском українiзацiя послабила, з погляду Сталiна, лояльнiсть України щодо радянської централiзованої держави та цим "об'єктивно" працювала на руку українському нацiоналiзмовi. Цю небезпеку було поборено голодом, терором та чистками. Чи дiйсно український нацiоналiзм на початку 1930-х pp. становив загрозу для подальшого iснування радянської централiзованої диктатури, чи це були тiльки фобiї або фантазiї сталiнського керiвництва - для порушеного питання не має вирiшального значення. Сталiн мав у своєму розпорядженнi волю та владу, щоб утiлити своє бачення.

-----

¹ Мейс Дж. Полiтичнi причини голодомору в Українi (1932-1933 pp. ) // Український iсторичний журнал. - 1995. - N1. - С. 34 - 48.

² Green В. Stalinist Terror and the Question of Genocide: The Great Famine // Rosenbaum A. (Hg.) In the Holocaust Unique? Perspectives on Comparative Genocide. - Boulder, Colorado, 1996. - P. 139; Mcrl S. War die Hungersnot von 1932-1933 eine Folge der Zwangskollektivierung der Landwirtschaft oder wurde sie bewußt im Rahmen der Nationalitatenpolitik herbeigefuhrt? // Hausmann G., Kappeler A. (Hg.) Ukraine: Gegenwart und Geschichte eines neuen Staates. - Baden-Baden, 1993. - S. 146, 166.

³ Веселова О.М., Марочко В.I., Мовчан O.M. Голодомори в Українi 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947. - К.; Нью-Йорк, 2000. - С 3.

⁴ Mace ./. Zur aktuellen Diskussion uber die ukrainische Hungersnot von 1932/1933 // Hausmann G, Kappeler A. (Hg.) Op. cit. - S. 126-144; Merl S. Op. cit. - S. 145-166.

стр. 129

⁵ Текст цього листа див: Командири великого голоду. Поїздки В.Молотова i Л.Кагановича в Україну та на Пiвнiчний Кавказ. 1932-1933 pp. - К., 2001. - С. 99, 100.

⁶ Martin T. The Affirmative Action Empire. Nations and Nationalism in the Soviet Union, 1923-1939. - Ithaca; London, 2001. - P. 92, 107, 113, 121; Simon G. Nationalismus und Nationalitatenpolitik in der Sowjetunion. - Baden-Baden, 1986. - S. 44, 48, 51.

⁷ Stalin J. W. Werke. - Bd. 5. - Berlin [Ost], 1952. - S. 42.

⁸ Item. Op. cit. - Bd. 8. - S. 135; про справу О.Шумського див.: Martin T. Affirmative Action Empire... -P. 212-218.

⁹ Цит. за: Командири великого голоду... - С. 141.

¹⁰ Martin T. Affirmative Action Empire... - P. 282-291.

¹¹ Лист Сталiна вiд 11 серпня 1932 p. див.: Командири великого голоду... - С. 99.

¹² Цит. за: Гриневич Л.В. Виявлення нацiональної iдентичностi українського селянства в роки колективiзацiї // Голод 1932-1933 рокiв в Українi: причини та наслiдки. - К., 2003. - С. 417.

¹³ Martin Т. Affirmative Action Empire... - P. 293.

¹⁴ Цитата з листiвок: Гриневич Л.В. Зазнач, праця. - С. 421.

¹⁵ Там само. - С. 426.

¹⁶ Лист В.Я.Чубаря вiд 10 червня 1932 р. див.: Командири великого голоду... - С. 206-212.

¹⁷ Цитати з доповiдей ДПУ в: Martin T. The 1932-33 Ukrainian Terror: New Documentation on Surveillance and the Thought Process of Stalin // Isajiw W. (Hg.) Famine-Genocide in Ukraine 1932-1933. -Toronto, 2003. - P. ПО. Т.Мартiн, порiвнюючи тексти, приходить до висновку, що iснувала ранiша версiя доповiдi ГПУ Сталiну.

¹⁸ Martin Т. Affirmative Action Empire... - P. 285-291.

¹⁹ Витяги з промови Каґановича вiд 23 листопада 1932 p. див.: Командири великого голоду... -С 286-307; Martin T. Affirmative Action Empire... - P. 301.

²⁰ Martin T. Affirmative Action Empire... - P. 299, 324; Васильєв В. Цiна голодного хлiба // Командири великого голоду... - С 116-120.

²¹ Опублiковано в: Голод 1932-1933 рокiв на Українi: очима iсторикiв, мовою документiв. - К., 1990. - С. 291-294, а також: Командири великого голоду... - С. 310-312.

²² Там само. - С. 312.

²³ Цит. за: Єфiменко Г. Змiни полiтико-iдеологiчних прiоритетiв українiзацiї та боротьба з "нацiонал-ухильниками" // Голод 1932-1933... - С. 683.

²⁴ Liber G. Soviet Nationality Policy, Urban Growth and Identity Change in the Ukrainian SSR 1923-1934. - Cambridge, 1992. - P. 172.

²⁵ Витяги з доповiдної Балицького в: Голод 1932-1933... - С. 428, 688.

²⁰ Schiller О. Die Hungersnot in der Sowjetunion. 18 September 1933. Geheim! Nicht zur Veroffentlichung // Zlepko D. (Hg.) Der ukrainische Hunger-Holocaust. - Sonnenbuhl, 1988. - S. 191-204 (цитата на 8 с).

²⁷ Голод 1932-1933 рокiв... - С. 250-260.

²⁸ Там само. - С. 256.

²⁹ Англiйський переклад директиви вiд 22 сiчня 1933 р. див.: Martin Т. Affirmative Action Empire... - P. 306.

³⁰ Кондрашин В., Пеннер Д. Голод: 1932-1933 годы в советской деревне (на материалах Поволжья, Дона и Кубани). - Самара; Пенза, 2002. - С. 249, 265.

³¹ Васильєв В. Цiна голодного хлiба // Командири великого голоду... - С. 138.

³² Командири великого голоду... - С. 120, 128, 130, 175; Martin Т. Affirmative Action Empire... -P. 306.

³³ Командири великого голоду... - С. 100.

³⁴ Єфiменко Г. Змiни полiтико-iдеологiчних прiоритетiв... - С. 706; Васильєв В. Цiна голодного хлiба. - С 142-144.

³⁵ Цитата в: Martin Т. Affirmative Action Empire. - P. 347.

³⁶ Єфiменко Г. Змiни полiтико-iдеологiчних прiоритетiв... - С. 690.

³⁷ Шаповал Ю. Лiквiдацiя "скрипникiвщини" // Полiтичний терор i тероризм в Українi. ХIХ-ХХ ст. Iсторичнi нариси. - К., 2002. - С. 426-438 (цитата - на 433 с); Conquest R. The Harvest of Sorrow. Soviet Collectivization and the Terror-Famine. - London, 2002. - P. 267-270; Грицак Я. Нарис iсторiї України. Формування модерної української нацiї. ХIХ-ХХ столiття. - К., 2000. - С. 177, 185.

³⁸ Simon G. Nationalismus... - S. 100-106; Martin T. Affirmative Action Empire... - P. 358-361.

³⁹ Baberowski J. Der Feind ist uberall. Stalinismus in Kaukasus. - Munchen, 2003. - S. 790.

⁴⁰ Єфiменко Г. Змiни полiтико-iдеологiчних прiоритетiв... - С. 696.

стр. 130

⁴¹ Kosior S., Postyschew P. Der bolschewistische Sieg in der Ukraine. - Moskau, 1934. - S. 165.

⁴² Stalin ./. W. Werke. - Bd. 13. - S. 321.

⁴³ Liber G. Soviet Nationality Policy - P. 179-182.

⁴⁴ Martin T. Affirmative Action Empire... - P. 365-370.

⁴⁵ Ibid. - P. 369, 372.

The article is dedicated to examination of the problem of origins of one of the greatest humanitarian catastrophes of the XX с As Stalin thought, ukrainization weakened the loyalty of Ukraine to the Soviet centralized nation and assisted the Ukrainian nationalism. This danger was overcome by the famine.

Permanent link to this publication: