Libmonster ID: UA-3080

Автор: В. Г. КОСМИНА

У статтi аналiзуються методологiчний, семантичний та прагматичний аспекти теорiї культурно-iсторичних типiв М.Данилевського. Автор доходить висновку, що методологiчний базис цiєї теорiї є хитким i лише частково прийнятним для поглибленого дослiдження iсторiї цивiлiзацiй.

В останнi пiвтора десятирiччя в Українi й iнших пострадянських країнах соцiально-гуманiтарнi науки, передусiм iсторична, зiткнулися з низкою серйозних викликiв. Серед них - необхiднiсть розробки нової методологiчної парадигми замiсть жорсткої марксистської формацiйної схеми, якiй вони ранiше були пiдпорядкованi1 , переосмислення справжнього мiсця указаних країн в культурно-цивiлiзацiйнiй (як i економiчнiй та геополiтичнiй) структурi свiту та в її iсторiї - завдання, ускладнене загостренням мiжцивiлiзацiйних суперечностей у добу глобалiзацiї2 .

Пошук вiдповiдей на цi виклики пiдштовхує iсторичну науку до глибокого цивiлiзацiйного аналiзу iсторичного процесу, а в галузi методологiї - до замiни формацiйного пiдходу бiльш широким i менш iдеологiзованим цивiлiзацiйним пiдходом до iсторiї. Останнiй розроблявся у фiлософiї iсторiї, головним чином у двох варiантах iнтерпретацiї всесвiтньої iсторiї: однолiнiйному (тобто як односпрямова-ного, лiнiйно-стадiального розвитку свiту, близько до формацiйної схеми) та полi-лiнiйному (як рiзноспрямованого розвитку локальних цивiлiзацiй). Концепцiї локальних цивiлiзацiй багато в чому визначили змiст так званої "некласичної" або "нелiнiйної" фiлософiї iсторiї, що швидко розвивалася з другої половини XIX ст. У числi розробникiв найбiльш ґрунтовних iз них називають М.Я.Данилевського (1822-1885), О.Шпенґлера (1880-1936), А.Д.Тойнбi (1889-1975).

Зазвичай їхнi концепцiї докладно розглядаються в пiдручниках з фiлософiї iсторiї, фiлософiї культури, iнших соцiально-гуманiтарних дисциплiн. Пальму першостi автори незмiнно вiддають росiйському бiологовi й соцiологовi М. Данилевському, який у книзi "Россия и Европа. Взгляд на культурные и политические отношения славянского мира к германо-романскому" (1869) обґрунтував свою теорiю культурно-iсторичних типiв, що заклала традицiю наукового аналiзу всiх локальних цивiлiзацiй, включно з європейською, як рiвноцiнних об'єктiв дослiдження3 . Пiзнiше цим же шляхом пiшли О.Шпенґлер i А.Тойнбi. Український iсторик i фiлософ Ю.Павленко вiдзначає, що "вперше у своїй фiлософсько-iсторичнiй повнотi концепцiя локальних цивiлiзацiй постає в М.Я.Данилевського"4 . I.Бойченко також визнає, що "мультицивiлiзацiйний пiдхiд" до iсторiї був "уперше системно розроблений Данилевським"5 .

Та найбiльший iнтерес до творчостi Данилевського спостерiгається сьогоднi в Росiї, де створено Iнститут слов'янських дослiджень iм. М.Я.Данилевського, виходить багато наукових статей, захищаються дисертацiї, публiкуються монографiї6 . Його фiлософсько-iсторичну теорiю автори оцiнюють зазвичай дуже високо.

Серед цих оцiнок увагу привертає твердження Б.Балуєва, що книга Данилевського стала зовсiм новим словом у методологiї iсторiї7 . Ця думка цiкава не лише в контекстi пошуку в iсторичнiй науцi нової методологiчної парадигми, яка остаточно й досi ще не сформована, а й з погляду непростої проблеми поєднання фiлософiї iсторiї та методологiї iсторiї. На думку Л.Зашкiльняка, перша з них є


* Космина Вiталiй Григорович - канд. iст. наук, доцент Запорiзького нацiонального унiверситету.

стр. 183


розумовим конструюванням гiпотетичних моделей змiсту i способу розгортання людського буття, тодi як друга намагається за мiрками наукознавства "вибудувати певну систему понять, категорiй i принципiв, що повиннi допомогти iсторику свiдомо рухатися вiд джерел до наукових iсторичних знань"8 . Тож очевидно, що та чи iнша фiлософсько-iсторична концепцiя може закласти пiдвалини нової методологiї в дослiдженнi iсторiї, якщо, по-перше, не буде спекулятивною (умоглядною) i враховуватиме специфiку iсторичної науки - той самий "рух вiд джерел до наукових знань", а по-друге - здобуде пiдтримку наукового спiвтовариства iсторикiв або хоча б його частини. Це б означало дослiджену свого часу Т.Куном змiну наукових парадигм або наукову революцiю9 .

А теорiї культурно-iсторичних типiв iнколи й приписується роль такої революцiї саме в iсторичнiй науцi. Росiйський фiлософ i публiцист М.Страхов у 1886 р. писав, що книга Данилевського мiстить "нову теорiю загальної iсторiї", прагне внести в науку iсторiї переворот, подiбний внесенню природної системи в науки, де ранiше панувала система штучна 10 . Вiдомий iсторик К.Бестужев-Рюмiн також указував, що книга остаточно внесла природну систему в iсторiю, i досить категорично стверджував: "А природна система тiльки одна, тому що двох iстин бути не може"11 .

Проте помiтної переорiєнтацiї iсторичної науки, зокрема в Росiї, на нову парадигму так i не сталося. Той же Б.Балуєв з досадою визнає цей факт: "Чи оцiнили сучасники гiдно працю М.Я.Данилевського? Чи зрозумiли вони, що перед ними наукове вiдкриття, або, принаймнi, нове слово в iсторичнiй науцi? На жаль, маємо констатувати, що лише деякi з сучасникiв по достоїнству оцiнили книгу"12 . Такого ж висновку доходять i iншi автори13 . Власне, їй вiддавали належне переважно слов'янофiли (причому, не всi з них) i здебiльшого з iдеологiчних мотивiв. Передусiм на iдейно-полiтичнi, а вже потiм на iсторiософськi аспекти "Росiї i Європи" звертали увагу i її критики. Книга, що протягом 1869 р. друкувалася в журналi "Зоря", а в 1871 р. вийшла окремим виданням, наступного разу була видана лише в 1888 p., пiсля чого, щоправда, була перевидана в 1889 i 1895 р. Тiльки у XX ст. вона була надрукована в захiдних країнах, а перевидана в Росiї - в 1991 i 1995 pp. Проте й серед сучасних публiкацiй аналiтичного характеру, до яких долучаються представники рiзних наукових галузей, ми не зустрiчаємо праць, присвячених вивченню справжнього iсторико-методологiчного потенцiалу книги, що диктує необхiднiсть спецiального дослiдження на цю тему.

У данiй статтi якраз i ставиться мета з'ясувати, як спiввiдносяться фiлософсько-iсторична концепцiя М.Данилевського й методологiя iсторiї, чи справдi перша створювала нову, цивiлiзацiйну парадигму для другої, чим пояснюється вiдносно "прохолодне" ставлення до неї з боку iсторикiв у XIX i бiльшiй частинi XX ст. А в науково-методологiчному планi орiєнтиром для нас буде теорiя наукових революцiй Т.Куна.

Ключовим у цiй теорiї є поняття "парадигма" (грець. - "взiрець") - загальновизнане наукове досягнення, яке протягом певного часу дає науковiй спiльнотi модель постановки проблем i їх розв'язання. Парадигма, яку Т.Кун ще називав "дисциплiнарною матрицею", включає в себе визнанi й узгодженi теорiї, закони, системи понять, форми й правила наукової дiяльностi, технiчнi засоби, переконання, цiнностi, що в сукупностi формують у наукової спiльноти цiлком певне бачення свiту й самих наукових проблем, якi їй належить розв'язувати.

Становлення тiєї чи iншої наукової дисциплiни починається з первiсного накопичення фонду емпiричних фактiв, якi взагалi "лежать на поверхнi" i фiксуються лише в процесi практичної дiяльностi людей. На певному етапi знову ж таки якiсь практичнi iнтереси викликають потребу в осмисленнi фактiв, їхньому впорядкуваннi. Тодi й з'являється теорiя, яка пояснює факти й указує шляхи їх поглибленого дослiдження для отримання практичної користi. Якщо процес дос-

стр. 184


лiдження дає очiкуванi результати, то вiн стає парадигмою, що формує навколо себе наукову спiльноту, "джерелом методiв, проблемних ситуацiй i стандартiв розв'язання", i визначає особливостi нової науки, змiст пiдручникiв i пiдготовки майбутнiх фахiвцiв з даної дисциплiни14 .

На основi такої парадигми наука може довго розвиватися кумулятивним шляхом, нагромаджуючи успiхи, постiйно розширюючи межi наукового знання й уточнюючи саму парадигму. Та може настати час, коли традицiйна парадигма виявляється безсилою в поясненнi нового, "аномального" для неї, але значущого для даної наукової галузi явища, коли усвiдомлюється, що "природа якимсь чином порушила навiянi парадигмою очiкування, що спрямовують розвиток нормальної науки"15 . Виникає криза "нормальної науки" й уже усталеної для наукової спiльноти "картини свiту". Тодi ведеться пошук нових теорiй, аж поки одна з них не доведе свою спроможнiсть дати життя новiй парадигмi з вiдповiдним "переформатуванням" змiсту й напрямку подальшого розвитку науки. А надалi перiод нормального розвитку може знову змiнитися науковою революцiєю.

Тож спочатку окреслимо, в якому станi перебувала iсторична наука на час публiкацiї книги Данилевського "Росiя i Європа". Окремого теоретичного обґрунтування своєї методологiї вона ще не мала, а iсторичними називались узагалi науки про суспiльство. Проте в Захiднiй Європi, а за її зразком i в Росiї, вже сформувалася певна традицiя iсторiописання, яка може розглядатися як парадигма. У концептуальному планi в нiй панувала європоцентристська схема єдиного поступу людства: стародавнiй свiт - середнi вiки - новi часи, фiлософськи осмислена в дусi геґельянства або позитивiзму. Методологiя базувалася передусiм на iсторичному методi, стандарти якого були розробленi нiмецькою iсторичною школою (Л. фон Ранке та iн.). Вiн вимагав ретельної реконструкцiї змiнюваних у часi iсторичних явищ, причому лише на основi фактiв, отриманих iз критичної iнтерпретацiї джерел. Iсторiографiя зазвичай зосереджувала увагу на полiтичнiй iсторiї, найкраще забезпеченiй джерелами, i прагматично пiдносила державний устрiй та полiтичнi режими своїх країн. Шляхи розвитку iсторичної науки в Росiї й захiдних країнах принципово не вiдрiзнялися. Хiба що, скажiмо, нiмецька iсторiографiя схилялася бiльше до iндивiдуалiзацiї подiй та iдiографiзму, а росiйська - не цуралася пошуку "закономiрностей"16 . Компаративiстика була в пошанi здебiльшого серед слов'янофiлiв, що прагнули протиставити Росiю Європi.

Слiд вiдзначити, що норми, якi сформувалися в XIX ст., багато в чому збереглися i в сучаснiй, значно бiльш зрiлiй, iсторичнiй науцi. Не останню роль у цьому вiдiграє сама специфiка iсторичного знання. Виступаючи формою соцiальної пам'ятi, воно нiколи не втратить самостiйного значення й на власне емпiричному, тобто нетеоретизованому, рiвнi.

Данилевський же, не будучи iсториком, не був обтяженим традицiєю, що iснувала в цiй науцi - iти до тих чи iнших теоретичних узагальнень вiд сукупностi дослiджених iсторичних фактiв. Проте для нього, досвiдченого вченого-натуралiста, була професiйним заняттям сама наука з усiм її парадигмальним характером i вiдповiдним свiтоглядом. Водночас, як прихильник слов'янофiльства, захоплювався iсторiєю, особливо росiйською та європейською. Такi рiзнобiчнi пiзнавальнi iнтереси вкупi з публiцистичним запалом i громадсько-полiтичною активнiстю Данилевського (за належнiсть до групи М.Петрашевського його навiть заарештовували й висилали з Петербурґа), вочевидь, i створили ту емоцiйну й iнтелектуальну пiдкладку, на якiй зросла ориґiнальна iсторiософська праця. Варто додати, що й книгу вiн писав у 1865-1868 pp. у Криму, де ще не загоїлися рани вiд програної Росiєю Кримської вiйни 1853-1856 pp.

З урахуванням особливостей книги, тiєї обставини, що вона не є власне iсторичною, фiлософською чи соцiологiчною працею, а також неординаряостi самого

стр. 185


автора, найбiльш продуктивна характеристика його теорiї й методу можлива за основними напрямами семiотичного аналiзу - синтактикою, семантикою й прагматикою.

В авторському синтаксисi цiлком певно простежується романтична стратегiя. Уже на початку книги17 її центральною темою Данилевський проголошує пошук справжнiх причин недружнього, навiть ворожого, "загального настрою" європейцiв щодо Росiї, що рiзко проявився напередоднi й пiд час Кримської вiйни18 . Композицiя твору побудована так, що в перших главах демонструються численнi прояви цього антагонiзму, далi теоретично й iсторично обґрунтовується його неминучiсть, показується загострення в XIX ст. боротьби слов'янського свiту з Європою й, нарештi, дається оптимiстична картина майбутнього утвердження слов'янства як найдосконалiшого культурно-iсторичного типу. Водночас доволi складним i заплутаним є авторський стиль19 . Тому в працях i К.Бестужева-Рюмiна, i М.Страхова, i сучасних дослiдникiв багато мiсця вiдводиться системному викладовi змiсту книги та його тлумаченню.

Докладнiше зупинимось на найсуттєвiшому для нас семантичному аспектi теорiї Данилевського. В основi його семантики лежить органiцизм - методологiя пояснення соцiальних явищ через аналогiю з живим органiзмом. Це було природно для нього як бiолога, особливо якщо врахувати популярнiсть органiчної теорiї суспiльства серед слов'янофiлiв. Для нього локальнi цивiлiзацiї - це не що iнше, як культурно-iсторичнi типи розвитку, котрi вiн i проголошує найвищими iсторичними одиницями (с.103). Самi ж цi типи є прямою аналогiєю видiв у рослинному й тваринному свiтi, причому в додарвiнiвському їх тлумаченнi, як самобутнiх i практично незмiнних за внутрiшнiм змiстом ("типом органiзацiї"). Вiн переконаний, що "форми iсторичного життя людства, як форми рослинного й тваринного свiту, як форми людського мистецтва ... не тiльки змiнюються й удосконалюються за вiком, але ще й рiзноманiтяться за культурно-iсторичними типами". Звiдси - визначення цих типiв як "самостiйних, своєрiдних планiв релiгiйного, соцiального, побутового, промислового, полiтичного, наукового, художнього, одним словом, iсторичного розвитку" (с.85).

За Данилевським, "цi культурно-iсторичнi типи, або самобутнi цивiлiзацiї, розташованi в хронологiчному порядку, суть: 1) єгипетський; 2) китайський; 3) ассирiйсько-вавилоно-фiнiкiйський, халдейський або давньосемiтичний; 4) iндiйський; 5) iранський; 6) єврейський; 7) грецький; 8) римський; 9) ново-семiтичний або аравiйський; 10) ґермано-романський або європейський. До них ще можна зарахувати два американських типи: мексиканський i перуанський, що загинули насильницькою смертю й не встигли успiшно здiйснити свiй розвиток" (с.88).

Такий перелiк i хронологiя типiв дуже нагадують поширену на той час схему змiни всесвiтньо-iсторичних народiв, фiлософськи обґрунтовану ще Г.В.Ф.Геґелем. Характерно, що Данилевський, надiливши цi народи статусом самобутнiх культурно-iсторичних типiв, тiльки їх проголошує позитивними дiячами в iсторiї людства, що своїм розвитком зробили внесок у "загальну скарбницю". Решта ж народiв - це або тимчасовi феномени-руйнiвники, неґативнi дiячi людства, або ж етнографiчний матерiал, "як би неорганiчна речовина, що входить до складу iсторичних органiзмiв - культурно-iсторичних типiв"(с.88-89).

Проте перейнявши деякi зовнiшнi ознаки гегелiвської схеми, Данилевський беззастережно вiдкинув її глибинну суть i фактично замiнив новою схемою. У розвитку й змiнi культурно-iсторичних типiв вiн побачив не цiлiсну, логiчно вибудувану всесвiтню iсторiю, а рiзнi iсторiї, причому настiльки рiзнi, що вони не можуть розглядатися як єдиний процес еволюцiї людства. Це дозволяло проводити їхнiй соцiологiчний аналiз як начебто одночасно iснуючих, а в їхнiй самостiйнiй iсторiї, що має свiй початок i свiй кiнець, шукати паралелi, повторення тощо.

Результатом узагальнень дещо схожих фактiв в iсторiї цивiлiзацiй стали постульованi Данилевським п'ять "законiв iсторичного розвитку". Вони констатують: 1) лiнґвiстичну спорiдненiсть народiв, що утворюють культурно-iсторичний

стр. 186


тип; 2) необхiднiсть полiтичної незалежностi цих народiв як умови зародження й розвитку цивiлiзацiї; 3) неможливiсть передачi начал цивiлiзацiї одного культурно-iсторичного типу народам iншого типу; 4) благотворнiсть впливу на цивiлiзацiю розмаїтостi етнографiчних елементiв, що складають тип; 5) вiдносну короткочаснiсть в iсторiї культурно-iсторичних типiв перiоду їх "цвiтiння й плодоношення" (с.91-92).

Методологiчно важливим є пояснення до третього закону: анi "пересадження" цивiлiзацiйних начал (шляхом колонiзацiї), анi їх штучне "прищеплення" не забезпечать приживання в чужiй цивiлiзацiї. Вони тiльки загрожуватимуть її виживанню. Єдино можливим способом благотворного цивiлiзацiйного впливу є "ґрунтове удобрення", коли цивiлiзацiя, зберiгаючи власну самобутнiсть, вiльно переймає й засвоює деякi чужi здобутки в природничих науках, технiцi, промисловостi, мистецтвах. Але запозичення не можуть торкатися сфери народного життя та наук про людину й суспiльство, якi, очевидно, прямо пов'язанi з цивiлiзацiйни-ми началами, хоча змiст останнiх Данилевський не розкриває (с.93-101).

На бiологiчних аналогiях будується й п'ятий закон. Культурно-iсторичнi типи уподiбнюються багаторiчним одноплiдним рослинам, в яких перiод цвiтiння й плодоношення є коротким i виснажує раз i назавжди їхню життєву силу. Розвиваючи свої мiркування, автор визначає чотири перiоди життя культурно-iсторичних типiв: 1) етнографiчний або утворювальний, що триває багато тисячолiть (дитинство); 2) державний (юнiсть); 3) цивiлiзацiйний, тривалiстю вiд 4 до 6 столiть (зрiлiсть); 4) час вичерпання творчих сил, апатiї самовдоволення чи апатiї вiдчаю (старiсть), пiсля якого народ може стати етнографiчним матерiалом для чужого культурно-iсторичного типу. Першi три перiоди вiн розглядає як своєрiднi еквiваленти давньої, середньої та нової iсторiї в розвитку кожного типу окремо.

Отже, термiн "цивiлiзацiя", що в перших главах книги є тiльки синонiмом поняття "культурно-iсторичний тип", набуває значення "перiоду цвiтiння й плодоношення" в iсторiї типу. У цей перiод народи "виявляють переважно свою духовну дiяльнiсть у всiх тих напрямах, для котрих є запоруки в їхнiй духовнiй природi не лише вiдносно науки та мистецтва, а й у практичному здiйсненнi своїх iдеалiв правди, свободи, суспiльного благоустрою й особистого добробуту" (с.104). Втрачена в державний перiод давня племiнна воля тепер замiнюється "правильною свободою" (с.112).

Бачення цивiлiзацiї як певного iдеалу було характерним i для бiльшостi європоцентристських лiнiйно-стадiальних схем iсторiї XVIII - початку XIX ст. (просвiтники, Геґель та iн.)20 Однак європейськi фiлософи трактували цей iдеал як єдиний для всього людства, а його поступовим утiленням уважали саме Європу. Данилевський же знаходить, що свого часу iдеалу реально досягав кожен культурно-iсторичний тип, але iдеал вiн мав унiкальний, той, що вiдповiдав особливостям типу i означав доведення до довершеностi якоїсь зi сторiн людської творчостi, закладених в "iдеї людства".

Зауваживши, що анi людина, анi (за аналогiєю з нею) цивiлiзацiя не можуть проґресувати безкiнечно нi в однiй, нi, тим бiльше, в усiх вiдразу сферах дiяльностi, Данилевський робить два принциповi висновки. Перший: усi цивiлiзацiї, як i результативнiсть їх дiяльностi, скiнченнi, i новi культурно-iсторичнi типи мають "освоювати" iншi поприща для своєї творчостi - тi, до яких вони здатнi за своїми психiчними особливостями. Другий: проґрес "полягає не в тому, щоб iти все в одному напрямi (в такому разi вiн швидко б припинився), а в тому, щоб виходити все поле, що становить поприще iсторичної дiяльностi людства, у всiх напрямках" (с.109).

Виходить, що людство нiкуди не прямує, а просто iснує, накопичуючи рiзноманiтнiсть21 , як це, на думку Данилевського, властиво й рослинному, i тваринному свiтовi. Проте цiй органiчнiй картинi свiту суперечать i хронологiчна послiдовнiсть цивiлiзацiй, i "перехiд вiд бiльш примiтивних до бiльш досконалих цивiлiзацiй"22 , i виокремлення серед них групи спадкоємних культурно-iсторичних типiв - єгипетського,

стр. 187


ассирiйсько-вавилоно-фiнiкiйського, грецького, римського, єврейського та європейського. На вiдмiну вiд типiв вiдокремлених (китайського, iндiйського), вони передавали один одному плоди своєї дiяльностi, поповнюючи "загальну скарбницю", i, урештi-решт, отримали надприродний i вiчний дар християнства (с.88).

Причини подiбних суперечностей у теорiї Данилевського, як i стислостi та плутаностi в її викладi, довiльного пiдбору фактiв, котрими вона "iлюструється", стануть для нас бiльш зрозумiлими, коли ми звернемось до її третього, прагматичного, аспекту. Автором рухало зовсiм не прагнення створити нову теорiю iсторичного процесу саму по собi, наприклад для потреб iсторичної науки. Метою було обґрунтування неминучого торжества слов'янського культурно-iсторичного типу та цивiлiзацiйного домiнування Росiї. Адже вiн i саме iснування цього типу виводить iз указаних п'яти "емпiричних законiв" та аналогiй з iншими типами.

Якщо слов'яни - це одне iз семи лiнґвiстичних сiмейств "арiйської раси", а п'ять iз них (iндiйцi, перси, греки, римляни, ґерманцi) уже створили свої культурно-iсторичнi типи, то "вся iсторична аналогiя говорить, отож, що й слов'яни подiбно до своїх старших на шляху розвитку арiйських братiв, можуть i повиннi утворити свою самобутню цивiлiзацiю" (с. 124-125). Якщо найбiльший зi слов'янських народiв - росiйський - протягом багатьох столiть зберiгає незалежнiсть i змiцнює державнiсть, то, за аналогiєю з iншими типами, слов'яни стоять на порозi створення власної цивiлiзацiї. Якщо "прищеплення" чужих цивiлiзацiйних засад неможливе й загрожує iснуванню приймаючої цивiлiзацiї, то Росiї слiд якомога швидше "вилiкуватися" вiд занесеної Петром I "хвороби європейничання" (мавпування з Європи). Якщо дуже корисним для цивiлiзацiї є етнографiчне розмаїття, то слiд вiтати зростання Росiйської iмперiї та русифiкацiю пiдкорених народiв i прагнути до створення пiд егiдою Росiї могутньої всеслов'янської федерацiї, попередньо звiльнивши слов'янськi народи вiд турецького й австрiйського володарювання. Якщо перiод розквiту цивiлiзацiї є коротким, то домiнування Заходу вже завершується й незабаром настане доба "цвiтiння й плодоношення" молодого слов'янського культурно-iсторичного типу, а з нею - i його цивiлiзацiйне лiдерство.

У ракурсi методологiї iсторiї було б дуже пiзнавальним простежити рiзнобiчне практичне застосування теорiї при порiвняльному аналiзi слов'янської й ґермано-романської цивiлiзацiй та характерiв їх народiв, якому автор присвячує декiлька глав. Але й тут панує голий прагматизм. Замiсть розкриття вiдповiдних "планiв" iсторичного розвитку народiв ми зустрiчаємо їх жорстке протиставлення на основi пошуку крайнiх протилежних точок в їхнiх характеристиках. У главi "Вiдмiнностi в психiчному ладi" автор оголошує саме "насильництво" постiйною, суттєвою спiльною рисою нацiонального характеру всiх ґермано-романських народiв, основою "будови розуму, почуття й волi", що виявилась в усiй їхнiй iсторичнiй дiяльностi, i на "доказ" цього добирає iсторичнi факти.

Вiн свiдомий того, що "насильництво" є тiльки крайнiм проявом iндивiдуалiзму, дiйсно властивого захiдним європейцям. Проте аналiз ґермано-романсько-го типу вiн базує не на цiй структуроутворюючiй, iдеологiчно нейтральнiй категорiї iндивiдуалiзму, а на емоцiйно й морально навантаженому, оцiночному (переважно негативному) поняттi насильництва. У нього й iншi поняття набувають оцiночного характеру: "надмiрно розвинене почуття особистостi", "надмiрне почуття власної гiдностi", "надмiрно розвинений iндивiдуалiзм", "безмежна, нiчим не зменшувана свобода" (с.179).

Цiлком логiчно, що й слов'янський тип, який у нього представлений росiйським етносом, вiн характеризує через оцiночнi (але вже переважно позитивнi) категорiї, пiд якi "пiдводить" дiбранi факти: "терпимiсть", "внутрiшня моральна свiдомiсть", "перевага загальнонародного росiйського елементу над особистим" (с. 187, 195, 197).

стр. 188


У главi "Вiдмiнностi вiросповiднi" увага акцентується на розбiжностях в окремих церковних догматах. їхнiй розгляд лише з православного погляду логiчно приводить до проголошення католицизму й протестантизму неправдивими вiросповiданнями, а православ'я - iстинним, i до висновкiв про духовне нездоров'я європейських народiв i духовне здоров'я росiйського.

Досить своєрiдно зiставляються й "школи виховання" залежно вiд держави, через якi пройшли європейцi та росiяни на шляху вiд племiнної волi до громадянської свободи (глава "Вiдмiнностi в ходi iсторичного виховання"). Данилевський по сутi вiдтворює концепцiю О.Тьєррi про походження європейських держав, класiв i класової боротьби iз завоювання, але пiдводить її пiд власнi узагальнення. Мовляв, народи Римської iмперiї, опинившись пiд владою завойовникiв-феодалiв, утратили права на землю й боролися переважно за особистi, iндивiдуальнi свободи. "Вони вiдвоювали в повному обсязi свої особистi права вiд своїх завойовникiв, проте земля залишилася пiд владою цих останнiх; а ця суперечнiсть неминуче веде до такого зiткнення, котре загрожує загальною загибеллю й руйнуванням" (с. 253).

На вiдмiну вiд європейцiв, росiяни отримали "правильне iсторичне виховання". Форми залежностi народу вiд державної влади не породжували непримиренних суперечностей iз нею, а лише збiльшували їхню єднiсть i взаємодовiру. Причинами цього були: нечисленнiсть прикликаних для державотворення варягiв, що фактично "розчинилися" в слов'янствi; спiльне потерпання князiвської влади й народу вiд зовнiшнього (ординського) данництва; порiвняна легкiсть нещодавно лiквiдованого крiпацтва; збереження общинного землеволодiння. Данилевський був упевнений, що росiйський народ "цiлковито пiдготовлений до прийняття громадянської свободи замiсть племiнної волi", а "його полiтичнi вимоги, або, краще сказати, надiї, найвищою мiрою помiркованi" (с. 262). Отож, вiн i оцiнку захiдної культури будував "на консервативно-романтичнiй ремiнiсценцiї традицiйних форм спiлкування, поведiнки й цiнностей росiйського суспiльства та культури"23 .

"Оптимiстичний" погляд на минуле слов'янського культурно-iсторичного типу й Росiї цiлком логiчно переходить у Данилевського в оптимiзм щодо їхнього недалекого майбутнього. Тлом для таких висновкiв служить класифiкацiя попереднiх типiв за їхнiми досягненнями в чотирьох загальних категорiях культурної дiяльностi: а) релiгiйнiй; б) власне культурнiй (науковiй, художнiй або промисловiй); в) полiтичнiй; г) суспiльно-економiчнiй. На думку Данилевського, в єгипетськiй, китайськiй, вавилонськiй, iндiйськiй, iранськiй цивiлiзацiях, якi вiн називає первинними, цi сфери дiяльностi не були ще вiдокремленi одна вiд одної. У трьох наступних, одноосновних, розвиток лише однiєї сторони дiяльностi досяг найвищого рiвня досконалостi: у єврейськiй - релiгiйної, у грецькiй -власне культурної (художньо-естетичної), у римськiй - полiтичної. Ґермано-романський тип є вже двоосновним, бо має небувалi досягнення у двох сферах -полiтичнiй та власне культурнiй (науковiй i промисловiй).

I ось тепер, мовляв, молодий слов'янсько-росiйський тип - з його долею богообраного хранителя "релiгiйної iстини - православ'я", iз його небаченою полiтичною гармонiєю (шанобливою покiрнiстю народу владi, i, вiдтак, - неможливiстю будь-яких революцiй), з його "правильним" суспiльно-економiчним ладом, заснованим на общинному землеволодiннi, з його ще не розкритим до кiнця власне культурним потенцiалом, - має всi задатки для того, щоби стати "першим повним чотирьохосновним культурно-iсторичним типом" i першим, що дасть "задовiльний розв'язок суспiльно-економiчного завдання" (с. 480-508).

Те, що в європейськiй фiлософiї iсторiї розглядалося як ознаки вiдсталостi Росiї чи навiть її нездатностi до самостiйного культурного розвитку, у слов'янофiльськiй схемi Данилевського перетворюється ледь не на "вселюдський iдеал", зразок для наслiдування людством, щонайменше в найближчi столiття. Об'єктив-

стр. 189


но Данилевський недалеко вiдiйшов вiд лiнiйно-стадiальних концепцiй iсторiї й, здається, просто переробив геґелiвську схему "на росiйський лад", поставивши на вершину свiтової еволюцiї Росiю замiсть Пруссiї.

Але прагматичний аспект його книги не вичерпувався пiдведенням пiд росiйське слов'янофiльство ґрунтовної теоретичної бази, створенням, за висловом М.Страхова, "катехiзису слов'янофiльства"24 . Вiн прагнув пiдняти в росiян почуття патрiотизму, який, утiм, розумiв досить вузько - як захист росiйської "самобутностi" й активну протидiю захiдним впливам, зокрема в галузi "iсторичних i суспiльних наук". Простежується й намагання всiляко посилювати суспiльну лояльнiсть до самодержавства як начебто породження росiйської "народностi" та єдиного її хранителя.

Та найбiльш рельєфно проступає його намiр схилити уряд i громадськiсть до рiшучої боротьби (iз Заходом i Туреччиною) за встановлення росiйського контролю над Балканами та Константинополем, який, за задумом Данилевського, мав стати столицею великої всеслов'янської федерацiї. Вiн i в iнших працях наполягав на тому, що розв'язання горезвiсного "схiдного питання" є передумовою майбутнього торжества слов'янства. "Схiдне питання.., - писав вiн у 1877 p., - є величезний iсторичний процес, закладений ще в часи давнiх Грецiї та Риму, -процес щодо того, чи повинне слов'янське плем'я ... залишатися тiльки нiкчемним придатком, так би мовити, прихвоснем Європи, чи ж, у свою чергу, здобути свiтодержавне значення й накласти вiдбиток на цiлий перiод iсторiї"25 . Тому I.Iонов правий, коли стверджує: "Теорiя цивiлiзацiй була для Данилевського iдеологiчним iнструментом, за допомогою якого вчений обґрунтовував право Росiйської iмперiї на реванш: у схiдному питаннi та загарбання Константинополя"26 .

Ориґiнальнi семантика й прагматика теорiї Данилевського та досить суперечливе їх поєднання диктують необхiднiсть прискiпливiше проаналiзувати його авторський метод iз погляду методологiї iсторiї.

Фiлософсько-iсторична концепцiя Данилевського формувалася пiд великим впливом позитивiзму. Вiн по сутi ототожнював iсторичний процес iз природним i в iнтерпретацiї iсторiї застосовував методи природничих наук. Але в нього, ученого-бiолога, i позитивiзм мав вiдповiдний вiдтiнок - органiцистський. А це, у поєднаннi з його релiгiйнiстю й полiтичними переконаннями, змушувало шукати додаткових пiдпорок для своєї теорiї в iдеалiзмi, зокрема, у тiй його версiї, яка була найближчою до позитивiзму й започаткована фiлософiєю I.Канта.

Як вiдомо, Кант розрiзняв внутрiшню, духовну, суть речей ("речей у собi"), яку вважав пiзнаванною хiба що для метафiзики, але не для науки, i їхнi зовнiшнi прояви, феномени, що можуть дослiдним шляхом вивчатися самi по собi, безвiдносно до сутi речей. Виявленi при цьому впорядкованiсть i реґулярнiсть феноменiв або фактiв, трактуються як закони природи. їх вiдкриттям, установленням повторюваностi й порядку природних феноменiв якраз i займаються природничi науки. А для них, за Кантом, природою є все, що можна спостерiгати ззовнi як феномени, у тому числi факти iсторiї. Пiзнiше позитивiсти цим i обмежились, вiдмовившись вiд "метафiзичного" заглиблення в суть iсторичних явищ.

Але Кант усе-таки визнавав, що в будовi й формах життєдiяльностi живих органiзмiв, а ще бiльше - в людськiй iсторiї, присутня певна доцiльнiсть, яку вiя називав планом природи. Хоч наука й не може однозначно довести iснування такого телеологiчного "плану" ("iдеї"), ученi змушенi дiяти так, нiби вiн iснує. Кант дав фiлософську ("метафiзичну") iнтерпретацiю внутрiшньої телеологiї природи. Мету iснування живих органiзмiв вiн бачив у самому їх iснуваннi, тодi як мету надiленої розумом людини - ще й у невпинному проґресi людської рацiональностi (iнтелекту, моральної свободи), можливому тiльки в рамках унiверсальної iсторiї людства27 .

Iдею людської iсторiї як єдиного процесу зростання свободи, розвинену в XIX ст. Геґелем i геґельянцями, Данилевський вiдкинув. Проте на озброєння взяв двi iншi

стр. 190


iдеї, що логiчно випливали з кантiвської фiлософiї iсторiї. Одна з них - iмплiцитно позитивiстська: iсторична наука має справу з iсторичними фактами як природними феноменами. Друга - iмплiцитно метафiзична: iсторичний процес є здiйсненням певних планiв природи (iсторiї).

Вiн навiть не пробує аналiзувати глибинний змiст iсторичних фактiв. Питання про факт-джерело, яким так опiкувався iсторизм, Данилевським узагалi не розглядається. Для нього факти дiйсностi вже самi по собi є фактами науки, якщо вони виявленi й приведенi в якусь систему. Ця система може бути штучною, якщо предмети i явища групуються за виразною, але несуттєвою ознакою, або природною, якщо факти групуються вiдповiдно до їх природної спорiдненостi. Природна система є остаточною для науки й "висвiтлює всi її факти" (с. 78). Подальша змiна парадигм, як її в XX ст. обґрунтовував Кун, для росiйського вченого неможлива.

Iз такою ж категоричнiстю вiн "вносить" природну систему i в iсторiю. На його переконання, явища що в iсторiї, що в природничих науках мають групуватися за морфологiчним (формотворчим) принципом. Але тут його позитивiзм вiдступає перед метафiзикою, адже вказаним принципом є не що iнше, як "iдеальне в природi" (с. 158). Звiдси в нього такi однотипнi категорiї як "iдея рослини", "iдея тварини", "iдея людини", "iдея слов'янства", "план iсторичного розвитку". Р.Дж.Коллiнґвуд ще в Канта помiчав таке зближення iсторiї й природничих наук, такий паралелiзм у тлумаченнi планiв природи й законiв природи, що це тiльки спотворювало обидвi галузi знання28 . Данилевський же по сутi методологiчно ототожнює iсторiю й бiологiю. Основою для цього слугує поширення на iсторiю органiчної теорiї, а пiдставою для унiверсалiзацiї останньої - все та ж концепцiя "плану природи". Та якщо в Канта це була тiльки умовнiсть, метафора, то в Данилевського вона набуває трансцендентного значення. Вiн у всьому бачить "безпосередню дiю божественного Промислу", унаслiдок чого "i стрункий порядок природи є непогрiшним, i iсторiя є непогрiшною" (с. 214). При цьому iдею Канта про єдиний для всього людства план природи (план iсторiї) вiн вiдкидає й заводить мову про рiзнi "плани розвитку" для окремих груп народiв i, вiдповiдно, про рiзнi культурно-iсторичнi типи.

Пiсля такого метафiзичного ототожнення iсторiї з бiологiєю зникала необхiднiсть створювати природну систему iсторичної науки з аналiзу самих iсторичних фактiв. Названу систему Данилевський просто переносив iз бiологiї й уже згiдно з нею перегруповував i "впорядковував" вiдомi науцi факти. Вiн заявляв, що й вiдшукання та перелiк культурно-iсторичних типiв "не становить жодного утруднення, позаяк вони загальновiдомi" (с. 88).

Вiн справдi бачив усю невiдповiднiсть мiж дiйсними фактами iсторiї i європоцентристською лiнiйно-стадiальною схемою пояснення iсторичного процесу. Тому його прагнення побудувати iсторичну теорiю на врахуваннi реального культурно-цивiлiзацiйного рiзноманiття свiту було цiлком виправданим. Проте загальнотеоретичний фундамент для неї закладався хиткий, оскiльки формувався з рiзнорiдних, у чомусь навiть взаємовиключних, конструктивних елементiв: позитивiзму й метафiзичних iдей, iсторизму й органiцизму, апеляцiї до фактiв i вiдмови вiд їх пошуку та аналiзу. Iз неї Данилевський не виводив навiть свої "закони iсторичного розвитку". Вiн їх постулював за зразком законiв бiологiї й арґументував Дiбраними фактами з порiвняльної iсторiї цивiлiзацiй. А взагалi пiд законами наук про людину та суспiльство вiн розумiв "просто часте повторення явищ, для якого ми не можемо придумати навiть гiпотетичного пояснення" (с. 437).

Фiлософський еклектизм теорiї культурно-iсторичних типiв значною мiрою знецiнював її в очах професiйних iсторикiв, якi не мали змоги наповнити конкретно-iсторичним матерiалом метафори "план", "iдея", "органiзм" тощо. Цього, однак, не можна стверджувати стосовно дослiдницьких методiв Данилевського, адже методи можуть мати й самостiйну цiннiсть для iсторичної науки, оез

стр. 191


прив'язки до певної теорiї. Пропонованi вченим методи випливали переважно з позитивiстської дослiдницької традицiї. Але їх декларування й практичне застосування в книзi "Росiя i Європа" не завжди збiгалися.

Метод аналогiї. Вiн використовувався найчастiше, i на ґрунтi прихильностi автора до органiцизму набув ледь не унiверсального значення. Аналогiя проводилась мiж розвитком природничих наук i розвитком iсторiї, мiж рослинним або тваринним свiтом i людством, мiж видами в живiй природi й культурно-iсторичними типами, мiж життям окремої людини й життям цивiлiзацiї тощо. Для iсторiї, яку Данилевський уважав, як i бiологiю, порiвняльною наукою, може бути цiкавою його методика порiвняння рiзних культурно-iсторичних типiв: оскiльки вони проходять однаковi (гомологiчнi) стадiї життя, то малодослiджений чи молодий культурно-iсторичний тип можна зiставити з типом дослiдженим, що вже завершив свiй життєвий цикл, i, за принципом аналогiї, точно визначити, в якому перiодi життя вiн перебуває в той чи iнший час (с. 87). У такий спосiб Данилевський, власне, i "визначав" майбутнє Росiї та слов'янства. Водночас надмiрнiсть аналогiй iз бiологiєю призводила до фактичного iґнорування специфiки iсторiї, зокрема, унiверсального характеру людської рацiональностi, на який вказували й Кант, i Геґель. Характерно, що, заперечуючи запозичення в чужiй цивiлiзацiї "всього, що вiдноситься до пiзнання людини й суспiльства", Данилевський сам активно застосовував теорiї i методи європейської науки.

Метод типологiї. Вiн був тiсно пов'язаний iз попереднiм, бо теж ґрунтувався на морфологiчному принципi. Але в природнiй системi iсторiї йому вiдводилась центральна роль як засобовi розрiзнення культурно-iсторичних типiв. При типологiї явищ Данилевський закликав ураховувати всi їхнi ознаки. Культурно-iсторичний тип вiн визначав на основi сукупностi характеристик ("категорiй"): особливостей релiгiйного, соцiального, побутового, промислового, полiтичного, наукового, художнього розвитку. Проте цього, досить продуктивного, пiдходу до типологiї не продемонстрував i у власнiй типологiзацiї вказував на єдину, зовнiшню, ознаку - мовну спорiдненiсть народiв ("лiнгвiстичне сiмейство"). Хоча так i залишилось незрозумiлим, чому ґермано-романський тип об'єднує двi рiзнi мовнi групи - ґерманську й романську29 .

Водночас Данилевський не виключав зв'язку мiж мовою (мовною групою) й психологiєю: "Якби в племенi не виробилась особливiсть психiчного складу, то яким би чином могли виникнути настiльки суттєвi вiдмiнностi в логiчнiй побудовi мов?" (с. 107). Але йому бракувало матерiалiв етнопсихолiнґвiстики, яка тiльки зароджувалася. Вiн лише вiдзначив її майбутню велику евристичну значущiсть: "Порiвняльна фiлологiя могла б слугувати пiдмурiвком для порiвняльної психологiї племен, якби хто встиг прочитати у вiдмiнностях граматичних форм вiдмiнностi в психологiчних процесах та в поглядах на свiт, вiд яких першi дiстали свiй початок" (с. 107-108).

Генетичний метод. Його застосування мало б забезпечити аналiз розвитку культурно-iсторичного типу в рамках, окреслених типологiєю та бiологiчною аналогiєю (перiоди життя типу як iсторичного органiзму). Цей розвиток починається в етнографiчний перiод, коли культурно-iсторичне плем'я вже видiлилося зi спорiднених з ним племен i "збирається запас сил для майбутньої свiдомої дiяльностi, закладаються тi особливостi в будовi розуму, почуття й волi, якi становлять всю оригiнальнiсть племенi". Цi особливостi "виражаються в мовi (що виробляється в цей довгий перiод часу), у мiфiчному свiтоглядi, в епiчних переказах, в основних формах побуту, тобто в ставленнi як до зовнiшньої природи, так i до себе подiбних" (с. 107). Останнi зауваження iмплiцитно вказують на джерела, з яких можна почерпнути матерiал для аналiзу змiсту самобутнього типу, хоча сам Данилевський до джерел не звертався.

У визначеннi ж рушiйних сил iсторичного розвитку Данилевський зупинився на роздорiжжi мiж телеологiчним i природно-iсторичним, точнiше iсторико-

стр. 192


географiчним, їх тлумаченням. З одного боку, вiн визнавав якусь "початкову причину" психологiчних особливостей племен, хоч i не розкрив її. Також стверджував, що в етнографiчний перiод "несвiдомим чином заготовлюється матерiал i закладаються пiдвалини майбутньої дiяльностi", а в державний - "народи приготовляють, так би мовити, мiсце для своєї дiяльностi, будують державу й огороджують свою полiтичну незалежнiсть", хоч це й означає для них утрату бiльшої чи меншої частини первiсної племiнної волi (с. 107, 111-112). З iншого боку, -заявляв, що племена не становлять генетично самобутнiх одиниць, а тiльки протягом тисячолiть стали самобутнiми, здобувши й характеристичний зовнiшнiй облiк, i особливий психiчний лад (с. 122). При цьому вiдзначав вплив на формування характеру етносу природних умов, особливо лiсу, який створював не замалi, але й не завеликi труднощi для життєдiяльностi племенi (с. 189-230). А вже перехiд до державностi зумовлювався, на його погляд, зовнiшнiми поштовхами -зiткненнями з iншими народами, що збуджувало усвiдомлення народом своєї самобутностi й спричинювало спiльну дiяльнiсть у певному напрямi. Новi поштовхи з часом викликали перехiд до цивiлiзацiї. Таким чином, скептичне ставлення Данилевського до iсторизму звузило можливостi генетичного методу, а результати його застосування зробило суперечливими.

Системний пiдхiд. Системний метод, що сьогоднi є ключовим у дослiдженнi цивiлiзацiй, у XIX ст. був ще недостатньо розроблений. На систему дивилися спрощено, однобоко. Зазвичай в її властивостях як цiлого бачили тiльки поєднання властивостей її складникiв, i не помiчали нових, iнтеґративних властивостей, що виникають унаслiдок взаємодiї цих елементiв. Це обумовило й методологiчну хиткiсть системного пiдходу Данилевського. Запроваджена ним категорiя "природна система" призначалася не для вивчення системи явищ як єдиного цiлого, а лише для розмежування ("систематизацiї") явищ за морфологiчним принципом. Вiн рiшуче заперечував iснування "загальнолюдського" й визнавав лише "вселюдське" як суму характеристик усiх народiв, що складають людство. А коли й демонстрував зразки системного аналiзу, наприклад, iсторичної ситуацiї в Європi в XV-XVI ст., то причини взаємовпливу подiй убачав не в їхньому системному зв'язку, а в "планi свiтодержавного промислу" (с. 311-312).

Точно так i наведена вище сукупнiсть характерних рис цивiлiзацiї зовнi постає як система. Але насправдi це тiльки "плани" телеологiчної "спрямованостi розвитку", зв'язок мiж якими автор не простежує, а конкретне зiставлення слов'янського та ґермано-романського типiв проводить лише за трьома критерiями: психiчним ладом народiв, їхнiм вiросповiданням та "iсторичним вихованням". Тому дослiдники справедливо вказують, що конкретне застосування теорiї "виявилось набагато бiднiшим, нiж вихiдна концепцiя"30 . Та й названi фактори не становлять цiлiсної системи. Релiгiя не є хоча б рiвноцiнним психiчному ладовi культуротворчим чинником, як це прийнято в сучасних теорiях цивiлiзацiй. Данилевський не дослiджує впливу християнства на свiдомiсть i дiяльнiсть людей, суспiльне життя, художню культуру тощо. Водночас, на його думку, народний характер може спотворити саму релiгiю, якщо йому не вiдповiдає її iдеал (ґермано-романськi народи), або смиренно прийняти її, якщо така вiдповiднiсть є (росiйський народ). Останнє iмплiцитно вказує на богообранiсть народу.

Методологiчне пiдпорядкування релiгiї психологiчному типовi народiв i часте звернення вченого до питань народностi й нацiональностi дає I. Ґалактiонову пiдстави стверджувати, що взагалi "теорiя культурно-iсторичних типiв Данилевського - цiльне, системне вчення про нацiї, їх сутнiсть, походження, ознаки та закони"31 . Це, звичайно, перебiльшення, адже ототожнення культурно-iсторичного типу з нацiєю, якщо й виявляє себе, то, передусiм, у главах, присвячених Росiї. Проте це також цiкава проблема, оскiльки вона торкається й українського народу.

стр. 193


Як росiйський великодержавник, Данилевський не має жодного сумнiву в тому, що, приєднавши визволенi з-пiд Польщi українськi землi, Росiя лише "повернула своє", що великороси й малороси (українцi), попри вiдмiнностi в говорах, становлять один, росiйський, народ (с. 103). Однак їхнi iсторичнi образи постають у нього доволi несхожими, коли вiн обґрунтовує так званий "закон збереження iсторичних сил". Так, Пiв-денно-Захiдна Русь (Поднiпров'я та Прикарпаття) пiд впливом Вiзантiї розвинула активну релiгiйну, полiтичну й культурну дiяльнiсть у тi часи, коли на Пiвнiчному Сходi (Суздаль i Москва) в умовах глухої лiсової країни продовжувалось "тихе, здебiльшого ще племiнне, етнографiчне життя", русифiкувалися фiнськi племена й цим накопичувався "сильний запас росiйської сили". Згодом Пiвденно-Захiдну Русь зламали внутрiшнi й зовнiшнi бурi, вона опинилась пiд владою Литви й Польщi, а змiцнiла за цей час Москва стала, мовляв, "збиральницею землi руської" (с. 437-440). Виходить, що українцi й росiяни мали вiдмiнне етно-племiнне корiння, отримали рiзне "iсторичне виховання", а якщо врахувати закиди Данилевського київському духiвництву, яке "заразилось духом католицької нетерпимостi" (с. 188), та феномен унiатства, то й - неоднакове культурно-релiгiйне "виховання". За всiма трьома "розрядами", за якими вчений зiставляв характери народiв, це таки етноси рiзнi, хоч i спорiдненi. Не випадково ж вiн i об'єднання незалежної Малоросiї з Росiєю за часiв Б.Хмельницького пояснює лише "глибоким полiтичним тактом" малоруського племенi (с.484).

У цiлому ж спрощенi уявлення Данилевського про системнiсть та фактична її пiдмiна типологiєю вели до руйнування базових принципiв самої iсторичної науки. Адже, за його логiкою, в iсторiї Росiї споконвiку росiйськi явища й тенденцiї були органiчно несумiсними з тими, що їй "прищепив" Петро I, синтез одних i других був неможливий, а значить, розумiти й вивчати їх можна було тiльки окремо. У результатi системно єдина iсторiя країни логiчно розпадалася щонайменше на два потоки подiй, на двi iсторiї - "свою" та "чужу, прищеплену". На цьому тлi непослiдовною, у свою чергу, виглядала вiдмова Данилевського (очевидно, продиктована його прагматизмом) бачити бiльш природнi вiдмiнностi в iсторiї росiйського й українського народiв.

Пiдсумовуючи iсторико-методологiчний аналiз теорiї Данилевського, знову звернемось до мiркувань Куна з приводу наукових революцiй. Вiн зазначає, що коли "з'являється на свiт новий кандидат в парадигму, ученi чинитимуть опiр його прийняттю, поки не будуть переконанi, що задоволенi двi найважливiших умови. По-перше, новий кандидат має, очевидно, розв'язувати якусь спiрну й у цiлому усвiдомлену проблему, котра не може бути розв'язана в жоден iнший спосiб. По-друге, нова парадигма повинна обiцяти збереження реальної спроможностi вирiшення проблем, яка накопичилась у науцi завдяки попереднiм парадигмам. Новизна заради новизни не є метою науки"32 .

Що стосується першої умови, то слiд зауважити, що потреба в переглядi однолiнiйної європоцентристської схеми iсторичного розвитку в XIX ст. не усвiдомлювалась бiльшiстю iсторикiв та фiлософiв анi в Захiднiй Європi, анi в Росiї, де сама iсторична наука мала європейське корiння й антиєвропейськi потуги слов'янофiлiв наражалися на гостру критику з боку захiдникiв, що чисельно переважали. Та проблема перегляду вже назрiла, i Данилевський вдався до радикальної замiни старої схеми новою, полiлiнiйною. Однак його фiлософсько-iсторична (i соцiологiчна) концепцiя культурно-iсторичних типiв, як продукт свого часу, формувалась iз наявних тодi, досить рiзнорiдних, теоретичних компонентiв, скрiплених (для певностi) органiцистською аналогiєю. Тому спроби надати їй логiчної завершеностi й доказовостi до кiнця не вдалися, зокрема й через прагматичну панславiстську спрямованiсть самої книги. Завдання побудувати прийнятну для iсторичної науки багатолiнiйну модель iсторiї вчений поставив, але не вирiшив33 .

Ще меншою мiрою виконувалась друга умова. Теорiя Данилевського намiтила комплекс методiв i способiв аналiзу фактiв згiдно з новим баченням iсторiї. Але автор

стр. 194


застосовував їх непослiдовно, суперечливо, iнколи в спотвореному виглядi - вiд над-лишковостi аналогiй до перекрученої системностi. Дослiдницькi методи в тому виглядi, в якому їх використовував Данилевський, не лише не створювали бiльш ефективної методологiї iсторiї, а й заводили в глухий кут розв'язання традицiйних для iсторiографiї проблем, як це видно на прикладi iсторiї Росiї. У спiльнотi iсторикiв прихильники iсторизму не приймали соцiологiчного позитивiзму Данилевського, прихильники позитивiзму - його телеологiї й метафiзики, тi й iншi разом - органiцизму.

Таким чином, теорiя Данилевського наскiльки повертала iсторичну науку обличчям до реальностей iсторiї, настiльки ж позбавляла її власного реального ґрунту. Наслiдком був скепсис iсторикiв вiдносно гносеологiчної спроможностi цiєї теорiї.

Сучасна, постнекласична, наука, озброєна соцiологiєю знання, з бiльшим розумiнням ставиться до подiбних фiлософсько-iсторичних концепцiй. Але для неї занадто архаїчною є така теоретична скрiпа теорiї Данилевського, як органiцизм. За умов його замiни надiйнiшим методологiчним "вузлом" та врахування методологiчних здобуткiв великих теорiй цивiлiзацiй XX ст., передусiм О.Шпенґлера й А.Тойнбi, багато елементiв теорiї Данилевського можуть цiлком прислужитися для формування методологiї цивiлiзацiйного аналiзу iсторичного процесу.

-----

1 Див.: Реєнт О.П. Деякi проблеми iсторiї України ХIХ-ХХ ст.: стан i перспективи наукової розробки // Український iсторичний журнал. - 2000. - N2. - С. 3.

2 Аналiз цих суперечностей у серединi 1990-х pp. дав С.Гантiнґтон (див.: Хантингтон С. Столкновение цивилизаций? //Полис. - 1994. - N1; Его же. Столкновение цивилизаций. - М., 2003).

3 Ранiше дещо схожу концепцiю, щоправда, з європоцентристським пiдтекстом, виклав нiмецький iсторик Г.Рюккерт у додатку до "Пiдручника свiтової iсторiї в органiчному викладi" (1857). Проте ця книга пройшла непомiченою навiть у Нiмеччинi, де її автора й досi не визнано за оригiнального вченого. Див.: Ионов И.Н., Хачатурян В.М. Теория цивилизаций от античности до конца XIX века. - СПб., 2002. - С. 361).

4 Павленко Ю.В. Iсторiя свiтової цивiлiзацiї: Соцiокультурний розвиток людства: Навч. посiбник. - К., 1996. - С.105.

5 Бойченко I.В. Фiлософiя iсторiї: Пiдручник. - К., 2000. - С. 274.

6 Див., наприклад: Авдеева Л.Р. Русские мыслители: An.А.Григорьев, Н.Я.Данилевский, Н.Н.Страхов. - М., 1992; Бажов С. И. Философия истории Н.Я.Данилевского. - М., 1997; Балуев Б.П. Споры о судьбах России: Н.Я.Данилевский и его книга "Россия и Европа". - М., 1999 та iн.

7 Балуев Б.П. Указ. соч. - С. 70.

8 Зашкiльняк Л. Методологiя iсторiї вiд давнини до сучасностi. - Львiв, 1999. - С 7.

9 Див.: Кун Т. Структура научных революций: Сб. / Пер. с англ. - М., 2003.

10 Страхов Н.Н. О книге Н.Я.Данилевского "Россия и Европа" // Данилевский Н.Я. Россия и Европа. - М., 1991. - С. 513.

11 Бестужев-Рюмин К.Н. Теория культурно-исторических типов // Данилевский Н.Я. Россия и Европа: Взгляд на культурные и политические отношения Славянского мира к Германо-Романскому. - СПб., 1995. - С. 462.

12 Балуев Б.П. Указ. соч. - С.70.

13 Нугманова Н.А. Н.Я.Данилевский о всемирно-историческом процессе // Вестник Московского университета. Серия 8. История. - 1997. - N2. - С. 45-46; Шевляков А.И. Книга Н.Я.Данилевского "Россия и Европа" в полемике 80-х годов XIX века // Социологические исследования. - 1998. - N12. - С. 127.

14 Кун Т. Указ. соч. - С. 39-42, 160.

15 Там же. - С. 89.

16 Див.: Бон Т. Историзм в России? О состоянии русской исторической науки в XIX столетии // Отечественная история. - 2000. - N 4. - С. 124-127.

17 Див.: Данилевский Н.Я. Россия и Европа. - М., 1991. - С. 7 (далi в текстi всi виноски даються на це видання iз зазначенням сторiнки в дужках).

18 Сучасний нiмецький дослiдник Л.Люкс також визнає спалах ворожостi, але Пояснює його передусiм психологiчними чинниками - вiдчуттям занепаду Заходу i його

стр. 195


суспiльних iнституцiй, особливо внаслiдок революцiї 1848 p., i страхом перед могутнiстю Росiї, де лунали месiанськi й панславiстськi заклики (див.: Люкс Л. Россия между Западом и Востоком. - М., 1993. - С. 25-34).

19 Ще К.Бестужев-Рюмiн вiдзначав дуже незручну для читача структуру матерiалу, коли логiка думок i фактiв розривається численними аналогiями, вiдступами, авторськими мiркуваннями тощо (див.: Бестужев-Рюмин К.Н. Указ. соч. - С. 461).

20 Ионов И.Н., Хачатурян В.М. Указ. соч. - С.369-371.

21 Авдеева Л.Р. Указ. соч. - С. 82.

22 Кармин А.С. Основы культурологии: морфология культуры. - СПб., 1997. - С. 382.

23 Социологическая мысль в России: Очерки истории немарксистской социологии последней трети XIX - начала XX века. - Л., 1978. - С. 241.

24 Страхов Н.Н. Указ. соч. - С. 510.

25 Данилевский Н.Я. Горе победителям. Политические статьи. - М., 1998. - С. 54.

26 Ионов И.М. Империя и цивилизация (Идеи и догадки Н. Данилевского в сравнительно-историческом освещении) // Общественные науки и современность. - 2003. - N2. - С. 112.

27 Див.: Коллингвуд Р.Дж. Идея истории. Автобиография. - М., 1980. - С. 92-93, 100.

28 Там же. - С. 93-94.

29 Павленко Ю.В. Назв. праця. - С. 106; Хачатурян В.М. Теория культурно-исторических типов Н.Данилевского: логика и противоречия // Общественные науки и современность. - 2003. - N2. - С. 104.

30 Хачатурян В.М. Указ. соч. - С. 107.

31 Галактионов А. Органическая теория как методология социологической концепции Н.Я.Данилевского в книге "Россия и Европа" // Данилевский Н.Я. Россия и Европа: Взгляд на культурные и политические отношения Славянского мира к Германо-Романскому. - СПб., 1995. - С. XIX.

32 Кун Т. Указ. соч. - С. 252.

33 Ионов И. Л. Указ. соч. - С. 111.

The article deals with the analysis of methodological, semantic and pragmatic aspects of the theory of cultural - historical types of N.Danilevsky. The author comes to the conclusion that the methodological basis of this theory is rather shaky and only be acceptable partially for in-depth research of a history of civilizations.


© elibrary.com.ua

Permanent link to this publication:

https://elibrary.com.ua/m/articles/view/ТЕОРIЯ-КУЛЬТУРНО-IСТОРИЧНИХ-ТИПIВ-М-ДАНИЛЕВСЬКОГО-Й-МЕТОДОЛОГIЯ-IСТОРIЇ

Similar publications: LRussia LWorld Y G


Publisher:

Николай СидоренкоContacts and other materials (articles, photo, files etc)

Author's official page at Libmonster: https://elibrary.com.ua/Sidorenko

Find other author's materials at: Libmonster (all the World)GoogleYandex

Permanent link for scientific papers (for citations):

ТЕОРIЯ КУЛЬТУРНО-IСТОРИЧНИХ ТИПIВ М. ДАНИЛЕВСЬКОГО Й МЕТОДОЛОГIЯ IСТОРIЇ // Kiev: Library of Ukraine (ELIBRARY.COM.UA). Updated: 27.08.2014. URL: https://elibrary.com.ua/m/articles/view/ТЕОРIЯ-КУЛЬТУРНО-IСТОРИЧНИХ-ТИПIВ-М-ДАНИЛЕВСЬКОГО-Й-МЕТОДОЛОГIЯ-IСТОРIЇ (date of access: 29.11.2021).


Comments:



Reviews of professional authors
Order by: 
Per page: 
 
  • There are no comments yet
Related topics
Publisher
1580 views rating
27.08.2014 (2651 days ago)
0 subscribers
Rating
0 votes
Related Articles
Запрещает ли PayPal азартные игры?
Catalog: Экономика 
19 hours ago · From Україна Онлайн
IN THE INTERESTS OF ENERGY STABILITY
5 days ago · From Україна Онлайн
Аварии на топливе Westinghouse случались и ранее, начиная с 1979 года, когда произошла крупнейшая в истории США авария на АЭС Три-Майл-Айленд, в результате которой зафиксировано расплавление 50% активной зоны реактора. Далее Westinghouse делала попытки торговать с Чехией, однако опасные эксперименты по замене оригинального топлива окончились досрочной его выгрузкой из 1-го энергоблока АЭС Темелин в январе 2007 года, по причине его сильной деформации. Вышедшие из строя вэстингхаусовские тепловыводящие сборки на 3-м энергоблоке Южно-Украинской АЭС были в экстренном порядке заменены на стандартные ТВЭЛовские.
Catalog: Экология 
6 days ago · From Naina Kravetz
HISTORY OF ROADS AND GROUND TRANSPORT ACCORDING TO ARCHEOLOGICAL DATA
Catalog: История 
8 days ago · From Україна Онлайн
BASIC UNIT FOR THE AMERICAN ACCELERATOR
9 days ago · From Україна Онлайн
TRANSITION TO CONTROLLED EVOLUTION OF THE BIOSPHERE
Catalog: Биология 
9 days ago · From Україна Онлайн
DEVONIAN PALEOSOILS OF THE ANDOMA MOUNTAIN
9 days ago · From Україна Онлайн
Безопасно ли брать кредит в Интернете?
Catalog: Экономика 
10 days ago · From Україна Онлайн
Знакомьтесь! Google: Платформа для маркетинга
10 days ago · From Україна Онлайн
Как узнать актуальный курс валют на сегодня?
Catalog: Экономика 
10 days ago · From Україна Онлайн

Actual publications:

Latest ARTICLES:

ELIBRARY.COM.UA is an Ukrainian library, repository of author's heritage and archive

Register & start to create your original collection of articles, books, research, biographies, photographs, files. It's convenient and free. Click here to register as an author. Share with the world your works!
ТЕОРIЯ КУЛЬТУРНО-IСТОРИЧНИХ ТИПIВ М. ДАНИЛЕВСЬКОГО Й МЕТОДОЛОГIЯ IСТОРIЇ
 

Contacts
Watch out for new publications: News only: Chat for Authors:

About · News · For Advertisers · Donate to Libmonster

Ukraine Library ® All rights reserved.
2009-2021, ELIBRARY.COM.UA is a part of Libmonster, international library network (open map)
Keeping the heritage of Ukraine


LIBMONSTER NETWORK ONE WORLD - ONE LIBRARY

US-Great Britain Sweden Serbia
Russia Belarus Ukraine Kazakhstan Moldova Tajikistan Estonia Russia-2 Belarus-2

Create and store your author's collection at Libmonster: articles, books, studies. Libmonster will spread your heritage all over the world (through a network of branches, partner libraries, search engines, social networks). You will be able to share a link to your profile with colleagues, students, readers and other interested parties, in order to acquaint them with your copyright heritage. After registration at your disposal - more than 100 tools for creating your own author's collection. It is free: it was, it is and always will be.

Download app for smartphones