Автор: О. О. КОВАЛЕВСЬКА
Повiдомлення присвячене огляду дiяльностi Першої (серпень 2003 р.) та Другої (серпень 2004 р.) мiжнародних лiтнiх шкiл для молодих науковцiв, органiзованих у результатi багатопланової спiвпрацi Iнституту iсторiї України НАНУ, Iнституту росiйської iсторiї РАН, Iнституту загальної iсторiї РАН, а також вiдомих українських i росiйських вузiв. Подано аналiз найбiльш цiкавих лекцiй вiдомих учених iз обох країн, огляд круглих столiв та складних питань т. зв. "спiльної iсторiї", якi викликали жвавi дискусiї в середовищi учасникiв лiтнiх шкiл.
Полiтичнi подiї в Українi кiнця 2004 - початку 2005 p., безумовно, збурили українське суспiльство. Наслiдки цих подiй, як у їх позитивному, так i у негативному вимiрах, ще прийдеться як безпосередньо вiдчути, так i проаналiзувати, зрозумiти та оцiнити. Абстрагуючись вiд рiзноманiтних полiтологiчних звiтiв та прогнозiв, хотiлося б звернути увагу на деякi аспекти наукового спiвробiтництва мiж двома країнами - Україною та Росiєю - протягом трьох останнiх рокiв. Змiст i результати цих контактiв аргументовано доводять наявнiсть суттєвих змiн на рiзних комунiкативних рiвнях, незалежно вiд того, бажають їх помiчати, чи нi.
Як вiдомо, зрушення у суспiльнiй свiдомостi швидко не вiдбуваються. Сприймати один одного з позицiй права на самовизначення, визнання полiтичного, соцiально-економiчного та культурного вибору, толерантностi у вирiшеннi конфесiйних та будь-яких iнших питань звичайно складно, але можливо. Збiльшення, а згодом i переважання "дiалогових" форм спiлкування, на вiдмiну вiд "монологових", якраз i має на метi пошук того пiдґрунтя, яке дозволило б чути й розумiти один одного. Саме на це i були нацiленi двостороннi дiї керiвництва НАНУ i РАН протягом останнiх кiлькох рокiв.
Першим кроком у налагодженнi нормального, цивiлiзованого наукового спiвробiтництва стала вiдкрита дискусiя з приводу змiсту сучасних шкiльних пiдручникiв iсторiї в Українi та Росiї, органiзована ще 2001 р. Участь в обговореннi брали представники Iнституту росiйської iсторiї РАН, Iнституту загальної iсторiї РАН, Московського державного унiверситету, Московського державного педагогiчного унiверситету, Iнституту iсторiї України НАНУ, працiвники Мiнiстерства освiти i науки України. Основним висновком цiєї зустрiчi стало усвiдомлення того, що при наявностi рiзноманiтних поглядiв на деякi проблеми так званої "спiльної iсторiї", бiльшiсть учасникiв дискусiї вбачають подальшу перспективу розвитку контактiв, думок та оцiнок лише на шляху професiйного дiалогу1 . Крiм того, на цiй зустрiчi йшлося й про необхiднiсть вiдновлення колишнього спiвробiтництва вчених-iсторикiв Росiї та України, вiдтворення механiзму професiйних контактiв, координацiї дослiдницької роботи у межах загальних тем.
2002 p., що був проголошений Роком України в Росiї, дав можливiсть розпочати реалiзацiю висловлених iдей i побажань. Зокрема, крiм певної кiлькостi мiжнародних конференцiй, проведених за участю вчених обох країн, була обговорена можливiсть створення спiльної комiсiї iсторикiв Росiї та України. Основними напрямками її дiяльностi повиннi були стати реалiзацiя спiльних дослiдницьких проектiв з актуальних проблем росiйсько-українських стосункiв та культури, органiзацiя наукових конференцiй, круглих столiв, колоквiумiв, регулярний обмiн iнформацiєю про новiтнi досягнення українських та росiйських учених у галузi iсторичної науки. До складу цiєї комiсiї з росiйської сторони ввiйшли директор Iнституту загальної iсторiї РАН, академiк А.О.Чубар'ян, заступник директора з мiжнародного спiвробiтництва Iнституту загальної iсторiї РАН, канд. iст.
стр. 219
наук В.В.Iщенко, представники росiйського Мiнiстерства освiти та провiдних вузiв Росiйської Федерацiї. Українська частина комiсiї була затверджена дещо пiзнiше, однак координацiя рiзноманiтних питань спiвробiтництва iсторикiв України та Росiйської Федерацiї здiйснювалася керiвництвом Iнституту iсторiї України НАНУ в особах директора Iнституту академiка В.А.Смолiя та заступника директора, д-ра iст. наук, професора С.В.Кульчицького.
Саме завдяки спiльним зусиллям академiчних структур обох країн у серпнi 2003 р. - Року Росiї в Українi - на базi Переяслав-Хмельницького педагогiчного унiверситету iм. Г.С.Сковороди вiдбулася I Мiжнародна лiтня школа молодих iсторикiв Росiї та України. Оскiльки це була перша спроба реалiзацiї задуманих планiв широкомасштабного наукового спiвробiтництва, школа мала загальний характер, що вiдбилося на змiстi її програми. Вона налiчувала кiлька блокiв. Перший - теоретико-методологiчний - був представлений лекцiями заступника директора Iнституту загальної iсторiї РАН, д-ра iст. наук, професора Л.Ш.Рєпiноi "Мiкро- й макроiсторiя: проблема нового iсторичного синтезу", "Iнтелектуальна iсторiя сьогоднi: методи, проблеми, перспективи", "Новi версiї соцiальної iсторiї". Український погляд на проблеми сучасної теорiї iсторичної науки та методологiї представляли провiд, наук, спiвроб. шституту iсторiї України НАНУ, д-р iст. наук, професор П.Колесник та канд. iст. наук, доцент Київського нацiонального унiверситету iменi Тараса Шевченка О.Г.Сокирко, якi представили до уваги аудиторiї питання культурно-iнтелектуальної iсторiї пiд кутом зору української iсторiографiї та горизонтiв взаєморозумiння культур i iсторiографiй України та Росiї наприкiнцi ХУП-ХУШ ст.
Наступний лекцiйний блок був присвячений проблемам середньовiчної iсторiї, якi висвiтлювали канд. iст. наук, керiвник центру приватного життя та повсякденностi Iнституту загальної iсторiї РАН I.М.Данилевський та канд. iст. наук, доцент, провiд, наук, спiвроб. Iнституту росiйської iсторiї РАН С.Г.Яковенко. Серед питань, якi виносилися на розгляд учасникiв школи, були теоретичнi та методологiчнi проблеми герменевтики давньоруських писемних джерел, сучаснi проблеми лiтописного джерелознавства, проекти перенесення патрiаршого престолу з Константинополя, затвердження патрiаршества в Росiї (1589 р.) та питання Брестської церковної унiї (1596 p.).
Iсторичну проблематику першої чвертi XX ст. представляв заступник директора Iнституту iсторiї України НАНУ, д-р iст. наук, професор С.В.Кульчицький.
Останнiй блок був присвячений проблемам холодної вiйни, якi представляла заступник директора Iнституту загальної iсторiї РАН, д-р iст. наук, професор Н.I.Єґорова, та мiжнародних вiдносин у висвiтленнi завiдувача вiддiлу всесвiтньої iсторiї Iнституту iсторiї України НАНУ, д-ра iст. наук, професора С.В.Вiднянського.
Для розумiння можливостей контакту лекторiв та аудиторiї, слiд зауважити, що вона була досить представницькою. Iз двох десяткiв учасникiв, якi представляли обидвi країни, були аспiранти Iнституту загальної iсторiї РАН, Iнституту iсторiї України НАНУ, Iнституту слов'янознавства РАН, Переяслав-Хмельницького державного педагогiчного унiверситету iменi Г. С Сковороди, а також молодi кандидати iсторичних наук, якi територiально представляли майже всi регiони України (вiд Схiдної України до Подiлля) та чотири регiони Росiйської Федерацiї (вiд Москви до Томська), а iнституцiонально - Iнститут iсторiї України НАНУ, Iнститут загальної iсторiї РАН, Iнститут росiйської iсторiї РАН, Липецький державний педагогiчний унiверситет, Пермський i Томський державнi унiверситети.
Серед питань, якi викликали найбiльш жвавi дискусiї, були проблеми можливостей синтезу макро- й мiкроiсторiї, проблеми понятiйно-категорiального апарату, що застосовується сучасними дослiдниками, перспективи розвитку iнтелектуальної iсторiї в Росiї та Українi, проблеми варiативностi професiйного самовизначення iсторикiв XXI столiття ("ремiсник" чи "теоретик"); проблеми середньовiчної iсторiї, зокрема необхiднiсть усвiдомлення, що лiтописний перiод iсторiї є лише умовною хронологiчною таблицею, реальний же змiст подiй не може бути вiдновлений достовiрно, хоча опис сенсiв подiй є зафiксованим у лiтописах та iнших писемних джерелах. Цiкавою, але достатньо дискусiйною виявилася думка професора С.В.Кульчицького, який, спираючись на реконструкцiю подiй у Росiї в першiй чвертi XX ст., запропонував розглядати революцiйнi подiї 1917 р. як єдиний про-
стр. 220
цес, єдину "росiйську революцiю", окремi етапи якої можна було б розглядати як "буржуазно-демократичну революцiю", "нацiонально-демократичну революцiю", "радянську революцiю", "комунiстичну революцiю" тощо.
Звичайно, що настiльки насичена наукова частина роботи школи передбачала необхiднiсть вiдпочинку, який, до речi, дуже часто давав можливiсть лише перенести дискусiї з аудиторiї в кулуари, а iнодi надавав їм певного колориту. Завдяки значнiй органiзацiйнiй роботi, яку провели гостиннi господарi школи - колектив Переяслав-Хмельницького державного педагогiчного унiверситету iм. Г.С.Сковороди в особах ректора - д-ра iст. наук, професора, члена-кореспондента АПН В.П.Коцура, проректора з економiчної та адмiнiстративної роботи, канд. бiолог, наук, доцента В.М.Джурана, проректора з навчально-виховної роботи, канд. пед. наук Л.О.Калмикової, проректора з наукової роботи, канд. фiлософ, наук, доцента С.М.Рика, декана iсторичного факультету, канд. пед. наук, доцента Б.Л.Дем'яненка, аспiрантiв та спiвробiтникiв унiверситету О.М.Лукашевича, Т.Н.Нагайко та iн., учасникам лiтньої школи була запропонована насичена культурно-пiзнавальна програма. Зокрема вдалося вiдвiдати музей освiти Переяслав-Хмельницького державного педагогiчного унiверситету iм. Г.С.Сковороди, Музей народної архiтектури та побуту Приднiпров'я Нацiонального iсторико-етнографiчного заповiдника, iсторичний музей НIЕЗ, музей Г.С.Сковороди, музей археологiї ШЕЗ, Софiївський ландшафтний парк (м. Умань), музей кобзарського мистецтва й етнографiї НIЕЗ, музей Т.Г.Шевченка на Чернечiй горi в м. Каневi та здiйснити оглядову екскурсiю до столицi України мiста-героя Києва.
На заключному засiданнi 14 серпня 2003 р. вiдбулася презентацiя книги "Петро Шелест: "Справжнiй суд iсторiї ще попереду". Спогади, щоденники, документи, матерiали.", яку представляли головний редактор видання - Ю.I.Шаповал, провiдний науковий спiвробiтник Iнституту полiтичних та етнонацiональних дослiджень НАНУ, д-р iст. наук, професор та генеральний директор видавництва "Генеза" - О.П.Дубас. Крiм того, до уваги учасникiв школи були представленi новi шкiльнi пiдручники (видання 2003 р.) з iсторiї України та всесвiтньої iсторiї. Зовнiшнє оформлення цих пiдручникiв викликало позитивну оцiнку не лише української сторони, але й росiйської, однак змiст деяких роздiлiв знову-таки привернув увагу вчених до необхiдностi координацiї зусиль в областi дослiджень та популяризацiї iсторiї обох країн.
Серед основних пiдсумкiв роботи I Мiжнародної лiтньої школи молодих iсторикiв Росiї та України безперечно стало визнання того, що iснування школи є необхiднiстю, визнаною часом. Школа молодих iсторикiв повинна стати дiєвою iнституцiєю. Стосовно мiсця проведення наступних шкiл, їхньої тематики та складу учасникiв, було прийнято рiшення робити їх бiльш тематично-окресленими, запрошувати до участi бiльшу кiлькiсть осiб iз рiзних регiонiв України та Росiї, розглянути можливiсть залучення до роботи колег iз Бiлорусiї, затвердити графiк проведення шкiл почергово кожною зi сторiн (з урахуванням великої кiлькостi можливих варiантiв вирiшення цього питання).
Максимально втiлити цi рiшення в життя спробували органiзатори II Мiжнародної школи молодих iсторикiв, яка проходила в серпнi 2004 р. у м. Кам'янцi-Подiльському. Тематика лекцiй та "круглих столiв", якi передбачалися програмою роботи цiєї школи, визначалася загальною темою: "Україна, Росiя та Захiд. 1991-1999 pp."
Серед учасникiв заходу були молодi вченi з Києва, Рiвного, Кам'янця-Подiльського, Москви, Єкатеринбурга, Пермi, Липецька. Росiйську делегацiю очолював заступник директора Iнституту загальної iсторiї РАН В.В.Iщенко. Вирiшення органiзацiйних питань з української сторони було покладено на керiвництво Кам'янець-Подiльського державного унiверситету в особi проректора з наукової роботи - А.Г.Фiлiнюка.
Викладацький склад учасникiв школи був представлений професорами С.В.Кульчицьким, Ю.В.Павленком, В.П.Газiним, Г.В.Касьяновим, С.В.Вiднянським, Л.В.Баженовим, О.М.Фiлiтовим, В.I.Михайленком, С.Г.Яковенком, а також доцентами А.О.Борисовим, Ю. В. Василенком, В.В.Головком.
стр. 221
На вiдмiну вiд I школи, робота П була органiзована бiльш цiлеспрямовано й динамiчно. Головним предметом обговорення стали двостороннi росiйсько-українськi стосунки та "український фактор" у полiтицi країн Заходу протягом одного з найскладнiших перiодiв новiтньої iсторiї - перiоду розбудови незалежностi двома найбiльшими країнами колишнього СРСР.
Вiдкривали роботу школи лекцiї д-ра iст. наук, професора, заступника директора Iнституту iсторiї України НАНУ С.В. Кульчицького. Пiдґрунтям для аналiзу росiйсько-українських вiдносин на сучасному етапi С.В.Кульчицький обрав широкий контекст iсторiї захiдної цивiлiзацiї, однiєю з головних рис якої протягом XX ст., на думку вченого, став розпад iмперiй. У лекцiї було зроблено спробу визначити базовi закономiрностi iсторичного процесу, згiдно з яким розпад Росiйської iмперiї був обумовлений не лише внутрiшнiми та зовнiшнiми проблемами, але й усiєю логiкою розвитку iмперiй у XX ст. Разом iз тим, С.В.Кульчицький не уподiбнював розвиток Росiйської iмперiї iншим iмперiям Європи, наголошуючи на тому, що Росiйська мала низку рис, якi вiдрiзняли її вiд Заходу. Перш за все в неї не було заморських колонiй, що робило розпад бiльш болiсним. Вiн означав розкол не лише мiж метрополiєю та колонiями, але й мiж частинами формально єдиної спiльноти, що мала як спiльнi культурно-цивiлiзацiйнi, так i етнiчнi риси. Крiм того, далеко не всi "окраїни" Росiйської iмперiї можна було розглядати як колонiї в традицiйному розумiннi цього слова, зокрема коли йшлося про статус України.
Окрема лекцiя С.В.Кульчицького була присвячена iсторiї Радянського Союзу та механiзму його розпаду. Основна думка лектора полягала в тому, що загальна логiка спiввiдносин мiж українцями та росiянами протягом радянського перiоду в цiлому була тiєю ж, що й у часи Росiйської iмперiї. Українцi навiть очолювали радянську державу, i цей факт не сприймався як аномальне явище. Однак протягом XX ст. становлення української нацiї кидало керiвництву СРСР новi виклики, не отримуючи на них адекватних вiдповiдей. Будуючи стосунки з Україною за старими уявленнями, керiвники Радянського Союзу не врахували нових потреб української нацiї в розвитку власної мови та культури. Соцiально-економiчна криза та паралiч партiйної iдеологiї лише пiдсилили суперечностi, що наростали. Це, урештi-решт, i призвело до розходжень мiж українською правлячою елiтою та центральною владою. Iз розпадом СРСР українська влада була змушена взяти на себе весь тягар вiдповiдальностi за майбутнє своєї країни, що примусило по-новому поглянути та переосмислити традицiйну модель росiйсько-українських вiдносин. На сьогоднiшнiй день цей процес триває, а життя вносить свої корективи.
Не менш змiстовними були лекцiї д-ра iст. наук, професора, ст. наук, спiвроб. Iнституту загальної iсторiї РАН О.М.Фiлiтова. Росiйський iсторик, що займається проблемами зовнiшньої полiтики, спробував виокремити український фактор у радянськiй зовнiшнiй полiтицi, яка вважалася єдиною, без огляду на окремi регiони Радянського Союзу. Аналiз, проведений О.М.Фiлiтовим, продемострував, що Україна традицiйно була центром концентрацiї iнтересiв рiзноманiтних зовнiшнiх та внутрiшнiх сил, i цей факт не мiг не вiдбитися на виробленнi загального вектора радянської зовнiшньої полiтики. Особливу увагу О.М.Фiлiтов придiлив двом першим десятилiттям радянської iсторiї, коли Україна мала всi шанси здобути власну державнiсть i виступити на мiжнароднiй аренi як незалежна держава, але замiсть цього стала розмiнною картою в передвоєнних торгах мiж Гiтлером i Сталiним. Висновок, зроблений О.М.Фiлiтовим, засвiдчив, що розвиток радянської зовнiшньої полiтики був залежним вiд того, як протягом того чи iншого етапу вирiшувалося "українське питання". Саме воно в пiдсумку визначило проблему консолiдацiї схiднослов'янських нацiй пiд час Другої свiтової вiйни на теренах Радянського Союзу.
Проблеми та перспективи взаємовiдносин України та Європейського Союзу були розглянутi в лекцiях д-ра iст. наук, професора В.I.Михайленка. З погляду єкатеринбурзького iсторика, на процес входження коогишнiх республiк Радянського Союзу в ЄС впливають не лише прагматичнi iнтереси цих країн, але й традицiйний характер їхнiх стосункiв iз Росiйською Федерацiєю. На жаль, потенцiал цих стосункiв, особливо з Україною, не використовується росiйською стороною на користь обом країнам, а iнодi навiть шкодить їм. На думку В.I.Михайленка, Росiйсь-
стр. 222
ка Федерацiя повинна змiнити своє традицiйне ставлення до України як до "окраїної вотчини", що мусить перебувати пiд необмеженим впливом свого "старшого брата". Iнерцiя у взаємостосунках породжує та змiцнює масу негативних стереотипiв, якi потребують руйнування.
Тема мiжнародних взаємин знайшла своє вiдображення в лекцiях вiдомого українського дослiдника iсторiї Центральної та Схiдної Європи д-ра iст. наук, професора С.В.Вiднянського2 , який дав глибокий, усебiчний i вiдвертий аналiз мiжнародного становища України та Росiї, їхнiх двостороннiх вiдносин, окреслив вiрогiднi моделi позицiонування України на мiжнароднiй аренi. Перша модель - Україна з Росiєю - на думку вченого, маловiрогiдна. Звичайно, не йдеться про згортання стосункiв мiж двома країнами або збiльшення полiтичної напруги мiж ними. Однак, якщо виходити з реалiй, на сьогоднiшнiй день уже накопичено чималий багаж негативних моментiв у вiдносинах мiж Україною та Росiєю, який заважає поступовому та динамiчному їх розвитку. Росiя з великим небажанням позбувається комплексу "старшого брата", крiм того вона залишається схильною час вiд часу втручатися в справи сусiдньої слов'янської держави. Україна ж не зовсiм послiдовна у своїх зовнiшньополiтичних рiшеннях i балансує мiж Росiєю i Європейським Союзом. Друга модель - Україна з Європейським Союзом - на думку українського фахiвця найбiльш бажана. Ця модель не заперечує спiвробiтництва з Росiєю, однак перетворює останню на одного з рiвних партнерiв, без особливих привiлеїв, що в майбутньому могло б позитивно вiдбитися на росiйсько-українських вiдносинах, сприяти їхньому вiдродженню, оскiльки знiме український комплекс "молодшого брата". Крiм того, входження в зону впливу Європейського Союзу обiцяє Українi суттєвi iнвестицiйнi вливання, яких вона потребує. Успiшна iнтеграцiя України в загальноєвропейськi структури могла б спричинити як економiчнi, так i полiтичнi змiни в самiй Росiї. У цьому сенсi Україна є надзвичайно важливим партнером для країн Заходу, що усвiдомлюється полiтичними елiтами цих країн дуже повiльно. Захiднi полiтичнi елiти побоюються, що Україна просто веде торг з метою набуття для себе бiльш вигiдного становища. У цьому є доля правди, але мають мiсце i серйознi проблеми, якi заважають Українi "вписатися" в Європейський Союз. Iдеться про недостатньо розвинуту iнфраструктуру, економiчну прив'язку до Росiї, перш за все в планi енергоносiїв та бiзнес-альянсiв. Усе це вiдбивається на полiтичних рiшеннях лiдерiв країн Заходу. Те ж саме стосується й вступу України до НАТО.
Особливе мiсце в роботi школи зайняли лекцiї д-ра iст. наук, професора Нацiонального унiверситету "Києво-Могилянська академiя" Ю.В.Павленка. Український учений запропонував аудиторiї розглянути iсторiю взаємин Росiї та України в широкому контекстi всесвiтньої iсторiї й проаналiзував наявнi у свiтовiй iсторiософiї парадигми всесвiтньої iсторiї. Звернення до матерiалу всесвiтньої iсторiї в ходi роботи школи було органiчним, оскiльки будь-який серйозний аналiз вимагає знання законiв та закономiрностей iсторичного процесу в цiлому. Слухачi лiтньої школи вiдкрили для себе безлiч цiкавих фактiв усесвiтньої iсторiї, що за аналогiєю дають несподiваний погляд на проблеми росiйсько-українських взаємин. Найбiльш цiкавим у лекцiях, присвячених безпосередньо предмету школи, став аналiз української iсторiї як поля для суперництва кiлькох "цивiлiзацiйних кiл", або центрiв притягування, що мали свiй вплив на iсторичнi подiї з часiв Давньої Русi. Про характер сучасного розвитку України говорилося в контекстi проблем глобалiзацiї, що трансформують традицiйнi уявлення про локальнi цивiлiзацiї. Подiбно iншим колишнiм радянським республiкам Україна опинилася у вирiї зiткнень рiзних цивiлiзацiй, що у свою чергу призвело до перехресного впливу з кiлькох бокiв. Як наслiдок, на мiсце класичного цивiлiзацiйного пiдходу прийшов сучасний геополiтичний, розроблений американським мислителем С.Гантинґтоном. Таким чином, Україна зiткнулася з двома проблемами: перша полягала в становленнi власної етнокультурної iдентичностi, друга - у включеннi цiєї iдентичностi до всесвiтнього геополiтичного контексту.
У цiлому до проблем iдентичностi пiд тим чи iншим ракурсом зверталися бiльшiсть лекторiв та слухачiв школи; вони також були предметом найбiльш гарячих дискусiй. Безпосередньо проблемам української iдентичностi була присвячена лекцiя канд. iст. наук, ст. наук, спiвроб. Пермського фiлiалу з вивчення полiтичних iн-
стр. 223
ститутiв та процесiв Iнституту фiлософiї й права Уральського вiддiлення РАН Ю.В.Василенка "Україна в контекстi єврохристиянської цивiлiзацiї". На думку Ю.В.Василенка, у процесi становлення української iдентичностi можна видiлити кiлька етапiв. Київська Русь дала можливiсть майбутнiй українськiй нацiї еволюцiонувати вiд периферiї православного свiту, що перебувала пiд впливом Вiзантiї, до його центру. Однак монголо-татарське нашестя внесло в цей процес свої корективи. Центром православної цивiлiзацiї стало Московське царство, що перебрало на себе роль "третього Риму". Другий етап визначався для України своєрiдною "трагедiєю вибору", коли вона опинилася на межi католицького та православного свiтiв, одночасно вiдчуваючи влив з обох бокiв. Цi ж самi аспекти доповiдi Ю.В.Василенка знайшли своє вiдображення в лекцiї д-ра iст. наук, професора, завiдувача кафедри всесвiтньої iсторiї Кам'янець-Подiльського державного унiверситету В.С.Степанкова. На третьому етапi Україна опинилася в складi Росiйської iмперiї, де, не маючи власної державностi, вона все ж таки спромоглася сформувати нацiональну опозицiю iмперському центру, яка й виплекала iдею незалежностi України.
Концептуальним пiдґрунтям для розробки проблем етнокультурної iдентичностi стала лекцiя канд. iст. наук, доцента кафедри нової та новiтньої iсторiї Пермського державного унiверситету А.О.Борисова "Мультикультуралiзм i захiдна цивiлiзацiя". Спираючись на аналiз американського матерiалу, А.О.Борисов виявив больовi точки в процесi становлення етнокультурної iдентичностi в сучасному свiтi. Глобалiзацiя в сферi економiчних вiдносин разом iз плюралiзацiєю та фрагментацiєю соцiуму протидiють змiцненню нацiональних держав. Етнокультурнi та демографiчнi змiни, викликанi iмпортом робочої сили та масовими мiграцiями, зростання транснацiональних економiчних та полiтичних структур ведуть до виникнення суперечностей мiж полiтичним устроєм нацiональної держави та новими соцiальними реалiями. Унаслiдок цього в країнах Заходу виникло поняття "мультикультуралiзм", яке найчастiше використовується у двох значеннях. У першому - це iдеологiя та полiтика, сутнiсть яких полягає в протиставленнi расових i етнiчних цiнностей цiнностям загальнонацiональним. У другому - це феномен етнокультурної фрагментацiї соцiуму, який по-iншому можна визначити як "багатокультурнiсть", також спрямований проти культури як загальнонацiонального явища. Початково мультикультуралiзм охопив держави з iммiгрантськими засадами, такi, як Австралiя, Канада й СIЛА. Елементи мультикультуралiзму можна виокремити й у Росiї. В Українi, що не має iммiгрантських засад, фундаментальною проблемою для розвитку нацiональної держави виявляється росiйськомовне населення, етнiчнi росiяни, носiї росiйської етнокультурної iдентичностi. На думку лектора, осмислення захiдного досвiду мультикультуралiзму дозволяє уникнути багатьох негативних наслiдкiв, що тягне за собою це явище. Аналiз мультикультуралiзму проводився А.О.Борисовим на пiдставi консервативних пiдходiв, оскiльки на Заходi саме консерватори першими звернули увагу на мультикультуралiзм як соцiальну проблему. Разом iз тим, мультикультуралiзм - це й школа компромiсу, яка є однiєю з основних рис сучасної лiберальної полiтики. Лiберальний пiдхiд до мультикультуралiзму передбачає складне вирiшення його проблем на взаємовигiдних умовах й на пiдставi нового суспiльного договору мiж етнокультурною меншiстю та бiльшiстю.
Аналiзуючи роботу II Мiжнародної українсько-росiйської школи для молодих iсторикiв, не можна оминути увагою лекцiй д-ра iст. наук, професора Г.Касьянова, який репрезентує нову генерацiю українських iсторикiв та полiтичних аналiтикiв. Його лекцiї, присвяченi iсторiографiчним мiфам та iсторичним клiше суспiльної свiдомостi, були надзвичайно цiкавими як за формою, так i за змiстом. Розглядаючи по сутi постмодернiстський виклик iсторичному знанню, iсторик вийшов на важливi теоретичнi узагальнення. Зокрема вiн вiдзначив, що проблемою сьогодення стає саме поняття й специфiка iсторичного наративу як форми, адекватної реконструкцiї минулого. Професор Г.Касьянов пiдкреслив креативний, штучний характер iсторичного оповiдання, в якому вибудовуються нерiвномiрно збереженi, уривчастi та нерiдко довiльно вiдiбранi свiдчення джерел i послiдовний часовий ряд. Мiж iншим, по-новому було порушене питання не лише про можливу глибину iсторичного розумiння, а й про критерiї об'єктивностi та засоби кон-
стр. 224
тролю дослiдником власної творчої дiяльнiстi. Вiд iсторика вимагається пильнiше вчитуватися в тексти, використовувати новi засоби для розкриття справжнього змiсту прямих висловлювань та розшифровувати сенс ледве помiтних змiн у мовi джерела, аналiзувати правила та засоби прочитання iсторичного тексту тiєю аудиторiєю, для якої вiн був призначений. Порушенi дослiдником iсторiографiчнi проблеми, що iнодi спричиняють проблеми полiтичного характеру, хоча й стосувалися України, але притаманнi й Росiї. Крiм того, у лекцiях професора Г.Касьянова прискiпливому аналiзу були пiдданi дореволюцiйнi, емiгрантськi, радянськi та сучаснi iнтерпретацiї української iсторiї, їхнi загальнi та особливi, сильнi й слабкi сторони. Особливо важливим i пiзнавальним це було для слухачiв школи з Росiї, якi перебувають поза контекстом українських науково-iсторичних дискусiй.
