Автор: Т. В. ВРОНСЬКА, О. Є. ЛИСЕНКО

У статтi аналiзуються особливостi процесу формування особового складу штрафних батальйонiв та рот, висвiтлюється роль органiв правосуддя у цiй справi, а також обґрунтовуються припущення стосовно часу створення цих дисциплiнарних пiдроздiлiв у Червонiй армiї в перiод Великої Вiтчизняної вiйни.

Сучаснi дослiдники висловлюють рiзнi погляди на те, коли з'явилися штрафнi пiдроздiли в Червонiй армiї, яким був їх кадровий склад. Цi, на перший погляд, простi запитання i донинi не мають вичерпних вiдповiдей. За офiцiйною версiєю, створенi вони були пiсля широковiдомого наказу Сталiна N 227 вiд 28 липня 1942 р., й воювали в них дезертири, порушники вiйськової дисциплiни та колишнi в'язнi радянських таборiв, а також засудженi за рiзними статтями Кримiнального кодексу**. Все начебто зрозумiло. Однак залишається багато нез'ясованих обставин, якi спричинили контроверсiйнi точки зору на роль цих формувань, час їх виникнення i рiвень суворостi покарання для тих, хто до них потрапив.

Об'єктивну й аргументовану належним чином вiдповiдь щодо цих та iнших запитань i припущень iсторикам ще належить знайти. Це станеться тодi, коли, нарештi, вiдкриють свої таємнi фонди вiдомчi архiвосховища. Проте вже сьогоднi можна пiдняти завiсу стосовно окремих складових цiєї проблеми, зокрема щодо формування кадрового складу штрафних пiдроздiлiв Червоної армiї.

Останнiм часом проблема функцiонування штрафних батальйонiв та рот, загороджуваних загонiв у роки вiйни привертає пiдвищену увагу громадськостi. На жаль, i дотепер вони не стали предметом глибокого дослiдження для науковцiв. Здебiльшого цi структури потрапляють до поля зору публiцистiв, кiнематографiстiв, якi не завжди вiрогiдно й професiйно реконструюють подiї того складного перiоду, що викликає чергову хвилю мiфотворчостi, фальсифiкацiї та iнших деструктивних для iсторичного пiзнання процесiв. Виняток становлять поодинокi публiкацiї, в яких висвiтлюється проблема функцiонування штрафних пiдроздiлiв у контекстi вiйськового мистецтва або пропагандистсько-виховної роботи в лавах радянських збройних сил. У наявних публiкацiях увага здебiльшого акцентується на тому, що кадрове поповнення штрафних пiдроздiлiв вiдбувалося за рахунок вiйськовослужбовцiв. При цьому залишається поза нею значна кiлькiсть цивiльних осiб, якi за тих чи iнших обставин у рiзний час вiйни потрапляли до змiнного складу цих формувань.

Принагiдно слiд зауважити, що суворi дисциплiнарнi заходи стосовно дезертирiв чи зрадникiв у виглядi крайньої мiри - розстрiлу перед строєм або переведення до спецiальних дисциплiнарних (штрафних) пiдроздiлiв не були новацiєю доби Другої свiтової. Така практика вiдома ще вiд часiв Давньої Грецiї. Вона застосовувалася майже в усiх армiях свiту у воєнний час***.

* Вронська Тамара Василiвна - канд. iст. наук, ст. наук, спiвроб. Iнституту iсторiї України НАНУ; Лисенко Олександр Євгенович - д-р iст. наук, зав. вiддiлом iсторiї України перiоду Другої свiтової вiйни Iнституту iсторiї України НАНУ.

** У статтi йдеться про Кримiнальний кодекс РРФСР i порядковi номери його статей як найбiльш вiдомi й широковживанi в той час.

*** Вiйськовий статут про покарання Росiйської iмперiї (1869 р.), зокрема його 246-а стаття, передбачала для тих, хто у воєнний час "ухиляється вiд бою, здається в полон" тощо покарання у виглядi "позбавлення всiх прав стану i смертну кару". Вiдповiдно до ст. 9 Дисциплiнарного статуту "кара на смерть" очiкувала "зрадника й

стр. 137

Вiдтак, дослiджуючи питання, пов'язанi з дiяльнiстю Фемiди в роки вiйни, принципово важливо не пiддаватися спокусi пiдходити до них спрощено й емоцiйно чи заангажовано, оскiльки свiтова iсторiя доводить, що завжди i скрiзь закони воєнної доби значно суворiшi, тому їх нi в якому разi не можна оцiнювати з точки зору моралi мирного часу. Та, зрештою, й армiя - це структура, заснована на дисциплiнi та виконаннi наказiв.

Разом з тим не можна пройти повз той цiлком очевидний факт, що на воєнний стан, почасти, списувалася й надмiрна жорстокiсть, i спрощене судочинство, коли межа обґрунтованої суворостi перехилялася у бiк надзвичайної безжальностi до своїх же громадян. Вони прирiкалися на подвiйнi випробовування - зовнiшньою агресiєю та "караючим мечем" власного правосуддя.

Вивчення документiв, їх зiставлення й аналiз (часто-густо всупереч зовнiшнiй декларативностi) дозволяє в рядi випадкiв побачити i прихований змiст, зробити певнi концептуальнi переакцентацiї й узагальнення.

Дуже цiкавим i цiнним, але недостатньо використаним джерелом для дослiдження даної проблеми є постанови пленумiв Верховного Суду СРСР, який через недосконалiсть тогочасного Кримiнального кодексу* (далi - КК) у режимi "швидкої допомоги" розтлумачували тi чи iншi колiзiї й спiрнi питання. В документах цiєї iнституцiї прозоро та послiдовно простежується процес формування кадрового потенцiалу для штрафних формувань. Не менш iнформативними є й iншi документи державних, вiйськових органiв i радянських спецслужб.

Найпершим iз них, який регламентував роботу "кузнi" кадрiв для штрафних батальйонiв та рот у роки Великої Вiтчизняної вiйни, стало затверджене 22 червня 1941 р. указом Президiї Верховної Ради СРСР "Положення про вiйськовi трибунали в мiсцевостях, оголошених на воєнному станi та у районах воєнних дiй"¹ . Цей важливий концептуальний документ встановлював порядок розгляду справ на фронтi й у тилу. Про вiдправлення засуджених до штрафних батальйонiв чи рот як альтернативи розстрiлу або ув'язненню в ньому ще не йшлося. Не аналiзуючи документ у цiлому, зазначимо, що термiн слiдства мав тривати 24 години, а очiкування затвердження вироку - 72 години. Але чи було так насправдi, особливо в ставленнi до дезертирiв на передовiй, та ще й у першi днi та мiсяцi вiйни?

Вiдповiдь знаходимо у збiрнику документiв пiд загальною назвою "Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне" (М., 2000 - 2003), де вмiщено чимало наказiв i директив, якi приписували розстрiлювати порушникiв вiйськової дисциплiни, а серед них i дезертирiв.

Взагалi проблема дезертирiв, особливо у перший перiод вiйни, дуже складна. Вiдомо, що чисельнiсть тих, хто залишав розташування своїх частин, була тодi досить значною. Не вдаючись до розлогого аналiзу цього явища, лише зауважимо, що не завжди його причини крилися в слабкодухостi й боягузтвi людей. Вiдомо, що, починаючи з липня 1941 р., необстрiляних бiйцiв вiдправляли у частини, якi були сформованi з резервiстiв, поспiхом. До того ж бiйцi таких

дезертира" в армiї УНР у 1919 р. Такими ж суворими були заходи щодо згаданих осiб i в бiлiй та червонiй армiях пiд час громадянської вiйни. Нiмеччина створила штрафнi пiдроздiли ще напередоднi вторгнення на територiю СРСР. До складу цих "виправних" формувань нацисти вiдправляли як дезертирiв, кримiнальних злочинцiв, гомосексуалiстiв, так i полiтично неблагонадiйних - ув'язнених концтаборiв.

* Чинний для тiєї доби Кримiнальний кодекс, на вiдмiну вiд сучасного аналогiчного систематизованого законодавчого Зводу, не мав коментарiв. Тому вирiшувати спiрнi, з точки зору права, питання, як правило, доводилося служителям Фемiди в робочому порядку. У найбiльш суперечливих колiзiях вiйськовi трибунали зверталися за роз'ясненнями до найвищого судового органу - пленуму Верховного Суду СРСР.

стр. 138

з'єднань були недостатньо навченi та озброєнi. Командний склад цих частин добирався вкрай недбало i не мав належної пiдготовки. Все це призводило до того, що новобранцi не вiдзначалися стiйкiстю в оборонi. Так трапилось i 25 липня 1941 р. поблизу населеного пункту Миронiвка Київської областi, коли при появi нiмецьких танкiв кавалерiйська й стрiлецька дивiзiї у панiцi вiдступили, не приймаючи бою. До того ж на особовий склад цих з'єднань вплинули подiї, що вiдбулися напередоднi ворожого наступу. У перiод вiд 13 до 24 липня 1941 р. через Миронiвку проходило багато дезертирiв iз 6-ї, 12-ї та 18-ї армiй, якi принесли звiстку про розгром радянських вiйськ у прикордонних боях i швидке просування гiтлерiвцiв у глиб країни. Ця iнформацiя, як наголошувалося в донесеннi Миронiвського райвiддiлу НКВС, викликала серед вiйськових частин та цивiльного населення страшенну панiку. Для того, щоб припинити панiчнi настрої, трибунал штабу тилу не знайшов нiчого кращого, нiж прискорено виносити смертнi вироки дезертирам, яких вдалося затримати. їх розстрiлювали й закопували просто бiля будiвлi мiсцевого НКВС² .

Такi випадки були непоодинокими для липня 1941 р., як, зрештою, i для наступних важких днiв i мiсяцiв вiйни. Хоча, за встановленим порядком, дезертирами й тими, хто за iнших обставин залишив розташування своїх частин, повиннi були "опiкуватися" у межах загороджувальних заходiв спецiальнi органи та структури.

Треба визнати, що не скрiзь i не завжди, навiть за найбiльш несприятливого перебiгу подiй на фронтi, звичайних панiкерiв ставили на один щабель iз дезертирами. Чималу кiлькiсть бiйцiв, якi, перелякавшись, розбiгалися пiд час наступу ворожих вiйськ, затримували, збирали на спецiальних пунктах, а потiм знову вiдправляли до вiйськових частин.

Проте така лояльнiсть та розумiння ситуацiї спостерiгалися не завжди. Нерiдко по один бiк зi справжнiми дезертирами потрапляли й згаданi необстрiлянi бiйцi. їх долю мусив вирiшувати вiйськовий трибунал.

Як уже зазначалося, вироки у першi кiлька мiсяцiв вiйни для них здебiльшого були однотипними - розстрiл, оскiльки, вiдповiдно до ст. 193⁷ г КК РРФСР, самовiльне залишення частини вiйськовослужбовцем понад добу (квалiфiковане тодi як дезертирство) каралося у воєнний час найвищою мiрою покарання³ .

Вiйськовi трибунали за умов абсолютної визначеностi характеру законодавчої санкцiї за дезертирство у воєнний час, зазвичай, не вважали можливим пом'якшувати покарання, хоча це i було передбачено ст. 51 КК.

Не є таємницею, що велика кiлькiсть рядових солдатiв i польових офiцерiв була засуджена вiйськовими трибуналами до вищої мiри покарання лише за те, що зберiгали при собi ворожi листiвки, знайденi на полi бою, задля подальшого використання їх на самокрутки. Навiть побiжний аналiз документiв тiєї доби дозволяє переконатися, що принаймнi половина справ стосовно вiйськовослужбовцiв розглядалася за п. "б" ст. 58ⁱ КК, а цивiльних вiдповiдно - за п. "а" згаданої статтi⁴ .

Отже, першi мiсяцi вiйни були важкими для Фемiди, яка, образно кажучи, одягла вiйськову шинель. її робота вiдбувалася в режимi спрощеного судочинства. Вироки ухвалювалися швидко й так само оперативно виконувалися. Один за одним з'являлися документи, якi регламентували таку "динамiчну" її роботу.

Так, Указом Президiї Верховної Ради СРСР вiд 27 червня 1941 р. у мiсцевостях, оголошених на воєнному станi, вiйськовим радам фронтiв у виняткових випадках надавалося право затвердження вирокiв вiйськових трибуналiв iз вищою мiрою покарання i негайним їх виконанням⁵ . 12 серпня 1941 р. Й. Сталiн видав наказ вiйськовим радам фронтiв та армiй про вiддання пiд суд вiйськового трибуналу осiб середнього i старшого комскладу, що залишали позицiї без наказу командування⁶ . А вiдомий наказ Ставки Верховного Головнокомандування

стр. 139

N 270 вiд 16 серпня 1941 р. взагалi розширив коло репресiй до небачених розмiрiв⁷ . Про вiдправлення засуджених до штрафних батальйонiв чи рот у жодному зi згаданих документiв не йшлося.

Прагнучи змiцнити дисциплiну в дiючiй армiї шляхом посилення каральних санкцiй, керiвництво країни до певної мiри пустило цей процес на самоплив. Перебравши на себе функцiї судової системи, польовi командири досить часто вдавалися до дiй, якi перевищували мiру розумної доцiльностi й необхiдностi. Лише майже через чотири мiсяцi вiд початку вiйни вище керiвництво держави помiтило той факт, що швидкi самосуди на фронтi стали альтернативою вiйськовiй Фемiдi. Виданий 4 жовтня 1941 р. наказ наркома оборони СРСР N 0391 "Про факти пiдмiни виховної роботи репресiями" нарештi засудив "випадки незаконних репресiй i грубого перевищення влади з боку окремих командирiв та комiсарiв". У документi, серед iншого, наголошувалося, що репресiї треба застосовувати диференцiйовано, а тих, хто здiйснював їх безпiдставно, зловживав рукоприкладством i самосудами, наказувалося вiддавати пiд суд вiйськових трибуналiв⁸ .

Останнi мiсяцi 1941 р. й першi - 1942 р. позначилися широким залученням вiйськової Фемiди та її вищої iнституцiї - пленуму Верховного Суду СРСР - до формування кадрового потенцiалу для штрафних пiдроздiлiв Червоної армiї. Спочатку з'явилася низка постанов, якi передбачали вiдстрочку або й повне звiльнення вiд кримiнальної вiдповiдальностi, згiдно зi статтями Кримiнального кодексу, для тих, хто вже перебував на фронтi* та був засуджений заочно переважно до виправно-трудових робiт. Згодом це коло розширилося, й до нього потрапили засудженi до незначних термiнiв ув'язнення. Стосовно тих осiб, якi отримали бiльш суворi покарання, процедура була дещо iншою. Матерiали справ та вироки щодо них вiдправлялися до вiдповiдних вiйськових трибуналiв, i останнi вже на мiсцi вирiшували долю засуджених.

Перед керiвництвом країни й вiйськовим командуванням поставало складне питання: як за умов швидкого вiдступу чинити з вiйськовослужбовцями, яких вiйськовi трибунали засудили, скажiмо, до 8 - 10 рокiв ув'язнення в таборах? Вiдправляти їх у тил, запаснi частини чи використати на фронтi? Як уже зазначалося, в бойовiй обстановцi ця проблема вирiшувалася не завжди з дотриманням вiдповiдних постанов та в iнтересах збройних сил.

На початку 1942 р. перед Фемiдою на повний зрiст постало питання про доцiльнiсть виконання вирокiв у виглядi позбавлення волi стосовно осiб призовного вiку. Адже виконання цього покарання було перешкодою до вiдбуття ними вiйськового обов'язку, оскiльки вони автоматично ставали "негiдними" зi зброєю в руках захищати свою землю i залишалися у тилу. Реагуючи на цю недоречнiсть, пленум Верховного Суду СРСР своєю спецiальною постановою вiд 22 сiчня 1942 р. задекларував, що особи призовного вiку, засудженi на термiни до двох рокiв без позбавлення прав**⁹ , можуть бути мобiлiзованi до лав Червоної армiї або Вiйськово-Морського флоту. У цих випадках судам надавалося право вiдповiдно до ст. 192 основних засад та примiтки 2 до ст. 28 Кримiнального кодексу призупиняти виконання вироку до повернення засудженого з армiї.

Принципово важлива для цього дослiдження остання примiтка фiгурувала в усiх наступних документах вищої судової iнстанцiї держави, якi дозволяли

* Ще до вiйни постановами пленуму Верховного Суду СРСР вiд 31 жовтня 1940 р. та 12 червня 1941 р. на осiб, якi призивалися в Червону армiю, поширювалося скасування судимостi, якщо вирок передбачав виправно-трудовi роботи. 18 липня 1941 р. пленум ВС розповсюдив це рiшення на осiб, що вступали у народне ополчення.

** Позбавлення полiтичних та окремих громадянських прав - покарання ("мiра соцiального захисту"), передбачене кримiнальним законодавством СРСР на термiн не вище п'яти рокiв. Могли призначатися як додаткова, так i самостiйна мiри покарання.

стр. 140

певним категорiям осiб на час позбутися в'язниць або таборiв i спробувати цiною кровi здобути собi омрiяну волю. Вибiр у таких людей був досить обмеженим. Питання на користь небезпечної долi бiйця-штрафника (якщо такий вибiр ще був) вирiшувалося, вiрогiдно, в умовах вiйни легко. Все ж це був шанс!

Коло осiб, якi, за рiшенням пленуму Верховного Суду СРСР, могли користуватися "пiльгами" пiсля засудження та вiдправлятися замiсть нар на фронт, було розширене й указом президiї Верховної Ради СРСР вiд 27 лютого 1942 р. за рахунок працiвникiв залiзничного i водного транспорту призовного вiку, засуджених на рiзнi термiни ув'язнення, але без позбавлення прав¹⁰ .

Уже наприкiнцi 1941 р. вироки трибуналiв щодо дезертирiв стали надходити до Верховного Суду СРСР у касацiйному або наглядовому порядку бiльш-менш упорядковано. I якщо спочатку вони або не розглядалися, або вiдхилялися, то вже трохи згодом до них почали ставитися дещо iнакше. Вже на вищих щаблях головної судової iнституцiї СРСР стали замислюватись: а чи завжди дезертирство мало злiсний характер та "далекоглядний контрреволюцiйний" намiр, а чи не криється за ним звичайна людська слабкiсть або ще якiсь морально-психологiчнi мотиви, чи варто позбавляти людину життя, якщо вона ще може бути корисною своїй батькiвщинi на фронтi, особливо у таку гарячу i лиху годину, коли кожен багнет був на вагу золота. Розглянувши цю проблему й узагальнивши досвiд винесення вирокiв, касацiйних та наглядових колiзiй, пленум Верховного Суду в постановi N 8/м/1/м вiд 22 квiтня 1942 р. зазначив: "Вiдповiдно до ст. 1937 п. "г" КК РРФСР i вiдповiдних статей КК iнших союзних республiк дезертирство у воєнний час тягне за собою розстрiл iз конфiскацiєю майна. Але в тих випадках, коли суд, виходячи з конкретних обставин справи за умов пом'якшувальних обставин (як, наприклад, каяття, явка з повинною, самовiльна вiдлучка хоча й понад добу та iн.), визнає бiльш доцiльним направити пiдсудного на фронт, вiн може шляхом застосування ст. 51 та примiтки 2 до статтi 28 КК РРФСР i вiдповiдних статей КК союзних республiк призначити у виглядi покарання тривалий термiн ув'язнення без позбавлення прав, з вiдстрочкою виконання вироку до завершення воєнних дiй та направленням засудженого до дiючої армiї"¹¹ .

Не застосовуючи вищої мiри покарання i реального позбавлення волi, суд керувався у першу чергу iнтересами оборони країни, а не iдеєю збереження людського життя.

Чимало випадкiв застосування поправки 2 до ст. 28 КК зафiксовано в кримiнальних справах щодо осiб, якi за тих чи iнших обставин не були мобiлiзованi до Червоної армiї.

Частина чоловiчого населення не була призвана до регулярної армiї з вини вiйськкоматiв, якi не впоралися з покладеними на них обов'язками. Наприклад, на 10 серпня 1941 р. вiйськкомати Полтавської й Сумської областей не взяли на облiк та не мобiлiзували 25 тис. осiб, у тому числi близько 10 тис. осiб вiком до 45 рокiв. Згодом так само трапилось i в деяких районах Сталiнської областi¹² .

Дiйсно, нерiдко вiйськкомати не були готовi в умовах воєнного часу проводити мобiлiзацiю величезної кiлькостi вiйськовозобов'язаних. До того ж, деякi районнi вiйськкомати евакуювалися ще задовго до приходу нiмцiв, таким чином фактично зiрвавши мобiлiзацiю. Наприклад, робiтники заводу N 73 мiста Сталiно (нинi Донецьк) з обуренням розповiдали: коли 20 жовтня вони з'явилися на призовнi пункти, то мiський вiйськкомат уже евакуювався. Таке ж явище спостерiгалося у багатьох населених пунктах областi. А працiвники вiйськкомату мiста Червоноармiйськ залишили немобiлiзованими не менше 60% вiйськовозобов'язаних, якi проживали на його територiї. Всi цi люди призовного вiку змушенi були розiйтися по домiвках. Спричинене це було тим, що мiсцевий райвоєнком, сам виїхавши на автомобiлi на схiд, передоручив пiдлеглим

стр. 141

працiвникам вiдвести вiйськовозобов'язаних у глиб країни для формування частин Червоної армiї. Однак люди, яким була доручена ця справа, втекли на схiд, залишивши напризволяще своїх пiдопiчних¹³ .

Бiльшiсть зi згаданих осiб вимушено опинилася на окупованiй територiї й згодом потрапила до поля зору радянських спецслужб, а далi їх долю вирiшували вже вiйськовi трибунали або особливi наради НКВС.

У протоколах засiдань Президiї Верховної Ради СРСР та Комiсiї з розгляду заяв про помилування i зняття судимостi зустрiчаються матерiали багатьох тисяч справ, у яких фiгурують такого роду випадки або в загальних рисах схожi на них.

Так, у протоколi N 70 вiд 15 квiтня 1942 р. мiститься iнформацiя про громадянина I. Марича (31 року, одруженого, батька двох дiтей), який 15 вересня 1941 р.* вiдбув в евакуацiю з Харкiвської областi у район Сталiнграда, звiдки згодом виїхав у Ростов-на-Дону, а потiм - ус. Приморка. 5 лютого 1942 р. вiн був затриманий одним iз загороджувальних загонiв. Вiйськовий трибунал Ростовського гарнiзону засудив його до 10 рокiв позбавлення волi за статтею 193 - 10 п. "а" КК РРФСР за те, що вiн ухилявся вiд мобiлiзацiї й протягом 5 мiсяцiв не ставав на облiк у вiйськкоматi. Вiдбував покарання вiн з 5 лютого 1942 р. Учасники засiдання ухвалили рiшення про вiдкладення виконання вироку до закiнчення вiйни та направлення I. Марича на фронт¹⁴ .

Так само склалася доля й 27-рiчного вiйськовослужбовця М. Тетельмана, який 27 листопада 1941 р. разом iз двома iншими вiйськовослужбовцями дезертирував зi своєї частини. Втiкачi намагалися дiстатися Сталiнграда, але мiлiцiйний патруль затримав їх на ст. Свердловськ i передав до вiйськового трибуналу мiсцевого гарнiзону. Вже 30 листопада згаданi особи були засудженi до 10 рокiв позбавлення волi за ст. 193-7 п. "г" КК РРФСР та почали вiдбувати покарання. Проте невдовзi - 15 квiтня 1942 р. - їх справу було переглянуто, й вiдбуття вироку вiдклали до закiнчення бойових дiй, а М. Тетельмана вiдправили на фронт¹⁵ .

Лише два приклади, наведенi вище, дозволяють переконатися, що ще до прийняття згаданої постанови Верховного Суду СРСР вiд 22 квiтня 1942 р. практикувалися випадки застосування вiдстрочки у виконаннi вироку з наступним вiдправленням на фронт рiзних категорiй осiб, визнаних дезертирами. Мабуть, саме така практика i вiдповiднi спiрнi питання, що виникали при цьому, привели до появи постанови вищої судової iнституцiї держави з роз'ясненням стосовно "пом'якшувальних" обставин, якi дозволяли вiдправляти засуджених на фронт. Проте ще раз треба нагадати, що такої долi заслужили не всi. Не кожен мiг розраховувати на застосування до нього примiтки 2 до ст. 28 КК.

Отже, у квiтнi 1942 р. було здiйснено черговий крок у формуваннi кадрового складу штрафних батальйонiв та рот за рахунок осiб, якi були визнанi вiйськовими трибуналами дезертирами.

Тодi ж пленум Верховного Суду зазначив, що рiшення про вiдстрочку й подальше направлення їх на фронт вiдповiдно до чинного законодавства могли ухвалювати лише тi суди, якi виносили вирок. Утiм, умови воєнного часу продиктували внесення коректив, i тому Верховний Суд СРСР 26 червня 1942 р. дав роз'яснення, що право ухвалення таких рiшень вiн делегує також трибуналам тiєї частини, в якiй служить засуджений, розширивши таким чином коло можливостей вiйськової Фемiди у формуваннi лав штрафних формувань**¹⁶ .

Вiйна стала приводом для звiльнення вiд вiдбуття повного термiну покарання багатьох категорiй осiб, а серед них у першу чергу тих, хто мав вiйськову

* В оригiналi документу помилково вказано березень 1941 р.

** Якщо вирок виносився Верховним Судом, це питання могло ним i вирiшуватися.

стр. 142

спецiальнiсть. Уже в 1942 р.* стали практикувати (згiдно зi статтею 8 КК) дострокове звiльнення колишнiх льотчикiв цивiльної авiацiї, капiтанiв торговельного флоту та iнших осiб, якi мали спецiальностi, необхiднi для вiйськових потреб, у тому разi, якщо цi громадяни надсилали скарги у вiдповiднi органи юстицiї й клопоталися про вiдправлення на фронт. У кожному випадку враховували особу скаржника, змiст скоєного ним злочину i вiдсутностi додаткового покарання у виглядi позбавлення прав. Якщо цi громадяни не вважалися "суспiльно-небезпечними" та утримання їх у мiсцях позбавлення волi було недоцiльним у той час, коли фронт потребував спецiалiстiв, їх достроково звiльняли й задовольняли бажання поповнити лави дiючої армiї¹⁷ .

28 липня 1942 р. виявився переломним днем в iсторiї штрафних пiдроздiлiв Червоної армiї. Першою директивою, що регламентувала їх органiзацiю, став широковiдомий наказ Наркомату оборони СРСР (НКО) N 227, який був логiчним продовженням наказу Ставки Верховного Головнокомандування Червоної армiї N 270 вiд 16 серпня 1941 р. У той час нiмцi впритул пiдiйшли до Сталiнграда, рвалися на Кавказ, а радянськi вiйська вiдступали - з боями i без них.

Пiсля наказу N 227 почалося форсоване створення штрафних батальйонiв (для офiцерiв) та штрафних рот (для рядових). їх командирами ставали особи, що мали певний досвiд командування (хоча й малими пiдроздiлами).

Правовий статус для осiб, зарахованих у цi частини, визначався спецiальними положеннями, затвердженими наказом НКО N 298 вiд 28 вересня 1942 р.¹⁸ Термiн перебування у штрафних пiдроздiлах визначався наказом по полку: вiд одного до трьох мiсяцiв або поранення у бою, здiйснення подвигу, представлення до нагороди. Питання стосовно дострокового зняття судимостi вiйськовi трибунали розглядали безпосередньо в розташуваннi штрафних батальйонiв i рот, а iнодi - у госпiталях та лазаретах, оскiльки свою судимiсть бiйцi "змивали кров'ю".

Вивчаючи згаданi "Положення про штрафнi батальйони й роти дiючої армiї, їх штати"**, неважко помiтити те, що, поряд iз чiткою регламентацiєю правил для вiйськових, у них практично вiдсутнi умови направлення в останнi та перебування в них цивiльних (засуджених або тих, хто вже вiдбув покарання). Цей вакуум не прокоментовано у жодному з дотепер вiдомих документiв. Таким чином, можна зробити припущення, що ця регламентацiя вiдбувалася в дуже таємному режимi або ж, що вiрогiднiше, на час прийняття цих положень проблему "сусiдства" в одних штрафних пiдроздiлах вiйськових та цивiльних ще не було чiтко врегульовано.

16 жовтня 1942 р. було видано наказ НКО N 323 "Про направлення до штрафних частин вiйськовослужбовцiв, засуджених вiйськовими трибуналами iз застосуванням вiдстрочки виконання вироку до завершення вiйни". До речi, саме в цьому наказi вперше згадується принаймнi офiцiйна версiя того, де ж саме знаходилися тi засудженi солдати й офiцери, якi "вiдправлялися на фронт". "...Дезертири, розкрадачi вiйськового майна, п'яницi, злiснi порушники вiйськової дисциплiни та iншi нестiйкi елементи, засудженi вiйськовими трибуналами iз застосуванням вiдстрочки виконання вироку до завершення вiйни, фактично уникають покарання. Засудженi потрапляють до запасних частин у дiючу армiю разом з усiма чесними бiйцями в складi маршових поповнень. Нерiдко цi особи, перебуваючи у запасних частинах, а також прямуючи на фронт, ведуть розкладницьку роботу, а пiсля прибуття на мiсце розчиняються в загальнiй масi й багато з них приховують свою судимiсть. Таким чином, судовий вирок не до-

* Бiльш активно цей процес розгорнувся в 1943 р.

** Цей документ мiстив також i положення про загороджувальнi загони дiючої армiї.

стр. 143

сягає мети, пiдривається авторитет суду i по сутi завдається шкода вiйськовим частинам, куди цi люди прибувають"¹⁹ , - наголошувалось у преамбулi наказу НКО СРСР N 323.

Це чи не єдина згадка про мiсцезнаходження вiйськовослужбовцiв (!), якi пiсля отримання вiдстрочки продовжили своє перебування на фронтi, але вже в iнших - запасних частинах (? - Авт.). Думається, що далеко не всi потрапляли й до маршових поповнень. Можна зробити небезпiдставне припущення, що заступник народного комiсара оборони СРСР Є. Щаденко мав на увазi тi випадки, якi становили виняток. А якщо навiть вони i були масовими, то куди ж дивились особливi вiддiли НКВС? Це ж, мiж iншим, було їх прерогативою. I нарештi залишається без вiдповiдi запитання: в якi ж частини направляли засуджених цивiльних або тих, хто, вiдсидiвши свiй термiн, клопотався про вiдправлення на фронт iз тилових районiв до липня 1942 р.? Адже у цитованому витязi йдеться лише про вiйськовослужбовцiв!

Отже, наразi гiпотетичнi припущення продовжують залишатися альтернативою аргументованiй переконаностi, а аналiз низки документiв вказує на те, що ще до згаданого наказу йшов процес формування штрафних пiдроздiлiв Червоної армiї. Iснують i розрiзненi свiдчення стосовно iснування вiдповiдних формувань на рiвнi дивiзiй, можливо, у виглядi дисциплiнарних пiдроздiлiв (як це було заведено в бiльшостi армiй свiту).

Продовжуючи розгляд процесу формування складу штрафних пiдроздiлiв Червоної армiї, не можна проiгнорувати ще один дуже важливий документ, який проливає свiтло не лише на дiяльнiсть тогочасної вiйськової Фемiди, а й на тi процеси, що у позасудовому порядку допомагали їй чинити правосуддя.

Таємним наказом НКО N 0413, який згадується в коментарях до наказу N 227, командирам полкiв, дивiзiй та аналогiчних частин приписувалося "направляти своєю владою (курсив наш - Авт.) до штрафних рот осiб сержантського й рядового складу за деякi види злочинiв", зокрема за самовiльне залишення частини, дезертирство, невиконання наказу, крадiжку вiйськового майна, порушення статутних правил караульної служби тощо. Начальники гарнiзонiв, окрiм цього, мали право направляти до штрафних рот i затриманих дезертирiв²⁰ .

У вереснi-листопадi 1942 р., за вiдповiдними наказами НКО СРСР, до штрафних пiдроздiлiв Червоної армiї почали направляти винних у навмисному псуваннi вiйськового спорядження (N 0682), льотчикiв-винищувачiв, якi "ухилялися вiд бою з повiтряним противником" (N 0685), симулянтiв i тих, хто свiдомо завдавав собi тiлесних ушкоджень (N 0882)²¹ .

Це переконує в тому, що джерел поповнення штрафних пiдроздiлiв Червоної армiї було чимало. Поряд з офiцiйною процедурою iснувала й така, що дозволяла командирам самочинно (без слiдства та суду) направляти туди бiйцiв...

Завдяки "кадровiй" законотворчостi Фемiди внаслiдок рiшень командирiв уже до початку 1943 р. у штрафних частинах пiд постiйною охороною, готовою на мiсцi розстрiляти будь-кого, поруч перебували старi й молодi, свiдомi та несвiдомi, добровольцi й мобiлiзованi вiйськкоматами росiяни, українцi, євреї та представники iнших нацiональностей. Плiч-о-плiч у них воювали професiйнi вiйськовослужбовцi й колишнi цивiльнi. Ця обставина мала не останнє значення, оскiльки рiвень як вiйськової, так i психологiчної пiдготовки кожної з цих груп дуже рiзнився. Великою була прiрва мiж кримiнальними злочинцями, якi стали до лав штрафних пiдроздiлiв, щоб позбутися тривалого термiну ув'язнення в таборах, та багатьма iншими бiйцями, котрi не мали належної витривалостi й не були загартованi анi боями, анi досвiдом спiлкування з асоцiальним, маргiнальним елементом.

Отже, кадровий склад штрафних частин, особливо рот, куди переважно i направляли цивiльних, вiдрiзнявся своєю надзвичайною строкатiстю. Окрiм

стр. 144

iнших, туди з весни 1943 р. почали активнiше направляти залiзничникiв "за злочиннi дiї на транспортi". Стосовно них, до речi, вже влiтку 1944 р. виникло запитання: як бути, коли вони вже воювали на фронтi - "гасити" їх судимостi чи залишати в силi? Пленум Верховного Суду СРСР роз'яснив, що таким громадянам пiсля того, як вони вiдбули свiй термiн у штрафних ротах та згодом були переведенi до загальновiйськових частин i там провоювали, не здiйснивши нових злочинiв, судимiсть погашається²² .

Є чимало свiдчень, що до штрафних пiдроздiлiв потрапляли й тi громадяни, якi виявили бажання боронити рiдну землю, але перед тим уже вiдбули покарання у виглядi позбавлення волi за "полiтичними" статтями. Так сталося з поетом Мойсеєм Тейфом (1904 - 1968), який iз 1938 р. вiдсидiв три роки за участь у "шпигунськiй єврейськiй нацiоналiстичнiй органiзацiї", навеснi 1941 р. вийшов на свободу, а на початку вiйни виїхав в евакуацiю i вже звiдти попросився до армiї, потрапивши до штрафної частини. Вiн пройшов з боями всю вiйну, вижив, але вже у 1951 р. був заарештований удруге.

Дослiдники, якi придiлили чимало уваги наказу НКО N 227, а також вересневому наказу народного комiсара оборони 1942 р. N 298 наполягають, що до того часу в радянських збройних силах нiяких штрафних пiдроздiлiв не iснувало. Зважаючи на цi твердження, слiд знайти вiдповiдь на невiдворотне запитання: куди ж вiдправляли осiб, про яких iшлося у згадуваних вище постановах вищої судової iнституцiї держави на першому етапi вiйни? Невже лише в запаснi частини? I чи завжди iснувала можливiсть їх вiдправити у тил. Може, вiдповiднi дисциплiнарнi частини були найбiльш вiрогiдним мiсцем для їх перебування ще до створення спецiальних пiдроздiлiв, що отримали найменування штрафних.

Названi та цитованi вище документи, як i iнформацiя з iнших джерел, вказують на те, що вже наприкiнцi 1941 - на початку 1942 рр. в окремих дивiзiях почали формуватися спецiальнi пiдроздiли, в яких воювали тi особи, яким вiйськова Фемiда надавала вiдповiднi "пiльги" для того, щоб вони могли боронити рiдну землю i своєю "кров'ю змивати провину".

Складнiсть ситуацiї полягає у тому, що нерiдко юридичне оформлення вiдставало вiд тiєї чи iншої репресивної або пом'якшувальної практики. Втiм, не виключено, що невдовзi знайдуться документи, якi проллють свiтло i на цю маловiдому сторiнку.

Наведемо iлюстрацiю щодо цього мiркування. Лише 26 липня 1943 р. пленум Верховного Суду СРСР поширив вiдстрочку на категорiї засуджених, якi мали найбiльш суворi покарання, але без позбавлення прав²³ .

У реальному життi ця практика iснувала ще з початку 1942 р., про що свiдчать наведенi вище документи. Аналогiчна ситуацiя виникла з постановою пленуму ВС СРСР N 1/м/1у вiд 7 сiчня 1943 р. про порядок дострокового зняття позбавлення прав²⁴ .

Треба зауважити, що в бiльшостi згаданих документiв iшлося про злочини, скоєння яких тягло за собою рiзнi термiни ув'язнення. Наголошувалося й на такiй деталi, як додаткове покарання у виглядi позбавлення у правах, яке було фактором обмежувальним. При цьому далеко не завжди акцентувалася увага на видi самого злочину, що дозволяло мати судам певний "люфт" у винесеннi вирокiв. Так, 29 грудня 1941 р. Харкiвський обласний суд за ст. 54 - 14 КК УРСР засудив громадянина М. Безкровного до 8 рокiв ув'язнення з позбавленням виборчих прав на 3 роки та конфiскацiєю особистого майна. Проте вже 22 квiтня 1942 р. Президiя Верховної Ради СРСР ухвалила рiшення зняти з М. Безкровного позбавлення прав i вiдкласти виконання вироку до закiнчення воєнних дiй iз вiдправленням його на фронт. Це сталося за три мiсяцi до прийняття постанови пленуму Верховного Суду СРСР, яка, власне, узаконила цю процедуру.

стр. 145

Ведучи мову про активiзацiю дiяльностi Фемiди, у результатi якої поповнювався склад штрафних формувань, варто повернутися до згаданої постанови вiд 7 сiчня 1943 р. i звернути увагу на те, який нещирий офiцiоз її супроводжував. Замiсть того, аби вiдверто сказати, що фронт вимагає додаткових сил i це диктує необхiднiсть вжити всiх можливих та невiдкладних заходiв вiд держави й її судових iнституцiй, у постановi найвищої судової iнституцiї країни наголошувалося: "Враховуючи, що в умовах воєнного часу було б явно недоцiльно позбавляти можливостi виконати свiй вiйськовий обов'язок ту категорiю осiб, якi вiдбули покарання за злочини, що не становлять виняткової суспiльної небезпеки, тим бiльше, що, як правило, цi особи самi висловлюють бажання пiти на фронт i тим загладити свою провину перед Батькiвщиною ..." суд, який винiс вирок, а також iнший аналогiчний йому за своєю компетенцiєю орган уповноважений винести визначення стосовно дострокового зняття з них покарання у виглядi позбавлення прав. Таке рiшення могло ухвалюватися як за заявою покараних, так i за поданням вiйськкоматiв²⁵ .

Не маючи достовiрних документiв, можна лише припустити, що згадана вище категорiя поповнювала лави саме штрафних пiдроздiлiв (або подiбних дисциплiнарних формувань), а не звичайних бойових частин. Проте й це було для них шансом позбутися такого ганебного для того перiоду тавра, як "позбавленець".

Ця постанова пленуму Верховного Суду в той час не поширювалася на осiб, якi вiдбули покарання за "контрреволюцiйнi" злочини та бандитизм. Виняток iз першої групи становили тi, хто був засуджений за "незаявництво", iншими словами за те, що не заявив у жахливi 30-тi рр. на своїх сусiдiв або близьких до радянських каральних органiв i змушений був довгi роки подiляти гiрку долю ув'язнених²⁶ .

Трохи згодом, 29 липня 1943 р. (на додаток до постанови пленуму Верховного Суду СРСР вiд 8 сiчня 1942 р. N 1/2/у) було вирiшено припинити справи стосовно осiб, що опинилися в лавах Червоної армiї ще до того, як був винесений вирок. Iшлося про злочини, якi, за мовою документа, "не становили особливої злiсностi"²⁷ . Цих людей, якщо й не виправдали, то принаймнi вважали такими, якi вартi честi боронити свою рiдну землю вiд ворога.

Посилаючись на судову практику воєнної доби, дослiдники кримiнального права 40-х рр. категорично стверджують, що особам, засудженим за контрреволюцiйнi злочини, вiдстрочки не давали, а вiдтак i не вiдправляли на фронт²⁸ .

Пiдтвердження цього знаходимо i в архiвних документах. Так, 23 квiтня 1942 р. Комiсiя з помилування при Верховнiй Радi СРСР вiдхилила клопотання про скасування вироку С. Кузьмичу, засудженому вiйськовим трибуналом ворошиловградського гарнiзону до 10 рокiв ув'язнення з позбавленням виборчих прав на 5 рокiв за ст. 54 - 10 ч. II, iз санкцiєю ст. 54 - 2 КК УРСР за поширення неправдивих та провокацiйних чуток стосовно командирiв i полiтрукiв Червоної армiї, про стан харчування бiйцiв РСЧА й вихваляння могутностi вермахту²⁹ .

Не позбавлений цiкавостi також той факт, що вiдповiдальностi за даний вид злочинiв до початку вiйни взагалi не було сформульовано в Кримiнальному кодексi. Лише 6 липня 1941 р. указом Президiї Верховної Ради СРСР встановлювалася кримiнальна вiдповiдальнiсть громадян за поширення у воєнний час неправдивих i брехливих чуток та панiчних настроїв*. Для визнаних винними в цих справах передбачалося ув'язнення вiд двох до п'яти рокiв, "якщо ця дiя (поширення панiчних чуток - Авт.) не призводить за законом до бiльш важко-

* Лише протягом першого пiврiччя вiйни загалом вийшло шiсть аналогiчних директив i вiдомчих наказiв, якi передбачали посилення боротьби з розповсюджувачами "провокацiйних чуток" та панiкерами.

стр. 146

го покарання"³⁰ , маючи на увазi змiст висловлювань, якi могли бути визнанi такими, що мiстили "антирадянську агiтацiю", "злiснi" висловлювання про стан радянських збройних сил тощо.

Згаданий липневий указ створив тодi "новий склад злочину", встановивши кримiнальну вiдповiдальнiсть за дiї, об'єднанi загальною ознакою злочинiв "проти оборони СРСР". Цим, а також змiною квалiфiкацiї "найбiльш небезпечних" дiянь (з точки зору радянських законодавцiв), кримiнальне право реагувало на новi форми протиправних дiй в умовах воєнного часу³¹ .

Цей епiзод, як показовий приклад формування нового складу злочину, потрапив до бiльшостi видань з теорiї й iсторiї держави i права та деяких iнших практичних посiбникiв з юриспруденцiї.

У судовiй практицi перших днiв вiйни часто-густо траплялися випадки, коли суддi не знали, як застосувати наведений вище указ i винести вирок, маючи на увазi запропонований широкий дiапазон розмiрiв покарання. На допомогу суддям вiйськових трибуналiв, якi iнодi вагалися, виносячи вирок "розповсюджувачам чуток" за "контрреволюцiйними" статтями, прийшов пленум Верховного Суду СРСР, який своєю постановою вказав, що в тих випадках, коли чутки, що розповсюджуються, наповненi антирадянським змiстом, треба застосовувати не указ вiд 6 липня 1941 р. (хоча у ньому й були передбаченi пiдвищенi санкцiї), а статтю Кримiнального кодексу про антирадянську агiтацiю, оскiльки "контрреволюцiйний намiр випливає iз самого змiсту" панiчних висловлювань³² . Свiй внесок у цю справу зробив i Наркомат юстицiї СРСР, своїм спецiальним листом вiд 15 листопада 1941 р. роз'яснивши, що стосовно осiб, звинувачених у пропагандi або агiтацiї, якi мiстять заклик до повалення, пiдриву або ослаблення радянської влади незалежно вiд мiсця їх перебування, необхiдно застосовувати другу частину ст. 58¹⁰ КК РРФСР (та вiдповiднi статтi кримiнальних кодексiв iнших союзних республiк), яка передбачала за обтяжливих обставин навiть розстрiл з оголошенням покараного "ворогом народу", що мало репресивнi наслiдки и для повнолiтнiх членiв родини засудженого .

Обтяжливими обставинами визнавалися в той час "злiснiсть" i "неминучiсть важких наслiдкiв", що ставали суттєвими пiдставами для створення вже iншого, бiльш тяжкого складу "злочину".

Отже, вiдхилення клопотання згаданого вище червоноармiйця С. Кузьмича з погляду зору тогочасного права було цiлком аргументовано. Вiн просто органiчно пiдпадав пiд усi визначення, що цитувалися вище. Його "злочин", на вiдмiну вiд крадiїв карток, яким дозволялося вiдчути на собi "пом'якшувальнi" дiї Фемiди, визнавався надто серйозним. Така людина була негiдною боронити свою землю.

Свiдки тих подiй наголошували, що в одних штрафних формуваннях на передовiй плiч-о-плiч з iншими, так званими "побутовими", перебували й "полiтичнi" колишнi ув'язненi. Вiрогiдно, мова йшла не про засуджених за "контрреволюцiйними" статтями, якi тодi iменувалися "полiтичними", а тих, хто мав як додаткове покарання позбавлення прав i з кого воно було зняте.

Стосовно осiб, що вчинили "контрреволюцiйнi" злочини та iншi, у тому числi й спрямованi проти "порядку управлiння", i загальнокримiнального характеру (вбивства, розбiй, великi крадiжки та розтрати), й якi до остаточного розгляду справи i винесення вироку опинилися на фронтi, 29 липня 1942 р. пленумом Верховного Суду СРСР було ухвалено рiшення про передачу матерiалiв на них через вiйськову прокуратуру у вiйськовий трибунал за мiсцем служби обвинувачуваного³⁴ .

Можна припустити, що саме за рахунок цiєї категорiї вiдбувалося поповнення штрафних пiдроздiлiв у кращому разi, а в гiршому, зважаючи на тяжкiсть статей, на них чекала вища мiра покарання, передбачена вiдповiдними статтями Кримiнального кодексу.

стр. 147

Розвиток подальших подiй у "господарствi" вiйськової Фемiди стосовно розгляду на фронтi справ "контрреволюцiонерiв" та iнших категорiй пiдсудних щодо застосування до них вiдстрочки (п. 2 до ст. 28 КК), вiрогiдно розгортався не в прогнозованому напрямку, що не залишилося непомiченим у вищих ешелонах влади.

26 сiчня 1944 р. (через два роки пiсля початку застосування вiдстрочки) з'явився гнiвний за змiстом i суворий за регламентуючою частиною наказ Наркомату оборони СРСР "Про порядок застосування примiтки 2 до статтi 28 КК РРФСР (та вiдповiдних статей КК iнших союзних республiк) i направлення засуджених до дiючої армiї". У цьому документi зазначалося, що судовi органи у рядi випадкiв необґрунтовано застосовують вiдстрочку виконання вироку до осiб, засуджених за контрреволюцiйнi злочини, бандитизм, розбiй, рецидивiстiв та тих, хто вже неодноразово дезертирував iз Червоної армiї. Суворо заборонялося надалi припускатися таких помилок стосовно перелiчених категорiй. Наказувалося надавати вiдстрочку лише особам призовного вiку, пильно вивчивши перед тим як характер злочину, так i особистiсть засудженого. Такi ж пiдвищенi вимоги було сформульовано щодо порядку вiдправлення етапом майбутнiх штрафникiв до їх майбутнього мiсця служби. Цим же наказом скасовувалася низка попереднiх аналогiчних актiв вiдносно застосування п. 2 до статтi 28 КК³⁵ . Про пiдвищену увагу до виконання цього наказу свiдчить той факт, що пiдписали його не лише згаданий заступник наркома оборони, а й наркоми внутрiшнiх справ - Л. Берiя та юстицiї - Н. Ричков, а також прокурор СРСР К. Горшенiн.

Отже, поряд iз тими, хто помилково називався "полiтичними" i про яких iшлося вище, у лавах штрафних частин дiйсно траплялися тi, хто був засуджений за злочини, якi тодi квалiфiкувалися як "полiтичнi" й "контрреволюцiйнi".

В умовах вiйни зняття судимостi полегшувалося для вiйськовослужбовцiв. Вже у сiчнi 1942 р. на пiдставi указу Президiї Верховної Ради СРСР (14 грудня 1941 р.) було видано iнструкцiю про порядок зняття судимостi з тих iз них, що "вiдзначилися в боях з нiмецькими загарбниками". Пiсля надходження клопотань командирiв вiдповiдних частин та з'єднань питання про зняття судимостi розглядалося у вiйськових трибуналах тих частин, де служив вiйськовослужбовець. У тих випадках, коли через тi чи iншi причини людина, з якої мали зняти судимiсть, перекидалася з однiєї частини до iншої, виникала тяганина, пов'язана зi змiною трибуналу*.

Вiдмiннiсть мiж умовно i реально засудженими полягала в тому, що першим судимiсть знiмалася у силу самого закону (випробувальний термiн для них вважався вичерпаним), а для других шлях був значно важчим i iнодi коштував життя. їм власною кров'ю, героїчною поведiнкою на полi бою треба було довести своє право для зняття судимостi, дати поважний привiд своїм командирам клопотатися про це³⁶ . Визначальним при цьому здебiльшого виступав суб'єктивний фактор.

Полегшенi умови зняття судимостi не завжди вписувалися в iснуючi правовi норми та спiвiснували з ними.

У вереснi 1943 р. стосовно колишнiх засуджених, якi внаслiдок бойових дiй у штрафних формуваннях отримали iнвалiднiсть, застосовувалася постанова пленуму Верховного Суду СРСР, що передбачала їх повне звiльнення вiд покарання або ж замiнювала вирок на умовне покарання на той же термiн³⁷ .

* Для внесення ясностi у це питання указом Президiї Верховної Ради СРСР вiд 28 лютого 1943 р. було уточнено, що всi вiйськовослужбовцi, засудженi з вiдстрочкою виконання вироку, пiсля зняття з них судимостi вiйськовим трибуналом як "стiйких захисникiв Вiтчизни", вважалися такими, що не мали судимостi.

стр. 148

Наприкiнцi зауважимо, що перебування у штрафних ротах i батальйонах, хоча й було великим випробуванням для людей, все ж позбавляло їх необхiдностi вiдбуття багатолiтнiх термiнiв ув'язнення пiсля вiйни. Звичайно, ризик полягти на полi бою протягом 1 - 3 мiсяцiв (таким був термiн перебування у штрафних пiдроздiлах) залишався величезним. Проте i солдати в iнших формуваннях пiднiмалися з окопiв та йшли назустрiч смертi.

Штрафнi пiдроздiли до певної мiри можна вважати "гуманною" альтернативою розстрiлу за дезертирство або ухиляння вiд бою, коли навiть збiльшення вiрогiдностi загинути у бою в порiвняннi зi звичайними пiдроздiлами було шансом перед обличчям ганебної втрати життя перед строєм своїх однополчан.

Проте й зрештою тавро, яке несли на собi родини розстрiляних дезертирiв, позбавленi пенсiй та прав, було значно важчим нiж, наприклад, смерть на полi бою годувальника, який воював у штрафному пiдроздiлi. Адже в останньому разi сiм'ям загиблих призначалася пенсiя на загальних пiдставах.

Варто погодитись i з тим, що з усiх випробувань для родин вiйськовослужбовцiв або тих, хто вiдбував покарання у таборах та згодом опинився в штрафних частинах, будь-яка альтернатива була важкою.

Протягом усiєї вiйни засудженi не лише з лав Червоної армiї, а й iз тилових районiв (за побутовi та iншi злочини, за винятком "контрреволюцiйних") ставали кадровим поповненням штрафних пiдроздiлiв. I почався цей процес, як ми встановили завдяки наведеним документам, не у серединi 1942 р., а набагато ранiше.

Вiрогiдно, бiльш ґрунтовна аргументацiя останнього твердження в контекстi глибокого аналiзу особливостей формування й функцiонування штрафних пiдроздiлiв Червоної армiї стане можливим у найближчому майбутньому, пiсля ретельного опрацювання вiдповiдних документiв, що зберiгаються в архiвi Мiнiстерства оборони Росiйської Федерацiї.

-----

¹ Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. Т. II. Кн. 1. Начало. 22 июня - 31 августа 1941 года. - М., 2000. - С. 8 - 10.

² Костенко Ю. Морально-психологiчний стан Червоної армiї в ходi перших боїв (червень 1941 р.) // Воєнна iсторiя. - 2002. - N 3 - 4. - С. 39.

³ Уголовное законодательство СССР и союзных республик. Сборник (Основные законодательные акты). - М., 1957. - С. 74.

⁴ Стаття 58*а КК РРФСР за "зраду батькiвщинi, тобто дiї, здiйсненi громадянами СРСР на шкоду воєннiй могутностi Радянського Союзу, його державнiй незалежностi або недоторканностi його територiї, такi як: шпигунство, видача вiйськової або державної таємницi, перехiд на бiк ворога, втеча або перелiт за кордон" передбачала покарання у виглядi "вищої мiри кримiнального покарання - розстрiлу з конфiскацiєю всього майна, а за пом'якшуючих обставин - позбавлення волi на 10 рокiв iз конфiскацiєю всього майна". Пункт "б" статтi 58ⁱ за аналогiчнi злочини, вчиненi вiйськовослужбовцями, передбачав лише вищу мiру покарання - розстрiл iз конфiскацiєю всього майна //Уголовное законодательство СССР и союзных республик... - С. 48.

⁵ Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. - Том II. Кн. 2: Начало. 22 июня - 31 августа 1941 года. - С. 335.

⁶ Там же. - С. 475.

⁷ Там же. - С. 482 - 486.

⁸ Там же. - С. 486.

⁹ Це додаткове покарання полягало в позбавленнi активного i пасивного виборчого права; права займати виборчi посади у громадських органiзацiях; займати тi чи iншi державнi посади; носити почеснi звання; батькiвських прав; права на пенсiї та соцiальну допомогу. Позбавлення прав могло призначатися як стосовно всiх перерахованих прав, так i окремих iз них. У разi, коли позбавлення прав додавалося у як додаткова мiра покарання (окрiм позбавлення волi - Авт.), воно розповсюджувалося на весь термiн вiдбут-

стр. 149

тя ув'язнення i, крiм того, на строк, вказаний судом. Позбавлення прав на пенсiї й допомогу могло призначатися лише за злочини, вказанi законодавством СРСР та союзних республiк, серед яких "контрреволюцiйнi й особливо небезпечнi для Радянського Союзу злочини проти порядку управлiння" i бiльшiсть "вiйськових" (дезертирство, перехiд на бiк ворога тощо).

¹⁰ Советское право в период Великой Отечественной войны. В 2-х ч. Ч. II. Уголовное право. Уголовный процесс. - М., 1948. - С. 38.

¹¹ Сборник действующих постановлений пленума и директивних писем Верховного Суда СССР 1924 - 1944 гг. - М., 1946. - С. 107.

¹² Костенко Ю. Назв, праця. - С. 45.

¹³ Там само.

¹⁴ Державний архiв Росiйської Федерацiї (далi - ДАРФ). - Ф. 7863. - Оп. 2. -Спр. 16. - Арк. 15.

¹⁵ Там само. - С. 67.

¹⁶ Сборник действующих постановлений пленума и директивних писем Верховного Суда СССР 1924 - 1944 гг. - С. 108.

¹⁷ Советское право в период Великой Отечественной войны. - С. 41 - 42.

¹⁸ Цит. за: Веремеев Ю. Штрафники //Анатомия армии. Красная армия и Вторая мировая война // www.armor.kiev.ua/army/hist/index.shtml.

¹⁹ Там же.

²⁰ Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. - Т. Ш. - Кн. 2: От обороны к наступлению. 1 июля - 31 декабря 1942 года. - М., 2003. - С. 79 - 80.

²¹ Веремеев Ю. Указ. соч.

²² Сборник действующих постановлений пленума и директивных писем Верховного Суда СССР 1924 - 1944 гг. - С. 84.

²³ Там же. - С. 106.

²⁴ Там же. - С. 111.

²⁵ Там же.

²⁶ Там же.

²⁷ Там же. - С. 117.

²⁸ Там же. - С. 38.

²⁹ ДАРФ. - Ф. 7863. - Оп. 2. - Спр. 15. - Арк. 68.

³⁰ Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. - Том II. Кн. 1. - С. 204.

³¹ Советское право в период Великой Отечественной войньї. - С. 57, 83.

³² Там же. - С. 63 - 64.

³³ Реабiлiтацiя репресованих. Законодавство та судова практика. - К., 1997. - С. 21, 24, 43.

³⁴ Сборник действующих постановлений пленума и директивных писем Верховного Суда СССР 1924 - 1944 гг. - С. 117.

³⁵ Веремеев Ю. Указ. соч.

³⁶ Советское право в период Великой Отечественной войны. - С. 53.

³⁷ Сборник действующих постановлений пленума и директивных писем Верховного Суда СССР 1924 - 1944 гг. - С. 109.

The characteristics of the development process of the penal battalions' and companies' military personnel are analyzed in the article, justice administration's role is revealed, and estimates of the time of these discipline elements' creation in the Soviet Army during the period of the Great Patriotic war are grounded.

Permanent link to this publication: