Libmonster ID: UA-2772

Share this article with friends

 Автор: В. М. МАТЯХ (Київ)

(Стан дослідження проблеми у вітчизняній історіографії)

Стрімкий ривок вітчизняної історичної науки на якісно новий рівень рельєфно викреслив тенденцію, яка не може не викликати певного занепокоєння. Йдеться про помітне відставання історіографії від практики дослідження реалій українського історичного процесу як на етапах більш віддалених, так і за часів, впритул наближених до сьогодення. Разом з тим, за твердженням сучасних науковців, "наукове прочитання історії України ...полягає насамперед у переоцінці історіографічних здобутків, запереченні тих, які не витримали перевірки часом або ж були мертвонародженими, та водночас підтвердженні та реабілітації тих, які довели своє право на існування" 1 .

Безумовно, в науці є теми прохідні, які, на певний час привернувши увагу дослідника, вповні вичерпують себе як епізодичний факт чи подія. Безперечно, й інше: існують наукові проблеми, які за своїм екстранеординарним значенням у долі історичного буття народу чи держави знову і знову змушують звертатися до них все нові покоління істориків. Саме до таких належить проблема українсько-російських відносин, наукове розв'язання якої, попри наявний масив друкованої продукції, захищені кандидатські та докторські дисертації, сьогодні не менш віддалене від свого завершення, як і на стадії становлення наукової історіографії в Україні в другій половині XIX ст. І справа не в більшій чи меншій компетенції дослідників, що в різний час зверталися до її вивчення, ґрунтовності чи обмеженості джерельної бази, ступеня досконалості дослідницького інструментарію та застосовуваних наукових методик. Справа в об'єктивних реаліях історичного існування двох сусідніх народів, багатоваріативності взаємовідносин двох сусідніх держав чи суспільних структур і держав чи політичних утворень, нарешті - у суб'єктивних факторах, конкретизованих у формі породжуваних політичними режимами ідеологій, якими на десятиліття визначалися шляхи і можливості наукових пошуків.

Зважаючи на актуалізацію знання історичної ретроспекції розвитку українсько- російських відносин на різних хронологічних етапах минулого перспективами їх побудови як сьогодні, так і у більш віддаленому майбут-

стр. 110


ньому, спробуємо відтворити історіографічну версію взаємин між Україною і Росією у другій половині XVII-XVIII ст., добі, багато в чому суголосній з тими суспільно-політичними процесами, що відбуваються в сучасній Українській державі. Зрештою, ця важлива наукова проблема, як слушно зауважують дослідники, "є ключем для розуміння процесу еволюції української державності, причин її занепаду та ліквідації" 2 . Саме з подібних позицій і підійдемо до класифікації наявного доробку з проблеми, а також вичленення у межах півторастолітнього хронологічного періоду важливих відрізків "історіографічного часу", відмінних один від одного "визначальними напрямами розвитку наукової думки" 3 .

На сьогодні є вже загальновизнаним датування становлення історії як науки (підставами для цього слугують поява кваліфікованих професійних кадрів, вкорінення у дослідницький процес нових методик і методологій, розширення джерельної бази та проблемної сфери, формування спеціальних дослідницьких інституцій тощо) другою половиною XIX ст. Саме звідси почнемо й відлік першого відрізку "історіографічного часу", коли при дослідженні проблеми українсько-російських відносин починають застосовуватися прийоми і методи справжнього професіоналізму, грунтованого на позитивістському джерелознавчому аналізі та об'єктивістських тенденціях скептицизму.

З другої половини XIX ст. визначальною рисою дальшого розвитку історичного студіювання є істотне розширення його проблематики, яке відбувається на фоні утвердження в історіографії нових концептуальних підходів до висвітлення як окремих епізодів історичного процесу в Україні, так і з'ясування та пояснення загальнорушійних закономірностей його еволюційного поступу. Важливим чинником цього процесу поряд з народницькою, представники якої основним рушієм історії вважали народні маси, було становлення української державної (або державно-юридичної) історіографічної школи, яка істотно збагатила методику історичних досліджень широким застосуванням конструктивних історико-юридичних підходів до вирішення багатьох раніше практично недосліджуваних питань історичного минулого.

Початок осмисленню українського цивілізаційного процесу, а відповідно й блоку питань, скомпонованих у формулі "Україна - Росія" (під нею ми розуміємо всю сукупність і багатогранність взаємостосунків двох націй та держав у всіх їх можливих варіаціях і формовиявах), з нових оціночно- методологічних позицій було покладено появою творів М. Костомарова "Две русские народности" (1861) 4 та "Україна" (1860) 5 . Творчо опрацювавша ідейну спадщину історико-політичної думки другої половини XVIII ст., зокрема "Історії Русів", а також переосмисливши теоретичні положення праць Д. Бантиш-Каменського та М. Маркевича 6 й розвинувши головні ідеї, оприлюднені 1847 р. у власному історико- публіцистичному творі "Книга буття історичного народу" 7 , вчений запропонував концепцію самобутності і самодостатності етногенезу українського та російського народів, яка грунтувалася на тому, що українська народність, яка починає формуватися близько VI ст., має істотні відмінності від російської як на побутовому рівні, характері, духовності, так і у політичних ідеалах та уявленнях.

Ідеї М. Костомарова були підхоплені і розвинуті у творчості істориків народницького напряму П. Куліша, І. Винниченка, М. Дашкевича, В. Антоновича. Зокрема в епілозі до російського перекладу роману "Чорна рада" П. Куліш узагальнив свої погляди на українсько-російські відносини, підкресливши при цьому елементи вищості української народності щодо російської в культурно-духовній сфері 8 . Разом з тим історіософії П. Куліша

стр. 111


притаманне в цілому досить неприхильне ставлення до козацької доби української історії, несприйняття політичної організації Гетьманщини, а звідси - виправдання політики російського царату щодо останньої. Характеризуючи його погляди на проблеми політичної історії України й українсько-російських взаємин другої половини XVII-XVIII ст., висловлені у працях "Отпадение Малороссии от Польши, 1340 - 1654" та тритомній "Истории воссоединения Руси", Д. Дорошенко зазначав: "У своїх пристрасних, різких поривах, безперечно, керувався Куліш духом шукання історичної правди, але йому не вистачило ні широкого погляду на історичні явища, ні тих методів і засобів досліду, які виробила історична наука в нові часи... Він плутався між ідеями "громадського права", цивілізаторської місії аристократичної Польщі й державницької місії Москви і не зумів доглянути ні фактів, ні сил в нашій історії, котрі старались вирішити питання української національної державності на рівні з вимогами й поняттями свого часу. І це зробило його трагічною фігурою в діях українського національного руху і не дало йому зайняти в українській історіографії місця, яке б йому належало відповідно до його таланту й бистрого критичного розуму" 9 .

Свої погляди на історію українсько-російських відносин В. Антонович синтезував у праці "Коротка історія козаччини" 10 . Розвиваючи тезу про історично обумовлену осібність розвитку українського та російського народів, учений вважав їх з'єднання під скіпетром Романових національною трагедією для українців, яка була обумовлена насамперед внутрішніми факторами, а саме відсутністю "ґрунтовної цивілізації" та "міцної дисципліни" 11 . Недооцінюючи політичний талант Б. Хмельницького, В. Антонович не зумів зрозуміти і його титанічних зусиль, спрямованих на творення національної державної будови. Більше того, у складеній за дорученням Київського університету св. Володимира записці про потребу скасування обмежень щодо української літератури, він недвозначно зазначив: "Малорусская народность... совершенно лишена государственного инстинкта: она не только не составляла отдельного государства, но добровольно отклонила образование такового даже в тот момент, когда исторические обстоятельства давали на то возможность... Малороссия вошла в состав русского государства добровольно, без завоевания и борьбы и, вследствие зтого, привнеся в новое государство лишь чувство любви и единения, без тени всякого раздражения или озлоблення, малорусская литература никогда не подымала даже намека о политическом сепаратизме и всегда считала зтот мотив для себя чуждым..." 12 .

Деяких аспектів політичного та господарського розвитку Гетьманщини у складі Російської імперії й асиміляційних заходів російської адміністрації торкнувся у своїх студіях О. Лазаревський. На відміну від В. Антоновича, він визнавав факт утворення на українських теренах у результаті визвольних змагань українського народу своєрідної національної державної і громадської організації, першим в українській історіографії звернув увагу на роль Малоросійської колегії в реформуванні фінансової системи Лівобережної України, зміни в її соціальній структурі. Однак при цьому всю міру відповідальності за ліквідацію національної самобутності покладав на українську еліту, на що свого часу слушно звернув увагу М. Грушевський 13 .

У цілому ж, незважаючи на те, що народницька концепція викликала чимало нарікань (під час досить гострих) з боку істориків-державників щодо загальних засад в оцінці політичної історії України другої половини XVII-XVIII ст. та значення в ній російського фактора (зокрема М. Драгоманов відзначав великий вплив на неї офіційної імперської історіографії),

стр. 112


її прибічники суттєво збагатили українську історичну науку конкретно- історичними розробками окремих сюжетів з історії тогочасних українсько- російських відносин, ввели у науковий обіг значну кількість джерел, в яких проливається світло на ті чи інші аспекти проблеми. Так, і до сьогодні не втратили свого наукового значення студії О. Єфименко "Очерки истории Правобережной Украины" та "Двенадцать пунктов Вельяминова" 14 , А. Маркевича "Южная Русь при Екатерине II" 15 , В. Павелки "Конец старой Малороссии" 16 тощо. До речі, останній як один з вирішальних факторів, що негативно впливали на український державотворчий процес у XVIII ст., називав вплив зовнішньої сили - тобто, імперської політики в українському питанні.

Поворот від народницької методології у дослідженні комплексу питань українсько-російських стосунків на позиції державницьких концепцій намітився в українській історіографії наприкінці XIX ст. Міцно у вітчизняній історичній науці вони утвердилися в перших десятиліттях XX ст. Репрезентована такими видатними вченими, як В. Липинський, М. Кордуба, С. Томашівський, С. Рудницький, Б. Крупницький, Д. Дорошенко, О. Шульгін, С. Шелухін, І. Джиджора, В. Герасимчук, О. Оглоблин, С. Дністрянський, Л. Окіншевич, О. Терлецький, А. Яковлів та багато інших, українська державницька школа акцентувала увагу на "осмисленні концептуальних питань української державності, дослідженні основних етапів її становлення, обгрунтуванні з історичної точки зору права українського народу на власну державу" 17 , націотворчої ролі останньої. Зокрема на велику вагу державно-національної традиції звернув увагу М. Драгоманов у своїй праці "Пропащий час. Українці під московським царством", в якій намагався розглянути різні аспекти політичної історії України в 1654 - 1876 рр., а також реконструювати такий важливий зріз українсько-російських відносин, як сприйняття суспільно- політичного устрою Російської держави українським суспільством.

Справжнім переворотом в історіографії, який мав надзвичайно важливі наслідки для всього розвитку історичних й історико-юридичних знань в Україні, стала запропонована М. Грушевським схема історичного процесу, основні положення якої були викладені ним у статті "Звичайна схема "руської" історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства" 18 . Всупереч офіційно прийнятій схемі російського історичного процесу, згідно з якою український і білоруський народи позбавлялися права на власну історію, а єдиною правомірною спадкоємницею Київської Русі проголошувалася Московська держава, вчений вказав на принципово розбіжні шляхи формування трьох слов'янських етносів на початкових етапах їхнього історичного поступу і тим самим довів право кожного з них на самостійне історичне минуле, поза так зв. спільною "загальноруською історією", якої в дійсності ніколи не існувало. Основні положення своєї концепції, а відповідно й погляди на розвиток українсько-російських зв'язків історик розвинув у своїх ґрунтовних синтетичних творах "Очерк истории украинского народа" (СПб., 1904), "Иллюстрированная история Украины" (СПб., 1913), десятитомній "Історії України-Руси", студіях меншого формату.

В цілому на зламі XIX-XX ст. в українській історіографії при дослідженні розвитку взаємин між українським і російським народами і державами наголошувалося на самобутності історичного розвитку українського етносу, вказувалося на формування особливого суспільно-політичного устрою Української козацької держави, демократичні засади якого виявилися несумісними із соціальними порядками та монархічним держа-

стр. 113


вним ладом північного сусіда. В процесі дослідження проблеми міжнародних зв'язків України з іншими країнами розглядалися умови її входження до складу Московської держави 19 , обґрунтовувалися юридичні підвалини українсько-російського союзу 20 , розвиток взаємовідносин в умовах інкорпораційної політики самодержавства щодо України у XVIII ст. 21 , розкривалася роль останнього та українського гетьманату в процесі формування нової української аристократії 22 тощо.

В контексті наукового студіювання українського державотворчого процесу XVII-XVIII ст. особливу увагу було звернуто на Переяславський пакт 1654 р. І пов'язаний з ним пакет документів, якими юридично закріплювалися умови переходу Української держави до складу нового політично-територіального утворення. Хоча спеціальних розробок з історії українсько-російського договору 1654 р. Існує порівняно небагато, однак факт підписання цього важливого документа й аналіз його характеру і регламентованих ним положень знайшли більш або менш детальне висвітлення в ряді розвідок з окремих проблем політичної історії України другої половини XVII ст., монографіях історичного й історико-юридичного характеру, синтетичних працях з історії українського народу та Української козацької держави. Це питання не перестає хвилювати й українських істориків новітньої епохи. Зрештою, від вирішення того, чим все ж таки був договір 1654 р. для України, значною мірою залежить розв'язання багатьох спірних моментів її подальшого розвитку, зокрема, збалансованості рівноправного партнерства і підлеглості в еволюції українсько- російських відносин.

Найбільший інтерес до означеного договору, відомого як "Березневі" чи "Переяславські статті Богдана Хмельницького", з боку як істориків, так і юристів спостерігається у другій половині XIX - на початку 30-х рр. XX ст. Зокрема у той час з'являються і спеціальні дослідження, присвячені як самому договору, так і подіям, що розгорталися навколо нього, та найближчим і віддаленішим політичним наслідкам 23 . Що ж є найбільш характерним для цих праць? По-перше, в традиціях української медієвістичної школи їх відзначає ґрунтовна джерельна база. Джерела використовуються дослідниками не тільки при викладі фактичного матеріалу, пов'язаного із з'ясуванням умов підписання договору чи встановленням ідентичності тих чи інших варіантів "статей", але й широко застосовуються для підтвердження авторських міркувань і теоретичних викладок.

По-друге, домінантною на цьому етапі є концепція міждержавного характеру договору, яку підтримувала переважна більшість тогочасних українських дослідників. Мабуть, чи не найбільший виняток з цього становить позиція М. Костомарова, який схильний розцінювати і цей пакт крізь призму взаємовідносин двох слов'янських народів - українського і російського. "Зв'язок України з Москвою, - стверджував він, - був не зовнішній, не державний, а внутрішній, народний" 24 . Між двома згаданими концепціями балансує у своїх працях О. Єфименко. Не заперечуючи, що "Березневими статтями" регламентувалися міждержавні стосунки України з Росією, дослідниця водночас зауважує, що це був "великий акт соединения двух русских народностей со всеми его громадными последствиями для обеих соединившихся частей" 25 . Зауважимо, що подібних поглядів дотримувався і Д. Яворницький у своїй відомій праці "Історія запорозьких козаків", вбачаючи у Переяславському акті закономірний результат волевиявлення українського народу 26 .

По-третє, в працях зазначеного періоду для характеристики закріпленого "Статтями" політично-територіального з'єднання двох держав вжи-

стр. 114


вається переважно термін "приєднання України до Московської держави", пізніше - "злуки України з Москвою", хоча окремі дослідники, зокрема П. Куліш, вважали цей акт "возз'єднанням Русі", одночасно оцінюючи його як неминучий і необхідний крок для козацької держави, яка нібито повністю піддається під "ласку московського царя" 27 .

Що ж стосується аналізу статей договору, встановлення його ідентичного тексту й оцінки правового значення, а також кваліфікування закріплюваного ним характеру відносин України з Росією та юридичного статусу першої у складі Московської держави, то всі ці питання залишаються дискусійними і донині.

Вже у другій половині XIX ст. розгорнулася полеміка навколо того, що ж все- таки являють собою "Березневі статті" з юридичного боку. Якщо більшість дослідників дотримувалася погляду, що це був документ договірного характеру, то Г. Карпов заперечував таку думку і доводив, що умови входження України до складу Російської держави слід розглядати лише як результат "чолобитної" гетьмана й "пожалувань" з боку російського царя. Кваліфікуючи на початку 30- х рр. XX ст. "Переяславські статті" як акт, яким встановлювалися особливі права України у складі Московської держави, В. М'якотін водночас заперечував їх договірний характер. Дослідник стверджував, що "завершившеє переговоры соглашение с формальной стороны не явилось договором" 28 . На подібних позиціях перебував і один з перших дослідників української державності О. Терлецький. Учений вважав, що у березні 1654 р. у Москві були визначені лише "точки договору між Україною й Росією" 29 . Приблизно в той же час А. Яковлів, спираючись на діючі норми й історичні екскурси в галузь міжнародного права, доводив договірний характер статей 1654 р. "Складаючи договір з Москвою, - підкреслював він, - як незалежна держава, Україна ставила свої умови, що їх прийняла друга сторона в договорі - Москва" 30 .

Що стосується характеру відносин між Україною і Росією, які встановлювалися договором, зазначимо, що ряд дослідників (Д. Бантиш-Каменський, С. Соловйов та ін.) вбачали в "Статтях 1654 р." лише повернення Московською державою раніше втрачених земель 31 . У свою чергу М. Драгоманов розцінював "Березневі статті" як змову "з царем тільки про волю козацьку", тобто, умови договору, на його думку, не передбачали захисту державних інтересів України в цілому, а лише її окремого стану 32 . Всупереч цьому М. Грушевський (хоча й дотримувався, подібно В. Антоновичу, погляду на договір 1654 р. як "політичну помилку" Б. Хмельницького) стверджував, що "мартовские резолюции на петиции Хмельницкого и старшини, под именем "статей Богдана Хмельницкого", сыграли весьма важную роль, став основою устройства Украины в течение целого столетия" 33 . Водночас історик наголошував на тому, що "буква статей 1654 р. далеко розходилася з практичними відносинами, утвореними актом 1654 р..." 34 . Він підкреслював, що саме розпливчастість більшості формулювань і положень договору призвела до того, що "зтими мартовскими статьями устанавливались довольно неопределенные отношения" 35 . На думку ж А. Яковліва, договір 1654 р. в очах Б. Хмельницького був одним із звичайних оборонних договорів у боротьбі проти Речі Посполитої 36 .

В історичних працях, створених протягом другої половини XIX - початку 30-х рр. XX ст., юридичний статус союзу між Україною і Росією, кодифікований договором, кваліфікується як "інкорпорація України Москвою" (І. Розенфельд, Б. Нольде), "реальна унія" (М. Дьяконов, О. Попов), "династична" або "персональна унія" (В. Сергєєвич), "васальна залеж-

стр. 115


ність від Московської держави" (М. Коркунов, М. Слабченко, В. М'якотін), "протекторат" (А. Яковлів), "військовий союз" (М. Грушевський, В. Липинський), визнання лише "морального авторитету" московського царя (Р. Лащенко) тощо. Причому, як доводив А. Яковлів, жодна з цих форм, за винятком інкорпорації, не передбачала знищення державної незалежності України 37 . Навпаки, після підписання "Березневих статей" уряди іноземних країн продовжували вбачати в Україні "окрему від Москви державу..., а договір 1654 р. уважали тільки за договір "протекції" в тодішньому розумінні протекції чисто номінальної..." 38 .

На жаль, із середини 30-х рр. традиції у дослідженні українсько-російських взаємин уриваються, так і не давши більш-менш вичерпної відповіді на низку порушених науковцями питань. Саме відтоді починається відрахунок другого відрізку "історіографічного часу", гранична межа якого сягає кінця 80-х рр. Його характерною рисою стає поступове витіснення з творчої лабораторії дослідника історичного джерела та обумовленої його змістом інтерпретації логіки взаємозв'язків історичних подій і явищ. Натомість науковий пошук вганяється у визначену постулатами партійних й урядових постанов формулу доведення наперед визначеного бажаного. Початок цьому процесу було покладено на першій Всесоюзній конференції істориків-марксистів (грудень 1928 - січень 1929 рр.), коли внаслідок навішеного на історичну науку тавра "націоналістичної" чи "націонал-шовіністичної" не лише унеможливлювалося вивчення цілого спектра української проблематики, але й відбувалося справжнє вимивання з науково-дослідних структур інтелектуального потенціалу шляхом вимушеного емігрування, арештів, а подеколи й прямого фізичного знищення.

Найбільш болюче це відбилося на стані розробки української історії саме XVII- XVIII ст., оскільки в радянській історичній науці концепцією М. Покровського фактично підмінювалося вироблене попередниками розуміння сутності національно-визвольних змагань українського народу за означеної доби, а отже, в подальшому ігнорувався сам факт існування етнічної державності українців. В історіографії закладалася офіціозна концепція Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, своєрідними віхами на шляху становлення якої стали постанова урядової комісії від 1937 р. про конкурс на кращий шкільний підручник з історії СРСР, якою в оцінку українсько- російських стосунків XVII-XVIII ст. вводився критерій "найменшого зла" щодо факту прийняття Україною у 1654 р. російської протекції, постанова ЦК КП(б)У від 1947 р. "Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР", що заміщувала попередній критерій на формулу "безумовного блага", постанова ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і Президії Верховної Ради СРСР "Про 300-річчя возз'єднання України з Росією" та "Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією" від 1654 р., а також постанова "Про хід підготовки до святкування 325-річчя возз'єднання України з Росією" від 1978 р., назви яких красномовно промовляють самі за себе.

Очевидним результатом цього стає той факт, що майже на 50 років тема національного державотворення у XVII-XVIII ст. (безумовно, не без певного винятку) фактично зникає з наукового студіювання на теренах радянської України і перетворюється на прерогативу дослідників із закордонних українознавчих центрів. Відповідно змінюються й акценти у трактуванні українсько-російських відносин за означеної доби. Зауважимо, що, як і на попередньому етапі, стартовими при цьому залишаються події Національно- визвольної війни. Натомість, на відміну від по-

стр. 116


переднього часу, не з являється жодного оригінального дослідження з історії договору та переяславських подій 1654 р. Ця тема простежується лише в монографіях і статтях з історії Визвольної війни, яка кваліфікується як селянсько-козацька, колективних багатотомних працях та справжньому обвалі публікацій кон'юнктурного характеру, викликаних до життя спочатку у 50-х, а пізніше - у 70-х рр. вищезгаданими партійними директивами.

За незначним винятком (ми ніякою мірою не маємо наміру применшити наукову значущість побудованих на ґрунтовній джерельній основі досліджень В. Голобуцького, В. Дядиченка, І. Крип'якевича, М. Петровського, М. Ткача, Ф. Шевченка та інших істориків, які в умовах ідеологічного тиску змогли не тільки підняти важливі пласти з історії Національно-визвольної війни українського народу, а й виступити на захист тези про існування в той час на українських теренах національного державного організму), майже всі вони являють собою кальку із задекларованого "Тезами..." підходу до вирішення проблеми. Визначальною їхньою рисою стає гостра боротьба з тими науковими досягненнями, що були здобуті українськими вченими у вирішенні проблеми на зламі XIX-XX ст. Причому виважена наукова дискусія замінюється простим навішуванням на своїх попередників ярликів "буржуазних фальсифікаторів" та "запеклих ворогів українського народу", що одночасно ставало й своєрідним табу на всю їх творчість.

-----

1 Горобець В. М. Переяславсько-московський договір 1654 р.: причини і наслідки. Історіографічні традиції та історичні реалії // Українсько-російський договір 1654 р.: Нові підходи до історії міждержавних стосунків (Матеріали науково-теоретичного семінару). - К., 1995. - С. 15.

2 Там само. - С. 16.

3 Зевелев А. И. Историографическое исследование: Методологические аспекты. - М., 1987. - С. 42.

4 Костомаров Н. Две русские народности //Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. - Т. 1. - СПб., 1863.

5 Украина // Колокол. - 1860. - N 61.

6 Пеленський Я. Українська державна школа //Дорошенко Д. І. Огляд української історіографії. Державна школа: Історія. Політологія. Право. - К., 1996. - С. У.

7 Костомаров М. Книги битія українського народу. - Львів-Київ, 1921.

8 Кулиш П. Черная рада: Хроника 1663 г. - СПб., 1899.

9 Дорошенко Д. І. Огляд української історіографії... - С. 113.

10 Антонович В. Коротка історія козаччини. - Коломия, [б. р. ].

11 Там само. - С. 6.

12 Записки Українського наукового товариства в Київі. - 1905. - Т. III. - С. 38.

13 Грушевський М. Памяти Ол. Лазаревського // ЗНТШ. - Львів, 1902. - Т 47. - С. 4 - 5.

14 Ефименко А. Я. Южная Русь (Очерки, исследования и заметки). - СПб., 1905.

15 Маркевич А. И. Южная Русь при Екатерине II. - Одесса, 1893.

16 П-ко В. Конец старой Малороссии (1733 - 1786 годы в истории Левобережной Украины) // Киевская старина. - 1905. - N 11 - 12.

17 Пінчук Ю., Гриневич Л. Дмитро Дорошенко та його твір "Огляд української історіографії" //Дорошенко Д. І. Огляд української історіографії... - С. IX.

18 Грушевський М. С. Звичайна схема "руської" історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства // Статьи по славяноведению. - СПб., 1904. - Вьш. 1.

19 Розенфельд И. Б. Присоединение Малороссии к России 1654 - 1793. - Пг., 1915; Одинец Д. М. Присоединение Украины к Московскому государству. - Париж, 1936; Липинський В. Україна на переломі 1657 - 1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХУII-м столітті. - Київ-Відень, 1920; Шафранов П. О статьях Б. Хмельницкого // Киевская старина. - 1889. - Т. 11; та ін.

стр. 117


20 Яковлів А. Українсько-московські договори в XVII-XVIII віках. - Варшава, 1934; Його ж. "Статті Б. Хмельницького" в редакції 1659 р. // Ювілейний збірник ВУАН на пошану акад. М. Грушевського. - К., 1929; Його ж. Договір Б. Хмельницького з Москвою 1654 року// Ювілейний збірник на пошану акад. Д. І. Багалія. - К., 1927; Лащенко Р. Переяславський договір 1654 року між Україною та московським царем // Ювілейний збірник в честь проф. С. Дністрянського. - Прага, 1923; та ін.

21 Джиджора І. Україна в першій половині XVIII віку. - К., 1930; Василенко М. П. З історії устрою Гетьманщини. Критичні замітки // ЗНТШ. - 1912. - Т. 108;Терлецький О. Історія Української держави. - Т. 2. - Львів, 1924; Василенко Н. П. К истории малороссийской историографии и малороссийского общест-венного строя // Киевская старина. - 1894. - N11; Максимович Г. А. Деятельность Румянцева-Задунайского по управленню Малороссией. - Т. 1. - Нежин, 1913; та ін.

22 Липинський В. Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. - Відень, 1926; Його ж. Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. - Філадельфія-Пенсільванія, 1980.

23 Грушевський М. Переяславська умова України з Москвою 1654 року. (Статті й тексти). - Вид. 3-є. - К., 1918; Карпов Г. О переговорах Малороссии с Москвой // Журнал Министерства народного просвещения. - 1876. - Кн. XII; Лащенко Р. Переяславський договір 1654 р. між Україною і царем московським // Ювілейний збірник в честь проф. С. Дністрянського. - Прага, 1923; Мякотин В. А. "Переяславский договор" 1654 года. - Прага, 1930; Попов О. Юридична природа злучення України з Московщиною в 1654 році. (З нагоди 200-х роковин Переяславської ради) //Літературно-науковий вісник. - 1914. - Т. ЬXI. - Кн. 1; Трактат України з Московщиною 1654 р. І Універсал Центральної Ради 1917. - Вінниця, 1917; Цегельський Л. Переяславський трактат (Пригадка з приводу перевороту в Росії) // Вісник союзу визволення України. - Відень, 1917; Щербина В. До питання про статті Богдана Хмельницького // Ювілейний вісник на пошану академіка М. С. Грушевського. - Ч. 1. - К., 1928; Шафранов П. О статьях Богдана Хмельницкого // Киевская старина. - 1898. - N 11; Яковлів А. "Статті Богдана Хмельницького" в редакції 1659 року // Ювілейний збірник на пошану академіка М. С. Грушевського. - Ч. 1; Яковлів А. Договір гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою року 1654 // Ювілейний збірник на пошану академіка Д. І. Багалія. - К., 1927.

24 Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. - К., 1928. - С. 153 - 154.

25 Ефименко А. Я. История украинского народа. - К., 1990. - С. 49.

26 Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. - Т. 2. - К., 1990. - С. 186 - 188.

27 Див.: Дорошенко Д. Пантелеймон Куліш. - Берлін-Львів-Вінніпег, [б. р. ]. - С. 180.

28 Мякотин В. А. "Переяславский договор" 1654 года. - С. 19.

29 Терлецький О. Історія Української держави. - Т. II. Козацька доба. - Львів, 1924. - С. 291.

30 Яковлів А. Договір гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою року 1654. - С. 39 5.

31 Див.: Пінчук Ю. А. Визвольна війна 1648 - 1654 рр. І возз'єднання України з Росією в оцінці Костомарова // Укр. іст. журн. - 1971. - N 8. - С. 24.

32 Драгоманов М. Пропащий час. Українці під Московським царством (1654 - 1876). - К., 1992. - С. 35.

33 Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. - К., 1991. - С. 189.

34 Грушевський М. Сполученнє України з Московщиною в новійшій літературі: Критичні замітки // Україна. - 1917. - Кн. III-IV. - С. 101.

35 Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. - С. 90.

36 Яковлів А. Договір гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою року 1654. - С. 606, 614.

37 Там само. - С. 609 - 611, 614.

38 Там само. - С. 609.

Далі буде


© elibrary.com.ua

Permanent link to this publication:

https://elibrary.com.ua/m/articles/view/УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІ-ВІДНОСИНИ-ДРУГОЇ-ПОЛОВИНИ-XVII-XVIII-ст

Similar publications: LRussia LWorld Y G


Publisher:

Олександр ПанContacts and other materials (articles, photo, files etc)

Author's official page at Libmonster: https://elibrary.com.ua/Ukraine

Find other author's materials at: Libmonster (all the World)GoogleYandex

Permanent link for scientific papers (for citations):

УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІ ВІДНОСИНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII-XVIII ст. // Kiev: Library of Ukraine (ELIBRARY.COM.UA). Updated: 24.08.2014. URL: https://elibrary.com.ua/m/articles/view/УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІ-ВІДНОСИНИ-ДРУГОЇ-ПОЛОВИНИ-XVII-XVIII-ст (date of access: 28.07.2021).


Comments:



Reviews of professional authors
Order by: 
Per page: 
 
  • There are no comments yet
Related topics
Publisher
Олександр Пан
Львiв, Ukraine
4324 views rating
24.08.2014 (2530 days ago)
0 subscribers
Rating
1 votes
Related Articles
Превращаясь в пыль, литий неизбежно поднимается в воздух и отравляет все живое вокруг. Самое меньшее, чем грозит литиевая пыль – это слепота. Погибает рыба, питьевая вода становится непригодной для употребления. Кроме того вода является главным ресурсом для добычи лития. Ее катастрофические сокращение отмечают местные жители всех разрабатываемых месторождений.
Catalog: Экология 
21 hours ago · From Naina Kravetz
БОЛГАРСКИЕ СЛУШАТЕЛИ АРТИЛЛЕРИЙСКОГО ОФИЦЕРСКОГО КЛАССА (1901-1914 годы)
Catalog: История 
Yesterday · From Україна Онлайн
ДИНАСТИЧЕСКАЯ ДИПЛОМАТИЯ В РОССИЙСКО-ФРАНЦУЗСКИХ ОТНОШЕНИЯХ 1856-1870 годов
Catalog: Право 
Yesterday · From Україна Онлайн
ФРАНЦИЯ И РАСШИРЕНИЕ ЕВРОПЕЙСКОГО СОЮЗА НА ВОСТОК
Yesterday · From Україна Онлайн
ЗАРУБЕЖНАЯ ИСТОРИОГРАФИЯ ВНЕШНЕЙ ПОЛИТИКИ ПРАВИТЕЛЬСТВ М. ТЭТЧЕР И ДЖ. МЭЙДЖОРА (1980 - 1990-Е ГОДЫ)
Catalog: История 
2 days ago · From Україна Онлайн
ЛОРД ПАЛЬМЕРСТОН В ЕВРОПЕЙСКОЙ ДИПЛОМАТИИ
Catalog: История 
2 days ago · From Україна Онлайн
ОБЩЕЕ СОБРАНИЕ ОТДЕЛЕНИЯ ИСТОРИКО-ФИЛОЛОГИЧЕСКИХ НАУК РАН
Catalog: История 
2 days ago · From Україна Онлайн
ВАЖНЫЕ АСПЕКТЫ ИЗУЧЕНИЯ ИСТОРИИ США XIX ВЕКА
Catalog: История 
2 days ago · From Україна Онлайн
ИМПЕРАТОР БОКАССА I И ВЛАСТЬ В ПОСТКОЛОНИАЛЬНОЙ АФРИКЕ
Catalog: История 
5 days ago · From Україна Онлайн
СРАЖЕНИЕ ЗА КРИТ В МАЕ 1941 ГОДА
Catalog: История 
5 days ago · From Україна Онлайн

Actual publications:

Latest ARTICLES:

ELIBRARY.COM.UA is an Ukrainian library, repository of author's heritage and archive

Register & start to create your original collection of articles, books, research, biographies, photographs, files. It's convenient and free. Click here to register as an author. Share with the world your works!
УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІ ВІДНОСИНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII-XVIII ст.
 

Contacts
Watch out for new publications: News only: Chat for Authors:

About · News · For Advertisers · Donate to Libmonster

Ukraine Library ® All rights reserved.
2009-2021, ELIBRARY.COM.UA is a part of Libmonster, international library network (open map)
Keeping the heritage of Ukraine


LIBMONSTER NETWORK ONE WORLD - ONE LIBRARY

US-Great Britain Sweden Serbia
Russia Belarus Ukraine Kazakhstan Moldova Tajikistan Estonia Russia-2 Belarus-2

Create and store your author's collection at Libmonster: articles, books, studies. Libmonster will spread your heritage all over the world (through a network of branches, partner libraries, search engines, social networks). You will be able to share a link to your profile with colleagues, students, readers and other interested parties, in order to acquaint them with your copyright heritage. After registration at your disposal - more than 100 tools for creating your own author's collection. It is free: it was, it is and always will be.

Download app for smartphones