Attached Files
4 days ago
Теоретичні омани і фантомні сутності в астрономії, космології та фізиці



Permanent address of the file on Libmonster server:

Permanent document address (direct link to the file):

https://elibrary.com.ua/m/articles//download/11790/3747

Upload date:

08.04.2021

Back link to this page for scientific work (for citations):

Теоретичні омани і фантомні сутності в астрономії, космології та фізиці // Kiev: Library of Ukraine (ELIBRARY.COM.UA). Updated: 08.04.2021 . URL: https://elibrary.com.ua/m/articles//download/11790/3747 (date of access: 12.04.2021 )

No viruses! Tested by Libmonster.
© http://elibrary.com.ua
Libmonster ID: UA-11790

Share this article with friends

Реферат

Вступ

Тензорне рівняння гравітаційного поля загальної теорії відносності (ЗТВ) можливо сформувати з використанням як кривини ріманова просторово-часового континууму (ПЧК), так і метричної неоднорідності, а також і метричної нестабільності евклідового простору [1, 2]. При цьому його розв'язку в метрично однорідному рімановому ПЧК завжди можна зіставити розв'язок в метрично неоднорідному фоновому евклідовому просторі [3] з використанням як метрично однорідної, так і експонентних шкал часу [1, 2]. Такі метрично неоднорідні шкали дозволяють здійснювати конформні перетворення часу, завдяки яким може стати кінцевим або нескінченно далеке минуле, або ж нескінченно далеке майбутнє.

 

Загальна коваріантність ж формулювання законів фізики щодо перетворень просторових координат і часу в ЗТВ має місце при переході від будь-якої стабільної і метрично однорідної системи відліку просторових координат і часу (СВ) до іншої стабільної і метрично однорідної СВ. У метрично нестабільних і неоднорідних просторах розміри еталона довжини є неоднаковими як в різні моменти часу в одній і тій же точці, так і в один і той же момент часу в різних точках простору. Тому-то в СВ таких просторів необхідно перенормовувати не тільки метричні і фізичні характеристики віддалених в просторі або ж в часі об'єктів і подій, а й фундаментальні фізичні константи [4], і причому навіть і при відсутності переходу до спостереження з іншої світової точки ПЧК.

 

Поняття однорідності Всесвіту може бути застосовано по відношенню лише до супутньої СВ у розширному Всесвіті (ССВРВ), в якій відсутнє променеве віддалення галактик від спостерігача. Замість нього в ССВРВ (СВ Вейля) має місце взаємно пропорційне еволюційний зменшення розмірів як еталонів довжини, так і всіх макро- і мікрооб'єктів речовини. У гравітермодинамічній СВ речовини (ГТ-СВ), що еволюційно самостискається в ССВРВ, весь нескінченний фундаментальний простір ССВРВ охоплено обрієм видимості (псевдообрієм минулого). При цьому в ГТ-СВ і в ССВРВ має місце релятивістське недотримання одночасності різномісних подій. Тому-то на цьому псевдообрії одночасним з будь-якою подією у світі людей (в ГТ-СВ) є лише нескінченно далеке космологічне минуле [1, 5]. І тим самим при наближенні ГТ-СВ до обрію видимості прагне до нескінченності і метрична відстань до нього в ГТ-СВ, незважаючи на кінцеве значення радіальної координати Шварцшильда цього псевдообрію. А це означає, що разом з наближенням до обрію видимості а, отож, і разом з поглибленням в космологічне минуле неминуче зростає і концентрація астрономічних об'єктів в ГТ-СВ. І, отже, Всесвіт однорідним у власному просторі ГТ-СВ принципово бути не може.

 

Фантомні чорні діри

З цієї ж причини на сингулярній сфері Шварцшильда завжди присутнє лише нескінченно далеке космологічне майбутнє [1, 5]. Кінцевому ж значенню її радіуса rs в ГТ-СВ відповідає нульове значення його (Rs=0) в фоновому евклідовому просторі ССВРВ. І це узгоджується з гіпотетичним самостисканням в «точку» будь-якого об'єкта в ССВРВ в нескінченно далекому космологічної майбутньому. Тут, звичайно ж, виявляється конформність не тільки нескінченності, але і нуля [6]. Тому вже саме припущення про можливість колапсу речовини під фіктивну сферу Шварцшильда, а отже і в нескінченно далеке космологічне майбутнє відверто є абсурдним. Та й згідно з рішеннями рівнянь ЗТВ для просторово неоднорідного термодинамічного стану речовини випливає те ж саме. Адже прагненню до нуля координатної швидкості світла в міру наближення до реальної сингулярної поверхні завжди відповідає прагнення лише до нескінченності як температури, так і тиску в речовині [1, 7-9].

 

Тому реальна сингулярна сфера може бути лише серединної [1, 10]. Відокремлювати ж вона може в порожнистих астрономічних тілах зовнішню речовину від внутрішньої антиречовини, запобігаючи тим самим їх катастрофічній анігіляції. І, отже, як за компактні, так і за надмасивні «чорні діри», очевидно, зараз вважають незвичайні нейтронні зірки. Ці зірки мають топологію порожнистого тіла в фоновому евклідовому просторі і дзеркальну симетрією власного ріманова простору (див. Мал. 1). При цьому простір всередині сингулярної сфери є як би «вивернутим навиворіт» [1, 10]. Адже через сильне гравітаційне поле у внутрішньому просторі таких зірок власні значення площі сфер, що охоплюють, є не більшими а, навпаки, меншими власних значень площі охоплених ними сфер.

 

 

Мал. 1. Викривлений власний простір порожнистого астрономічного тіла і це тіло в евклідовому просторі ССВРВ.

 

Можливість такої незвичайної двошарової топології астрономічних тіл підтверджується рішеннями рівнянь гравітаційного поля ЗТВ і не тільки в ГТ-СВ, але і в ССВРВ. При цьому внутрішня поверхня порожнистого астрономічного тіла є опуклою в його ПЧК. А в охопленому нею внутрішньому «порожньому» власному просторі має місце явище стиснення «внутрішнього всесвіту». Саме лише таке порожнисте тіло і є прийнятним для тривалого існування антиречовини (спіральнохвильових утворень, що розходяться) [1, 9-11]. Для тривалого існування речовини (спіральнохвильових утворень, що сходяться) є прийнятним лише явище розширювання Всесвіту.

 

Квазари

Таку ж топологію, очевидно, мають і двошарові оболонкові квазари. У них товщини як зовнішнього шару з речовини, так і внутрішнього шару з антиречовини є значно меншими радіуса rs серединної сингулярної сфери. І, тому, зовнішня фотосфера двошарового оболонкового квазара є дуже близькою до сингулярної сфери. Завдяки цьому він і володіє дуже великим гравітаційним зміщенням в червону область спектру частоти ν випромінювання. Спостережувані гравітаційно-доплерівські червоні зсуви довжин хвиль λ=c/ν спектрів випромінювання квазарів набагато перевищують переважно доплерівські червоні зсуви zλD0 спектрів випромінювання зірок оточуючих їх галактик. Безперервна поступова анігіляція речовини і антиречовини, очевидно, і забезпечує надзвичайно тривалу надвисоку світність квазарів [1, 10].

 

Саме на підставі як спостережуваного перевищення червоним зсувом спектру випромінювання квазара доплерівських червоних зсувів спектрів випромінювання навколишніх зірок його галактики, так і наявного дефіциту баріонної матерії і можуть бути визначеними як маса двошарового оболонкового квазара, так і радіус його серединної сингулярної сфери.

 

Фантомний Великий Вибух Всесвіту

Розширенню Всесвіту можуть бути зіставленими лише два відомих розв'язка рівнянь гравітаційного поля ЗТВ. Це розв'язок Шварцшильда [12] при значенні космологічної сталої Λ=3H2/c2 [2], відповідний локальному відображенню процесу розширення Всесвіту, і розв'язок Фрідмана при Λ=0 [13] (Λ≠0 в ΛCDM моделі [14]), відповідний глобальному відображенню процесу розширення Всесвіту.

 

Згідно з розв'язком Шварцшильда і за гіпотезою Ейнштейна далекі галактики вільно падають на «обрій подій», безперервно рухаючись за геодезичними лініями ПЧК їх спостерігача. При цьому вони принципово не в змозі досягти цей псевдообрій минулого через приналежність його в будь-який момент часу спостерігача лише як нескінченно далекому космологічному минулому (за координатним космологічним часом), так і нескінченно далеким об'єктам Всесвіту в його фоновому евклідовому просторі [15]. І це, звичайно ж, є пов'язаним з конформністю [6] цих двох нескінченостей, що взаємно компенсуються в ГТ-СВ розв'язку Шварцшильда. Саме в цьому фоновому евклідовому просторі Всесвіту, в якому є нерухомим фізичний вакуум [2], відповідно за гіпотезою Вейля [16, 17] галактики і здійснюють лише малі пекулярні рухи, а еталони довжини разом з усіма об'єктами речовини еволюційно зменшуються.

 

Розв'язок Фрідмана через зневажливо малі значення середньої щільності маси речовини у Всесвіті (в порівнянні з 3H2/4πG) і тиску в космосфері (в порівнянні з 3H2c2/4πG) фактично є окремим випадком розв'язка Шварцшильда в фоновому евклідовому просторі Всесвіту [1] (в СВ фізичного вакууму [2], що є тотожною ССВРВ) при зневажливо малому (фактично нульовому) значенні гравітаційного радіуса астрономічного об'єкта, з якого ведеться спостереження розширення Всесвіту. На відміну від розв'язку Шварцшильда, що містить псевдообрій подій, в рівняннях розв'язку Фрідмана, як і в рівняннях розв'язку Шварцшильда в фоновому евклідовому просторі, обрій подій (на якому швидкість світла дорівнює нулю) є відсутнім. Це вказує на відсутність променевого руху галактик а, отже, і релятивістських ефектів у просторі розв'язку Фрідмана. Галактики в цьому просторі здійснюють лише малі пекулярні рухи. А відстані між ними збільшуються в цьому просторі завдяки взаємно пропорційному зменшенню в ньому розмірів як еталонів довжини, так і всіх матеріальних об'єктів. Це, звичайно ж, вимагає постійного перенормування ненормованих просторових параметрів під нові значення еталона довжини.

 

Таким чином, в розв'язку Фрідмана принципово не може бути променевого руху об'єктів матерії з причини відсутності в ньому сингулярної поверхні обрію подій. А це означає, що до нього не застосовується ефект Доплера і пов'язані з рухом інші релятивістські ефекти.

 

В ГТ-СВ має місце гравітаційне уповільнення часу, що відлічується квантовими годинниками. Тому має сенс цей уповільнений час називати гравіквантовим часом, а всі відповідні йому значення фізичних характеристик називати гравіквантовими значеннями. Завдяки можливості пропорційної синхронізації всіх квантових годинників СОВ темп перебігу гравіквантового часу будь-якого конкретного спостерігача може бути узгодженим з темпом перебігу уніфікованого астрономічного [1, 2] (гравітермодинамічного [9]) координатного часу tE. Тим самим він буде узгодженим і з темпом перебігу космологічного часу τ, що відлічується в точці дислокації спостерігача за метрично однорідною шкалою космологічного часу (МОШКЧ) [1, 2].

 

Зіставлення розв'язків рівнянь гравітаційного поля ЗТВ з космологічним Λ-членом в ГТ-СВ і в ССВРВ вказує на відповідальність, саме, його за хабблово розширення Всесвіту [1, 2]. Таким чином, ним же і задається як значення сталої Хаббла: H=c(Λ/3)1/2, так і максимально можливе значення радіальної координати Шварцшильда – радіуса псевдообрію rcc/H=(Λ/3)-1/2в просторі ГТ-СВ. Але він при цьому ні яким чином все ж таки не формує в ГТ-СВ обрій минулих подій [1, 2]. Адже світовим точкам сформованого Λ-членом в ГТ-СВ псевдообрію відповідає в ССВРВ нескінченність як в просторі, так і в часі. Це-то і забезпечує можливість нескінченно далекого космологічного минулого в ССВРВ відповідно до МОШКЧ.

 

Та й відповідно до розв'язку Фрідмана рівнянь гравітаційного поля ЗТВ, зробленого для плаского простору, Всесвіт розширюється строго експоненційно. І, отже, радіус Всесвіту повинен прагнути до нуля лише асимптотично разом з заглиблення в нескінченно далеке космологічне минуле. Однак же, час, відповідний будь-якій події минулого, принципово є кінцевим. І тому-то, на підставі уявної первинності будь-якої конкретної події і застосовується у Всесвіті кінцевий координатний космологічний час. І, звичайно ж, він ґрунтується на гаданій скінченності минулого Всесвіту [18]. Такою хибною первинною подією і було проголошено Великий Вибух Всесвіту. Тому-то і слід розрізняти скінченний шляху подібний космологічний час і нескінченний координатний космологічний час [19]. Перший з них визначає лише умовний вік Всесвіту з моменту спонтанного перетворення його проторечовини в суцільне водневе середовище. Другий же ґрунтується на нескінченно довгій еволюції Всесвіту як в майбутньому, так і в минулому.

 

Не можна, звичайно ж, виключати і непридатність ЗТВ до опису еволюції Всесвіту в далекому космологічної минулому. А саме, – до моменту розриву її єдиного газового континууму. Адже, лише тільки після цього і виникли гравітаційні поля у Всесвіті.

 

Про неможливість застосовування ЗТВ для опису еволюції речовини і Всесвіту взагалі аж до моменту розриву його газового континууму

По-перше, на первісних стадіях еволюції речовини багато понять, що використовуються в ЗТВ, взагалі не можливо застосувати до неї. Адже, навіть і в даний час для опису мікросвіту не зовсім прийнятна макроскопічна метрика. І це пов'язано з неоднорідністю і нестабільністю власних просторів мікрооб'єктів речовини.

 

По-друге, навіть після утворення первинного водню були відсутні сили гравітаційного тяжіння між його атомами. Позитивно заряджені ядра водню, навпаки, відштовхувалися одне від одного [2].

 

По-третє, до розриву всесвітнього газового континууму в ньому були відсутні градієнти невласного (гравітаційного чи координатного, як це прийнято в ЗТВ) значення швидкості світла. І, отже, ніякого гравітаційного поля просто ще не було [2].

 

Тому-то слід визнати, що тяжіння це суто макроскопічне гравітермодинамічне явище [8, 9]. Воно ґрунтується на наявності в просторі градієнтів невласного (координатного) значення швидкості світла і на прагненні завдяки цьому всієї гравітермодинамічно пов'язаної речовини до колективного стану з максимумом інтегрального значення її внутрішньоядерної енергії Гіббса і з мінімумом інтегрального значення її термодинамічної енергії Гіббса. І самоутворитися цей стан міг лише опісля того, як відбувся розрив суцільної газової субстанції Всесвіту. В результаті цього розриву і виникли спонтанно просторові градієнти невласного значення швидкості світла. І саме це-то й призвело, зрештою, до незбереження імпульсу у мікрооб'єктів речовини. А тим самим, це призвело і до поступового взаємного притягання їх у процесі електромагнітної та інших взаємодій.

 

А це означає, що тензорне рівняння гравітаційного поля ЗТВ фактично є рівнянням самоутвореного просторово неоднорідного гравітермодинамічного стану речовини [8, 9]. Саме такий стан речовини і відповідає максимуму інтегрального значення її внутрішньоядерної енергії Гіббса і мінімуму інтегрального значення її термодинамічної енергії Гіббса. Це рівняння пов'язує тензор енергії-імпульсу з тензором кривини простору-часу за допомогою лише гравітаційної сталої. І, отже, ґрунтується воно як на законах класичної термодинаміки, так і на здатності речовини самодеформуватися в фоновому евклідовому просторі на рівні своїх мікрооб'єктів. Тим самим і формується як кривина і фізична макронеоднорідність простору гравітермодинамічно пов'язаної речовини, так і відповідне цій макронеоднорідності гравітаційне поле. При цьому в якості гравітаційного випромінювання («гравітаційних хвиль») можуть розглядатися лише космічні промені. Інших «гравітаційних хвиль», що переносять енергію, принципово не може бути.

 

Тому-то використання тензорного рівняння ЗТВ для опису еволюції Всесвіту до розриву його єдиного газового континууму, звичайно ж, є нонсенсом. Адже просторової неоднорідності термодинамічної стану речовини а, отож, і гравітаційних полів, і уявних «гравітаційних хвиль» тоді взагалі ще не було.

 

Еволюційне самостискання в ССВРВ відповідних ядрам водню (протонам) кінцевих спіральнохвильових самоутворень, звичайно ж, відбувалося і до розриву газового континууму Всесвіту [1, 2, 9, 11]. Однак воно не мало ніякого відношення до виниклої лише пізніше гравітації (до градієнтів координатної швидкості світла). І, вочевидь, воно має описуватися рівняннями і залежностями синергетики, а не ЗТВ

 

Просторово-темпоральна неінваріантність гравітаційної сталої

В ЗТВ існують два види часу: метричний власний гравіквантовий і координатний уніфікований астрономічний (гравітермодинамічний) час. У зв'язку з цим досить актуальною є дилема використання в формулюванні конкретних фізичних законів одного з цих двох часів (метричного власного або ж координатного уніфікованого).

 

Координатна астрономічна швидкості світла vcj(r) визначується для конкретної точки j в уніфікованому (для всієї гравітермодинамічно пов'язаної речовини Землі) астрономічному часі tE. Вона є тотожною граничній швидкості руху релятивістської гравітермодинаміки і її величина залежить від радіальної координати Шварцшильда r цієї точки. Вона зменшується в ГТ-СВ разом з наближенням як до псевдообрію, так і до центру тяжіння. А гравіквантове значення координатної швидкості світла:

 

ivcj = vcj / vci

 

є залежним також і від координатної швидкості світла vci в точці i дислокації спостерігача. При цьому за власним гравіквантовим годинником швидкість світла є просторово-темпоральним інваріантом (калібрувально-інваріантною і лоренц-інваріантною константою). Її власне значення в будь-якій точці простору дорівнює сталій швидкості світла:

 

ivcj = jvcj = c

 

На відміну від швидкості світла гравітаційна стала G не є просторово-темпоральним інваріантом. А її координатне гравіквантове значення на Землі залежить від радіальної координати Шварцшильда точки i дислокації спостерігача:

 

iGE = GE c2 vci-2

 

І, отже, гравітаційна стала не є інваріантною і щодо перетворення темпу плину часу при переході до відліку його за іншим гравіквантовим годинником. Тому-то її координатне гравіквантове значення iGE не може дорівнювати і сонячній гравітаційній сталій GS. Ця гравітаційна стала GSвизначається в уніфікованому для всієї гравітаційно-пов'язаної речовини Сонячної системи астрономічному координатному часі tS. І тим паче, iGE не дорівнює і всесвітній гравітаційній сталій Gu, що визначується в космологічному координатному часі τ. Сонячне значення GS, що використовується зараз в астрономії, хоча і незначно, але все ж перевищує як всесвітнє Gu, так і галактичне Gg її значення. До того ж галактичне значення:

 

Gg = Gu c2 uvcg-2

 

могло бути в далекому космологічної минулому і таким, що значно перевищує теперішнє її значення.

 

Адже гравітаційний вплив галактик одна на одну через їх взаємне віддаляння поступово зменшується. І тому не тільки координатна швидкість світла в космосфері uvcos, але і її галактичне значення uvcg неухильно прагнуть до значення сталої швидкості світла с.

 

Таким чином, поступове зменшення галактичного значення гравітаційної сталої відбувається всупереч гіпотезі Дірака не безпосередньо в часі, а опосередковано через поступове збільшення координатної швидкості світла в космосфері (зовнішнього гравітаційного потенціалу, що формується всіма іншими галактиками Всесвіту) а, отже, і через еволюційне зменшення середньої щільності речовини у Всесвіті.

 

Вочевидь, масу Сонця і планет Сонячної системи визначено на основі гравітаційної сталої Землі GE. І, можливо, значення гравітаційних сталих планет і Місяця будуть відрізнятися від передбачених їх значень на основі GE. Тому було б доцільним проведення космічних експериментів по визначенню значень гравітаційних сталих хоча б на найближчих планетах і на Місяці.

 

Логарифмічний гравітаційний потенціал

Фізичні закони ґрунтуються лише на приростах метричних відрізків, а не на приростах координат. Тому напруженість гравітаційного поля k визначається через його гравітаційний потенціал φ наступним чином:

 

k = – grad(φ) = – a -1/2φ/r = – (1– rg /rΛr2/3)1/2φ/r,

 

де: a – квадрат відношення приросту метричного відрізка до приросту радіальної координати r, а rg – гравітаційний радіус астрономічного тіла, з якого ведеться спостереження.

 

Зараз в ЗТВ і в практичних розрахунках використовується гравітаційний потенціал:

 

φ = cvcj = c2 (1 – rg /r)1/2.

 

При Λ=0 цей потенціал забезпечує такий же, як і в класичній фізиці, просторовий розподіл напруженості гравітаційного поля:

 

k = – c2 rg r-2/2 = – GMr-2,

 

(rg = 2GMc-2)

 

Однак же, він не відповідає думці Ейнштейна щодо інерційності вільного падіння тіл у полі тяжіння. Адже відповідно до нього кінетична енергія падаючого тіла менше різниці енергій спокою тіла в точці початку його падіння і в точці його миттєвої дислокації. Саме цьому гравітаційному потенціалу і відповідає помилкова думка про володіння гравітаційним полем власною енергією [20].

 

Інерційному руху вільно падаючого тіла зі збереженням його повної енергії (гамільтоніану) відповідає потенціал у вигляді логарифма енергії спокою E0 речовини [1, 2]:

 

φj=c2ln(E0jE00)=c2ln(vcj/c)   (1)

 

Він ґрунтується на можливості пропорційної синхронізації всіх гравіквантових годинників і на пропорційності псевдосил інерції і тяжіння гамільтоніану речовини. Це добре узгоджується з принципом еквівалентності маси і енергії. І це також робить не актуальним доказ еквівалентності інертної і гравітаційної мас. Логарифмічний гравітаційний потенціал забезпечує такий просторовий розподіл напруженості гравітаційного поля:

 

k = – grad(c2 lnE0) = – grad(c2 lnvc) = – c2r-2(rg /2 – Λr3/3)(1– rg /rΛr2/3)-1/2,

 

(rg = 2GMc-2).

 

Ефективне значення гравітаційної сталої:

 

Geff= G(1– 2GMc-2/rΛr2/3)-1/2   (2)

 

тут прагне до нескінченності при наближенні до сфери Шварцшильда і безперервно зменшується при віддалянні від центру гравітації. І, звичайно ж, це повинно істотно перешкодити помилковим висновкам про дефіцит баріонної речовини в центрах галактик.

 

Використання ж логарифмічного гравітаційного потенціалу навіть не вимагатиме коригування значень маси як Сонця, так і його планет. При гравітаційному радіусі Сонця 2,95 км його маса повинна бути зменшена лише на дві мільйонні частки її. Це в тридцять п'ять разів менше похибки її визначення. На відстані ж до Меркурія напруженість гравітаційного поля Сонця доведеться взагалі зменшити всього на двадцять мільярдних часток її. Та й сама Земля має досить незначний гравітаційний радіус 0,887 см. І це вимагатиме зменшення її маси лише на одну мільярдну частину її. Тоді як похибка визначення маси Землі в сто тисяч разів більша.

 

На відміну ж від Сонячної Системи для далеких галактик використання логарифмічного гравітаційного потенціалу може виявитися досить істотним.

 

Фіктивна парадигма Етерінгтона

Світність галактик, що швидко віддаляються від спостерігача, є ізотропною лише в їх власних ГТ-СВ. Разом із тим у астрономічних фотометричних розрахунках приймається, що вона є ізотропною і в СВ будь-якого далекого спостерігача. І, отже, в них ігноруються релятивістські перетворення кутових координат [4, 21]. А тим самим в них і визначаються відстані до галактик зовсім не в ГТ-СВ спостерігача. Насправді ж вони визначаються в ССВРВ. Лише саме в ній світність всіх галактик і є ізотропною, а сам Всесвіт є однорідним. Однак при цьому враховується уявна тотожність Етерінгтона [22, 23] для некоригованої світимісної відстані (luminosity distance) DL і відповідного їй уявного значення відстані за кутовим діаметром (angular diameter distance) iDA:

 

DL = iDA (1+z)2

 

Ця тотожність ґрунтується на уявному релятивістському уповільненні в (1+z) раз темпу власного часу галактики [24, 25]. А це-то уповільнення, що є властивим лише ГТ-СВ, насправді відсутнє в ССВРВ за МОШКЧ. Адже за МОШКЧ первинна частота випромінювання галактики в ССВРВ є такою ж, як і частота ідентичного йому випромінювання в найближчій околиці спостерігача. І вона лише поступово зменшується в «онтогенезі» (тобто в процесі його поширення) разом зі зменшенням в ССВРВ по МОШКЧ швидкості світла [1, 2].

 

Подібне уявне уповільнення темпу плину часу в (1+z) раз має місце в ССВРВ за фізично однорідною шкалою космологічного часу (ФОШКЧ). Саме за експоненційною ФОШКЧ нескінченно далеке майбутнє і стає кінцевим. І при цьому за нею на відміну від МОШКЧ швидкість світла еволюційно не змінюється. Менша ж в (1+z) раз частота випромінювання за нею має місце вже в «філогенезі» (тобто в процесі його випускання). Разом з зануренням в космологічне майбутнє швидкість протікання фізичних процесів збільшується за ФОШКЧ. Це, звичайно ж, аналогічно і уявному прискоренню протікання фізичних процесів разом з зануренням у космологічне минуле за експоненційною шкалою космологічного часу (ЕШКЧ), що використовується зараз в космології. За цією ЕШКЧ нескінченно далеке космологічне минуле помилково стає кінцевим.

 

Фактично має місце паралогізм Етерінгтона. Цей паралогізм полягає в змішуванні спостережень в двох різних СВ – в ССВРВ і в ГТ-СВ. Адже в ССВРВ, як і в розв'язку Фрідмана, Всесвіт спостерігається як однорідний (одноманітний) з єдиним для всіх його об'єктів космологічним часом і без прояву на них глобальних релятивістських ефектів. І тому-то релятивістське уповільнення плину часу, що обопільно спостерігається в ГТ-СВ на астрономічних об'єктах Всесвіту, які взаємно віддаляються в ГТ-СВ, для ССВРВ (а, отже, і для глобального сприйняття) є фіктивним [18]. В ГТ-СВ, навпаки, Всесвіт є неоднорідним (неодноманітним). І спостерігається в ній не лише релятивістське уповільнення темпу плину часу на далеких астрономічних об'єктах, а і релятивістська анізотропія їх світності. Цю релятивістську анізотропію світності на відміну від релятивістського уповільнення темпу плину часу Етерінгтон, можливо, проігнорував. Звичайно ж, Етерінгтон ці релятивістські ефекти, що є властивими лише розв'язку Шварцшильда, міг віднести і до розв'язку Фрідмана, не розуміючи, що в ньому є відсутнім променевий рух об'єктів матерії.

 

У парадоксі годинників спеціальної теорії відносності (СТВ) має місце подібний же уявний ефект обопільно спостережуваного уповільнення плину часу в СВ, що інерційно рухаються одна від одної (ІСВ). Він же є викликаним недотриманням одночасності різномісцевих подій в ІСВ спостерігача при одночасності їх в ІСВ спостережуваного тіла, що рухається. І таке результуюче уповільнення течії часу виявляється істинним лише у того спостерігача, який для можливості зустрічі вдруге переходив з однієї ІСО в іншу ІСО, що рухається в протилежному напрямку. У разі ж обопільного спостереження уповільнення темпу плину часу у двох далеких галактик, що взаємно віддаляються лише в ГТ-СВ і покояться в ССВРВ, подібної відмінності між ними немає. І тому-то уповільнення темпу плину часу є хибним (удаваним) в обох далеких галактиках.

 

У зв'язку з цим слід зазначити, що перетворення Лоренца СТВ є перетвореннями лише приростів координат, а зовсім не приростів метричних відрізків [9]. Вочевидь, і при спостереженнях у ГТ-СВ галактик, що віддаляються, має місце релятивістське уповільнення лише координатного, а не метричного часу на них. Так що уповільнення темпу перебігу власного часу на галактиках, що віддаляються, яке оцінюється на підставі червоного зсуву спектру випромінювання, є всього лише удаваним явищем. Воно є подібним до такого удаваного явища як переміщення Сонця по небосхилу Землі. І, звичайно ж, воно є подібним й до самого явища розширення Всесвіту в світі людей «з нічого» і «в нікуди». Тому-то, релятивістське зменшення кількості квантів випромінювання, що реєструються спостерігачем, визначається в його ГТ-СВ фактором (z+1), а зовсім не фактором (z+1)2, декларованим недостовірною тотожністю Етерінгтона.

 

Таким чином, тотожність Етерінгтона є зараз лише фіктивною парадигмою. І замість неї, звичайно ж, слід взяти за основу реальну тотожність:

 

DL = DA (1+z)3/2.

 

Ця тотожність фактично пов'язує некориговану світимісну (фотометричну) відстань в ССВРВ DL з коригованою світимісною відстанню (радіусом Шварцшильда) в ГТ-СВ r=DA (відстанню за кутовим діаметром), що використовується в розв'язку Шварцшильда рівнянь гравітаційного поля ЗТВ.

 

 

Обертання галактик, що не відповідає законам Кеплера

Встановлені Кеплером закони руху поодиноких астрономічних об'єктів ґрунтуються на гравітаційному впливі переважно центрального масивного тіла. Відповідно до цих законів швидкість обертання галактичних об'єктів повинна спадати обернено пропорційно квадратному кореню з відстані до центру галактики. Спостереження ж показали зовсім інше. Для багатьох галактик, включаючи і нашу, ця швидкість залишається майже незмінною при вельми значних відстанях від центру [26, 27] (див. Мал. 2):

 

a)

 

b)

Мал. 2. Залежності швидкості обертання астрономічних об'єктів від відстані до центру галактики: a) нашої галактики Чумацький Шлях [26]; b) у порівнянні з прогнозованою кеплеровою [27].

 

Коли поодинокі об'єкти і їх сукупності утворюють великий колектив, їх сумарна маса може істотно перевищувати масу центрального астрономічного тіла (надмасивної нейтронної зірки або ж квазара). Тяжіння астрономічних об'єктів внутрішніх сферичних шарів галактики може виявитися значно сильнішим, ніж тяжіння центрального тіла галактики. І тоді їх колективний гравітаційний вплив може вже істотно спотворити встановлені Кеплером закони руху для периферійних поодиноких астрономічних об'єктів.

 

Вочевидь, цим астрономічним спостереженням відповідають, саме, логарифмічний потенціал гравітаційного поля і розподіл гравітаційної напруженості, що задається ним в дуже насиченому зоряною речовиною просторі галактики. І, тому-то, згідно з астрономічними спостереженнями для запобігання спільного колапсу всієї речовини галактики і потрібні на багато більші швидкості обертання її периферійних астрономічних об'єктів, ніж швидкості обертання окремих периферійних астрономічних об'єктів, що э необхідними для запобігання самостійного падіння їх на центральне астрономічне тіло.

 

Досить близькою до тої, що спостерігається, є наступна залежність загальногалактичної (координатної) швидкості обертання vg астрономічних об'єктів від відстані до центру галактики. Вона визначується за єдиним загальногалактичним годинником при такому радіальному розподілі в галактиці середньої релятивістської щільності коригованої релятивістської маси речовини:

 

μr=(μb+pvg2c-4)/(b-vgv2c-2)=(η+ χ0r)/κc2r2=

 

=μ0r-2{re2[1-(1-r/re)exp(-r/re)]+σr2m[sin(2πr/rm)+(2πr/rm)cos(2πr/rm)]},    (3)

 

де: η=(κc2/r)∫μrr2dr=κμ0c2{re2[1-exp(-r/re)]+ σr2msin(2πr/rm)},

 

χ0=κμ0c2[reexp(-r/re)+2πσrmcos(2πεr/rm)],

 

vg=vzb1/2,

 

vz– зональна швидкість обертання (інтенсивність руху) астрономічних об'єктів, яка визначується за годинниками навколишньої космосфери, що не захоплюється обертальним рухом самих астрономічних об'єктів, μ0, re, rm,σ – є константами.

 

У цьому випадку на великих відстанях до центрального астрономічного тіла з радіусом re(r>>re) параметр η є лише трохи синусоїдально модульованим. При цьому квадрат швидкості орбітального обертання астрономічних об'єктів галактики, що знаходиться з умови дорівнювання відцентрової псевдосили інерції Fi=Hvg2/c2ba1/2r псевдосилі тяжіння Fg=(H/c2a1/2)d(lnuvcg/c)/dr:

 

[vz2]ЗТВ/c2= vg/bc2=r[dln(uvcg/c)/dr]=rb´/2b=(a/2)[1-1/a+(κp-Λ)r2]=

 

=[η+(κp-2Λ/3)r2]/2(1-η-Λr2/3)   (4)

 

вельми слабко залежить від r>>re через малість як exp(-r re), так і тиску p в космосфері галактики, і космологічної сталої Λ. І він може лише незначно зростати разом зі зростанням r через поступове зростання параметра η.

 

Тут галактичне значення координатної швидкості світла uvcg=сb1/2, гамільтоніан H=mcrc2b1/2(1-vg2/bc2)-1/2=mc2(1-vz2c-2)-1/2 і приріст метричної радіальної відстані =a1/2dr виражені через параметри b та a=1/(1-ηr2/3) рівнянь гравітаційного поля ЗТВ:

 

b´/abr-r-2(1-1/a)+Λ=κp,

 

a´/a2r+r--2(1-1/a)-Λ=κ(μc2+pvg2/bc2)/(1-vg2/bc2)=κμrc2

 

Як бачимо, цим астрономічним спостереженням відповідають, саме, логарифмічний потенціал гравітаційного поля і розподіл гравітаційної напруженості, що задається ним в дуже насиченому зоряною речовиною просторі галактики. Їм же відповідає і вельми значне зниження середньої щільності речовини разом з віддаленням від центру галактики до її периферії. Адже разом з поглибленням в космологічне минуле (τpe) середня щільність речовини в ГТ-СВ галактики зменшується на її периферії пропорційно квадрату радіальної координати rp. У картинній же площині астрономічного спостерігання це радіальне зниження щільності речовини є ще більш значним:

 

μrpobsrp(rp/rpobs)3=μpexp[-3H(τe-τp)]=μ0re2rp-2exp[-(3Λ)1/2(rp-re)],

 

бо на відміну від ГТ-СВ центрального астрономічного об'єкта галактики, що спостерігається, в ГТ-СВ земного спостерігача і всі інші астрономічні об'єкти цієї галактики належать одному і тому ж моменту космологічного часу τp=τe.

 

І, отже, для розглянутого тут обґрунтування спостережуваних швидкостей руху астрономічних об'єктів може бути цілком достатньо і наявної в галактиках баріонної речовини. Цьому, звичайно ж, сприяє також і той факт, що при однаковій кількості речовини (mcrp=mcre) її гравітуюча маса m=mcrb1/2 на периферії галактики більше, ніж у центрі, бо bp>be.

 

Рівняння гравітаційного поля ЗТВ фактично відповідають просторово неоднорідним термодинамічним станам лише гранично остиглого речовини. Подібні ж їм рівняння релятивістської гравітермодинаміки (РГТД) відповідають просторово неоднорідним термодинамічним станам речовини, що поступово остигає. І тому-то в РГТД чотириімпульс утворює замість ентальпії внутрішньоядерна вільна енергія Гіббса. Відповідно до цього в тензорі енергії-імпульсу РГТД враховується не тільки внутрішньоядерний тиск pN, а і внутрішньоядерна температура TN:

 

b´/abr-r-2(1-1/a)+Λ=κ(TNSN-pNVN)/V=κμcrc2[b-1/2-b1/2]=κμc2(1/b-1),   (5)

 

a´/a2r+r--2(1-1/a)-Λ=κ[μcrc2b1/2+(TNSN-pNVN)vg2/Vbc2]/(1-vg2/bc2)= κμcrc2b1/2[1+ vz2/b(c2-vz2)].   (6)

 

Середня релятивістська щільність коригованої релятивістської маси речовини галактики, що задається таким же просторовим розподілом (3), в РГТД має наступний вигляд:

 

μr=μcrb1/2[1+ vz2/b(c2-vz2)],

 

де: b1/2=uvlg/c=a-1/2[1+(κc2/2)∫[mcra3/2/V(1-vz2/c2)]rdr],

 

μcr=mcr/V, V – об'єм речовини, mcr=b-1/2m – власне значення маси речовини, що відповідає «критичному» рівноважному значенню гравітермодинамічної вільної енергії Гіббса (b=1), а uvlguvcg – максимально можливе (граничне) значення швидкості руху речовини в космосфері галактики [28].

 

Відповідно до цього й знаходимо квадрат швидкості обертання астрономічного об'єкта відносно центру галактики згідно рівнянь гравітаційного поля РГТД:

 

[vz2]РГТД=c2r[dln(uvlg/c)/dr]=(c2a/2){η+[κ+(TNSN-pNVN)/V-2Λ/3]r2}=

 

=[c2/2(1-η-Λr2/3)]{η+[κμcrc2(b-1/2-b1/2)-2Λ/3]r2}=

 

=[c2/2(1-η-Λr2/3)]{κμcrc2r2/[b+(1-b)vg2/bc2]-χ0r-r2/3}=

 

=[c2/2(1-η-Λr2/3)]{(η+χr)/[b+(1-b)vz2/c2]-2Λr2/3}>>[vz2]ЗТВ,   (7)

 

де:       χ=(1-b)(1-vg2/bc2)χ0=κμ0c2(1-b)(1-vz2c-2)[reexp(-r/re)+2πσrmcos(2πεr/rm)].

 

Як бачимо, при одному і тому ж радіальному розподілі середньої щільності маси μr баріонної речовини кругові швидкості обертання астрономічних об'єктів відносно центру галактики значно більші в РГТД, ніж в ЗТВ. І це, звичайно ж, пов'язане з тим, що:

 

(TNSN-pNVN)/V=μc2(1/b-1)=μcrc2(b-1/2-b1/2)>>p.

 

Тому-то від уявної потреби темної небаріонної матерії в галактиках, що випливає з рівнянь гравітаційного поля ЗТВ, можна цілком позбутися, якщо аналізувати рух астрономічних об'єктів, використовуючи рівняння гравітаційного поля РГТД.

 

Якщо не звертати увагу на місцеві особливості розподілу середньої щільності маси в галактиках і, отже, розглядати лише загальну тенденцію типової залежності швидкості орбітального руху їх об'єктів від радіальної відстані до центру галактики, то з графіками мал. 2 можна буде зіставити наступну залежність цієї швидкості від параметра b, а тим самим і від радіальної відстані r:

 

vz={2(b/be)n/[1+(b/be)2n]}1/2vzmax=c[4n2ln2(r/re)+(c/vzmax)4]-1/4,            (8)

 

де відповідно до (4):

 

b=be{(vzmax/vz)2±[(vzmax/vz)4-1]1/n=be[±2nvzmax2c-2ln(r/re)+{1+[2nvzmax2c-2ln(r/re)]2}1/2]1/n,       (9)

 

r=reexp[±(c2/2n)(v-4-vzmax -4)1/2]= reexp{±(c2/4nvzmax2)[(b/be)n-(be/b)n]},

 

а: re – радіус умовного пухкого ядра галактики, на поверхні якого орбітальна швидкість руху об'єктів може приймати максимально можливе значення vze(be)=vzmax.

 

При цьому більш більшому значенню показника щільності пухкого ядра n відповідає менше значення b на одних і тих же великих радіальних відстанях. Але лише при надзвичайно великих значеннях n>225 має місце істотно менша середня щільність речовини за межами пухкого ядра галактики. І тому-то залежність від радіальної відстані орбітальних швидкостей її об'єктів і може бути близькою до кеплерової. А при значеннях параметра n<215 орбітальні швидкості їх позаядерних об'єктів будуть згідно з (8) дуже близькими до максимального значення vzmax<225 км/сек (мал. 2 b)) на досить таки великих радіальних відстанях r/re<20:

 

Δvz=vzmax-c[4n2ln2(r/re)+(c/vzmax)4]-1/4<0,683 [km/s].

 

Це, звичайно ж, пов'язане з тим, що великі градієнти гравітаційного поля на периферії таких галактик формуються зовсім не їх ядрами, а усією великою сукупністю їх об'єктів.

 

Тоді з урахуванням зневажливої малості як космологічної сталої, так і тиску в космосфері галактики в ЗТВ матиме місце наступний типовий радіальний розподіл середньої щільності маси речовини в галактиці:

 

[μ]ЗTВ≈(1/κc2)[a’/a2r+(1-1/a)](1-vg2/bc2)≈vz2/4πGr2,

 

де G=κc4/8π – гравітаційна стала Ньютона, а відповідно до (4):

 

a≈1+2vz2c-2=1+2[4n2ln2(r/re)+(c/vzmax)4]-1/2.               (10)

 

Таким чином, згідно з ЗТВ, чим більше показник n і чим менше значення параметра be, тим менше і максимально допустиме значення середньої щільності маси речовини на краю галактики. Однак при vzmax=225 км/сек, re=5 кпк, rlim/re=20, n=215 (vzlim=224,317294 км/сек) та be=0,99999551225433188 (blim=0,999999888026921702): [μlim]ЗТВ=6,276 10-24кг/м3 є всього лише на 0,4% меншою її приблизного значення. І, отже, через v<<c середня щільність маси речовини на краю галактики досить слабо залежить в ЗТВ від показника n щільності пухкого ядра галактики.

 

У РГТД ж (з урахуванням зневажливої малості лише космологічної сталої) має місце зовсім інший типовий радіальний розподіл середньої щільності маси речовини в галактиці:

 

[μ]РГТД/κc2r2a(1-b)=b[2vz2c-2-(a-1)]/κc2r2a(1-b)=

 

=b[4vzmax2c-2benbn-(a-1)(b2n-be2n)]/κc2r2a(1-b)(b2n-be2n),                    (11)

 

згідно з яким у разі дотримання умови (10) вона стає нескінченно малою. При цьому необмеженому падінню до нуля середньої щільності маси речовини на краю галактики перешкоджає прагнення до одиниці не тільки параметра a, але і параметра b. Тому-то в РГТД, на відміну від ЗТВ, принципово не може бути дефіциту баріонної маси не тільки в центрі, а і на краю галактики.

 

З огляду на те, що в космосфері на периферії галактики alim-1≈1-blim і, отже, alim=1,00000111973203677 (при 2vzlim2с-2=1,11973203777 10-6), знаходимо при тих же вихідних даних максимально допустиме значення середньої щільності маси речовини на краю галактики: [μlim]РГТД=5 10-26кг/м3. Хоча, звичайно ж, при значенні be, що забезпечує δlim<10-15, може мати місце в РГТД і значно менша середня щільність маси речовини на краю галактики. При n=1 (vzlim=224,99999999936 км/сек) і тому ж значенні δlim=10-15(be=0,99999606363264543, blim=0,999999436721227408) [μlim]РГТД=1,4 10-27кг/м3.

 

Як бачимо, в РГТД, на відміну від ЗТВ, показник n=215 суттєво (майже в 36 разів) звеличує допустиме середнє значення щільності маси речовини на краю галактики. Однак внаслідок взаємної залежності варійованих параметрів n, be і ae (alim), що встановлюється принципами доцільності і відповідними їм негативними зворотними зв'язками, збільшення [μlim]РГТД насправді буде суттєво меншим. Адже викликане n=215 збільшення [μlim]РГТД на периферії галактики може частково компенсуватися його зниженням за рахунок зменшення величини δlim.

 

Внаслідок як еволюційного зменшення середньої щільності речовини у Всесвіті, так і поступового охолодження ядер галактик їх параметри n, be (blim) і ae (alim) поступово змінюються. Це проявляється у вигляді поступового віддалення астрономічних об'єктів від центру галактики. Швидкості поступової зміни цих параметрів у різних галактик є неоднаковими, що може виявлятися в неоднаковості галактичних значень сталої Хаббла. Однак відмінність галактичних значень від глобального значення сталої Хаббла, відповідного лише процесу еволюційного розширення Всесвіту, в сучасну епоху є зневажливо малим. Хоча в далекому космологічному минулому вона могла бути і більш значною через великі значення середньої щільності речовини у Всесвіті, а тим самим і через менші значення параметра b (а, отже, і через менші значення координатної швидкості світла, що задаються цим параметром) у космосфері Всесвіту. Зараз же воно є більш значним лише в нежорстких СВ [29] астрономічних тіл, що поступово остигають.

 

Фантомна темна небаріонна матерія

Відповідно до фіктивної тотожності (паралогізму) Етерінгтона в даний час в астрономічних фотометричних розрахунках фактично визначається уявне (помилкове) значення поперечної супутньої відстані (transverse comoving distance) до галактики:

 

iDM =DL/(1+z)

 

Воно в (1+z)1/2 разів менше істинного значення поперечної супутньої відстані до неї:

 

rDM =DL(1+z)-1/2

 

А, отже, воно у стільки ж разів менше і радіальної координати R=rDM галактики в евклідовому просторі ССВРВ на момент реєстрації її випромінювання [1, 2]. І в стільки ж разів воно більше радіуса Шварцшильда галактики в ГТ-СВ:

 

r = R0 = rDA = iDA (1+z)1/2 = DL (1+z)-3/2

 

Значення цього радіуса дорівнює радіальній координаті R0 галактики в ССВРВ на момент випускання нею випромінювання. І, отже, він тотожний коригованій світимісній відстані до галактики в ГТ-СВ і дорівнює реальному значенню відстані за кутовим діаметром (angular diameter distance) rDA. Адже:

 

rDM /rDA=R/r=R/R0 =(1+z).

 

Проте використання помилкового значення відстані за кутовим діаметром до галактики:

 

iDA = iDM /(1+z) = DL (1+z)-2

 

дозволяє лише зменшити уявну потребу у Всесвіті фантомної небаріонної «темної матерії». Адже згідно з багатьма астрономічними спостереженнями використання iDA не дозволяє повністю позбутися від цієї уявної потреби.

 

Вочевидь, в центрах багатьох галактик дислокуються не дуже масивні двошарові оболонкові квазари, що володіють сильним гравітаційним полем лише в найближчій їх околиці. Адже при логарифмічному гравітаційному потенціалі ефективне значення гравітаційної сталої Geff (2) прямує до нескінченності разом з наближенням до сингулярної сфери квазара. За умови перпендикулярності напрямку візування площині орбіти астрономічного об'єкта Geff залежить від кутового діаметра α кругової орбіти наступним чином:

 

GeffG(1–4GM/DA Sinα)-1/2= G[1–4GM(1+z)3/2/DL Sinα]-1/2

 

Цілком можливо, що уявний дефіцит баріонної матерії в пухкому ядрі галактики насправді компенсується досить великим ефективним значенням гравітаційної сталої в усіх її астрономічних об'єктів. І, саме, цей дефіцит баріонної матерії і дозволяє розглядати логарифмічний гравітаційний потенціал (1) як найбільш дієву альтернативу фантомної темної небаріонної матерії.

 

Звичайно ж, спектр випромінювання далеких галактик принципово не може залежати від спостережуваного в ГТ-СВ уявного уповільнення плину її власного гравіквантового часу в точках їх миттєвої дислокації. Хоча формально це і «спостерігається» в ГТ-СВ. Адже це релятивістське уповільнення плину власного гравіквантового часу ГТ-СВ має місце лише в подовженому порожньому власному просторі Землі, що еволюційно самостискається в ССВРВ. Тому-то, згідно з лінійним елементом ГТ-СВ [1, 2] швидкості руху астрономічних об'єктів в картинній площині у власному гравіквантовому часі спостерігача абсолютно не залежать від уповільнення темпу перебігу власного гравіквантового часу ГТ-СВ в точках миттєвої дислокації цих об'єктів. І, звичайно ж, можна перейти від відліку власного гравіквантового часу спостерігача до відліку уповільненого гравіквантового часу в цих точках ГТ-СВ. Але тоді ж доведеться використовувати і відкаліброване відповідним чином гравіквантове значення гравітаційної сталої:

 

jGE = GE c2 vcj-2= GE (1+z)2/(1+2z)

 

Результати такого уявного «спостереження» руху в картинній площині далекого астрономічного об'єкта в уповільненому гравіквантовому часі точки j його дислокації, звичайно ж, зміняться. Однак вони все ж будуть відповідати тим же закономірностям, що і результати спостереження в стандартному астрономічному часу ГТ-СВ спостерігача.

 

Слід також зазначити, що аналіз руху астрономічних об'єктів дійсно можна проводити і за МОШКЧ в ССВРВ з використанням замість iDM істинної метричної відстані rDM=R до них. Хоча при цьому і потрібно буде враховувати, що на момент спостереження еталон довжини в ССВРВ в (1+z) разів є меншим його розміру під час випускання випромінювання. І відповідно до цього, звичайно ж, буде потрібно використовувати в ССВРВ і в (1+z) разів більші значення як їх прискорень і швидкостей руху, так і швидкості світла в місцях їх дислокації. А тим самим буде потрібно і в (1+z)3 рази більше значення гравітаційної сталої в місці дислокації спостережуваних об'єктів. Однак же набагато простіше, використовувати і в ССВРВ замість rDM  нормоване по (1+z) її значення. Адже воно тотожне відстані за кутовим діаметром:

 

rDA = R0 =r = rDM /(1+z)= iDM (1+z)-1/2

 

І тоді не доведеться робити зазначені тут перетворення всіх інших характеристик і гравітаційної сталої. На можливість цього вказує повна взаємна відповідність руху в картинній площині далеких астрономічних об'єктів в ГТ-СВ і в ССВРВ. І має місце вона через інваріантність кутових характеристик до перетворень радіальних координат [1, 2]. Відповідні цьому руху члени лінійних елементів ГТ-СВ і ССВРВ з урахуванням проведеного калібрування відстані rDM=R (використання замість неї відстані rDA=R0=r) повністю збігаються [1, 2].

 

Вочевидь одною з можливих причин хибної потреби у Всесвіті фантомної небаріонної темної матерії є також значно менша густина зоряної речовини в ССВРВ а, отже, і у відповідній їй картинній площині далекого спостерігача, ніж у ГТ-СВ спостережуваної галактики.

 

Можливо, дефіциту звичайної матерії не буде за результатами спостережень галактик в більш широкому спектральному діапазоні, а також і при використанні при цьому як реального значення відстані за кутовим діаметром rDA=R0 в ССВРВ (або ж відповідної їй радіальної координати Шварцшильда r=R0 в ГТ-СВ), так і логарифмічного гравітаційного потенціалу і тензора енергії-імпульсу РГТД. А це означає, що всі спостережувані в картинній площині рухи астрономічних об'єктів все ж таки можна буде пояснити і без залучення фантомної темної небаріонної матерії [30, 31]. Адже для будь-якого як завгодно малого значення щільності маси речовини на краю галактики μlim можна буде знайти згідно (12) відповідні йому значення змінних параметрів ae і n.

 

Якщо ж уявна нестача маси все ж таки виникне в деяких астрономічних спостереженнях і при використанні в розрахунках логарифмічного гравітаційного потенціалу і тензора енергії-імпульсу РГТД, то це може бути пов'язано з ігноруванням можливості самоутворення астрономічними об'єктами скупчень з незвичайною топологією. Ними можуть бути, наприклад, спіральні і тороїдальні еліптичні галактики або ж оболонкоподібні кулясті скупчення і сферичні еліптичні галактики. Ці скупчення і галактики мають геометричне місце точок тяжіння у вигляді відповідно серединної лінії або ж серединної поверхні. В цьому випадку може не знадобитися навіть наявність центрального масивного астрономічного об'єкта [30].

 

Про можливу кореляцію між уявним релятивістським і дійсним гравітаційним уповільненням течії часу на далеких астрономічних об'єктах

Земля і Сонячна система знаходяться під гравітаційним впливом не тільки нашої галактики Чумацький Шлях і сусідніх галактик, що входять до «Місцевої групи», а й від більш віддалених астрономічних об'єктів. Адже гравітаційні потенціали від всіх них складаються в точках дислокації Землі:

 

φ = c2 Σln(uvcj /c).

 

Зараз цей сумарний гравітаційний потенціал є зневажливо малим. Але ж в далекому космологічному минулому він міг бути і істотно більш значним. Адже тоді в ГТ-СВ відстані між нашою галактикою і скупченнями інших далеких галактик були набагато меншими. А невласне (гравітаційне) значення швидкості світла uvck в навколишній спостережуваним астрономічним об'єктам космосфері було тоді значно меншим калібрувально-інваріантної сталої швидкості світла.

 

Можливо ж, значення гравітаційного уповільнення плину часу на далеких астрономічних об'єктах все-таки корелюється зі значенням уявного релятивістського уповільнення на них темпу плину часу в ГТ-СВ? І, отже, тоді астрономи, вочевидь, мають рацію в тому, що зменшують через це в своїх фотометричних розрахунках відстань до них. І здійснюється це завдяки збільшенню виміряного потоку випромінювання в (1+z)2 рази замість потрібного за МОШКЧ в (1+z) рази. І тоді можливо буде прийнятним те, що справжнє метричне значення супутньої відстані rDM все ж таки дорівнює його уявному розрахунковому значенню iDM..

 

Однак же, це буде означати, що на частку як гравітаційного, так і доплерівського червоного зсуву припадатиме лише частина зареєстрованого червоного зсуву довжини хвилі випромінювання:

 

z1/2 = (1+z)1/2 – 1.

 

І, отже, проблема взаємної невідповідності відстаней, які визначаються фотометричним розрахунком і на підставі червоного зсуву, лише тільки посилиться. А тим самим у Всесвіті буде потрібна і значно більша кількість темної енергії. Так що від можливості такої кореляції все ж таки доведеться відмовитися.

 

Вочевидь, можна припустити кореляцію між гравітаційним уповільненням плину часу в те далеке минуле лише в космосфері з істотно менш значним уповільненням плину часу у відповідній далекій точці власного простору ГТ-СВ:

 

Δitjjtj= 1/ivcj = (1+z)(1+2z)-1/2.

 

Фантомна темна енергія

Рівняння гравітаційного поля ЗТВ фактично описують ізольовані від зовнішнього світу стани як матерії, так і її ПЧК. Просторовий розподіл маси речовини в них «указує» ПЧК, як йому слід скривлюватися. А ПЧК «указує» матерії, в якому просторово неоднорідному термодинамічному стані їй слід перебувати.

 

І, отже, ці рівняння не враховують зовнішнього гравітаційного впливу на цю матерію і її ПЧК. У тензорі енергії-імпульсу цей зовнішній вплив може бути відтвореним за допомогою калібрування гравітаційної сталої, що входить до виразу для сталої Ейнштейна:

 

κ = 8πc-2(uvcos)-2G

 

У тензорі ж кривини простору-часу воно може бути відображено лише за допомогою калібрування космологічного Λ-члена. Адже на відміну від заданих тензором енергії-імпульсу невласних значень швидкості світла:

 

vcj = c(1+2zj)1/2/(1+zj)

 

стала швидкості світла c, що входить в нього, не може бути відкаліброваною. Бо вона є просторово-темпоральним інваріантом.

 

Вочевидь, приріст логарифму параметра Хаббла, що задається Λ-членом, може бути пов'язаним якимось коефіцієнтом пропорційності m з приростом гравітаційного потенціалу космосфери:

 

φos = c2 ln(uvcos /c).

 

І, можливо, його треба пов'язати коефіцієнтом пропорційності k також і з приростом в точці j ГТ-СВ гравітаційного потенціалу Хаббла галактик, що віддаляються:

 

φH = –c2 ln(vcj /c),

 

dln(H/H0)/dz=mdφos/dz=–kdφH /dz.

 

Тоді еволюційна зміна параметра Хаббла може бути задана наступною емпіричною залежністю:

 

H=H0(vcj /c)k=H0(1+2z)k/2(1+z)-k.

 

А залежність від приросту червоного зсуву z спектра випромінювання приросту метричного значення супутньої відстані rDM в ССВРВ до далекої галактики буде такою:

 

d(rDM)/dz=(c/H0)(1+2z)-k/2(1+z)k.

 

На підставі результатів астрономічних спостережень наднових типу Ia [32, 33] змодельовані залежності від червоного зсуву z спектра їх випромінювання світимісної відстані DL до них [14, 33-35]. Згідно ж за графіками цих залежностей (див. Мал. 3) еволюційна зміна параметра Хаббла практично не спостерігається (k=0). Адже за умови використання найбільш придатних значень сталої Хаббла зазначені на графіках значення некоригованої світимісної відстані gDL (див. Таблицю) досить незначно відрізняються від їх розрахункових значень:

 

DL = rDM(1+z)1/2 = (c/H)z(1+z)1/2.

 

Таблиця

 

H, км/ сМпк

D, Гпк

Z

0,2

0,4

0,6

0,8

1,0

1,2

1,4

 

62,164

rDM

0,96

1,93

2,89

3,86

4,82

5,79

6,75

rDA

0,80

1,38

1,81

2,14

2,41

2,63

2,81

DL

1,06

2,28

3,66

5,18

6,82

8,58

10,46

 

62,295

rDM

0,96

1,92

2,89

3,85

4,81

5,77

6,74

rDA

0,80

1,37

1,80

2,14

2,41

2,62

2,81

DL

1,05

2,28

3,65

5,17

6,81

8,57

10,44

a) gDL

1,03

2,25

3,65

5,2

6,9

8,65

10,5

 

65

rDM

0,93

1,85

2,77

3,69

4,62

5,54

6,46

rDA

0,77

1,33

1,73

2,05

2,31

2,52

2,69

DL

1,01

2,18

3,50

4,95

6,52

8,21

10,01

b) gDL

1,00

2,16

3,50

4,95-5,0

6,4-6,8

8,2-8,8

9,9-11,0

 

 

b)

 

Мал. 3. Залежності від червоного зсуву z спектра випромінювання астрономічного об'єкта: a) світимісної відстані DL (суцільна лінія) до нього [35] і метричної відстані rDM (пунктирна лінія) до нього в ССВРВ, як це тут обґрунтовано; b) моделі підганяння або моделі MD (чорний) і ΛCDM (червоний), а також рівні достовірності однієї сигми. На вставці показаний збільшений правий кінець графіка [14].

 

Таким чином, команди астрономів, очолювані Перлмуттером і Ріссом, насправді з високою точністю підтвердили лінійність залежності червоного зсуву довжини хвилі випромінювання далеких галактик від поперечної супутньої відстані до них. І ця їхня заслуга анітрохи не менше приписуваного їм (в дійсності помилкового) «відкриття» прискореного розширення Всесвіту.

 

Береться до уваги, що стала Хаббла, як і еталони довжини і стала швидкості світла, є принципово незмінною в жорстких СВ. І це випливає з умови безперервності просторового континууму в жорстких СВ [36]. Найбільш відповідним астрономічним спостереженням є значення сталої Хаббла, що задається наступними емпіричними залежностями її від відомих фізичних констант і характеристик:

 

H=c(Λ/3)1/2=(π4α/8NDn)νBn=(2π/3)αtp2(πνBn/2)3=(2π/3)Ge2(mn/4ħ)3=

 

=2,018859·10-18[c-1]=62,29548 [км/сМпк]

 

де: Λ – космологічна стала, NDn=1,5(tpνBn)-2=3πchmn-2/G=0,999885·1040 – нейтронне велике число Дірака, α=e2/– стала тонкої структури, νBn=mnc2/2πħ =2,271859·1023 [c-1]– частота хвилі де Бройля нейтрона, tp=(c-5ħG)1/2 – планківський час, ħ=h/2π – стала Планка-Дірака, G – гравітаційна стала Ньютона, e – електричний заряд протона і електрона, mn– маса нейтрона.

 

Але і значення сталої Хаббла H=(π4α/8NDH)νBH=62,16420 км/сМпк (Λ=1,35457·10-52 м-2), що є відповідним частоті хвилі де Бройля атома водню νBH=mHc2/2πħ=2,270262·1023 [c-1] (mH=1,67375·10-27 [кг], NDH=1,5(tpνBH)-2=1,001292·1040), лише для малих дистанцій забезпечує незначно гіршу відповідність даним графічної екстраполяції результатів астрономічних спостережень. Можливо, водневе значення стала Хаббла прийняла лише після спонтанного перетворення кваркового або ж нейтронного середовища Всесвіту в водневе. Хоча, звичайно ж, до цього і не можливо було метрично характеризувати її суцільну проторечовину а, отже, і безглуздо було б характеризувати її і нейтронною сталою Хаббла. Тому-то остаточний вибір одного з цих двох близьких значень сталої Хаббла може бути зроблений на підставі лише більш точних результатів астрономічних спостережень.

 

Вочевидь, передбачувана потреба наявності у Всесвіті темної енергії ґрунтується не тільки на врахуванні уявного (постульованого тотожністю Етерінгтона фіктивного) уповільнення плину часу на астрономічних об'єктах, що віддаляються від спостерігача, але і на бажанні мати лінійну залежність червоного зсуву спектра випромінювання z від некоригованої світимісної відстані DL до них. Насправді ж згідно ЗТВ [1, 2, 4] лінійні залежності червоного зсуву мають місце лише від поперечної супутньої відстані DM:

 

z = ΔλDλ0 = HR/c = HDM/c

 

і від відстані за кутовим діаметром DA:

 

ž = ΔνDν0 = –z/(1+z) = –Hr/c = –HDA/c

 

До того ж передбачувана темна енергія зовсім і не могла б бути якоюсь фізичною сутністю. Вона могла б бути лише проявом всюдисущого негативного зворотного зв'язку. За допомогою цього зворотного зв'язку здійснювалося б гальмування еволюційного самостискання речовини в ССВРВ. А, тим самим, і гальмувалося б еволюційне зменшення швидкості світла в ній по МОШКЧ. І це гальмування, звичайно ж, мало б бути тим більшим, чим меншим було б у ГТ-СВ невласне (гравітермодинамічне) значення швидкості світла в космосфері uvcos.

 

Але все ж цілком можливо, що параметр Хаббла дійсно є незмінною в часі константою, як тут і довелося переконатися в цьому. І навіть подібно власному значенню швидкості світла він може бути і просторово-темпоральним інваріантом.

 

Замість висновку

То чи не час перейти від породження нових фізичних сутностей до істотного скорочення кількості колишніх фантомних?

 

Людині властиво схиляння перед непізнаним. Та й наукове товариство в цілому схильне не тільки до тривалих теоретичних помилок (наукових делюзій) [37-39]. Воно постійно потребує собі нових «кумирів». І іноді наділяє їх навіть фантастичними властивостями. Не уникла цієї долі і фізика. Мікросвіт заполонили різноманітні екзотичні частинки, які є «річчю в собі». Фантазія наша не боязка. І тому-то такі фантомні частинки як нейтрино навіть «придбали» здатність поширюватися швидше за швидкість світла. Але ж нейтрино фактично було введено лише для того, щоб можна було ігнорувати фізичну мікронеоднорідність внутрішньоядерного простору [1].

 

Уже Ньотер [40] пов'язала збереження енергії і імпульсу з однорідністю відповідно часу та простору. І тому-то вільне падіння тіл в фізично неоднорідному просторі, в якому має місце градієнт невласного (координатного) значення швидкості світла, пов'язується з гравітаційним полем і супроводжується безперервною зміною їх імпульсу. Про який же тоді баланс імпульсів може йти мова відносно до процесу розпаду ядер? Адже при цьому взагалі відбувається перебудова внутрішньоядерного ПЧК. До того ж у фізично мікронеоднорідному просторі ядра повна енергія у центральних нуклонів менше, ніж у периферійних нуклонів. Однаковим у них є лише власне значення енергії. Тому-то надлишок енергії (що не унесена продуктами розпаду) лише перерозподіляється між рештою нуклонів. І, отже, він зовсім не виноситься за межі ядра фантомними нейтрино (що ніколи не входять до складу речовини [41]). Насправді ж цей надлишок енергії «витрачається» на зменшення абсолютної величини сумарної негативної енергії зв'язку всіх протонів і нейтронів ядра. До того ж реєструються в процесі β-розпаду ядер зовсім не нейтрино. Реєструються лише зміни колективного просторово-часового мікростану всієї гравітермодинамічно пов'язаної речовини. Тільки ці зміни і здатні розповсюджуватися фактично миттєво (з надсвітловою швидкістю, що помилково приписується фіктивному нейтрино). Адже кожен момент власного часу речовини відповідає саме її конкретному колективному просторово-часовому (гравітермодинамічному) мікростану а, отож, і її конкретному термодинамічному мікростану Гіббса.

 

Та й фотон, звичайно ж, є лише квантом енергії електромагнітного поля [42], а не частинкою [1]. Адже випромінювання і поглинання електромагнітної енергії лише у вигляді її квантів, що пропорційні частоті електромагнітної хвилі, це є властивістю саме мікрооб'єктів речовини, а зовсім не самої електромагнітної хвилі. І в ній, отож, принципово не може бути ніяких фотонів. Як і в резервуарі з дощовою водою не має крапель дощу. На це вказує і виникнення у процесі анігіляції будь-якого мікрооб'єкта речовини і відповідного йому мікрооб'єкта антиречовини двох корельованих поміж собою фотонів, що дозволяє згідно парадоксу Ейнштейна-Подольського-Розена не дотримуватися принципу невизначеності Гейзенберга. Адже, вимірявши з як завгодно високою точністю координати одного з них, можна з настільки ж високою точністю визначити і величину його імпульсу завдяки можливості вимірювання з високою точністю імпульсу корельованого з ним другого фотона.

 

На те, що не тільки фотон, а і нейтрино не є частинкою, вже багаторазово звертав увагу Вайскопф [21, 41]: «До часток ми не відносимо світловий квант, так як він є квантом електромагнітного поля і підпорядковується статистиці Бозе. Нейтрино теж не відноситься до них тому, що ніколи не виступає в якості складової частини матерії».

 

До того ж цілком можливо, що так званий корпускулярно-хвильовий дуалізм – це лише дуалізм нашого примітивного опису фізичної реальності. А зовсім не дуалізм самої реальності. А частинка (корпускула), очевидно, є лише макроскопічними поняттям. І, отже, наші фізичні уявлення все ще досі є переважно механістичними, макроцентричними і антропно обмеженими. І ми просто не в змозі зрозуміти, що в мікросвіті як немає, так і принципово не може бути ніяких елементарних частинок. За них ми приймаємо лише кінцеві локальні стоки витків єдиного всесвітнього спіральнохвильового самоутворення. На кінцеві спіральнохвильові утворення накладаються певні топологічні обмеження [1, 43]. І ці обмеження подібні обмеженням, що накладаються квантовою фізикою як на кварки, так і на баріони та мезони, що складаються з них. А можлива кількість типів кінцевих спіральнохвильових утворень тим самим також обмежена, як і можлива кількість так званих елементарних частинок. І це-то вказує на неприпустимість наявності у фізиці мікрооб'єктів, що не мають спіральнохвильової природи, – фантомних «речей в собі».

 

Тому-то як внутрішньоядерні, так і зовнішні електромагнітні хвилі є лише накладеними коливаннями електричної і магнітної напруженості. Вони накладені на більш високочастотні просторово-часові модуляції діелектричної та магнітної проникності фізичного вакууму. Саме ці-то модуляції фактично і переносять в просторі зміни колективного мікростану всієї гравітермодинамічно пов'язаної речовини. Адже вони розповсюджуються в ГТ-СВ миттєво (з надсвітловою швидкістю) і з частотою де Бройля. І це все добре узгоджується з синергетикою. Так як згідно з нею в фізичному вакуумі, що еволюціонував («старів»), і повинна була самоутворитися проторечовина, саме, у вигляді спіральнохвильового утворення [1, 9, 11].

 

Література

1. П. Даныльченко, «О возможностях физической нереализуемости космологической и гравитационной сингулярностей в общей теории относительности», в сб. «Калибровочно-эволюционная интерпретация специальной и общей теорий относительности» – Вінниця: Нова Книга, 2008 С. 45-95, (http://pavlo-danylchenko.narod.ru/docs/Possibilities_Rus.html).

 

2. П. Даныльченко, «Феноменологическое обоснование формы линейного элемента шварцшильдова решения уравнений гравитационного поля ОТО», там же, С. 96-112, (http://pavlo-danylchenko.narod.ru/docs/Schwarzschild_Rus.html).

 

3. Я.Б. Зельдович, Л.П. Грищук, УФН 155, 517 (1988).

 

4. П. Даныльченко, «Релятивистские значения радиальных координат далеких астрономических объектов расширяющейся Вселенной», в сб. «Введение в релятивистскую гравитермодинамику» – Вінниця: Нова Книга, 2008, С. 106-128, (http://pavlo-danylchenko.narod.ru/docs/RelativisticValues.html).

 

5. П. Даныльченко, «Физичеcкая сущность сингулярностей в шварцшильдовом решении уравнений гравитационного поля общей теории относительности», в сб. Sententiae: Философия и космология. Спецвыпуск №1 / МФКО / УНІВЕРСУМ-Вінниця, 2005, С. 95-104, (http://www.bazaluk.com/journals/journal/3.html).

 

6. Р. Пенроуз, «Структура пространства-времени» – Москва: Мир, 1972.

 

7. П. Даныльченко, «Совместное решение уравнений гравитационного поля ОТО и термодинамики для идеальной жидкости в состоянии ее теплового равновесия», в сб. «Введение в релятивистскую гравитермодинамику» – Вінниця: Нова Книга, 2008, С. 4-18, (http://pavlo-danylchenko.narod.ru/docs/UnitedSolution_Rus.html).

 

8. П. Даныльченко, «О единой природе термодинамических и гравитационных свойств вещества», там же, С. 19-59, (http://pavlo-danylchenko.narod.ru/docs/UnitedNature.html).

 

9. П. Даныльченко, «Основы релятивистской гравитермодинамики», в сб. Философия и космология 2010 (Том 9): Научно-теоретический сборник. / МФКО / Полтава: Полтавский литератор, 2010, С. 38-50, (https://cyberleninka.ru/article/v/osnovy-relyativistskoy-gravitermodinamiki, http://ispcjournal.org/journals/2010/2010-5.pdf).

 

10. П. Даныльченко, «Необычная топология чрезвычайно массивных нейтронных звезд и квазаров», Доклад на XXII конференции «Актуальные проблемы внегалактической астрономии», Пущино, Россия, 16...18 июля, 2005, (http://n-t.ru/tp/ng/nt.htm).

 

11. П. Даныльченко, «Спиральноволновая модель Вселенной», в сб. «Матеріали Всеукраїнського семінару з теоретичної та математичної фізики: до 85-річчя Анатолія Вадимовича Свідзинського», Луцьк, 27 лютого – 1 березня 2014, С. 21-26, (http://pavlo-danylchenko.narod.ru/docs/spiralwaveuniverse.html).

 

12. Karl Schwarzschild, «Über das Gravitationsfeld eines Massenpunktes nach der Einstein’schen Theorie», in «Sitzungsberichte der Königlich Preussischen Akademie der Wissenschaften», 1, 1916, 189-196, (https://arxiv.org/abs/physics/9905030).

 

13. Alexander Friedman, Z. Phys., Bd. 10, 1922, S. 377.

 

14. Ibrahim Semiz and Kazim Çamlibel, «What do the cosmological supernova data really tell us?» May 2015, (https://arxiv.org/pdf/1505.04043.pdf).

 

15. Я.Б. Зельдович, Л.П. Грищук, «Общая теория относительности верна! (Методические заметки)» УФН, 1988, 155 С. 517-527.

 

16. H. Weyl, Phys. Z., 1923, 24, S. 230.

 

17. H. Weyl, Philos. Mag., 1930, 9, P. 936.

 

18. П. Даныльченко, «Вечна ли Вселенная?», в сб. Философия и космология Том 8: Научно-теоретический сборник / МФКО / – Полтава: Полтавский литератор, 2009, С. 47-56, (http://ispcjournal.org/journals/2009/2009-3.pdf, https://cyberleninka.ru/article/n/vechna-li-vselennaya).

 

19. П.И. Даныльченко, «Пространство-время: физическая сущность и заблуждения», в сб. Sententiae: Філософія і космологія, 3, – Винница: УНІВЕРСУМ-Вінниця, 2004, С. 47-55, (http://www.bazaluk.com/journals/journal/2.html).

 

20. Анатолий Логунов, Мириан Местверишвили, Релятивистская теория гравитации – Москва: Наука, 1989.

 

21. Виктор Вайскопф, «Физика в двадцатом столетии», Атомиздат, Москва, 1977, с. 179.

 

22. Ivor Etherington, LX. «On the Definition of Distance in General Relativity». «Philosophical Magazine», Ser 7, 15, 1933: 761-773, (https://era.ed.ac.uk/handle/1842/32130).

 

23. Алексей Николаев, диссертация «Новые космологические следствия, вносимые модифицированными теориями гравитации», (http://dissovet.rudn.ru/web-local/prep/rj/index.php?id=33&mod=dis&dis_id=1263).

 

24. David W. Hogg, «Distance measures in cosmology». December 2000, (https://arxiv.org/pdf/astro-ph/9905116v4.pdf).

 

25. А.В. Засов, К.А. Постнов, «Общая астрофизика» – Фрязино: Век 2. 2011; К.А. Постнов, «Лекции по Общей Астрофизике для Физиков», 11.1.2 «Расстояния», (http://www.astronet.ru/db/msg/1170612/node57.html).

 

26. Jeffrey Bennett, Megan Donahue, et al, «The essential cosmic perspective» – Boston: Addison-Wesley, 2012; The, 8th Edition 2017.

 

27. Richard Pogge, Lecture 41: Dark Matter & Dark Energy. Astronomy 162: Introduction to Stars, Galaxies, & the Universe, 2006. (http://www.astronomy.ohio-state.edu/~pogge/Ast162/Unit6/dark.html).

 

28. П.И. Даныльченко, «Основы релятивистской гравитермодинамики», Доклад на IV Гамовской международной конференции, Одесса, 17-23.08. 2009. (http://pavlo-danylchenko.narod.ru/docs/Gravithermodynamics.pdf).

 

29. П. Даныльченко, «Нежесткие системы отсчета координат и времени, сжимающиеся в пространстве Минковского», в сб. «Калибровочно-эволюционная теория Мироздания», вып. 1 – Винница, 1994, С. 52-75, (http://pavlo-danylchenko.narod.ru/docs/Ketm.pdf).

 

30. McGaugh, Stacy S., Federico Lelli and Schombert James M. The Radial Acceleration Relation in Rotationally Supported Galaxies. Phys. Rev. Lett., Vol. 117, Iss. 201101 2016, (https://journals.aps.org/prl/abstract/10.1103/PhysRevLett.117.201101).

 

31. П. Даныльченко, «Проблема наличия во Вселенной темных энергии и материи в свете мировоззрений Эйнштейна, Вейля и других физиков» – Винница, 2006 (http://pavlo-danylchenko.narod.ru/docs/Problem.html).

 

32. Saul Perlmutter, et al. «Measurements Of Ω And Λ From 42 High-Redshift Supernovae». The Astrophysical Journal, 517, June 1999: 565-586, (https://iopscience.iop.org/article/10.1086/307221/pdf).

 

33. Adam G. Riess, et al., «Observational Evidence From Supernovae For An Accelerating Universe And A Cosmological Constant». The Astronomical Journal, 116, 1998: 1009-1038, (https://iopscience.iop.org/article/10.1086/300499/pdf).

 

34. Adam Dempsey, «(Re)Discovering Dark Energy and the Expanding Universe: Fitting Data with Python». 2016,

(https://adamdempsey90.github.io/python/dark_energy/dark_energy.html).

 

35. Владимир Соловьев, «Космологическая постоянная», Spacegid.com, Maрт 2016, (https://spacegid.com/kosmologicheskaya-postoyannaya.html).

 

36. П. Даныльченко, «Псевдоинерциально сжимающиеся системы отсчета координат и времени», в сб. «Калибровочно-эволюционная теория Мироздания», вып. 1 – Винница, 1994, С. 22-51, (http://pavlo-danylchenko.narod.ru/docs/Ketm.pdf).

 

37. Евгений Руцкий, «Метод науки и делюзия», Basileus, (https://basileus.org/metod-nauki-i-delyuziya).

 

38. Sheldrake Rupert, «The Science Delusion: Freeing the Spirit of Enquiry – Coronet», 2012 (https://www.pdfdrive.com/the-science-delusion-e19343462.html).

 

39. Asprem Egil, «Scientific delusions, or delusions about science?» 2013, (https://heterodoxology.com/2013/01/21/scientific-delusions-or-delusions-about-science-part-three-muddled-conservations/#more-1878 , http://www.integralworld.net/asprem.html).

 

40. Эмми Нётер, в сб. Вариационные принципы механики, Физматгиз, Москва (1959), с. 611.

 

41. Victor Weisskopf, «Quantum theory and elementary particles». Invited talk delivered at the Washington Meeting of the American Physical Society, 23 April, 1965. https://cds.cern.ch/record/276339/files/p1.pdf.

 

42. Victor Weisskopf, «The place of elementary particle research in the development of modern physics». Proceedings of the Royal Society of London. Series A, Mathematical and Physical Sciences Vol. 278, No. 1374, A Discussion on Recent European Contributions to the Development of the Physics of Elementary Particles (Apr. 7), 1964: 290-302. (http://cds.cern.ch/record/277434/files/p1.pdf?version=1).

 

43. A.T. Winfree, S.H. Strogatz, Physica, 9D, 35 (1983); 9D, 65 (1983); 9D, 333 (1983); 13D, 221 (1983).

 

 


© elibrary.com.ua

Permanent link to this publication:

https://elibrary.com.ua/m/articles/view/Теоретичні-омани-і-фантомні-сутності-в-астрономії-космології-та-фізиці

Similar publications: LRussia LWorld Y G


Publisher:

Павло ДаныльченкоContacts and other materials (articles, photo, files etc)

Author's official page at Libmonster: https://elibrary.com.ua/pavlovin

Find other author's materials at: Libmonster (all the World)GoogleYandex

Permanent link for scientific papers (for citations):

Павло Данильченко, Теоретичні омани і фантомні сутності в астрономії, космології та фізиці // Kiev: Library of Ukraine (ELIBRARY.COM.UA). Updated: 08.04.2021. URL: https://elibrary.com.ua/m/articles/view/Теоретичні-омани-і-фантомні-сутності-в-астрономії-космології-та-фізиці (date of access: 12.04.2021).

Found source (search robot):


Publication author(s) - Павло Данильченко:

Павло Данильченко → other publications, search: Libmonster UkraineLibmonster WorldGoogleYandex


Comments:



Reviews of professional authors
Order by: 
Per page: 
 
  • There are no comments yet
Rating
0 votes
Related Articles
Основная цель этого исследования – выявление научных заблуждений и наиболее значительных недоразумений в современной астрономии, космологии и физике. Большинство из них вызвано как сугубо математическим подходом, так и игнорированием философского осмысления физической реальности. И как следствие этого, – недостаточно глубоким пониманием сущности некоторых физических явлений и объектов. И, прежде всего, это касается явлений и объектов, рассматриваемых в специальной и обшей теориях относительности. Автор проанализировал исторические корни рассмотренных здесь заблуждений и недоразумений и указал возможные пути их преодоления. Такой конструктивный подход позволяет надеяться на скорейшее устранение большинства вскрытых здесь заблуждений и недоразумений. К большому сожалению это проблема не только космологии, астрофизики и астрономии, но и физики вообще.
В работе предлагается модель возникновения фундаментальных сил путем взаимодействия нейтрино с другими частицами. Нейтрино заполняет вакуумное, межатомное и внутриатомное пространство, что позволяет объяснить свойство дальнодействия нейтрино. Определен способ образования фундаментальной связки «протон-нейтрино-электрон», которая, в разных состояниях превращается в атом водорода или нейтрон. На этой основе построено ядро и электронная оболочка атома. Электрон находится на стационарной оболочке, что позволило объяснить возникновение внутриатомных сил и межатомные связи. Фундаментальные силы возникают в результате взаимодействия нейтрино в нейтроне, нуклоне и атоме. Предложен нейтринный механизм возникновения гравитационной силы.
Catalog: Физика 
609 days ago · From Уалихан Адаев
Носителем магнитной волны является нейтрино. Магнитные волны возникают в результате колебания электронной оболочки атома, чьи колебания передаются межатомному электронному нейтрино. В результате эксперимента с постоянными магнитами установлено ограничение потока нейтрино со стороны ядра Земли. Притяжение и отталкивание постоянных магнитов объясняются с помощью взаимодействия противоидущих потоков нейтрино. Под влиянием внешних аномальных зон, образующихся между магнитными полями постоянных магнитов, потоки нейтрино приобретают свойство сужаться и расширяться.
Catalog: Физика 
609 days ago · From Уалихан Адаев
Носителем гравитационного потока предлагается нейтрино. Земное притяжение образуется в результате экранирования центральным ядром Земли проникающих потоков нейтрино. Нейтрино пронизывают Землю и участвуют в термоядерном синтезе на поверхности ядра нашей планеты и прекращают свое движение и давление. В результате, на пути нейтрино возникает гравитационная сила, направленная в сторону центра нашей планеты.
Catalog: Физика 
609 days ago · From Уалихан Адаев
При исследовании космического пространства был обнаружен микроволновой фон, температура которого была принята равной 2,7 К [2]. При такой температуре любая среда, состоящая из материальных частиц, должна находится в состоянии квантовой жидкости [5]. Поэтому вакуум можно рассматривать как фотонную жидкость (ф -жидкость), состоящую из элементарных микрочастиц, то есть фотонных частиц (ф – частиц). Причем эти частицы должны представлять собой квантовые осцилляторы.
Catalog: Физика 
762 days ago · From джан солонар
При исследовании космического пространства был обнаружен микроволновой фон, температура которого была принята равной 2,7 К [2]. При такой температуре любая среда, состоящая из материальных частиц, должна находится в состоянии квантовой жидкости [5]. Поэтому вакуум можно рассматривать как фотонную жидкость (ф -жидкость), состоящую из элементарных микрочастиц, то есть фотонных частиц (ф – частиц). Причем эти частицы должны представлять собой квантовые осцилляторы.
Catalog: Физика 
762 days ago · From джан солонар
Обоснована возможность избежания физической реализуемости космологической сингулярности (сингулярности Большого Взрыва Вселенной) непосредственно в ортодоксальной общей теории относительности (ОТО). Это может иметь место в случае отсчитывания космологического времени в системе отсчета координат и времени (СО), которая не сопутствует веществу и в которой по гипотезе Вейля галактики расширяющейся Вселенной движутся лишь пекулярно. Показано отсутствие какого-либо ограничения для значения массы астрономического тела, самосжимающегося в этой сопутствующей Вселенной СО, если оно имеет полую топологическую форму в её евклидовом фоновом пространстве и зеркальную симметрию собственного пространства. Ввиду этой симметрии, как внешняя, так и внутренняя граничные поверхности полого тела наблюдаются выпуклыми. При этом в, как бы "вывернутой наизнанку", внутренней части собственного пространства содержится вместо вещества антивещество. Чрезвычайно высокая светимость квазаров и изначально полых сверхновых звезд обусловлена аннигиляцией вещества и антивещества.
777 days ago · From Павло Даныльченко
Показано, что при чрезвычайно большой массе астрономического тела достигается минимум интегрального значения его энтальпии. Этот минимум соответствует найденной Фуллером и Уилером зеркально симметричной конфигурации собственного пространства тела. В евклидовом фундаментальном пространстве несопутствующей веществу системы отсчета, в которой по гипотезе Вейля галактики расширяющейся Вселенной квазинеподвижны, такое тело, согласно решению уравнений ОТО, является полым. Наличие во внутреннем пустом полупространстве полого тела явления сжатия его «внутренней Вселенной» соответствует устойчивости в нем антивещества. Поэтому срединная сингулярная сферическая поверхность, являющаяся геометрическим местом его «центров» тяжести, предотвращает в полых нейтронных звездах (принимаемых ошибочно за черные дыры) аннигиляцию вещества и антивещества, а в квазарах не позволяет ей происходить катастрофически. Ввиду этого, чрезвычайно высокая светимость квазаров и изначально полых сверхновых обусловлена аннигиляцией вещества и антивещества.
779 days ago · From Павло Даныльченко
При исследовании космического пространства был обнаружен микроволновой фон, температура которого была принята равной 2,7 К [2]. При такой температуре любая среда, состоящая из материальных частиц, должна находится в состоянии квантовой жидкости [5]. Поэтому вакуум можно рассматривать как фотонную жидкость (ф -жидкость), состоящую из элементарных микрочастиц, то есть фотонных частиц (ф – частиц). Причем эти частицы должны представлять собой квантовые осцилляторы.
Catalog: Физика 
1189 days ago · From джан солонар
В статье показано, что вакуумная среда состоит из реликтовых частиц, создающих реликтовый фон, обнаруженный исследователями [1]. Причем, это излучение, представляющее электромагнитные волны, фотоны, можно рассматривать как волны возмущения вакуумной среды. Поэтому, если фотон является волной возмущения вакуумной среды то, очевидно, эта среда должна состоять из микроэлементарных частичек фононов, гравитонов, которые и составляют эту волну. При движении элементарных частиц фононы захватываются им
Catalog: Физика 
1254 days ago · From джан солонар

Actual publications:

Latest ARTICLES:

ELIBRARY.COM.UA is an Ukrainian library, repository of author's heritage and archive

Register & start to create your original collection of articles, books, research, biographies, photographs, files. It's convenient and free. Click here to register as an author. Share with the world your works!
Теоретичні омани і фантомні сутності в астрономії, космології та фізиці
 

Contacts
Watch out for new publications: News only: Chat for Authors:

About · News · For Advertisers · Donate to Libmonster

Ukraine Library ® All rights reserved.
2009-2021, ELIBRARY.COM.UA is a part of Libmonster, international library network (open map)
Keeping the heritage of Ukraine


LIBMONSTER NETWORK ONE WORLD - ONE LIBRARY

US-Great Britain Sweden Serbia
Russia Belarus Ukraine Kazakhstan Moldova Tajikistan Estonia Russia-2 Belarus-2

Create and store your author's collection at Libmonster: articles, books, studies. Libmonster will spread your heritage all over the world (through a network of branches, partner libraries, search engines, social networks). You will be able to share a link to your profile with colleagues, students, readers and other interested parties, in order to acquaint them with your copyright heritage. After registration at your disposal - more than 100 tools for creating your own author's collection. It is free: it was, it is and always will be.

Download app for smartphones