Libmonster ID: UA-2842

Автор: В. М. ВОЛКОВИНСЬКИЙ

(Київ)

У статтi розглядаються причини i початок Схiдної (Кримської) 1853 - 1856рр. вiйни, описуються основнi бойовi дiї на Чорному морi та в Криму мiж Росiєю й Англiєю, Францiєю, Туреччиною та Сардiнським королiвством, iдеться про участь i роль українцiв у цiй вiйнi.

Мiж Османською i Росiйською iмперiями за 240 рокiв їх iснування (хоча вони не завжди так iменувалися, а насправдi були за iсторичною термiно-

стр. 26


логiєю саме такими) вiдбулося 12 вiйн. Наймасштабнiшою з них стала Схiдна (Кримська) вiйна 1853 - 1856 pp. У нiй взяли участь не лише Росiя i Туреччина, а також Англiя, Францiя та Сардiнське королiвство, якi були союзниками Османської iмперiї. Iншi великi європейськi держави - Австрiя i Пруссiя, хоча й не брали участi у бойових дiях, але становили для Росiї потенцiйну загрозу. Схiдна вiйна фактично стала своєрiдним прологом свiтової вiйни. Ранiше у будь-яких збройних конфлiктах брали участь двi - три держави, а в Схiднiй - бiльше 20 (якщо рахувати сучаснi незалежнi держави). Україна на той час не була самостiйним суб'єктом мiжнародних вiдносин, оскiльки втратила свою автономiю ще наприкiнцi XVIII ст. Перебуваючи в складi Росiйської iмперiї, вона взяла активну участь у Кримськiй вiйнi, а самi бойовi дiї були найбiльшими на українських землях. їх населення зробило значний внесок у забезпечення вiйськ усiм необхiдним, проявило героїзм i мужнiсть в оборонi Севастополя, Одеси, в боях у Криму та на Чорному морi. Кримська вiйна 1853 - 1856 pp. - яскрава й водночас трагiчна сторiнка в iсторiї українського народу. Тому цiлком справедливо, що її 150-рiччя в Українi вiдзначається як важлива й вiкопомна iсторична дата.

Про цю вiйну написанi статтi та монографiї переважно iсториками тих країн, якi брали в нiй участь. Працi росiйських авторiв можна роздiлити на три великi групи: дореволюцiйнi, радянськi i сучаснi. У цiлому на всi дослiдження впливали iдеологiчнi мiркування та полiтична ситуацiя, прагнення дослiдникiв у найкращому становищi показати свої країни напередоднi та в ходi вiйни. До оформлення вiйськово-полiтичного блоку Антанти на початку XX ст. мiж Англiєю, Францiєю та Росiєю, що стало фактично примиренням держав-учасникiв Кримської вiйни 1853 - 1856 pp. (за винятком Туреччини), у росiйськiй лiтературi в розв'язаннi вiйни та в усiх бiдах звинувачували Велику Британiю. Росiя та Францiя уклали мiж собою союз ще у 1891 - 1893 pp., тому висвiтлювали свої взаємини тодi бiльш лiберально1 . В роки Першої свiтової вiйни 1914-1918 pp. країни Антанти воювали проти Нiмеччини, Австро-Угорщини та їх союзникiв, i згадувати про Кримську вiйну було недоречно. У радянський час, орiєнтуючись на оцiнку класиками марксизму-ленiнiзму Кримської вiйни, яка показала "гнилiсть i безсилля" та вiдсталiсть крiпосної Росiї, iсторики написали не дуже багато праць, схожих за сюжетом2 . Зарубiжнi автори висвiтлювали тi подiї повнiше3 . Наприкiнцi XIX - на початку XX ст. побачили свiт працi, в яких дослiдники спростовують застарiлi iсторичнi мiфи та штампи про Кримську вiйну, пропонують новi висновки й судження, iнколи в багатьох вiдношеннях сенсацiйнi. На жаль, i в найновiших дослiдженнях, присвячених цiй вiйнi, участь у нiй України залишається не висвiтленою4 .

Кримська вiйна на тривалий час випала з поля зору українських iсторикiв. Виняток становлять фундаментальнi працi з iсторiї Української РСР та iсторичне дослiдження уродженця України, випускника iсторико-фiлологiчного факультету Київського унiверситету, вiдомого радянського iсторика, академiка Є.В.Тарле "Крымская война" у двох томах. I хоча ця праця була опублiкована в роки Великої Вiтчизняної вiйни, вона мiстить притаманнi тому часу погляди на Кримську кампанiю i Росiйську iмперiю середини XIX ст. i придiляє багато уваги дипломатичнiй боротьбi мiж воюючими державами. I на сьогоднi вона є найкращим дослiдженням порушеної теми. Ця праця видавалася безлiч разiв рiзними видавництвами колишнього СРСР. У 2003 р. московське видавництво "Изографус" ще раз видало її, спецiально присвятивши 150-рiччю Кримської вiйни. Заслуговує на увагу i той факт, що до ювiлею у свiт вийшла монографiя про цю вiйну, яку в творчiй спiвдружностi пiдготували англiйською мовою фахiвцi Англiї й України - Ян Флетчер та

стр. 27


Н.В.Iщенко, i яка була презентована на мiжнароднiй конференцiї у Сiмферополi у вереснi 2004 р.

В умовах iснування незалежної України почали з'являтися працi, в яких присутнi сюжети про участь українського народу в Кримськiй вiйнi, а також дослiдження, загалом присвяченi цьому найбiльшому вiйськовому конфлiктовi на українських землях у XIX ст.5 .

Запропонована стаття про Кримську вiйну i участь у нiй України написана iз залученням найновiших iсторичних дослiджень у комплексi з лiтературою минулих рокiв. Уперше вводяться в науковий обiг документи, якi зберiгаються в державних центральних та обласних архiвах України.

Царська Росiя, що придушила ряд нацiональних рухiв у Європi, виношувала плани вiйни з Туреччиною i готувалася до неї. Цi дiї Росiйської iмперiї мали серйознi причини. З 1817 по 1864 pp. точилася багаторiчна вiйна з горцями за приєднання Пiвнiчного Кавказу до Росiї. На початку 50-х рокiв XIX ст. Туреччина почала суттєво допомагати Шамiлю у спiльнiй боротьбi проти росiян. Микола I, який правив Росiйською iмперiєю впродовж ЗО рокiв i успiшно використовував армiю для придушення революцiйних виступiв не лише у своїй державi, а й за кордоном, здобував перемоги у вiйнi зi своїм пiвденним сусiдом - Портою i втратив притаманну йому обережнiсть, стриманiсть, почуття вiдповiдальностi i т. iн. Росiйська дипломатiя ще до початку бойових дiй зазнала поразки, оскiльки не змогла заздалегiдь визначити у вiйнi iз султанською iмперiєю своїх ворогiв та союзникiв, оцiнити ставлення європейської громадськостi до Росiйської iмперiї, об'єктивно визначити її технiко-економiчну вiдсталiсть, стан боєздатностi армiї та флоту в нових умовах.

Значнi вiйськовi сили iмперiї знаходилися на українських землях, куди саме й поїхав Микола I напередоднi вiйни. У вереснi 1851 р. цар вiдвiдав вiйськовi поселення, розташованi у Харкiвськiй, Херсонськiй, Катеринославськiй, Київськiй, Полтавськiй та Подiльськiй губернiях. У них проходили службу 645 тис. чол., якi були зведенi у 16 кавалерiйських полкiв6 . Головна квартира iнспектора кавалерiї та начальника усiх вiйськових поселень знаходилась у Кременчуку, штаби окремих дивiзiй розмiщувались у Вiнницi, Чугуєвi, Єлисаветградi, Вознесенську та iнших мiстах. У Єлисаветградi Микола I провiв огляд вiйськ i побував на маневрах. Вiн залишився задоволений бойовою пiдготовкою солдатiв.

2 жовтня 1852 р. Микола I прибув до Севастополя на пароплавi "Володимир" з Одеси. Вiн оглянув кораблi Чорноморського флоту. Царевi показали найновiший 120-гарматний корабель "Париж", яким командував капiтан 1-го рангу В. Iстомiн. Крейсер i його тисячний екiпаж справили на Миколу I чудове враження. До цього йому довелося бувати здебiльшого на кораблях Балтiйського флоту, який рiзко вiдрiзнявся вiд Чорноморського, котрий перевозив вiйська й усе необхiдне для армiйських частин, що вели бойовi дiї на Кавказi.

Побувавши на українськiй територiї й ознайомившись зi станом розмiщених там вiйськ та Чорноморського флоту, Микола I зробив висновок, що його армiя боєздатна i спроможна вести вiйну проти Туреччини. Якщо порiвнювати армiї Росiйської та Османської iмперiй, то перша була в багатьох вiдношеннях сильнiшою. Росiйська армiя налiчувала на початку 50-х рокiв XIX ст. 1,4 млн солдат та офiцерiв, але значна частина їх постiйно знаходилася на Кавказi, де вела бойовi дiї з повстанцями Шамiля, та в Польщi з метою вiдбити в разi необхiдностi напад захiдноєвропейських держав. Багато вiйськ було розкидано по величезних просторах iмперiї для придушення можливих антиурядових виступiв селянства. Чорноморський флот (до складу якого входила Дунайська флотилiя) мав майже 100 бойових кораблiв i

стр. 28


кiлька десяткiв допомiжних суден, iз них 30 пароплавiв. Особовий склад Чорноморського флоту був сформований переважно з уродженцiв України, за винятком вищого командування.

Така ж ситуацiя була i в сухопутних частинах, що дислокувалися на Чорноморському узбережжi. Рекрутiв набирали в українських селах iз крiпакiв i вiдправляли служити здебiльшого у найближчi гарнiзони. Це була вимушена обставина. Вiдсутнiсть не лише залiзниць, а й узагалi бiльш-менш упорядкованих дорiг у пiвденних українських губернiях давала змогу в кращих випадках робити пiший перехiд 3 - 4 км за годину. Гужового ж транспорту для перевезення з вiддалених районiв великих вiйськових формувань взагалi не було. Виняток становили переїзди офiцерiв-дворян i невеликих загонiв солдат. Готуючись до вiйни з Туреччиною, Микола I допускав, що, можливо, у неї з'являться союзники з числа провiдних європейських держав, насамперед Францiї. Вони зможуть увiйти у Чорне море через Дарданелли i Босфор, звiдки зроблять висадку своїх вiйськ на росiйськiй територiї, переважно на українських землях. Щоб перешкодити цьому, Микола I найбiльш доцiльним вважав висадити десант на берегах Босфору, захопити Константинополь, вiд 30 до 40 % мешканцiв якого становили християни. У процесi бойових дiй вони могли б надати допомогу росiянам.

У груднi 1852 р. Микола I розробив план такої операцiї. Головною опорою в її здiйсненнi мала стати Україна. Основою десанту були 13-та пiхотна дивiзiя, що дислокувалась у Севастополi, та 14-та - в Одесi. На кораблях Чорноморського флоту цi вiйська мали б бути доставленi на береги Босфору, де в дазi неспроможностi взяти штурмом Константинополь, триматися там тривалий час i не дати можливостi iноземним суднам увiйти у Чорне море. Забезпечувати цi вiйська зброєю, боєприпасами i навiть поповненням було дуже легко - морським шляхом iз Миколаєва, Херсона, Одеси, Таганрога та iнших пiвденних мiст. Цю iдею пiдтримував i начальник штабу Чорноморського флоту вiце-адмiрал В.О.Корнилов7 . Однак серед оточення царя було багато противникiв висадки десанту на Босфорi, зокрема начальник Головного морського штабу, а пiзнiше головнокомандуючий сухопутними й морськими силами на Пiвднi Росiї О.С.Меншиков (правнук О.Д.Меншикова - найближчого сподвижника Петра I).

Турецька армiя могла поставити пiд рушницю 400 тис. солдат i офiцерiв, якi практично становили 2 армiї на рiзних континентах свiту - в Європi (Балкани) та Азiї (Кавказький регiон). Вiйськово-морський флот Порти налiчував бойових кораблiв (крiм допомiжних суден) - 37 парусних i 6 пароплавiв8 .

Як i росiйська, турецька армiя комплектувалася на рекрутськiй основi. Термiн дiйсної служби становив 5 рокiв, i це давало можливiсть Османськiй iмперiї створити численний запас навчених резервiстiв. Тому пiд час вiйни, враховуючи тих, хто перебував у запасi, та мобiлiзованих у васальних державах Османської iмперiї, турки могли вдвiчi збiльшити особовий склад своєї армiї. Озброєння вiйськ Порти було застарiлим - гладкостволi рушницi, але з початком Кримської вiйни англiйцi забезпечили їх далекобiйними гвинтiвками з нарiзними стволами. Це дало змогу озброїти ними четверту частину регулярної турецької армiї. Суттєву допомогу Туреччинi надали Англiя та Францiя в озброєннi її вiйськ сучасними гарматами i взагалi усiм спорядженням.

Приводом для вiйни Росiї й Туреччини став конфлiкт мiж православним i католицьким духiвництвом за право володiти "святими мiсцями" - ключем вiд Вiфлеємської печери, ремонтувати купол храму Гроба Господнього та iн., якi знаходились у Палестинi, що була пiдпорядкована Османськiй iмперiї. Православних пiдтримувала Росiя, а католикiв - пiв-Європи на чолi iз

стр. 29


Францiєю. Наполеон III, будучи президентом Французької республiки, 2 грудня 1851 р. здiйснив державний переворот i рiвно через рiк за допомогою плебiсциту проголосив Францiю Другою iмперiєю, а себе - наступником Наполеона Бонапарта. Нового iмператора масово пiдтримали католики, i Наполеон III, дякуючи їм за це, наполегливо вiдстоював їх права на Гроб Господнiй. Завзято боровся за цю досить незначну для середини XIX ст. релiгiйну акцiю Наполеон III ще з однiєї причини. Микола I доручив мiнiстру закордонних справ К.В.Нессельроде надiслати вiтальну телеграму Луї Наполеону. Але пiдстаркуватий сановник переплутав текст, у результатi чого вийшло, що Микола I не визнав Наполеона III французьким iмператором i зробив це в образливiй формi9 . Тому Наполеон III рiшуче пiшов на конфронтацiю з Росiєю на Близькому Сходi, щоб потiшити ображене самолюбство. До того ж Микола I в очах європейцiв, починаючи вiд революцiонерiв i до лiбералiв, був утiленням реакцiйної та агресивної полiтики (варто згадати придушення революцiї i нацiонально-визвольних рухiв в Угорщинi, Польщi, Дунайських князiвствах i т. д.). Тому будь-якi акцiї проти Росiйської iмперiї з боку європейських держав у 40 - 50-х роках XIX ст. викликали радiсть i пiдтримку "освiченої публiки" - вiд лiбералiв до соцiалiстiв.

Микола I та його оточення не розумiли цього i продовжували свою агресивну зовнiшню полiтику, не звертаючи нiякої уваги на тi змiни, що вiдбувалися на мiжнароднiй аренi. Росiйський iмператор i його уряд вiдвертого ворога вбачали в Османськiй iмперiї та ще, можливо, у Францiї, але вiрити в це цар i його найвищi сановники не хотiли. Англiю, Австрiю, Пруссiю й iншi держави за будь-яких обставин вважали нейтральними. Росiя не знала у XIX ст. вiйськових поразок, i царизм був упевнений у своїй могутностi й непереможностi.

16 лютого 1853 р. у Константинополь на фрегатi "Громоносець" прибув надзвичайний царський посол князь О.С.Меншиков. Цей вiзит був забарвлений демонстрацiєю вiйськової сили Росiї. По дорозi в Порту О.Меншиков провiв огляд вiйськ у Бессарабiї, а потiм кораблiв Чорноморського флоту в Севастополi. 24 лютого Меншиков удостоївся аудiєнцiї султана Абдул-Мехада, пiд час якої передав йому власноручно написаного Миколою I листа. У ньому росiйський iмператор пропонував турецькому султану пiдписати конвенцiю про статус православної церкви у Палестинi та Сiрiї. Крiм того, цар доручив Меншикову запропонувати султану укласти Туреччинi й Росiї оборонний союз проти Францiї. Османська iмперiя розумiла, що погодитися на першу пропозицiю Росiї - доручити їй взяти пiд свою опiку православне населення, яке знаходилося на територiї Порти, це б означало вiдверте втручання пiвнiчного сусiда у внутрiшнi справи Туреччини. Укладення останньою будь-яких оборонних союзiв iз Росiєю проти наймогутнiших європейських держав загрожувало вiйною з ними, а ще реальнiше - втратою союзникiв у вiйнi з Росiйською iмперiєю, яка рано чи пiзно стане реальнiстю. Турецький султан нiчого не вiдповiдав князю Меншикову, знаючи заяву французького посла в Портi де Лакура вiд 22 березня 1853 p., що, коли росiйський флот у Севастополi почне просуватися до Туреччини чи її володiнь у басейнi Чорного моря, то це може призвести до оголошення Францiєю вiйни Росiї10 .

О.Меншиков, який був фактично не дипломатом, а державним i вiйськовим дiячем Росiї - адмiралом та генерал-ад'ютантом, 17 травня 1853 р. пред'явив Туреччинi ультиматум про негайне укладення конвенцiї щодо спiльного нагляду за становищем греко-православної церкви i православного населення у залежних вiд Порти країнах Близького Сходу. Питання про ста-

стр. 30


тус проток Босфору й Дарданелл росiйською стороною не порушувалося. Не дочекавшись вiдповiдi на ультиматум, О.Меншиков 2 червня 1853 р. залишив Константинополь11 .

Микола I був переконаний у боєздатностi своєї армiї й флоту та взагалi у могутностi Росiйської iмперiї. Крiм того, цар розраховував на австрiйського iмператора Франца-Йосифа, якого вiн врятував вiд революцiї 1849 р. Тому без будь-яких вагань Микола I оголосив манiфест про введення на територiю Дунайських князiвств росiйських вiйськ пiд командуванням генерала вiд артилерiї М.Д.Горчакова12 . Це був фактично вiроломний напад Росiї на чужi землi та iгнорування iнтересiв не лише Порти, а й європейських держав.

Цей факт зводить нанiвець твердження сучасних росiйських публiцистiв, що Росiя розв'язала вiйну з Туреччиною, яку пiдтримали провiднi європейськi держави, лише з метою захисту православного населення на Близькому Сходi13 . 21 червня авангард росiян на чолi з генерал-ад'ютантом I.Р.Анрепом без оголошення вiйни форсував р. Прут упродовж трьох тижнiв. Росiйськi загони зайняли Молдову та Валахiю. Оскiльки там не було турецьких вiйськ, росiяни зупинилися й почали вичiкувати: чи того, що турки злякаються та виконають умови Росiї, чи повстануть на Балканах слов'янськi народи, поневоленi Османською iмперiєю. Нiчого подiбного не трапилося. Головним театром бойових дiй iз турками росiяни все ж вважали Кавказ. Тому 13 вересня 1853 р. Микола I наказав передислокувати iз Севастополя в Сухумi 13-у пiхотну дивiзiю. На змiну їй з Одеси мали перекинути бригаду 14-ї пiхотної дивiзiї. За 10 днiв царський наказ був виконаний кораблями Чорноморського флоту пiд командуванням Корнилова, Нахимова та Варницького.

Успiшне перевезення флотом великої кiлькостi вiйськ, боєприпасiв, продовольства вважалося визначною подiєю в iсторiї вiйськово-морського мистецтва. Насправдi ж ця операцiя залишила єдину в Криму вiйськово-морську базу практично без захисту. Севастопольський гарнiзон зменшився у 4 рази i налiчував близько 4 тис. солдат та офiцерiв. Щоправда, у резервi перебувало ще ЗО тис. матросiв, якi на той час несли службу на кораблях Чорноморського флоту. Переправлена iз Севастополя на Кавказ 13-а пiхотна дивiзiя (16393 чол., 2 батареї, 824 коня i все необхiдне спорядження та боєприпаси) вiдiграла важливу роль у вiдбиттi наступу турецьких вiйськ на Тифлiс14 .

Тим часом на правому березi Дунаю турки зосередили армiю в кiлькостi 120 тис. осiб. 14 вересня турецький султан Абдул-Мехад оголосив Миколi I ультиматум: протягом 15 днiв вивести росiян iз Дунайських князiвств. Коли ж росiяни проiгнорували його, Туреччина оголосила 4 жовтня 1853 р. вiйну Росiї. Через чотири днi англiйська i французька ескадри бойових кораблiв увiйшли в Дарданелли. Бойовi дiї мiж турецькими й росiйськими вiйськами велися на Кавказi, в районi Дунаю i на Чорному морi, i зрозумiло, не заради захисту 10 млн православних мешканцiв Палестини та Сiрiї, якi входили до складу Порти. Росiйськi пароплави виходили iз Севастополя й курсували по морських просторах, сподiваючись зустрiти турецькi кораблi i вступити з ними у бiй. 4 жовтня 1853 р. пароплав-фрегат "Бессарабiя" зiткнувся з турецьким пароплавом "Меджире-Таджирет", який здався росiянам без бою. Наступного дня найбiльший у складi Чорноморського флоту пароплав-фрегат "Володимир" зав'язав морський бiй iз турецьким пароплавом "Перваз-Бахрi", який тривав 2,5 год. Ворожий корабель зазнав серйозних пошкоджень i втрат серед особового складу. Турки здалися в полон. Це був перший на Чорному морi i взагалi у воєнно-морськiй iсторiї бiй парових суден. 7 жовтня паро-плав-фрегат "Володимир" урочисто увiйшов у Севастопольську бухту iз захопленими трофеями. У Севастополi трофейнi кораблi пройшли ремонт, пiд час якого з'ясувалося, що вони мали справнi паровi машини потужнiстю по

стр. 31


200 кiнських сил. Обидва турецькi кораблi увiйшли до складу Чорноморського флоту. "Перваз-Бахрi" дiстав назву "Корнилов", а "Меджире-Таджирет" -"Турок"15 .

9 листопада росiйський парусний 44-гарматний фрегат "Флора" зустрiвся iз загоном турецьких пароплавiв - "Тайф'', "Фейзi-Бахрi" та "Санк-Iшаде", якими командував англiєць А.Слейд. Росiйський вiтрильник мав набагато бiльше гармат, нiж противник, i, вiдкривши ураганний артилерiйський вогонь, змусив пароплави вiдiйти. Цi турецькi судна в основному перевозили на Кавказ турецькi вiйська та зброю для горцiв Шамiля, якi вели боротьбу iз царською Росiєю.

Щоб переправити на Кавказ 10 тис. турецьких солдатiв та офiцерiв, у Синопську бухту було направлено з Константинополя ескадру iз 16 кораблiв. Iз Севастополя у Синоп вийшла росiйська ескадра у складi 8 вiтрильникiв пiд командуванням вiце-адмiрала П.С.Нахимова. Вiн вирiшив заблокувати турецькi судна в Синопi, незважаючи на те, що на них були гармати, а на березi знаходилася могутня берегова артилерiя. На росiйських кораблях було 716 гармат, на турецьких - 472. Нахимова бентежило те, що у туркiв було 2 пароплави, але вiн 18 листопада 1853 р. увiв свою ескадру в Синопську бухту i, пiдвiвши росiйськi кораблi на 300 - 400 м до турецьких, вiдкрив безперервний артилерiйський вогонь. Бiй тривав близько 5 год., у ходi якого росiяни випустили 16 800 снарядiв16 . Iз 16 турецьких кораблiв, якi розмiстились уздовж узбережжя i фактично позбавили можливостi вести вогонь берегову артилерiю, уцiлiв лише один пароплав "Тайф", командиром якого був англiєць Слейд. На допомогу Нахимову йшла ескадра Корнилова, у складi якої налiчувалося, крiм вiтрильникiв, три пароплави: "Одеса", "Крим" та "Херсонес". Вони хотiли перехопити турецький пароплав "Тайф", але той мiг розвинути набагато бiльшу швидкiсть i проскочив до Константинополя.

Наприкiнцi дня у Синопську бухту ввiйшли кораблi В.О.Корнилова. Фактично командуючий Чорноморським флотом хотiв повторити уже традицiйний ритуал - привести у Севастополь захоплений ворожий корабель. Але вiд шаленого артилерiйського вогню згорiв не лише Синоп, а й усi судна, включаючи другий турецький пароплав "Ереклi".

Уся Росiйська iмперiя вiдзначала Синопську перемогу. Вiдомий радянський iсторик Є.В.Тарле констатував, що Синопську битву "вписано золотими лiтерами в книгу слави росiйського народу"17 . В iсторiї Росiї i дотепер ця битва вважається видатною перемогою. Насправдi ж вона дала поштовх до розв'язання Кримської вiйни.

Францiя i загалом уся Європа вирiшили за допомогою цiєї вiйни раз i назавжди покiнчити з гегемонiєю Росiї в Туреччинi i лiквiдувати загрозу з боку царизму для Балкан та захiдноєвропейських країн. Якщо В.О.Корнилов iз захопленням телеграфував у Миколаїв дружинi про грандiозну перемогу над турецьким флотом, то П.С.Нахимов був пригнiченим, вiдчував себе без вини винним, оскiльки розумiв, що Синопська битва призведе до великої вiйни18 . Аналогiчно розцiнював цю перемогу й намiсник та головнокомандуючий росiйськими вiйськами на Кавказi М.С.Воронцов. Нагiрикiнцi листопада 1853 р. Микола I власноручно написав записку про вiйну з Туреччиною. На його думку, вона мала розпочатись у 1854 р. i проходити вiдповiдно до умов, що складатимуться, за чотирма сценарiями:

1. Оборона проти туркiв i наступ в Азiї.

2. Оборона проти туркiв у союзi з Францiєю та Англiєю i наступ в Азiї.

3. Наступ в Європi i в Азiї проти туркiв.

4. Наступ в Європi й Азiї, незважаючи на союз туркiв iз Францiєю й Англiєю.

стр. 32


Основним театром бойових дiй Микола I вважав Кавказ i Дунайськi князiвства, де вiн покладав великi надiї на повстання балканських слов'ян проти турецького поневолення. Цар помилився, хоча у своїй записцi побiжно згадував Крим та пiвденнi українськi губернiї. Вiн вважав, що наступ на Крим можливий лише за допомоги французьких та англiйських вiйськ, коли їх флот увiйде в Чорне море. Наступ на Одесу, на думку царя, особливої загрози не становив. Ворожi кораблi зможуть лише пiддати мiсто артилерiйському обстрiлу, а висадити десант через особливостi морського узбережжя не зможуть. А коли Одесу захищатиме хоча б нечисленний вiйськовий загiн, то турки i їх союзники навiть не зроблять спроби атакувати мiсто. Микола I майже вгадав хiд бойових операцiй пiд час Кримської вiйни, за винятком основних вiйськових дiй на територiї Кримського пiвострова та оборони Севастополя. Не пiднялися на Балканах на збройну боротьбу проти османського iга й слов'янськi народи19 .

Усе так i сталося - 22 грудня 1853 р. англо-французька ескадра увiйшла в Чорне море. Через три днi англiйський пароплав "Ретрiбюшен" пiдiйшов до Севастополя i заявив командиру порту, що для уникнення вiйни мiж Росiєю та Англiєю i Францiєю росiйськi кораблi не повиннi виходити в море i нападати на турецькi судна. А тим часом пiд прикриттям французьких i англiйських кораблiв 5 турецьких пароплавiв перекинули на Кавказ 6-тисяч-ний десант, озброєння i боєприпаси20 .

Деякi росiйськi iсторики стверджують, що в груднi 1853 р. Чорноморський флот мiг розгромити англо-французьку ескадру, що увiйшла в Чорне море. Але Микола I не дав такого наказу (заради справедливостi варто зазначити, що Росiя не була тодi в станi вiйни нi з Англiєю, нi з Францiєю). Коли ж весною 1854 р. англо-французький флот поповнили новi бойовi судна, Росiйська iмперiя була приречена на поразку. Незважаючи на це, 9 лютого 1854 р. вона оголосила вiйну Англiї та Францiї, морськi сили яких знаходились у Варнi.

15 березня 1854 р. Англiя i Францiя офiцiйно оголосили вiйну Росiї. Перший удар вони завдали Українi. 10 квiтня союзний флот атакував Одесу, де не було практично берегових укрiплень i дислокувалися невеликi вiйськовi загони, оскiльки мiсто було завжди торговим портом. Англо-французькi кораблi пiддали Одесу бомбардуванню з досить далекої вiдстанi, а висадити десант не змогли, оскiльки зустрiли рiшучий опiр з боку солдат i офiцерiв 14-ої пiхотної дивiзiї. Наслiдки нападу на Одесу практично не мали нiяких у воєнному планi результатiв. Англо-французька ескадра, постоявши майже тиждень на рейдi, попрямувала в напрямку до Севастополя. Пiд час бомбардування Одеси союзним флотом загинуло 3 i було поранено 9 осiб, пошкоджено 67 будинкiв21 .

Крiм артилерiйської батареї пiд командуванням прапорщика О.Щоголева, смiливiсть i мужнiсть проявили багато солдат. Так, рядовий М.Гловацький, побачивши, що одна з бомб пробила дах будiвлi гаванi й упала на причал, пiдбiг до неї i, взявши її в руки, кинув у море, чим вiдвернув небезпечний вибух. Аналогiчнi подвиги здiйснили й цивiльнi одесити, зокрема троє студентiв - Скоробогатий, Пуль та Демiнiстру (причому останнiй iз них був французьким пiдлеглим). Вони доставляли пiд вогнем ворога снаряди на батареї. Усiх, хто виявив мужнiсть i героїзм пiд час обстрiлу Одеси, було нагороджено орденами й медалями22 .

Безрезультатнiсть першої операцiї, а потiм i iнших роздратувала командування союзникiв, i ЗО квiтня англiйський пароплав-фрегат "Тигр" вирiшив зробити розвiдку й повторити напад на Одесу. Однак у густому туманi судно сiло на мiлину за 6 верст на пiвдень вiд мiста. З Одеси прибула кiнна батарея

стр. 33


та загiн уланiв. Пiсля кiлькох артилерiйських залпiв улани пiшли по мiлководдю до корабля. Екiпаж у складi 225 морякiв здався в полон. Механiзми з цього пароплава були демонтованi й перевезенi на суднобудiвний завод у Миколаєвi, де в наступному роцi розпочалося будiвництво росiйського парового судна, на якому встановили машину з "Тигра" потужнiстю в 400 кiнських сил23 .

Першi сутички мiж росiянами i союзницькими силами ще не були справжньою вiйною, до якої готувалися ворогуючi сторони. Найбiльш вороже налаштована Францiя налiчувала в мирний час у своїй армiї до 350 тис. чол., а у разi вiйни могла збiльшити її до 540 тис. солдатiв i офiцерiв, у тому числi 383 тис. пiхотинцiв, 86 тис. кавалеристiв i понад 70 тис. артилеристiв та саперiв24 . Комплектувалися збройнi сили Францiї за принципом загальної вiйськової повинностi iз семирiчним строком проходження служби. Це давало змогу створити значну кiлькiсть навчених кадрiв, якi перебували в запасi.

Напередоднi вiйни в англiйськiй армiї налiчувалося 150 тис. чол. - 120 тис. пiхоти, 10 тис. кавалеристiв i 20 тис. артилеристiв i саперiв25 . Комплектувалася вона за рахунок найманцiв, якi не вiдзначалися особливою пiдготовкою та дисциплiною. Основу бойової могутностi Англiї становили вiйськово-морськi сили, в лавах яких налiчувалося 150 пароплавiв. У французiв їх було 108, у росiян - близько ЗО на Чорному морi. Деякi iсторики стверджують, що росiйський флот був парусним, а союзницький - паровим. Насправдi це не так. У складi англiйського флоту, крiм допомiжних i транспортних кораблiв, було 140 вiтрильникiв, у французькому - 63, оскiльки Францiя не була такою могутньою морською державою. Незважаючи на солiдну перевагу парових кораблiв у союзникiв, їх боєздатнiсть суттєво втрачала в тому, що бойовi операцiї в серединi XIX ст. їх паровий флот проводив так, як i парусний столiття тому, а це значно знижувало його ефективнiсть26 .

Морськi битви, а точнiше, спроби атакувати морськi бази або просто бомбардувати порти й укрiплення на Чорному, Балтiйському, Бiлому, Баренцевому морях i навiть на Тихому океанi, куди сягав англо-французький флот, не давали союзникам нiяких результатiв. Улiтку 1854 р. англо-франко-турецькi вiйська вирiшили сконцентрувати основнi бойовi дiї на Чорному морi, в основному в Криму. Влiтку 1854 р. у Варнi (Болгарiя) було зосереджено експедицiйнi сили, але єдиного головнокомандуючого не було. Французькими вiйськами командував маршал Сент-Арно, англiйськими - генерал-майор лорд Реглан. Вони не хотiли допомагати туркам у бойових дiях iз росiянами в Дунайських князiвствах. До того ж у їхнiх вiйськах спалахнула епiдемiя холери. В серединi серпня нею хворiли лише у французькому корпусi 12,5 тис. солдат i офiцерiв. Менше хворiло англiйцiв - 1,5 тис. чол. Цю страшну епiдемiю завезли з пiвдня Францiї вiйська Сент-Арно, поширивши її на Мальтi, в деяких регiонах Туреччини, а також у Варнi та її околицях27 .

Росiйське командування не хотiло вести бої з турецькими вiйськами та ще й з їхнiми союзниками - англо-французьким корпусом i, можливо, з австрiйською армiєю, яка зосередила 50 тис. солдат i офiцерiв у Галичинi та Трансiльванiї. 31 липня 1854 р. росiяни евакуювали з Дунайських князiвств свої вiйська, де їх, згiдно з договором iз Портою, замiнили австрiйцi. Командування англо-французького корпусу прагнуло якомога швидше залишити охоплену холерою Варну i висадитися в Криму. Про це знав Микола I i його генерали, але тримали на пiвостровi наприкiнцi лiта 1854 р. 39 тис. вiйськ iз майже 702 тис, якi дислокувалися на територiї Європейської частини Росiйської iмперiї28 .

У Лондонi, Парижi та Петербурзi вiйськовi мiнiстерства розробляли свої плани висадки вiйськ i органiзацiї бойових дiй проти супротивника. Оскiльки

стр. 34


вони були далеко вiд Криму, то їх плани щодо висадки своїх вiйськ та подальших операцiй були нереальними. Союзники хотiли розпочати бойовi дiї в Криму, висадивши десант бiля Керчi або фортецi Кiнбурн, у гирлi р. Кiчi, що впадала в море пiвнiчнiше Севастополя. Планувалися й iншi варiанти.

Англiйська преса ввела в оману росiйське командування, стверджуючи, нiбито основним об'єктом союзникiв стане Одеса (недарма ж їхнiй флот упродовж квiтня атакував кiлька разiв це незахищене мiсто). Тому Росiя зосередила в Бессарабiї 180 тис. вiйськ, мiж Херсоном i Миколаєвом - 32 тис.29 . Микола I зосередив значнi збройнi сили для захисту Петербурга. Генерал-фельдмаршал I.Ф.Паскевич, хоча й був уродженцем Полтави, головну увагу придiляв захисту захiдних кордонiв Росiйської iмперiї i не дозволяв перекинути в Крим жодної пiдготовленої до бойових дiй дивiзiї.

Англо-французьке командування вирiшило висадити десант у Керчi, а потiм передало цю справу на розсуд командуванню контингентами своїх вiйськ, що мали здiйснити наступ на Крим. Французький маршал Сент-Арно хворiв на холеру i переклав це завдання на англiйського командувача лорда Реглана. Останнiй мiсцем висадки вибрав околицi Євпаторiї. Суперечки мiж командуючими виникли пiсля тимчасового полiпшення здоров'я французького маршала, який наполягав, щоб пiсля висадки вiйська наступати на Сiмферополь i перекрити постачання всiм необхiдним Севастополя. Представник наймогутнiшої морської держави лорд Реглан наполягав на необхiдностi захопити в першу чергу основну росiйську морську базу.

Росiйське командування висловлювало рiзнi iдеї щодо дiй англо-французьких вiйськ. Були навiть мiркування, що в 1854 р. вони не висадять свої вiйська в Криму, оскiльки наближалась осiнь, а окупанти наступатимуть на Севастополь лише весною 1855 р. Серед росiйських генералiв були й рiшучi люди, якi без розпорядження Миколи I почали передислокацiю вiйськ у Крим. Першим це зробив генерал М.Горчаков, який направив на пiвострiв 16-у пiхотну дивiзiю всупереч наказу генерал-фельдмаршала I.Ф.Паскевича. В районi Керчi знаходилася 17-а пiхотна дивiзiя. Саме тут могли висадитися експедицiйнi вiйська, але це було досить далеко вiд Севастополя - головної мети вiйни.

Єдиним зручним мiсцем висадки англо-французьких вiйськ була Євпаторiя. Головнокомандуючий сухопутними й морськими росiйськими вiйськами в Криму адмiрал О.Меншиков нiчого не зробив для органiзацiї вiдсiчi ворога, хоча в його розпорядженнi було цiлих пiвроку. Вiн не зустрiв англо-французький флот на шляху з Варни до Криму i не нав'язав йому морської битви. Не побудував О.Меншиков укрiплень та загороджень на євпаторiйському узбережжi Чорного моря, щоб зустрiти ворожий десант. Крiм цих явних вiйськових промахiв, у мiстi росiяни залишили 12 тис. тонн зерна, якого союзникам вистачило на 4 мiсяцi. Крiм цього, їх нiби спецiально чекав пiдготовлений обоз: сотнi коней та 350 возiв iз запряженими волами30 .

Можна з упевненiстю говорити про переоцiнку росiйськими властями боєздатностi й сили своєї армiї. Вони бiльше думали не про бойовi дiї з ворогом, а про розмiщення вiйськовополонених, яких, на їх думку, повинно бути вдосталь пiд час Кримської вiйни. Ще 25 листопада 1853 р. мiнiстр внутрiшнiх справ Росiї Д.Г.Бiбiков надiслав київському вiйськовому губернатору, подiльському та волинському генерал-губернатору I.I.Васильчикову розпорядження про порядок висилки з України у внутрiшнi губернiї Росiї вiйськовополонених31 . Аналогiчного змiсту вказiвки отримував начальник Харкiвської губернiї вiд новоросiйського та бессарабського генерал-губернатора32 .

Перекинення англiйських i французьких вiйськ iз Варни у Крим почало-

стр. 35


ся в другiй половинi серпня 1854 р. Здiйснювалося воно досить повiльно -бiльше тижня тривала посадка вiйськ на кораблi i стiльки ж їх переїзд iз Варни до кримського узбережжя. Експедицiйний корпус чисельнiстю 62 тис. чол. перевозили 89 вiйськових кораблiв та 300 транспортних суден33 . 1 вересня союзники висадили 3-тисячний десант i, не зустрiвши з боку росiян нiякого опору, наступного дня продовжили десантування пiвденнiше 30 - 50 верст вiд Євпаторiї. "Схiдна армiя Францiї" (28 тис. чол.) здiйснювала цю операцiю дуже повiльно й розташовувалася прямо на березi моря пiд вiдкритим небом. Росiйськi вiйська могли завдати нищiвного удару супротивнику, який був виснажений пiсля тривалого плавання i перебував на нiчим не захищеному мiсцi, але цього не сталося.

Вiдразу ж пiсля вiдходу з Варни об'єднаного флоту iз сухопутними вiйськами у бiк Криму Одеська, Херсонська та iншi пiвденноукраїнськi губернiї були переведенi на воєнний стан.

Для України та її народу вiйна стала важким тягарем. Третина гармат для росiйської армiї виготовлялася в Українi (Київський завод "Арсенал"). Порох виготовляв Шосткiнський завод на пiвночi Чернiгiвської губернiї (тепер Сумська область), який за роки вiйни збiльшив його виробництво у 6 разiв, що становило 43% продукцiї всiх порохових заводiв Росiї. Луганський ливарний завод перейшов на цiлодобовий режим роботи i забезпечив вiйськам 400 тис. снарядiв (до вiйни завод щомiсячно вiдливав 22 тис. пудiв снарядiв, а у воєнний час - 90 тис. пудiв)34 .

В Українi почали формуватися з рекрутiв та ополченцiв полки, яким присвоювалися назви тих мiст, де вони були створенi: Чернiгiвський, Полтавський, Кременчуцький, Одеський, Азовський, Днiпровський, Волинський, Житомирський, а також Український i Подiльський. Пiсля висадки в районi Євпаторiї союзники почали просуватися до Севастополя двома колонами. Ближче до моря йшли англiйцi, яких прикривав флот, далi по територiї пiвострова рухалися франко-турецькi вiйська. 8 вересня росiйська армiя чисельнiстю 36 400 чол. зайняла оборону на р. Альмi. Коли союзники розпочали наступ, О.Меншиков призначив командувати центром i правим флангом генерала Горчакова, лiвим - Кир'якова. У лавах англо-франко-турецьких вiйськ не було злагоди пiд час наступу, i вони досягли успiху лише за рахунок використання нової зброї - далекобiйних гвинтiвок iз нарiзними стволами, якi влучали в цiль на вiдстанi 700 - 800 м. У росiян були гладкостволi рушницi, кулi яких завдавали вороговi реальної шкоди на вiдстанi 120 - 150 м. Росiйськi вiйська здобували перевагу спочатку лише у багнетних боях, яких пiзнiше союзницькi вiйська почали уникати, застосовуючи нову зброю. У царськiй армiї нарiзна зброя теж була, але в недостатнiй кiлькостi. Вiйськове мiнiстерство замовило її в Бельгiї, але з початком Схiдної вiйни вона так i не надiйшла в Росiю.

Зрозумiвши, що битва на р. Альмi програна, О.Меншиков вiддав наказ своїм вiйськам вiдступати до р. Качi, а потiм до Бахчисарая. У воєнних iсторикiв досi виникає запитання: чому експедицiйнi вiйська не рушили на Севастополь i не взяли його, адже вiн був слабо захищений, а з Пiвдня взагалi не мав нiяких укрiплень? Союзники здiйснили 24-кiлометровий марш, нiби переслiдуючи вiйська О.Меншикова, з якими так i не зустрiлися, зате з'єдналися зi своїм флотом, британська частина якого базувалась у Балаклавi, французька - у Камишовiй бухтi.

У серединi вересня вiд холери помер командувач "Схiдною армiєю Францiї" маршал Сент-Арно, якого замiнив генерал Ф.Канробер. Це, можливо, змiнило хiд Кримської вiйни, оскiльки Сент-Арно планував захопити Сiмферополь i перекрити всi шляхи, по яких у Севастополь з України надхо-

стр. 36


дили резерви, зброя, боєприпаси, продовольство, а в пiвденнi губернiї вивозилися пораненi та хворi солдати й офiцери росiйської армiї. Англо-французький експедицiйний корпус пiдiйшов до Севастополя i вважав його захоплення справою кiлькох днiв. Так само думав i росiйський головнокомандуючий О.Меншиков. Адмiрал, прибувши на морську базу, пригадав, як вiльно пiдiйшов наприкiнцi грудня 1853 р. до Севастополя англiйський пароплав "Ретрiбюшен" i пред'явив ультиматум начальнику порту вiце-адмiралу Станюковичу про обмеження бойових дiй флоту в Чорному морi. Тому, щоб надiйно захистити мiсто з моря, О.Меншиков наказав 10 вересня затопити у Севастопольськiй бухтi найстарiшi паруснi кораблi Чорноморського флоту "Варна", "Селафаїл", "Силiстрiя", "Три святителi", "Урмiл", "Флора" i "Сизо-поль" i в такий спосiб перекрити вхiд до неї ворожих пароплавiв 35 . Екiпажi й артилерiя затоплених суден були переведенi для змiцнення сухопутних вiйськ. Це рiшення головнокомандуючого викликало у багатьох пiдлеглих вiдкритий протест. В.О.Корнилов хотiв навiть вивести ескадру в море й загинути у вiдкритому бою з англо-французькими кораблями. Зрештою, Корнилов i Нахимов пiдтримали рiшення Меншикова й почали топити кораблi. Тим часом навколо Севастополя зводилися силами вiйськових i цивiльного населення землянi укрiплення. Для цього з Одеси до Севастополя було вiдправлено 4246 залiзних лопат на 12 пiдводах36 . 13 вересня 1854 р. у Севастополi було оголошено стан облоги. Саме з цього дня ведеться вiдлiк 349-денної героїчної оборони мiста. О. Меншиков залишив Севастополь з частиною вiйськ, так i не призначивши командуючого обороною. її очолили уславленi флотоводцi - вiце-адмiрал В.О.Корнилов та адмiрал П.С.Нахимов.

Микола I та його оточення злякались успiшної висадки англо-франко-турецьких вiйськ у Криму та їх перших успiхiв у боях з армiєю О. Меншикова. Вони боялися, що союзники прорвуться на територiю України i завоюють її. 13 серпня 1854 р. цар дав згоду на формування спецiальних загонiв для ведення партизанської вiйни в Київськiй, Подiльськiй та Волинськiй губернiях37 .

У мiстах, наближених до бойових дiй, було розроблено плани евакуацiї установ i жителiв iз Сiмферополя, Одеси, Херсона, Генiчеська. Цiкаво, що з Одеси також планувалося в разi загрози окупацiї мiста ворогом вивезти архiви у м. Ананьїв 38 . Як свiдчать документи, населення України масово записувалося в ополченцi й прагнуло потрапити в район бойових дiй. Зокрема лише на Полтавщинi добровольцями записалися 9,5 тис. чол. У вереснi 1854 р. iз добровольцiв був сформований 1-й татарський полк, на створення якого грошi дали мiсцевi караїми39 .

Слiд зазначити, що i серед татар та українцiв були люди, якi допомагали союзникам пiд час Кримської вiйни. Першi надавали англiйцям i французам коней i волiв для перевезення боєприпасiв iз Балаклави та Камишової до їхнiх позицiй, з яких вони вели вогонь по Севастополю. Пiзнiше англiйцi побудували вiд Балаклави до облогової артилерiї кiнну залiзницю, яка була першою в Криму, а, може, i в Українi. У складi французького корпусу перебував козачий загiн "Михайла Чайковського (Садик-пашi)" - по батьковi - польський шляхтич, а по матерi - прямий нащадок українського гетьмана Iвана Брюховецького. Вiн займався лiтературою, писав твори, якi хотiв втiлити в життя - вiдродити гетьманщину, створити якусь особливу україно-польську державу. Певнi верстви польського населення, яке входило до складу Росiйської iмперiї i мрiяло про самостiйну Польщу, пiдтримували його, але союзники були не в захопленнi вiд таких iдей i врештi-решт перевели полк Чайковського у тил, а потiм включили його до складу турецької армiї. М.Чайковський розчарувався у своїх планах i з дозволу царя повернувся в Україну, а згодом перейшов у православ'я.

стр. 37


Найбiльш героїчною сторiнкою в iсторiї Кримської вiйни була оборона Севастополя. Англо-французькi вiйська не наважилися на штурм мiста. Вони вирiшили оточити його кiльцем траншей i таким чином наблизитися до севастопольських укрiплень. Другою ефективною формою атаки захисникiв Севастополя (наприкiнцi вересня 1854 р. їх кiлькiсть становила ЗО пiхотних дивiзiй i 13 морських екiпажiв) було бомбардування росiян iз корабельних та облогових гармат40 . Загалом за перiод оборони мiста було здiйснено 6 масових артилерiйських обстрiлiв Севастополя. Перший розпочався 5 жовтня 1854 р. i тривав 8 днiв, коли iз сушi вели вогонь 120, а з моря 1340 гармат союзникiв, їм вiдповiло лише 268 росiйських гармат. Севастопольцi втратили 1250, союзники - 868 чол.41 . У перший день обстрiлу був смертельно поранений В.Корнилов i оборону Севастополя очолив П.Нахимов, який також дiстав поранення. Щоб послабити натиск ворога на мiсто, О.Меншиков вирiшив завдати удару по англiйськiй морськiй базi Балаклавi з району Бахчисарая. 13 жовтня росiяни раптово напали на туркiв поблизу Балаклави i захопили їх. Англiйська кiннота спробувала повернути втраченi позицiї, але їй це зробити не вдалося. В атаку кинувся 4-й французький полк кiнноти "Африканськi мисливцi", який придушив артилерiйський вогонь росiян, втративши при цьому третину кавалеристiв i 85 % коней. У бою пiд Балаклавою взяли участь два українськi полки - Київський, яким командував уродженець Волинi Халецький та Iнгерманландський на чолi iз полковником Бутовичем, який був нащадком козацької старшини. У ходi бою унтер-офiцер К.Пiвенко, родом з Харкiвщини, врятував життя генераловi Халецькому i був нагороджений георгiївським хрестом. О.Меншиков не ввiв у бiй вiйська, що стояли бiля Бахчисарая, i практично ця битва не дала особливих результатiв.

У Кримської армiї пiднявся бойовий дух вiйськ, i вони зберегли свої позицiї на Воронцовськiй грядi, що дало змогу їм контролювати дорогу Балаклава - Севастополь. Головнокомандуючий росiйськими вiйськами бiй пiд Балаклавою вважав великою перемогою i вирiшив продовжувати наступ на ворога. Микола I сприйняв бойовi дiї як успiх i вимагав вiд О.Меншикова серйозних битв iз союзниками та перемог. Особливо це стало реальним у 20-х числах жовтня 1854 p., коли в Криму було зосереджено 90 тис. росiйських вiйськ42 , якi 24 жовтня розпочали наступ на Iнкерман. Головного удару було завдано британцям. Бойовi дiї тривали цiлий день. Лише, коли у бiй вступила бригада французького генерала Боскета, О.Меншиков змушений був вiдступити. Росiяни втратили 12 тис, а союзники (переважно британцi) - 3,3 тис. чол.43 .

Пiсля невдачi пiд Iнкерманом О.Меншиков припинив активнi спроби росiян завдати вороговi поразки, а останнi активiзували свої дiї з метою взяття Севастополя. Союзна армiя набагато краще забезпечувалась усiм необхiдним - зброєю, боєприпасами, продовольством, обмундируванням тощо. Це здiйснювалося за рахунок того, що у захiдноєвропейських державах була розвинута мережа залiзниць, по яких у морськi порти доставляли вантажi, якi потiм пароплавами вiдправлялись у Крим. У Росiйськiй iмперiї в пiвденних регiонах взагалi не було залiзниць, а розбитi шосейнi дороги були прокладенi лише до Харкова. Увесь тягар гужових перевезень вантажiв до Криму, необхiдних для армiї, лягав на плечi селян Пiвденної України, зокрема Катеринославщини, Таврiї, Херсонщини, Миколаївщини тощо. Особливо жахливий стан дорiг був у самому Криму44 . Про це знали i союзники.

Найнеобхiднiшi вантажi до Севастополя надходили iз центральних районiв iмперiї, зокрема iз Петербурга та Москви - за 2 - 3 мiсяцi. Так було, примiром, iз розробленими Г.Д.Щербачовим пусковими установками для 600 ракет, якими вела вогонь команда Пестича у Севастополi. Про свiй шлях iз

стр. 38


Москви до Севастополя по жахливих українських дорогах через Катеринослав, Харкiв та iншi мiста писав у своїх листах вiдомий лiкар - органiзатор воєнно-польової хiрургiї М.I.Пирогов. Вiд Курська до Катеринослава вiн їхав по 2 - З версти за годину, а 60 верст iз Сiмферополя до Севастополя - 2 доби45 .

Кримська вiйна 1853 - 1856 pp. вiдзначалася величезними втратами з обох сторiн. Причиною цього було не лише застосування нової зброї - нарiзних гвинтiвок та штуцерiв, бiльш потужних снарядiв i навiть ракет, а й епiдемiї iнфекцiйних хвороб, суворий клiмат, вiдсутнiсть у росiян на початковому етапi вiйни будь-якої медичної допомоги пораненим. У Севастополi розмiщувався госпiталь на 1,5 тис. лiжок, а у Сiмферополi - лiкарня, яка могла прийняти невелику кiлькiсть (500 чол.) поранених i хворих. А їх були тисячi. Поранених почали вивозити iз Криму в пiвденноукраїнськi мiста i села. Для цього створювалися спецiальнi "транспортнi поїзди", якi формувалися бiльш як iз 100 пiдвiд. Для перевезення поранених українськi селяни вiддавали своїх коней i волiв, а потiм розбирали привезених солдат по хатах. На Херсонщинi та Миколаївщинi у кожному селянському помешканнi знаходилося вiд 10 до 30 солдат. У Херсонi, Мелiтополi, Бердянську, Марiуполi, Генiчеську та iнших мiстах Пiвденної України розташовувалися шпиталi i лазарети, якi були переповненi пораненими i хворими. У Миколаєвi, примiром, розмiстили 7000 ополченцiв у примiщеннях канатного заводу, де навiть за перебiльшеними санiтарними нормами могло знаходитися лише 3000 чол.46 .

Кримська вiйна увiйшла в iсторiю як вiйна, в якiй вперше взяли участь жiнки - медичнi сестри. Першими сестрами милосердя були дружини та сестри захисникiв Севастополя. Матроська сирота Даша Михайлова, яку в народi називали Севастопольською, з власної iнiцiативи вирушила iз росiйськими вiйськами на р. Альма, де вiдбулася перша грандiозна битва на Кримському пiвостровi. Там вона надавала посильну допомогу пораненим солдатам. Коли почалася облога Севастополя, з Петербурга сюди прибули медсестри з Хрестовоздвиженської общини. По всiй державi i, зокрема, в Українi з'явилося багато жiнок, якi виявили бажання поїхати у Крим для надання допомоги пораненим. 26 листопада 1854 р. київський митрополит Фiларет повiдомив генерал-губернатору I.I.Васильчикову про прохання послушниць Флорiвського монастиря направити їх сестрами милосердя у Сiмферополь47 . Тодi ж iз Петербурга i Москви до Севастополя й Сiмферополя прибула група вдiв для догляду за пораненими солдатами i матросами48 . На початку 1855 р. iз Варшави до Києва прибула група медперсоналу з проханням вiдправити їх на фронт49 . Вiйськово-медична служба у росiйських вiйськах була поставлена завдяки М.I.Пирогову на належний рiвень й досить швидко. Хоча це коштувало медикам значних втрат. За неповними пiдрахунками, за сiм мiсяцiв оборони Севастополя загинуло 300 лiкарiв, майже тисяча фельдшерiв, кожна 4 медсестра, а кожна 2 - перехворiла на холеру, або iнше тяжке iнфекцiйне захворювання50 .

Приклад росiйських сестер милосердя, серед яких було багато українок, поширився на iншi воюючi країни. Першими до Криму приїхали медсестри з Англiї. Пiсля Кримської вiйни участь жiнок у збройних конфлiктах стала традицiйною. Зима 1854 - 1855 pp. пройшла пiд Севастополем бiльш-менш спокiйно, хоча союзники зазнали вiдчутних втрат вiд епiдемiй iнфекцiйних хвороб. Англiйцi, яких пiсля Альми переслiдувала холера, щоденно втрачали 39 своїх солдатiв. Французи кожного дня в середньому втрачали вiд тифу по 100 осiб у Криму i ще по 200 пiд час перевезення хворих у госпiталь пiд Константинополем51 .

У сiчнi 1855 р. у росiйських вiйськах у Криму вже налiчувалося понад 100 тис. солдатiв та офiцерiв. Микола I наказав О.Меншикову активно дiяти про-

стр. 39


ти ворога. 2 лютого 1855 р. вiн написав князю М.Д.Горчакову листа, якого бiографи царя чомусь називають "передсмертним". У ньому Микола I подякував Горчакову за передислокацiю 10-ї та 12-ї дивiзiй у Миколаїв i Херсон, де вони мали укомплектувати особовий склад i вiдправитися пiд Севастополь. Цар не вiрив у перемогу росiян i навiть був переконаний, що найближчим часом союзники захоплять Кримський пiвострiв. Коли це станеться, писав вiн, то найдоцiльнiшим буде розмiстити армiю Меншикова бiля Миколаєва i доручити їй оборону мiста52 . Тим часом адмiрал Меншиков наказав генерал-лейтенанту С.О.Хрульову атакувати Євпаторiю 19-тисячним загоном. Мiсто захищало 31,5 тис. туркiв та по тисячi французiв i татар. На рейдi стояло 6 пароплавiв союзникiв. До взяття Євпаторiї експедицiйним корпусом мiсто було обнесене кам'яними стiнами. Пiсля наступу росiян пiд Балаклавою та Iнкерманом його обнесли суцiльним земельним валом. Пiд ним викопали глибокий рiв, який був заповнений водою.

5 лютого вiйська С.Хрульова пiшли на штурм фортецi, але, дiйшовши до перших укрiплень, зрозумiли, що штурмувати мiсто безрезультатно. Генерал дав команду росiйським вiйськам вiдступити53 . Це була остання бойова операцiя О.Меншикова i Миколи I у цiй вiйнi. 15 лютого 1855 р. iмператор попросив свого наступника Олександра II сповiстити О.Меншикову про звiльнення його з посади головнокомандуючого росiйською армiєю в Криму i призначення на його мiсце генерала вiд артилерiї, генерал-ад'ютанта князя М. Д. Горчакова54 .

18 лютого 1855 р. Микола I досить несподiвано помер. Це породило чутки про його самогубство в момент розпачу з приводу цiлковитого провалу своєї зовнiшньої полiтики та вiйськових невдач. У сучаснiй росiйськiй iсторичнiй лiтературi однi дослiдники незаперечно стверджують про самогубство (отруєння) Миколи I, iншi вiрять у те, що цар помер вiд застуди, яка дала ускладнення на легенi.

28 березня 1855 р. союзники знову почали бомбардування Севастополя. Бойовi дiї тривали 10 днiв. Проаналiзувавши ситуацiю, вони вирiшили не штурмувати морську фортецю, а продовжувати її облогу. Оскiльки сил в експедицiйного корпусу було мало, англiйцi та французи вирiшили залучити до участi в Кримськiй вiйнi Сардiнське королiвство. Ця маленька держава не мала нiяких претензiй до Росiйської iмперiї, але її керiвництву захотiлося взяти участь у великiй полiтицi. До того ж Англiя пообiцяла Сардiнiї пiсля поразки Росiї вiддати їй Крим. Весною 1855 р. сюди прибуло 15 тис. сардiнських вiйськ пiд командуванням генерала Альфонсо Ла Мрамора. Нiякої суттєвої ролi у Кримськiй вiйнi вiйсько Сардiнського королiвства не вiдiграло, про що свiдчать хоча б його втрати - 28 солдатiв загинули у бойових сутичках i бiльше 2 тис. померло у Криму вiд холери, дизентерiї й iнших захворювань55 .

Пiсля смертi правителя у багатьох державах розпочиналися заворушення, перегляд чи уточнення iснуючих законiв тощо. Не минуло це й Росiю. Масовi селянськi виступи розпочалися на початку 1855 р. у Київськiй губернiї й увiйшли в iсторiю пiд назвою "Київська козаччина". Приводом до заворушень стало оголошення в церквах губернiї манiфестiв вiд 14 грудня 1854 р. iз приводу вiйни та вiд 25 сiчня 1855 р. про набiр ратникiв. Крiм того, в лютому у Василькiвському повiтi поширилися чутки про те, що хто з крiпакiв запишеться в ополчення (українцiв, якi брали у ньому участь, називали, як i колись, "козаками"), того буде звiльнено вiд крiпацької залежностi й надано в його власнiсть помiщицьку землю. Селяни спочатку вiдмовилися працювати на панщинi, а потiм почали дiяти активнiше. Поштовхом до цього стала заява сiльського дяка iз Таращанського повiту Слотвинського, який заявив, що свя-

стр. 40


щеники зачитали не справжнiй царський манiфест, у якому проголошувалася "вiльнiсть селянству", а пiдроблений. 9 повiтiв Київщини (бiльше 500 сiл) почали боротьбу за те, щоб священики зачитали справжнiй текст манiфесту, та почали записувати крiпакiв у "козаки".

Багато церковних служителiв вiдмовлялися записувати крiпакiв у козацьке ополчення. Це ще бiльше загострювало ситуацiю в селах Василькiвського, Таращанського, Сквирського, Канiвського, Бiлоцеркiвського, Черкаського, Чигиринського та Уманського повiтiв. У квiтнi в Київську губернiю були введенi вiйська, якi чинили за допомогою зброї розправу над бунтiвниками. У придушеннi "Київської козаччини" взяли участь близько 25 ескадронiв кавалерiї, 9 рот пiхоти i 2 роти саперiв - загальною кiлькiстю понад 2,5 тис. солдат i офiцерiв. У ходi розправи над селянами було вбито 46 i поранено 146 осiб. Дячок Слотвинський, який своїми виступами посiяв смуту серед селян i заробляв грошi на тому, що записував їх у козаки, був заарештований i засланий до Сибiру. Десятки найактивнiших учасникiв "Київської козаччини" було засуджено на незначнi термiни ув'язнення або побито рiзками56 .

Царськi вiйська, якi брали участь у придушеннi масових селянських заворушень на Київщинi, наприкiнцi квiтня 1855 р. були направленi у район Севастополя, де продовжувалися бойовi дiї. Кожна iз воюючих сторiн застосовувала свої форми i методи ведення бою. Англiя i Францiя вели колонiальнi вiйни в Африцi й Азiї, де супротивник був набагато слабшим вiд їх армiй. Тому вони хотiли здобувати перемогу над збройними силами мiцної держави, якою була Росiя. Але й росiяни здобували перемоги не дуже гучнi над польськими повстанцями, угорськими революцiонерами, не дуже сильною турецькою армiєю та епiзодичнi успiхи у безкiнечних сутичках iз горцями на Кавказi. Пiд час оборони мiста, головним центром якої став Малахiв курган, виняткову мужнiсть i героїзм виявили уродженцi України. Найбiльш вiдомими з них були П.Кiшка, Г.Шевченко, Ф.Заїка, I.Демченко, Д.Горленко, М.Шульга, I.Даниленко, А.Гнiденко та багато iн.

Несподiваними для союзних вiйськ пiд Севастополем стали смiливi нiчнi вилазки росiян на позицiї та у тил противника. У цих операцiях особливо вiдзначились українськi козаки-пластуни Чорноморського козацького вiйська. Перша така вилазка вiдбулася 23 вересня 1854 р. Потiм вони стали регулярними й у них брали участь спочатку спецiальнi групи чисельнiстю 10 - 40 чол., а потiм загони, в яких налiчувалося вiд 200 до 500 козакiв, матросiв i солдатiв. Севастопольцi називали їх "мисливцями". Вони руйнували облоговi споруди союзникiв, зав'язували бої з ворогом, робили спроби пошкодити гармати, а найголовнiше - захопити нарiзнi гвинтiвки та штуцери, яких у захисникiв Севастополя було обмаль. Пiд час нiчних вилазок на ворожi позицiї, яких за перiод севастопольської оборони було бiльше 150 (хоча вiйськове Мiнiстерство називає цифру 45)57 , найбiльший героїзм виявили українцi - матрос П.Кiшка та Г.Шевченко, який своїм тiлом закрив вiд ворожої кулi командира групи "мисливцiв" - офiцера Бiрiлєва. Говорячи про мужнiсть i стiйкiсть захисникiв Севастополя, тодiшнi газети писали, що "кожний рядовий у мiстi - це Гнат Шевченко, кожний офiцер - лейтенант Бiрiлєв". Подвиг першого у спецiальному наказi вiдзначив командуючий армiєю О.С.Меншиков, а другого адмiрал П.Нахимов власноручно нагородив орденом св. Георгiя 4-го ступеня 58 .

Свої вiйськовi хитрощi застосовували пiд час облоги Севастополя i союзники. Так, спецiальнi формування у французькiй легкiй пiхотi - зуави, якi ранiше брали участь у всiх колонiальних вiйнах Францiї в Африцi i були перекинутi в Крим, використовували одну й ту ж тактику. Спочатку вони iмiту-

стр. 41


вали пiдготовку до штурму росiйських бастiонiв, а коли севастопольцi збиралися на укрiпленнях, щоб дати вiдсiч вороговi, зуави раптово зникали, й артилерiя починала вести вогонь по солдатах i матросах. Артобстрiли завдавали значних втрат росiянам. 28 червня 1855 р. в одному з боїв на Корниловському бастiонi Малахового кургану був смертельно поранений П.С.Корнилов. Оборону мiста очолив адмiрал В.I.Iстомiн. Севастопольська епопея почала викликати незадоволення практично в усiх країнах, якi входили до союзницької коалiцiї. Британцiв i французiв дратували їх великi вiйськовi втрати не стiльки вiд бойових дiй, скiльки вiд хвороб та епiдемiй. Невдоволення туркiв було очевидним, тому що їх країна стала перевалочним пунктом для союзних вiйськ i фактично їх величезним госпiталем. Оскiльки вiйська Англiї й Францiї були переважно тi, якi воювали у колонiальних вiйнах в Африцi та Азiї, то й у Туреччинi вони поводили себе як у своїй колонiї. Це особливо дратувало й обурювало мiсцеве населення. Пiд час Кримської вiйни простi турки вiдверто заявляли, що союзники не можуть захопити Константинополь59 . Севастополь був неприступним не лише завдяки героїзмовi вiйськ i мiсцевого населення. Йому всiляку допомогу надавав увесь народ Росiйської iмперiї i насамперед населення України. В кожнiй губернiї збирали кошти у фонд захисникiв Севастополя. Так, населення Волинi пожертвувало на це 113 тис. руб. Ще бiльше зiбрали коштiв мешканцi Таврiї, Херсонщини, Київщини, Миколаївщини. 9 лютого 1855 р. iмператор висловив подяку харкiв'янам за пожертвування на вiйськовi потреби (у вереснi 1854 р. лише зiбрання повiтових предводителiв губернiї передало на потреби армiї 40 тис. руб. срiблом)60 . Тисячi жителiв України робили особистi внески на вiйськовi потреби. Про це свiдчать документи державних центральних та обласних архiвiв України. Наведемо лише один iз них - подяку вiйськового губернатора Сiмферополя i Таврiйського цивiльного губернатора професору Академiї мистецтв, вiдомому росiйському живописцю вiрменського походження, який народився в Українi, I.К.Айвазовському за пожертвування 150 руб. на вiйськовi потреби пiд час Кримської кампанiї61 .

Починаючи iз 1855 p., стало зрозумiло, як i на чию користь закiнчиться ця "дивна" вiйна. Росiйське керiвництво нiяких заходiв щодо захисту Кримського пiвострова не вживало. За два роки воєнних дiй не було зроблено нiчого, щоб захистити вхiд у Керченську протоку. 12 травня 1855 р. союзницький флот пiдiйшов до Керчi, де знаходилися берегова артилерiя, майже 9 тис. вiйськ i невелика флотилiя. Командував обороною Керчi генерал-лейтенант барон К.Е.Врангель. Вiн наказав позривати батареї, затопити судна i, вiдвiвши вiйська по феодосiйськiй дорозi вглиб пiвострова, без бою здав Керч ворогу. Без будь-яких перешкод англiйськi та французькi пароплави увiйшли в Азовське море. Вони обстрiляли беззахиснi мiста Бердянськ, Марiуполь, Таганрог, Генiчеськ, частково зруйнувавши їх i спаливши усi торговi кораблi та човни. З червня союзники залишили у Керчi полк англiйцiв i полк французiв та усiх туркiв, якi були на їх кораблях, i повернулися до Севастополя. Тут тривали бої, якi набували уже нових форм - крiм бомбардування морської бази, союзники (насамперед французи) почали вже штурмувати обороннi рубежi. Захисники Севастополя зазнавали великих втрат - понад 17 тис. осiб загинули у травнi, 11 тис. - у червнi, 8,5 тис. - у липнi62 . Олександр II вимагав вiд командуючого Кримською армiєю М.Д.Горчакова "здiйснити щось рiшуче, щоб покласти край цiй жахливiй вiйнi"63 . Горчаков вирiшив дати 4 серпня бiй союзникам у долинi Чорної рiчки. Але, втративши 8 тис. чол., вiдступив.

5 серпня англо-французькi вiйська розпочали потужний артобстрiл Севастополя. Не змогли захистити мiсто анi пластуни Чорноморського козаць-

стр. 42


кого вiйська, анi солдати i матроси, якi 11 мiсяцiв утримували цю морську фортецю, що вiдбивала головнi удари союзникiв у цiй вiйнi, анi Е.I. Тотлебен, який керував облоговими роботами. Це була агонiя оборони Севастополя. З 5 по 23 серпня було вбито й поранено 12,5 тис. чол.

27 серпня почався вирiшальний штурм французами Малахового кургану, який час вiд часу змiнювався ураганним артилерiйським вогнем. За один день росiяни втратили убитими й пораненими майже 13 тис. чол., або 26,5 % особового складу гарнiзону64 . Французи захопили Малахiв курган (у росiйськiй воєннiй та iсторичнiй лiтературi зазначалося, що це зробили англiйцi). М.Д. Горчаков вiддав наказ вiйськам залишити мiсто, висадивши у повiтря бастiони й укрiплення, що уцiлiли, та потопивши кораблi, якi ще залишалися. Союзники байдуже дивилися на переправу росiян по заздалегiдь збудованому через морську бухту дерев'яному мосту. За 349 днiв оборони Севастополя росiяни втратили 128 тис. чол. убитими, 8,5 тис. померли вiд хвороб. Втрати Англiї i Францiї становили 71 тис. вiйськових. Союзники випустили по Севастополю 1 млн 350 тис. снарядiв, а французи - понад 26 млн патронiв65 .

Коли росiйськi вiйська залишали Севастополь, головнокомандуючий Кримською армiєю Горчаков повiдомив цю сумну звiстку царю, додавши, що, якби росiяни залишились у мiстi, то через 10 днiв армiя, не ведучи нiяких боїв, втратила б половину особового складу. Олександр II вiдповiв генераловi: "Не втрачайте надiю, а згадайте 1812-й рiк i сподiвайтеся на Бога. Севастополь - не Москва, а Крим - не Росiя. Через два роки пiсля пожару московського непереможнi вiйська нашi були в Парижi. Ми - тi ж росiяни"66 . Це була спроба заспокоїти розгубленого Горчакова чи просто царська бравада, якою вiн хотiв заглушити страх.

30 серпня союзники увiйшли у Севастополь. Олександр II i його оточення не знали, що вiдбуватиметься далi, а точнiше, чи вирушать союзницькi вiйська до Перекопа, а звiдти в Україну, чи висадять десант на узбережжi Азовського моря i звiдти почнуть наступ на українськi землi. У вереснi - листопадi 1855 р. росiйське командування почало стягувати до Перекопа дивiзiї, якi укомплектовувалися за рахунок українцiв, i забезпечувало їх (також iз допомогою населення пiвденноукраїнських губернiй) продовольством. Росiйський уряд не знав, як поведуть себе у цiй ситуацiї Австрiя та Пруссiя. Олександр II прибув до Миколаєва i там чекав на подальший хiд подiй вiйни. Для союзникiв поспiшне залишення росiянами Севастополя було якоюсь мiрою навiть несподiванкою, i вони не знали, що їм робити далi. Англiйцi умовили французiв здiйснити експедицiю свого об'єднаного флоту в Днiпровсько-Бузький лиман i захопити Миколаїв, щоб зруйнувати там корабельнi, на яких протягом усiєї вiйни будувалися гвинтовi пароплави "Босфор", "Цесаревич", "Воїн" та "Витязь". Пiзнiше до лиману пiдiйшли 50 англiйських i 40 французьких суден. Вперше в iсторiї вiйськового флоту були використанi французькi броненосцi, якi тодi називалися "броньованi плавбази".

5 жовтня союзний флот пiдiйшов до фортецi Кiнбурн i пiсля нетривалого бою за допомогою броненосцiв захопив її. Далi iноземнi кораблi йти не наважилися. Неподалiк вiд Миколаєва знаходилася 60-тисячна армiя росiян. Атакувати мiсто лише силами флоту було недоцiльно, до того ж Миколаїв захищали мiннi загородження. Мiни виставлялись у цiй вiйнi лише в Балтiйському морi на шляху ворожого флоту до Петербурга. На Чорному морi їх не застосовували нi бiля Євпаторiї, нi бiля Керчi, нi навiть у Севастопольськiй бухтi, де командування вважало доцiльнiшим затопити вiйськовi кораблi й у такий спосiб перекрити шлях англiйським i французьким пароплавам. Миколаїв, можливо, захистили мiнами тому, що туди прибув Олек-

стр. 43


сандр II i роздумував, як зупинити вiйну. Найкраще, на що вiн сподiвався, - початок революцiї у Францiї, але це було бiльш схоже на чудо, анiж на реальнiсть.

У серединi жовтня 1855 р. союзний флот повернувся в Балаклаву та Камишову бухту, залишивши бiля Кiнбурна три свої броненосцi, а у самiй фортецi - невеликий гарнiзон. На цьому Кримська вiйна фактично завершилась. Англiя i Францiя виконали задумане: не дали змоги Росiї перемогти у цiй вiйнi, оскiльки це означало б загибель демократiї та прогресу в усiй Європi. Розумiння цього робило Кримську вiйну популярною серед широкої громадськостi європейських держав, якi боялися Росiї, пам'ятали її недавнi розправи з Польщею та Угорщиною, i ненависть до її царизму була щиросердечною i безкорисливою. Загалом же Кримська вiйна була дивною i навiть незрозумiлою. Союзники не хотiли захоплювати мiста нi в Криму, нi в Українi тим бiльше. Севастополь вони могли б узяти дуже швидко пiсля перемоги над росiйськими вiйськами на р. Альмi. Союзники могли у будь-який час вiдрiзати цю морську базу та фортецю вiд Сiмферополя, захопивши його, i перекрити постачання севастопольцям зброї, боєприпасiв, продовольства, свiжих вiйськ тощо. Врештi-решт, англо-французькi вiйська могли окупувати українськi землi як з боку Чорного, так i Азовського морiв. Але нiчого подiбного вони не робили. Англiя i Францiя хотiли позбавити Росiйську iмперiю впливу на європейськi й азiатськi народи, який вона здобула у першiй половинi XIX ст., iмiджу непереможної держави, який за нею закрiпився пiсля перемоги у вiйнi з Наполеоном. Водночас мiж Англiєю i Францiєю точилася прихована боротьба за першiсть у Європi та й узагалi в усьому свiтi. Для рiвноваги мiж ними потрiбна була, хоча й не така могутня, як за часiв Миколи I, Росiйська iмперiя. Вона зазнала вiйськової поразки у Кримськiй вiйнi, вiдставала в економiчно-технiчному планi вiд розвинутих капiталiстичних країн Європи, але Росiя повинна була обов'язково залишатися на полiтичнiй аренi.

Росiя, зрозумiвши безперспективнiсть Кримської вiйни, погодилася на капiтуляцiю. Поставити Росiйську iмперiю на значно нижчий рiвень у полiтичному i вiйськовому становищi в Європi мало пiдписання мирного договору на умовах, продиктованих переможцями - Англiєю та Францiєю. Пiсля тривалої дипломатичної боротьби на спецiально скликаному в Парижi конгресi 18(30) березня 1856 р. було пiдписано мирний трактат. Росiйська iмперiя повернула Портi захоплений на Кавказi Каре, а сама отримала захопленi союзниками в Криму мiста Севастополь, Керч, Балаклаву, Євпаторiю, Кiнбурн та iн. Росiя вiдмовилася вiд своїх прагнень опiкати християн Османської iмперiї, поступилася на користь Молдови Пiвденною Бессарабiєю тощо67 . Англiя i Францiя змусили Росiю й Туреччину не вiдновлювати на Чорному морi вiйськового флоту (їм дозволялося мати лише по 10 легких вiйськових кораблiв), не споруджувати на узбережжi укрiплень, арсеналiв i т. iн. Росiйська iмперiя у результатi поразки у ходi Кримської вiйни могла втратити набагато бiльше, анiж це передбачали умови Паризького договору.

Україна, на територiї якої фактично велися основнi бойовi дiї, а її народ винiс основний тягар вiйни, зазнала значних матерiальних i людських втрат (лише пiд час оборони Севастополя у сухопутних вiйськах росiйської армiї загинуло понад 25 тис. українцiв68 ). Український народ iз честю витримав суворi воєннi випробування. Пiсля закiнчення Кримської вiйни 1853-1856 pp. вiдбулися деякi позитивнi зрушення в промисловостi та економiцi України. Зросла потужнiсть насамперед пiдприємств, що працювали на воєннi потреби - Київського заводу "Арсенал", Луганського ливарного, Шосткiнського порохового, Миколаївського суднобудiвного та iн. На Пiвднi України розпочалося будiвництво залiзниць i шосейних дорiг. Головним у суспiльному

стр. 44


життi держави пiсля поразки у Кримськiй вiйнi стала вiдмiна крiпацтва, проведення у 60 - 70-х роках низки прогресивних реформ. Частково усе це позитивно позначилося й на становищi українського народу, але цi змiни мали за-гальноросiйський характер i аж нiяк не впливали на нацiональне вiдродження України.

-----

1 Богданович М.И. Восточная война 1853 - 1856. Т. 1 - 4.- СПб., 1876; Дубровин Н.Ф. История Крымской войны и оборона Севастополя. Т. 1 - 3. - СПб., 1900; Оборона Севастополя. Подвиги защитников - СПб., 1904; Зайончковский A.M. Восточная война 1853 - 1856 гг. в связи с современной политической обстановкой. Т. 1 - 2. - СПб., 1908 - 1913 та iн.

2 Горев Л. Война 1853-1856 гг. и оборона Севастополя. - М., 1955; Бестужев И.В. Крымская война 1853-1856 гг. - М.,1956; Страницы боевого прошлого. Очерки военной истории России. - М., 1968; Бескровный Л.Г. Русское военное искусство XIX в. - М., 1974.

3 Henderson G.B. War Diplomacy. - Glasgow, 1947; Gibbs P. The Crimean Blunder. -London, 1960; Seator A. The Russian Army in the Crimea. - Readling, 1974; Troubetskoy A.S. The Road to Balaklava. - Toronto, 1986 та iн.

4 Крымская война: 1853-1856 (неизвестные страницы) // Родина. - 1995. - N 3- 4; Широкорад А.Б. Русско-турецкие войны 1676-1918 гг. - Минск; Москва, 2000; Торопцев А. Мировая история войн. - М., 2003; Виноградов В.П. Николай I в "Крымской ловушке" // Новая и новейшая история. - 1992. - N 4. - С. 27 - 40 та iн.

5 Сарбей В.Г. Нацiональне вiдродження України. - К., 1999; Рибалка I.К. Iсторiя України: Пiдручник для вузiв. - Харкiв, 1997. - Ч. 2; Реєнт О.П. Україна в iмперську добу. (XIX - початок XX ст.) - К., 2003; Нариси з iсторiї дипломатiї України. - К., 2001; Историческое наследие Крыма (номер посвящается 150-летию Крымской войны). - 2004. - N 6 - 7 та iн.

6 Николай Первый и его время: Документы, письма, дневники, мемуары, свидетельства современников и труды историков. - М., 2000. - Т. 2. - С. 363 -371; Енциклопедiя iсторiї України. - К., 2003. - Т. 1. - С. 552.

7 Широкорад А.Б. Указ. соч. - С. 428-430.

8 Бестужев И.В. Крымская война 1853-1856 гг. - М.,1956. - С. 40.

9 История Франции: В трех томах. - М., 1973. - Т. 2. - С. 333 - 334; Сокольский Ю.М. Цари и министры. - СПб., 1998. - С. 202.

10 Широкорад А.Б. Указ. соч. - С. 425 - 426.

11 Там само. - С. 426 - 427.

12 Горев Л. Война 1853-1856 гг. и оборона Севастополя. - М., 1955. - С. 64 - 65.

13 Див: Селищев Н.Ю. Крымская война // Российская община Севастополя. - 2004. - N 10.

14 Тарле Е.В. Крымская война. - М., 2003. - Т. 1. - С. 377.

15 Широкорад А.Б. Указ. соч. - С. 438 - 439.

16 Тарле Е.В. Указ. соч. - С. 379.

17 Там само. - С. 363.

18 Давыдов Ю. Нахимов. - М., 1970. - С. 125.

19 Николай Первый и его время: Документы, письма, дневники, мемуары, свидетельства современников и труды историков. - М., 2000. - Т. 1. - С. 128 -131.

20 Широкорад А.Б. Указ. соч. - С. 442.

21 Державний архiв Одеської областi. - Ф. 2. - On. 2. - Спр. 356. - Арк. 5 - 9.

22 Там само. - Ф. 457. - Оп. 1. - Спр. 50. - Арк. 5.

23 Широкорад А.Б. Указ. соч. - С. 444 - 445.

24 Бестужев И.В. Указ. соч. - С. 37 - 38.

25 Там само. - С. 34 - 35.

26 История России и её ближайших соседей. - М., 2001. - Т. 5. - С. 423.

27 Горев Л. Указ. соч. - С. 229.

28 Широкорад А.Б. Указ.соч. - С. 448.

29 Дюпюи Р. Эрнест, Дюпюи Тревор Р. Всемирная история войн. - СПб.; Москва, 1998.- Кн. 3: 1800 год - 1925 год. - С. 333.

30 Широкорад А.Б. Указ.соч. - С. 448 - 449.

31 Центральний державний iсторичний архiв України у м. Києвi (далi - ЦДIАУК). - Ф. 442.

- Оп. 803. - Спр. 299. - Арк. 2.

32 Державний архiв Харкiвської областi (далi - ДАХО). - Ф. 3. - Оп. 172. - Спр. 542. - Арк. 3; Оп. 179. - Спр. 328. - Арк. 5-6.

33 Бестужев И.В. Указ. соч. - С. 87 -88.

34 Сарбей В.Г. Нацiональне вiдродження України. - К., 1999. - С 135; Рибалка I.К. Iсторiя України: Пiдручник для вузiв. - Харкiв, 1997. - Ч. 2. - С 158.

35 Оборона Севастополя. - СПб., 1904. - С. ЗО.

36 Тарле Е.В. Указ. соч. - Т. 2. - С. 136.

37 ЦДIАУК. - Ф. 442. - On. 804. - Спр. 193. - Арк. 376.

38 Державний архiв Автономної Республiки Крим (далi - ДААРК). - Ф. 26. - Оп. 4. - Спр.

стр. 45


1483. - Арк. 7-8; Державний архiв Херсонської областi. - Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 35. - Арк. 5, 49, 58 та iн.

39 Сарбей В.Г. Назв, праця. - С 135; ДААРК. - Ф. 26. - Оп. 1. - Спр. 19668. - Арк. 16 -70.

40 Широкорад А.Б. Указ. соч. - С. 454.

41 Дюпюи Р.Эрнст, Дюпюи Тревор Р. Указ. соч. - С. 342.

42 Торопцев А. Мировая история войн. - М., 2003. - С. 705.

43 Горев Л. Указ. соч. - С. 341.

44 Дюпюи Р.Эрнст,, Дюпюи Тревор Р. Указ. соч. - С. 344.

45 Историческое наследие Крыма (номер посвящается 150-летию Крымской войны). - 2004. - N 6 - 7. - С. 58 - 61.

46 Пирогов Н.И. Севастопольские письма и воспоминания. - М., 1950. - С. 9 -11.

47 Родина. - 1995. - N 3 - 4. - С. 115.

48 ЦЦIАУК. - Ф. 442. - Оп. 1. - Спр. 11738. - Арк. 1 - 2.

49 ДААРК. - Ф. 116. - Оп. 1. - Спр. 850. - Арк. 8.

50 ЦЦIАУК. - Ф. 442. - Оп. 32. - Спр. 1. - Арк. 1 - 2.

51 Порудолинский В. Пирогов М. - М., 1969. - С. 196 - 197.

52 Родина. - 1995. - N 3 - 4. - С. 114 - 115.

53 Николай Первый и его время: Документы, письма, дневники, мемуары, свидетельства современников и труды историков. - М., 2000. - Т. 2. - С. 192.

54 Широкорад А.Б. Указ. соч. - С. 466.

55 Выскочков Л. Николай I. - М., 2003. - С. 411.

56 Широкорад А.Б. Указ. соч. - С. 468.

57 ЦЦIАУК. - Ф. 442. - Оп. 361-а. - Спр. 317. - Арк. 1 - 8; Томашiвський С. Київська козаччина. - Львiв, 1902. - С. 7.

58 Шамрай С. Київська козаччина 1855 p. - К., 1928. - С. 70, 109.

59 Родина. - 1995. - N 3 - 4. - С. 82.

60 Там само. - С. 81.

61 Миллер А.Ф. Краткая история Турции. - М., 1948. - С. 78.

62 ДАХО. - Ф. 3. - Оп. 176. - Спр. 158. - Арк. 2-4, 12, 41; Спр. 163. - Арк. 14; ДААРК.- Ф. 327. - Оп. 1. - Спр. 953. - Арк. 6.

63 ДАХО. - Ф. 3. - Оп. 180. - Спр. 293. - Арк. 1 зв.

64 Широкорад А.Б. Указ. соч. - С. 474.

65 Тарле Е.В. Указ. соч. - Т. 2. - С. 466.

66 Широкорад А.Б. Указ. соч. - С. 477.

67 Див. : Нариси з iсторiї дипломатiї України. - К., 2001. - С. 301; Реєнт О. Назв, праця.- С. 91; Торопцев А. Указ. соч. - С. 707.

68 Тарле Е.В. Указ. соч. - Т. 2. - С. 503.

In the article, the author examines the reasons and beginning of Eastern (Crimean) War in 1853 - 1856, describes key battle actions of Russia with England, France, Turkey and Sardinian kingdom on Black Sea and in Crimea. It's about the participation and role of Ukrainians in this war


© elibrary.com.ua

Permanent link to this publication:

https://elibrary.com.ua/m/articles/view/СХIДНА-КРИМСЬКА-ВIЙНА-1853-1856-pp-I-УКРАЇНА-до-150-рiччя-Схiдної-Кримської-вiйни

Similar publications: LRussia LWorld Y G


Publisher:

Олександр ПанContacts and other materials (articles, photo, files etc)

Author's official page at Libmonster: https://elibrary.com.ua/Ukraine

Find other author's materials at: Libmonster (all the World)GoogleYandex

Permanent link for scientific papers (for citations):

СХIДНА (КРИМСЬКА) ВIЙНА 1853 - 1856 pp. I УКРАЇНА (до 150-рiччя Схiдної (Кримської) вiйни) // Kiev: Library of Ukraine (ELIBRARY.COM.UA). Updated: 24.08.2014. URL: https://elibrary.com.ua/m/articles/view/СХIДНА-КРИМСЬКА-ВIЙНА-1853-1856-pp-I-УКРАЇНА-до-150-рiччя-Схiдної-Кримської-вiйни (date of access: 04.12.2021).


Comments:



Reviews of professional authors
Order by: 
Per page: 
 
  • There are no comments yet
Related topics
Publisher
Олександр Пан
Львiв, Ukraine
1348 views rating
24.08.2014 (2658 days ago)
0 subscribers
Rating
0 votes
Related Articles
Несмотря на все провалы за 2,5 года практически неограниченной власти, ближайшее окружение Зеленского старательно убеждает президента в его гениальности и он похоже верит. Аплодисменты заглушали крики «ганьба» так качественно, что Зеленский вжился в роль успешного политика и даже аплодировал себе сам.
Catalog: Разное 
20 hours ago · From Naina Kravetz
UNDER ADVERSE CONDITIONS
Catalog: Экономика 
Yesterday · From Україна Онлайн
THE "EUROPEAN CHOICE" OF UKRAINE WITHOUT THE "UKRAINIAN CHOICE" OF THE EU
Yesterday · From Україна Онлайн
THE NEW CYCLE OF ALLIANCE ENLARGEMENT: UKRAINE AND NATO
Yesterday · From Україна Онлайн
Люди делового миа
Yesterday · From Україна Онлайн
ДА БУДЕТ ГАЗ!
Catalog: Разное 
Yesterday · From Україна Онлайн
А вообще весь этот кейс с комиками во власти заставил понять, что киношный сценарий разительно отличается от реальной большой политики, где побеждает трезвый, незамутненный запрещенными веществами ум, холодный расчет и опыт – как обязательные составляющие личности, дерзающей определять путь миллионов человек.
Catalog: Разное 
4 days ago · From Naina Kravetz
Когда менять резину на зимнюю в 2021 году?
4 days ago · From Україна Онлайн
Запрещает ли PayPal азартные игры?
Catalog: Экономика 
6 days ago · From Україна Онлайн
IN THE INTERESTS OF ENERGY STABILITY
10 days ago · From Україна Онлайн

Actual publications:

Latest ARTICLES:

ELIBRARY.COM.UA is an Ukrainian library, repository of author's heritage and archive

Register & start to create your original collection of articles, books, research, biographies, photographs, files. It's convenient and free. Click here to register as an author. Share with the world your works!
СХIДНА (КРИМСЬКА) ВIЙНА 1853 - 1856 pp. I УКРАЇНА (до 150-рiччя Схiдної (Кримської) вiйни)
 

Contacts
Watch out for new publications: News only: Chat for Authors:

About · News · For Advertisers · Donate to Libmonster

Ukraine Library ® All rights reserved.
2009-2021, ELIBRARY.COM.UA is a part of Libmonster, international library network (open map)
Keeping the heritage of Ukraine


LIBMONSTER NETWORK ONE WORLD - ONE LIBRARY

US-Great Britain Sweden Serbia
Russia Belarus Ukraine Kazakhstan Moldova Tajikistan Estonia Russia-2 Belarus-2

Create and store your author's collection at Libmonster: articles, books, studies. Libmonster will spread your heritage all over the world (through a network of branches, partner libraries, search engines, social networks). You will be able to share a link to your profile with colleagues, students, readers and other interested parties, in order to acquaint them with your copyright heritage. After registration at your disposal - more than 100 tools for creating your own author's collection. It is free: it was, it is and always will be.

Download app for smartphones