Libmonster ID: UA-2943

Автор: Л. О. ЗАШКIЛЬНЯК

У статтi простежено роль польської та росiйської iсторiографiй XIX i XX ст. у формуваннi та збереженнi iсторичних стереотипiв стосовно України й українцiв, їхнiй вплив на сучаснi суспiльно-полiтичнi процеси в трьох сусiднiх країнах.

На початку XXI ст. для багатьох iнтелектуалiв, а тим бiльше iсторикiв не є секретом, що кожне суспiльство та його члени оцiнюють свiт i дiють у ньому вiдповiдно до уявлень, якi значною мiрою сформованi iсторичною складовою суспiльної свiдомостi. Коли йдеться про iсторичну свiдомiсть, то iнодi вважають, що вона є мало не генетичним спадком, який передається вiд поколiння до поколiння. Насправдi сучаснi дослiдження показали, що феномен iсторичної свiдомостi є результатом багатьох чинникiв iндивiдуального i соцiального плану. Видiляють принаймнi три рiвнi iсторичної свiдомостi: побутово-родинний, освiтнiй i науковий (фаховий), кожен з яких має свої джерела формування1 . Звiдси цiлком логiчно випливає, що чим вище освiтнiй i науковий рiвень суспiльства, тим бiльший вплив на формування iсторичної свiдомостi його членiв чинить фахова iсторiографiя. Чим менша частка впливу наукової iсторiографiї, тим бiльшу роль вiдiграють родинно-побутовi джерела формування iсторичної свiдомостi. Кожен iз рiвнiв iсторичної свiдомостi вимагав би окремої розмови. У реальному життi особистiсть i спiльнота формують свої iсторичнi уявлення пiд впливом багатьох чинникiв, але й змiнюють їх упродовж життя також не один раз. Однак кожен з етапiв збагачення iсторичної свiдомостi залишає певнi усталенi означення, схеми й моделi, котрi у свiдомостi перетворюються на тривкi стереотипи.

Кожна особа, соцiальна, зокрема й етнiчна спiльнота, виходячи iз власної свiтоглядної системи, конструює "своє бачення iсторiї" та свого мiсця у нiй, в якому беззаперечно "свiй суб'єкт" iдеалiзується у порiвняннi з iншими подiбними суб'єктами, котрi роздiляються на "свої" та "чужi", "прихильнi" й "неприхильнi", "дружнi" i "ворожi". Iз часом формуються iндивiдуальнi й колективнi стереотипи, якi виступають елементом "незаперечної" iсторичної iстини в оцiнцi "iнших" та "iнакших". Урештi, треба дати визначення такого вживаного нинi поняття, як "стереотип". Серед численних його визначень найбiльш коротке належить соцiологам - це схематизоване уявлення про якийсь соцiальний об'єкт (людину, групу, явище), яке має велику стiйкiсть2 . Стереотипи глибоко вкорiненi в культурi, в якiй особа зростає i живе, передаються всiма можливими засобами: через соцiалiзацiю в родинi, навчання у школi, спiлкування у певному соцiальному середовищi, сюжети та образи засобiв масової iнформацiї тощо. Вони вiдiграють велику роль у формуваннi iсторичної свiдомостi особи i спiльноти, характеризуються великою стiйкiстю i поширенiстю, особливо коли йдеться про т.зв. "закритi суспiльства". їх роль в iсторичному процесi дуже суперечлива: з одного боку, вони є пiдставою творення й iснування соцiальних спiльнот, котрi потребують свого "iсторичного" обґрунтування, а з другого, - перешкоджають взаєморозумiнню цих спiльнот в умовах змiни iсторичних обставин.

Здавалося б, що iснування стереотипiв в iсторичнiй свiдомостi створює непереборнi бар'єри для взаємодiї людей i соцiальних спiльнот. Проте в реальному життi стереотипи постiйно долаються, а їм на змiну приходять новi, породженi iншими суспiльними обставинами. I тут не можна не погодитися з вiдомим польським iсториком Владиславом Серчиком, який дуже влучно пiдмiтив, що, якби не було стереотипiв, то в iсторикiв "не було б роботи поза перемелюванням однiєї й тєї ж сiчки фактiв i складання з неї як з кльоцкiв ще однiєї конструкцiї 3 .


* Зашкiльняк Леонiд Опанасович - д-р iст. наук, професор, завiдувач кафедри iсторiї слов'янських країн Львiвського нацiонального унту iм. Iвана Франка.

стр. 93


Однак, з iншого боку, одними з головних творцiв стереотипiв (зрозумiло, поряд iз полiтиками й iдеологами) виступають iсторики та результат їхньої працi -iсторiографiя. Сучасний постмодернiстський виклик, кинутий iсторикам, посiяв в їхнiх лавах великi сумнiви i змусив говорити про "кризу" iсторичної науки, вiдмовляючись вiд самого поняття iсторiї як "науки"4 . Не вдаючись у даному разi до бiльш докладного викладу сучасних теоретичних пiдстав iсторiописання, сформуємо головний висновок, що випливає iз роздумiв iсторикiв. Американський учений Норман Вiл сон пiдкреслює, що iсторiя є водночас i об'єктом, з яким щось сталося в минулому, i процесом вивчення цього об'єкта. Тому "акт узагальнення того, що сталося, запроваджує в iсторiю рiвень непевностi, оскiльки рiзнi перспективи (бачення того, що сталося. - Л.З,) творять рiзнi iсторiї"5 . Ще жорсткiше ставить питання сучасний нiмецький учений Райнер Лiнднер: "Iсторики не роблять реконструкцiй iсторичних свiтiв, а значно бiльшою мiрою створюють новi "дiйсностi". Джерела, через якi свiт, що вiдiйшов у небуття, звертається до нас з-пiд пер (або друкарок комп'ютерiв) iсторикiв, дбайливо вибираються. Iсторики, так само як письменники i публiцисти, належать до iнтерпретацiйної елiти, послугами якої панiвний владний режим користується передусiм тодi, коли його iсторична або актуальна легiтимнiсть перебуває пiд питанням"6 .

Не будемо оцiнювати сучаснi пiдходи до iсторiописання, зазначивши тiльки, що фаховiсть дослiдника минулого визначається насамперед здатнiстю усвiдомити i подолати спокуси полiтичної кон'юнктури, залишаючись у межах прийнятих у сучаснiй науцi парадигм iсторичної нарацiї. Такий обширний вступ нам потрiбний, щоб перейти до визначення "внеску" iсторикiв у формування iсторичної свiдомостi сучасних українцiв, змалювання стiйкостi iсторичних стереотипiв, котрi за iнерцiєю продовжують побутувати як на рiвнi iсторiографiї, так i буденної свiдомостi.

Насамперед зазначимо, що кожна нацiонально-державна спiльнота (як i будь-яка соцiальна спiльнота взагалi) творить свою "легiтимацiйну" iсторiю з усiма властивими їй атрибутами мiфологiзацiї (iдеалiзацiї). Новочасна українська iсторiя, як iсторiя титульного народу i його державностi, є не таким давнiм продуктом її iнтелектуальної елiти. Власне модерна концепцiя iсторiї України формувалася наприкiнцi XIX ст. i остаточно легiтимiзувалася в творчостi М. Грушевського та його послiдовникiв7 . Вiд того часу бере початок i модерна українська iсторiографiя, одним iз важливих завдань якої було формування нацiональної iдентичностi i створення пiдґрунтя для полiтичної програми молодої української нацiї. Подальша доля iсторiографiї та незалежної української державностi вiдома: Україна опинилася в складi СРСР, а нацiональна iсторiографiя зазнала дошкульного розгрому й опинилася пiд пресом унiфiкованої росiйсько-бiльшовицької iсторичної доктрини8 . Упродовж сiмдесяти рокiв радянська iсторiографiя та iсторична освiта формували iсторичну свiдомiсть українцiв на пiдставах росiйської великодержавно-комунiстичної версiї "iсторiї народiв СРСР", в якiй головним телеологiчним стрижнем було доведення iсторичної закономiрностi зближення i злиття насамперед "трьох схiднослов'янських народiв" - росiян, українцiв i бiлорусiв - в єдину радянсько-росiйську нацiю.

Не кращим чином склалася ситуацiя в захiдноукраїнських землях, де пiсля поразки ЗУНР i включення до складу Польщi українська iсторiографiя була позбавлена можливостей iнституцiйного розвитку (за винятком НТШ, навколо якого гуртувалися учнi М. Грушевського9 ), змушена була долати значнi перешкоди з боку польської влади, протистояти польським iсторичним концепцiям, якi здебiльшого заперечували iснування українцiв як окремої нацiї10 . Проте у складi Польщi українська спiльнота вирiзнялася порiвняно високим рiвнем нацiональної самосвiдомостi, творила i пiдтримувала українськi полiтичнi партiї, громадськi органiзацiї, розбудовувала кооперацiю11 . Нiвелювати нацiональну свiдомiсть українцiв захiдних областей України, скрiплену нацiонально-визвольним рухом 1940-1950-х рокiв, не удалося й впродовж наступного перiоду функцiонування там радянської влади12 .

стр. 94


Пiсля утворення незалежної України (1991) погляди багатьох українських i зарубiжних учених - соцiологiв, полiтологiв, iсторикiв - звернулися в бiк новоствореної держави, оскiльки тут найбiльш виразно проявилася (i проявляється донинi) криза соцiальної iдентичностi її мешканцiв, зумовлена попереднiм iсторичним розвитком13 . Проблеми формування iєрархiї соцiальних iдентичностей населення сучасної України цiкавлять насамперед соцiологiв i полiтологiв, якi провадять рiзноманiтнi соцiологiчнi дослiдження14 , а також й iсторикiв, котрi бiльше переймаються питаннями ролi та впливу iсторичної пам'ятi на процеси колективної й iндивiдуальної самоiдентифiкацiї15 . Нарештi, є не такi численнi спроби прослiдкувати польський i росiйський "слiди" у процесах формування iдентичностей у сучаснiй Українi16 .

Серед iєрархiї соцiальних iдентичностей нацiональна, на думку бiльшостi вчених, посiдає особливе мiсце в сучасному свiтi, зокрема в процесi формування модерних нацiй i держав17 . Не торкаючись дискусiй iз приводу нацiональної iдентичностi, зазначимо, що загалом її формування пов'язане зi станом iндивiдуальної i суспiльної свiдомостi. В свою чергу, неодмiнним елементом нацiональної свiдомостi є спiльнi мiфи та iсторична пам'ять, або, iншими словами - iсторична iдентичнiсть.

Слiд зазначити, що "iсторична свiдомiсть" є самостiйним елементом суспiльної свiдомостi, який перехрещується i взаємодiє з iншими її складовими (полiтичною, етнiчною, нацiональною, правовою, моральною свiдомiстю тощо). Риси iсторичної свiдомостi присутнi в усiх елементах нацiональної самоiдентифiкацiї - єдинiй територiї, спiльнiй культурi, правових нормах, спiльностi господарювання. Така багатошаровiсть ускладнює виокремлення власне "iсторичної iдентичностi", а саме - визначення її базових елементiв. У даному випадку ми спираємося на визначення "iсторичної iдентичностi", запропоноване львiвськими соцiологами -як категорiю взаємозв'язку мiж iсторичною пам'яттю та соцiальною iдентичнiстю, її дослiдження i представлення можливе на двох рiвнях: як "iсторiї згори", або варiантiв офiцiйного i/чи неофiцiйного тлумачення минулого, та "iсторiї знизу", або iсторичної пам'ятi, що функцiонує на буденному рiвнi18 . До певної мiри такий пiдхiд пов'язаний iз видiленням базових понять формування iсторичної свiдомостi, котрi пропонують iсторики. Йдеться загалом про те ж саме - "соцiальне замовлення" i "соцiальний запит"19 . Iз минулого добре вiдомо, яку роль вiдiграла європейська романтична iсторiографiя XIX ст. в обґрунтуваннi нацiональних iнтересiв модерних нацiй20 . Проте наукова iсторiографiя вiдрiзняється вiд iдеологiї i полiтики насамперед тим, що внаслiдок застосування критики вiдбувається демiфологiзацiя попередньої iсторичної парадигми, котра в нових суспiльно-культурних умовах неодмiнно набуває рис мiфу.

Особливiсть сучасного стану формування, модифiкацiї, руйнування i набуття iдентичностей в Українi полягає в переходi вiд одного соцiального ладу i стосункiв до iншого в умовах "аномальностi", викликаної "запiзнiлим" нацiєтворенням21 . Це вiдставання у формуваннi української модерної нацiї було спричинене передусiм iсторичними причинами, серед яких, як вiдзначають багато дослiдникiв, не останню, якщо не визначальну роль, вiдiграли iсторичнi взаємини з поляками та росiянами. Вони спричинили численнi "аномалiї" у формуваннi етнiчної, нацiональної та iсторичної самосвiдомостi українцiв у рiзнi iсторичнi перiоди. Наслiдком цього став незавершений i ускладнений процес формування модерної української нацiї i нацiональної свiдомостi у XX ст. Це дало пiдстави М. Рябчуку стверджувати про iснування в сучаснiй Українi не модерної української нацiї, а середньовiчного протоукраїнського етнiчного субстрату"22 , а бiльшостi дослiдникiв - говорити про значну поляризацiю українського суспiльства, iснування подвiйних iдентичностей i рiзновекторних геополiтичних орiєнтацiй, якi становлять, з одного боку, цiкавий феномен мультикультурностi соцiуму, а з другого - реальну небезпеку для iснування самої держави. Дослiдники процесiв соцiальної iдентифiкацiї українського населення констатують наявнiсть "кризи iдентичностей", насамперед нацiональної та iсторичної, iснування не одної, а "двадцять одної Україн", а в реальностi - глибокого свiдомiсного розколу в державi23 .

стр. 95


Загалом усi українськi i захiднi дослiдники сходяться в оцiнцi кризового стану самоiдентифiкацiї населення сучасної України. Цю кризу пов'язують iз особливостями, в яких вiдбувалося формування модерної української нацiї у новий час - вiд XVI до XX ст. включно. Для цього процесу характернi численнi розриви i кризи, формування iдентичностей з орiєнтацiєю на рiзнi держави i народи, вiдмiннi релiгiйнi конфесiї, рiзноманiтнi соцiальнi iдеологiї. У результатi цього, за висловом Г.Касьянова, у рiзнi iсторичнi епохи українськiй iнтелектуальнiй елiтi доводилося кожного разу заново формувати уявлення про себе як про нацiю24 . Унаслiдок таких складних пертурбацiй на кiнець XX ст. складання єдиної модерної української нацiї не було завершене, а утворення незалежної України, яке квалiфiкується як "подарунок долi", тiльки повинно надати стимул цьому процесовi25 .

Обставини iсторичного розвитку зумовили сучасну кризу соцiальної, нацiональної та iсторичної iдентичностей населення України, яка, на думку фахiвцiв, характеризується рiзкою розколотiстю (а не диференцiацiєю!) суспiльної свiдомостi, її атомiзацiєю, ситуативнiстю, реґiоналiзацiєю26 . Причини такого явища цiлком очевиднi: з одного боку, це iсторична ретроспектива, а з другого - суспiльно-економiчнi та полiтичнi труднощi переходу вiд радянської системи до демократичної.

Нас цiкавитиме власне iсторична ретроспектива i, зокрема, вплив iсторикiв та iсторiографiї на iсторичну свiдомiсть українцiв i мешканцiв сучасної України, котрi volens nolens народжувалися i формувалися у рiзних державах i культурних системах. У результатi цього на кiнець XX ст. в iсторичнiй свiдомостi сучасних українцiв (народу України) зберiгаються i побутують численнi стереотипи попереднiх часiв, внесенi у свiдомiсть у тому числi й iсторiографiєю. Внаслiдок тривалого перебування українського народу в складi iншоетнiчних держав (Рiч Посполита, Росiя, Австрiя, згодом Польща, СРСР, Чехословаччина, Угорщина, Румунiя) iсторична свiдомiсть українцiв зазнала впливу iсторичних доктрин i концепцiй, котрi формувалися iсторiографiчною елiтою iнших народiв.

Насамперед зупинимося на впливi конструкцiй польської iсторiографiї XIX - XX ст. Iз кiнця XVIII ст. польська iсторична думка, обтяжена лiквiдацiєю багатонацiональної Речi Посполитої i прагненням її вiдновити, трактувала русинiв-українцiв у категорiях "свiйщини", визнаючи їх етнiчну окремiшнiсть, але вважаючи складовою частиною "польської полiтичної нацiї". Особливо впливовими як для полякiв, так i українцiв виявилися iсторичнi побудови польських романтикiв iз школи Й. Лелевеля. Виокремлюючи специфiчнi риси народiв ("нацiональний дух"), польськi романтики зводили їх до прадавнiх спiльних характеристик "слов'янства", яке робило полякiв та українцiв близькими i братнiми народами. Романтики апелювали до формування i поширення "яґеллонської iдеї", згiдно з якою поляки виступали цивiлiзаторами i рятiвниками братнiх слов'янських народiв вiд орiєнтальних загарбань, а Рiч Посполита асоцiювалася з "бастiоном християнства". Вiдбудова iдеалiзованої Речi Посполитої представлялася невiдворотним актом "iсторичної справедливостi". В iдеологiї та полiтицi поляки виступали захисниками поневолених народiв Центральної i Схiдної Європи, посилаючись на своє провiденцiальне посланництво (месiанiзм)27 . У науковiй лiтературi вже неодноразово пiдкреслювалося значення польського месiанiзму для нацiонального пробудження iнших народiв регiону, в тому числi українського. Проте месiанiзм, як зазначає А. Валiцький, був "спробою створення нацiональної свiдомостi полякiв як багатоетнiчної iсторичної нацiї... i тим самим збереження гегемонiї полякiв на цiлому просторi давньої Речi Посполитої"28 .

Iз розвитком українського нацiонального руху в другiй половинi XIX ст. i зiткненням його з польським на теренах Схiдної Галичини пiд владою Австро-Угорщини змусило польських iсторикiв уважнiше поставитися до минулого українцiв. У добу позитивiзму Кракiвська iсторична школа (Ю. Шуйський, В. Калiнка, В. Смоленьський) визнала українцiв окремою нацiєю, пов'язуючи її з козацтвом, але водночас вiдмовляла українцям у достатнiй "цивiлiзованостi" для самостiйного державотворення. Польсько-українське суперництво спричинило посту-

стр. 96


пове формування антиукраїнських стереотипiв, в яких українцi виступали нiбито малокультурним, несформованим полiтично анархiчним народом29 .

Апогеєм їх поширення стала польська неоромантична iсторiографiя початку XX ст., коли iсторики майже повнiстю пiдпорядкувалися виконанню "соцiального замовлення" - пiднесення рiвня нацiональної самосвiдомостi полякiв, зокрема й у протиставленнi українському нацiональному руховi в Галичинi. Польськi iсторики (С. Закшевський, В. Собеський, Т. Корзон та iн.) своїми працями сприяли поширенню негативних стереотипiв "українця-гайдамаки", неосвiченого селянина, "етнiчної маси" тощо. Водночас вiдбулося повернення до нiбито призабутого яґеллонського мiфу, протиставлення України та Росiї й доведення iсторичного тяжiння першої до Польщi. Польська iсторiографiя активно включилася в багатовекторну полiтичну боротьбу як iз повсталою українською, так i великодержавною росiйською, прагнучи пiдготувати iсторично-свiдомiснi пiдвалини вiдбудови багатонацiональної Речi Посполитої30 .

Iз появою наприкiнцi XIX ст. - на початку XX ст. праць М. Грушевського, особливо томiв його "Iсторiї України-Руси", українська iсторiографiя набула обґрунтовану з модерних позицiй тогочасної iсторичної думки "рацiональну схему" української нацiональної iсторiї. її особливiстю було те, що вона виникла пiзнiше вiд польської та росiйської й претендувала на "вiдрив" вiд них великої частки їх власного минулого. Цього не могли не помiтити польськi та росiйськi iсторики, якi тривалий час розробляли i поширювали свої версiї спiльного минулого, що спиралися передусiм на державницьку складову. Найпершi гострi дискусiї М. Грушевського та його учнiв вiдбулися з польськими вченими в Галичинi щодо українського козацтва. Позицiї сторiн, якi спиралися на однi й тi ж документи, були дiаметрально протилежними: для українських iсторикiв козацтво було творцем нової української етнiчностi й державностi, для польських - анархiчним напiвзлодiйським елементом, який зруйнував високоцивiлiзовану Рiч Посполиту. Численнi рецензiї польських iсторикiв на працi М. Грушевського та його учнiв звинувачували українського вченого у штучному протиставленнi українцiв полякам, неврахуваннi позитивного польського культурного впливу на формування українського народу, втягнення в iсторiю полiтики31 . Напередоднi Першої свiтової вiйни серед польських iсторикiв не було жодного (можливо, за винятком Л. Васи-левського32 ), хто б погоджувався розпрощатися з iдейним та iсторичним спадком Речi Посполитої. Цей факт, разом iз полiтичною конфронтацiєю мiж українцями i поляками напередоднi i пiд час свiтової вiйни, а потiм й українсько-польської вiйни 1918-1919 pp., глибоко вiдбився на суспiльнiй свiдомостi українського населення Галичини, Буковини i Волинi. Його наслiдком став стiйкий стереотип переважання експансiонiстських антиукраїнських настроїв серед основної маси полякiв. Iз польського боку, конфлiктнi ситуацiї у XX ст. та зусилля офiцiйної пропаганди й iсторiографiї утвердили "козацький" стереотип українця як "рiзуна й анархiста" i, водночас, уявлення про особливу культурну мiсiю та права полякiв на т.зв. "кресах" - колишнiх непольських землях Речi Посполитої.

Не секрет, що iсторичнi твори i представлена у них вiзiя минулого значно впливали на суспiльну свiдомiсть спiльнот, використовувалися полiтиками та iдеологами для обґрунтування своїх полiтичних доктрин i дiй. I українська, i польська iсторiографiї не були винятком. Достатньо згадати, що для обґрунтування нацiонально-полiтичних iдеологiй й програм українського та польського суспiльно-полiтичних рухiв першорядну роль вiдiграли працi Й. Лелевеля, К. Шайнохи, М. Бобжинського, В. Собеського, Ш. Аскеназi, В. Конопчинського та багатьох iнших iз польського боку, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського, В. Липинського та iн. - з українського. Цi та iншi iсторики чимало потрудилися, щоб Довести iсторичну необхiднiсть i закономiрнiсть державницького оформлення української та польської модерних нацiй. Назагал їхня наукова творчiсть вiдбивала тогочаснi зразки свiтобачення, в яких народи i нацiї (або стани i класи) виступали єдиними суб'єктами iсторiї. Однак слiд зазначити велику рiзницю мiж українсь-

стр. 97


кою i польською вiзiями iсторiї цих суб'єктiв: польська iсторiографiя XIX - початку XX ст. апелювала до традицiй великодержавної Першої Речi Посполитої, в той час як українська - позбавлена тодi державницьких пiдстав унаслiдок тривалої обробки свiдомостi росiйською та польською iсторiографiями - до невiд'ємних прав кожної нацiї на самостiйну державнiсть. Уже у ходi формування iсторичної свiдомостi двох народiв наприкiнцi XIX ст. i в XX ст. з'явилася серйозна "трiщина", що полягала у вiдмiнному розумiннi насамперед територiальних аспектiв майбутньої незалежної державностi. Польськi iсторики формулювали проект вiдбудови Першої Речi Посполитої на демократичних засадах (наприклад, Й. Лелевель) в її основних кордонах на сходi з включенням до неї земель, де русько-українське селянство становило основну масу населення. Українськi ж iсторики бачили минуле українцiв як етносу на всiх землях їхнього компактного проживання, включаючи терени українсько-польського пограниччя. У центрi польської вiзiї минулого/майбутнього стояла "полiтична нацiя", що сформувалася в рамках Речi Посполитої i вiдбудова якої вважалася завданням повернення "iсторичної справедливостi". Українська версiя iсторiї, що формувалася у XIX ст., за умов вiдсутностi попередньої традицiї "модерної нацiї" прагнула опертися на вiдповiдно пристосовану модель "етнiчної нацiї". Обидвi вiзiї ґрунтувалися на мiфологiзованих картинах препарованого минулого, яке повинно було легiтимiзувати майбутнє.

Польська iсторiографiя мiжвоєнного перiоду, яка розвивалася в умовах незалежної держави, здебiльшого продовжувала поглиблювати i змiцнювати образ цивiлiзацiйної ролi Польщi в українських, бiлоруських i литовських землях. Виходячи зi стану фахових знань про давню Рiч Посполиту, не можна заперечувати позитивного впливу полякiв i польської культури на розвиток українства в перiод Речi Посполитої, а також i в модернi часи, оскiльки наявнiсть численної шляхти, аристократiї й iнтелiгенцiї, її зв'язки зi Захiдною Європою створювали бiльш сприятливi можливостi адаптацiї цивiлiзацiйних процесiв. Проте полiтична обстановка в мiжвоєннiй Польщi, необхiднiсть постiйного iдеологiчного обґрунтування анексiї Галичини i Волинi, Захiдної Бiлорусi i Вiленщини сприяли поширенню й утвердженню у суспiльнiй свiдомостi рiзних верств польського населення переконання про "iсторичне i цивiлiзацiйне право" на цi землi. Не випадково, у перiод найбiльшого загострення українсько-польського протиборства на Волинi в 1943 р. у виданнях польського пiдпiлля зазначалося: "На цих теренах багато столiть поляки проживали спiльно з українцями, бiлорусами i литовцями, котрi користувалися рiвними правами i свободами i яким Рiчпосполита Польська гарантує повну свободу i права в культурному, соцiальному i господарському розвитку"33 . Загальнодержавний iнтерес безпосередньо базувався на мiфологемi, витворенiй польською iсторiографiєю. Хоча не бракувало й голосiв фахових iсторикiв, котрi намагалися розiбратися зi складними проблемами українсько-польських вiдносин у минулому34 .

У перiод народної Польщi комунiстична iдеологiчна доктрина вплинула на певнi змiни у формуваннi нацiональної свiдомостi, замiнивши нацiональний чинник на соцiальний. Тепер iсторiя українсько-польських взаємин розглядалася з позицiй соцiальної боротьби за соцiалiстичну перспективу Польщi та України й попередня iдеологiя та полiтика правлячих кiл оцiнювалася негативно, а українськi трудящi верстви "єдналися" з польськими у боротьбi проти соцiального поневолення. Така спрощена версiя iсторичного процесу, що зберiгала основнi риси телеологiзму i доктринерства, в умовах розвинутого iнтелектуального простору Польщi не мала особливих шансiв на успiх. Тому у 1960-1970-х pp. XX ст. польськi комунiсти намагалися поєднати соцiальну i нацiональну парадигми вiтчизняної iсторiї, зберiгаючи її лiнiйнiсть та еволюцiйнiсть. Це дозволило значно урiзноманiтнити тематику студiй, опрацювати проблеми i перiоди, котрi виходили за межi виключно "соцiалiстичної доктрини", трактуючи минуле суспiльство через широкий спектр iдей i соцiальних груп35 . i

Проте цензурнi обмеження не дозволили польським iсторикам у той час займатися i друкувати студiї iз суперечливих питань iсторiї українсько-польських вза-

стр. 98


ємин. Емоцiйнi переживання багатьох учасникiв цих подiй зберiгалися в їхнiй iндивiдуальнiй i колективнiй пам'ятi. Тiльки в перiод виникнення та дiяльностi польської "Солiдарностi" у лiтературi т.зв. "другого обiгу" (самвидавi) з'явилися спроби оминути цензуру у висвiтленнi питань українсько-польських взаємин. Цьому сприяла дiяльнiсть емiґрацiйного "Лiтературного iнституту" i видавництва "Культура" в Парижi, якi впродовж тривалого часу очолював Єжи Ґедройць, а тон публiкацiй задавали Ю.Мерошевський i Є.Стемповський. У рамках вiзiї перспектив поширення демократiї на країни та народи Центрально-Схiдної й Схiдної Європи публiцисти "Культури" розпочали у 60-х роках XX ст. перегляд усталених стереотипiв щодо взаємин полякiв з їхнiми сусiдами, в тому числi українцями. Зокрема це торкалося прагнення подолати усталений стереотип про "провiдну роль" полякiв у протистояннi нiмецьким i росiйським iнтересам, визнання права на самовизначення сусiднiх народiв i рiвноправнi стосунки з Польщею, нав'язання й розвитку контактiв iз рiзноманiтними полiтичними угрупованнями обох народiв36 .

У виданнях польської антикомунiстичної опозицiї 80-х рокiв XX ст. українська тематика посiла вагоме мiсце. У той час вийшли друком працi Б. Скара-дзiньського (К. Подляського), А. Марка, М. Бара, А. Зеленьського, Я. Радзейовського, В.А. Серчика та багатьох iнших, якi порушували питання про переосмислення польсько-українських стосункiв iз урахуванням не тiльки польської "рацiї стану", але й української37 . Однак, як вiдзначав Я. Радзейовський, переламання усталених стереотипiв виявилося справою дуже складною, i люди на кшталт А.Бохенського, Є.Iедройця, Ю.Мерошевського становили малопомiтну меншiсть серед активної частини польського суспiльства38 . В.А. Серчик, проаналiзувавши наявну польську iсторичну лiтературу, дiйшов висновку, що польська iсторiографiя знаходиться у великому боргу перед населенням у справi ознайомлення з минулим i сучасним станом українцiв, а полiтичнi упередження, породженi конфлiктами i тривалою антиукраїнською пропагандою, i далї впливають на суспiльну свiдомiсть полякiв у напрямку їхньої "цивiлiзацiйної вищостi"39 . Проте першi кроки у подоланнi упередженостi польського суспiльства щодо українцiв тодi було зроблено.

Щодо української сторони, то в радянський перiод не могло бути мови про змiну нав'язаних уявлень про "iсторичну експансiю" Польщi на українськi землi з метою поневолення українцiв. Бiльш зваженi оцiнки українсько-польських взаємин постали в емiґрацiйному середовищi, хоча й дiаспорна українська iсторiографiя загалом бiльше уваги придiляла питанням iсторiї iдейно-полiтичного розвитку українського нацiонального руху. В емiграцiї вийшли друком працi М. Стахiва, Т. Гунчака, М.Демковича-Добрянського та iнших, якi намагалися розглядати українсько-польськi стосунки з позицiї неупередженого ставлення до сусiдiв40 . Українська емiґрацiя на Заходi продовжувала перебувати пiд сильним впливом рiзних нацiоналiстичних органiзацiй, у той час як помiркованi лiберально-демократичнi кола тiльки згодом набули сили. Зокрема щодо поширення серед українських емiґрацiйних iсторикiв i публiцистiв нових лiберально-демократичних iдей велику роль вiдiграв I. Лисяк-Рудницький, iсторико-полiтологiчнi нариси якого подали добрий приклад iнтелектуального пiдходу до iсторiї українсько-польських вiдносин без покладання однобiчної вини за конфлiкти на одну зi сторiн, усвiдомлення українцями i поляками iсторичного тягаря, який продовжує впливати на свiдомiсть i загрожує вiдродженням "старих iдей i спокус"41 .

З утворенням незалежних України i Польщi обидвi iсторiографiї звернулися до занедбаної i забороненої через полiтичнi обставини українсько-польської проблематики. 90-тi pp. XX ст. характеризувалися справжнiм "бумом" зазначеної тематики. I в Українi, i в Польщi з'явилися друком сотнi публiкацiй, присвячених українсько-польським взаєминам у XX ст., передусiм проблемам конфлiктних ситуацiй, проводилися десятки наукових i громадських конференцiй. їхнiм стимулом було прагнення спокiйно розiбратися з нагромадженими "бiлими плямами" i поставити всi крапки над "i". Простiше це було зробити стосовно бiльш Давнiх подiй, складнiше - щодо новiтнiх, зокрема українсько-польського конфлiк-

стр. 99


ту на захiдноукраїнських землях рокiв Другої свiтової вiйни, який протягом тривалого часу замовчувався або подавався у викривленому свiтлi. Для багатьох сучасних полякiв вiн i нинi залишається символом "геноциду" проти польського народу, здiйсненого українськими нацiоналiстами42 .

У зв'язку зi змiною пiслявоєнних кордонiв Польщi i великими депортацiями польського населення, у тому числi з захiдноукраїнських теренiв, серед частини полякiв вiджили "ресентименти" стосовно "втраченої батькiвщини". Вони додали емоцiйної сили стереотипам про "iсторичнi креси" Речi Посполитої. У численнiй публiцистицi та деяких iсторичних працях проходила романтична iдея "кресiв" - давнiх земель Речi Посполитої, заселених українцями, бiлорусами i литовцями, - котрi представлялися "втраченим раєм", який необхiдно повернути43 . На думку вiдомого французького дослiдника iсторiї Польщi та України Данiеля Бовуа, з лiтературних та iсторичних праць мiф "схiдних кресiв" перетворився на архетип польської нацiональної свiдомостi i полiтичної культури останнiх двох столiть. З особливою силою цей мiф вiджив у польськiй мемуарнiй лiтературi i публiцистицi пiсля 1989 p., коли з'явилася можливiсть тисячам полякiв, депортованих пiсля Другої свiтової вiйни зi схiдних теренiв колишньої II Речiпосполитої, висловити свою бiль за втраченою вiтчизною. Очевидно, що жоден арґумент фахових iсторикiв стосовно оманливостi "рожевого" представлення минулої ситуацiї на цих землях не промовляв до емоцiйної свiдомостi "кресов'якiв". За висловом того ж Д.Бовуа, в такому випадку люди не потребують "iсторичної правди", їм потрiбнi "маски, щоб усправедливлювати свою поведiнку, щоб накидати її iншим, iлюструвати якiсь засади, гоїти рани, сублiмувати обман"44 . Цiкаво вiдзначити, що на противагу iдеалiзованiй вiзiї "кресiв" у польськiй iсторiографiї i публiцистицi, українська лiтература зображувала ситуацiю на цих землях виключно у "чорному" конфронтацiйному кольорi. З iншого боку, такий емоцiйний ресентимент полякiв викликав серед частини українцiв, насамперед захiдного реґiону, реанiмацiю страхiв щодо можливих "претензiй" Польщi на цi терени, а справи вiдновлення польських поховань i культурних пам'яток - як спроби вiдновити тут "польську присутнiсть".

Стiйкi стереотипи минулих епох продовжували, а часом i продовжують функцiонувати - якщо не на офiцiйному та iсторiографiчному рiвнях, то на побутовому - серед значної частини населення. Про їх збереження серед полякiв свiдчать матерiали соцiологiчних опитувань, якi дають уявлення про дуже повiльне зникнення застарiлих уявлень пересiчних полякiв про українцiв. Так, цiлком репрезентативне соцiологiчне дослiдження серед полякiв, проведене польським Iнститутом публiчних справ у 1993-2000 pp., дало цiкавi результати. У цiлому за цей перiод антипатiї полякiв до українцiв зменшилися, а симпатiї зросли. Проте в емоцiональному планi все ще 50% полякiв негативно налаштованi до українцiв, 12% позитивно i 38% нейтрально. Серед iнших народiв, до яких поляки ставляться iз симпатiєю, українцi перебувають лише на восьмому мiсцi (показник 3,19 за методикою визначення iндексу ксенофобiї, запропонованою Еморi Боґардусом), поступаючись росiянам (3,09), бiлорусам (3,01), австрiйцям (2,71), чехам (2,28), словакам (2,26) та iн. Нарештi, серед перешкод українсько-польського зближення на першому мiсцi поляки називають "iсторiю" (понад 30%) i лише потiм - нацiональний характер, культурнi вiдмiнностi тощо45 .

Здавалося б, що в iсторичнiй свiдомостi українцiв повиннi iснувати подiбнi усталенi стереотипи щодо полякiв. Проте ситуацiя виглядає зовсiм iнакше. Проведенi дослiдження засвiдчують швидше позитивне, нiж негативне сприйняття; Польщi i полякiв у сучаснiй Українi. За даними того ж польського Iнституту справ публiчних, який у 2000 р. пiдготував рапорт "Польща - Україна: взаємний образ", 50% українцiв мають цiлком позитивний образ Польщi, ще 39% - нейтральний i лише 11% - негативний. Важливо пiдкреслити, що цей образ назагал сформований сучасними подiями. Тiльки у 7% українських респондентiв вiн асоцiюється з iсторiєю, ще у 9% - з українсько-польськими стосунками. Натомiсть

стр. 100


77% українських респондентiв вважають, що нинiшнi взаємини мiж українцями i поляками "дуже добрi" або "швидше добрi", у той час як лише 4% вважають їх "швидше поганими"46 .

Цiкаво зазначити, що у захiдних областях України, де населення вирiзняється високим рiвнем етнонацiональної свiдомостi i водночас настороженим ставленням до Польщi та полякiв (свiдченням цього були подразливi справи польських вiйськових поховань на Личакiвському цвинтарi у Львовi, оцiнка Волинської трагедiї 1943 р. та iн.), ставлення до захiдного сусiда було бiльш позитивним, анiж у цiлому по Українi. Проведенi у Львовi у 2000-2003 pp. соцiологiчнi опитування на досить представницькiй вибiрцi показали, що населення тут загалом доброзичливо ставиться до захiдного сусiда. У 2000 р. аж 93% опитаних львiв'ян висловили "цiлком позитивне" або "швидше позитивне" ставлення до полякiв, що становить значно вищий показник вiд середнього по Українi, в той час як "швидше негативно" i "цiлком негативно" - лише близько 4%. Цiкаво, що за даними опитування в липнi 2003 p., коли вiдбувалися основнi подiї, пов'язанi з вшануванням жертв Волинської трагедiї, число негативних вiдповiдей львiв'ян на те ж саме питання зросло до 9,3%, а позитивних - зменшилося до 82,3%47 . Але й цi показники дають уявлення про загалом доброзичливе ставлення львiв'ян до захiдного сусiда. Вiдповiдi на питання про причини такого стану суспiльної свiдомостi сучасних українцiв треба шукати в iншому мiсцi. I ними є проблема схiдного сусiда України.

