Участь нащадків ахейців морісенів у етногенезі марійців

Данильченко Павло

Фінізовані пращурами мерян мурешськими (маріськими) агатірсами та іншими західними скитськими племенами були і нащадки ахейців морісени, які, можливо, були основними пращурами марійців. Звичайно ж, не виключено і те, що простонароддя ахейців споконвіку було фінськомовним. На це вказує наявність у марійській мові великої кількості ізоглос (лексичних сходжень) не тільки з латиною, але і з давньогрецькою мовою: «Латиною буква I, i, як цифра, означає один і перший. Останнє значення могло виражатися прикметником *icus > ico > (мар.) ик; [ic + oculos] > (лат.) coclēs – одноокий. I (мар.) «икте» – це фонетичний варіант «icto», отриманий з i + (грец.) «εκτός [eκtos]» – шостий та «έξω» – «поза, зовні», тобто перший зовні [шостий – перший на другій руці]...

(мар.) «индеш» – дев'ять ~ i + ant'dieci – «один перед десять», тобто 10 – 1; ~ (лат.) «enneadis» < (д.-грец.) «ενατος» – дев'ятий;

(мар.) «лу» – десять ~ (грец.) «(о)λος» – «всі (пальці рук)», (англ.) «all»;

(мар.) «кÿвар» – «підлога, міст» ~ (грец.) «γεφυρα» – міст;

(мар.) «мöҥгö» – особняк ~ (лат.) «moene = moeniorum» > (іт.) «maniero» – особняк; (грец.) [μονο + οικια] > (лат.) «monoecus» – «однодімний / однодомний» (> сучас. Монако);

(мар.) «калта» = «гаманець, стручок» ~ (лат. < грец.) «calatus» = «кошик, горнятко»;

(мар.) «сакаш» = вішати ~ (д.-грец.) «σακoμα» = вага > гиря;

(мар.) «тушман» = ворог ~ (д.-грец.) «δυσμενης» = ворожий, (перс.) «душман» = ворог;

(мар.) «тÿлаш» = платити ~ (д.-грец.) «δια-λυω» = платити (= лат. «dē-luo»);

(мар.) «нöргö» – молодий ~ (д.-грец.) «νεος > νεαρος» – молодий;

(мар.) «тылзе» – місяць ~ (д.-грец.) «δελος» – ясний;

(мар.) «уржа» – жито (< ячмінь); (фрак.) «βριζα» – жито ~ (лат. < грец.) «oryza» – рис (< жито);

(мар.) «шыдаҥ» – пшениця ~ (д.-грец.) «σιτιον» – хліб;

(мар.) «йолва» – (бот.) сережка ~ (лат. < грец.) «iūlis,ī» – (бот.) сережка;

(мар.) «áкыр» = трудний ~ (д.-грец.) «ακρον – вершина;

(мар.) «эр» – ранок ~ (д.-грец.) «εαρος» – весна (= «ранок року»); ~ (лат. < грец.) «aura» – «денне світло»;

(мар.) «манаш» – «говорити, повідомляти» має зближення з (лат.) «moneo > monēre» – «навіювати, наставляти, повчати» та ін., ~ (д.-грец.) «μηνυω» – повідомляти;

(мар) «ий» – «лід, крига»; «иян» – крижаний ~ (фін.) «jää» – «лід, крига», (д.-грец.) «χεω > χιων» – сніг;

(мар.) «йÿр» – дощ ~ (лат. < грец.) «Ūrios» – «ниспосилаючий дощ» (епітет Юпітера);

(мар.) «нöрö» – «сирий, вологий» ~ (мар.) «эҥер» – ріка ~ (новогрец.) «νερο» – вода;

(мар.) «рушташ» – сп'яніти ~ (д.-грец.) «ρεω» ~ (лат.) «ros, roris» – «волога, рідина»;

(мар.) «калай» – «жерсть; жерстяний» ~ (лат. < грец.) «chalybs» – сталь;

(мар.арх.) «кремга» – фунт ~ (д.-грец.) «κρεμω» – «вішаю, зважую» (< κρεμαννυμi);

(мар.) «пöрш» – іній ~ (д.-грец.) «βορρας» – північ;

(мар.) «йÿд» – ніч ~ (д.-грец.) «ioeidas» – фіолетовий (грец.) ~ «αιδνοξ» > темний;

(мар.) «кöтöрма» – «товста дерев'яна підошва до лаптів (для сирої погоди)» ~ (лат. < греч.) «cothurnus,i» – «котурн, високе грецьке взуття на товстій підошві»;

(мар.) «йодаш» – просити ~ (д.-грец.) «αιτεω» – просити;

(мар.) «шукташ» – «квасити, заквасити» ~ (д.-грец.) «oχυς» – кислий;

(мар.) «эре» – «завжди, постійно, стало» ~ (д.-грец.) «ωρα» = (лат.) «hora» = (іт.) «ora» = «година, час»;

(мар.) «ача» – родитель ~ (д.-грец.) «τατα» ~ (лат., іт.) «tata» – батько;

(мар.) «ойыраш» – «відокремлювати» ~ (д.-грец.) «αιρεω» – «вибирати, відбирати»;

(мар.) «лакан» ~ (д.-грец.) «λεκανη» – «таз, балія»;

(мар.) «йоча» – «дитя, дитина, малеча» ~ (д.-грец.) «ιοτα» – маленький;

(мар.) «улыжо» ~ (д.-грец.) «ολος» – весь;

(мар.) «лÿшташ», (фін.) «lypsää» – доїти ~ (лат. < грец.) «ellipsis» – «випадання, опущення чи виділення»;

(мар.) «шып(ак)» – «безмовний, тихий» ~ (д.-грец.) «σιοπαω» – мовчати;

(мар.) «корак» ~ (д.-грец.) «κοραξ» – «крак, крумкач, ворон»;

(мар.) путлаш – сватати, (фін.) «pyytää» ~ (лат.) «peto» – просити ~ (д.-грец.) «πειτω» – переконувати;

(мар.) «йöраташ» ~ (д.-грец.) «εραω» – «любити, кохати» (грец.) «Eros,ōtis» – «бог кохання» ~ лат. «eroticus» – любовний;

(мар.) «еҥ» – людина ~ (д.-грец.) «γενος» – рід ~ (лат.) «genus» = (v.l.) «geno» – «рід, плем'я, нарід»;

(мар.) «лоргаш» (= лöргаш) – «невгамовно базікати»; (фін.) «loruta» – «говорити нісенітницю, молоти дурницю» ~ (лат. < грец.) «lēroe» – (pl) «балаканина, дурниця» (Плавт, III ст. до н.е.);

(мар.) «пырдыж» ~ (лат.) [per + aedes] – означає «навколо кімнати»: (лат.) «per» ~ (д.-грец.) «περι» – навколо (> ‘периметр’), «aedes = aedis» – кімната;

(мар.) «йошкар» – «червоний, красивий» ~ (лат. < грец.) «eucharis» – «витончений», «чудовий, привабливий» (з «ευ + χαιρω»);

(мар.) «канде» – синій ~ (д.-грец.) «κυανεος» – синій > (лат.) «cyaneus» – (темно-) синій, «cyanus» – (бот.) волошка»;

(мар.) «амыр-гаш» – маратися, «амыр-таш» – «замарати будь-що». Основа «амыр-» має аналоги: (д.-грец.) «αμαιρος» – темний ~ (лат.) «amauro-» (темно-…) > (іт.) «moro» – чорний...» (В.Г. Громов, «Марійська мова – старша сестра латині», https://www.mari-el.name/library/gromov.pdf).

На можливу участь в етногенезі марійців нащадків ахейців морісенів вказують також як генетична, так і антропологічна взаємна близькість марійців та давніх греків ахейців:

«Історично склалося так, що жодна інша частина Европи не була захоплена більше разів, ніж степові Балкани. Хронологічно перші загарбники R1a1 прийшли на захід з розширенням культури шнурової кераміки (від близько 3200 до н.е.), другі – вторгнення мікенських греків (фінськомовних ахейців, – П.Д) (1600 до н.е.), потім фракійців (1500 до н.е.), іллірійців (близько 1200 до н.е.)...» («Походження та історія гаплогрупи R1a1», http://www.garshin.ru/evolution/anthropology/populations/haplogroups/y-dna/r-y-hg/r1a-clade/index.html);

«Автори нового дослідження відсеквенували ДНК 19 представників стародавнього Середземномор'я: мінойців, які жили в період 4900 – 3700 років тому, мікенців з материкової Греції та з Криту (вік останків – 3700 – 3200 років) та мешканців південно-західної Анатолії (на території сучасної Туреччини). Крім того, дослідники використали вже опубліковані послідовності ДНК 332 давніх мешканців Середземномор'я, Ірану, Кавказу, Анатолії та Східноєвропейського степу, та геноми 2600 сучасних европейців (у тому числі критян) та мешканців Західної Азії. В результаті генетики з'ясували, що і мінойці та мікенці (можливі пращури марійців, – П.Д.) генетично були схожі на неолітичних мешканців Анатолії та вихідців зі сходу: з Кавказу та з території сучасного Ірану. Проаналізовані геноми на 62–86 відсотків відповідали ДНК неолітичних мешканців Анатолії, а 9–32 відсотки складали «східний» компонент. Крім того, мікенці (але не мінойці) генетично були схожі на мисливців-збирачів зі Східної Европи та Сибіру» (Катерина Русакова, «Генетики встановили походження мінойців та мікенців», https://nplus1.ru/news/2017/08/03/Minoan-mycenaean);

«У марійців наприклад однакові гаплотипи з росіянами, більше половини R1a1 z283, але їхній субклад розділився з майбутнім російським за довго до самих росіян. У ногайців більше половини того ж z283 і це не означає, що ногайці – росіяни (просто більшість з них зросійщилися, – П.Д.)! Етногенез складний процес і так його трактувати не можна! (ILAY Ahim, «Татари – це отюречені фіни, угри та балти», https://jpreporter.net/v/татары-это-тюркизированные-финны-угры-и-балты-hPG0-szIbTU.html);

«У один субкластер (дендрограми популяцій, – П.Д.) входять німці (нащадки сорбів та інших слов'янськомовних германців – надморян, що онімечилися, – П.Д.) та серби, а в три сусідні субкластери – інші народи Центральної та Південно-Східної Европи: молдавани, угорці, хорвати, чехи та українці. Останній субкластер цього великого кластера, що розпочинався гілкою росіян, – греки та марійці (нащадки фінськомовних морісенів = ахейців, – П.Д.); греки – нащадки давніх европеоїдів – ахейців, у давнину також, ймовірно, мігрували з Азії до Европи, як і марійці – один з фінських народів, чия прабатьківщина була в Азії» (Аріадна Назарова, «Біологічні, археологічні та культурологічні докази палеоазіатського походження північних монголоїдів, европеоїдів та американських індіанців», http://www.trinitas.ru/rus/doc/0016/001b/00161386.htm, http://national-science.ru/wp-content/uploads/2016/06/National-20_p1_6-161.pdf);

«В окремий субкластер об'єднані популяції греків і марійців (волго-карпатська гілка R1а-Y2902). Це на перший погляд незрозуміле об'єднання можна пояснити тим, що марійці, які вже є справжніми европеоїдами, можуть бути близькими до стародавніх европеоїдів, які ще за кілька тисяч років до н.е. мігрували до Европи, швидше за все, з Азії (високогірних долин Паміру та його передгір'їв, – П.Д.) – ахейців, представників Крито-Мікенської цивілізації, нащадками якої є греки (а, можливо, і до пелазгів і навіть до дако-тракійців, що з Центральної Азії іммігрували спочатку до Середньої Азії, а потім і до Малої Азії та на північний схід Балкан, – П.Д.)…» (А.Ф. Назарова, В.О. Асланішвілі, С.М. Алхутов, «Генетика та антропологія народів Кавказу, та проблема походження европеоїдів», http://srn.su/?p=1083; http://www.trinitas.ru/rus/doc/0016/001c/00161441.pdf).

Як ахейці / *[в]ахшейці / *оксейці, так, можливо, і спільні пращури ахейців, марійців і кашмірців бурішів (бурушо / *мурушів / *пурушів; курм. «mêr», снскр. «puruṣa», гінді «puru», англ. «person» – людина) були не тільки темно-червоношкірими, подібно до праіндоевропейців, але й на відміну від них низькорослими, подібно до марійців, бурішів (хунза), сучасних тибетців, памірців та інших мешканців Центральної Азії:

«Південно-Західна Азія та південна половина Европи, включаючи Середню Европу, є не тільки регіонами давнього заселення, але разом із Північною Африкою входять також до ареалу формування давньої гілки европеоїдів – південної европеоїдної або середземноморської раси. Характерні ознаки її – смаглявий колір шкіри, темний колір волосся та очей, довгоголовість, невисокий зріст. Найбільш повно ознаки південних европеоїдів виражені у населення Західного Середземномор'я. Представники південних европеоїдів у Центральній Азії – гірські таджики, на думку антропологів, можуть розглядатися як характерні, чисті представники великої европеоїдної раси. У них переважають темні волосся та очі, брахікефалія, ніс, що різко виступає. Цей антропологічний тип виділяється під назвою памірського» («Людина: розселення та вплив на природу Евразії»,http://ecosystema.ru/08nature/world/geoworld/05-7.htm);

«102 роки тому мешканці Центральної Азії були набагато нижчими. Так, зріст найвищих туркменів у 1914 році дорівнював 161,7 см, таджиків – 161,4, казахів та киргизів – 161,2, узбеків – 161,1 см. У жінок у 1914 році найвищими знову залишалися туркменки при середньому зрості 152,9, таджички та узбечки на другому місці – 150,9, казашки були 151,1 см і киргизки – 150,2 см» («Хто найвищий і найнижчий у Центральній Азії», https://centre1.com/turkmenistan/kto-samyj-vysokij-i-samyj-nizkij-v-tsentralnoj-azii/);

«Після того, як загони з вождями вишикувалися до бою,

З шумом і криком уперед кинулися троянці, як птахи.

З криком таким журавлі пролітають під небом високим,

Геть тікаючи від грізної зими та дощів нескінченних;

З криком мчать вони до океанових швидких течій,

Смерть і загибель готуючи чоловікам низькорослим пігмеям (ахейцям, – П.Д.)…» (Гомер, «Іліада», Пісня третя «Клятви…», http://ancientrome.ru/antlitr/t.htm?a=1344010003, https://www.e-reading.club/chapter.php/103972/4/Gomer_-_Iliada.html);

«Унікальність неолітичного Кносса допомагає зрозуміти своєрідну природу пізньої мінойської цивілізації, яка стала результатом змішування іммігрантів з Малої Азії, що до початку бронзового століття ніде не створили нічого подібного, і вмілого та досвідченого неолітичного населення Кноссу. Раннє бронзове століття (3000 – 2000) розпочалося з хвиль імміграції, в ході яких були заселені Кіклади, а також східний та центральний Крит. Судячи зі зразків посуду прибульців, вони були з Малої Азії, але в Криті перемішалися з ранніми мешканцями острова. Судячи зі знайдених у розкопах скелетів, це були кремезні люди з вузькими обличчями та подовженими черепами; середній зріст чоловіків приблизно 157 см, жінок – 148 см» (Ніколас Хаммонд, «Історія Стародавньої Греції», https://mybook.ru/author/nikolas-hammond/istoriya-drevnej-grecii/read/?page=5);

«Греки ніколи не були однорідним етносом. З найдавніших часів вони ділилися на дві племінні групи: іонійців (ахейців) і дорійців (всередині цих груп були і підгрупи, але це не стосується предмета нашої розмови). Ці племена відрізнялися одне від одного не лише культурою, а й зовнішністю. Іонійці були низькорослими, чорнявими та смаглявими, а дорійці – високими, світловолосими та світлошкірими» («Чому сучасні греки, не схожі на класичних греків?», https://www.greek.ru/forum/forum5/topic10321/);

«Антропологічний тип черемиса (марійця, – П.Д.): чорне глянсове волосся, жовта шкіра, чорні, в окремих випадках, мигдалеподібні, косо поставлені очі; втиснутий посередині ніс [Микольський, 2009: 103]» (Е.В. Нікітіна, «Етноменталітет марійців», http://slavanthro.mybb3.ru/viewtopic.php?t=9535; http://national-mentalities.ru/diversity/nacionalnopsihologicheskie_osobennosti_etnosov_rossii/povolzhe/etnomentalitet_marijcev_e_v_nikitina/);

«Проведено антропометричне та соматологічне обстеження 65 марійців та 82 студентів ВНЗ м. Йошкар-Ола (Республіка Марій-Ел) із середнім віком 20,4+/1,60 років. Показано, що марійцям властива тенденція до низькорослості, менш потужного кісткового кістяка і загальної грацильності (мініатюрності) проти [іншого] російського населення регіону. Марійців також відрізняє більша концентрація підшкірного жиру вище пояса. Отримані дані підтверджують етноантропологічну своєрідність марійців в особливостях статури» (А.І. Поповський, А.І. Козлов, Г.Г. Вершубська, М.М. Полевщиков, Н.П. Шабрукова, «Компонентний склад тіла марійців та росіян Центрального Надволжя (чоловіки)», https://cyberleninka.ru/article/n/komponentnyy-sostav-tela-mariytsev-i-russkih-tsentralnogo-povolzhya-muzhchiny);

«Ці групи можна назвати субуральськими. Вони утворюють два кластери. Перший включає основну частину груп комі та комі-перм'яків, другий – марійців, удмуртів, північних чувашів, безермян, татар Удмуртії. Якщо порівнювати ці кластери між собою, то можна відзначити, що в другому випадку, в цілому, відносно довша голова (покажчик 81,7% проти 82,3%), вище обличчя та ніс, темніший колір волосся та очей, трохи інтенсивніше зростання бороди, частіше зустрічається опущений кінчик носа та рідше – його увігнутий профіль. Все це говорить про присутність у складі марійців, удмуртів, безермян, північних чувашів невеликого південноевропейського компонента, тоді як у комі цей ефект позначається набагато слабше» (В.В. Сєдов, Глава VIII «Освоєння слов'янами Східноевропейської рівнини», в кн. «Східні слов'яни. Антропологія та етнічна історія», http://slavanthro.mybb3.ru/viewtopic.php?p=168207;

http://historylib.org/historybooks/pod-red--T-I--Alekseevoy_Vostochnye-slavyane--Antropologiya-i-etnicheskaya-istoriya/1329133086_57a1.jpg[/img]);

«На основі порівняльного аналізу ознак першого (зростання бороди, ширина та нахил очної щілини, епікантус, поперечний профіль обличчя, виступ вилиць, висота перенесення, поперечний профіль спинки носа та профіль верхньої губи) та другого (колір волосся та очей) порядків К.Ю. Марк дійшла висновку, що до марійців найближчі удмурти, комі-перм'яки, частина мордви-мокша, саами. Ці народи вона віднесла до уральської раси – перехідної між европеоїдною та монголоїдною расами. Марійці серед названих народів найбільш монголоїдні та темнопігментовані. За цими ознаками, на думку дослідниці, вони наближаються до чувашів» («Етногенез народу марі»,

http://aboutmari.com/wiki/Этногенез_народа_мари).

Марами, як відомо, вірмени називали мідійців (слово «мар», за Еміном, новоперсидське, сходить до зендського «мара» – змій):

«Частина марійців дотримується версії, що пращури народу у минулому прийшли на Волгу з Давнього Ірану. Після відбулася асиміляція з племенами фіно-угрів і слов'ян, що живуть тут, проте самобутність народу частково збереглася. На користь цього свідчать дослідження філологів, які наголошують, що у марійській мові є індоіранські вкраплення. Особливо це стосується давніх молитовних текстів, які практично не змінювалися протягом століть. До VII – VIII століття прамарійці зрушили на північ, зайнявши територію між Ветлугою та В'яткою, де й мешкають до сьогодні. У цей період серйозний вплив на формування культури та менталітету надали тюркські та фіно-угорські племена» (Ганна Шихова, «Марійці (марі, черемиси) – охоронці священних гаїв», http://travelask.ru/articles/mariytsy-mari-cheremisy-hraniteli-svyaschennyh-rosch);

«Ретельно дослідивши молитовні тексти стародавньої марійської релігії, професор Чорних дійшов дивовижного висновку: молитовні слова марійців більш ніж на 50% мають індоіранське походження. Саме в молитовних текстах і збереглася прамова сучасних марійців, не схильна до впливу народів, з якими вони мали контакти в пізніші періоди. Зовні марійці дуже відрізняються від інших фіно-угорських народностей. Як правило, вони не дуже високого зросту, з темним волоссям, трохи розкосими очима» (Сергій Іонін, «Марійці», М.: Голос-Прес, 2010, http://сувары.рф/ru/book/export/html/369; «Надвітлужжя в історії Русі», http://letopisi.org/index.php/Поветлужье_в_истории_Руси).

Але не виключено, звичайно ж, і те, що пращури марійців (ахейці = морісени) в давнину прибули з високогірних долин Гіндукушу та Паміру спочатку до Малої Азії, потім на Балкани, Пелопоннес і Апенніни і лише значно пізніше змушені були мігрувати до Надволжя:

«Наскільки відомо, ніхто поки що не пояснив етимології назви Італія (Italia). Але, судячи з історичних документів, спочатку так іменувалася (в давнину заселена стародавніми греками – ахейцями, – П.Д.) найпівденніше-західна частина Апеннінського півострова (нині – Reggio di Calabria), потім – південна частина півострова до Рубікону та Макри, а з часів імператора Августа (I ст. н.е.) – весь півострів до Альп. Тому лише в історичну епоху з'явилася назва італійські племена, що об'єднала тих, хто говорив латинською, оскською, умбрійською та іншими мовами. З іншого боку, у фінській мові, поряд зі словом Italia є прикметник «etelä» – «південний», що співзвучно марійському «ит теле» – «немає зими», якої дійсно не буває на південному краю Апеннін, на відміну від їхньої північної частини. Не виключено тому, що слово «Italia» має фіно-угорське коріння» (В.Г. Громов, «Марійська мова – старша сестра латини», https://www.mari-el.name/library/gromov.pdf);

«Ахейські колонії Сибаріс, Кротон і Метапонт, які розташовані на родючих рівнинах, спочатку знаходилися приблизно в однакових умовах існування і мали подібний соціально-політичний розвиток. Завдяки економічній стабільності та відносної гнучкості у відносинах із тубільним населенням, колонії не були ослаблені нескінченними війнами. Це дозволило їм досить рано заявити себе на політичної арені. Першим у тому числі виділився Сибаріс. Він став успішно розширювати свої володіння як за рахунок підпорядкування тубільного населення, так і виводячи дочірні колонії... Все це дозволяє сказати, що унікальність ахейських колоній Великої Греції полягає в тому, що вони були одними з перших, хто став на шлях формування нових принципів державного управління у формі поліса як соціально-політичного та економічного інституту, заклали уніфіковані основи політичного життя, матеріальним втіленням яких стали урбаністично оформлені центри» (Олена Макарова, автореферат дис. «Ахейські колонії Великої Греції: Сибаріс, Кротон, Метапонт. Соціально-економічний та політичний розвиток: VIII – середина V ст. до н.е.», https://www.dissercat.com/content/akheiskie-kolonii-velikoi-gretsii-sibaris-kroton-metapont-sotsialno-ekonomicheskoe-i-politic);

«Сибаріс засновано приблизно в останній третині VIII століття до н.е. Багато античних авторів писали про те, що місто знаходилося між гирлами двох річок: Кратіса та Сибаріса. На чолі з уродженцем Геліки це місто заснували вихідці з Ахайї, з ними разом із північного Пелопоннесу прийшли такі назви як Сибаріс та Кратіс. Якщо вірити Геродоту, що сам був громадянином Сибаріса та помер у ньому, правда, на той час місто було перейменовано у Фурії. Розквіт Сибаріса був у другій половині VI століття, а загибель сталася внаслідок поразки у війні з сусіднім Кротоном. Її датують 510 роком... У свідомості сучасних людей сибарити стали прикладом швидкого краху, що осягає тих, хто загрався в розкіш і загруз у ледарстві. Легенда про Сибаріса заслуговує на особливу увагу тому, що історія пошуків цього міста та уявлення істориків про архаїчну Південну Італію мають нерозривний зв'язок. Причиною загибелі Сибаріса Страбон вважав «зухвалість» та «розкіш, делікатність». Саме про зніженість говорять багато античних джерел, і сучасні науковці згодні з ними» (Олександр Білецький, «Затонулі міста. Від Чорного моря до Бермудського трикутника», https://history.wikireading.ru/212561).

Як відомо, прибульці зазвичай переймають назви гідронімів у тубільців, хоч і суттєво спотворюють їхню вимову. Однак деяким із них вони надають і назви гідронімів, в околиці яких самі раніше мешкали. На те, що пращури морісен і марійців ахейці прибули до Европи із Середньої Азії, а нащадки морісен мігрували пізніше з Балкан та Карпат до Надволжя (у Марій Ел та у східні райони Нижньогородщини) вказує безліч відповідностей у назві річок у цих трьох регіонах.

Permanent link to this publication: