Автор: Л. Д. ЯКУБОВА

У статтi розкривається специфiка духовного розвитку громад етнiчних меншин на етапi здiйснення полiтики коренiзацiї в УСРР, дослiджуються тенденцiї етнокультурного поступу останнiх на перехрестi взаємодiї українiзацiї, та коренiзацiї, а також вплив на них проблеми українсько-росiйської двомовностi.

Перiод коренiзацiї залишається одним iз найбiльш цiкавих стосовно складностi перебiгу етнокультурних процесiв у полiетнiчному українському суспiльствi. Надзвичайної наукової актуальностi перiоду надає та обставина, що протягом вiдносно нетривалого iсторичного промiжку часу названi процеси зазнавали рiзких трансформацiй: то прискорювалися, то вповiльнювалися вiдповiдно до iнших складових полiтичного й соцiально-економiчного життя країни, що зробило суспiльство динамiчним, рухливим, урештi, невпiзнанно його змiнило.

Значущiсть коренiзацiї в УСРР була величезною, i це засвiдчувала та увага, яку їй придiляли як центральне партiйне й радянське керiвництво, так i полiтична елiта республiки. У суспiльно-полiтичнiй лiтературi мiжвоєнного перiоду чiльне мiсце посiдають їхнi виступи та промови. Радянськi iдеологи створили певний стереотип сприйняття коренiзацiї, пов'язали її з iншими складовими внутрiшньої полiтики, найгострiшими полiтичними й адмiнiстративними питаннями, унаслiдок чого вона обросла безлiччю мiфологем i хибних невiдповiдностей, що вимагають сучасного вивчення, а iнодi й спростування. На часi системне дослiдження коренiзацiї та її впливу на українське суспiльство в тiсному зв'язку з практикою пiдготовки бiльшовиками "стрибка" колишньої Росiйської iмперiї з феодально-капiталiстичної до комунiстичної соцiально-економiчної формацiї. Розкриття особливостей коренiзацiї в Українi загалом вимагає i вивчення на сучасному етапi перебiгу духовних процесiв у середовищi етнiчних меншин, визначення мiри свiдомого керування етнокультурним вiдтворенням останнiх iз боку уряду, вiдповiдностi загальних його програм їх специфiчним iнтересам, а також щаблю етнонацiональної iнтегрованостi тогочасного суспiльства в контекстi вирiшальних чинникiв його трансформацiї. Названi проблеми є предметом дослiдження даної публiкацiї.

Теза про бурхливий духовний розвиток народiв, що став можливим пiсля лiквiдацiї нацiонального гноблення, роками була улюбленою темою радянської iсторiографiї¹ . Вона намагалася створити картину вiльного й природного поступу етнокультурних процесiв на теренах радянської України. Проте реальна iсторiя проблеми досить суттєво вiдрiзнялася вiд її iнтерпретацiй партiйно-радянськими дiячами та дослiдниками, зокрема в тому, що стосувалося визначення особливостей духовного життя етнiчних меншин. Водночас уже наприкiнцi 1920-х рр. стало очевидним, що характер перебiгу етнокультурних процесiв у середовищi останнiх й українського етносу (особливо в тому, що стосувалося сфери вживання рiдної мови, вiдродження нацiональної свiдомостi та народної культури) не є тотожним. В етнiчних меншин, особливо нечисленних, нацiонально-культурнi процеси розгорталися уповiльнено й за деякими показниками вiдставали вiд аналогiчних в українському етносi. Намагання уряду

Якубова Лариса Дмитрiвна - канд. iст. наук, cm. наук, спiвроб. Iнституту iсторiї України НАНУ.

стр. 74

пришвидшити духовний розвиток цих меншин та протягом декiлькох рокiв зняти гостроту культурних контрастiв не давали очiкуваних результатiв.

Урядовi рiшення уявлялися цiлком вивiреними й виправданими. Але з'ясовувалося, що значна частина цих актiв, як кажуть тепер, не спрацьовувала. Вiдчутнi суперечливi зрушення вiдбулися в усiх царинах духовного життя. Найбiльш очевидними вони були в базовiй сферi культурного функцiонування суспiльства - освiтнiй. Розпочавши переведення загального навчання в республiцi на нацiональнi мови, iнспектори народної освiти повсюди бiльшою або меншою мiрою стикалися з протидiєю батькiв i вчителiв запровадженню їх у навчальний процес. Масово постанови про недоцiльнiсть даного заходу приймалися на батькiвських зборах у грецьких, єврейських, болгарських та iнших населених пунктах² . Небажання вчити дiтей нацiональною мовою мотивували вiдсутнiстю технiчної забезпеченостi шкiльної реформи, перспективою штучного обмеження можливостi в подальшому продовжити освiту, посiсти вiдповiдне мiсце в суспiльствi.

Мiсцевi органи освiти у свою чергу повиннi були планово розширювати мережу нацiональних навчальних закладiв вiдповiдно до питомої ваги дiтей тiєї або iншої етнiчної меншини. Вiдбувалося це чим далi, тим бiльше без урахування побажань батькiв i вчителiв. Як наслiдок, мiсцевi нацменоргани, Центральна комiсiя нацiональних меншин (далi - ЦКНМ), Раднацмен Наркомосу, ВУЦВК, Рада нацiональностей при РНК СРСР, мiсцева й центральна преса час вiд часу отримували вiдомостi про насильницьку євреїзацiю, полонiзацiю, грецизацiю тощо.

Щоб проiлюструвати ситуацiю, що склалася тодi в культурному життi меншин, наведемо такий приклад. 16 липня 1928 р. вчитель iз с. Великий Янисоль О. М. Мурзенко, грек за нацiональнiстю, який на той час пiдвищував квалiфiкацiю на вчительських курсах у Марiуполi, вiдправив листа в редакцiю газети "Диктатура труда", в якому досить драматично змалював запровадження новогрецької мови в навчальний процес. Вiн зокрема писав: "У 1926 р. скликаються в Марiуполi курси для вчителiв i вивчення еллiнської мови. Курси тривають цiлий ... мiсяць. Як правило, про якiсть роботи судять по наслiдках, i що ж? У знов утворених грецьких групах Сталiнської й Марiупольської округ "тiльки-но спеченi", наспiх пiдготованi, що ледве навчилися читати й писати (вiрнiше, списувати з книги), учителi беруться за навчання дiтей грецькою мовою. Грекам нав'язують "рiдну" мову та, маючи за собою основу - "полiтика партiї", запроваджують новогрецьку мову в школи. Трохи "нудить" вiд такої еллiнiзацiї: в їхнiй "рiднiй" мовi виявилося 50% знайомих слiв... I ось мова, яку розумiли нашi греки-дiди i якою хтось i десь зараз розмовляє, стала нашою рiдною мовою, а нашим дiтям - материнською. Результати працi за рiк: дiти навчилися читати й списувати з книги. Учителi бiльше цього дiтям дати не могли, адже в них самих вичерпався запас знань грецькою мовою. А умови роботи: єдиний буквар, який (смiшно й печально) служить букварем дiтям i ... вчителям. Перспективи роботи в цьому роцi: той же буквар, та ж пiдготовка вчителiв i жодного пiдручника, посiбника, лiтератури. Еллiнiзуйте, товаришi, наше поколiння!"³ . Далi автор навiв данi, якi вiн отримав, працюючи опитувачем пiд час загальносоюзного перепису населення 1926 р. в с. Великий Янисоль. На запитання: "Якою мовою мати спiлкується зi своїми дiтьми?" в 5-му й 6-му кварталах (околиця селища) 25% опитаних вiдповiли: татарською (тобто греко-татарською - Л. Я.), 30% - грецькою та 45% - росiйською мовою. Пiдсумовуючи, О. М. Мурзенко запитував: "Яку нацiональну школу вiдкрити для них?"

Наведений приклад, звiсно, не можна використовувати як типовий. Адже вiн вiдбиває ситуацiю, що склалася в культурному життi грекiв України й була екстраординарною. Але схожi проблеми бiльшою чи меншою мiрою були наявнi

стр. 75

й у середовищi iнших етнiчних меншин. У кожнiй громадi iснувала певна частка людей, що визнавала неминучiсть асимiляцiї та не бажала повертатися в лоно нацiональної культури (значну частину їх становили, мiж iншим, урядовцi, як тi, що залишилися з царських часiв, так i новi, для котрих полiтика коренiзацiї була лише тактичним ходом у стратегiї побудови соцiалiзму).

Що ж до ставлення керiвництва України до проблеми асимiляцiї, то воно довгий час його не висловлювало. Це вкрай ускладнювало роботу мiсцевих органiв, якi постiйно стикалися з проявами рiзноспрямованих духовних процесiв (асимiляцiї та нацiонально-культурного ренесансу), не були в змозi їх осмислити й виробити вiдповiдну лiнiю дiяльностi.

Не дивно, що на 1-й Всеукраїнськiй нарадi з роботи серед нацiональних меншин (8 - 11 сiчня 1927 р.) питання асимiляцiї стало одним iз найпекучiших. Пiсля того, як В. Затонський у своїй промовi вiд iменi ЦК КП(б)У виголосив: "Я думаю, що перепони в процесi асимiляцiї ставити недоцiльно"⁴ , у делегатiв виникло цiлком природне запитання: "Яка ж мета коренiзацiї, якщо асимiляцiї не уникнути?" Делегат Симен з Одеської округи першим звернув на це увагу. Вiн зокрема зазначив: "...Якщо ми станемо на шлях повного узаконення асимiляцiї, тодi й українiзацiя, i вся нацменробота буде пiд сумнiвом. Я думаю й на теперiшнiй нарадi, i при подальшiй розробцi цього питання потрiбно намагатися дати абсолютно точне формулювання стосовно асимiляцiї й iнших докорiнних питань роботи серед нацiональних меншин"⁵ .

Колишнiй голова ЦКНМ (у 1924 - 1925 рр.) М. Лобанов звернув увагу на нерозробленiсть методики визначення нацiональностi, особливо в мiшаних родинах. У зв'язку iз цим вiн визначив друге принципове питання, що вимагало невiдкладного вирiшення: "Ще не зжитi ... старi традицiї расового державного подiлу й походження... Тому нам необхiдно говорити не лише про ув'язку, а й пояснити питання, що таке нацiональнiсть узагалi й що таке нацiональна культура"⁶ . Побiжно проблеми асимiляцiї торкнувся Мицев (болгарський полiтемiгрант, спiвробiтник ЦКНМ). Вiн вiдзначив, що коренiзацiя є доцiльною, "коли наявний базис, тобто населення нацiональних меншин живе компактною масою, говорить рiдною мовою, вiдчуває себе представником певної нацiї"⁷ .

Утiм, теоретичне опрацювання засад етнополiтики виявилося непiдсильним форуму. Та й мета його була iншою - об'єднати й проiнструктувати нацменпрацiвникiв для запровадження в життя типових партiйних настанов. Делегати наради, серед яких переважали представники низового радянського апарату (голови сiльрад, працiвники окружних вiддiлiв нацiональних меншин), зосередили свою увагу на поточних проблемах щоденної роботи, у котрих вони були обiзнанi найкраще. Матерiали наради вiдобразили розгубленiсть та неспроможнiсть останнiх з'ясувати докорiннi причини труднощiв у нацменроботi, складного й повiльного просування шкiльної реформи в середовищi етнiчних меншин.

Непiдробну зацiкавленiсть делегатiв викликала доповiдь С. Ю. Семковського*. Основоположнi питання "Що таке нацiя? Що таке нацiональна культура?" доповiдач розглянув у ракурсi, типовому для полiтологiчної думки того часу. Вiн визнав, що в країнi вiдбувався процес вiдродження, характерний для етносiв, якi скинули ярмо нацiонального визиску, i що вiд позицiї держави стосовно цього процесу залежало майбутнє революцiї. Проте для радянської країни, на його думку, важливiшим у з'ясуваннi основ нацiональної стратегiї

* Семковський С. Ю. (Бронштейн С. Ю.) - меншовик, пiд час Першої свiтової вiйни - центрист, член Закордонного секретарiату ЦК меншовикiв. Пiсля повернення 1917 р. з емiграцiї ввiйшов до складу меншовицького ЦК. У 1920 р. вийшов зi складу партiї, надалi працював у вузах України, професор. У 1929 р. - академiк ВУАН України.

стр. 76

було визначення поняття мови, а не нацiональностi чи її культури. "Для держави, - зауважив колишнiй бундiвець, - основна ознака, що може її цiкавити, це не ваше самовiдчуття й "самосвiдомiсть", не те, вiддаєте ви перевагу косоворотцi того чи iншого нацiонального крою, тiй чи iншiй нацiональнiй стравi або стилю, а лише мова (ми тут не кажемо про особливi економiчнi завдання). Держава має справу з мовою, її цiкавить, якою мовою вам потрiбний чиновник, якою мовою вам потрiбнi газети, школи, театри й т. iн"."⁸

Наведена вище думка є ключовою в розумiннi перспектив i спрямування етнокультурного життя України в подальшому. Адже в нiй у сконцентрованому виглядi дане тогочасне розумiння такої сфери суспiльного життя, як нацiональна. По-перше, у нiй визнається значущiсть лише тiєї частини кожної нацiональної культури, яка безпосередньо пов'язана iз суспiльним (у бiльш вузькому розумiннi), державним життям. По-друге, у нiй вiдкидаються щонайменше ще два важливi компоненти останньої: менталiтет та побут, нерозривно пов'язанi зi щоденним життям. По-третє, єдиним арбiтром, що визначає цiннiсть складових її, визнається держава.

Читач може зауважити, що С. Ю. Семковський не є класиком-теоретиком iз нацiонального питання** i його погляд можна не враховувати. Але не обов'язково бути класиком, щоб висловити ставлення до тiєї або iншої проблеми (у даному разi нацiонально-культурного розвитку етнiчних меншин) певної групи людей чи навiть прошарку суспiльства. А саме це тут має мiсце. У виступi С. Ю. Семковського в сконцентрованому виглядi сформульовано культурну доктрину тiєї частини не лише КП(б)У, а й суспiльства загалом, що була, так би мовити, "поза нацiональною", як тепер кажуть, маргiнальною***. її гаслом було: "Коренiзацiя не надовго", а життєвим кредо - "треба перечекати"⁹ .

Окремо зауважимо, що й ця життєва позицiя має пiдстави для iснування. Адже невiд'ємним правом людини є свобода вiдстоювати певнi нацiональнi традицiї чи не вiдчувати зв'язку з жодною нацiєю. Проте в конкретнiй ситуацiї, що розглядається, тобто в радянськiй країнi кiнця 1920-х - початку 1930-х рр. поборники вiдродження нацiональних культур та прихильники асимiляцiї були поставленi в однаковi умови: неможливостi обговорення й критики доцiльностi на всi випадки життя й щодо рiзних етнiчних груп державної полiтики коренiзацiї. Ось чому полем змагання цих груп стали не трибуни, а практична робота. У цьому змаганнi жодна з них не згодна була здавати своїх позицiй.

Полiтичнi суперечностi з приводу сутностi й завдань, спiввiдношення й субординацiї українiзацiї та коренiзацiї стосовно етнiчних меншин стали вододiлом, який визначав не лише дiєвiсть партiйного курсу на окремих етапах його здiйснення, а й становище росiйськомовного населення в республiцi. Боротьба полiтичних доктрин, якi iсторично сформувалися в життi українського суспiльства й були успадкованi бiльшовиками ("москвофiльство" та "самостiйництво"), визначала специфiку етнокультурного життя країни. Росiйська меншина й жупел защемлення її прав, з одного боку, i загроза "великодержавного шовiнiзму", з iншого, стали загальновживаними штампами, що спотворювали природний етнокультурний розвиток полiетнiчного суспiльства.

** Зокрема вiдоме скептичне ставлення до нього В. Ленiна, який неодноразово критикував погляди С. Семковського й називав його опортунiстом (див.: Ленiн В. I. Критичнi замiтки з нацiонального питання // В.I.Ленiн про Україну: У двох частинах. - Частина I: 1893 - 1917. - К., 1969. - С. 506).

*** Поняття маргiнальностi щодо етнiчних меншин вiдображає шляхи iнтеграцiї останнiх до духовних стандартiв провiдної нацiональної спiльноти, унаслiдок яких формуються специфiчнi "культурнi гiбриди" "на межi як домiнуючої групи, яка їх нiколи цiлком не приймає, так i групи походження, яка вiдторгає їх як вiдступникiв" (див.: Современная западная социология: Словарь. - М., 1990. - С. 175).

стр. 77

Українiзацiя, як генеральний напрямок етнокультурного розвитку суспiльства 1920 - 1930-х рр., справляла визначальний вплив на духовне життя етнiчних меншин. Це проявлялося насамперед в освiтнiй галузi. Оскiльки курс на проголошення коренiзацiї нацменшколи протягом 1920-х рр. переважно залишався полiтичним гаслом, остання в основному працювала однiєю з двох найпоширенiших мов УСРР. За пiдрахунками О. Бистрицької¹⁰ , 1926 р. 97,2% дiтей республiки навчалися українською мовою, 2,1% - росiйською, 0,2% - польською, 0,04% - єврейською, 0,01% - болгарською та молдавською, 0,04% - нiмецькою¹¹ . Елементарне зiставлення даних Всесоюзного перепису населення щодо питомої ваги названих етносiв в останньому свiдчить про значнi диспропорцiї в галузi здiйснення мовної полiтики на перших кроках коренiзацiї.

Доволi суперечливим було становище однiєї з найпотужнiших етнiчних громад УСРР - росiйської. Згiдно з переписом 1926 р., 75,9% росiян навчалися рiдною мовою, 23,6% - українською, 0,2% - нiмецькою, 0,1% - єврейською й болгарською, 0,01% - вiрменською та грецькою, 0,03% - польською, 0,04% - молдавською¹² . Отже, росiйська меншина не була цiлковито ворожою iдеї українiзацiї й виявляла значну лояльнiсть до неї. Проте в мiру якiсного поглиблення вiдповiдної полiтики випадки негативного ставлення росiйської громади до українiзацiї чимдалi частiше використовувалися союзним керiвництвом для "вгамування" республiканського уряду. Останнiй, щоправда, наприкiнцi 1920-х рр., дiйсно, висловлював неоднозначну позицiю стосовно росiйської меншини й задоволення її культурних потреб. Пiдосновою ставлення скрипникiвського Наркомосу до проблем росiян в Українi було виняткове становище останнiх та їхнiй непересiчний вплив на перебiг полiтичних i етнокультурних процесiв в УСРР.

Асимiляцiйна iнерцiя росiйської громади справляла потужний вплив на iншi етнiчнi громади й уже протягом 1920-х рр. привела до формування феномена росiйськомовної субкультури в окремих групах, зокрема єврейськiй. Названа тенденцiя, вiрнiше її переборення, становила змiст культурної дiяльностi Наркомосу, що прагнув зменшити тиск росiйськомовної культури на етнiчнi меншини й призупинити акультурацiю (часткову втрату певних ознак етнiчної автентичностi) українства, тим бiльше, що частка його в етнiчнiй структурi УСРР була суттєвою. За переписом 1926 р., у республiцi налiчувалося 1288879 громадян, якi визнали себе українцями, але рiдною мовою вважали росiйську. Якщо взяти до уваги, що дана категорiя становила близько половини чисельностi росiян України, а сукупна маса росiйськомовної людностi республiки включала 4 425 834 особи (iз них - 54% мiської та 46% сiльської)¹³ , стає зрозумiлою стратегiчна важливiсть задоволення її культурних потреб. М. Скрипник 1931 р. цiлком справедливо назвав мову даної категорiї громадян України результатом русифiкаторської полiтики царату. Що ж до її майбутнього, то вiн, а в його особi й республiканське керiвництво, убачали останнє в поступовому поверненнi в рiчище української культури. "Оскiльки економiчний розвиток УСРР, зокрема за реконструктивної доби, неминуче приводить ... до ще дальшої й поширеної українiзацiї наших мiст, мiстечок i селищ i до дальшої українiзацiї нашого робiтничого класу, остiльки в зазначених випадках двомовностi, мiшаної й ламаної говiрки дiтей, у виборi початкової мови їх навчання можна в бiльшiй частинi мiсцевостей УСРР надати перевагу у виборi мовi українськiй"¹⁴ .

Проте далеко не всi в КП(б)У, а тим бiльше у ВКП(б) були тiєї ж думки. Величезна частка партпрацiвникiв у республiцi та вихiдцiв iз України в центрi вважала процес зворотної українiзацiї русифiкованих недоцiльним i шкiдливим. В їхнiй iнтерпретацiї намагання скрипникiвського Наркомосу трансформувалися в проблему "штучної українiзацiї" та ущемлення прав етнiчних меншин.

стр. 78

Ця проблема щодо росiян i росiйськомовного населення посiла центральне мiсце в дiяльностi наступникiв М. Скрипника. За вiдомостями В. Затонського, забезпеченiсть їх початковою школою в найбiльших мiстах Пiвденної України становила вiд 40 до 60%¹⁵ . Захищаючи цiлком справедливi права останнiх, вiн разом iз тим не був щиросердним прихильником вiльного розвитку народiв України. Справжня спрямованiсть його виступiв виявлялася в намаганнi визначити, якiй культурi (українськiй чи росiйськiй) вiддати першiсть в асимiляцiї нацiональних меншин республiки, спираючись на небажання частини єврейської, грецької, болгарської, польської людностi навчатися рiдною мовою. Головну крамолу В. Затонський убачав у тому, що асимiлювали українцi, а не росiяни. Думка етнiчних меншин, як така, цiкавила уряд найменше. Водночас асимiляцiйна iнерцiя в етнiчних громадах була рiзною, вiдрiзнялися також прiоритети їх щодо мови нацiональної акультурацiї¹⁶ . Хоча позицiї української мови протягом 1920-х рр. значно посилилися й вона в певних етноконтактних зонах (переважно на Правобережжi та в Пiвнiчнiй Українi) активно впливала на мовну iдентифiкацiю етнiчних меншин, усе ж тиск росiйськомовного середовища на їх розвиток, а також етнокультурних процесiв залишався суттєвiшим. Основнi напрямки мовної асимiляцiї вiдобразив Всесоюзний перепис 1926 р. Серед бiлорусiв рiдною мовою назвали українську 5,9%, росiйську - 73,4%; полякiв - 44,2% й 6,9%; болгар - 1,3% та 3,6%; нiмцiв - 1% i 3,5%; грекiв - 0,8% й 17%; євреїв - 0,9% та 22,6%; татар - 2,1% й 7,5% вiдповiдно¹⁷ . Як видно, асимiляцiйний потенцiал росiйської мови в середовищi етнiчних меншин (за винятком полякiв) значно перевищував український. Протягом 1920-х рр. рiшучого перелому в даному напрямку не вiдбулося. Найбiльш наочно це проявлялося серед мiських євреїв. Незважаючи на високi темпи розбудови мережi єврейських шкiл, у 1928/1929 навчальному роцi 475 їх вiдвiдували лише 36% дiтей, iншi навчалися переважно в росiйських школах¹⁸ .

Розмови про "примусову євреїзацiю" стали специфiчною ознакою коренiзацiї в УСРР. Останнi розпочалися з перших її крокiв i не припинялися до кiнця 1930-х рр., час вiд часу набуваючи гучного суспiльного резонансу. Про них iшлося зокрема в статтi Ю. Ларiна**** "Об извращениях при проведений национальной политики"¹⁹ .

Республiканське партiйно-радянське керiвництво пов'язувало небажання євреїв вiддавати дiтей до нацiональних шкiл переважно з мiнусами пропаганди та агiтацiї. Сьогоднi зрозумiло, що опiр батькiв радянськiй версiї єврейської школи був викликаний низкою взаємообумовлених факторiв. По-перше, у ньому проявлялося небажання росiйськомовних євреїв повертатися в лоно нацiональної культури. Це саме про них Ю. Ларiн писав: "Вони є людьми росiйської культури, хоча єврейської нацiональностi"²⁰ . По-друге, упередження єврейства щодо радянської школи виникало через низьку якiсть освiти й нечiткi перспективи її продовження²¹ . По-третє, непримиренну позицiю зайняли прихильники традицiйної духовної освiти й поборники iвриту, якi розглядали "iдишизацiю" як глум над єврейською культурною спадщиною.

Бiльшою чи меншою мiрою подiбнi стереотипи етнокультурної поведiнки вiдзначалися в усiх етнiчних громадах. Найбiльш очевидними вони були в середовищi нiмцiв, полякiв та грекiв. Не вiдразу й далеко не повсюдно запропонована бiльшовиками модель народної освiти, незважаючи на її загальнодос-

**** Ларiн Ю. (Лур'є Iхiл-Мiхоел Залманович) (1888 - 1932) - радянський партiйний i державний дiяч, економiст. Член РСДРП з 1900 р., РСДРП(м) з 1904 р., РСДРП(б) з 1917 р. Провiдний керiвник ВРНГ, з 1921 р. - член президiї Держплану. Один з авторiв проекту переселення євреїв до Криму та на пiвдень України. Був серед iнiцiаторiв кампанiї проти антисемiтизму в СРСР (1926 - 1931).

стр. 79

тупнiсть, була прийнята етнiчними меншинами. Аж до середини 1930-х рр. суспiльний опiр її запровадженню в них залишався досить вiдчутним i був тим бiльшим, чим бiльш штучними й незрозумiлими були реформiстськi заходи радянських освiтян та суттєвiшою релiгiйнiсть громад*****.

Наприклад, правильнiсть курсу на витiснення iвриту з культурного життя євреїв доводилася керiвництвом республiки аж до середини 1930-х рр. 9 травня 1934 р. в Києвi вiдбулася чергова нарада з єврейського мовознавства, скликана НКО, Iнститутом єврейської пролетарської культури ВУАН та редакцiєю газети "Дер штерн". Виступаючи на нiй, заступник наркома освiти А. Хвиля закликав боротися проти "клерикальних, старих гебраїстичних елементiв, що вже давно вiджили й тiльки засмiчують єврейську мову, уможливлюючи єврейським нацiоналiстичним, сiонiстичним елементам дурманити певнi шари єврейської людностi"²² .

Оцiнка дiяльностi бiльшовикiв стосовно вирiшення мовних проблем ряду етнiчних громад є неоднозначною. Залишається фактом, що бiльшiсть рiшень у цiй галузi приймалася поспiхом, в обхiд зауважень нечисленних на той час мовознавцiв та iсторикiв, визначалася перш за все полiтичними чинниками. У стан глибокої хронiчної кризи завели етнокультурне життя грекiв УСРР спроби реформування новогрецької мови й переведення освiти в урумських (греко-татарських) селищах на кримськотатарську мову. Складно просувалася праця щодо створення молдавської школи. Досить сказати, що 1925 р. питання про видання газети молдавською мовою й складання першого нацiонального букваря вирiшувалися паралельно. Водночас вiдбувалися й гарячi дискусiї про шрифт нової абетки.

Що ж до iдишiизацiї радянської школи, то в цьому випадку оцiнки сучасних дослiдникiв суттєво вiдрiзняються. Однi (О. Бистрицька, В. Матвєєв) уважають, що внаслiдок її саме УСРР стала країною, де остаточно сформувалася широко розповсюджена єврейська лiтературна мова - iдиш. Iншi (Л. Килимник, О. Ткаченко) наголошують, що в такий спосiб бiльшовики скерували культурний розвиток євреїв неприродним шляхом, оскiльки саме за iвритом закрiпилася роль провiдного етнозберiгаючого та консолiдуючого фактора їх етногенезу.

Попри значущiсть i далекосяжнiсть етнокультурних наслiдкiв ряду культурних реформ, запроваджених в Українi, обставини дiяльностi переважної бiльшостi освiтнiх закладiв етнiчних громад протягом 1920-х - першої половини 1930-х рр. можна охарактеризувати як хронiчно кризовi. Неврегульованiсть мовознавчих аспектiв реформи освiти, протиставлення офiцiйної лiнiї думкам та бажанням широких суспiльних верств призвели школи етнiчних меншин у стан акультурацiї, що спричиняло деструктивний вплив на всi сумiжнi сфери духовного життя. У цих обставинах етнiчнi громади виявилися як нiколи беззахисними перед тиском асимiляцiйних процесiв, причому напрямок акультурацiї на той час ще не визначився, а суперництво мiж українським i росiйським факторами етнокультурного життя республiки набуло критичного загострення.

Як альтернативу українськiй асимiляцiйнiй енергiї В. Затонський висував iдею мiшаних шкiл. Цiлком виправдана, вона, однак, була лише прикриттям скорочення українських груп та фарсом стосовно забезпечення культурних потреб нацiональних меншин. Досить сказати, що в 1933 - 1934 навчальному роцi водночас iз значним збiльшенням росiйськомовних планувалося повнiстю забезпечити етнiчнi групи семирiчками з навчанням рiдною мовою. Того ж року "довелося всi пiдручники, якi iснували до цього часу, забракувати й почати заново

***** Хронiчно високою була частка пропускiв занять єврейськими, нiмецькими та польськими дiтьми в суботу й релiгiйнi свята. Для її зменшення практикувалася видача безкоштовних снiданкiв, одягу, взуття, iнших форм матерiального заохочення.

стр. 80

їх виготовляти"²³ . Запевнення про достатнє забезпечення новостворених груп посiбниками не вiдповiдали дiйсностi. За даними Держвидаву України, основна маса останнiх мовами нацiональних меншин побачила свiт лише наприкiнцi 1936 й у 1937 рр.

Нездоланною перепоною на шляху запровадження декларацiй В. Затонського був брак учительських кадрiв, котрi, як вiн погоджувався, "...ми й за 1 - 2 роки цiлком не пiдготуємо"²⁴ . Заяви його досить м'яко характеризували кричущий дефiцит педагогiв для радянської школи загалом та для нацiональної зокрема. Взаємини влади й викладачiв iз дореволюцiйним стажем характеризувалися як стан сталого протиборства. Вiдомостi про прихований саботаж учительства "радянiзацiї" освiти мiстяться в рядi актiв обстежень рiзних вiдомств i стосуються практично всiх етнiчних громад²⁵ . Упередженiсть радянських функцiонерiв до педагогiв iз дореволюцiйним стажем проймала наскрiзь роботу нацiональної школи. Якщо в 1920-х рр. наркомосiвськi установи переважно йшли шляхом регулярного iнспектування їхньої роботи й застосування адмiнiстративних заходiв, то з початку 1930-х рр. посилюється тенденцiя до нарощування репресiй проти вчительства, усунення неблагонадiйних, антира-дянських елементiв вiд виховання дiтей.

Репресивнi заходи призвели до дефiциту викладачiв у школах. Просiювання студентського складу педагогiчних вузiв через густе сито перевiрок та чисток завело останнi в стан хронiчної кризи. Уже з 1933 - 1934 рр. переважна бiльшiсть сiльських шкiл перебувала на межi iснування. Адже вони майже не мали анi педагогiв, анi матерiального забезпечення. У 1933/1934 навчальному роцi забезпеченiсть учителями росiйських груп становила 3%******, єврейських - 50%, нiмецьких - 11%, болгарських - 21%, греко-еллiнських - 75%, греко-татарських - 60%, чеських - 40%²⁶ . Голодомор, а потiм депортацiї призвели до глибокої кризи освiти в середовищi полякiв та нiмцiв протягом 1934/1935 навчального року. Аналогiчнi тенденцiї позначали також розвиток її в середовищi iнших етнiчних громад.

Отже, на тлi збiльшення росiйських груп (якi мали можливiсть використовувати пiдручники, виданi в РСФРР) i повної вiдсутностi вчителiв та пiдручникiв для нацменшкiл в Українi щонайменше 3 - 4 роки проекти В. Затонського були полiтичною демагогiєю, якою прикривалося поступове згортання як українiзацiї, так i коренiзацiї нацiональних меншин. Вiдбувалося воно пiд заяви про "нацiоналiстичнi перекручення", якi призвели до ущемлення прав етнiчних меншин, зокрема росiян, на освiту рiдною мовою. Пiсля виправлення "перекручень" частка учнiв, якi навчалися останньою, у 1934 р. порiвняно з 1932 р. зросла наступним чином: Вiнницька область - з 1 до 1,2%, Київська - з 2,2 до 3,1%, Чернiгiвська - з 6,3 до 8,8%, Одеська - з 7,1 до 8,9%, Днiпропетровська - з 6,3 до 10,5%, Харкiвська - з 8 до 8,6%, Донецька - з 20,5 до 25,5%²⁷ . Як бачимо, питома вага навчання росiйською мовою збiльшилася вiдповiдно до частки росiян у населеннi певних регiонiв УСРР. Як цiлком слушно зауважує Г. Єфiменко, у 1933 - 1934 рр. iз полiтичним знищенням М. Скрипника ще не вiдбулася вiдмова вiд українiзацiї, проте очевидними були змiни в коренiзацiї щодо етнiчних меншин²⁸ . Фактично йшлося про змiцнення полiтичної й культурної ваги росiйської громади, яка протягом 1927 - 1933 рр. набула статусу нацiональної меншини, а з 1934 р. вiдновила позицiї одного з двох визначальних учасникiв етнокультурних процесiв в УСРР.

Протягом 1924 - 1929 рр. протистояння двох протилежних напрямкiв суспiльної думки щодо культурного розвитку в Українi проходило, так би мо-

****** Пов'язане з рiзким зростанням кiлькостi росiйських шкiл унаслiдок виправлення "перекручень" скрипникiвського Наркомосу.

стр. 81

вити, приховану фазу, але вже на межi 1920 - 1930-х рр. воно стало очевидним i виявилося перш за все в суперечках про перспективи нацiонального розвитку в СРСР. Iз новою силою постала проблема злиття нацiй (а, тим бiльше, iснування етнiчних меншин). Насамперед це знайшло свiй вiдбиток на шпальтах "Бiльшовика України".

1930 р. став напрочуд урожайним на матерiали з нацiональної проблематики. У 2-му номерi журналу за той рiк пiд псевдонiмом Я. М-ко було надруковано велику статтю "Клясова боротьба i нацiональне питання у перiод розгорнутого соцiялiстичного наступу", в якiй не лише охарактеризовано суспiльно-полiтичну ситуацiю й стан мiжнацiональних стосункiв у країнi (зокрема розгорнуто широку панораму "нацiональної контрреволюцiї" в СРСР, як-то: султан-галiївщина в Татарiї, бiлоруський нацiонал-демократизм, касимiвщина в Узбекистанi, СВУ, хвильовизм, шумськизм та волобуєвщина в Українi), а й дано вiдповiдь на запитання: "Чи можна зараз говорити про злиття нацiй, про злиття нацiональних культур в одну спiльну й за змiстом, i за формою культуру?"²⁹ .

Постановка запитання на сторiнках центрального партiйного журналу була не випадковою. У суспiльнiй думцi того часу досить широкого розповсюдження набули настрої на користь згортання полiтики коренiзацiї. I хоча вiдповiдь була вмотивованою та визнавала, що така "постановка питання ... фактично веде до ваганьянiвського "iнтернацiоналiзму" великодержавницького тлумачення, до ототожнювання iнтернацiональної загальнолюдської культури з росiйською..."³⁰ , такi настрої не зникли.

Статтi з нацiональної проблематики, умiщенi в журналi 1930 р., формально були спрямованi на подолання настроїв на користь згортання як українiзацiї, так i коренiзацiї нацiональних меншин³¹ . Проте, з якою б упертiстю тогочаснi партiйнi теоретики не доводили передчаснiсть згаданих вище настроїв, вони досить швидко поширювалися, особливо в середовищi вiдповiдальних працiвникiв мiсцевого апарату. Лiквiдацiя державних органiв*******, якi до того часу здiйснювали регулювання мiжнацiональних вiдносин, розцiнювалася ними як початок згортання полiтики коренiзацiї загалом.

Утiм, головною проблемою була не досить широка база зазначених настроїв, а те, що об'єктивний стан суспiльства живив та пiдкрiплював її. Адже на межi 1920 - 1930-х рр. вiдбувся такий рiзкий i болючий злам системи виробництва, побуту, мислення населення (вже почалися гучнi процеси над українськими, єврейськими, польськими, нiмецькими нацiоналiстами), який знецiнив не лише нацiональнi амбiцiї, а й саме життя людини.

Суспiльно-полiтична лiтература початку 1930-х рр. свiдомо обходила проблему захисту прав як українського народу, так i етнiчних меншин, зокрема на вiльний етнокультурний розвиток. Наприкiнцi 1930 р. II Всеукраїнською нарадою з роботи серед меншин навiть несмiливi спроби дещо знизити темпи колективiзацiї та розмах розкуркулення були квалiфiкованi як контрреволюцiйнi й нацiоналiстичнi³² . Пiзнiше в статтi Х. Ястреби й С. Басаня стосовно цих виступiв зазначалося: "Загострення клясової боротьби в зв'язку з широко розгорнутим соцiялiстичним наступом, переборення глитайських виступiв та консервативної реакцiї iнших елементiв, що, прикриваючись захистом "нацiональних iнтересiв", насправдi, обороняють вiдсталi форми й способи виробництва"³³ . Аналiзуючи суспiльно-полiтичну ситуацiю, названi автори зробили висновок, який сигналiзував про неминучу змiну напрямкiв нацiональної полiтики. Вони писали: "Вiдповiдно до ... реконструктивних процесiв змiнюється й нацiональне обличчя окремих верств населення, вiдбувається на базi суцiльної колективiзацiї

******* Наприкiнцi 1930 р. пiд приводом адмiнiстративно-територiальної реформи в рядi мiсцевостей було лiквiдовано окружнi комiсiї нацiональних меншин.

стр. 82

лiквiдацiя глитайнi як кляси, вiдповiднi змiни у взаєминах кляс окремих нацiй, по-новому групуються клясовi сили, по-новому ставиться питання носiя нацiї"³⁴ .

Що означала така постановка питання стосовно етнiчних меншин України, у соцiальнiй структурi яких, за винятком росiян, неподiльно домiнували дрiбнобуржуазнi верстви? Тiльки одне: поступове згортання полiтики коренiзацiї паралельно з лiквiдацiєю суспiльних носiїв традицiйної народної культури етнiчних меншин - селянства та кустарiв. За тих суспiльно-полiтичних обставин, що склалися на початку 1930-х рр. в Українi, це було справою часу.

1933 р. був страшним i переломним в iсторiї України. Iз часiв революцiї й громадянської вiйни це була найболючiша перебудова основ суспiльного життя. Вiдповiдно до специфiки моменту зазнали суттєвих змiн усi найважливiшi напрямки дiяльностi радянської держави - економiчний, соцiальний, адмiнiстративний, культурний. Республiканське керiвництво продовжувало запевняти про незмiннiсть свого курсу лише в нацiональнiй полiтицi. Про це зокрема зазначалося в згадуванiй статтi В. Затонського. Проте зайве говорити, що це вже була не та коренiзацiя та що робили її iншi люди. Якщо ранiше вона розглядалася як безумовно виправдана, то тепер лейтмотивом роботи могла б стати така фраза: "...Коли українiзацiю тлумачать у спосiб дерусифiкацiї пролетарiяту, коли примусово заганяють дитину iншої нацiональностi в українську школу - це не є наша бiльшовицька українiзацiя, це - ганебне нацiоналiстичне перекручення"³⁵ . А тому вже з новою силою постало запитання, котре було актуальним, як ми бачили, i до 1933 р.: "Якою мовою вiдкривати школи для тих, хто не хоче навчатися анi українською, анi нацiональними мовами?" Можлива вiдповiдь на нього в той час була єдина - росiйською.

Цiлком слушно звертаючи увагу на певнi приклади нехтування правом росiян на навчання рiдною мовою, уряд УСРР висловився проти дерусифiкацiї й примусової українiзацiї. При цьому очевидно, що то була лише альтернатива попереднiй позицiї українського партiйного керiвництва, яка не усувала реальних причин проблеми. Як на наш погляд, вирiшення її перебувало не у визначеннi неприпустимостi насильницької українiзацiї чи русифiкацiї, а в ставленнi держави до процесу асимiляцiї як такого. Зi знаком плюс чи мiнус на базi української чи росiйської, як двох iсторично конкуруючих на культурному просторi України мов, вона вiдбуватиметься завжди, незважаючи на те, як її квалiфiкуватимуть. Але для нормального функцiонування державного механiзму на культурному рiвнi життєво важливо визначити методи, якими треба та припустимо утримувати людину в межах тiєї чи iншої етнiчної спiльноти; так само, як i висловитися стосовно права її на свiдому асимiляцiю.

Що ж до згаданого 1933 р., то таким чином це питання не було поставлене. Отже, i методика вирiшення нагромаджених у попереднiй перiод проблем у галузi нацiонально-культурного життя народiв республiки залишилася старою - "зробити все по-iншому".

Протягом 1933 р. повсюди було розширено мережу росiйських груп. Так, наприклад, у Харковi питома вага учнiв, якi навчалися росiйською мовою, у порiвняннi з 1932/1933 навчальним роком зросла з 20 до 39%, в Одесi - з 21 до 38%, у Херсонi - з 0 до 39%, Макiївцi - з 3 до 34%³⁶ . За вiдомостями В. Затонського, паралельно збiльшилася кiлькiсть учнiв у школах нацменiв: в єврейських - на 26%, польських - на 28%³⁷ . I хоч нарком запевняв, що це зростання вiдбулося не за рахунок українськомовних груп, а заплановане збiльшення питомої ваги школярiв в останнiх становитиме 26%, воно не могло вiдбутися iншим способом. Отже, тенденцiя збiльшення кiлькостi росiйськомовних груп та задоволення в такий спосiб духовних потреб тих, хто був проти українiзацiї й коренiзацiї, стала основоположною в культурному життi Українi та дедалi набирала силу.

стр. 83

Названий час мав свою специфiку, що визначалася не лише суспiльно-полiтичною ситуацiєю в країнi (голодомор, широкi репресiї серед "нацiоналiстiв", як українських, так i з середовища етнiчних меншин), а й принципово новим спрямуванням нацменроботи. Якщо в 1924 - 1932 рр. основну увагу органи, якi займалися останньою, у своїй дiяльностi придiляли роботi з компактними масами етнiчних меншин та задоволенню в першу чергу їхнiх духовних потреб, то тепер бiльш актуальним стало задоволення культурних вимог розпорошеної людностi неукраїнського походження, яка мешкала в мiстах.

Змiна прiоритетного об'єкта етнополiтики, що вiдбулася в Українi на початку 1933 р., на нашу думку, мала серйозне суспiльне пiдгрунтя. Сам факт замовчування голодомору, який охопив Україну, свiдчив, що державне керiвництво, так би мовити, втратило iнтерес до селянства як суспiльного та виробничого класу. Вмiло створювана картина величезних успiхiв 1-ї п'ятирiчки й не менш грандiознi сподiвання на 2-гу перемiстили центр ваги суспiльної думки в мiсто, де вiдбувалася "iсторична битва за нове суспiльство". У цих умовах попереднiй курс нацiональної полiтики, спрямований на "встановлення правильних стосункiв мiж пролетарiятом панiвної в минулому нацiї та селянством ранiше гноблених нацiй", як такий, що виконав своє практичне призначення, став справою минулого дня. Замiсть цього першорядної уваги вимагало регулювання мiжнацiональних стосункiв у мiстi - генераторi асимiляцiйних процесiв.

Що ж являла собою мiська люднiсть України на початку 1930-х рр.? Колективiзацiя й голод стали причиною масових утеч селян у мiста, вербування їх на великi будови. Основним бажанням цих людей, якi часто-густо змiнювали прiзвище, було загубитися в натовпi, уникнути страхiть розкуркулення та голодомору. Заради виживання вони були згоднi зректися iменi, релiгiї, нацiональностi й таким чином поповнили мiську армiю маргiналiв, яким були незрозумiлi та невластивi iдеї збереження й вiдродження нацiональної культури. Власне, вони несвiдомо творили свою нову, соцiалiстичну, позанацiональну культуру. I саме цей напрям духовного розвитку, пiдтриманий керiвництвом республiки, став домiнуючим пiсля 1933 р.

Наприкiнцi зазначимо: здiйснення полiтики коренiзацiї щодо етнiчних меншин в Українi у 1920 - 1930-х рр. було виправданим iз полiтичного та соцiально-економiчного поглядiв. Адже вона ставала основою не лише гармонiзацiї мiжетнiчних взаємин, що були загостренi в роки громадянської вiйни, а й виходу країни зi стану господарської руїни й полiтичної кризи початку 1920-х рр. Однак iз перших крокiв полiтика коренiзацiї, крiм багатьох практичних, мала значнi теоретичнi хиби. Сутнiсть їх визначалася в надмiрнiй та невиправданiй унiфiкацiї загальносоюзної полiтики коренiзацiї, що знайшло свiй вияв в ототожненнi методiв здiйснення останньої щодо всiх етнiчних складових країни: нацiй, народностей, етнiчних та етнографiчних груп. Бiльше того, полiтика коренiзацiї обмежилася мовним аспектом при одночасному iгноруваннi, а з кiнця 1920-х рр. навiть неприхованiй боротьбi проти ще двох важливих складових кожної нацiональної культури: етнiчного менталiтету й побуту. Що ж до четвертого значного компоненту - духовної культури, то її iснування припускалося лише як "соцiалiстичної за змiстом, нацiональної за формою". Унаслiдок цього лишався дещо кострубатий "недобиток" вiд того, чим узагалi є культурне життя, без чiтко окреслених рамок духовного розвитку, специфiчного побуту, жодних натякiв на нацiональну свiдомiсть. Таким чином, навмисно чи нi формально здiйснювана полiтика коренiзацiї рано чи пiзно неминуче мала потрапити в рiчище фактичної денацiоналiзацiї, тим бiльше, що асимiляцiйнi процеси в середовищi етнiчних меншин України ще до революцiї набули суттєвих масштабiв.

стр. 84

Визначальним чинником етнокультурного розвитку цих меншин у дослiджуваний перiод була українiзацiя. Опозицiйнi до останньої представники етнiчних громад невиправдано (за аналогiєю) ототожнили її з русифiкацiйною полiтикою царату. Опиралися вони переважно небезпецi власної асимiляцiї з боку українцiв, у той час як КП(б)У вiдводила цiй кампанiї роль знаряддя для проповiдування ленiнiзму мовами "тубiльцiв". Ототожнення на рiвнi суспiльної свiдомостi українiзацiї з "наверненням в українцi", з одного боку, i встановлення так званих процентних норм на прийом дiтей етнiчних меншин до росiйських класiв у школах, з iншого, - справляли негативний вплив на розгортання коренiзацiї. Примушування дiтей мовноасимiльованих i мiшаних родин до навчання в певних школах за нацiональною ознакою мало в цiлому негативнi наслiдки, дестабiлiзувало суспiльство та екзальтувало громадську думку. Було очевидним, що iдея нацiональної школи, доведена до абсурду заповзятливими радянськими функцiонерами, втрачала життєвий сенс.

Освiтня реформа в УСРР мала випереджаючий характер. Школи українiзувалися й коренiзувалися без вiдповiдної матерiальної пiдготовки. Не було вчителiв, пiдручникiв, посiбникiв, часто-густо на початковому етапi перебувало дослiдження мовознавчих проблем. Наркомос в особi М. Скрипника вiдкидав закиди педагогiв та студентства в тому, що українiзацiя (коренiзацiя) можлива лише за умови необхiдної технiчної пiдготовки, називаючи їх "iдеологiчним шкiдництвом"³⁸ . Праця з коренiзацiї освiти, на його думку, вимагала самопожертви, щоденного подвигу, подолання, здавалося б, нездоланних перешкод. Будучи "полум'яним революцiонером", вiн i вiд iнших вимагав жертовностi у виконаннi партiйних настанов, не зупиняючись перед напучуванням ворогiв кулею. Але тогочасне суспiльство в переважнiй своїй бiльшостi було нездатне на iснування в режимi щоденного цейтноту. Опiр коренiзацiї проявлявся в усiх суспiльних колах. Викликаний вiн був не стiльки реальними стереотипами етнокультурної поведiнки, скiльки надзвичайним рiвнем соцiально-економiчних, полiтичних та культурних навантажень, якi соцiальнi верстви несли на собi в умовах перехiдного перiоду.

Бiльшовицьке керiвництво, зi свого боку, незважаючи на реальнi суспiльнi й культурнi суперечностi, облудно квалiфiкувало iснуючi проблеми вiдповiдно до своїх полiтичних завдань то як антирадянський опiр, то як нацiоналiстичнi перекручення й використовувало iнспiрованi справи для лiквiдацiї своїх полiтичних опонентiв. Саме таким чином 1933 р. було спрямовано iншим шляхом роботу НКО з коренiзацiї освiтньої роботи в середовищi етнiчних меншин. Наголосимо, що розумiння реальних, доволi суперечливих тенденцiй етнокультурного розвитку останнiх та впливу на нього українiзацiї в тогочаснiй УСРР було надто далеким вiд дiйсностi. Проте iстини тодi й не шукали. Головною метою уряду була не опимiзацiя процесiв етнокультурного спiвжиття, а полiтична лiквiдацiя когорти радянсько-партiйних дiячiв, якi перебували при владi в 1923 - 1933 рр. Боротьба за виправлення наслiдкiв "штучної насильницької коренiзацiї" була лише прикриттям i формою здiйснення бiльшовицької стратегiї докорiнної перебудови суспiльства.

Цiй же метi слугувало й "перетягування канату" мiж українським та союзним урядами щодо заручення пiдтримкою бiльш як 2,5-мiльйонної росiйської громади й близько 2 млн. росiйськомовного населення. Воно було важливою складовою полiтичної гри протягом усього перiоду коренiзацiї. Актуалiзацiя росiйського чинника в 1933 - 1934 рр. вiдбулася не вперше. Аналогiчне загострення полiтичної ситуацiї на цьому грунтi помiчалося в 1923, 1927, 1929 рр. У 1930-х рр. воно набуло вагомого економiчного й полiтичного пiдгрунтя. По-перше, зростав i набув кульмiнацiйної напруги конфлiкт мiж партiйно-радянським керiвництвом СРСР та УСРР, заснований як на певнiй полiтичнiй самостiйностi окремих представникiв

стр. 85

українського партiйного iстеблiшменту, так i на посиленнi централiзаторських прагнень союзного керiвництва. По-друге, Росiя на той час перетворилася на донора трудових ресурсiв для промислових новобудов УСРР як у зв'язку з порiвняно вищою професiйною квалiфiкацiєю своїх робiтникiв, так i внаслiдок втрати Україною власних вiдповiдних резервiв пiд час голодомору 1932 - 1933 рр.

Нагадаємо, що М. Скрипник пов'язував iндустрiальнi перспективи УСРР зi зростанням робiтничого класу за рахунок мiльйонiв українського селянства, що у свою чергу мало докорiнно змiнити змiст нацiонально-культурного питання в Українi. Союзний уряд вправно використав соцiально-економiчну кризу 1932 - 1934 рр. для кiлькiсного й полiтичного змiцнення росiйського впливу в республiцi.

Друга половина 1920-х рр. стала часом пришвидшення процесiв етнокультурного розвитку, який в iсторичнiй лiтературi переважно визначають як "нацiонально-культурне вiдродження". Одним iз багатьох його проявiв вважається лiтературна дискусiя 1926 - 1928 рр., iнiцiйована М. Хвильовим. Ю. Шевельов свого часу вiдзначив, що "йшлося не тiльки про лiтературу, а про цiлу культуру й iдеологiю, а кiнець-кiнцем про - бути чи не бути українськiй нацiї в полiтичних межах СРСР та поза цими межами"³⁹ . Не заперечуючи принципового, переважно перспективного значення етнокультурних процесiв в УСРР протягом часу втiлення полiтики коренiзацiї, слiд зауважити, що значна частина науковцiв, так би мовити, осучаснює змiст названих процесiв i їхнi суспiльно-полiтичнi та культурнi наслiдки. Зокрема дослiдники зауважують, що "українiзацiя об'єктивно виконувала консолiдацiйну функцiю", "дала можливiсть українському народовi усвiдомити себе нацiональною спiльнiстю, вiдчути значення мови, культури, традицiй як факторiв духовного розвитку нацiї. У лiтературi й мистецтвi на весь голос заявила про себе нова генерацiя нацiональної iнтелiгенцiї, зрiс iнтерес до нацiональних традицiй, фольклору, етнографiї. У гострiй полемiцi викристалiзовувалося розумiння мiсця i ролi України в СРСР, в Європi, у свiтi"⁴⁰ .

Зi свого боку наважимося стверджувати, що подiбнi висловлювання не цiлком окреслюють складну етнокультурну ситуацiю в УСРР, оскiльки, по-перше, однобоко розглядають вплив українiзацiї на перебiг духовних процесiв у середовищi нацiональних громад, їхнє ставлення до останньої, а також характер участi цих груп у "консолiдованiй" українськiй нацiї; по-друге, як правило, переоцiнюють суспiльний iнтерес до нацiональних традицiй, етнографiї, фольклору, забуваючи, що з перших рокiв радянської влади сутнiсть духовних перетворень в УСРР визначала цiлеспрямована руйнацiя усталених стереотипiв культурної поведiнки державними заходами. Очевидно, у подiбних висловлюваннях науковцiв проявилося ототожнення процесiв нацiонально-культурного вiдродження з етапом найвищого розвитку деяких видiв гуманiтарних наук (етнографiя, фольклористика, iсторичне краєзнавство тощо). На наш погляд, до початку 1930-х рр. народнi традицiї (в ширшому розумiннi - традицiйний спосiб суспiльної органiзацiї й культурного життя) становили не iнтерес, а сутнiсть щоденного iснування бiльш як 80% населення республiки - як українцiв, так i етнiчних меншин. Держава ж, зi свого боку, спрямовувала реформи саме на докорiнну перебудову (через руйнування) цiєї складової буття та духовної культури.

Вiдчутне пiдвищення суспiльного статусу української мови й мов етнiчних меншин, на жаль, було не єдиною ознакою етнокультурного життя УСРР протягом коренiзацiї. Незважаючи на привабливу обгортку так званого "розвитку нацiональних культур", генеральний змiст останнього полягав у прискореннi переходу вiд традицiйного до модернiзованого суспiльства, який переважно досягався антигуманними штучними заходами. Унаслiдок низки соцiальних та культурних реформ, а також репресiй неоднорiдне, полiетнiчне українське суспiльство вже на початку 1930-х рр. перебувало в станi глибокої розгубле-

стр. 86

ностi, кризи етнокультурних орiєнтирiв, що визначалися епохальними зрушеннями в базових сферах його iснування. Надприродна нестабiльнiсть i бурхливiсть духовних та етнокультурних процесiв визначалася переважно полiтичними чинниками, прагненням певної частки радикалiв посiсти першi позицiї в розвитку свiтового соцiально-економiчного й культурного прогресу. Тлом для ряду реформацiйних заходiв, створення "пролетарських" лiтератури, мистецтва, театру етнiчних меншин стала щоденна боротьба з "буржуазними" аналогами останнiх. У зв'язку iз цим уявлення про коренiзацiю, як про час "...максимальної реалiзацiї економiчних, полiтичних, нацiонально-культурних запитiв усього неросiйського населення СРСР"⁴¹ , вимагає грунтовного переосмислення.

-----

¹ Буценко А. К вопросу районирования Украины: Краткий обзор работ по районированию УССР за 1922 - 23 - 24 - 25 годы, в связи с переходом на трехстепенную систему управления. - Х., 1925; Буценко А. И. Советское строительство и нацменьшинства на Украине. - Харьков, 1926; Буценко А. I. Радянське будiвництво серед нацменшостей УСРР. - Харкiв, 1928; Василенко М. Один из многих: К пятилетию Мархлевского польского района // Революция и национальности. - 1930. - N 4 - 5; Гитлянский А. Ленинская национальная политика в действии (Национальные меньшинства на Украине) // Революция и национальности. - 1931. - N 9; Глинский А. В. Национальные меньшинства на Украине. - Харьков, 1931; Глинский А. Досягнення й хиби в роботi серед нацiональних меншостей. - Харкiв, 1931; Затонский В. П. Национальная проблема на Украине. - Харьков, 1926; Затонский В. П. К вопросам национальной политики на Украине. - Харьков, 1933; Постишев П. П. Нацiональне питання в реконструктивний перiод. - Харкiв, 1930; Попов М. М. Нацiональна полiтика Радянської влади. - Харкiв, 1925; Скрипник М. О. Перебудовними шляхами (Проблема культурного будiвництва нацiональностей України). Доповiдь на I Всеукраїнськiй конференцiї культурно-освiтнiх робiтникiв нацменшостей. 20 травня 1931 р. // УIЖ. - 1989. - N 8, 11, 12; Скрипник М. О. Нариси пiдсумкiв українiзацiї та обслуговування культурних потреб нацменшостей УСРР, зокрема росiйської. Промова на засiданнi колегiї НКО УСРР з 14.11.1933. - Харкiв, 1933; Скрипник М. О. Стан та перспективи культурного будiвництва на Українi. Доповiдь на XI Всеукраїнському з'їздi Рад. 13 квiтня 1929 р. // Вибранi твори. - К., 1991; Саулевич Я. Доклад Центральной комиссии нацмен // Первое Всеукраинское совещание по работе среди национальных меньшинств. 8 - 11 января 1927 г. - Харьков, 1927. - С. 24 - 43; Мац Д. На высоком подъеме: О работе среди национальных меньшинств Украины // Революция и национальности. - 1935. - N 6 (64). - С. 56 - 63; Радянське будiвництво серед нацiональних меншин. - Х.,1928; Итоги разрешения национального вопроса в СССР. - М., 1936; Ряппо Я. Що дала Жовтнева революцiя в галузi освiти на Українi. - Х., 1928; Ряппо Я. П. Система народного просвещения Украины. Сб. материалов, статей и докладов. - Х., 1925; Ялi С. Греки в УСРР. - Харкiв, 1931 та iн.

² Державний архiв Донецької областi. - Ф. Р-2. - Оп. 1. - Спр. 1002. - Арк. 43 - 44.

³ Центральний державний архiв вищих органiв влади України (далi - ЦДАВО України). - Ф. 413. - Оп. 1. - Спр. 290. - Арк. 38.

⁴ Первое Всеукраинское совещание по работе среди национальных меньшинств. - С. 15. Далi В. П. Затонський зауважував: "...На практицi в нас у деяких мiсцях починається расовий подiл - расовий принцип стає за основу. Анi культурний, анi мовний, анi особисте бажання, а расовий".

⁵ Там же. - С. 62.

⁶ Там же. - С. 120.

⁷ Там же. - С. 139.

⁸ Там же.

⁹ Там же.

¹⁰ Бистрицька О. Б. Розвиток системи освiти нацiональних меншин в Українi у 1917 - 1939 рр.: Дис. ... канд. iст. наук. - Х., 1998. - С. 115.

¹¹ Там само.

¹² Всесоюзний перепис людности 1926 року. Том XI. Українська соцiялiстична радянська республiка. Пiдсумки по республiцi. Полiсся. Вiддiл I. Нацiональнiсть, рiдна мова, вiк, письменнiсть. - М., 1929. - С. 8.

стр. 87

¹³ Пiдраховано за: Там само. - С.25.

¹⁴ Скрипник М. Перебудовними шляхами (Проблема культурного будiвництва нацiональностей України) // Бiльшовик України. - 1931. - N 13 - 14. - С. 31 - 32.

¹³ Затонський В. П. З питань нацiональної полiтики на Українi // Бiльшовик України. - 1933. - N 9 - 10. - С. 111.

¹⁶ Згiдно iз сучасними дослiдженнями, найвищою частка мовноукраїнiзованих є серед полякiв, чехiв i словакiв (див.: Етнонацiональнi процеси в Українi: iсторiя та сучаснiсть. - К., 2001. - С. 95).

¹⁷ Пiдраховано за: Всесоюзний перепис людности 1926 року ... - С. 8 - 11.

¹⁸ ЦДАВО України. - Ф. 166. - Оп. 8. - Спр. 152. - Арк. 87.

¹⁹ Ларин Ю. Об извращениях при проведений национальной политики // Большевик. - 1926. - N 23 - 24. - С. 50 - 58; 1927. - N 1. - С. 59 - 69.

²⁰ Ларин Ю. Там же. - 1926. - N 23 - 24. - С. 51. Вони, до речi, становили й авангард антиукраїнiзацiйного руху, наполягаючи на розширеннi сфери застосування росiйської мови.

²¹ Iз цього приводу Ю. Ларiн вiдзначав, що "з однiєю єврейською мовою далеко не пiдеш навiть у господарствi, не кажучи вже про науку". Вiн також уважав, що це обмежує можливостi єврейської молодi користуватися вищими навчальними закладами "в усьому їхньому розмаїттi" (див.: Ларин Ю. Там же. - С. 52 - 53).

²² Вiстi ВУЦВК. - 1934. - 10 травня.

²³ Затонський В. П. Вказ. праця. - С. 116.

²⁴ Там само. - С. 111.

²⁵ ЦДАВО України. - Ф. 166. - Оп. 9. - Спр. 121. - Арк. 26; Спр. 763. - Арк. 128 - 129.

²⁶ Бистрицька О. Б. Вказ. праця. - С. 151.

²⁷ Там само. - С. 144.

²⁸ Єфименко Г. Нацiонально-культурна полiтика як один з основних засобiв модернiзацiї радянського суспiльства у 1920 - 1930-тi роки // Проблеми iсторiї України. -Факти, судження, пошуки. - Вип. 9. - К., 2003. - С. 260.

²⁹ Я. М-ко. Клясова боротьба i нацiональне питання в перiод розгорнутого соцiялiстичного наступу // Бiльшовик України. - 1930. - N 2. - С. 63.

³⁰ Там само. - С. 64.

³¹ Див.: Хвиля А. Пролетарiят i практичне розгортання культурно-нацiонального будiвництва // Бiльшовик України. - 1930. - N 13 - 14; Сенченко Ан. Нацiональне питання в перiод розгорнутого наступу на всьому фронтi // Бiльшовик України. - 1930. - N 17.

³² Всеукраинское совещание по работе среди национальных меньшинств. - 2-е. -1930 г. - М.; Харьков; Минск, 1930. - С. 44.

³³ Ястреба Х., Басань С. Революция и национальности. Ежемесячный журнал Совета Национальностей ЦИК СССР и Коммунистической академии. - NN 1 - 9. Критика i бiблiографiя // Бiльшовик України. - 1931. - N 1. - С. 81.

³⁴ Там же. - С. 82.

³⁵ Там же.

³⁶ Затонський В. П. Новi перемоги ленiнської нацiональної полiтики // Бiльшовик України. - 1933. - N 13 - 14. - С. 36.

³⁷ Там само. - С. 37.

³⁸ Скрипник М. О. Новi лiнiї в нацiонально-культурному будiвництвi. - Харкiв, 1930. - С. 36.

³⁹ Шевельов Ю. Про памфлети Миколи Хвильового // Сучаснiсть. - 1978. - N 2. - С. 19.

⁴⁰ Верменич Я. Нацiональна реформа 20 - 30-х рр. в Українi: Пiдсумки, полiтичнi наслiдки, уроки // Проблеми iсторiї України: Факти, судження, пошуки: Мiжвiдомчий збiрник наукових праць. - Вип. 11. - К., 2004. - С. 212, 213.

⁴¹ Бистрицька О. Б. Вказ. праця. - С. 72.

The article highlights the specifics of cultural development of communities of ethnic minorities on the stage of corenization policy fulfillment in USRR, researches tendencies of etnocultural step of the latter on the crossing of their ukrainization and corenization, as well as the influence of Ukrainian-Russian bilingual problem on them.

Permanent link to this publication: