Автор: О. М. IГНАТУША
Охарактеризовано здобутки сучасної української iсторiографiї з проблеми вiдносин мiж радянською державою та православними конфесiями в Українi 20 - 30-х рр. XX ст. Визначено фактори формування основних напрямiв дослiджень, з'ясовано їхнiй змiст i перспективи. Розкрито особливостi тематичного спектру наукових праць, методологiю, концептуальне й фактографiчне наповнення.
Структурного й глибокого дослiдження державно-церковних вiдносин у 20 - 30-тi рр. XX ст. досi не здiйснено. Немає й грунтовного iсторiографiчного аналiзу проблеми. Постає потреба оцiнити здобутки, визначити шляхи й глухi кути тематики та методологiї, центри й базовi структури дослiджень. Зауважимо, що ранiше iсторiографiчному аналiзовi пiддавалися окремi аспекти вiдносин у ключi iсторiографiї Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) (I. Преловська, А. Киридон), обновленського руху (О. Тригуб, В. Силантьєв), релiгiйної свiдомостi населення в умовах формування радянського тоталiтаризму (С. Дровозюк).
Сучаснi iсторики здебiльшого визнали вiдповiдальнiсть радянської держави за напругу в стосунках iз церквою протягом 20-30-х рр. XX ст. Це твердження було iдеологiчним бар'єром для радянської iсторiографiї, тож концептуальнi зрушення вiдбувалися поступово, пiд впливом процесiв демократизацiї з другої половини 1980-х рр. (оприлюднювалася втаємничена iнформацiя, вiдкривалися закритi архiви, зростала органiзацiйна роль наукових товариств i асоцiацiй).
Рiзнi аспекти iсторiї державно-церковних взаємин почали аналiзувати вченi iнститутiв НАНУ: iсторiї України; полiтичних i етнонацiональних дослiджень; українознавства; української археографiї та джерелознавства, iнших наукових установ i вузiв.
Одним iз провiдних центрiв дослiджень стало створене 1991 р. вiддiлення релiгiєзнавства Iнституту фiлософiї iм. Г. С. Сковороди НАН України, яке мало у своєму складi вiддiл iсторiї релiгiї. Подвижницьку роботу розгорнули спiвробiтники Львiвського музею iсторiї релiгiї та його фiлiї - Iнституту релiгiєзнавства, якi з 1991 р. щорiчно проводять мiжнароднi конференцiї на тему "Iсторiя релiгiй в Українi".
Результати дослiджень апробувалися на сторiнках журналiв: "Український iсторик", "Український iсторичний журнал", "З архiвiв ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ", "Людина i свiт", унiверситетських збiрникiв. Непересiчну роль у формуваннi наукового iнтересу до проблеми вiдiграв тисячолiтнiй
Iгнатуша Олександр Миколайович - канд. iст. наук, доцент кафедри iсторiї України Запорiзького нацiонального унiверситету.
стр. 174
ювiлей хрещення Русi. Вiн акумулював громадську iнiцiативу, яка виводила наукову думку з радянського iдеологiчного застою.
Проблема обговорювалася на наукових конференцiях. На I конгресi Мiжнародної асоцiацiї українiстiв у Києвi (1990 р.) вiдомий iсторик Б. Боцюркiв (Канада) далекоглядно визначив перспективу дослiджень. Текст його доповiдi одразу опублiкував "Вiсник Руху", а в 1992 р. передрукував "Український археографiчний щорiчник"1 .
Державний суверенiтет України дав могутнiй iмпульс дослiдженням. Завдяки зусиллям наукових, громадських та релiгiйних установ дослiдники отримали доступ до творiв В. Липинського, митрополита Василя Липкiвського, О. Лотоцького, А. Рiчинського, I. Власовського.
Колапс комунiстичних режимiв Європи активiзував дослiдження української церковної iсторiї за кордоном (Б. Боцюркiв, О. Воронин, С. Плохiй, Ф. Сисин, Ф. Геєр)2 . Побачили свiт працi зарубiжних українiстiв, якi дослiджували державно-полiтичне життя мiжвоєнної епохи в нерозривному зв'язку iз церковним (твори Т. Гунчака, Р. Конквеста, I. Нагаєвського, О. Субтельного).
Працi В. Алексєєва й М. Одинцова3 започаткували звiльнення росiйської iсторiографiї вiд догм комунiстичної iдеологiї. Джерелознавчi публiкацiї серiї "Архивьi Кремля" за редакцiєю М. Покровського4 вiдкрили сповнений народної трагедiї сценарiй манiпулювання церквою з боку полiтбюро ЦК РКП (б) та ДПУ. Вийшов друком збiрник документiв Росiйської православної церкви (РПЦ) за 1917 - 1943 рр., укладений М. Губонiним5 . Деформацiї церковного життя пiд тиском влади розкрили монографiї М. Шкаровського6 про йосифлянський розкол та обновленську церкву.
Розгортання дослiджень проблеми йшло за кiлькома основними напрямками. Серед них видiлимо найпомiтнiшi:
1. Джерелознавчi та археографiчнi студiї.
2. Узагальнюючi працi з iсторiї України та християнської церкви.
3. Спецiальнi монографiї та статтi, написанi пiд кутом вивчення:
3.1. державної полiтики щодо релiгiї та церкви;
3.2. нацiональних аспектiв державно-церковних вiдносин;
3.3. соцiально-культурного аспекту;
3.4. iсторiї конфесiй;
3.5. полiтичної вiдповiдi церков на антицерковну полiтику.
4. Краєзнавчi дослiдження та iсторична регiоналiстика.
5. Бiографiчнi дослiдження.
1. Джерелознавчi та археографiчнi дослiдження. На однiй iз перших iсторико-релiгiєзнавчих конференцiй (1992 р.) тодiшнiй директор ЦДАГО України Р. Пирiг та старший науковий спiвробiтник Iнституту iсторiї України НАНУ О. Рубльов звернули увагу на наявнiсть в архiвах ємкiсних комплексiв джерел, здатних суттєво поглибити розумiння взаємин у трикутнику: партiя - держава - церква7 . Проте економiчна криза, недостатнє державне фiнансування зупинили розпочатi проекти публiкацiй документiв. Перше грунтовне археографiчне видання вийшло друком лише 1999 р. Це був збiрник документiв I Всеукраїнського собору УАПЦ 1921 р., пiдготовлений науковцями Iнституту української археографiї та джерелознавства iм. М. С. Грушевського НАНУ за сприяння архiвних установ України та Альбертського унiверситету (Канада).
Але оптимiзувати дослiдження масовою публiкацiєю джерел не вдалося. Не було завершено видання джерел II собору УАПЦ 1927 р. Так i не з'явилося збiрок, подiбних до росiйської публiкацiї "Политбюро и церковь", укладеної за документами центральної влади. Використовувались "малi форми" видань. Джерелознавчi статтi охоче вмiщували "Студiї з архiвної справи та документознавства", провiднi фаховi видання. С. Бiлокiнь, Ю. Зiнько, О. Iгнатуша, А. Кири-
стр. 175
дон, Р. Пирiг, Ю. Подкур, I. Преловська, Ю. Шаповал стали авторами публiкацiй, в яких порушувалися питання iнформативних можливостей, специфiки джерел з архiвних фондiв ЦК КП(б)У (ЦДАГО України), ВУЦВК, НКВС (ЦДАВО України), Комiсiї в справах культiв при Президiї ЦВК СРСР (Державний архiв Росiйської Федерацiї), митрополита Йосифа Кречетовича (Державний архiв Автономної Республiки Крим), обласних архiвiв8 . Джерелознавчi розвiдки стимулювали використання нових методiв дослiджень, зокрема антропологiчного, орiєнтували на вивчення мiкроiсторiї.
Помiтними стали публiкацiї Запорiзького та Львiвського регiональних вiддiлень Iнституту української археографiї та джерелознавства, а також збiрник, виданий 2003 р. рiвненським науковцем С. Жилюком ("Червоний терор проти духовенства i вiруючих на Схiднiй Волинi (Житомирщинi) у 20 - 30-х роках XX ст."), який мiстив тексти документiв iз фондiв парткомiв КП(б)У.
Залучення до наукового обiгу незадiяних джерел вiдкрило новi горизонти, допомогло осмислити реальну й актуалiзовану джерельну базу проблеми.
2. Державно-церковнi вiдносини в узагальнюючих працях з iсторiї України та християнської церкви. Нову дослiдницьку парадигму окреслили монографiї I.Винниченка, В. Даниленка, Г. Касьянова, С. Кульчицького, I. Рибалки, Ю. Шаповала, присвяченi вивченню ключових питань громадянської iсторiї 1920 - 1930-х рр. - утвердженню сталiнської адмiнiстративної системи, колективiзацiї, iндустрiалiзацiї9 . У них акцентовано увагу на масштабах деформацiй духовної сфери.
Першi пiдсумки нових пiдходiв до вивчення державної полiтики щодо механiзму полiтичних репресiй проти церкви в 1920-х рр. пiдбила монографiя В. Ченцова10 . Автор розглянув релiгiйну полiтику в контекстi загального тиску влади на суспiльство. Грунтуючись на джерелах спецслужб, вiн визначив особливостi боротьби ДПУ проти релiгiйних органiзацiй.
Своєрiдним продовженням цього аспекту в iсторико-статистичному вимiрi 1930-х рр. стала солiдна праця В. Нiкольського. Вона грунтувалася на звiтностi ДПУ-НКВС-НКДБ, збереженiй у Державному архiвi Служби безпеки України11 .
Таким чином, вивчення еволюцiї радянської системи набувало ключового значення для розумiння характеру її взаємин з усiма суб'єктами суспiльства. Цей напрям виявився ближчим для свiтських науковцiв. У дослiдженнях вiдбилися й типовi для пострадянської iсторiографiї фактори суб'єктивiзму, що полягали в неготовностi багатьох iсторикiв подолати радянську iдеологiчну спадщину.
Першою спробою дослiдження проблеми з погляду загальної церковної iсторiї стало створення вiддiленням релiгiєзнавства (в 1991 р.) довiдкового нарису "Iсторiя християнської церкви на Українi", в якому завважувалась конфлiктнiсть взаємин iз владою однiєї з найактивнiших церков 1920-х рр. - УАПЦ. У наступних монографiях, пiдготовлених вiддiленням 1997 р. (зокрема, з десятитомної серiї "Iсторiя релiгiї в Українi"), придiлялося бiльше уваги яскравим проявам нацiонального руху в церквi та проблемам його взаємодiї з державними чинниками. 1999 р. вийшов перший навчальний посiбник "Iсторiя релiгiї в Українi", який окремим роздiлом характеризував релiгiйно-церковнi процеси перiоду радянського тоталiтаризму (1917 - 1939 рр.), пiдкреслюючи наступальний характер боротьби проти церкви, змiну її методiв, нерiвнозначнiсть ставлення держави до окремих об'єднань.
Спiльнiсть долi християнських об'єднань "в тоталiтарному суспiльствi радянської моделi" вдало висвiтлив С. Головащенко, опублiкувавши апробований в НУ "Києво-Могилянська академiя" курс лекцiй з iсторiї християнства. Автор застерiг проти квапливого звинувачення церков у заангажованостi, пiдкресливши, що "лояльнiсть цих структур ... становила плату за саму можливiсть мiльйонам вiруючих сповiдувати свою вiру"12 .
стр. 176
Iнтелектуальну ретроспективу подав читачевi архiєпископ УАПЦ Iгор Iсiченко. Його оригiнальнi посiбники iз загальної церковної iсторiї та iсторiї християнської церкви в Українi масштабно оглядали XX ст. Орiєнтуючись, передусiм, на потреби духовної школи, автор акцентував увагу на впливах тоталiтарних вчень i антихристиянського терору, яких зазнала церква13 .
Державно-церковнi вiдносини в Українi мiжвоєнної доби пiддано аналiзовi в пiдручниках iз релiгiєзнавства, що з'явилися вже в першiй половинi 1990-х рр. Серед авторiв перших пiдручникiв були Ю. Калiнiн, Є. Харьковщенко, Г. Аляєв, О. Горбань, В. Мєшков.
Дослiдники дiйшли згоди щодо превалювання дезiнтеграцiйного впливу на церкву з боку держави. Узагальнюючi працi показали, що проблема була сприйнята iсторiографiєю як одна з принципових для характеристики духовного вимiру життя суспiльства в 1920 - 1930-х рр.
3. Спецiальнi дослiдження. Бiльшiсть дослiдникiв розглядали проблему у вужчих хронологiчних рамках: т. зв. "релiгiйного непу" (1921 - 1928 рр.) та "форсованого будiвництва соцiалiзму" (1929 - 1930-тi рр.). Подеколи межею подiлу вони обирали 1927 р. (упокорення найбiльшої з конфесiй - РПЦ); початок 1930-х рр. (послаблення тиску пiсля вiдповiдних вказiвок Сталiна); другу половину 1930-х рр. (прийняття "сталiнської конституцiї" та пiк репресiй). Прикладом рiзноманiття хронологiчних пiдходiв став збiрник праць науково-практичної конференцiї "Полiтичнi репресiї на Подiллi в XX ст."14 , що вiдбулася у Вiнницi 2001 р. (автори статей О. Галамай, Ю. Зiнько, А. Матвеєв, Б. Хiхлач). Кожен iз цих пiдходiв, безперечно, мав свою логiку. Проте цiлiсний огляд всiєї мiжвоєнної доби здiйснювався рiдше. Вiн вимагав оперування бiльш обширним матерiалом. Мiж тим дисертацiйнi роботи, присвяченi становищу церкви в роки Другої свiтової вiйни, наголошували на доречностi саме цiлiсного розгляду стану релiгiйних органiзацiй в УРСР протягом обох передвоєнних десятилiть (В. Гордiєнко, I. Грiдiна)15 . Якщо В. Гордiєнко пропонував сучасний соцiологiчний пiдхiд, акцентуючи на державно-правовому, полiтичному, органiзацiйному становищi конфесiй, то I.Грiдiна об'єктом уваги обрала вiрних, а предметом - еволюцiю полiтики влади щодо них. Останнє потребувало застосування нового культурно-антропологiчного пiдходу. Таким чином, арсенал методологiї дослiджень проблеми все частiше становили "нетрадицiйнi" методи, з якими в новiтнiй українськiй iсторiографiї виступили Я. Грицак i Н. Яковенко16 . Об'єктом дослiджень стають не тiльки окремi конфесiї, а й суспiльство: духiвництво, миряни, управлiнськi структури, культурологiчнi, нацiональнi, ментальнi чинники та аспекти взаємодiї.
3.1. Вивчення державної полiтики щодо церкви. Одним iз перших свiжий погляд на iсторiю державно-церковних взаємин в Українi запропонував В.Єленський, показавши ставлення радянської держави до церкви, охарактеризувавши знаковi документи й механiзми, котрi її визначали. Вододiл мiж полiтикою 1920-х рр. i 1930-х рр. чiтко окреслювала структура викладу17 .
Заклик до переосмислення старих схем мiстять статтi А. Зiнченка18 , - голови Вiнницького обласного краєзнавчого товариства "Подiлля" й народного депутата, а згодом - голови Ради в справах релiгiй при Кабiнетi Мiнiстрiв України. Вони не тiльки ставили пiд сумнiв факт вiдокремлення церкви вiд держави в УРСР, а й руйнували iдеологiчнi клiше, сформованi в надрах ДПУ-НКВС.
З'явилися монографiчнi працi В. Пащенка, виконанi на межi вивчення державної полiтики та iсторiї церкви. Автор висвiтлював державно-церковнi взаємини в контекстi всього адмiнiстративно-правового поля, створеного для релiгiйних спiльнот. Вiн просторо цитував незнанi ранiше джерела iз центральних партiйних i державних архiвiв. Проте поза увагою лишилось чимало церковних документiв, що визначило неоднозначне сприйняття окремих положень.
стр. 177
Меншою мiрою було висвiтлено ставлення церкви до влади, трансформацiю церковної iдентичностi в середовищi рiзних соцiальних i нацiональних груп пiд впливом державно-полiтичних чинникiв. Остання праця В. Пащенка, перероблена й доповнена спiльно з А. Киридон, є найбiльш цiлiсною за осмисленням проблеми та її фактографiчним розв'язанням19 .
Грунтовне дослiдження в хронологiчних рамках 1920-х рр., базоване на архiвних джерелах, здiйснив В. Силантьєв20 , з'ясувавши напрями руйнацiї церкви правлячою партiєю, простеживши зростання антагонiзму мiж ними в економiчнiй, правовiй та полiтичнiй сферах, акцентувавши увагу на явищi церковного розколу, пiдкреслюючи його партiйно-державну режисуру.
Почалося дослiдження антирелiгiйної полiтики влади в окремих галузях культурної та господарської сфери: в освiтi (Г. Славута)21 , на транспортi (Ю. Бондарчук)22 тощо.
Розширення проблематики окреслювало прiоритети. У вереснi 1994 р. на конференцiї "Свобода вiровизнання. Церква й держава в Українi" В. Пащенко визначив три вектори полiтики правлячої партiї щодо релiгiйних органiзацiй в 1920 - 1930-х рр.: 1) знищення матерiальної бази церкви; 2) розкольницька дiяльнiсть серед духiвництва та вiрних; 3) переслiдування та репресiї. Згадана схема пояснює й причини формування вiдповiдних напрямкiв iсторiографiї. Розглянемо практичний доробок iз кожного з напрямкiв.
1) Знищення матерiальної бази церкви. Пiсля серiї журнальних публiкацiй у першiй половинi 1990-х рр. з'явилися грунтовнi й концептуально стрункi монографiї В. Акуленка та О. Нестулi23 . Автори динамiчно простежили долю церковно-культурних цiнностей у 1920 - 1930-х рр., показали згубний вплив атеїстичної державної полiтики на стан охорони пам'яток культової архiтектури та предметiв культу iсторико-мистецького значення.
Iншi дослiдники - А. Киридон, Г. Лаврик, В. Пащенко, С. Соловей - бiльше уваги придiляли кампанiї вилучення церковних цiнностей пiд час голоду 1922 - 1923 рр., висвiтлювали роботу органiв, якi здiйснювали нацiоналiзацiю вiдiбраних цiнностей. Завдяки вiдкритостi українського суспiльства було реалiзовано мiжнародний проект вiдомого дослiдника з Канади В. Вериги24 . Дослiджувалися кампанiї зняття дзвонiв, вiдiбрання церков (А. Зiнченко, О. Шуба)25 . Здебiльшого в публiкацiях з'ясовувався перебiг подiй на рiвнi окремих населених пунктiв i районiв.
2) Розкольницька дiяльнiсть серед духiвництва та вiрних. Слiдом за статтею Л. Пилявця26 , який звернув увагу на причетнiсть ДПУ до розколу в УАПЦ, з'явилися працi, що ставили в центр уваги деструктивну роботу держави. Характер обновленського розколу iнтерпретували С. Iвженко, А. Киридон, В. Пащенко27 .
Висновки про розкольницький вплив держави порушували потребу вивчення соцiальних, нацiональних, iдеологiчних, еклезiологiчних та iн. джерел церковних рухiв на предмет здатностi формувати самостiйнi конфесiї, ступеня їх пiддатливостi впливу влади, спроможностi протидiяти розколовi (С. Жилюк, О. Iгнатуша28 ). При поясненнi явищ розколiв дослiдники виходили за контекст впливу полiтики на церкву, формуючи думку про комплексну взаємодiю полiтичних, соцiокультурних, нацiєтворчих, релiгiйно-психологiчних, церковно-правових факторiв.
Таким чином, оцiнка розкольницьких дiй держави щодо церкви залишається неузгодженою концептуально та ненаповненою фактографiчно.
3) Переслiдування й репресiї. Про зазначений аспект було зауважено в контекстi характеристики робiт загальноiсторичного та джерелознавчого напрямкiв (згаданi вище працi С. Бiлоконя, Ю. Шаповала, В. Ченцова). Додамо, що окремою ланкою дослiджень стала робота зi складання мартирологiв жертв
стр. 178
полiтичних репресiй - уже опублiковано тисячi прiзвищ реабiлiтованих подвижникiв i мученикiв за вiру29 .
На жаль, специфiка джерел спецслужб - основних для згаданого типу дослiджень - не гарантує вiд помилок, iнформацiйних прогалин.
Поряд iз зазначеними трьома ключовими аспектами назвемо ще два.
4) Правовi аспекти впливу радянської держави на церкву. Новий пiдхiд проявився в розумiннi сутностi стосункiв. їх розглядали не як систему вiдокремлення церкви вiд держави (радянська iсторiографiя), а як систему переслiдування церкви. Г. Лаврик та о. М. Щербань простежили змiну полiтико-правових iдей щодо статусу церкви в державi, законодавче обмеження економiчної дiяльностi церкви30 .
Цiкаве дослiдження правового регулювання державно-церковних вiдносин на прикладi Донбасу здiйснив О. Форостюк31 , дiйшовши висновку, що вся полiтика стосовно церкви формувалася в Антирелiгiйнiй комiсiї при ЦК ВКП(б), рiшення якої й лягали в основу законодавчих актiв. Виконавцi ж в Українi керувалися iнструкцiями, якi нерiдко суперечили Конституцiї СРСР.
5) Структурнi ланки партiйно-державного апарату, якi втiлювали полiтику щодо церкви. Статтi I. Аверiна, Л. Бабенко32 визначали роль основних знарядь держави у боротьбi проти церкви - ДПУ та НКВС, зв'язки силових вiдомств iз партiйно-державними структурами, методи їх роботи, характеризували роль окремих виконавцiв полiтичних рiшень, причини й наслiдки їхньої дiяльностi. Але вивчення системної взаємодiї та трансформацiї державних органiв, якi впроваджували антицерковну полiтику в життя, ще чекає на своїх дослiдникiв.
3.2. Нацiональнi аспекти державно-церковних вiдносин. За великим рахунком, нацiональна iдея пронизувала бiльшiсть публiкацiй, але провiдною стала тiльки в частинi праць. Спочатку вона пройшла лейтмотивом крiзь журнальнi статтi (В. Єленський та О. Паталай33 ), пiзнiше з'явилися монографiї, рамки яких були ширшими за добу 1920 - 1930-х рр.
Перепоною для дослiджень була полiтична "незручнiсть" проблеми канонiчного статусу українського православ'я. Науковi студiї консервувалися залежнiстю державного керiвництва України вiд Москви. Зберiгалися реалiї, в яких домiнуючим фактором над дослiдженнями залишалася канонiчна єднiсть Української православної церкви з Московським патрiархатом.
Експозицiєю нацiонально-церковного аспекту проблематики стала монографiя Н. Шип "Церковно-православний рух в Українi (поч. XX ст.)"34 (1995 р.), в якiй вузловими моментами подано ускладнення релiгiйної боротьби у 20-х pp. XX ст. та сплановану руйнацiю УАПЦ.
Науково вагомою виявилася збiрка матерiалiв конференцiї до 75-рiччя УАПЦ "Український церковно-визвольний рух i утворення Української автокефальної православної церкви", пiдготовлена 1997 р. за редакцiєю А. Зiнченка. Умiщенi в нiй статтi єпископа Даниїла, О. Iгнатушi, I. Преловської, Т. Сосновської, Ю. Шаповала порушували проблематику суперечливих державно-церковних стосункiв.
Привертаючи увагу до проблеми взаємодiї релiгiйного й нацiонального чинникiв, О. Реєнт i О. Лисенко показали залежнiсть долi однiєї з конфесiй -УАПЦ - вiд державотворчих процесiв. Як приклад, автори вiдзначали рiзку змiну симпатiй українських "нацiонал-комунiстiв" до УАПЦ "на прохолодне, а потiм вороже ставлення до неї"35 . Вони зауважували деформування нацiональної парадигми партiйно-класовими прiоритетами бiльшовикiв.
У концептуальному ключi вiзiю церковних рухiв 1920 - 1930-х рр. подав В. Боєчко36 , пов'язуючи їх iз вiдродженням духовностi й нацiональної iдеї та зiткненням iз владою. Вiн зробив висновок, що суттєвий заряд пробудження нацiональної свiдомостi, самобутностi українського народу несло в собi обнов-
стр. 179
ленство. На певному етапi становлення тоталiтаризму воно створило загрозу для державної влади, а тому втратило будь-яку пiдтримку з її боку.
До зазначеного напрямку вiдносимо й монографiю автора цiєї статтi. У контекстi формування модерної української нацiї вiн розкрив генезу та характер iнституцiйного розколу, що вразив православ'я в Українi на початку 1920-х рр.37 Серед факторiв дiї на церкву розглянуто змiни в системi влади, вплив українiзацiї, сталiнської нацiональної полiтики, нацiокультурного середовища.
Але спецiальне вивчення нацiональних аспектiв державно-церковних вiдносин 20 - 30-х рр. XX ст., як прояву бiльш широкого конфлiкту нацiональних iдентичностей, ще попереду. На таку перспективу вказує оригiнальна монографiя Т. Євсєєвої38 , виконана в хронологiчних рамках 1917 - 1921 рр.
3.3. Соцiокультурнi аспекти. З'ясовувався вплив на церкву "радянського культурного будiвництва", переосмислювалося явище "масового атеїстичного руху". Цi аспекти дослiджували Л. Бабенко, О. Зiнько, О. Iгнатуша39 . Цiкаве, документально насичене дослiдження дiяльностi Спiлки войовничих безвiрникiв пiд час суцiльної колективiзацiї провела Т. Євсєєва40 . Авторка дiйшла висновку, що СВБ виявилася ефективним важелем проведення колективiзацiї, сприяла нищенню бiльшостi храмiв i традицiйного укладу в українському селi. Але монографiчних праць, якi б по-новому цiлiсно вiдтворили зовнiшню й закулiсну iсторiю насадження масового атеїзму, дiяльностi Спiлки войовничих безвiрникiв, так i не з'явилося.
Аналiзу соцiальної структури українського суспiльства присвяченi статтi А. Киридон, яка загострила увагу на мотивацiї поведiнки основних соцiальних груп, що позначалася на релiгiйному виборi41 .
Стаття Л. Солодкої42 пiдкреслювала деструктивний вплив держави на ментальнiсть селянства. Складнiсть дослiдження цього аспекту полягає в потребi вивчення всього спектру поведiнки селян в умовах тотальної атеїзацiї.
Цiкавi методологiчнi пiдходи й висновки сформулював О. Михайлюк43 , вивчаючи селянську психологiю. На характеристицi ставлення окремих соцiальних верств вiруючого населення УРСР, зокрема й селянства, до держави та її релiгiйної полiтики зупинявся також автор даної статтi в згаданiй вище монографiї. Це ставлення проаналiзовано в динамiчному процесi трансформацiї релiгiйної свiдомостi.
Iз нових методологiчних позицiй оцiнили взаємини атеїстичної влади з духiвництвом автори колективної монографiї з Iнституту iсторiї України НАНУ "Нариси iсторiї української iнтелiгенцiї" (К., 1994). роль i мiсце священика за умов радянської дiйсностi розглянуто в працях Т. Бобко44 . Хоча в перспективi стосунки цiєї верстви з державою заслуговують на ширший аналiз. Водночас праць, якi б висвiтлювали змiну ставлення до церкви в середовищi робiтникiв, ще не iснує.
У рядi робiт iшлося про мiсце духiвництва в громадських i державних органiзацiях 1920-х рр.45 Як вiдгук на соцiально-полiтичну й психологiчну напругу, якою супроводжувалося змiцнення влади бiльшовикiв, було розцiнено есхатологiчнi рухи в дисертацiйному дослiдженнi Е. Слободянюк46 та iсторико-релiгiєзнавчих розвiдках В. Дякiва, А. Iгнатушi, А. Макарова47 . Намiчалися й новаторськi напрямки дослiджень, пов'язанi з характером впливу доби на церковну лiтературу й мистецтво (Г. Радько)48 .
Таким чином, iз використанням нових методологiчних принципiв у працях знайшли вiдображення широта, динамiка взаємовiдносин мiж державою та церквою, їх багаторiвневiсть та взаємозумовленiсть.
3.4. Вивчення державно-церковних взаємин у ключi iсторiї окремих церков. До середини 1990-х рр. на захист було винесено дисертацiї з iсторiї православ'я в Українi у 20 - 30-х рр. XX ст. (Е. Слободянюк), УАПЦ (О. Iгнатуша)49 ,
стр. 180
у 2005 р. - обновленського руху (Г. Бiлан)50 та синодальної церкви (С. Жилюк)51 . їхньою складовою став розгляд конфесiй у контекстi державного тиску. Розглянемо доробок у розрiзi кожної з православних церков.
1) Дослiдження вiдносин мiж радянською державою та УАПЦ почалося з невеликих публiкацiй кiнця 1980-х - початку 1990-х рр. (Л. Пилявець, М. Рибачук, Ю. Iсiченко, Ф. Турченко, О. Iгнатуша52 та iн.). Вiдроджувалася конфесiйна iсторiографiя. В iнтерпретацiї еклезiологiчної доктрини УАПЦ її репрезентували статтi на шпальтах часопису "Наша вiра" (редактор Є. Сверстюк) та єпархiальних видань. У 1999 р. вийшла вже згадана праця харкiвського архiєпископа, кандидата фiлологiчних наук I. Iсiченка. У 2003 р. її було суттєво доопрацьовано й розширено03 . Автор пiдкреслив фатальний вплив таких державно-полiтичних факторiв, як релiгiйне законодавство, полiтика церковних розколiв, пiдтримка антицерковних громадських об'єднань та застосування терору щодо релiгiйних органiзацiй.
Право на iсторичну спадщину УАПЦ 1920-х рр. вiдстоювала й Українська православна церква Київського патрiархату (УПЦ КП). Про це свiдчили доповiдi її iєрархiв на поважних форумах, органiзацiя наукових конференцiй, репринтнi публiкацiї, статтi в "Православному вiснику".
Богослови поєднували зусилля зi свiтськими науковцями. У Києвi постало церковно-iсторичне наукове товариство, яке одразу заявило про себе випуском "Українського церковно-iсторичного календаря на 2001 р." та "Українського церковно-iсторичного журналу" (головний ред. В. Туркевич). Редакцiю журналу склали вiдомi iсторичними студiями й працею над "Православним вiсником" А. Губар та П. Щегельський. До редакцiйної ради ввiйшли знанi науковцi: С. Здiорук, П. Панченко, В. Пащенко, В. Ричка, В. Сергiйчук; єпископ УПЦ КП Димитрiй (Рудюк); начальник управлiння в справах релiгiй Київської мiськдержадмiнiстрацiї А. Ткачук та iн. Раду очолив А. Толстоухов, на той час - перший заступник голови Народно-демократичної партiї, координатор парламентської бiльшостi. У першому номерi журналу було вмiщено статтю Л. Басишиної, Л. Пилявця та В. Чуприни54 про переслiдування УАПЦ в першiй половинi 1920-х рр. Проте пiсля третього випуску календаря й журналу активнiсть товариства згасла, що свiдчило про залежнiсть видавничих проектiв вiд прiоритетiв полiтичних сил, матерiально-технiчну слабкiсть науково-культурних органiзацiй.
У вивченнi iсторiї взаємин УАПЦ iз державою лишається багато нез'ясованого. Зокрема - вiдтворення трагедiї розгрому цiєї церкви й пошук документiв Надзвичайного собору (сiчень 1930 р.), деструктивнi процеси, пов'язанi з роботою т. зв. "перевiрочних комiсiй" особового складу УАПЦ, модифiкацiя адмiнiстративного устрою УАПЦ пiд впливом наростання тоталiтарних тенденцiй у суспiльствi та iн.
2) Розгорталися дослiдження iсторiї церковно-обновленського руху та Синодальної церкви. Суперечностi стану осмислення проблеми вiдбилися в згаданiй вище дисертацiї Г. Бiлан. Вiдзначаючи врахування обновленською церквою соцiально-полiтичної ситуацiї, авторка пiдкреслила цiлий набiр рис, до формування яких спричинилася державна система: провладна скерованiсть, бюрократизм, недотримання канонiв, непослiдовнiсть реформацiйної дiяльностi.
Державний вплив у розколах 1920-х рр., зокрема обновленському, пiдкреслила А. Киридон. Вона запропонувала перiодизацiю обновленського руху; розглянула обновленство переважно на початку 1920-х рр., вiдзначивши, що "рух того етапу був спровокований саме полiтичним керiвництвом"55 .
Натомiсть автор даної статтi пiдкреслював неоднорiднiсть цього руху, убачав у ньому продукт доби модернiзацiї. Привертав увагу до взаємозв'язку нацiонального й державно-полiтичного чинникiв в обновленському русi56 , причетностi до "спалаху" обновленства всього суспiльства ранньої радянської доби,
стр. 181
"ураженого хворобою лiвого радикалiзму", а не тiльки полiтичного керiвництва, дослiдження реальних розмiрiв спiвпрацi церкви з державою.
Суперечливi питання резонансу обновленських iдей у радянському суспiльствi, ставлення обновленцiв до українiзацiї, ролi ДПУ в обновленствi, регiональних аспектiв поширення руху прокоментував О. Тригуб57 .
С. Жилюк у докторськiй дисертацiї зробив висновок про те, що пiдтримка обновленцiв владою мала тимчасовий характер i виступала як стимул у прагненнi значної частини духiвництва та вiрних до бiльш демократичних форм церковного життя. Структурний пiдроздiл монографiї С. Жилюка руйнує стереотип про те, що "обновленська церква виникла тiльки в результатi запланованого органами державної влади розколу РПЦ"58 .
3) Соборно-єпископська церква та Українська православна церква. Вивчення державно-церковних взаємин церков - спадкоємниць УАПЦ, очолюваних митрополитами Феофiлом Булдовським та Iваном Павловським, iшло повiльно. Узагальнюючi працi про цi конфесiї вiдсутнi, а вiдомостi, поданi в монографiях В. Пащенка, В. Силантьєва, а також у невеликих статтях А. Киридон59 та О. Iгнатушi60 , не є вичерпними щодо з'ясування джерел формування конфесiй, ступеня їх конформiзму. На зв'язках керiвництва Братського об'єднання парафiй Української православної автокефальної церкви (БОПУПАЦ) (яку вважають попередницею Соборно-єпископської церкви) з ДПУ наголошував А. Зiнченко в монографiї з iсторiї нацiонально-церковного руху на Подiллi61 . Отож, i це питання вимагає поглибленої розробки.
4) Український екзархат РПЦ. Як уже вiдзначалося, чинник українського вiдродження та полiтична кон'юнктура вiдсували вивчення статусу росiйських етноконфесiйних спiльнот в Українi. Спецiальних дослiджень, присвячених українському екзархатовi РПЦ у хронологiчних межах 20-30-х рр. XX ст., так i не з'явилося. Дисертацiйнi дослiдження Т. Євсєєвої та А. Стародуба62 характеризували РПЦ у контекстi суспiльно-полiтичних процесiв в Українi 1917 - 1921 рр. У статтях С. Бiлоконя, Т. Бобко, О. Iгнатушi, В. Пащенка сюжети висвiтлювалися в контекстi iсторiї окремих регiонiв, адмiнiстративних ланок чи духовного проводу63 . У 2005 р. на важливiсть цiєї теми звернув увагу М. Сергеєв64 . Згаданi публiкацiї закликали до бiльш уважного розгляду стосункiв означеної конфесiї з державою.
Неувага до зазначеного аспекту проблеми означає iгнорування нацiональних складових державно-церковних взаємин, спрощення їх заради втримання всеросiйської церковної моделi на просторах колишнього СРСР. У цьому проявляється її правонаступнiсть iз традицiйним поглядом старої росiйської iсторiографiї. Вона вiдображає незрiлiсть української нацiї та консервативнiсть її релiгiйної психологiї.
3.5. Аспекти полiтичного вiдгуку конфесiй на антицерковну полiтику дослiджували автори багатьох публiкацiй, хоча спецiально його й не розробляли. Дослiдження з iсторiї УАПЦ та синодальної церкви здебiльшого пiдкреслювали полiтичну лояльнiсть церков. Але автори зважали й на факти конфронтацiї духовних лiдерiв та вiрних iз владою, наслiдком чого були арешти та ув'язнення.
Публiкацiя росiйського iсторика М. Шкаровського про йосифлянський розкол65 , а також згаданi монографiї В. Пащенка стали взiрцем дослiджень полiтичної опозицiйностi церкви. Спроби Т. Нагорної66 поглибити вивчення iсторiї церковної опозицiї не завершились створенням узагальнюючої картини. Очевидно, що робота в цьому напрямi триватиме.
Таким чином, у контекстi вивчення iсторiї окремих конфесiй i релiгiйних течiй ступiнь розробки проблеми непропорцiйний. Аспект церковного вiдгуку на антицерковну полiтику влади та суспiльну ситуацiю ще явно програє числом
стр. 182
праць та багатоманiтнiстю тематики працям з iсторiї державного впливу на церкву.
4. Нового напряму вивченню проблеми надав розвиток iсторичного краєзнавства та регiоналiстики. Координуючу роль у цих дослiдженнях вiдiграла Всеукраїнська спiлка краєзнавцiв та її провiд, зокрема, голова правлiння академiк П. Тронько i його заступник (нинi покiйний) Ю. Данилюк, водночас головний редактор журналу "З архiвiв ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ". Очолюючи Головну редколегiю науково-документальної серiї книг "Реабiлiтованi iсторiєю" й структурний пiдроздiл Iнституту iсторiї України з iсторичного краєзнавства, вони скеровували наукову iнiцiативу громадськостi, особливо активної на рiвнi обласних редколегiй. Працi здебiльшого були написанi у формi нарисiв i проливали свiтло на трагедiю 1930-х рр. Центрами краєзнавчих дослiджень державно-церковних взаємин стали Вiнниця, Житомир, Запорiжжя, Кам'янець-Подiльський, Київ, Рiвне, Луцьк, Полтава, Чернiгiв.
Активно проявили себе дослiдники з Подiлля - О. Галамай, Ю. Зiнько, А. Лисий, О. Лойко, А. Матвеєв, П. Слободянюк67 . Взiрцем для них став А. Зiнченко, який на початку 1990-х рр. на високому професiйному рiвнi пiдготував публiкацiї про долю української православної церкви на Подiллi в першiй третинi XX ст.68 Серед перших почав дослiджувати iсторiю Подiльської єпархiї радянської доби парафiяльний священик iз с. Голоскiв Летичiвського району Вiктор Магдiн69 . Численнi вiдомостi про нищення храмiв i переслiдування духiвництва Схiдної Волинi навiв В. Рожко70 . Вивчалася полiтика держави щодо церкви на територiї Волинi, яка була приєднана до УРСР у вереснi 1939 р. (В. Вiсин)71 . Розгорталися дослiдження на Полтавщинi, чому сприяло створення осередку Української асоцiацiї релiгiєзнавцiв на базi Полтавського держпедунiверситету, формування власної наукової школи ректора, проф. В. Пащенка. Тематику порушували науковцi рiзних вузiв: Ю. Борщенко, О. Єрмак, О. Нестуля, В. Ревегук, архiвiсти - Т. Пустовiт, З. Яненко, священик М. Храпач72 . Вiдомою стала праця з iсторiї Сумщини О. Сотника73 , де подано iнформацiю про репресованих духовних осiб, наведено фрагменти з оригiнальних джерел, фотоiлюстрацiї. Просторо цитуючи документи архiвiв, розглянув iсторiю Прилуцького благочиння М. Куриленко74 . Перебiг i наслiдки боротьби влади проти церкви висвiтлено в колективнiй працi з iсторiї та сучасностi релiгiйних органiзацiй Миколаївщини75 . Вiдомостi про трагiчну долю храмiв Луганщини зiбрав О. Форостюк76 . Запорiзька обласна редколегiя серiї "Реабiлiтованi iсторiєю" та окремi дослiдники (Г. Горбань, Л. Кирилаш, В. Комов, I. Науменко, Ф. Турченко, О. Старух, В. Ткаченко, Є. Цокур та iн.) повернули iз забуття немало сторiнок iсторiї державно-церковних стосункiв 1920 - 1930-х рр.77
Грунтовнiше почали вивчати специфiку процесiв у контекстi iсторичної регiоналiстики, зокрема, на Пiвднi України, щ" вiдбилося в публiкацiях учених iз Миколаєва Ю. Котляра, М. Шитюка, у згаданiй монографiї запорiзьких дослiдникiв про мiжконфесiйнi взаємини (А. Бойко, Т. Грушова, О. Iгнатуша, I. Лиман, В. Мiльчев)78 . Зазначений напрям дослiджень сьогоднi один iз найпотужнiших числом дослiдникiв, рiзноманiттям проекцiй i сюжетiв вивчення проблеми.
5. Бiографiчнi студiї. Новим у пострадянськiй iсторiографiї проблеми стало вивчення дiяльностi визначних особистостей церковної сфери. На початку 1990-х рр. науковцi загострили увагу на непримиренному ставленнi до церкви генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича, керiвника ДПУ-НКВС В. Балицького, його заступника К. Карлсона79 . Але бiльш магнетичними для дослiдникiв ставали образи тих, хто в умовах формування тоталiтарної системи вiдстоював християнськi цiнностi, вiдроджував i примножував нацiональнi традицiї.
Широко представлена бiографiстика митрополитiв Василя Липкiвського, Миколи Борецького, Iвана Павловського, Феофiла Булдовського, єпископiв
стр. 183
Пахомiя (Кедрова), Прокопiя (Титова), В'ячеслава (Шкурка), священикiв К. Стеценка, П. Фомiна, мирян К. Товкача, В. Щепотьєва та iн.80 Висвiтлювалася реакцiя богословiв 1920-1930-х рр. на антирелiгiйний тиск держави та суспiльства. Видання проповiдей та епiстолярiю митрополита В. Липкiвського, публiкацiї А. Зiнченка, Л. Пилявця, О. Сагана, I. Преловської81 переконують у доцiльностi вивчення й популяризацiї спадщини проповiдникiв, неабиякiй цiнностi цього iсторичного матерiалу для вiдтворення духовної атмосфери в церковному середовищi України доби утвердження тоталiтаризму. Авторами подiбних публiкацiй усе частiше виступали церковнi дiячi.
На тлi невеликих розвiдок iз цього напрямку виокремлюються монографiї А. Зiнченка. Його нова книга - про життєвi шляхи трьох iєрархiв УАПЦ - митрополитiв М. Борецького, I. Павловського та архiєпископа К. Кротевича82 . Комплексне використання опублiкованих i невiдомих архiвних документiв, спогадiв, епiстолярної спадщини дозволило авторовi яскраво передати суперечливiсть та згубнiсть соцiально-полiтичної атмосфери для нацiональної церкви в радянськiй Українi.
Пiдбиваючи пiдсумки, вiдзначимо, що проявом активiзацiї дослiдницького iнтересу до зазначеної проблеми стало збiльшення числа публiкацiй i розширення їхньої тематики. Протягом 15 рокiв державної незалежностi України суттєво оновилися методологiчний iнструментарiй i методика виконання дослiджень. Позбувшись догматизму партiйно-класового пiдходу, науковцi вийшли на принципово новий рiвень концептуального осмислення та iсторичних узагальнень. Iсторiографiя проблеми пройшла шлях вiд смiливих наукових розвiдок i постановочних статей до комплексних дослiджень, якi сприяли пiдготовцi узагальнюючих праць з iсторiї України, iсторiї церкви в Українi, релiгiєзнавства.
Посилилась аналiтика соцiологiчних реконструкцiй iз використанням досвiду зарубiжних дослiджень, зросла увага до культурно-антропологiчної рет-роспективи. Широко застосовується метод компаративного аналiзу при дослiдженнi явищ, що мали аналоги в iнших країнах, конфесiях. Рисою нових праць стала iсторична реконструкцiя генези явищ i механiзмiв подiй. Дослiдження проводяться на перетинi iсторiї, фiлософiї, релiгiєзнавства, психологiї, соцiологiї. Розширюється географiя дослiджень, працi здiйснюються як у регiональному, так i всеукраїнському масштабi. До наукового обiгу залучено значнi масиви джерел. Характерними рисами стало зближення свiтської та церковної наукових течiй i шкiл за рiвнем концептуального осмислення, використання наукової методологiї, фактографiчного наповнення матерiалу.
Проте багато питань залишилося поза сферою аналiзу. Зокрема, лише вiдкрилися шляхи розробки проблеми через вивчення окремих ланок державної структури, орiєнтованої на втiлення антицерковної полiтики: Всеукраїнської антирелiгiйної комiсiї, агiтпропвiддiлу ЦК КП(б)У, ВУЦВК, РНК, НКЮ, НКВС, ДПУ, Центральної комiсiї незаможних селян. Постає завдання з'ясувати в конкретному вимiрi зв'язок мiж тотальним тиском держави на церкву й ступенем компромiсу її дiячiв, питання про полiтичну опозицiйнiсть духiвництва. Широке поле дiяльностi вiдкрилося перед тими, хто переносить центр дослiдницької ваги на вивчення iсторiї окремих релiгiйних спiльнот, течiй, рухiв. Вимагає вiдповiдi питання синхронностi захоплення церкви та держави соцiально-полiтичними, етичними, органiзацiйно-структурними трансформацiями новiтньої доби. На часi з'ясування вiдгуку на державну полiтику та уявнi моделi державно-церковних зв'язкiв iз боку окремих верств i прошаркiв українського суспiльства - селянства, робiтникiв, iнтелiгенцiї, молодi, жiнок, полiтичної елiти тощо. Українська iсторiографiя чекає також бiльш сучасних реконструкцiй "релiгiйної повсякденностi", процесу "впровадження соцiалiстич-
стр. 184
ного побуту й культури", "лiквiдацiї релiгiйних пережиткiв" у свiдомостi суспiльства, його способiв, темпiв, проявiв та наслiдкiв. Динамiка вивчення державно-церковних взаємин вiдкриває очевиднi перспективи в нових умовах полiтичного життя та нацiонального вiдродження.
-----
1 Боцюркiв Б. Вибранi проблеми наукових дослiджень релiгiї та церкви на Українi в XX столiттi // Вiсник Руху. - 1990. - Ч. 6. - С.51 - 57.
2 Вороний О. О. Iсторичний шлях УАПЦ. - Кенсiнгтон, 1992. - 136 с; Church, Nation and state in Russia and Ukraine. - London, 1991. - 357 p.; Heyer F. Kirchengeschichte der Ukraine im 20. Jahrhundert. - Vandenhoeck & Ruprecht in Gcpttingen, 2003. - 556 s.; Plokhy S., Sysyn F. E. Religion and Nation in Modern Ukraine. - Edmonton and Toronto, 2003. - 216 p.
3 Алексеев В. А. Иллюзии и догмы. - M., 1991. - 400 с; Одинцов М. И. Путь длиною в семь десятилетий // На пути к свободе совести. - М., 1989. - С. 29 - 71.
4 Архивы Кремля: В 2-х кн. Политбюро и церковь. 1922 - 1925 гг. - Москва; Новосибирск, 1997. - Кн. 1. - 597 с; Кн. 2. - 632 с.
5 Акты святейшего Тихона, Патриарха Московского и всея России, позднейшие документы и переписка о каноническом приемстве высшей церковной власти. 1917 - 1943 гг. / Сост. М. Е. Губонин. - М., 1994. - 1064 с.
6 Шкаровскип М. В. Иосифлянство: течение в Русской Православной Церкви. -СПб., 1999. - 400 с; Его же. Обновленческое движение в Русской Православной Церкви XX века. - СПб., 1999. - 100 с.
7 Пирiг Р. Я. Церква, партiя, держава (Розтаємниченi архiвнi джерела) // Релiгiйна традицiя в духовному вiдродженнi України. Матерiали Всеукр. наук. конф. - Полтава, 1992. - С. 85 - 86; Рубльов О. С. Документальнi матерiали ВНК-ДПУ-НКВС як джерело для дослiдження церковного життя на Українi в 20 - 30-х рр. // Там само. - С. 95 - 96.
8 Бiлокiнь С. Розстрiльна справа архiєпископiв УАПЦ Володимира Самборського та Юрiя Мiхновського // Розбудова держави. - 1993. - N 3. - С. 37 - 51; Його ж. "Ламали саму людську субстанцiю" // Людина i свiт. - 1993. - N 4 - 5. - С. 3 - 46; Зiнько Ю. А. Державно-церковнi вiдносини у 20-х роках XX ст. на Подiллi у документах Державного архiву Вiнницької областi // Наук, записки Вiнницького держ. пед. ун-ту iм. Михайла Коцюбинського. - Вiнниця, 2003. - Вип. VI. - С. 270 - 273; Игнатуша А. Н. Фонд митрополита Кречетовича как источник изучения политических процессов в церкви и обществе // Проблемьi политической истории Крыма: итоги и перспективы. - Симферополь, 1996. - С. 47 - 49; Киридон А. Документи "Окремої папки" ЦК КП(б)У як джерело з iсторiї полiтики радянської влади щодо релiгiї i церкви // Студiї з архiвної справи та документознавства. - К., 2004. - ТЛI. - С. 150 - 157; Подкур Ю. Документи ВУЧК-ДПУ-НКВС як джерело до вивчення релiгiйного життя в Українi в 20-30-тi рр. // Християнство i культура: iсторiя, традицiї, сучаснiсть. - Полтава, 1998. - С. 112 - 116; Преловська I. Слiдчi справи братiв Чехiвських як джерело вивчення бiографiй репресованих дiячiв УАПЦ (1921 - 1930 pp.) // 3 архiвiв ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 2003. - N 1. - С. 258 - 277; Шаповал Ю. Невiдомi документи про УАПЦ у зв'язку зi справою "Спiлки визволення України" // Український церковно-вивольний рух i утворення української автокефальної православної церкви: Матерiали наук. конф. Київ, 12 жовт. 1996 р. / За ред. А. Зiнченка. - К., 1997. - С. 163 - 171; Його ж. Один iз соловецької когорти. Справа священика УАПЦ Володимира Хуторянського на тлi сталiнського терору // Людина i свiт. - 1998. - N 1. - С. 13 - 19.
9 Винниченко I. I. Україна 1920 - 1980-х: депортацiї, заслання, вислання. - К., 1994. - 122 с; Даниленко В. М., Касьянов Г. В., Кульчицький С. В. Сталiнiзм на Українi: 20 - 30-тi роки. - К., 1991. - 344 с; Рибалка I. К. Сталiнiзм i розселянювання країни // УIЖ. - 1989. - N 10. - С. 12 - 21; Шаповал Ю. I. У тi трагiчнi роки: Сталiнiзм на Українi. - К., 1990. - 143 с.
10 Ченцов В. В. Полiтичнi репресiї в Радянськiй Українi в 20-тi роки. - Тернопiль, 2000. - 482 с.
11 Нiкольський В. М. Репресивна дiяльнiсть органiв державної безпеки СРСР в Українi (кiнець 1920-х - 1950-тi рр.). - Донецьк, 2003. - 624 с.
12 Головащенко СI. Iсторiя християнства: Курс лекцiй. - К., 1999. - С. 280.
13 Iсiченко Iгор, архiєп. Загальна церковна iсторiя. - Х., 2001. - 608 с.
стр. 185
14 Полiтичнi репресiї на Подiллi в XX столiттi: Матерiали мiжнародної наук.-практ. конф. (Вiнниця, 23 - 24 листопада 2001 р.) / А. Т. Давидюк (ред. кол.). - Вiнниця, 2002. - 211 с.
15 Гордiєнко В. В. Православнi конфесiї в Українi перiоду другої свiтової вiйни (вересень 1939 - вересень 1945 рр.): Дис. ... канд. iст. наук. - К., 1999. - 189 с; Грiдiна I. М. Православна церква в Українi пiд час II свiтової вiйни. 1939 - 1945 рр.: людський вимiр: Дис. ... канд. iст. наук. - Донецьк, 2001. - 181 с.
16 Див.: Зашкiльняк Л. Методологiчнi аспекти свiтового iсторiографiчного процесу i сучасна українська iсторична наука // Українська iсторiографiя на зламi XX i XXI столiть: здобутки i проблеми. - Л., 2004. - С. 43 - 57.
17 Єленський В. Є. Державно-церковнi взаємини на Українi (1917 - 1990 рр.) - К., 1991. - С. 3 - 16.
18 Зiнченко А. "Це влада не вiд Бога, а вiд дракона". ДПУ-НКВС проти свободи совiстi // Вiтчизна. - 1991. - N 4. - С. 157 - 163; Його ж. Чи була вiдокремлена церква вiд держави у 20-i роки? // УIЖ. - 1992. - N 1. - С. 104 - 114.
19 Пащенко В. О. Держава i православ'я в Українi: 20-30-тi роки XX ст. - К., 1993. - 188 с; Його ж. Свобода совiстi в Українi: Мiфи i факти 20-30-х рокiв. - К., 1994. - 249 с; Пащенко В., Киридон А. Бiльшовицька держава i православна церква в Українi 1917-1930-тi роки. - Полтава, 2004. - 336 с.
20 Силантьев В. И. Большевики и Православная церковь на Украине в 20-е годы. - X., 1998. - 232 с.
21 Славута Г. Антирелiгiйна полiтика радянської держави в галузi народної освiти у 20-30-х рр. // 3 архiвiв ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 1998. - N 1/2. - С. 244 - 252.
22 Бондарчук Ю. Боротьба з "церковно-сектантськими елементами" на українських залiзницях в 20 - 30-х рр. // Християнство i культура: iсторiя, традицiї, сучаснiсть. - С. 13 - 16.
23 Акуленко В. I. Злочин проти пам'ятi. Про нищення культурних цiнностей на Українi (1927 - 1941 рр.). - К., 1991. - 48 с; Нестуля О. Доля церковної старовини в Українi. 1917 - 1941 рр. - К., 1995. - Ч. I. - 280 с; Ч. 2. - К., 1995. - 216 с.
24 Верига В. Конфiскацiя церковних цiнностей в Українi в 1922 р. - Нью-Йорк; К.; Торонто, 1996. - 191 с.
25 Зiнченко А. Доля церковних дзвонiв у 20 - 30-х рр. в Українi // Київська старовина. - 1996. - N 6. - С. 97 - 106; Шуба О. Церковнi пам'ятки як джерело нацiональної iсторiї // Там само. - С. 93 - 96.
26 Пилявець Л. Хрещениця ДПУ// Людина i свiт. - 1992. - N 5 - 6. - С. 26 - 29.
27 Iвженко С. Розкол як засiб боротьби радянської влади проти церкви // Iсторiя релiгiй в Українi. Тези повiд. VI Мiжнар. кругл. столу (Львiв, 3 - 8 трав. 1996 р.). - Л., 1996. - С. 96 - 98; Киридон А. "Щоб вороги топили один одного...". Про причини церковних розколiв у Радянськiй Українi 1920-х рокiв // Людина i свiт. - 2004. - N 6. - С. 23 - 30; Пащенко В. О. Православне обновленство - справа ДПУ // Людина i свiт. -1993. - N 10 - 12. - С. 34 - 39.
28 Жилюк С. I. Без апологетики. - Житомир, 2000. - 149 с; Iгнатуша О. М. Чому розкололось православ'я України? (Характер конфлiктiв 20-х - початку 30-х рр. XX ст.) // Гранi. - Днiпропетровськ, 2002. - N 1. - С. 79 - 83.
29 Бачинська К., Бачинський М. Мартиролог православного духовенства колишнього УРСР (1918 - 1954) // Рiздво Христове. 2000. - Л., 2001. - С. 72 - 88; Мученики за вiру. Бiографiчнi данi служителiв культу Вiнницької єпархiї, репресованих в роки сталiнiзму. - Вiнниця, 1993. - Вип. 1. - 64 с.
30 Лаврик Г. В. Правовi аспекти вирiшення релiгiйного питання в УРСР (20-тi рр. XX ст.) // Український селянин. - Черкаси, 2003. - Вип. 7. - С. 45 - 47; Щербань М. О. Правове регулювання церковно-державних вiдносин у перiод непу // Iсторiя релiгiй в Українi. - Л., 2004. - Кн. I. - С.626 - 634.
31 Форостюк ОД. Правове регулювання державно-церковних вiдносин на Донбасi у 1917 - 1941 роках: Монографiя. - Луганськ, 2000. - 166 с.
32 Аверiн I. I. НКВС УСРР як знаряддя партiйно-державного апарату в боротьбi проти церкви (20-тi роки XX ст.) // Наук, працi iст. ф-ту Запорiзького держ. ун-ту. -Запорiжжя, 2004. - Вип. XVII. - С. 132 - 138; Бабенко Л. Бiльшовицька партiя i спецслужби: прiоритети у боротьбi з релiгiєю (20 - 30-тi pp. XX ст.) // Iсторiя релiгiй в Ук-
стр. 186
раїнi. - Л., 2004. - С. 76 - 83; її ж. Лiквiдацiйнi комiсiї в системi антирелiгiйної боротьби бiльшовицької держави на початку 1920-х рр. // Православ'я - наука - суспiльство: проблеми взаємодiї. Матерiали Другої Всеукраїнської науково-практичної конференцiї. -Черкаси, 2004. - С. 50 - 52.
33 Єленський В., Паталай О. "...Партiя все виправляє, призначає i будує за одним принципом": Нацiональна проблема в радянськiй церковнiй полiтицi в Українi // Людина i свiт. - 1992. - N 2. - С. 6 - 12; N 3. - С. 38 - 42.
34 Шип Н. А. Церковно-православний рух в Українi (поч. XX ст.). - К., 1995. - 66 с.
35 Реєнт О. П., Лисенко О. Є. Українська нацiональна iдея i християнство. - К., 1997. - С. 80.
36 Боєчко В. Ф. Церковнi рухи 20 - 30-х рокiв XX столiття та боротьба за вiдродження духовностi i нацiональної iдеї в Українi // Український селянин. - Черкаси, 2003. - Вип. 7. - С. 50 - 53.
37 Iгнатуша О. М. Iнституцiйний розкол православної церкви в Українi: генеза i характер (XIX ст. - 30-тi рр. XX ст.). - Запорiжжя, 2004. - 440 с.
38 Євсєєва Т. М. Росiйська православна церква в Українi 1917 - 1921 рр.: конфлiкт нацiональних iдентичностей у православному полi. - К., 2005. - 362 с.
39 Бабенко Л. Л. Особливостi антирелiгiйної пропаганди 20-х рр. XX ст. та її альтернативи // Вiсник Схiдноукраїнського нац. ун-ту iм. Володимира Даля. - Луганськ, 2004. - N 9. - С. 8 - 14; Зiнько О. В. Лiтература 20-х рокiв XX ст. про участь молодi в релiгiйному та антирелiгiйному рухах доби нацiонально-культурного вiдродження України // Науковi записки Вiнницького держ. пед. ун-ту iм. Михайла Коцюбинського. Серiя: Iсторiя. - Вiнниця, 2001. - Вип. III. - С. 216 - 219; Iгнатуша О. М. Спiлка войовничих безвiрникiв України (1926 - 1941 рр.): продукт i знаряддя модернiзацiї по-сталiнськи // Український селянин. - Черкаси, 2003. - Вип. 7. - С. 53 - 56.
40 Євсєєва Т. Дiяльнiсть спiлки "войовничих безвiрникiв" України пiд час суцiльної колективiзацiї 1929 - 1933 рр. // Проблеми iсторiї України: факти, судження, пошуки. Мiжвiдомчий збiрник наукових праць. - К., 2004. - Вип. 11. - С. 303 - 331.
41 Киридон А. Державно-церковнi вiдносини в радянськiй Українi 1920 - 1930-х рокiв: соцiальний вимiр // Проблеми iсторiї України: факти, судження, пошуки. Мiжвiдомчий збiрник наукових праць. - К., 2004. - Вип. 12. - С. 234 - 256; її ж. Втiлення радянської моделi державно-церковних вiдносин в Українi // Там само. - К., 2005. -Вип. 13. - С. 274 - 294.
42 Солодка Л. М. Деструктивний вплив войовничого атеїзму на ментальнiсть українського селянства // Український селянин. - 2002. - N 4. - С. 111 - 115.
43 Михайлюк О. В. Про деякi особливостi взаємин радянської влади i українського селянства в революцiйний перiод (1917 - середина 20-х рр.) // Наук, працi iст. ф-ту Запорiзького держ. ун-ту. - 2001. - Вип. XIII - С. 105 - 106.
44 Бобко Т. Православний священик у радянському селi 20 - 30-тi рр. XX ст. // Iсторiя релiгiй в Українi. - Л., 2004. - С. 84 - 89; її ж. Православне духовенство в суспiльному життi України 20-30-х рр. XX ст.: Дис. ... канд. iст. наук. - Запорiжжя, 2005. - 167 с.
45 Бахтпiна С. Дослiдник церковного мистецтва - Петро Фомiн // Київська старовина. - 2002. - N 1. - С. 114 - 119; Бобко Т. Г. Духовенство в громадсько-державних органiзацiях в 20-х рр. XX ст. // Лiтература та культура Полiсся. - Нiжин, 2005. - Вип. 28. - С. 162 - 166.
46 Слободянюк Е. П. Православ'я на Українi у 20-х - серединi. 30-х рр. XX ст.: Дис. ... канд. iст. наук. - Л., 1996. - 162 с.
47 Дякiв В. Традицiйна основа народних оповiдань про чуда на Єлисаветградщинi у другiй половинi 20-х // Iсторiя релiгiй в Українi. - Л., 2004. - С. 233 - 238; Iгнатуша А. Есхатологiчнi настрої населення України в 20-тi роки XX столiття // Iсторiя релiгiй в Українi. - Л., 1998. - С. 104 - 105; Макаров А. З'ява Богородицi в Українi 1920-х рокiв // Київська старовина. - 2001. - N 1. - С. 83 - 88.
48 Радько Г. Релiгiйна поезiя на Українi 20 - 30-х рокiв XX столiття // Iсторiя релiгiй в Українi. - К.; Л., 1995. - Ч. 4. - С. 371.
49 Iгнатуша О. М. Українська автокефальна православна церква (1917 - 1930 рр.): Дис. ... канд. iст. наук. - X., 1993. - 185 с.
стр. 187
50 Бiлан Г. I. Обновленський рух в Українi 20 - 30-х рр. XX ст.: Дис. ... канд. iст. наук. - К., 2005. - 206 с.
51 Жилюк СI. Iдейнi засади православного оновлення та практична дiяльнiсть Всеукраїнської православної автокефальної синодальної церкви: Дис. ... докт. iст. наук. -К., 2005. - 356 с.
52 Iгнатуша О. М. До iсторiї Української автокефальної православної церкви (1921 - 1930 рр.) // Питання iсторiї СРСР. - Х., 1991. - Вип. 36. - С. 47 - 54; Iсiченко Ю. Українське православ'я: час вибору // Прапор. - 1990. - N 12. - С. 136 - 152; Пилявець Л. Автокефалiя православної церкви на Українi // Людина i свiт. - 1990. - N 5. - С. 19 - 24; Пилявець Л. Б., Рибачук М. Ф. Автокефалiя Православної церкви в Українi // Рiдна школа. - 1992. - N 5 - 6. - С. 65 - 68; N 7 - 8. - С. 76 - 78; N 9 - 10. - С. 74 - 75; Турченко Ф., Iгнатуша О. Українська автокефальна // Вiтчизна. - 1989. - N 12. - С. 166 - 175.
53 Iсiченко Iгор, архiєп. Iсторiя Христової Церкви в Українi. - Х., 2003. - 472 с.
54 Басишина Л., Пилявець Л., Чуприна В. Переслiдування УАПЦ // Укр. церковно-iст. журн. - 2001. - N 1. - С. 59 - 67.
55 Киридон А. Про причини появи обновленського руху в Українi // Рiздво Христове. - С. 68.
56 Iгнатуша О. М. Православна церква на Українi в 1920-х рр. // Молодь i актуальнi проблеми iсторичної науки. - К., 1990. - С. 81; Його ж. Критичний огляд розвитку Синодальної церкви на Пiвднi України (20 - 30-тi роки XX ст.) // Архiв. Документ. Iсторiя. Сучаснiсть. - Т. IV. - Одеса, 2001. - С. 214 - 221.
57 Тригуб О. П. "Обновленський рух" в сучаснiй українськiй iсторiографiї (1990 - 2002 рр.) // Наук, працi. - Миколаїв, 2003. - Т. 26. - Вип. 13. - С. 138 - 143.
58 Жилюк СI. Обновленська церква в Українi (1922 - 1928). - Рiвне, 2002. - С. 182.
59 Киридон А. "Собор єпископiв України" та "Дiяльно-Христова церква" як вияв оновлення церковного життя в умовах утвердження тоталiтаризму // Iсторiя релiгiй в Українi. - Л., 2000. - Кн. I. - С. 198 - 203; її ж. Українська православна церква // УIЖ. - 2005. - N 3. - С. 143 - 159.
60 Iгнатуша О. Православнi церкви в Українi у 20-х рр. XX ст. та взаємини мiж ними // Український церковно-визвольний рух... - С. 121 - 138; Його ж. Соборно-єпископська церква на Сумщинi в 20 - 30 роках XX ст. // Сумська старовина. - Суми, 2002. - N Х. - С. 76 - 81; Його ж. Формування структури Української православної церкви (1930 р.) // Iсторiя релiгiй в Українi. Науковий щорiчник. 2005 рiк. - Л., 2005. - Кн. I. - С. 267 - 274.
61 Зiнченко А. Л. Благовiстя нацiонального духу (Українська Церква на Подiллi в першiй третинi XX ст.). - К., 1993. - С. 165 - 172.
62 Євсєєва Т. М. Росiйська православна церква в суспiльно-полiтичному життi України 1917 - 1921 рр.: Дис. ... канд. iст. наук. - К., 2002. - 247 с; Стародуб А. В. Юрисдикцiйна полiтика Росiйської Православної Церкви 1917 - 1921 рокiв: український аспект: Дис. ... канд. iст. наук. - К., 1999. - 212 с.
63 Бiлокiнь С. Розгром Київського єпархiального управлiння 1923 року // Київська старовина. - 1999. - N 1. - С. 90 - 106; Бобко Т. Г., Iгнатуша О. М. Стан парафiй Росiйської православної церкви на Катеринославщинi (20-i р. XX ст.) // Iсторiя України. Маловiдомi iмена, подiї, факти. - К.; Донецьк, 2001. - Вип. 16. - С. 120 - 125; Його ж. Соцiально-полiтичнi аспекти еволюцiї Росiйської православної церкви в Українi (20-30-тi рр. XX ст.): пiвденний регiон // Культура народов Причерноморья. - Симферополь, 2003. - N 43. - С. 176 - 185; Пащенко В. О. Трагедiя Руської православної церкви крiзь долю її єпископiв // Наук, працi iст. ф-ту Запорiзького держ. ун-ту. - Запорiжжя, 2002. - Вип. XV. - С. 98 - 111.
64 Сергеєв М. Росiйська православна церква в Українi // Iсторiя релiгiй в Українi. - Л., 2005. - Кн. I. - С. 524 - 530.
65 Шкаровський М. Iстинно-православна церква проти радянської влади: українськi сторiнки // Людина i свiт. - 1997. - N 8. - С. 39 - 40.
66 Пащенко В. О., Нагорна Т. В. Правда i домисли про "iстинно-православних" // Культура народов Причерноморья. - Симферополь, 2003. - N 43. - С. 191 - 194; їх же. Iстинно-православнi України: невiдомi факти чи замовчуванi сторiнки iсторiї? // Сiверянський лiтопис. - Чернiгiв, 2003. - N 1. - С. 118 - 124.
67 Галамай О. "Безбожницька" полiтика радянської держави (20-30-i роки XX ст.) // Полiтичнi репресiї на Подiллi в XX столiттi. - С. 152 - 155; її ж. Реалiзацiя полiтики
стр. 188
вiдокремлення церкви вiд держави у 20-х роках XX столiття на Подiллi // Науковi записки Вiнницького держ. пед. ун-ту iм. Михайла Коцюбинського. Серiя: Iсторiя. -Вiнниця, 2001. - Вип. III. - С. 81 - 84; Зiнько Ю. А. Державно-церковнi вiдносини у 20-х роках XX ст. на Подiллi у документах Державного архiву Вiнницької областi // Там само. - 2003. - Вип. VI. - С. 270 - 273; Його ж. Переслiдування радянським режимом священнослужителiв та вiруючих Вiнниччини у 20-30-х рр. XX ст. // Полiтичнi репресiї на Подiллi в XX столiттi. - С. 147 - 149; Лисий А. Нарис iсторiї Подiльської (Вiнницько-Брацлавської) єпархiї. 1795 - 1995 рр. - Вiнниця, 1995. - 120 с; Лойко О. О. Релiгiйне життя на Подiллi в умовах непу // Науковi записки Вiнницького держ. пед. ун-ту iм. Михайла Коцюбинського. Серiя: Iсторiя. - Вiнниця, 2002. - Вип. IV. - С. 91 - 94; Матвєєв А. Репресивна полiтика щодо церкви в 30-х роках XX ст. на Подiллi // Полiтичнi репресiї на Подiллi в XX столiттi. - С. 143 - 146; Слободянюк П. Українська церква: iсторiя руїни i вiдродження. - Хмельницький, 2000. - 266 с.
68 Зiнченко А. Подiльська сторiнка вiдродження нацiональної церкви // Сучаснiсть. - 1992. - N 10. - С. 91 - 97.
69 Магдiн В. свящ. Православнi храми Летичiвщини. - Голоскiв, 1996. - 40 с.
70 Рожко В. Нарис iсторiї української православної церкви на Волинi: Iсторико-краєзнавчий нарис. - Луцьк, 2001. - С. 399 - 401, 475, 487, 502 - 508.
71 Вiсин В. В. Полiтика радянського режиму щодо православної церкви у Волинськiй областi (вересень 1939 - червень 1941 рр.) // Iсторична наука: проблеми розвитку. Новiтня iсторiя України. - Луганськ, 2002. - С. 46 - 50.
72 Борщенко Ю. Репресiї проти УАПЦ на Полтавщинi (кiнець 20-х - початок 30-х рокiв XX ст.) // Iсторiя релiгiй в Українi. - Л., 2004. - С. 101 - 107; Єрмак О. П. Православне духовенство України в серединi 20-х рокiв XX столiття // Православ'я i культура: iсторiя i сучаснiсть. - Полтава, 1994. - С. 51 - 55; Нестуля О. Головнi чинники стану збереження церковної старовини в Українi (1917 - 1941 рр.) // Християнство i культура: iсторiя, традицiї, сучаснiсть. - С. 83 - 86; Пустовiт Т. Регент Iван Рiзенко // Полтавськi єпарх. вiдомостi. - 1994. - Ч. 1. - С. 11; Ревегук В. ДПУ проти УАПЦ на Полтавщинi // Християнство i культура: iсторiя, традицiї, сучаснiсть. - С. 119 - 123; Храпач М. прот. Iсторiя собору: http://www.orthodox.poltava.org/eparhupr.htm.; Яненко З. "Изъять из пользования религиозной общины" // Полтавськi єпарх. вiдомостi. - 1994. - Ч. 2. - С. 22.
73 Сотник О. М. Сумщина християнська. - Суми, 2000. - 140 с.
74 Куриленко М. I. Прилуцьке благочиння: iсторiя, трагедiя, вiдродження. -Чернiгiв, 2001. - 432 с.
75 Релiгiйнi органiзацiї на Миколаївщинi: iсторiя та сучаснiсть. - Миколаїв, 2001. - С. 106 - 123.
76 Форостюк О. Д. Православная Луганщина в годы гонений и трагических испытаний (1917 - 1988 гг.). - Луганск, 1999. - 120 с.
77 Горбань Г. В. Свято-Покровский собор. - Запорожье, 1991. - 60 с; Iгнатуша О. М., Кирилаш Л. I., Старух О. В., Ткаченко В. Г., Цокур Є. Г. Пiд жорнами "класової боротьби". Полiтичнi репресiї на Запорiжжi (1917 - 1990 рр.) // Реабiлiтованi iсторiєю (Запорiзька область). - Запорiжжя, 2004. - Кн. 1. - С. 7 - 41; Iгнатуша О. М., Ткаченко В. Г., Турченко Г. Ф. Iсторiя рiдного краю (Запорiзька область): 1914 - 1939 рр. / Пiд ред. Турченка Ф. Г. - Запорiжжя, 2001. - С. 110 - 111, 114, 131 - 133, 200; Комов В. Нариси з iсторiї села Мала Бiлозерка / Запорозька спадщина. - Запорiжжя, 2003. - Вип. 14. -С. 27 - 36; Науменко I. Важкий час правди. - Запорiжжя, 2001. - С. 82 - 90; Спокута. -Запорiжжя, 2001. - Вип. 4. - С. 25 - 34.
78 Котляр Ю. Релiгiйно-селянськi виступи проти бiльшовицького режиму на Пiвднi України (1919 - 1930) // Iсторiя релiгiй в Українi. - Л., 2004. - С. 305 - 310; Шитюк М. Церкви Пiвдня України у 20-тi роки XX столiття // Iсторiя релiгiй в Українi. - Л., 2002. - Кн. 1. - С. 468 - 477; Мiжконфесiйнi взаємини на Пiвднi України XVIII-XX столiття / Бойко А. В., Iгнатуша О. М., Лиман I. I., Мiльчев В. I. та iн. - Запорiжжя, 1999. - 252 с.
79 Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Українi: особи, факти, документи. - К., 1997. - 606 с.
80 Александров I. В. Єпископ В'ячеслав (Шкурко): "Я бачив у ньому справжнього єпископа..." // Лаврський альманах. - К., 2003. - Вип. 9. - С. 5 - 7; Бабенко Л. Л. Дiяльнiсть Костя Товкача у контекстi державної релiгiйної полiтики (20-тi роки XX ст.) // Православ'я - наука - суспiльство: проблема взаємодiї. - Черкаси, 2003. - С. 35 - 37;
стр. 189
Бiлокiнь С. Автокефальний протоiєрей Кирило Стеценко // Україна. Наука i культура. - К., 1991. - Вип. 25. - С. 318 - 326; Даниленко В. Один з 45-ти. В. Дурдукiвський // З архiвiв ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 1998. - N 1/2. - С. 253 - 262; Демиденко О. Справа архiєпископа Пахомiя: з iсторiї антирелiгiйної полiтики на Чернiгiвщинi на початку 1920-х рр. // Сiверянський лiтопис. - Чернiгiв, 2002. - N 2 - С. 56 - 60; Зiнченко А. Л. Визволитися вiрою. Життя i дiяння митрополита Василя Липкiвського. - К., 1997. - 423 с; Тригуб О. П. Херсонський єпископ Прокопiй та обновленський рух Пiвдня України (20-30-i рр. XX ст.) // Пiвденний архiв. - Херсон, 2002. - Вип. IX. - С. 91 - 96.
81 Зiнченко А., Пилявець Л. Слово закличне i праведне. Проповiдi та лист митрополита Василя Липкiвського // Київська старовина. - 1994. - N 1. - С. 110 - 123; Зiнченко А. Джерела формування визвольної концепцiї митрополита Василя Липкiвського // Матерiали читань, присвячених митрополиту Василю Липкiвському. Сiчень-червень 1996 р. (КДА). - К., 1997. - С. 11 - 31; Саган О. Традицiї українського православ'я i богословська спадщина митрополита Василя Липкiвського // Український церковно-визвольний рух... - С. 101 - 107; Преловська I. Дiяльнiсть В. М. Чехiвського, благовiсника УАПЦ, як богослова по обгрунтуванню канонiчностi УАПЦ (бiографiчний нарис i огляд праць) // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. - К., 1997. -ТЛI. - С. 29 - 49; Єльченко I., Пилявець Л., Преловська I. Три промови Василя Липкiвського // Український археографiчний щорiчник. - К., 1999. - С. 475 - 488; Липкiвський В. митр. Слово Христове до українського народу. Проповiдi на недiлi й свята. - К., 1991. - 91 с; Митрополит Василь Липкiвський: матерiали до бiографiї (3 фондiв Центрального державного архiву вищих органiв влади та управлiння) / Упоряд. Л. Пилявець. - К., 1993. - 48 с.
82 Зiнченко А. Iєрархи Української церкви: митрополит Микола Борецький, архiєпископ Костянтин Кротевич, митрополит Iван Павловський. - К., 2003. -156 с.
The progress of the modern Ukrainian problem of historiography of the relationships between the Soviet state and the Orthodox confessions in Ukraine in 20-30-th years of XX c was characterized. The factors of the forming of the main directions of researches were determined, their powerfulness and prospects. The peculiarities of the thematic spectrum of the scientific works, their methodology, conceptual and factual direction were exposed.
New publications: |
Popular with readers: |
News from other countries: |
![]() |
Editorial Contacts |
About · News · For Advertisers |
![]() 2009-2025, ELIBRARY.COM.UA is a part of Libmonster, international library network (open map) Keeping the heritage of Ukraine |