Libmonster ID: UA-3070

Автор: О. О. КУРАЄВ

Стаття присвячена формуванню полiтики щодо українського чинника правлячими колами Нiмецької та Австро-Угорської iмперiй вiд її витокiв до початку Першої свiтової вiйни.

Усебiчно проаналiзувати полiтику Нiмецької й Австро-Угорської iмперiй щодо українського чинника за часiв Першої свiтової вiйни неможливо без висвiтлення витокiв цього iсторичного явища. Якщо полiтика Дунайської монархiї вiдносно її українських пiдданих знайшла докладне висвiтлення в низцi праць українських i зарубiжних учених1 , то мiсце Надднiпрянської України в геополiтичнiй стратегiї Вiдня значною мiрою залишалося не дослiдженим. Що стосується традицiї сприйняття українського нацiонального руху полiтичною елiтою iмперiї Гогенцоллернiв, то вона стала предметом фрагментарного та надто iдеологiзованого висвiтлення як у вiтчизнянiй, так i в iноземнiй iсторiографiї2 . Зрештою, поза увагою дослiдникiв залишилося питання про значення українського чинника у стосунках Вiдня та Берлiна iз Санкт-Петербурґом. Можливiсть висвiтлення зазначених питань дає звернення до масиву ранiше невiдомих або малодослiджених першоджерел, що розкривають особливостi полiтики нiмецьких та австро-угорських елiт у другiй половинi XIX - на початку XX ст.

Комплекс стереотипiв, що визначав ставлення Нiмецької й Австро-Угорської iмперiй до українського чинника на початку Першої свiтової вiйни, сформувався на основi понад пiвстолiтнього досвiду їх зовнiшньої та внутрiшньої полiтики. Габсбурзька монархiя, що отримала своїх українських пiдданих - за офiцiйною термiнологiєю "рутенiв" (нiмецькою - Ruthenen), наприкiнцi XVIII ст., першою вiдчула складнiсть проблем, якi постали перед нею пiсля приєднання Схiдної Галичини. Як свiдчать документи вiденського мiнiстерства внутрiшнiх справ, "з 1843 р. в монархiї провадилася великоросiйська пропаганда", яку розпочав росiйський панславiст-письменник М.Погодiн3 . Невдовзi проблема управлiння галицько-володимирськими землями ускладнилася через збiльшення кiлькостi польського населення монархiї внаслiдок приєднання Кракiвської республiки (1846). Криза 1848-1849 pp. продемонструвала, що полiтично контролювати Галичину без пiдтримки українського населення неможливо.

Подiї, що вiдбувались у той короткий перiод, виявили потенцiал i характер вимог галицьких "русинiв", та започаткували традицiю спiвпрацi нiмецької й української (руської) елiт монархiї на основi збiгу iнтересiв. Пiдтримка, яку галицькi українцi вiдчули з боку австрiйської влади навеснi 1848 p., спричинила появу стiйких сподiвань на "цiсарську милiсть" як вирiшальну силу, спроможну задовольнити їхнi головнi вимоги. З iншого боку, визначення українцями своїх полiтичних цiлей i засобiв для їх досягнення започаткувало тривалий процес адаптацiї влади Дунайської монархiї до нових полiтичних реалiй. Наслiдком стала полiтика балансування мiж вимогами польської й української спiльнот Галичини, основою котрої була стратегiя взаємовиключних обiцянок та обережних поступок, яка втiлювалася до кiнця iснування iмперiї.

Однак заходи, якi Вiдень на початку 1848 р. вжив для врегулювання полiтичної кризи в Галичинi, дiйсно були багатообiцяючими: ранiше, нiж на територiях iнших ненiмецьких народiв Австрiї, тут було скасовано крiпосне право4 , у


Кураєв Олексiй Олексiйович - канд. iст. наук, ст. наук, спiвроб. Iнституту української археографiї та джерелознавства iм. М.С.Грушевсъкого НАН України.

стр. 43


Львiвському унiверситетi було створено кафедру української мови, а українськi депутати вiденського парламенту отримали можливiсть впровадження української мови на всiх рiвнях освiти5 . Поступки, якi австрiйська влада тодi зробила українцям, протягом усього часу iснування монархiї пiдштовхували український рух у боротьбi за його найвищi цiлi. Що стосується офiцiйного Вiдня, то до початку Першої свiтової вiйни вiн мав достатньо часу, щоби сформувати свою полiтику щодо українського чинника.

Необхiдно вiдзначити, що в процесi подолання кризи 1848-1849 pp. була розроблена й стратегiя стосункiв iз польськими полiтичними силами, яким, зрештою, було вiддано прiоритет. Польськiй елiтi було надано вищу полiтичну владу вже в першiй половинi 1849 p., коли граф Аґенор Ґолуховський, маґнат i довiрена особа кайзера Франца Йозефа був призначений штатгальтером (iмператорським намiсником, нiмецькою - Staathalter) Галичини iз широкими повноваженнями. Цей дiяч, який тричi обiймав названу посаду, змiг значно розширити сферу польського впливу в провiнцiї. Намагаючись позбавити українцiв найвищої пiдтримки, вiн прагнув переконати цiсаря в нелояльностi "русинiв" до Корони, звинувачуючи їх у проросiйських симпатiях. Саме пiд його впливом Вiдень вiдмовився вiд намiрiв подiлу Галичини на двi провiнцiї - польську й українську6 .

Очевидно, А.Ґолуховський використав пiднесення серед проросiйськи налаштованих русинiв, спричинене, за даними вiденського мiнiстерства внутрiшнiх справ, приходом царських вiйськ для придушення Угорської революцiї на початку 1849 р.7 Зрештою, протягом наступних рокiв українцi змушенi були згорнути дiяльнiсть полiтичних i культурних органiзацiй, створених пiсля початку революцiї, а їхнiй чiльний орган - Головна руська рада - у 1853 р. саморозпустився8 .

Фiнансово-конституцiйна криза Габсбурзької монархiї, що виникла на зламi 1850-х-1860-х pp.9 i загострилася пiсля поразки у вiйнi 1866 р. з Пруссiєю, змусила Вiдень до компромiсу з найвпливовiшою з ненiмецьких елiт iмперiї - угорською. Вiдновлення прав Королiвства Угорщини та угорської конституцiї в лютому 1867 р.10 було продовженням традицiйної полiтики розв'язання мiжнацiональних суперечностей, згiдно з якою iмператор збiльшував полiтичнi повноваження тiєї нацiональної групи, яка домiнувала на окремiй стратегiчно важливiй територiї. Майже вiдразу пiсля того, як було врегульовано проблему Угорщини, австрiйська груднева конституцiя 1867 р. проголосила рiвноправ'я полякiв i "рутенiв" Галичини11 . Формальнi гарантiї рiвноправ'я отримали й українцi Угорщини, де 1868 р. був прийнятий закон, що мав забезпечити права всiх нацiональностей12 .

Попри конституцiйнi змiни, розвиток українського нацiонального руху на австрiйських та угорських землях монархiї пiшов рiзними шляхами. Якщо будапештський уряд провадив жорстку полiтику асимiляцiї нацiональних меншин, то Вiдень прагнув зберiгати за собою роль арбiтра в мiжнацiональних стосунках. Незважаючи на те, що в Галичинi було збережено українськi народнi школи та вiдповiднi курси лекцiй в унiверситетi, одним iз наслiдкiв реформ стало звуження полiтичних прав галицьких українцiв. Так, учетверо було зменшено кiлькiсть українцiв-депутатiв ландтаґу та райхсрату. Цi проблеми, що постали перед галицькими українцями внаслiдок реформування монархiї, були зумовленi її демографiчною структурою й особливостями австрiйської парламентської моделi. Пiсля 1867 р. саме вiд позицiї полякiв, якi становили четверту за чисельнiстю нацiональну групу iмперiї, залежало забезпечення урядової бiльшостi у вiденському парламентi13 . Тому уряд змушений був зробити "далекосяжнi поступки правлячiй польськiй консервативнiй партiї в Галичинi": офiцiйною мовою було визнано польську, припинено ґерманiзацiю освiти, полонiзовано унiверситет у Львовi. Поляки стали "наймiцнiшим стовпом австрiйської владної системи"14 .

Одним iз наслiдкiв посилення полякiв стало нове пiднесення проросiйських настроїв серед галицьких русинiв. Як вiдзначало австрiйське мiнiстерство вну-

стр. 44


трiшнiх справ, у 1860-х pp. русофiльськiй пропаґандi вдалося "вкорiнитись" у широких верствах населення Схiдної Галичини та Пiвнiчної Буковини; впливова львiвська газета "Слово" вiдкрито пропаґувала "нацiональну єднiсть галицьких рутенiв iз росiйською нацiєю", прозоро натякаючи на те, що й "полiтична єднiсть не змусить себе довго чекати"15 .

Домiнуюче становище полякiв було закрiплене угодою 1873 р. мiж галицькими поляками й австрiйським урядом: за пiдтримку династiї вони отримали "полiтичну владу в Галичинi"16 . Посилення позицiй польської правлячої верхiвки вiдбувалося на тлi протистояння проросiйської та українофiльської течiй серед русинiв17 .

Новi акценти в нацiональнiй полiтицi Дунайської монархiї, що вплинули й на український рух, почали з'являтися з кiнця 1870-х pp., коли iмператор Франц Йозеф I зробив декiлька принципових поступок однiй зi слов'янських меншин, яка перебувала в становищi, подiбному до ситуацiї галицьких українцiв. Так, прагнучи послабити позицiї нiмецьких лiбералiв у парламентi, вiн спробував використати їх нацiонально-полiтичних опонентiв - чехiв18 . Цю мiсiю було доручено новому мiнiстру-президенту Австрiї Таафе (1879-1893 pp.). Уже 1882 р. чехи отримали новий виборчий закон, який давав їм бiльшiсть у ландтазi Богемiї та збiльшив представництво в райхсратi, а чеську мову дозволялося вживати в офiцiйних установах. 1882 р. Празький унiверситет був подiлений на два, один з яких став чеським19 . Цей наочний приклад того, як швидко вища влада iмперiї могла вирiшувати гострi проблеми своїх пiдданих, iстотно стимулював боротьбу українських партiй Галичини за аналогiчнi поступки. Те, що боротьба чеського нацiонального руху мала великий вплив на ситуацiю в Галичинi, зокрема, проявилось у 1890 p., коли значною мiрою через протидiю полякiв не було схвалено пропозицiю Таафе подiлити Богемiю за лiнiєю нацiонально-етнiчного розмежування20 .

Великою проблемою для нацiонально-полiтичного розвитку австрiйських українцiв було й неґативне ставлення нiмецьких партiй, яке виявилось у так званiй Лiнцськiй програмi 1882 p., яка проголошувала, що лише найтiснiший союз Австрiї (без Галичини та Угорщини) з Нiмецькою iмперiєю дозволить їй приборкати претензiї слов'ян21 .

У другiй половинi 1880-х pp. iнтерес Вiдня й Берлiна до українцiв як до зовнiшньополiтичного чинника зростає. Головною передумовою цього стало значне погiршення росiйсько-нiмецьких стосункiв, пiком якого стала болгарська криза 1887-1888 pp. Нiмецькi полiтики всiляко намагалися послабити могутнiсть Росiйської iмперiї. Зокрема 1887 р. перший секретар посольства Нiмеччини в Санкт-Петербурзi, майбутнiй райхсканцлер Бернгард фон Бюлов зауважив: "Ми повиннi на багато рокiв наперед зруйнувати економiчнi джерела Росiї шляхом спустошення її чорноземних губернiй. ... Нам необхiдно, нарештi, вiдрiзати Росiю вiд обох її морiв - Балтiйського та Чорного, на яких базується її свiтова могутнiсть"22 . (Значно пiзнiше, у 1914 p., нiмецькi дипломати говорили про iсторичну традицiю намагань Вiдня вплинути на ситуацiю в Пiвденно-Захiдному краї Росiї за допомогою галицьких українофiлiв: "Саме пiд час першої спроби схилити рутенiв до австрiйської iдеї (1888 р.) в Українi утворилася група прихильникiв так званої "австрiйської орiєнтацiї" на чолi з Кониським"23 ).

Свiдчення про спроби Вiдня за посередництва галичан здобути симпатiї надднiпрянських українцiв, переконавши їх у прагненнi захистити слов'ян на прикладi протекторату Габсбурзької монархiї над Боснiєю (1878 p.), мiстять i росiйськi джерела: "6-го липня (1888 p. - O.K.) помiчено київською полiцiєю появу в мiстi переданих iз Австрiї закликiв русинською та французькою мовами про те, що з'єднання Малоросiї з росiйською державою не було актом пiдданства, а мало характер рiвноправного союзу, що малоруський нарiд сильно пригноблений i покладається на гуманнi народи, якi визволили балканських слов'ян вiд турець-

стр. 45


кої неволi, i допоможуть йому скинути ярмо православних татар, що йменують себе великорусами"24 .

Того ж лiта оцiнку українському чинниковi як полiтичному спробував дати й нiмецький консул у Києвi, який, не виключено, змiг встановити таємнi контакти з учасниками українського руху: "Наскiльки мало про українофiлiв можна говорити як про полiтичну партiю, настiльки ж мало суспiльна думка тут iде й у бiк Москви... Тут утворився комiтет українофiлiв для того, щоб утворити противагу мiсцевому вiддiленню панславiстського благочинного комiтету. Однак ця справа провадиться таємно, i повiдомлення про неї робилися менi суворо секретно"25 .

Висловлена Б. фон Бюловим iдея позбавити Росiю Причорномор'я та Прибалтики була спiвзвучна поглядам керiвництва австро-угорської дипломатiї, про що свiдчать висловлювання мiнiстра закордонних справ Австро-Угорщини графа Кальнокi про "так званих українофiлiв", зробленi в груднi 1889 р. пiд час розмови з нiмецьким послом у Вiднi. Виходячи з того, що "землi, населенi малорусами, вiдрiзають центр iмперiї вiд Одеси та вiд захiдної частини Чорного моря", мiнiстр вiдзначив: "Наявнiсть багатомiльйонного малоруського народу та його ворожнеча з великорусами за певних умов могли б вiдiграти роль важеля для тривалого послаблення московитського колоса"26 .

Сподiвання на те, що рух українофiлiв може бути використаний проти Росiйської iмперiї та занепокоєння пiдтримкою, яка через царських дипломатiв надавалася проросiйським течiям серед русинiв Австро-Угорщини, змусили правлячi кола Дунайської монархiї iстотно скорегувати полiтику щодо Галичини27 . Вiдповiдно до "найвищої" волi, новий цiсарський намiсник Галичини граф Казимир Баденi активно виступив проти русофiлiї та змусив полякiв шукати примирення з українським рухом28 . Своєю чергою польська елiта побачила в новому курсi спосiб знайти серед "малорусiв Подiлля, Волинi, Бессарабiї й України" союзникiв у разi можливої вiйни з Росiєю29 , що згодом вiдзначив нiмецький консул у Львовi в листi канцлеру Б. фон Бюлову30 . У Берлiнi також помiтили, що спроба примирення в Галичинi занепокоїла Росiю31 .

Серед наслiдкiв правлiння К.Баденi (1890-1894 pp.), що отримав назву "нова ера" й ознаменувався активiзацiєю полiтичного життя галицьких українцiв32 , варто вiдзначити появу серед них сил, що стали в "радикальну опозицiю до уряду й полякiв"33 . Як згодом вiдзначила польська преса, зростання нацiональної свiдомостi "рутенського селянина" призвело до того, що вiн побачив ворога не за кордоном, а бiля себе - в особi польського пана34 . Призначений iмператором новий намiсник Галичини граф Шнiнський (роки правлiння 1899-1903 pp.) привiв до влади так звану польську партiю "подолян", яка для протидiї українофiлам почала змiцнювати позицiї русофiльської течiї35 . Полiтику пiдтримки русофiлiв продовжував i граф Андреас (Анджей) Потоцький, призначений штатгальтером у червнi 1903 р.36

Загострення ситуацiї в Схiднiй Галичинi привернуло увагу Берлiна, який активно провадив полiтику германiзацiї польського населення Пруссiї. Спецiально створена Нiмецька спiлка схiдних прикордонних областей (НССПО, нiмецькою - Deutscher Ostmarken-Verein) у взаємодiї з державними установами намагалася послабити економiчнi позицiї полякiв, зокрема, зменшити приплив польських сезонних робiтникiв, замiнивши їх галицькими українцями. Для цього вона з 1903 р. розпочала спiвпрацю з Руським нацiональним комiтетом (виконавчим органом створеної 1889 р. Нацiонально-демократичної партiї)37 . Того ж року, на пропозицiю НССПО, наказом мiнiстра сiльського господарства Пруссiї було створено Управлiння вербування нiмецьких поселенцiв та сiльгосппрацiвникiв, котре опiкувалося й набором українських селян на сезоннi роботи. Контакти мiж лiдерами української партiї й органiзацiєю, що дiяла в iнтересах великих прусських землевласникiв, дали галичанам надiю отримати полiтичну пiдтримку Берлiна в

стр. 46


протистояннi з польсько-австрiйською адмiнiстрацiєю. Уже в травнi 1903 р. Руський клуб у Вiднi та Народний комiтет у Львовi "домовились i створили часопис "Ruthenische Revue" у Вiднi" для того, "щоб пiдтримати зацiкавленiсть iноземцiв українською справою та здобути трибуну перед Європою"38 , а 1905 р. прусський мiнiстр Райнбабен "заговорив у нiмецькому парламентi про сумне положение русинiв пiд польською владою в Галичинi"39 .

Берлiн виявляв iнтерес i до українцiв Надднiпрянщини, про що свiдчить доповiдь нiмецького посольства про визнання Петербурґом прав української мови (з посиланням на статтю в нiмецькомовнiй газетi "St.-Petersburgische Zeitung" про те, що 25 лютого 1905 р. цар затвердив резолюцiю ради мiнiстрiв про дозвiл видавати Святе Письмо "малоруською мовою")40 . Революцiйна ситуацiя в Росiйськiй iмперiї, що супроводжувалася пiднесенням нацiональних рухiв, поставила Нiмеччину перед необхiднiстю формувати власне ставлення до нацiональних проблем схiдного колоса, i зокрема розпочати їх усебiчне дослiдження. Доцiльнi для цього прямi контакти iз зарубiжною нацiонально-полiтичною силою не могли провадитися офiцiйно, тому їх налагодження було довiрено представникам НССПО. Особистий радник кайзера Вiльгельма II в питаннях "росiйської полiтики", професор Берлiнського унiверситету Теодор Шиман доручив вивчення українського нацiонального руху iсториковi Отто Гетшу, який на той час уже був членом НССПО, i протягом наступних рокiв став провiдним експертом з "українського питання"41 . На початку жовтня 1905 p., напередоднi перших вiдвiдин Галичини з метою "написання статей до наукових журналiв", О.Гетш уперше звернувся до Михайла Грушевського як до авторитетного українського вченого та громадського дiяча42 .

Варто вiдзначити, що нацiональний рух надднiпрянських українцiв давав пiдстави для занепокоєння не лише росiйськiй, а й нiмецькiй владi. Якщо царська полiтична полiцiя була стурбована перспективами цього руху, спрямованого "на культурну пiдготовку мас для майбутнього"43 , то кайзерiвськi дипломати звернули увагу на появу симпатiй до Росiї серед галицьких українофiлiв, вiдображену в публiкацiях львiвської газети "Дiло": "Ще два чи три десятирiччя нацiонального розвитку пiд живлячим промiнням росiйської конституцiї, i 30-мiльйонний український велетень стане однiєю з визначальних сил Схiдної Європи"44 . Те, що активiзацiя нацiональних рухiв царської Росiї Нiмеччиною спочатку сприймалася неґативно, видно зi слiв кайзера Вiльгельма II, який у груднi 1905 р. заявив: "Подiї, якi тепер вiдбуваються в Росiї, є лише прелюдiєю до жахливої катастрофи, яка розiб'є цю iмперiю на багато республiк. Утворення таких республiк означатиме постiйну загрозу для Нiмеччини, оскiльки вони, без сумнiву, ще бiльше схилятимуться до союзу з Францiєю"45 .

Занепокоєння Берлiна викликала й перспектива ймовiрної взаємодiї польського та українського рухiв, зокрема в розв'язаннi холмського питання. Стурбованiсть нiмецьких правлячих кiл можливим посиленням позицiй полякiв у Росiї (яке загострило б польсько-нiмецьке протистояння в Пруссiї), вiдбиває коментар Т.Пiймана у впливовiй берлiнськiй газетi "Kreuzzeitung": "...Вони прагнуть повної автономiї Польщi й намагаються втягнути малорусiв у цей рух"46 .

Утiм, протягом другого року революцiї нiмецькi дипломати констатували, що головними цiлями українського руху Росiї було "пробудження нацiональної свiдомостi" та "рiвноправнiсть усiх нацiональностей на основi самоврядування"47 . Усвiдомлюючи значення українського руху, О.Гетш просив у М.Грушевського рекомендацiй до провiдних дiячiв українського руху, депутатiв i професорiв у Києвi, Харковi, Полтавi, Чернiговi й Одесi перед першою його поїздкою росiйською Україною в серпнi-вереснi 1906 р.48

Подiї росiйської революцiї 1905-1907 pp. вплинули на боротьбу за загальне, рiвне й таємне виборче право, яке було впроваджене в Австрiї iмператором Фран-

стр. 47


цем Йозефом I у сiчнi 1907 р.49 Головною метою цiєї реформи було розширення соцiальної бази пiдтримки вiденського уряду шляхом зняття середньовiчних цензових обмежень. Однак реформа (право обирати депутатiв до вiденського парламенту, яке надавалося всiм громадянам чоловiчої статi вiком вiд 24 рокiв) не поширювалася на вибори до ландтаґу Галичини50 . Вiдень не наважився вiдмовитися вiд полiтичного домiнування полякiв, яке забезпечувалось архаїчною виборчою системою, що не давала українцям шансiв отримати бiльше нiж 15% мандатiв51 . Те, що виборча реформа лiквiдувала б польську автономiю, вiдзначав i нiмецький посол у Вiднi: "У Галичинi рутенське населення досi не мало жодного полiтичного впливу... Цьому становищу загрожує кiнець, якщо виборча реформа ... запровадить загальне й пряме виборче право"52 .

Однак навiть на виборах до нижньої палати райхсрату 1907 р. Вiдень не змiг забезпечити прав українцiв, оскiльки свавiльне визначення конфiгурацiї виборчих дiльниць та iншi манiпуляцiї призвели до того, що один український депутат обирався 102 тисячами, тодi як один нiмецький - 39 тисячами виборцiв53 . Незважаючи на те, що на виборах 1907 р. штатгальтер Потоцький пiдтримував русофiлiв54 , за оцiнкою мiнiстерства внутрiшнiх справ Австрiї, на них переконливо перемогли українофiли (iз 106 депутатiв вiд Галичини було обрано 23 "младоруси" й лише 5 "старорусiв" - проти 78 полякiв)55 . У Буковинi ж перемога українофiлiв була повною, оскiльки "староруси" не отримали жодного мандата (проти 5-ти - у "младорусiв" i 9-ти - у румунiв та iнших). Загалом українцi здобули 33 мiсця в палатi депутатiв замiсть 10, якi вони мали ранiше.

Важливим наслiдком реформи є те, що Вiдень змушений був рахуватися з посиленням позицiй українцiв, i зокрема, бiльше уваги придiляти їх основним вимогам - збiльшенню кiлькостi мiсць у галицькому ландтазi та створенню українського унiверситету56 .

Проте реформа не виправдала головних сподiвань австрiйської влади, оскiльки вибори 1907 р. (як i наступнi 1911 р.) посилили вплив опозицiйних партiй i зменшили частку нiмцiв у парламентi, збiльшивши натомiсть вiдсоток чехiв, українцiв i словенцiв57 . Загалом посилився й вплив польських партiй, що серйозно занепокоїло Берлiн58 . Хвилювання прусської верхiвки висловив радник кайзера Вiльгельма II професор Т.Шиман, який зi шпальт "Kreuzzeitung" закликав австрiйський уряд пiдтримати "гноблених поляками рутенiв"59 .

Наслiдки виборiв в Австрiї змусили нiмецький уряд уважнiше поставитися до вивчення українського чинника, i зокрема, до такого аспекту, як полiтична взаємодiя українцiв Росiї та Галичини. Так, у травнi 1907 р. нiмецький консул у Києвi Ґерiнг доповiв, що утиски українських студентiв Львiвського унiверситету "викликали в мiсцевої малоруської iнтелiгенцiї жваву реакцiю спiвчуття та посилили ненависть до полякiв"60 . Iнформацiю з Києва доповнювали мiркування посла у Вiднi, який, коментуючи полiтичнi вимоги українських депутатiв росiйської Думи, дiйшов висновку, що "енергiйна українська пропаґанда вплине на Галичину та Буковину i легко спричинить серйознi труднощi для австрiйського уряду"61 .

Загалом, говорячи про ставлення до українського руху спiвробiтникiв тих нiмецьких державних вiдомств, якi впливали на формування зовнiшньої полiтики, слiд вiдзначити, що саме подiї 1905-1907 pp. змусили багатьох iз них звернути увагу на цей чинник62 .

Якщо на пiвденному заходi Росiйської iмперiї, за оцiнкою ґенерального консула в Одесi Шефера, у вереснi 1907 р. український рух унаслiдок репресiй "завмер"63 , то в Схiднiй Галичинi його здобутки були закрiпленi на виборах до ландтаґу в лютому 1908 р. Наслiдки виборiв були оцiненi як радниками спадкоємця престолу ерцгерцоґа Франца Фердинанда, так i мiнiстерством внутрiшнiх справ Австрiї: "Староруси" поступилися "младорусам" i зблизилися з польськими партiями для боротьби з ними64 .

стр. 48


Поглиблення нацiонального конфлiкту в Галичинi дало можливiсть керiвництву Нiмеччини скористатися ситуацiєю в iнтересах своєї внутрiшньої полiтики: у квiтнi 1908 р. райхсканцлер Б. фон Бюлов рекомендував привернути увагу "нiмецької неофiцiйної преси" до свавiлля австрiйських полякiв, для чого слiд було через НССПО "конфiденцiйно" залучити українських публiцистiв65 .

Коли пiсля вбивства у квiтнi 1908 р. штатгальтера Анджея Потоцького криза в Галичинi набула небезпечних для монархiї ознак66 , Вiдень змушений був скорегувати свою полiтику, призначивши на цю посаду члена консервативної партiї Бобжинського, який користувався пiдтримкою польських лiберально-демократичної та народної партiй, що були готовi до переговорiв про створення у Львовi українського унiверситету67 .

Одночасно iз загостренням проблем Галичини Дунайська монархiя вступила в перiод значного погiршення вiдносин iз Росiєю, спричиненого конфлiктом за вплив на Балканах. На початку року за наполяганням мiнiстра закордонних справ Еренталя, Австро-Угорщина почала будувати залiзницю, яка напряму з'єднала б Австрiю з Туреччиною, що зробило б Сербiю бiльш залежною вiд Дунайської монархiї68 . Глибока внутрiшньополiтична криза 1908 р. в Туреччинi, яка призвела до революцiї "молодотуркiв" i зречення султана69 , стимулювала увагу й Вiдня, i Санкт-Петербурґа до турецьких володiнь на Балканському пiвостровi. Домовленiсть мiж двома урядами про визнання права проходу росiйських вiйськових кораблiв через проливи в обмiн на згоду на анексiю Австрiєю Боснiї й Герцеговини, досягнуту ще у 1907 р., так i не було реалiзовано: 5 жовтня 1908 р. Австро-Угорщина офiцiйно анексувала Боснiю й Герцеґовину без формальної згоди Росiї, що викликало обурення в Петербурзi70 .

Наслiдком такої австрiйської полiтики на Балканах стало вiдновлення росiйської пiдтримки антигабсбурзького панславiстського руху, що iстотно вплинуло на ситуацiю в Галичинi. На думку експертiв мiнiстерства внутрiшнiх справ Австрiї, вiдлiк "новому етаповi панросiйської пропаґанди на карпатському театрi" дав проїзд росiйських учасникiв слов'янського конґресу в Празi через Галичину та наступнi аґiтацiйнi поїздки графа Бобринського Галичиною й Буковиною (середина - друга половина 1908 р.)71 - Нiмецькi полiтичнi кола Дунайської монархiї назвали цей рух "неославiзмом" (на вiдмiну вiд "панславiзму" попереднього перiоду) й розцiнювали його як "ширму для планiв росiйської експансiї"72 . Особливе занепокоєння Вiдня викликало значне посилення русофiлiв-радикалiв, якi прийшли на мiсце лояльних Габсбурґам помiркованих "старорусiв". Радикали вiдродили русофiльську пропаґанду, яка мала прищепити галицьким українцям невдоволення владою Габсбурґiв та симпатiю до царя (в їх термiнологiї Галичина й Буковина називалися "пiд'яремною Росiєю")73 . Коли наприкiнцi 1908 р. штатгальтер Бобжинський у листуваннi з росiйським покровителем галицьких русофiлiв послався на права й силу українського руху, Бобринський вiдповiв, що в такому разi Росiї залишається самiй навести лад у Галичинi74 . В умовах загострення стосункiв iз Росiєю австрiйська влада не чинила перешкод дiяльностi українських революцiонерiв-емiґрантiв, зокрема групi Миколи Залiзняка, яка 1908 р. переправляла аґiтацiйну лiтературу зi Львова й Чернiвцiв за схiдний кордон75 .

Поновлення росiйсько-австро-угорського протистояння, що супроводжувалося намаганням кожної з iмперiй використати українцiв проти iншої, знову привернуло увагу берлiнських спостерiгачiв. Цьому сприяло й поширення антинiмецьких настроїв у Росiї, спричинене проавстрiйською позицiєю Вiльгельма II (який на початку 1909 р. змусив царя визнати анексiю Боснiї й Герцеґовини та вiдмовитися вiд втручання в австро-сербський конфлiкт)76 . Уже на початку березня 1909 р. Д-р О.Гетш розпочав роботу щодо створення часопису, присвяченого iсторiї Схiдної Європи, де планував придiляти значну увагу українськiй проблематицi77 . Того ж

стр. 49


року вiн як впливовий член НССПО клопотався перед президiєю цiєї спiлки про органiзацiю фiнансової пiдтримки для мiсячника "Ukrainische Rundschau", який видавав у Вiднi депутат австро-угорського парламенту Володимир Кушнiр78 . А вiдомий берлiнський публiцист, експерт iз росiйської проблематики авторитетного часопису "Preußische Jahrbгcher" i довiрена особа зовнiшнього вiдомства д-р Пауль Рорбах здiйснив тривалу подорож Росiєю, пiд час якої зустрiвся з групою в складi 60 українцiв-депутатiв Державної Думи79 .

Те, що Петербурґ мав вплив на внутрiшньополiтичну ситуацiю в Галичинi, серйозно непокоїло вiденський уряд: у службовiй записцi до мiнiстерства внутрiшнiх справ про "росiйську загрозу на схiдному кордонi Австрiї" президiя ради мiнiстрiв констатувала русофiльське спрямування 11 iнтернатiв, 8 суддiв, половини перемишльського й третини львiвського духiвництва80 . У червнi 1910 р. мiнiстр закордонних справ Еренталь у листi до мiнiстра-президента Австрiї висловився за доцiльнiсть iти назустрiч вимогам українцiв для того, щоб протидiяти росiйському впливу в Галичинi81 . Невдовзi лiдер галицьких українцiв Кость Левицький розповiв М.Грушевському про бесiду з Еренталем, який повiдомив, що українським питанням цiкавиться Корона82 .

Слiд вiдзначити, що вже пiсля окупацiї Галичини в 1914 р. царськi жандарми заявили, що саме 1910 р. спадкоємець австрiйського престолу ерцгерцоґ Франц Фердинанд "уклав формальний договiр про створення "українського королiвства" внаслiдок вiйни Австрiї з Росiєю" з лiдерами українцiв Австрiї д-ром Є. Олесницьким i митрополитом графом А.Шептицьким, та Росiї Є.Чикаленком i Н. (або М. - O.K.) В.Лисенком iз Києва й М.Мiхновським iз Полтави83 . Це твердження не знайшло вiдображення анi в матерiалах вiйськової канцелярiї та фонду Франца Фердинанда у вiденському Австрiйському державному архiвi, анi в iнших джерелах, а Є.Чикаленко рiшуче спростовував його у своїх спогадах84 .

Серед заходiв щодо пiдтримки русофiльського руху важливою вiхою стало створення київського вiддiлення "Галицько-Росiйського товариства". Це змусило вiденську владу звернути бiльшу увагу на проблеми Галичини й Буковини85 , розв'язанню яких повинен був сприяти перепис населення, проведений 31 грудня 1910 р. Для того, щоб його данi були максимально достовiрними, мiнiстерство внутрiшнiх справ Австрiї прагнуло врахувати наслiдки емiграцiї та спроби полонiзацiї мiсцевих українцiв. Так, якщо за мовою щоденного спiлкування в Галичинi налiчувалося З 208092 "рутенiв" (проти 4 672500 полякiв i 90114 нiмцiв), то за критерiєм вiросповiдання спiввiдношення виявилося бiльш сприятливим: 3379613 греко-католикiв проти 3731569 римо-католикiв86 . У Буковинi українцi були найбiльшою нацiональною спiльнотою: 305101 проти 273254 румунiв, 168851 нiмцiв та 36210 полякiв.

Важливим джерелом iнформацiї про український рух як Австро-Угорщини, так i Росiї залишався вiденський щомiсячник "Ukrainische Rundschau", матерiали котрого, за рекомендацiєю нiмецького консула у Львовi Фаутера, передавалися райхсканцлєровi Т. Бетман-Гольвеґу87 . Iсторiю слов'янських народiв висвiтлював також часопис "Zeitschrift fur Osteuropaische Geschichte" ("Журнал схiдноєвропейської iсторiї"), що почав виходити 1911 р. Його видавцями, крiм О.Гетша та Т.Шимана, були провiднi фахiвцi з iсторiї Росiйської iмперiї Ганс Юберсберґер (Вiдень) та Л.К.Ґетц (Бонн)88 .

Загалом 1911 рiк позначився зростанням напруженостi навколо української проблеми. У лютому на засiданнi австрiйського парламенту лiдер буковинських українцiв Микола Василько висловив протест проти "русофiльських пiдступiв" у Галичинi та Буковинi, а цiсар Франц Йозеф I публiчно пiдтримав його89 . Незважаючи на австрiйськi протести, у Росiї тривало створення мережi вiддiлень "Галицько-Росiйського товариства", зокрема в березнi розпочало свою дiяльнiсть астраханське, а в травнi - одеське90 .

стр. 50


Позачерговi вибори до австрiйського парламенту, що вiдбулися того ж року, вiдбили полiтичну поляризацiю галицьких українцiв: посилення як українофiлiв, так i радикальних русофiлiв (на вiдмiну вiд виборiв 1907 p., помiркованi "старо-руси" не отримали жодного мандату вже й у Галичинi)91 . Пiдсумки виборiв дали новому мiнiстровi-президенту Штюрґху пiдстави заявити нiмецькому послу, що уряд бiльше не зважатиме на росiйськi протести й активно сприятиме створенню українського унiверситету у Львовi92 .

Варто також вiдзначити рiзницю в оцiнках результатiв виборiв мiнiстерством внутрiшнiх справ та радниками спадкоємця престолу: якщо мiнiстерство зробило висновок про перемогу сил, налаштованих на спiвпрацю з урядом, то племiнниковi цiсаря доповiли про "рiшучу перемогу радикалiв"93 . Якщо офiцiйне вiдомство характеризувало чiльну Нацiонально-демократичну партiю К.Левицького як "помiрковану", то в матерiалах радникiв Франца Фердинанда вона названа такою, що в "своєму радикалiзмi межує iз соцiалiзмом". Отже, ключ до розумiння ставлення ерцгерцоґа до українцiв слiд шукати саме в тому, яку iнформацiю вiн отримував вiд свого найближчого оточення.

Наприкiнцi року начальник нiмецького ґенерального штабу фон Мольтке зауважив: "Усi готуються до великої вiйни, якої рано чи пiзно очiкують"94 . Зокрема нiмецьке дипломатичне вiдомство отримало повiдомлення про те, що в Санкт-Петербурзi пiдозрюють Австро-Угорщину в пiдготовцi "якоїсь акцiї на Балканському пiвостровi" та в намiрi "тримати Росiю в станi шаху шляхом розв'язування польського й малоруського руху"95 . Слiд вiдзначити, що на вiдмiну вiд виконуючого обов'язки мiнiстра закордонних справ Нєратова, який запевняв, що "поляки й малоруси в Росiї є двома зовсiм незначними та невпливовими елементами", росiйський посол у Вiднi давав зрозумiти нiмецькому колезi, що ситуацiя на кордонi Пiвденної Росiї з Австрiєю завдає йому чималого клопоту96 . Чи не найбiльше занепокоєння царських дипломатiв викликала перспектива створення українського унiверситету: за даними нiмецького посла, у Петербурзi побоювалися, що "всi тi українськi елементи з Росiї, якi тепер навчаються в Києвi, перейдуть до Львова, i тим самим набудуть вiдчуженостi стосовно Росiйської держави"97 . Якщо ранiше нiмецьке зовнiшнє вiдомство вважало балканську проблему головною в стосунках Вiдня та Петербурґа, то в листопадi 1911 р. було висловлено припущення, що "українське питання, можливо, вiдiграє важливу роль у стосунках Австрiї з Росiєю"98 . Загалом, характеризуючи подiї 1911 p., варто вiдзначити, що вони сприяли зростанню iнтересу до України з боку Нiмеччини. Про це, зокрема, писав часопис "Zeitschrift fur Osteuropaische Geschichte"99 . Уже наступного, 1912 р., у публiкацiях цього видання були помiтнi ознаки полiтичного iнтересу до українського питання100 .

Усвiдомлюючи значення українського руху Галичини, зовнiшнє вiдомство встановило офiцiйнi контакти з легiтимним полiтичним представництвом - Українським клубом австрiйського парламенту. Уже в травнi 1912 р. нiмецький посол У Вiднi обговорював iз його членами проблеми створення українського унiверситету у Львовi та проведення виборчої реформи101 . Ще однiєю причиною iнтересу до Галичини була нафта. Як вiдзначалось у меморандумi, який влiтку 1912 р. отримав ґенеральний секретар НССПО Вiктор Шульц, нафтовi родовища "викликали за кордоном, i особливо в Нiмеччинi, великий iнтерес до цього краю"102 .

Слiд звернути увагу на те, що на офiцiйному рiвнi Росiя не висувала Нiмеччинi й Австро-Угорщинi звинувачень у пiдтримцi українського руху, про що, зокрема, нiмецькому пословi в Петербурзi Пурталесу заявив прем'єр-мiнiстр Коковцов у серпнi 1912 р.103 Утiм санкцiонована росiйською владою кампанiя в пресi не залишала у Вiдня та Берлiна сумнiвiв щодо позицiї царського уряду. Реагуючи на вимоги росiйської преси, новий мiнiстр закордонних справ Австро-Угор-

стр. 51


щини барон Леопольд Берхтольд заявив, що "не можна гнобити чотири мiльйони австрiйських рутенiв лише тому, що Росiя вважає це за необхiдне"104 . Разом iз тим слiд вiдзначити, що проблема "рутенiв" Галичини поляризувала полiтичну елiту Дунайської монархiї. Так, на вiдмiну вiд лiберальних нiмецьких полiтичних сил, якi опонували збiльшенню прав слов'янського населення, побоюючись посилення його позицiй, впливова група спадкоємця престолу Франца Фердинанда (до якої належав i М.Василько) пiдтримувала iдею польсько-українського примирення як засiб до посилення влади Корони в провiнцiї105 . Проте вже в жовтнi радники ерц-герцоґа Франца Фердинанда втратили iнтерес до "рутенсько-польського компромiсу", їхня увага зосереджувалася на розробцi плану реформ для Транслайтанiї (угорської частини iмперiї), спрямованих на зменшення полiтичної ваги Угорщини. Заслуговує на увагу методологiя такого планування, цiлком прийнятна й для Галичини: виходячи з нацiональної статистики - 8,7 млн угорцiв у 18-мiльйонно-му населеннi Королiвства Угорщини, запровадження там загального виборчого права означало б "знищення гегемонiї угорцiв"106 .

Восени 1912 р. внутрiшньополiтична ситуацiя в Дунайськiй монархiї, i зокрема в Галичинi, ще бiльше загострилася внаслiдок нової зовнiшньої кризи: Балканська вiйна, що дала Сербiї (за полiтичної пiдтримки Росiї) можливiсть значно збiльшити свою територiю та претендувати на вихiд до моря, спричинила подальше ускладнення стосункiв Вiдня й Санкт-Петербурґа107 . Невдовзi пiсля її початку монархiя робить демонстративнi кроки назустрiч українцям: 8 листопада на комiсiї iз закордонних справ австрiйської "делегацiї" (спiльного дорадчого органу представникiв верхньої та нижньої палат парламенту) цiсар заявив, що в Росiї переслiдують українцiв за їхнi "уявнi симпатiї до Австрiї"108 . Уже наприкiнцi мiсяця депутат райхсрату Євген Олесницький передав мiнiстровi закордонних справ Берхтольду один iз меморандумiв Українського клубу, де наголошувалося, що створення українського унiверситету та проведення виборчої реформи в Галичинi є найкращим засобом забезпечити лояльнiсть українського населення монархiї в разi вiйни з Росiєю109 . Є.Олесницький також дав зрозумiти мiнiстровi, що якщо серед українцiв виникне якнайменша пiдозра, що вiйна з Росiєю переслiдуватиме мету вiдновлення польського королiвства, то "рутени рiшуче повернуть проти Австрiї"110 . Змiст цього меморандуму був доведений до вiдома Франца Йозе-фа I митрополитом А.Шептицьким, який доповiв iмператоровi й про iнший меморандум - депутата Цегельського, де йшлося, що вiйна, напевне, вiдбуватиметься на українськiй територiї, тому Австрiї слiд ґарантувати там релiгiйну й нацiональну свободу iмператорським манiфестом111 .

Зважаючи на те, що вiд голосiв українцiв у райхсратi залежало прийняття нового закону про вiйськовий обов'язок, украй необхiдного за умови ймовiрної вiйни, австрiйський уряд без згоди Польського клубу iнiцiював спецiальне послання кайзера: 29 листопада 1912 р. мiнiстр-президент Австрiї барон Штюрґх вручив президiї Української парламентарної репрезентацiї (Українського клубу) новий проект "цiсарського доручення-листа про унiверситет"112 . Наступного дня мiнiстр закордонних справ Берхтольд рекомендував Штюрґху погодитися з вимогами меморандуму Є.Олесницького для того, щоб заспокоїти галицьких українцiв i забезпечити протидiю русофiльським течiям113 . У вiдповiдь на пiдтримку, висловлену вищою австрiйською владою, "збори лiдерiв усiх українських партiй Галичини у Львовi 7 грудня 1912 р. проголосили, що ... в разi збройного конфлiкту мiж Австро-Угорщиною й Росiєю одностайно й рiшуче стоятимуть на боцi Австро-Угорщини проти Росiї, найбiльшого ворога України"114 .

Те, що ймовiрнiсть вiйськового конфлiкту була надзвичайно високою, пiдтверджує обговорення ситуацiї на нарадi iмператора Вiльгельма II iз вiйськовими 8 грудня 1912 р. (на неї не були запрошенi канцлер i державний секретар зовнiш-

стр. 52


нього вiдомства). Начальник ґенерального штабу Мольтке заявив, що вважає вiйну неминучою, "i чим скорiш, тим краще", а кайзер назвав її "останньою битвою слов'ян iз ґерманцями"115 . Необхiдно вiдзначити, що нiмецький стратегiчний план вiдводив Австро-Угорщинi особливу роль у великiй європейськiй вiйнi. Вiдповiдно до цього плану, прийнятого генштабом у 1912 p., усi воєннi зусилля Нiмеччини концентрувалися на Заходi, тодi як стратегiчне стримування Росiї доручалось Австро-Угорщинi116 . Свiдченням особливої гостроти ситуацiї стало повторне призначення давнього прибiчника превентивної вiйни iз Сербiєю Конрада фон Гетцендорфа начальником австро-угорського генштабу 12 грудня 1912 р.117 , та приготування до вiйни з Росiєю австрiйських вiйськових i напiввiйськових формувань у Галичинi118 . Так, того ж дня у Вiднi вiдбулися установчi збори польської "Тимчасової (або "попередньої" - O.K.) комiсiї конфедеративної незалежницької партiї", а Юзеф Пiлсудський очолив командування польськими збройними загонами. Реагуючи на стурбованiсть мiнiстерства внутрiшнiх справ активiзацiєю полякiв, вiйськовий мiнiстр Австро-Угорщини генерал Кробатин 26 грудня 1912 р. визнав факт пiдтримки ґенштабом революцiйної фракцiї ППС, викликаної необхiднiстю використати у воєнний час рух, спрямований проти Росiї119 . Ставка на польськi формування викликала стурбованiсть у Нiмеччини, де такi кроки розцiнили як створення передумов для небажаної активiзацiї полякiв Пруссiї та Сiлезiї. Коментуючи цi подiї, нiмецька преса згодом вiдзначила їх особливу рису: поляки хочуть "мати в запасi одразу двi можливостi, а саме: антиросiйську орiєнтацiю, а коли ситуацiя її виправдає, то й антинiмецьку"120 .

Через кiлька днiв було розпочато й органiзацiю вiйськової пiдготовки українцiв. 15 грудня так звана "запорiзька рада" "Сокола-Батька" у Львовi постановила створювати стрiлецькi товариства. 16 грудня Л.Цегельський, С.Томашiвський та I.Боберський почали готувати статути для "Українського стрiлецького товариства". Того ж мiсяця Радикальна партiя заснувала Український сiчовий союз, "свою вiйськову органiзацiю заснувала й Народно-демократична партiя"121 . Цi кроки можна розглядати як елемент загальнодержавних заходiв, оскiльки одночасно в Австро-Угорщинi вiдбувалася мобiлiзацiя122 . Зрештою, про готовнiсть ужити рiшучих заходiв на пiдтримку Австро-Угорщини заявив канцлер Т. Бетман-Гольвеґ, який попередив Петербург, що Нiмеччина оголосить воєнну готовнiсть, якщо Росiя надасть вiйськову пiдтримку Сербiї123 . Тодi цар виявився не готовим до такого розвитку подiй. Як зауважив К. фон Гетцендорф, у Росiї "полiтична ситуацiя визначалася тенденцiєю на цей раз уникнути свiтової вiйни, а якщо це буде важко зробити, то вiдтягнути її, принаймнi, до 1913 р."124 Утiм, перспектива переростання балканського конфлiкту в центральноєвропейський була надто ризикованою не лише для царської iмперiї, але й для Габсбурґiв i Гогенцоллернiв, якi не були готовi до розв'язання суперечностей, що неодмiнно виникли б мiж ними навколо польського та, iмовiрно, українського питань. Зрештою, до травня 1913 р. гостру фазу австро-росiйської кризи було подолано125 .

Курс на польсько-українське примирення в Галичинi, який узяла вища австрiйська влада наприкiнцi 1912 p., зiткнувся iз наполегливим опором iз боку впливових польських кiл. Однак за умов зовнiшньополiтичної кризи Вiдень уважав його продовження принципово важливим. Iмператор особисто стежив за перебiгом переговорiв iз цiєї проблеми, i пiсля того, як вони зазнали невдачi, 14 травня змусив свого намiсника Бобжинського залишити посаду, розпустив галицький ландтаґ i новим штатгальтером призначив Вiтольда Коритовського, який "уважався вiдданим iмператоровi чиновником та довiреною особою iмперської бюрократiї, i меншою мiрою польсько-консервативним партiйним дiячем"126 . Важливiсть примирення в Галичинi продовжувала зберiгатись, оскiльки, незважаючи на видимiсть поступок Петербурґа в балканських справах, у Вiдня та Берлiна навряд чи залишилися iлюзiї щодо майбутнього їх стосункiв iз Росiєю.

стр. 53


Аналiз лiтературних джерел свiдчить, що в червнi 1913 р. в нiмецькiй публiцистицi та iсторико-полiтичнiй лiтературi порушується українське питання. У книзi "Нiмецька свiтова та колонiальна полiтика" авторитетний публiцист i знавець росiйської проблематики П.Рорбах зауважив, що царська iмперiя ризикує втратити 35 млн "мало- й бiлорусiв", якщо наважиться на вiйну127 . Iсторик О.Гетш, який iз 1905 р. вивчав iсторiю українського руху, у виданiй 1913 р. книзi "Росiя. Введення на основi її iсторiї з 1904 по 1912 рiк" вiдзначив: "Малоруський рух ... лише змiцнiв за роки боротьби"; "серед проблем нової Росiї малоруська справа та полiтичний рух належать до дуже серйозних питань, оскiльки саме там ґрунт буде найбiльш сприятливим у разi, якщо станеться якесь нове потрясiння"128 . Редагований О.Гетшем часопис "Zeitschrift fur osteuropaische Geschichte" у 1913 p. знову iстотно збiльшив обсяг огляду української наукової перiодики Австро-Угорщини та Росiї, виявляючи цiкавiсть до тих видань, що поєднували полiтичну актуальнiсть iз науковою. Про те, якої уваги в Берлiнi надавали українському чинниковi, свiдчить i поїздка до Галичини ґенерального секретаря НССПО, пiд час якої вiн познайомився з лiдерами "рутенiв" i отримав "цiнну iнформацiю про український рух" вiд нiмецького консула у Львовi129 .

Протягом другої половини 1913 р. австрiйськi дипломати зафiксували подальшу активiзацiю антиавстрiйських заходiв у Росiї, що проводились у Києвi, Одесi та Москвi пiд гаслом "продовження боротьби за росiйську справу в багатостраждальних Карпатах", за участю чiльних представникiв мiсцевих i центральних органiв влади та вiйськового командування130 . Однак особливу увагу керiвникiв мiнiстерства закордонних справ привернула доповiдь консула у Варшавi барона Леопольда фон Андрiана, присвячена нацiональному руховi "росiйських" українцiв131 . Зважаючи на те, що невдовзi Л. фон Андрiан став провiдним експертом з української проблематики й до кiнця 1915 р. саме йому доручалася пiдготовка вiдповiдних аналiтичних матерiалiв для керiвництва держави, варто оцiнити основнi тези цього документа. Так, вiдзначивши, що вiн уже протягом трьох рокiв на основi фактичного матерiалу намагався довести, що український рух у Росiї насправдi iснує, Л. фон Андрiан зробив висновок, що цей рух досяг такої стадiї, що ставить петербурзький уряд у скрутне становище. Одночасно вiн застерiгав вiд надмiрних сподiвань на використання цього чинника, вiднiсши iдею українського повстання в разi вiйни з Росiєю до "царини фантазiї".

Слiд вiдзначити, що чим активнiше йшли переговори про польсько-український "компромiс" (нiмецькою - Ausgleich) у Галичинi, тим бiльшу увагу ця проблема викликала у Вiднi, Берлiнi та Санкт-Петербурзi. Так, мiнiстр внутрiшнiх справ Австрiї барон Гайнольд у бесiдi з нiмецьким послом заявив, що посилення росiйської агiтацiї в Галичинi мало за мету зiрвати "примирення мiж поляками й рутенами" та було спричинене побоюванням царського уряду, що "притягальна сила австрiйських рутенiв на їх братiв пiд росiйським пануванням стане ще бiльшою"132 .

Домовленiсть про компромiс була досягнута в сiчнi 1914 р. пiд "надзвичайним впливом iз боку Корони"133 . Нiмецький консул у Львовi Гайнце доповiдав, що українцi змушенi були "пiти на поступки майже з усiх пунктiв" заради задоволення трьох основних вимог: 1. Призначення Є.Олесницького начальником вiддiлу в мiнiстерствi сiльського господарства (вперше українець обiйняв би таку високу керiвну посаду); 2. Згода на створення українського унiверситету у Львовi; 3. Збiльшення державних субвенцiй на українськi шкiльнi спiлки та пом'якшення обмежень стосовно українських шкiл.

Гайнце зауважив, що митрополит А.Шептицький та К.Левицький сприйняли новину без ентузiазму, тодi як штатгальтер В.Коритовський виглядав "дуже задоволеним" (оскiльки в разi невдачi втратив би свою посаду).

стр. 54


Слiд вiдзначити, що сприйняття наслiдкiв компромiсу сучасниками не збiгається з позитивною оцiнкою, яку дають такi дослiдники, як Орест Субтельний, Вольфдiтер Бiль та Клаус Бахман. Так, нiмецький консул у Львовi назвав його таким, що не справдився134 , експерт дипломатичного вiдомства Австро-Угорщини барон Л. фон Андрiан вiдзначив, що в "становищi рутенiв мало що змiнилося"135 , а М.Грушевський назвав його "капiтуляцiєю"136 .

Для того, щоб оцiнити наслiдки "примирення", ратифiкованого 27 сiчня 1914 р.137 , необхiдно розглянути виконання домовленостей в освiтi, кадровiй полiтицi та виборчiй реформi. Як вiдзначив нiмецький консул на початку березня, українцi "не отримали державних фiнансiв для вчителiв"138 . У квiтнi барон Л. фон Андрiан констатував, що хоч українцi й мали 6 гiмназiй проти 60 польських, надання державного статусу українським приватним гiмназiям було поставлено в залежнiсть вiд надання аналогiчного державного статусу 4 польським приватним школам139 . Домовленiсть щодо призначення українцiв на впливовi посади в Галичинi теж не була виконана. Замiсть цього декiлькох українцiв було призначено на незначнi посади у Вiднi, де вони вже не мали можливостi сприяти утворенню прошарку українських державних службовцiв140 . Австрiйський експерт убачав у цьому свiдому протидiю польської верхiвки "розвитковi та розбудовi класiв української нацiї"141 .

Оцiнки iсторикiв i сучасникiв iстотно рiзняться стосовно виборчої реформи, санкцiонованої цiсарем лише 8 липня 1914 р. Якщо В.Бiль уважає, що реформа системи виборiв до ландтаґу завдала важкого удару "необмеженiй владi полякiв у Галичинi"142 , а К.Бахман стверджує, що "новий виборчий порядок i на майбутнє виключив русофiлiв ... з полiтичного життя Галичини"143 , то висновок австрiйського урядового експерта був протилежним: виборча реформа дала москвофiлам шанс отримати "декiлька мандатiв до ландтагу (замiсть одного тепер)"144 .

Слiд вiдзначити, що на початку 1914 р. хвиля поширення проросiйських настроїв у монархiї викликала особливе занепокоєння австрiйського уряду. У лютому мiнiстерство внутрiшнiх справ подало 16-сторiнковий меморандум "Великоросiйська пропаґанда в монархiї", який одразу був переданий мiнiстерству закордонних справ. Предметом цього докладного огляду були масштаби, форми та засоби поширення антигабсбурзьких настроїв серед українцiв Галичини й Буковини. На вiдмiну вiд висновку iсторика К.Бахмана про те, що русофiли досягли успiху "лише в декiлькох селах"145 , оцiнки укладачiв документа були близькими до панiчних: "селяни округiв Золочiв, Санок, Броди, Перемишляни, Зборiв, Турка, Жовква й Жидачiв майже повнiстю завойованi русофiлами; ... окремi пожежнi частини "руських дружин" почали керуватися iнструкцiями росiйською мовою, що мiстили команди росiйського пiхотного статуту 1911 року; ... нещодавно створено 12 нових росiйських iнтернатiв на 2 тисячi школярiв, де дiти виховувалися в дусi належностi до росiйської нацiї; ... значна частина грошей для ведення великоросiйської пропаґанди в Галичинi та Буковинi переказується з Росiї"146 . Становище в переважно православнiй Буковинi розцiнювалось як бiльш сприятливе: "Органiзована дiяльнiсть русофiлiв на Буковинi практично паралiзована". Однак i там "понад 20% духiвництва в рутенських громадах так чи iнакше налаштованi русофiльськи"; через прочан серед народу розповсюджувалися росiйськi церковнi книги, завдяки яким "вкорiнювалася думка, що цар є главою усiх православних".

Характерно, що значне зростання занепокоєностi проросiйською пропагандою в Дунайськiй монархiї викликало "великий" iнтерес у Нiмеччинi: наприкiнцi березня кайзер Вiльгельм II уперше особисто наказав "постiйно доповiдати про рутенську аґiтацiю та гру Росiї"147 .

Таку увагу до цiєї проблеми варто порiвняти iз занепокоєнням нiмецького вiйськового командування озброєнням Росiї (яка, за його оцiнками, вже 1916-1917 pp. була б здатною до агресивної вiйни), висловленим у березнi 1914 p., паралельно

стр. 55


до "початку антиросiйської iстерiї в пресi"148 . Ураховуючи те, що кайзер Вiльгельм II виявляв особливий iнтерес до вiйськово-полiтичних питань, можна зробити висновок, що саме усвiдомлення реальної небезпеки вiйни привернуло його увагу до проблем австрiйських українцiв.

Про надзвичайний рiвень стурбованостi ситуацiєю в Галичинi свiдчить одночасна поява австрiйських урядових меморандумiв, присвячених українськiй проблемi як складовiй австрiйсько-росiйських вiдносин. Так, меморандум дипломатичного вiдомства вiд 2 квiтня 1914 р. констатував: "Не буде перебiльшенням сказати, що результат тривалого суперництва Австро-Угорщини й Росiї залежатиме вiд того, чи вдасться українськiй народностi в Галичинi створити власну нацiональну культуру"149 . В iншому меморандумi з промовистою назвою "Значення української проблеми Галичини для зовнiшньої полiтики загалом" австро-угорський консул у Варшавi барон Л. фон Андрiан наполягав: "За значенням для нашої зовнiшньої полiтики та для долi монархiї український народ посiдає перше мiсце. Вiд нашого ставлення до нього ... найбiльшим чином залежатиме майбутнiй перебiг iсторiї Австро-Угорщини"150 . Розчарований невиконанням "компромiсу", вiн наполягав на реалiзацiї домовленостей у галузi освiти та пропонував призначити "українофiла" вiце-президентом штатгальтерства. Позицiя Л. фон Андрiана в "найболючiшому" питаннi створення українського унiверситету вiдрiзнялася прагматизмом: вiн пропонував припинити практику гучних "самогубницьких" заяв, якi надзвичайно дратували Росiю, та "швидко створити український унiверситет". Уважаючи створення вищого українського навчального закладу "прiоритетом iмперiї першого ранґу", консул пропонував заснувати Вищу сiльськогосподарську школу, яка виконала б роль "притягальної сили" для росiйської України в менш провокативний спосiб151 .

Саме прагнення українцiв до нацiонального самовизначення вважалося небезпечним по iнший бiк схiдного кордону Габсбурзької iмперiї. У тому ж мiсяцi (квiтень) австро-угорський консул у Києвi доповiв: "Нацiональна свiдомiсть українцiв у Росiї, що останнiм часом зросла, їх намiр взяти активну участь у наступних земських виборах, вiльнiша мова малоруської преси є, як менi повiдомляють, незаперечними реалiями, що свiдчать про сильний поступ українського руху Росiї"152 . Дипломат також повiдомив, що мiсцева росiйська преса серйозно занепокоєна очiкуваним успiхом українцiв на майбутнiх земських виборах, убачаючи в цьому загрозу цiлiсностi Росiї (йшлося про статтю депутата Савенка в газетi "Киевлянин" вiд 27 березня 1914 p.).

Що стосується вищої австрiйської влади, то за умов подальшого зростання мiжнародної напруги вона надала перевагу консервуванню ситуацiї в Галичинi, сподiваючись задовольнити цим обидвi сторони конфлiкту. Коли 10 червня 1914 р. нiмецький посол мав iз цього приводу розмову з мiнiстром-президентом Штюргхом, останнiй, як i в попереднi роки, пообiцяв, що уряд "з особливою наполегливiстю працюватиме над створенням українського унiверситету у Львовi, не озираючись на росiйського сусiда"153 .

Пiдсумовуючи ставлення двох союзних монархiй до українського полiтичного чинника, можна вiдзначити, що з наближенням великої європейської кризи воно ставало дедалi бiльш зацiкавленим i цiлеспрямованим. Так, через три днi пiсля вбивства спадкоємця габсбурзького престолу в Сараєвi нiмецький консул у Львовi доповiв канцлеровi, що український рух "у полiтичному сенсi заслуговує на наш прискiпливий iнтерес"154 . Однак його наступнi повiдомлення свiдчать, що до початку вiйни будь-яких полiтичних заходiв стосовно українцiв як нiмцi, так i австрiйцi не планували.

Окремо слiд розглянути питання про ставлення до українського чинника вбитого в Сараєвi ерцгерцога Франца Фердинанда. Щодо цього iснує декiлька поглядiв. Так, К.Левицький робить багатозначний натяк на особливу симпатiю

стр. 56


ерцгерцоґа до українцiв та на великi перспективи, якi очiкували б їх у разi його приходу до влади. Сучасник подiй англiйський публiцист Джордж Рафалович, добре знайомий з українською проблемою, називав Франца Фердинанда "майже єдиним другом, якого українцi мали в оточеннi iмператора"155 .

Iсторик К.Бахман погоджується з тим, що Франц Фердинанд був налаштований проукраїнськи, однак уникає оцiнок iмовiрної полiтики щодо українських етнiчних територiй у разi здiйснення ним "федералiзацiї" монархiї. Нiмецький дослiдник лише констатує, що ерцгерцоґ нiколи не планував стати "королем України"156 . Проте слiд звернути увагу на те, що один з iнтелектуалiв, якi, на думку К.Бахмана, вплинули на iдеологiю програми дiй пiсля вступу спадкоємця на трон, а саме румун Аурел Поповичi, ще 1906 р. на картi федеративної Великої Австрiї окреслив Галичину як область пiд українським правлiнням (iз приєднанням до неї українських районiв Угорщини)157 . Характерно, що А.Поповичi, у минулому член центрального виконавчого комiтету Румунської нацiональної партiї, обiйшов питання українцiв Буковини, на яку претендували румуни.

Iснує свiдчення сучасникiв про те, що спадкоємець iз 1908 р. почав працювати над програмою адмiнiстративно-полiтичної реформи, яку вiн здiйснив би пiсля коронацiї. Головною метою такої реформи було зменшення впливу угорської верхiвки, для чого планувалося створити третю коронну землю з Боснiї й Герцеговини158 . Утiм, дослiдники вважають, що вже пiсля кризи 1908-1909 pp. Франц Фердинанд вiдмовився вiд планiв триалiзму159 .

Щодо подальшого ставлення Франца Фердинанда до iдеї реформування адмiнiстративно-полiтичної системи iмперiї iснують суперечливi оцiнки. Якщо авторитетний американський iсторик Гордон Крейґ уважав, що 1914 р. ерцгерцоґ "утратив iнтерес до меншин" i став захисником "компромiсу" 1867 р.160 , то деякi iз сучасникiв нотували, що "наприкiнцi життя Франц Фердинанд знову захопився iдеями федералiзму"161 . Водночас слiд зауважити, що радник спадкоємця з питань зовнiшньої полiтики, згодом мiнiстр закордонних справ граф Оттокар Чернiн заявляв, що "конкретного плану реорганiзацiї монархiї нiколи не iснувало"162 .

Оцiнюючи свiдчення графа О.Чернiна, звернемо увагу на останнiй документ, в якому наводиться план дiй пiсля вступу Франца Фердинанда на трон, пiдготовлений у першiй половинi 1914 р. Цим документом передбачалося запровадження "нового справедливого виборчого закону", що "дасть можливiсть ... усiм народам, якi перебувають пiд нашим скiпетром, подiляти рiвнi права й свободи"163 . План спрямовувався насамперед проти Угорщини, де в разi необхiдностi передбачалося оголосити вiйськовий стан. Не можна не вiдзначити, що реалiзацiя такого плану в Королiвствi Галичина й Володимирiя збiльшила б права українцiв. Однак проект не передбачав створення окремих української та польської коронних земель, а його втiлення несло в собi великий ризик полiтичної дестабiлiзацiї, оскiльки пiдiрвало б основи польського домiнування в Схiднiй Галичинi та спричинило б масовi протести полякiв. Говорячи про сподiвання українських лiдерiв, пов'язанi зi спробами Франца Фердинанда використати окремi нацiональнi рухи монархiї заради послаблення конкурентiв нiмецької елiти, не можна не зважати на позицiю радникiв ерцгерцоґа, якi критично ставилися до українських полiтичних сил, звинувачених у небезпечному соцiальному радикалiзмовi. Спадкоємець не мiг не враховувати досвiд реформ кiнця XIX - початку XX ст., якi не забезпечили внутрiшньополiтичної стабiлiзацiї iмперiї, продемонструвавши натомiсть, що збiльшення полiтичних прав однiєї нацiональної групи може викликати несподiвано сильний опiр iншої, а проведення виборчої реформи - посилити радикальнi полiтичнi сили. Названi чинники не дають пiдстав вважати, що Франц Фердинанд мав намiри будувати полiтику монархiї на бiльш сприятливих для українцiв засадах.

стр. 57


1 Bihl W. Die Ruthenen. Politische Stroemungen und Parteien // Die Habsburgermonarchie. - Bd. III. - 1 Teil. - Wien, 1989. - S. 555-584; Idem. Die Beziehungen zwischen Oesterreich - Ungarn und Russland in bezug auf die gal-izische Frage 1908-1914 // Mack Karlheinz (Hrsg.). Galizien um die Jahrhundertswende. - Wien; Miinchen, 1990; Subtelny O. Ukraine. A History. - Toronto; Buffalo; London, 1993; Magocsi R. P. A History of Ukraine. - Toronto; Buffalo; London, 1996; Нагаєвський I. Iсторiя української держави двадцятого столiття. - К., 1993; Гунчак Т. Україна. Перша половина XX ст. - К., 1993.

2 Кулiнiя I.М. Україна в загарбницьких планах нiмецького iмперiалiзму (1900-1914 pp.). - К., 1963; Renter C. Die Ukraine im Blickfeld deutscher Interessen. Ende des 19 Jahrhunderts bis 1917/18. -Frankfurt am Main; Berlin; Bern; New York; Paris; Wien, 1997.

3 Ostereichisches Staatsarchiv Wien (далi - OstA Wien), Haus-, Hof- und Staatsarchiv (далi - HHStA). PA-179 (Gesandschaften und Konsulats Archive. Gesandschaft Berlin. Weisungen Politik).

4 Bihl W. Die Ruthenen // Die Habsburgermonarchie 1848-1918. - Bd. III. - 1 Teil. - Wien, 1980. - S. 556.

5 Kappeler A. Kleine Geschichte der Ukraine. - Munchen, 1994. - S. 123.

6 Subtelny O. Ukraine. A History. - Toronto; Buffalo; London, 1993. - P. 313.

7 OstA Wien. HHStA. - PA-179.

8 Magocsi RP. Op. cit. - P. 446.

9 Mason J. The Dissolution of the Habsburger Empire 1867-1918. - New York, 1979. - P. 5.

10 Ibid. - P. 6.

11 Bihl W. Op. cit. - S. 557.

12 Craig G. A. Europe 1815-1914. - P. 369. Див. також: Bachmann К. "Ein Herd der Feindschaft gegen Rußland". Galizien als Krisenherd in den Beziehungen der Donaumonarchie mit Rußland (1907-1914). - Wien; Munchen, 2001. - S. 234.

13 Mason J. Op. cit. - P. 13.

14 Ibid. - P. 13-14. Див. також: Magocsi R.P. Op. cit. - P. 449.

15 OstA Wien. HHStA. - PA-179.

16 Лозинський М. Галичина в pp. 1918-1920. - Вiдень, 1922. - С. 5.

17 OStA Wien. HHStA. - PA-179; Magocsi R.P. Op. cit. - P. 442.

18 Craig GA. Op. sit. - P. 364-365.

19 Ibid; Mason J. Op. cit. - P. 13.

20 Mason J. Op. cit. - P. 35.

21 Shanafelt G.W. The Secret Enemy: Austria-Hungary and the German Allience 1914-1918. - New York, 1985. - P. 4.

22 Цит. за: Borowsky P. Deutsche Ukrainepolitik 1918 unter besonderen Berucksichtigung von Wirtschaftsfragen. Historische Studien. - Lubeck; Hamburg, 1970. - S. 30. Див. також: Biographisches Handbuch des deutschen Auswartigen Diesnstes. - Band 1: A-F. - Paderborn; Munchen; Wien; Zurich, 2000. - S. 324.

23 Politisches Archiv des Auswartigen Amtes Berlin (далi - PA AA Berlin). - R 11108 (Die Bestrebungen der Ukrainophilen und die kleinrussische (ruthenische) Frage). 1 Januar 1907. - Marz, 1920).

24 Центральний державний iсторичний архiв України в Києвi (далi - ЦДIАУК). - Ф. 442. -Оп. 541. - Спр. 8. - Арк. 22.

25 PA AA Berlin. - R 11105 (Die Bestrebungen der Ukrainophilen und die kleinrussische (ruthenische) Frage). Januar 1886 - 18 Januar 1891.

26 PA AA Berlin. - R 11105.

27 OStA Wien. HHStA. - PA-179.

28 Ibid. Див. також: Magocsi R. P. Op. cit. - P. 446.

29 PA AA Berlin. - R 11108.

30 Ibid.

31 Ibid. - R 11105.

32 Bihl W. Op. cit. - S. 557.

33 OStA Wien. HHStA. - Nachlass Franz Ferdinand. Karton 116 (Denkschriften).

34 PA AA Berlin. - R 11108.

35 OStA Wien. HHStA. - PA-179.

36 Ibid.

37 Renter C. Die Ukraine im Blickfeld deutscher Interessen. Ende des 19. Jahrhunderts bis 1917/18.- Frankfurt am Main; Berlin; Bern; New York; Paris; Wien, 1997. - S. 155.

38 Левицький К. Iсторiя визвольних змагань галицьких українцiв з часу свiтової вiйни 1914-1918. На пiдставi споминiв i документiв. - Л., 1929. - Ч. 1. - С. 380.

39 Там само. - С. 404.

40 PA AA Berlin. - R 11107 (Die Bestrebungen der Ukrainophilen und die kleinrissisxhe (ruthenische Ftage).

41 Hoetzsch O. Russische Probleme. Eine Engegnung auf J. Hallers Schrift "Die russische Gefahr im deutschen Hause". - Berlin, 1917. - S. 35.

42 ЦДIАУК. - Ф. 1235. - On. 1. - Cnp. 413.

43 Там само. - Ф. 275. - On. 1. - Спр. 2198. - Арк. 10.

стр. 58


44 PA AA Berlin. - R 11107.

45 Цит. за: Renter С. Op. cit. - S. 132.

46 Див.: Schiemann Th. Deutschland und die groBe Politik anno 1906. - Berlin, 1907. - S. 96.

47 PA AA Berlin. - R 11108, 11107.

48 ЦДIАУК. - Ф. 1235. - Oп. 1. - Cпр. 413.

49 Bihl W. Die Beziehungen zwischen Oesterreich - Ungarn und Russland in bezug auf die galizische Frage 1908-1914 // Galizien um die Jahrhundertswende. Hrsg. von Karlheinz Mack. - Wien; Munchen, 1990. - S. 39.

50 Mason J. Op. cit. - P. 40; Hanisch E. Der lange Schatten des Staates. Osterreichische Gesellschaftsgeschichte im 20 Jahrhundert. - Wien, 1994. - S. 232; Bachmann K. Op. cit. - S. 174.

51 Bachmann K. Op. cit. - S. 176.

52 PA AA Berlin. - R 11107. Див. також: Bachmann К. Op. cit. - S. 176.

53 Remer C. Op.cit. - S. 146. За даними вiденської газети "Neue Freie Presse", один депутат обирався вiд 37 нiмцiв, 53 чехiв, 46 полякiв, 95 "рутенiв". Див.: Schiemann Th. Deutschland und die groBe Politik anno 1907. - Berlin, 1908. - S. 196.

54 Bachmann K. Op. cit. - S. 196.

55 OStA Wien. HHStA. - PA-178.

56 Bihl W. Die Beziehungen... - S. 39; Bachmann K. Op. cit. - S. 174, 176.

57 Mason J. Op.cit. - P. 40.

68 Schiemann Th. Deutschland und die groBe Politik anno 1907. - Berlin, 1908. - S. 196.

59 Ibid. - S. 394.

60 PA AA Berlin. - R 11108.

61 Ibid.

62 Ibid.

63 Ibid.

64 OStA Wien. HHStA. - Nachlass Franz Ferdinand, Karton 116 (Denkschriften); OStA Wien. HHStA. - PA-178 (Botschaft Berlin, Januar - Oktober 1914). Див. також: Bihl W. Die Beziehungen... - S. 39.

65 Лист райхсканцлера фон Бюлова унтер-статссекретарю фон Лебелю вiд 21 квiтня 1908 p.: "Потрiбно, щоб НССПО ще бiльше висунуло русинське питання на переднiй план. Звичайно, цього в жодному разi не можна робити на шпальтах офiцiйних газет, оскiльки це вразить почуття австрiйцiв. Але чи не можна зробити так, щоб гакатистська спiлка (неофiцiйна назва НССПО, що складалася з перших букв прiзвищ керiвникiв цiєї органiзацiї. - О.К.) налагодила конфiденцiйнi зв'язки з рутенськими публiцистами? Я бажав би досягнення такого ефекту: якщо поляки лементують на нiмцiв, то й рутени мають набагато бiльше пiдстав скаржитися на полякiв". Цит. за: Remer С. Op. cit. - S. 159.

66 Magocsi R.P. Op.cit. - P. 448.

67 Bachmann K. Op. cit. - S. 174. Див. також. PA AA Berlin. - R 11108.

68 Mason J. Op.cit. - P. 59.

69 Welder H.-U. Von der "Deutschen Doppelrevolution" bis zum Beginn des 1 Weltkrieges 1849-1914. - Munchen, 1995. - S. 1145.

70 Mason J. Op. cit. - P. 57-59; Craig GA. Op. cit. - P. 439.

71 OStA Wien. HHStA. - PA-179; Див. також: Lewicky E. Die auferwachte Ukraine // Die Ukraine. - Berlin, 1916. - S. 89.

72 OStA Wien. HHStA. - PA / Generalkonsulat St.Petersburg, Karton 3.

73 OStA Wien, HHStA. - PA-179. Див. також: Lewicky E. Die auferwachte Ukraine. - S. 89.

74 Bachmann K. Op. cit. - S. 214.

75 PA AA Berlin. - R 21222. Ukraine. Див. також: Мiрчук П. Українська державнiсть 1917-1922. - Фiладельфiя, 1967. - С. 56.

76 Игнатьев А.В. Последний царь и внешняя политика // Вопросы истории. - 2001. - N6. - С. 15; Rohrbach P. Deutsche Welt und Kolonialpolitik // Preussische Jahrbticher 152. April-Juni 1913. - S. 510.

77 ЦДIАУК. - Ф. 1235. - Oп. 1. - Cпр. 413.

78 Remer C. Op. cit. - S. 161.

79 Dem Andenken Paul Rohrbachs. Ein Beitrag zur osteuropaischen Problematik. - Munchen, 1959. ~ S. 9; Mogk W. Paul Rohrbach und das "GroBere Deutschland". Ethischer Imperialismus im Wilhelmi-nischen Zeitalter. - Munchen, 1972. - S. 181.

80 Bachmann K. Op. cit. - S. 202.

81 Bihl W. Die Beziehungen... - S. 40.

82 ЦДIАУК. - Ф. 274. - Oп. 1. - Cпр. 3320. - Арк. 230.

83 Там само. - Арк. 83.

84 Чикаленко Є. Уривки з моїх споминiв за 1917 р. - Прага, 1932. - С 24.

85 OSTA Wien. HHStA. - PA. - Gesandschaft St. Petersburg, K-126.

86 OSTA Wien. HHStA. - PA-178 (Botschaft Berlin, Januar-Oktober 1914).

87 PA AA Berlin. - R 11108.

88 Zeitschrift fur Osteuropaische Geschichte. Herausgegeben von Th.Schiemann, Berlin, O.Hoetsch, Posen, L.K.Goetz, Bonn, Hans Uebersberger, Wien. Redaktion: Prof. Dr. O.Hoetsch, Posen, Konigliche Akademie. - Band I. - Berlin, 1911.

стр. 59


89 Bihl W. Die Beziehungen. - S. 41; PA AA Berlin. - R 11108.

90 OStA Wien. HHStA. - PA. - Generalkonsulat St.-Petersburg, Karton 2.

91 Серед "младорусiв" помiркованi здобули 290 тис. голосiв (проти 261 тис. 1907 p.), радикали - 55 тис. (проти 105 тис. 1907 p.), українськi соцiал-демократи 18 тис. (проти 26 тис. 1907 p.). Див: "Росiйська акцiя та наша контракцiя в русинському питаннi у Галичинi та Буковинi. За станом на червень 1912 р." // OStA Wien. HHStA. - РА-178.

92 Bachmann К. Op. cit. - S. 194.

93 OStA Wien. HHStA. Nachlass Franz Ferdinand. Karton 116. Denkschriften.

94 Wehler H.-U. Op. cit. - S. 1149.

95 PA AA Berlin. - R 11108.

96 Ibid. Див. також: Bachmann К. Op. cit. - S. 197.

97 PA AA Berlin. - R 11108; Bihl W. Die Beziehungen... - S. 45.

98 PA AA Berlin. - R 11108.

99 Wissenschaftliche Chronik // Zeitschrift fur Osteuropaische Geschichte. -Band I. - S. 478.

100 Зокрема в рубрицi "Наукова хронiка" повiдомлялося не лише про фаховi, а й про полiтичнi аспекти дiяльностi вiдомого українського iсторика: "Ректор Харкiвського унiверситету, професор, доктор росiйської iсторiї Дм. їв. Баталiй восени 1911 р. був обраний членом Державної ради, в якiй вiн репрезентує Петербурзьку академiю наук та дев'ять росiйських унiверситетiв. Професор Багалiй протягом останнiх рокiв був депутатом Харкiвської мiської думи та харкiвського комiтету конституцiйно-демократичної партiї" // Цит. за: Zeitschrift fur Osteuropaeische Geschichte. - Band II. - Berlin, 1912. - S. 636.

101 Bachmann K. Op. cit. - S. 178.

102 Geheimes Preussisches Staatsarchiv - PreuBischer Kulturbesitz. - Akten "Ukrainische Frage".- Band I (1903-1912). Bl. 3629-31. Див. також: Remer С. Op. cit. - S. 149.

103 PA AA Berlin. - R 11108.

104 Цит. за: Bachmann К. Op. cit. - S. 260.

105 Див.: Redlich J. Schicksalsjahre Osterreichs 1908-1912. - Wien, 1925. Band I. - S. 149.

106 OStA Wien. HHStA. - Nachlass Franz Ferdinand. - Karton 167 (Ehepakten, Ansprachen, Thronwechsel).

107 Bachman K. Op. cit. - S. 173; Mason J. Op. cit. - P. 57, 62; Craig GA. Op. cit. - P. 443.

108 Левицький К. Вказ. праця. - С. 630.

109 Bachmann К. Op. cit. - S. 179, 180.

110 Bihl W. Die Beziehungen. - S. 47.

111 ЦДIАУК. - Ф. 274. - On. 1. - Cnp. 3320. - Арк. 230.

112 Bachmann K. Op. cit. - S. 179; Левицький К. Вказ. праця. - С. 633.

113 Bachmann K. Op. cit. - S. 180.

114 Дiло (Львiв). - 1914. - 3 серпня.

115 Wehler H.-U. Op. cit. - S. 1150.

116 Fischer F. Griff nach der Weltmacht. - Dusseldorf, 1961. - S. 49.

117 Redlich J. Op. cit. - S. 366.

118 Bihl W. Die Beziehungen... - S. 46.

119 Ibid. - S. 47.

120 OStA Wien. HHStA - 178.

121 Думiн О. Iсторiя Леґiону українських сiчових стрiльцiв. - Л., 1936. - С. 15, 16, 19.

122 Игнатьев А.В. Указ. соч. - С. 16.

123 Wehler H.-U. Op. cit. - S. 1150.

124 Hotzendorf C. von. Aus meiner Dienstzeit 1906-1918. Band П: Die Jahre 1910-1912. - Berlin, 1922. - S. 388.

125 Игнатьев А.В. Указ. соч. - С. 16; Schiemann T. Deutschland und die groBe Politik anno 1913. - Berlin, 1914. - S. 134, 137.

126 Bachmann K. Op. cit. - S. 189-190.

127 Rohrbach P. Op. cit. - S. 510.

128 Hoetzsch O. RuBland eine Einfiihrung auf Grund seiner Geschichte von 1904 bis 1912. - Berlin, 1913. - S. 467, 468.

129 Geheimes Preussisches Staatsarchiv - Preusischer Kulturbesitz. - Akten "Ukrainische Jrage" 1913-1931.

130 OStA Wien. HHStA. - Gesandschaft Petersburg. - Karton 119.

131 Ibid. - K.-127.

132 PA AA Berlin. - R 8973 (Angelegenheiten Galiziens ind der Bukowina). - Osterreich N 94 (Gali-zien und Bukowina. 1 Januar 1914-30 Semtember 1914).

133 Ibid.

134 Ibid.

136 OStA Wien. HHStA. - PA XL. - Interna. Kopien und Denkschriften. 1914-1918.

136 ЦДIАУК. - Ф. 274. - On. 1. - Cnp. 3320. - Арк. 188.

137 PA AA Berlin. - R 8973. Див. також: Bachmann К. Op. cit. - S. 192.

138 PA AA Berlin. - R 8973.

139 OStA Wien. HHStA. - PA XL. - Interna. Kopien und Denkschriften. 1914-1918.

140 Ibid.

стр. 60


141 Цит. за: Hornijkiewycz Th. Ereignisse in der Ukraine 1914-1922. - Bd. 1. - S. 2.

142 Wolfdieter B. Die Beziehungen. - S. 48.

143 Bachmann K. Op. cit. - S. 193.

144 OStA Wien. HHStA. - PA XL. - Interna. Kopien und Denkschriften. 1914-1918.

145 Bachmann K. Op. cit. - S. 262.

146 OStA Wien. HHStA. - PA-179 (Gesandschaften und Konsulats Archive, Gesandschaft Berlin - Botschaft Berlin. Weisungen Politik).

147 PA AA Berlin. - R 8973. Див.також: Bachmann К. Op. cit. - S. 246.

148 Wehler H.-U. Op. cit. - S. 1151.

149 OStA Wien. HHStA. - PA-178 (Botschaft Berlin 1914).

150 Цит. за: Hornykiewycz Th. Op. cit. - S. 1. Див. також: Bihl W. Die Beziehungen... - S. 49.

151 OStA Wien. HHStA. - PA XL. - Interna. Kopien und Denkschriften. 1914-1918.

152 OStA Wien. HHStA. - PA. - Gesandschaft Petersburg. K-119.

153 PA AA Berlin. - R 8973.

154 Ibid.

155 Saunders D. Britain and the Ukrainian Question (1912-1920) // English Historical Revue. -January 1988. - P. 53.

156 Bachmann K. Op. cit. - S. 265.

157 Книга "Die Vereinigte Staaten von GroBosterreich, politische Studien zur Losung der nationalen Fragen und staatsrechtlichen Krisen in Osterreich-Ungarn" von Aurel С Popovici. Див.: Mitteilungen: Die Ukrainer in Galizien // Osteuropaische Zukunft 1917. - S. 78-79.

158 Glaise-Horstenau E. Erinnerungen des General der Infanterie OStA Wien. Kriegsarchiv. -Nachlasse und Sammlungen. B/67: 22.

159 Bachmann K. Op. cit. - S. 273; Craig GA. Op. cit. - P. 369.

160 Craig GA. Op. cit. - P. 372.

161 OSTA Wien. Krigsarchiv. - Nachlasse und Sammlungen. B/67: 22.

162 Czernin O.C. In the World War. - London; New York; Toronto; Melbourne, 1919. - P. 50.

163 OStA Wien. HHStA. - PA. - Nachlass Franz Ferdinand. - Karton 167. (Ehepakten, Ansprachen, Thronwechsel).

The article is dedicated to the forming of policy considering Ukrainian factor by the ruling circles of German and Dual Empire from its background till the begutning of World War I.


© elibrary.com.ua

Permanent link to this publication:

https://elibrary.com.ua/m/articles/view/УКРАЇНСЬКИЙ-ЧИННИК-У-СИСТЕМI-ПОЛIТИЧНИХ-IНТЕРЕСIВ-ВIДНЯ-ТА-БЕРЛIНА-1843-1914

Similar publications: LRussia LWorld Y G


Publisher:

Олександр ПанContacts and other materials (articles, photo, files etc)

Author's official page at Libmonster: https://elibrary.com.ua/Ukraine

Find other author's materials at: Libmonster (all the World)GoogleYandex

Permanent link for scientific papers (for citations):

УКРАЇНСЬКИЙ ЧИННИК У СИСТЕМI ПОЛIТИЧНИХ IНТЕРЕСIВ ВIДНЯ ТА БЕРЛIНА (1843-1914) // Kiev: Library of Ukraine (ELIBRARY.COM.UA). Updated: 27.08.2014. URL: https://elibrary.com.ua/m/articles/view/УКРАЇНСЬКИЙ-ЧИННИК-У-СИСТЕМI-ПОЛIТИЧНИХ-IНТЕРЕСIВ-ВIДНЯ-ТА-БЕРЛIНА-1843-1914 (date of access: 29.11.2021).


Comments:



Reviews of professional authors
Order by: 
Per page: 
 
  • There are no comments yet
Related topics
Publisher
Rating
0 votes
Related Articles
Запрещает ли PayPal азартные игры?
Catalog: Экономика 
Yesterday · From Україна Онлайн
IN THE INTERESTS OF ENERGY STABILITY
5 days ago · From Україна Онлайн
Аварии на топливе Westinghouse случались и ранее, начиная с 1979 года, когда произошла крупнейшая в истории США авария на АЭС Три-Майл-Айленд, в результате которой зафиксировано расплавление 50% активной зоны реактора. Далее Westinghouse делала попытки торговать с Чехией, однако опасные эксперименты по замене оригинального топлива окончились досрочной его выгрузкой из 1-го энергоблока АЭС Темелин в январе 2007 года, по причине его сильной деформации. Вышедшие из строя вэстингхаусовские тепловыводящие сборки на 3-м энергоблоке Южно-Украинской АЭС были в экстренном порядке заменены на стандартные ТВЭЛовские.
Catalog: Экология 
6 days ago · From Naina Kravetz
HISTORY OF ROADS AND GROUND TRANSPORT ACCORDING TO ARCHEOLOGICAL DATA
Catalog: История 
8 days ago · From Україна Онлайн
BASIC UNIT FOR THE AMERICAN ACCELERATOR
9 days ago · From Україна Онлайн
TRANSITION TO CONTROLLED EVOLUTION OF THE BIOSPHERE
Catalog: Биология 
9 days ago · From Україна Онлайн
DEVONIAN PALEOSOILS OF THE ANDOMA MOUNTAIN
9 days ago · From Україна Онлайн
Безопасно ли брать кредит в Интернете?
Catalog: Экономика 
10 days ago · From Україна Онлайн
Знакомьтесь! Google: Платформа для маркетинга
10 days ago · From Україна Онлайн
Как узнать актуальный курс валют на сегодня?
Catalog: Экономика 
10 days ago · From Україна Онлайн

Actual publications:

Latest ARTICLES:

ELIBRARY.COM.UA is an Ukrainian library, repository of author's heritage and archive

Register & start to create your original collection of articles, books, research, biographies, photographs, files. It's convenient and free. Click here to register as an author. Share with the world your works!
УКРАЇНСЬКИЙ ЧИННИК У СИСТЕМI ПОЛIТИЧНИХ IНТЕРЕСIВ ВIДНЯ ТА БЕРЛIНА (1843-1914)
 

Contacts
Watch out for new publications: News only: Chat for Authors:

About · News · For Advertisers · Donate to Libmonster

Ukraine Library ® All rights reserved.
2009-2021, ELIBRARY.COM.UA is a part of Libmonster, international library network (open map)
Keeping the heritage of Ukraine


LIBMONSTER NETWORK ONE WORLD - ONE LIBRARY

US-Great Britain Sweden Serbia
Russia Belarus Ukraine Kazakhstan Moldova Tajikistan Estonia Russia-2 Belarus-2

Create and store your author's collection at Libmonster: articles, books, studies. Libmonster will spread your heritage all over the world (through a network of branches, partner libraries, search engines, social networks). You will be able to share a link to your profile with colleagues, students, readers and other interested parties, in order to acquaint them with your copyright heritage. After registration at your disposal - more than 100 tools for creating your own author's collection. It is free: it was, it is and always will be.

Download app for smartphones