Пiд час обговорення лекцiй було порушено найбiльш складнi питання iсторiї та сучасних вiдносин двох держав. Дискусiї також викликали проблеми етногенезу росiйського та українського народiв, обставини "возз'єднання" України й Росiї, полiтика Росiйської iмперiї, особливостi становища народiв у складi метрополiї та на окраїнах (зокрема таке питання - чи була Україна взагалi колонiєю Росiї?), мiсце України в складi СРСР, перспективи її входження до євроатлантичного вiйськово-полiтичного та економiчного простору, майбутнє проекту ЄЕП.
Протягом XX ст. взаємини Росiї та України пройшли кiлька етапiв. Цiлком зрозумiло, що осмисленням цих процесiв iсторики займатимуться ще не одне десятилiття. Друга мiжнародна лiтня школа молодих iсторикiв Росiї та України, що проходила на початку серпня 2004 р. в Кам'янець-Подiльському державному унiверситетi, зробила свiй внесок у розвиток цього процесу. Безсумнiвним позитивним результатом дiяльностi школи стало плiдне професiйне спiлкування iсторикiв нового поколiння, яке сформувалося вже пiсля розпаду СРСР, у нових iсторичних умовах, i яке пропонує пiдходи, що принципово вiдрiзняються вiд тих, що ще недавно панували в науцi. Одночасно було корисним спiлкування з кращими науковцями старшого поколiння.
На закiнчення хотiлося б додати, що досвiд I та II лiтнiх шкiл молодих iсторикiв Росiї й України має велике значення для продовження контактiв, iз урахуванням нових iсторичних реалiй. Зокрема, пiд час першого спiльного засiдання росiйсько-української комiсiї, яка працювала протягом 23-24 листопада 2004 р. в Москвi, було вiдзначено необхiднiсть продовження щорiчних зустрiчей науковцiв обох країн i перетворення лiтньої школи на постiйну iнституцiю з обмiну думками, досягненнями та досвiдом у розв'язаннi найскладнiших проблем минулого та сьогодення.
Ураховуючи полiтичнi змiни (Помаранчева революцiя в Українi) кiлькiсть питань, що потребують двостороннього обговорення, збiльшилася, однак, на нашу думку, iсторикам варто зосередитися саме на науково-iсторичнiй проблематицi. Навряд чи є сенс рухатися "семимильними" кроками, плануючи тематику наступної, третьої, мiжнародної лiтньої школи в межах XIX ст., оскiльки iсторiя XX ст. мiстить чимало проблем, що потребують обговорення у формi лекторiїв, "круглих столiв", колоквiумiв тощо, але остаточне рiшення, звичайно, за оргкомiтетом.
-----
1 Ищенко В.В. "Год Украины" в российской исторической науке // Новая и новейшая история. - 2002. - N2. - С.241.
2 Заболотна Т.В., Лобода М.К. Друга мiжнародна лiтня школа молодих iсторикiв України й Росiї // Український iсторичний журнал. - N1. - 2005. - С.224.
The report is dedicated to examination of activity of First (August of 2003) and Second (August of 2004) international summer schools for young scientists, organized as a result of multipronged cooperation of Institute of history of Ukraine of NAN of Ukraine, Institute of Russian history of RAN, Institute of common history of RAN, as well as well-known Ukrainian and Russian institutes of higher education. It gives the analysis of most interesting lections of famous scientists from both countries, examination of round tables and complicated questions so known "common history", which caused active discussions in environment of summer schools' participants.
New publications: |
Popular with readers: |
News from other countries: |
![]() |
Editorial Contacts |
About · News · For Advertisers |
![]() 2009-2025, ELIBRARY.COM.UA is a part of Libmonster, international library network (open map) Keeping the heritage of Ukraine |