Вiдомо, що значна частина земель з українським населенням вiд XVII ст. входила до складу Росiйської держави, згодом iмперiї, зберiгаючи свiй автономний статус (Гетьманщини). Наприкiнцi XVIII ст. i початку XIX ст. до Росiї були приєднанi й терени, якi ранiше належали Речi Посполитiй. Приблизно у той же час вiдбувалося формування росiйської державницької iдеологiї. Тодi Україна (Малоросiя) ще iснувала i сприймалася як територiя з "виразною iсторичною фiзiономiєю", вiдмiнною вiд Росiї, яка у свiдомостi освiчених сучасникiв асоцiювалася iз "уламками" Київської Русi48 . Проте ще з початку XVIII ст., коли Петро I посилено шукав iдеологiчне обґрунтування iснуванню iмперiї, пiдстави росiйської державницької доктрини були закладенi саме в працях тогочасних дворянських iсторикiв - О.I. Манкiєва, В.Н. Татiщева, М.М. Щербатова, I.М. Болтiна та iн. їхнi працi задали тон i напрямок наступнiй росiйськiй iсторiографiчнiй традицiї XIX i XX ст., що нерозривно пов'язувала iсторiю Росiї з iсторiєю самодержавства, виводячи його по прямiй лiнiї вiд Рюриковичiв i Київської Русi й тягнучи без перерви до Петра I49 . Завершений вигляд "державницька" концепцiя iсторiї Росiї як iсторiя монархiчних правлiнь знайшла вiдображення у дванадцятитомнiй "Истории государства Российского" М.М. Карамзiна. її публiкацiя (1818 р.) збiглася з формуванням модерної росiйської нацiї i значно вплинула на тогочасну освiчену публiку. Стрижневою iдеєю твору iсторика було переконання, що "Росiя засновувалася перемогами та єдиноначальством, гинула вiд рiзновладдя, а рятувалася мудрим єдинона-чальством"50 . М.М. Карамзiн сприйняв загальну схему росiйської iсторiї, розроблену iсториками XVIII ст., про виникнення самодержавства у Київськiй Русi та її продовження по прямiй лiнiї у Московськiй державi, а потiм i Росiйськiй iмперiї.

Уже росiйськi iсторики XIX ст. (С.М. Соловйов, П.Н. Мiлюков) критикували "ненауковiсть" iсторичної схеми М.М. Карамзiна, пiдкреслюючи її пiдпорядкування полiтичним цiлям росiйської монархiї51 . В умовах поширення романтизму з його посиленою увагою до народу як носiя традицiйних iсторичних цiнностей виникла потреба "вiднайдення" й обґрунтування iншого неодмiнного складника росiйської iсторiї - росiйського етносу (народу). Цю мiсiю в рамках офiцiйної iсторiографiї виконав перший керiвник заснованої у Московському унiверситетi кафедри росiйської ("русской") iсторiї М.П. Поґодiн, за спиною якого стояв тодiшнiй мiнiстр народної освiти граф С.С. Уваров - творець iдеологiї "офiцiйної народностi", яка повинна була поєднати два вже мiцно включених чинники росiйської iсторичної доктрини - самодержавство й православ'я - з третiм - "народнiстю". Залучивши деякi новi лiнґвiстичнi й фольклорнi матерiали, М.П. Поґодiн допов-

стр. 101


нив схему спадкоємностi самодержавної влади вiд Київської Русi до Росiйської iмперiї теорiєю "етнiчної спадкоємностi" населення Київської й Московської Русi шляхом перемiщення населення з Києва на Волгу та Оку, усунувши малоросiв-українцiв iз числа мешканцiв давнього Києва52 . Таким чином, офiцiйна iсторiя Росiї виключала русинiв-українцiв з iсторiї взагалi, а сама перетворювалася на цiлком великодержавний проект.

Подальшi студiї iсторiї Росiї знайшли розвиток у працях росiйських слов'янофiлiв (К.С. Аксаков, I.В. Киреєвський, О.С Хом'яков), котрi зробили наголос на єдинiй "народностi" й православ'ї, що ґрунтувалися на "слов'янськiй" iсторичнiй спадщинi i визначали особливий iсторичний шлях Росiї, вiдмiнний вiд європейського Заходу. Вони ще бiльше цементували єдиний "русский" народ як особливий феномен культурно-релiгiйної єдностi, стверджували iдею унiкальностi "схiднослов'янської" цивiлiзацiї. Але цей народ залишався "державним народом", окресленим за ознакою "народного органiзму" (особливостей духовного складу) i релiгiї53 .

Проте серед слов'янофiлiв не було фахових iсторикiв, якi б користувалися поважним авторитетом в наукових колах. Дальший розвиток концепцiї росiйської iсторiї був пов'язаний iз творчiстю С.М. Соловйова, автора 29-томної "Истории России с древнейших времен" (1851-1879 pp.), який працював пiд значним впливом позитивiстських iдей. Тим не менше в основу iсторичного процесу вiн поклав державу в її взаєминах iз "народним життям", хоча й не прив'язував першу до самодержавства. На вiдмiну вiд попередникiв, С.М. Соловйов розпочинав росiйську державнiсть вiд Московського князiвства, яке, на його думку, стало пристанищем для втiкачiв iз пристепових районiв i вузловим пунктом "збирання руських земель". Пiвденно-Захiдна Русь, що постiйно пiддавалася набiгам i грабункам кочiвникiв, не могла стати базою для створення централiзованої держави; ця мiсiя припала Пiвнiчно-Схiднiй Русi. Iсторик конструював схему природно-географiчного i полiтичного тяжiння усiх русичiв до Москви i, тим самим, змiцнював давню iдею "Москва - третiй Рим, а четвертому не бувати", створював "науковi пiдстави" для обґрунтування закономiрностi виникнення та iснування єдиної "схiднослов'янської" держави54 . По сутi, не дивлячись на бiльш критичне ставлення до джерел i оволодiння тогочасними методологiчними пiдходами, дослiдник пiдтверджував i змiцнював усталенi координати росiйської iсторiї як iсторiї всiх "схiдних слов'ян", об'єднаних в єдинiй Росiйськiй державi. Україна в трактуваннi С.М. Соловйова була проблемою "українського становища Росiї" як "європейської окраїни, або україни з боку Азiї"55 .

Подiбнi погляди на рiзний лад розвивали й iншi iсторiографiчнi школи Росiї в XIX ст. - на початку XX ст. Спробував подолати цю одноманiтнiсть один iз найвпливовiших росiйських iсторикiв В.О. Ключевський. На рiвнi тогочасних здобуткiв соцiальних наук вiн запропонував "iсторичну соцiологiю" як вивчення рiзних, змiнюваних одна одну форм "iсторичного спiвжиття" людських спiльнот ("общежития")56 . Проте й у В.О.Ключевського чiтко простежувалося прагнення через "колонiзацiю" схiдними слов'янами схiдноєвропейської рiвнини довести факт поступового формування єдиного "русского" народу ("iсторiя Росiї є iсторiєю країни, яка колонiзується"57 ) впродовж VI-XIX ст. як закономiрний наслiдок суспiльних процесiв. Вiн був змушений констатувати, що пiсля "запустiння" Київської Русi з XII ст. вiдтiк її населення йшов у двох напрямах - на Захiд i Пiвнiчний Схiд, У результатi чого почали формуватися "малоросiйське та великоросiйське племена", котрi однак були "гiлками" одної "русской" народностi58 . Далi iсторик пов'язував; процес формування великоросiйської народностi з Московською державою та витвореним у нiй новим типом суспiльних вiдносин - абсолютною монархiєю, а також "збиранням" "розсипаних частин Руської землi". Таким чином, Ключевський не бачив жодних пiдстав (окрiм особливостей полiтичного розвитку "малоросiв" у рiзних державах) для формування окремої української народностi. А враховуючi високу ерудицiю i лiтературний стиль праць цього iсторика, вплив його творiв на суспiльну свiдомiсть буз дуже значним. Достатньо сказати, що наступна радянська iсторiографiя черпала iдеї i факти iз його численних праць.

стр. 102


Радянська версiя iсторiї України сформувалася не вiдразу, пройшовши кiлька етапiв еволюцiї. Важливим фактором її складання на початковому етапi "радянiзацiї" України було те, що бiльшовицька партiя, яка захопила владу в Росiї у листопадi 1917 p., а згодом окупувала й Україну, не могла не рахуватися з потужним українським нацiонально-визвольним рухом, який проявився у створеннi УНР i зростаннi нацiональної свiдомостi населення останньої. Це спонукало бiльшовицьке керiвництво Москви пiти на створення формально незалежної УСРР, обмежившись її полiтичним пiдпорядкуванням59 . У 1920-х роках бiльшовицький пропагандистський апарат ще не мiг запропонувати нових пiдходiв до минулого України, обмежуючись поширенням праць класикiв марксизму-ленiнiзму, нагромадженням документiв про революцiйнi подiї 1917-1920 pp., критикою "буржуазних" та "iмперiалiстичних" зазiхань на новостворену державу робiтникiв i селян - СРСР. Iсторична лiтература, яка з'являлася друком у той час, була сповнена "викривальних" iнвектив на адресу "української буржуазно-нацiоналiстичної контрреволюцiї", дiячiв УНР тощо60 . Справа дещо полiпшилася у 1921 p., коли УАН було перейменовано в Всеукраїнську Академiю наук (ВУАН), а в її складi було створено iсторично-фiлологiчний вiддiл з численними iсторичними комiсiями та установами. Дiяльнiсть останнiх значно пожвавилася пiсля повернення в Україну М.С. Грушевського (1924 р.) й очолення ним науково-дослiдної кафедри iсторiї України ВУАН61 .

Проте розвиток iсторичних студiй, незалежних вiд правлячої партiї, не влаштовував бiльшовицьке керiвництво, яке у 1930-х роках вчинило справжнiй розгром української культури, гуманiтарних наук та iсторiографiї за звинуваченням у "буржуазному нацiоналiзмi" i "контрреволюцiйнiй дiяльностi", а фактично - за спроби вiднайти своєрiднiсть iсторичного й культурного розвитку українства62 . Було розпочато керовану з Москви жорстку централiзацiю управлiння наукою i культурою, повне їх пiдпорядкуванню потребам правлячої компартiї. Iсторiя опинилася в епiцентрi конструювання нової версiї минулого всiх народiв СРСР, версiї, яка повинна була забезпечити формування свiдомостi людини майбутнього комунiстичного суспiльства.

Iсторiю треба було переписати на нових "методологiчних засадах", а фактично - пiд диктат компартiйних iдеологiв, виходячи зi сталiнської вимоги створення "iсторiї СРСР" як "збирання земель навколо iсторичної Росiї"63 . Зразки такої штучно сконструйованої iсторiї створювалися в Москвi i були обов'язковими схемами для iсторикiв союзних республiк. Першi ластiвки нової конструкцiї знайшли вiдбиття в працях з iсторiї СРСР, написаних i розтиражованих наприкiнцi 1930-х i в 1940-х pp. А.В. Шестаковим, Б.Д. Ґрековим, С.В. Бахрушиним, A.M. Панкратовою, М.В. Нєчкiною та iн. У розробцi нової схеми iсторiї активну участь взяли й українськi iсторики, зокрема К.Г. Гуслистий i М.Н. Петровський64 .

У схеми iсторiї народiв СРСР було покладено дещо модернiзовану до вимог марксизму-ленiнiзму схему iсторiї Росiї, розроблену росiйською iсторiографiєю у XIX - на початку XX ст., в якiй зростання i змiцнення росiйської державностi представлялося запорукою цивiлiзацiйного ("прогресивного") поступу всiх народiв на шляху до соцiалiзму й утворення СРСР. Українцi у цiй конструкцiї з'являлися на iсторичнiй аренi лише в XVI-XVII ст. як наслiдок роз'єднання єдиного "давньоруського" народу, утвореного на основi "схiднослов'янських племен". Натомiсть iсторiя Росiї брала свiй початок вiд Київської Русi i знаходила логiчне завершення в утвореннi СРСР65 . Надалi скомпонована таким чином схема iсторiї СРСР увiйшла в усi шкiльнi i вузiвськi пiдручники з iсторiї СРСР, а потiм i УРСР. Характерно, що опублiкований 1953 р. синтез iсторiї Української РСР, пiдготовлений ученими Iнституту iсторiї АН УРСР у тiсному "спiвробiтництвi i при допомозi" росiйських дослiдникiв, вiдкривався "методологiчною" констатацiєю: Український народ має свою багатовiчну героїчну iсторiю, нерозривно зв'язану з iсторiєю великого росiйського народу та iнших народiв нашої Батькiвщини... Український народ разом з росiйським i бiлоруським народами вийшов з єдиного ко-

стр. 103


реня древньоруської народностi, зв'язаний з ними єднiстю походження, близькiстю i спiльнiстю iсторичного розвитку, завжди прагнув до возз'єднання з братнiм росiйським народом"66 . Далi розвивалася версiя про постiйне гноблення українського народу польськими й iншими "загарбниками" i "панами" та закономiрне возз'єднання з Росiєю у 1654 р. Фактично повторювалася (з певними корективами "класової боротьби") схема iсторiї Росiї у виданнi С.М. Соловйова i, особливо, В.О. Ключевського. Через усю схему проглядала iдея майбутньої асимiляцiї українцiв з "єдинокровним" росiйським народом як дiалектичне повернення до "древньоруського" стану. Радянська державнiсть проголошувалася спадкоємцем великодержавної росiйської, одягнутої в "шати марксизму", яка мiфологiзувалася як єдиний спосiб досягнення "царства соцiальної справедливостi"67 .

Розроблена у сталiнськi часи концепцiя iсторiї СРСР та УРСР упродовж кiлькох поколiнь втлумачувалася у свiдомiсть громадян країни рад через освiту, масовану пропаганду, культуру. Змiни у загальнiй концепцiї iсторiї СРСР, що вiдбулися у 1960-1980-х роках, лише пiдфарбовували зазначену схему. Серед цих змiн заслуговує на увагу вiдзначення 300-рiччя Переяславської ради та передача Криму до складу УРСР у 1954 р. Слiд зазначити, що ще у 1920-х i навiть 1930-х роках Переяславська рада оцiнювалася радянськими iсториками як "гiрший варiант розвитку подiй". Але невдовзi ця оцiнка була замiнена на iншу - "найменше зло", а тодi - на "найбiльше добро"68 . Пiсля Другої свiтової вiйни з легкої руки Сталiна росiйський народ "висунувся" на "найвизначнiший народ" серед iнших народiв СРСР, а цi останнi "розподiлялися" за вiдповiдним порядком. За таких умов вiдзначення 300-рiччя Переяслава давало українцям можливiсть стати "старшим" серед iнших "молодших" братiв росiян, але в перспективi вiдкривало обрiї повної асимiляцiї у "триєдиному росiйському народi".

Польська версiя вiдновлення "полiтичної нацiї" Речi Посполитої, в якiй русинам-українцям вiдводилася певна самостiйна роль "доростаючого немовляти", у XX ст. була майже повнiстю витiснена з iсторичної свiдомостi українцiв. Бiльше того, i росiйська, i почасти українська iсторiографiї доклали чималих зусиль, аби повнiстю скомпрометувати державницьку вiзiю польського минулого, звинувачуючи полякiв у "анархiзацiї" державностi (Речi Посполитої) внаслiдок панування феодального класу, загарбницькiй експансiї на українськi, бiлоруськi та росiйськi землi тощо. У цьому планi радянська iсторiографiя продовжила i використала слов'янофiльську версiю росiйської iсторичної науки кiнця XIX i початку XX ст., в якiй мiцно утвердилися iдеї непримиренної ворожостi iсторичного розвитку греко-слов'янського i романо-германського свiтiв: другий свiт був не властивий слов'янському духу й провадив до загибелi. При цьому найчастiше посилалися на приклад Речi Посполитої. Один iз провiдних росiйських славiстiв того часу київський iсторик Т.Д. Флоринський у 1911 р. писав, що "Польща, залишаючись слов'янською, зробилася водночас членом романо-германської родини народiв... Звiдси неминучий, наповнений внутрiшнiми суперечностями, ненормальний хiд всього iсторичного життя полякiв, що принiс їм довгий ряд нещасть i не вiдповiдав iнтересам усього iншого слов'янства"69 .

Радянська вiзiя iсторiї Росiї та України стала не тiльки пiдставою iдеологiчної обробки населення СРСР, а й нарiжним каменем усiєї полiтики центрального московського керiвництва в Українi, спрямованої на "iнтернацiоналiзацiю", а фактично денацiоналiзацiю українцiв. Вона проявилась у демографiчнiй, економiчнiй, соцiальнiй i культурнiй полiтицi компартiйних провiдникiв, яка скеровувалася на послаблення нацiональної iдентичностi українцiв, їхнє розпорошення по неозорих просторах СРСР iз одночасним переселенням до України росiян та представникiв iнших нацiональностей Союзу, русифiкацiю освiти, науки, культури, засобiв масової iнформацiї тощо70 . Iдеологiчним пiдґрунтям денацiоналiзацiї став новий пiслявоєнний пропагандистський винахiд - радянський патрiотизм, який за наявностi головного "iсторичного постулата" про культурну та полiтичну вищiсть росiйського народу перетворювався на охоронний росiйський патрiотизм, так само як й iдея

стр. 104


формування "нової iсторичної спiльностi" - радянського народу. Тривала пропаганда компартiйного апарату залишила помiтний слiд у суспiльнiй свiдомостi населення СРСР, сформувала новий тип соцiальної iдентичностi - радянський.

Радянська iдентичнiсть, що мала нiбито позаетнiчнi й позанацiональнi риси, цiлком вiдповiдала потребам використання людського потенцiалу для здiйснення прискореної модернiзацiї СРСР i перетворення його на свiтову державу. При цьому одним з базових компонентiв формування "радянського народу" залишався усталений з росiйсько-iмперських часiв конструкт "трьох схiднослов'янських народiв" - росiян, українцiв, бiлорусiв, у якому всi вони протиставлялися "загниваючому" Заходу з його "капiталiзмом" i католицтвом. Крiм того, як до II свiтової вiйни, так i пiсля неї Москва проводила цiлеспрямовану полiтику переселення в Україну здебiльшого росiйського етнiчного населення, яке скупчувалося в окремих реґiонах, переважно на Сходi i Пiвднi71 . Полiтика радянського керiвництва всiляко заохочувала асимiляцiю етнiчних українцiв у росiйському середовищi, що спричинило появу т.зв. "адаптованих", "окультурованих" (термiни Б. Кравченка) й асимiльованих етнiчних українцiв, котрi поступово переходили на росiйську мову у буденному спiлкуваннi, а згодом й iдентифiкували себе як росiяни або "радянськi люди"72 .

Тому однiєю зi специфiчних проблем сучасного етапу українського нацiєтворення i самоiдентифiкацiї є етнокультурна, в тому числi мовно-лiнґвiстична бiполярнiсть, яка вiдбиває традицiйнi iсторичнi соцiокультурнi i зовнiшньополiтичнi орiєнтацiї, про якi йшлося вище. Окрiм 8,3 млн. етнiчних росiян (2001 р.) є ще значна частина росiйськомовних українцiв, а загалом росiйська мова посiдає значно бiльшi позицiї, нiж це виглядає з офiцiйної статистики. За даними соцiологiчного опитування 2001 р., у цiлому по Українi українську мову вважали рiдною 60% респондентiв, але розмовляли нею в родинi лише 37%73 .

Особливою "екзотичною" групою населення України залишаються тi її громадяни, котрi обирають соцiально-полiтичну iдентичнiсть "радянських людей". Таких осiб, за матерiалами соцiологiчних опитувань 2000 p., виявилося в Українi понад 12%74 . При цьому означений вибiр соцiальної iдентичностi здебiльшого збiгається з орiєнтацiєю на комунiстичну iдеологiю її носiїв та реґiональним розмiщенням - його iнтенсивнiсть зменшується в напрямку зi Сходу на Захiд (див. таблицю 175 ).

Таблиця 1.

Ранґування регiонiв за "радянською iдентичнiстю" населення та показники його прихильностi до комунiстичного напряму в полiтицi

Регiон

Ототожнюють себе з радянськими людьми (%)

Надають перевагу комунiстичному напряму (%)

АР Крим

28,25

17,04

Схiдний

25,17

28,76

Пiвденно-Схiдний

19,39

23,55

Пiвденний

13,04

19,20

Україна в цiлому

12,52

16,74

Пiвнiчно-Схiдний

11,07

17,62

Київ

9,75

11,02

Пiвнiчний

6,72

16,79

Центральний

6,67

20.28

Пiвнiчно-Захiдний

5,15

11,00

Пiвденно-Захiдний

4,83

7,06

Захiдний

2,17

0,72

Проблеми самоiдентифiкацiї населення України чiтко накладаються на окресленi вище реґiони, якi в основному збiгаються з їх iсторичною долею. Захiд Через iсторичнi причини виступає бiльш етнiчно сконсолiдованим, Схiд (i Пiвдень)

стр. 105


ще вiдчуває на собi впливи "малоросiйської" i "радянської" iдентичностей, Центр займає промiжну позицiю мiж ними, схиляючись до "русько-української" iсторичної спадщини. За даними опитування, проведеного 1999 р. службою "Соцiс-Ґеллап", були отриманi цiкавi результати про iдентифiкацiю своєї "батькiвщини" мешканцями України: на Заходi 84% респондентiв назвали нею Україну, в Центральнiй Українi - 64%, на Сходi - 35%, решта опитаних в усiх реґiонах вiддала перевагу реґiональнiй приналежностi або iдентифiкували себе з СРСР76 .

Ситуацiєю, що склалася в сферi суспiльної свiдомостi мешканцiв сучасної України, повною мiрою прагне скористатися полiтична елiта Росiйської Федерацiї. У її свiдомостi, як i в уявленнях бiльшостi етнiчних росiян, продовжують функцiонувати стереотипнi структури iсторичної великодержавностi, "особливої мiсiї" серед iнших народiв, покликання Москви зберегти єднiсть i пiдпорядкованiсть слов'янських i неслов'янських народiв колишнього СРСР iз метою вiдстояти i захистити "особливий" "євразiйський" шлях розвитку насамперед Росiї як протиставлення захiдному i схiдному цивiлiзацiйним викликам. У полiтицi цi намiри проявляються у намаганнях втручатися i керувати суспiльними процесами у пострадянських державах, вважаючи цей реґiон "сферою своїх життєвих iнтересiв". А "українське питання" для багатьох сучасних росiян має особливе значення: поширюванi i втлумачуванi впродовж столiть мiфи "схiднослов'янської єдностi", "єдиного "давньоруського народу"", "нової спiльностi - радянського народу" залишили дуже глибокий слiд у їхнiй соцiальнiй пам'ятi - українцi у нiй однозначно виступають росiйським субетносом77 .

Пiсля розпаду СРСР росiйська полiтична й iнтелектуальна елiти провадять пошук нової нацiонально-полiтичної мiфологiї, яка б змогла об'єднати росiян та iншi народи i зберегти державу в її новому виглядi, а ще краще розширити за рахунок, принаймнi, України та Бiлорусi. У численнiй полiтичнiй i публiцистичнiй лiтературi, яка з'явилася в Росiї за останнi роки, багато уваги придiлено прогнозам майбутнього розвитку в геополiтичному вимiрi. У нiй домiнують мiркування про особливу роль та мiсiю Росiї серед iнших народiв у її протиставленнi як Заходу, так i Сходу, творення нового "євразiйського" простору, який вiдбиватиме специфiку "росiйського менталiтету". Однак спроби сформувати новий нацiональний мiф чомусь постiйно зводяться до пошуку його складових у минулому - великодержавностi, консерватизмi, православ'ї. Бiльшiсть росiйських полiтикiв та iнтелектуалiв небезпечно близько пiдходять до реанiмацiї старих iдеологiчних схем у намаганнi знайти стимули для вiдновлення колишньої iмперiї. Один iз вiдомих росiйських суспiльствознавцiв А. Кольєв у книзi "Полiтична мiфологiя: реалiзацiя соцiального досвiду" (2003 р.) вiдверто пише: "Завдання росiйської нацiональної iдеологiї - сформувати програму переходу вiд нинiшнього мракобiсного стану країни до нової iмперiї". I далi вiн уточнює, що "основоположнi моменти росiйської iмперської iдеологiї" - це "консерватизм (традицiоналiзм, русизм, корпоративiзм, технократизм) i реваншизм (оптимiзм, культурний i технологiчний експансiонiзм, мiлiтаризм)"78 .

Показовим фактом збереження iдеологiї великодержавностi у росiйському iнтелектуальному просторi є поява у 2003 р. колективної працi провiдних суспiльствознавцiв науково-дослiдних iнститутiв Росiйської академiї наук пiд редакцiєю М.П. Шмельова "Росiя мiж Заходом i Сходом: мости у майбутнє", в якiй автори майже одностайно стривоженi перспективою втрати Росiєю статусу "великої держави", що неодмiнно призведе до її фрагментацiї i перетворення у сировинний придаток ЄС i Китаю. Iз тексту книги випливає, що, аби зберегтися як єдина держава, Росiя приречена стати "третiм полюсом" майбутнього багатополюсного свiту, "посiсти мiсце одного з головних центрiв економiчного i полiтичного впливу У новому столiттi". У зв'язку iз цим чiтко простежується "євразiйський" характер розмiрковувань авторiв, вiдбитий у книзi: "Росiя завжди була й залишиться Європою, хоча й особливою Європою: неспокiйною й малопередбачуваною, у багатьох вiдношеннях вiдсталою, з величезним, але поки що слабо використовуваним пря-

стр. 106


родним та iнтелектуальним потенцiалом, зi своїми специфiчними, часом самопри-мушуваними iнтересами на периферiї азiйського континенту та в iнших реґiонах свiту - i все-таки Європою"79 .

Усi цi претензiї на виключнiсть росiйського минулого i майбутнього реалiзуються у зовнiшньополiтичнiй доктринi сучасної Росiї, яка вважає країни "ближнього зарубiжжя" сферою своїх життєвих iнтересiв i залишає за собою право втручатися у справи цих країн iз метою "захисту iнтересiв росiйських громадян", а також у постiйному експортi свого культурного та iнформацiйного продукту в країни пострадянського простору, щоби зберегти i змiцнити там росiйськi впливи, пiдживити пiдваженi стереотипи колишньої росiйсько-радянської єдностi, створити iлюзiї вiдновлення "нового" об'єднання принаймнi "схiднослов'янських народiв", яке нiбито стане для них незрiвнянним благом у порiвняннi з альтернативною iнтеґрацiєю в Європейському Союзi.

Сучасна росiйська iсторiографiя також iз великими труднощами позбувається (чи позбувається?) старих схем великодержавного iсторичного мiфу. Характеризуючи стан росiйської iсторiографiї, один iз провiдних росiйських iсторикiв A.M. Сахаров вiдзначав, що на змiну попереднiй iдеологiї тоталiтарної держави, якi представляла собою "сурогат з марксистських iдей, iмперських традицiй, самодержавної амбiцiозностi, революцiйного месiанства, утопiчних общинних iлюзiй, вбогої гордостi неосвiчених правителiв i мас", прийшов такий самий "страшний гiбрид", в якому перемiшалися тi самi iдеї. На такому тлi вiдбувся ренесанс цивiлiзацiйних пiдходiв, серед яких популярнiсть здобули не стiльки захiднi автори (О. Шпенґлер, А. Тойнбi), скiльки вiтчизнянi, зокрема слов'янофiльськi побудови В.I. Ламанського зламу XIX ст. i XX ст. iз його концепцiєю "свiтiв минулого - сучасного - майбутнього" (минулий свiт -азiйський, сучасний - романо-германський, майбутнiй - греко-слов'янський), а також теорiй євразiйства, оновленого пасiонарними вiзiями Л.М. Ґумiльова80 . Подiбнi iсторiософськi схеми певною мiрою компенсують ураженi великодержавнi почуття бiльшостi росiян.

Не сталося помiтних змiн у загальнiй схемi iсторiї Росiї, яка надалi здебiльшого ґрунтується на давнiх стрижневих засадах - становленнi росiйської багатонацiональної державностi по прямiй лiнiї вiд Київської Русi до сучасної Росiйської Федерацiї. I хоча в сучасних вузiвських пiдручниках, що з'явилися в Росiї за останнє десятирiччя, простежуються певнi методологiчнi вiдмiнностi, незмiнною залишається загальна схема "русской" iсторiї вiд IX до XX ст., в якiй не залишається мiсця "неiсторичним" народам, зокрема українцям. Так, в iсторiї Росiї за редакцiєю М.I.Павленка збережено марксистський пiдхiд iз наголосом на "продуктивнiй дiяльностi народних мас", соцiальної боротьби i особливiй ролi держави81 . Зрозумiло, що подiї 1654 р. тут подано як "возз'єднання України з Росiєю" внаслiдок соцiального, релiгiйного i нацiонального гноблення українцiв панами Речi Посполитої та їх прагнення до об'єднання з "братнiм росiйським народом". Пiсля цього українцi бiльше не з'являються на сторiнках цього двотомного видання82 : в центрi уваги росiйська державнiсть i соцiальнi рухи.

Не позбавлений усталених стереотипiв росiйської iсторiографiї i цiкавий синтез, пiдготовлений Iнститутом росiйської iсторiї РАН за редакцiєю її директора A.M. Сахарова83 . Його автори прагнуть розглядати iсторiю Росiї в "територiально-хронологiчному i тематично-цивiлiзацiйному" планi та в органiчному зв'язку з "усiм свiтовим iсторичним процесом", кладучи в його пiдстави поняття "прогресу", яке полягає у "вдосконаленнi якостi життя людей"84 . Фактично йдеться про соцiально-культурну iсторiю у виданнi французької школи "Анналiв". Проте Давньоруська держава у цьому виданнi, за традицiєю, трактується як "русская", а проблема етнiчного складу її населення старанно приховується за знайомою вивiскою "схiднослов'янського народу". Дiйсно, автори вдало характеризують становлення державностi, соцiальнi стосунки, культуру i побут її населення та iншi питання, змальовують вiдмiнну iсторичну долю Пiвденної та Пiвденно-Захiдної Ру-

стр. 107


сi, починаючи iз XIII ст. Подальша iсторiя Росiї пов'язується з утворенням росiйської "нацiональної держави з центром у Москвi" та її поступовим перетворенням у iмперiю. Знову ж подiї середини XVII ст. представленi як закономiрний акт "возз'єднання України з Росiєю" внаслiдок визвольної боротьби українського народу проти польського засилля, а "росiйська держава не тiльки повернула свої попереднi володiння, а й прийняла у свiй склад братнiй український народ"85 .

Таким чином, вiдбулося й повернення до усталеного стереотипу росiйської iсторiографiї та полiтичної мiфологiї. Не випадково творцевi росiйської iмперiї - Петру I у книзi присвячено п'яту частину у складi шести роздiлiв, а його територiальнi завоювання квалiфiкуються як "самовiддане, несамовите служiння Росiї, Вiтчизнi, Росiйськiй державi"86 . Зрозумiло, що дiї Iвана Мазепи i його прихильникiв виглядають як "зрада" Петра I та "українського народу". Далi українцi рiдко з'являються на сторiнках видання, наприклад, пiд час подiлiв Речi Посполитої в кiнцi XVIII ст., коли приєднання Правобережної України до Росiї означало, на думку авторiв, "здiйснення їхнiх сподiвань"87 . У XIX ст. автори зауважили польський нацiональний рух, боротьбу кавказьких народiв, але не помiтили українського нацiонального руху. Вiн проявився тiльки у 1917 р. зi створенням Української Центральної Ради i боротьби за самостiйнiсть України, а також у процесi громадянської вiйни, яка завершилася встановленням радянської влади88 . Подальша доля України практично розчинена в iсторiї центрального партiйно-державного апарату СРСР.

Таким чином, у росiйськiй iсторiографiї не помiтно якихось суттєвих змiн у трактуваннi iсторичного шляху України та українцiв: вони надалi сприймаються переважно як "вiдгалуження" єдиного в минулому "русского" народу. Малоросiйський синдром (Мала Русь) продовжує чинити потужний вплив на свiдомiсть сучасних росiян (а також українцiв). Спроби ж узгодити i розмежувати iсторiю України з iсторiєю Росiї на фаховому рiвнi зустрiлися з великими труднощами, про що свiдчили численнi науковi конференцiї, що пройшли в обох країнах у 2001-2003 pp. На них обидвi сторони були змушенi свiдомо чи неусвiдомлено вiдстоювати державницькi вiзiї минулого, котрi тяжко надавалися до узгодження89 .

Ситуацiя, що склалася в суспiльнiй свiдомостi бiльшостi сучасних росiян, вiдбиває процес утрудненого "прощання" зi стереотипами вiдносно України та українцiв. За даними репрезентативних соцiологiчних опитувань, що проводилися вiдомим Левада Центром у Москвi (Центр Ю.Левади) у 2001-2005 pp., зберiгалася в основному стабiльна картина ставлення росiян до України: тiльки близько 7% респондентiв оцiнювали стосунки мiж Росiєю та Україною як дружнi, ще 18% - як добросусiдськi, 33% - як нормальнi, натомiсть 36 % - як прохолоднi або напруженi. Цiкавими виявилися й вiдповiдi росiян на питання про iсторичного правонаступника Київської Русi: 32% вважають ним Росiю, ще 45% - Росiю та Україну i лише 14% - Україну90 .

Цi ж iсторичнi стереотипи продовжують зберiгатися i серед частини сучасного українського населення. Соцiологiчнi опитування, що проводилися в Українi у 1994-2004 pp., показали збереження i навiть певне збiльшення прихильникiв зближення з Росiєю та Бiлоруссю: у 1997 р. серед опитаних таких було 53,6%, У 2004 р. - 62,8%91 . За даними всеукраїнських соцiологiчних опитувань, представлених фондом "Демократичнi iнiцiативи", якi були проведенi за методикою визначення iндексу ксенофобiї, запропонованою Еморi Боґардусом, найбiльшою довiрою серед українцiв користуються росiяни (iндекс 2,25), далi йдуть бiлоруси (2,77) євреї (3,92), поляки (4,75), натомiсть гiрше ставлення - до американцiв (4,8), нiмцiв (4,81), румунiв (5,15), циган (5,6) i т.д.92 Цi показники свiдчать, що у свiдомостi багатьох українцiв ще зберiгаються стереотипнi уявлення про iншi народи, котрi поширювалися в СРСР, де найближчими вважалися "братнi" росiяни i бiлоруси, а всi iншi були "бiльш чужими".

Проте, якщо взяти до уваги iншi аспекти ставлення українцiв до питань зовнiшньої орiєнтацiї населення України, то картина виглядатиме дещо iнакше. Так, серед найважливiших партнерiв України тiльки 49,9% українських респондентiв

стр. 108


бачать Росiю; майже третина українських респондентiв бачить загрозу вiйськового конфлiкту з Росiєю (32,1%). У той же час, наприклад, загрозу з боку Польщi для України вбачає лише 3% опитаних українцiв93 .

Дослiдження соцiологiв та етнологiв показують, що i на Заходi, i на Сходi України яскраво простежується вплив полiтичного чинника - з одного боку, вияв тривалої боротьби українства за свою самостiйнiсть, боротьби, яка змушувала її iдеологiв i керманичiв творити численнi нацiональнi мiфи, насамперед "iсторичних ворогiв". З iншого боку, провiдники й iдеологи сусiднiх держав - Росiї та Польщi - у боротьбi за контроль над землями з українським населенням формували зовсiм iншi нацiональнi мiфи, вiдомi як "малоросiйство" чи "цивiлiзацiйна мiсiя на Сходi". Нинi в Українi спостерiгається майже повна вiдсутнiсть "позаконфлiктних" знань про минуле Польщi i полякiв (а також iнших сусiднiх країн i народiв), водночас продовжують зберiгатися й поширюватися (переважно через систему освiти) старi росiйсько-радянськi клiше. Чимало українцiв, зокрема на Сходi i Пiвднi України, залишаються у полонi вироблених у попереднi перiоди стереотипiв, схиляючись до особливої ролi "схiднослов'янської єдностi" з Росiєю на чолi й зберiгаючи значну недовiру до "ворожого" європейського свiту.

У сучаснiй Українi iсторичнi знання про Польщу i полякiв та Росiю i росiян ґрунтуються переважно на схемах i зразках, розроблених у росiйськiй, радянськiй та давнiй українськiй iсторiографiях, майже без змiн перенесених у новiтнi концепцiї iсторiї України. Україноцентричнiсть нинiшньої української iсторичної думки є передбачуваним наслiдком утворення незалежної Української держави i формування її державницької iдеологiї. Проте, як це не парадоксально, ця нова iдеологiя формується здебiльшого на тих же росiйсько-радянських методологiчних засадах, у центрi яких замiсть соцiальних чи мiждержавних конфлiктiв на першому планi знаходяться мiжнацiональнi. Така "нацiоналiзована" iсторiя України налаштована передусiм на пошук "ворога" української незалежностi, а не на з'ясування iсторичної зумовленостi минулих подiй.

Росiйський фактор в Українi у 1990-х роках постiйно вiдiгравав важливу роль як з погляду проведення внутрiшньої нацiональної полiтики й орiєнтацiї зовнiшнiх зусиль, так i з позицiї потужних впливiв росiйської культури i мови, зокрема через росiйське i росiйськомовне населення в рiзних реґiонах країни. Для росiйського керiвництва життєво важливим питанням залишається втягнення України в орбiту своїх впливiв, використовуючи для цього всi можливi засоби, у тому числi i насамперед укорiненi iсторичнi стереотипи.

Польський вектор у формуваннi соцiальних iдентичностей українцiв за останнi роки зазнав суттєвих змiн у бiк зростання симпатiй i подолання традицiйних упереджень. Вступ Польщi до НАТО i СС спричиняє подальшу поляризацiю серед українцiв, частина яких усе ще орiєнтується на "слов'янську" iдею та єднiсть iз Росiєю, а iнша - бачить майбутнє України в європейськiй iнтеграцiї за зразком Польщi.

Вiдмiннi iсторичнi долi сучасного населення України ще продовжують чинити вплив на його суспiльну свiдомiсть, проте помiтними є змiни в процесi формування соцiальних iдентичностей, спричиненi бiльшою вiдкритiстю на свiт, у тому числi завдяки поїздкам значної частини населення на роботу в захiднi країни, досвiду європейської iнтеграцiї посткомунiстичних країн Центрально-Схiдної Європи, рiзноманiтним взаємозв'язкам України з ними. Водночас проявляються i гальмiвнi чинники на шляху подолання успадкованих вiд минулого стереотипiв населення України, серед яких слiд вiдзначити, по-перше, падiння довiри населення До владних структур та їх спроможностi забезпечити країнi достойне мiсце в Європi, а населенню - гiднi умови життя; по-друге, неефективну полiтику держави в галузi мови, освiти, науки i культури, яка спричиняє збереження "радянських" стереотипiв; по-третє, вимушену "багатовекторнiсть" зовнiшньополiтичної орiєнтацiї держави мiж Заходом i Сходом; нарештi, по-четверте, але не останнє за значенням, вiдсутнiсть реальних крокiв назустрiч Українi з боку Європейського Со-

стр. 109


юзу, що змушує її правлячi елiти вдаватися до лавiрування мiж Сходом i Заходом i "вiдбивати" цi маневри у внутрiшнiй полiтицi. Зрозумiло, що такий невизначений стан не може зберiгатися тривалий час i мусить бути розв'язаний, бажано без можливих внутрiшнiх i зовнiшнiх конфлiктiв. Полiтичнi подiї в Українi, пов'язанi з президентськими виборами 2004 p., якi привели до влади україноцентричнi державницькi сили, вселяють надiї на формування сприятливого суспiльно-полiтичного клiмату для позитивних змiн у суспiльнiй свiдомостi, поступового витiснення минулих iсторичних мiфiв та їх замiну новими, котрi вiдповiдатимуть нинiшньому етапу бачення України та українцiв у свiтовiй спiльнотi.

-----

1 Див., напр.: Зашкiльняк Л. Вступ до методологiї iсторiї. - Львiв, 1996.

2 Див.: Краткий словарь по социологии. - М., 1988. - С. 389. Бiльш складнi визначення можна знайти в: Stereotipes and Nations. Edited by Teresa Walas. - Cracow, 1995; Pietrzak H. Stereotypy polsko-ukrainskie i sposoby ich przezwyciezania // Polska - Niemcy - Ukraina w Europie. Narodowe identyfikacje i europejskie integracje w przededniu XXI wieku. - Rzeszow, 2000. - S. 191-203.

3 Serczyk W A. Stereotypy w historii stosunkow polsko-ukrainskich. Drogi do prawdy // Stereotypy narodowosciowe na pograniczu. - Rzeszow, 2002. - S. 11.

4 Лiтература про сучаснi теоретичнi пiдходи до iсторiї є дуже обширною, пошлемося лише на деякi працi, доступнi українському читачевi: Гуревич А.Я. О кризисе современной исторической науки // Вопросы истории. - 1991. - N 2-3. - С. 20-35; Колесник И.И. Историческая наука в современном пространстве постмодернизма // Гранi. -Днiпропетровськ, 1999. - N 2(4). - С. 14; Українська iсторiографiя на зламi XX i XXI столiть: здобутки i проблеми. Колективна монографiя за редакцiєю Леонiда Зашкiльняка. - Львiв, 2004. - С. 24-57; Уапт X. Метаистория. Историческое воображение в Европе XIX века. - Екатеринбург, 2002; Jenkins К. On "What is History?". From Carr and Elton to Rorty and White. - London; New-York, 1995; Topolski J. Jak sie pisze i rozumie historie. Tajemnice narracji historycznej. - Warszawa, 1996; Iggers G.G. Historiography in the Twentieth Century. From Scientific Objectivity to the Postmodern Challenge. - Hanover; London, 1997; Wilson N.J. History in Crisis? Recent Directions in Historiography. - New Jersey, 1999; Historians on History. An Anthology Edited and Introduced by John Tosh. - Harlow etc., 2000; A New Philosophy of History. - London, 1995. - P.278-284.

5 Wilson N.J. Op. cit. - P. 1.

6 Лиднэр Р. Гiсторьiкi i улада. Нацыятворчы працэс i гiстарычная палiтыка у Беларусi XIX - XX ст. - Мiнск, 2003. - С 7.

7 Докл. див.: Масненко В. Українська iсторiографiя кiнця XIX - першої третини XX столiття: межi нацiональної iдентичностi та полiтичної легiтимацiї // Iсторiя та iсторiографiя в Європi. - К., 2004. - С. 25-34.

8 Див.: Крупницький Б. Українська iсторична наука пiд Советами. - Мюнхен, 1957; Оглоблин О. Думки про сучасну українську совєтську iсторiографiю. - Нью-Йорк, 1963.

9 Про здобутки українських iсторикiв НТШ див.: Крип'якевич I. Iсторично-фiлософська секцiя НТШ пiд керiвництвом Михайла Грушевського у 1894-1913 роках // Записки Наукового товариства iменi Шевченка. - Львiв, 1991. - Т. 222: Працi iсторико-фiлософської секцiї. - С. 392-412; Педич В. Iсторична школа Михайла Грушевського у Львовi. - Iвано-Франкiвськ, 1997.

10 Найда О. Окремi аспекти дiяльностi Iсторично-фiлософiчної секцiї Наукового товариства iменi Шевченка. 1913-1940 роки // 3 iсторiї Наукового товариства iменi Шевченка. Збiрник доповiдей i повiдомлень наукових сесiй i конференцiй НТШ у Львовi. - Львiв, 1997. - С 24-33.

11 Кугутяк М. Галичина: сторiнки iсторiї. Нарис суспiльно-полiтичного руху (XIX ст. - 1939 p.). - Iвано-Франкiвськ, 1993.

12 Див.: Киричук Ю. Український нацiональний рух 40-50-х рокiв XX столiття: iдеологiя та практика. - Львiв, 2003.

13 Серед останнiх праць про це йдеться в: Етнополiтичний розвиток України: досвiДi проблеми, перспективи. - К., 1997; Нацiональна iнтеграцiя в полiкультурному суспiльствi, український досвiд 1991-2000 рокiв. - К., 2002; Нагорна Л. Нацiональна iдентичнiсть в Українi. - К., 2002. - С. 4-5.

14 Див., напр.: Черниш Н. Одна, двi чи двадцять двi України. Соцiологiчний аналiз соцiальних iдентичностей представникiв трьох поколiнь мешканцiв Львова i Донецька // Дух i лiтера. - К., 2003. - N 11-12. - С. 6-20; Грицак Я. Про сенсовнiсть i безсенсовнiсТЦi

стр. 110


нацiоналiзму в Українi // Там само. - С. 21-35; Маланчук О. Соцiальна iдентифiкацiя в сучаснiй Українi: 1994-1999 // Там само. - С 36-47; Українське суспiльство на порозi третього тисячолiття. Колективна монографiя. - К., 1999.

15 Назвемо зокрема: Середа В. Вiдображення полiтичної iсторiї України в пам'ятi її громадян: регiональнi особливостi на прикладi Львова i Донецька // Науковi записки Нацiонального унiверситету "Києво-Могилянська академiя". - К., 2001. - Т. 19: Полiтичнi науки. - С. 36-45; її ж. Конструювання образу iншого та iсторичної iдентичностi в Українi i Польщi: порiвняльно-контекстуальний аналiз шкiльних пiдручникiв з iсторiї // Методологiя, теорiя та практика соцiологiчного аналiзу сучасного суспiльства. Збiрник наукових праць. - Харкiв, 2003. - С. 270-276.

16 Velychenko S. Shaping Identity in Eastern Europe and Russia: Soviet-Russian and Polish Accounts of Ukrainian History, 1914-1991. - New York, 1993; Hrycak J. Jeszcze raz о stosunku Ukraincow do Polakow (z Rosja w tle) // Wiez. - Warszawa, 1998. - Nr. 3. - S. 15-32; Ткаченко В.М. Україна та Росiя: проблеми нацiонального самовизначення (Iсторiософський аналiз поточного моменту). - К., 1993; Петровський В.В. Українсько-росiйськi взаємини в сучаснiй захiднiй науковiй лiтературi (1991-2001 pp.). - Харкiв, 2003; Потульницький В А. Україна i всесвiтня iсторiя: Iсторiософiя свiтової та української iсторiї XVII - XX ст. - К., 2002; Когут 3. Корiння iдентичностi: Студiї з ранньомодерної та модерної iсторiї України. - К., 2004.

17 Згадаємо тiльки окремi працi з великої кiлькостi написаних з проблем нацiї та нацiоналiзму: Смiт Е.Д. Нацiональна iдентичнiсть. - К., 1994; Касьянов I. Теорiї нацiї та нацiоналiзму. - К., 1999; Ґелнер Е. Нацiї та нацiоналiзм. Нацiоналiзм. - К., 2003.

18 Див.: Звiт про науково-дослiдну роботу "Формування нацiональних i соцiальних iдентичностей в Українi новiтнього часу (ХIХ-ХХ ст.)". Рукопис. - Львiв, 2003. - С. 42, 43.

19 Масненко В. Iсторична думка та нацiотворення в Українi (кiнець XIX - перша третина XX ст.). - К.; Черкаси, 2001. - С. 76, 77.

20 Для прикладу достатньо подивитися: Историография истории нового времени стран Европы и Америки. - М., 1990. - С. 146-195.

21 Симптоматично, що вiдомий український публiцист i письменник М. Рябчук свою книжку назвав: "Вiд Малоросiї до України: парадокси запiзнiлого нацiєтворення". - К., 2000.

22 Рябчук М. Вiд Малоросiї до України: парадокси запiзнiлого нацiєтворення. - К., 2000. - С. 7.

23 Вiдзначається низка негативних суспiльно-полiтичних процесiв, котрi не сприяють консолiдацiї народу i перетворенню його в єдину полiтичну нацiю, провадять до зниження рiвня самооцiнки особистостi, марґiналiзацiї iдентичностей, дезiнтеграцiї i дегуманiзацiї соцiальної поведiнки тощо: Нагорна Л. Вказ. праця. - С. 169-179.

24 Касьянов Ґ. Теорiї нацiї та нацiоналiзму. - С. 295.

25 Там само. - С. 297. Подiбних поглядiв дотримується i бiльшiсть iнших дослiдникiв - Л. Нагорна, М. Рябчук, Я. Грицак, Б. Кравченко, ранiше - I. Лисяк-Рудницький тощо.

26 Нагорна Л. Вказ. праця. - С. 170-174.

27 Maternicki J. Poczatki mitu jagiellonskiego w historiografii i publicystyce polskiej XIX wieku. Karol Szajnocha i Julian Klaczko // Przeglad Historyczny. - Warszawa, 1988. -Nr. 11-12. - S. 33-48.

28 Walicki A. Mesjanistyczne koncepcje narodu i swiadomosci narodowej w ideologii polskiego romantyzmu // Narody i historia. - Krakow, 2000. - S. 43.

29 Stapnik A. Ukraina i stosunki polsko-ukrainskie w syntezach i podrecznikach dziejow ojczystych okresu porozbiorowego 1795-1918. - Lublin, 1998. - S. 218, 219.

30 Ibidem. - S. 289-290. Див. також: Зашкiльняк Л. Неоромантизм у польськiй iсторiографiї початку XX ст. (До питання про соцiальну функцiю iсторiї) // Проблеми слов'янознавства. - Львiв, 1993. - Вип. 45. - С. 36-43; Його ж. Стосунки мiж Українськими i польськими iсториками на зламi XIX i XX столiть // Wielokulturowe srodowisko historyczne Lwowa w XIX i XX w. - Rzeszow, 2004. - T. II. - S. 272-294.

31 Зашкiльняк Л. Стосунки мiж українськими i польськими iсториками на зламi XIX i XX столiть... - С 288-294.

32 Див.докл.: Зашкiльняк Л. Українське питання в працях i дiяльностi Леона расилевського // Польсько-українськi студiї. Т.1. Україна - Польща: iсторична спадщина

31 суспiльна свiдомiсть. Матерiали мiжнародної наукової конференцiї у Кам'янцi-Подiльському. - К., 1993. - С. 142-150.

33 Armia Krajowa w dokumentach 1939-1945. - Londyn, 1989. - Т. VI. Uzupelnienia. -S. 358, 359.

34 Див., наприклад, нариси Л. Пьонтковського i А. Стемпнiка у збiрцi - Козацькi вiйни XVII столiття в iсторичнiй свiдомостi польського та українського народiв. Матерiали

стр. 111


Другої Польсько-Української Наукової Зустрiчi (Львiв, 12-13 жовтня 1995 р.) /. - Львiв; Люблiн 1996. - С. 213-246.

35 Див. том провiдного польського iсторичного часопису "Kwartalnik Historyczny", присвячений його 100-рiччю, де вмiщено статтi про розвиток польської iсторiографiї пiсля Другої свiтової вiйни, насамперед А. Ґейштора - Kwartalnik Historyczny. - 1987. - Nr. 1. - 344 s.

36 Korek J. Paradoksy paryskiej "Kultury". Ewolucja mysli politycznej w latach 1947-1980. - Stockholm, 1998. - S.309, 310.

37 Пеленський Я. Україна в польськiй опозицiйнiй публiцистицi // Вiднова. -Мюнхен, 1986. - Т. 4. - С 5-21.

38 Радзейовський Я. Українцi i поляки - формування взаємного образу i стереотипу // Там само. - С 168.

39 Серчик В. А. Україна та українськi землi в дослiдженнях польської iсторичної науки // Там само. - С 169-182.

40 Стахiв М. Захiдна Україна та полiтика Польщi, Росiї i Заходу (1772-1918). - Скрентон, 1958. - Т.1; Демкович-Добрянський М. Українсько-польськi стосунки у XIX ст. - Мюнхен, 1969; Hunczak Т. Ukraine and Poland in Documents 1918-1922. - New York; Paris; Sydney; Toronto, 1983. - Vol. 1.

41 Лисяк-Рудницький I. Польсько-українськi стосунки: тягар iсторiї // Його ж. Iсторичнi есе. - К., 1994. - Т. 1. - С 106.

42 Iдеться про "антипольську акцiю" ОУН i УПА 1943-1944 pp., спрямовану на "очищення" захiдноукраїнських земель вiд польського населення з метою створення тут Української держави. Див. матерiали українсько-польських наукових семiнарiв 1996-2002 pp.: Україна - Польща: важкi питання. - Варшава; Луцьк, 1998-2004. - Тт. 1-9, а також працi: Марущенко О. Волинська трагедiя 1943 року в сучаснiй українськiй iсторiографiї // Галичина. - Iвано-Франкiвськ, 2004. - Вип. 9. - С. 112-126; Гаврилюк О. Українсько-польський дiалог 1990-х рокiв стосовно подолання взаємних нацiональних стереотипiв: здобутки i нереалiзованi можливостi // Stereotypy narodowosciowe na pograniczu. - Rzeszow, 2002. - S. 63-71.

43 Beauvois D. Mit "Kresow Wschodnich", czyli jak mu polozyc kres // Polskie mity polityczne XIX-XX wieku. - Wroclaw, 1994. - S. 93-105.

44 Ibidem. - S. 93.

45 Konieczna J. Polska - Ukraina: wzajemny wizerunek. - Warszawa, 2001. - S. 13-42.

46 Ibidem. - S. 49, 50, 68.

47 Данi, люб'язно наданi авторовi Львiвською громадською органiзацiєю "Соцiоiнформ".

48 Верстюк В.Ф., Горобець В.М., Толочно О.П. Українськi проекти в Росiйськiй iмперiї / Україна i Росiя в iсторичнiй ретроспективi. Нариси в 3-х томах. - К., 2004. - Т. 1. - С.277, 278, 318, 319.

49 Див.: Очерки истории исторической науки в СССР. - М., 1955. - T.I. - С. 171-193.

50 Карамзин Н.М. Записка о древней и новой России. - Санкт-Петербург, 1914. - С.47.

51 Очерки истории исторической науки в СССР. - T.I. - С. 285, 286.

52 Сахаров A.M. Историография истории СССР. Досоветский период. - М., 1978. - С. 108.

53 Валiцький А. В полонi консервативної утопiї. Структура i видозмiни росiйського слов'янофiльства. - К., 1998. - С. 166-168.

54 Там само. - С. 126-129.

55 Очерки истории исторической науки в СССР. - Т.I. - С. 362.

56 Ключевский В.О. Курс русской истории. Часть 1 // Его же. Сочинения в девяти томах. - М., 1987. - Т. I. - С. 38, 39.

57 Там же. - С. 50.

58 Там же. - С. 289.

59 Гриневич В А., Даниленко В.М., Кульчицъкий С.В., Лисенко О.Є. Радянський проект для України / Україна i Росiя в iсторичнiй ретроспективi. Нариси в 3-х томах. - К., 2004. - Т. 2. - С 21.

60 Див.: Розвиток iсторичної науки на Українi за роки радянської влади. - К., 1973. - С 10-17.

61 Докл. див.: Там само. - С 22-25; Юркова О. Дiяльнiсть науково-дослiдної кафедри iсторiї України М.С. Грушевського (1924-1930 pp.). - К., 1999.

62 Причини i наслiдки рiзкого звороту у полiтицi правлячої компартiї у 1929-1930 pp. у науковiй лiтературi дослiдженi достатньо повно. Див.зокрема: Костюк Г. Сталiнiзм в Українi (Генеза i наслiдки). Дослiдження i спостереження сучасника. - К., 1995. С 164-186; Кульчицъкий С.В. Україна мiж двома вiйнами (1921-1939 pp.). - К., 1999.

63 Velychenko S. Shaping Identity in Eastern Europe and Russia... - P. 137.

стр. 112


64 Юсова Н. Вiд розробки концепцiї "давньоруської народностi" до легiтимацiї термiна "возз'єднання" України з Росiєю: друга пол.40-х - поч.50-х pp. XX ст. // Iсторiографiчнi дослiдження в Українi. - К., 2004. - Вип. 14. - С. 413-440.

65 Див.: Краткий курс истории СССР. - Москва, 1937.

66 Iсторiя Української РСР. - К., 1953. - Т. I. - С. 5.

67 Кульчицький С. В., Парахонський Б.О. Новiтнiй український державотворчий процес / Україна i Росiя в iсторичнiй ретроспективi. Нариси в 3-х томах. - К., 2004. - Т. 3. - С. 174.

68 Гриневич В. А., Даниленко В.М., Кульчицький С.В., Лисенко О.Є. Радянський проект для України... - С. 401-403.

69 Цит.за: Робинсон M.A. Основные идейно-научные направления в отечественном славяноведении конца XIX - начала XX в. // Славяноведение и балканистика в отечественной и зарубежной историографии. - М., 1990. - С. 213-214.

70 Гриневич В. А., Даниленко В.М., Кульчицький С.В., Лисенко О.Є. Радянський проект для України... - С. 417-495.

71 Б. Кравченко подає данi, що мiж 1959 i 1970 pp. до України мiґрували понад 1 млн. росiян. Загалом це призвело до збiльшення частки росiйського населення за 1926-1970 pp. у Донбасi з 25,7 % до 41%, у Приднiпров'ї (Центрi) - з 10% до 20,8%, на Пiвднi - з 20,7% до 34%. Особливо рiзко зростала частка росiян серед мiського населення Сходу i Пiвдня, де вона у 1970 р. становила 44,4 % у Донбасi i 43,6% - на Пiвднi України. // Кравченко Б. Соцiальнi змiни i нацiональна свiдомiсть в Українi XX столiття. - К., 1997. - С. 224-236.

72 Там само. - С. 240-245.

73 Нагорна Л. Вказ. праця. - С. 182.

74 Колодiй А. Радянська iдентичнiсть та її носiї в незалежнiй Українi // Україна в сучасному свiтi. Конференцiя випускникiв програм наукового стажування у СIНА. - К., 2003. - С. 41.

75 Там само. - С. 45.

76 Нагорна Л. Вказ. праця. - С. 185.

77 Кульчицький С.В., Парахонський Б.О. Новiтнiй український державотворчий процес... - С. 176-184.

78 Цит. за: Мiщенко М. "Мiф XXI столiття": створення росiйської нацiональної мiфологiї // Дзеркало тижня. - 2004. - N 3 (24 сiчня 2004 p.).

79 Цит.за: Степанов А.И. Россия между Западом и Востоком // Новая и новейшая история. - 2005. - N 1. - С. 153, 161.

80 Сахаров А.Н. О новых подходах к истории России // Вопросы истории. - 2002. -N 8. - С. 3-7.

81 История России с древнейших времен до 1861 года. - М., 2000. - С. 10-12.

82 Федоров В.А. История России 1861-1917. - М., 2001.

83 История России: В 2 т. Т. 1: С древнейших времен до конца XVIII в. - М., 2003; Т. 2: С начала XIX века до начала XXI века. - М., 2003.

84 История России: В 2 т. - Т. 1. - С. I-IV.

85 Там же. - С. 496.

86 Там же. - С. 552.

87 Там же. - С. 834.

88 История России: В 2 т. - Т. 2. - С. 525.

89 Див. докл.: Ищенко В.В. "Год Украины" в российской исторической науке // Новая и новейшая история. - 2003. - N 2. - С. 241-242; Ковалевська О. Росiйсько-українське спiвробiтництво в реалiях та перспективах (I Мiжнародна лiтня школа молодих iсторикiв Росiї та України. 5-14 серпня 2003 р., Переяслав-Хмельницький) // Iсторiя та iсторiографiя в Європi. - К., 2004. - Вип. 3. - С 192-195.

90 http://www.levada.ru/press/2005022801/print.html

91 Українське суспiльство 1994-2004: соцiологiчний монiторинг. - К., 2004. - С. 16.

92 http://www.dif.org.ua/public/doc.php?action=l/187

93 http://www.queensu.ca/csd/ukarchive/US931100/US931100.V9-74

The article presents the analyse of the Polish and Russian historiographies shaping and preserving historical stereotypes concerning Ukraine and Ukrainians in XIX and XX centuries, its impact on the social political processes in all three neighbouring countries.


© elibrary.com.ua

Permanent link to this publication:

https://elibrary.com.ua/m/articles/view/УКРАЇНА-МIЖ-ПОЛЬЩЕЮ-Й-РОСIЄЮ-IСТОРIОГРАФIЯ-ТА-СУСПIЛЬНА-СВIДОМIСТЬ

Similar publications: LRussia LWorld Y G


Publisher:

Олександр ПанContacts and other materials (articles, photo, files etc)

Author's official page at Libmonster: https://elibrary.com.ua/Ukraine

Find other author's materials at: Libmonster (all the World)GoogleYandex

Permanent link for scientific papers (for citations):

УКРАЇНА МIЖ ПОЛЬЩЕЮ Й РОСIЄЮ: IСТОРIОГРАФIЯ ТА СУСПIЛЬНА СВIДОМIСТЬ // Kiev: Library of Ukraine (ELIBRARY.COM.UA). Updated: 25.08.2014. URL: https://elibrary.com.ua/m/articles/view/УКРАЇНА-МIЖ-ПОЛЬЩЕЮ-Й-РОСIЄЮ-IСТОРIОГРАФIЯ-ТА-СУСПIЛЬНА-СВIДОМIСТЬ (date of access: 29.11.2021).


Comments:



Reviews of professional authors
Order by: 
Per page: 
 
  • There are no comments yet
Related topics
Publisher
Олександр Пан
Львiв, Ukraine
1070 views rating
25.08.2014 (2653 days ago)
0 subscribers
Rating
0 votes
Related Articles
Запрещает ли PayPal азартные игры?
Catalog: Экономика 
19 hours ago · From Україна Онлайн
IN THE INTERESTS OF ENERGY STABILITY
5 days ago · From Україна Онлайн
Аварии на топливе Westinghouse случались и ранее, начиная с 1979 года, когда произошла крупнейшая в истории США авария на АЭС Три-Майл-Айленд, в результате которой зафиксировано расплавление 50% активной зоны реактора. Далее Westinghouse делала попытки торговать с Чехией, однако опасные эксперименты по замене оригинального топлива окончились досрочной его выгрузкой из 1-го энергоблока АЭС Темелин в январе 2007 года, по причине его сильной деформации. Вышедшие из строя вэстингхаусовские тепловыводящие сборки на 3-м энергоблоке Южно-Украинской АЭС были в экстренном порядке заменены на стандартные ТВЭЛовские.
Catalog: Экология 
6 days ago · From Naina Kravetz
HISTORY OF ROADS AND GROUND TRANSPORT ACCORDING TO ARCHEOLOGICAL DATA
Catalog: История 
8 days ago · From Україна Онлайн
BASIC UNIT FOR THE AMERICAN ACCELERATOR
9 days ago · From Україна Онлайн
TRANSITION TO CONTROLLED EVOLUTION OF THE BIOSPHERE
Catalog: Биология 
9 days ago · From Україна Онлайн
DEVONIAN PALEOSOILS OF THE ANDOMA MOUNTAIN
9 days ago · From Україна Онлайн
Безопасно ли брать кредит в Интернете?
Catalog: Экономика 
10 days ago · From Україна Онлайн
Знакомьтесь! Google: Платформа для маркетинга
10 days ago · From Україна Онлайн
Как узнать актуальный курс валют на сегодня?
Catalog: Экономика 
10 days ago · From Україна Онлайн

Actual publications:

Latest ARTICLES:

ELIBRARY.COM.UA is an Ukrainian library, repository of author's heritage and archive

Register & start to create your original collection of articles, books, research, biographies, photographs, files. It's convenient and free. Click here to register as an author. Share with the world your works!
УКРАЇНА МIЖ ПОЛЬЩЕЮ Й РОСIЄЮ: IСТОРIОГРАФIЯ ТА СУСПIЛЬНА СВIДОМIСТЬ
 

Contacts
Watch out for new publications: News only: Chat for Authors:

About · News · For Advertisers · Donate to Libmonster

Ukraine Library ® All rights reserved.
2009-2021, ELIBRARY.COM.UA is a part of Libmonster, international library network (open map)
Keeping the heritage of Ukraine


LIBMONSTER NETWORK ONE WORLD - ONE LIBRARY

US-Great Britain Sweden Serbia
Russia Belarus Ukraine Kazakhstan Moldova Tajikistan Estonia Russia-2 Belarus-2

Create and store your author's collection at Libmonster: articles, books, studies. Libmonster will spread your heritage all over the world (through a network of branches, partner libraries, search engines, social networks). You will be able to share a link to your profile with colleagues, students, readers and other interested parties, in order to acquaint them with your copyright heritage. After registration at your disposal - more than 100 tools for creating your own author's collection. It is free: it was, it is and always will be.

Download app for smartphones