Аналiзується процес виникнення та еволюцiї благодiйностi й меценатства як суспiльного явища у свiтi, а також в Українi. Пiдкреслюється, що українськi меценати усвiдомлювали, що їхня доброчинна дiяльнiсть iде на користь українству як такому.

Уся iсторiя людства - здавна й до сьогоднi - мiстить незлiченнi прояви благочинностi, жертовностi та готовностi покласти на олтар гуманностi не тiльки й не стiльки уявнi духовнi цiнностi, якi, природно, iз плином часу втрачають актуальнiсть i вiдповiднiсть наявним стандартам людської життєдiяльностi, а саме реальнi порухи, спрямованi на допомогу нужденним, злиденним, хворим.

Сучаснi умови мiжлюдських стосункiв зовнi набули новiтнього забарвлення (але насправдi вiд тих-таки прадавнiх часiв не зазнали суттєвих змiн, попри фантастичний технiчний i технологiчний поступ). Вишуканий дизайн iнтернет-сайтiв часто-густо не в змозi приховати убозтво думок, а нестримний захват вiд необмеженої свободи спiлкування вiдкриває шлюзи для суржика або ж ненормативної лексики. Водночас дедалi бiльшого поширення (й сучаснi комунiкацiйнi засоби цьому сприяють) набуває термiнологiчна плутанина, коли усталенi визначення втрачають первiсне, природне тлумачення та, зрештою, здоровий глузд.

Це вповнi стосується таких дефiнiцiй, як "меценатство", "спонсорство", "благодiйнiсть", "милосердя". Тому уявляється актуальним показати еволюцiю цих понять як у плинi реального життя, так i в науковому й законодавчому обiгу.

Поняття "меценатство" асоцiюється з постаттю давньоримського полiтика та громадського дiяча Гая Цильнiя Мецената (народився мiж 74 i 64 рр., помер 8 р. до н. є.). Уже через сто рокiв пiсля його смертi класик римської епiграми Марцiал ужив це iм'я в загальному сенсi: "Були б Меценати, Флакк, а Маронiв не бракуватиме", що можна розтлумачити так: "Були б покровителi поезiї, а поетiв не бракуватиме". Утiм, природно, меценатство як явище виникло набагато ранiше. Так, достеменно вiдомо, що у Феспiях (Давня Грецiя) значнi кошти видiлялися для передачi предметiв мистецтва мiсцевому храму й на проведення загальногрецьких урочистостей поетiв i музикантiв.

На певнi вiдомостi щодо цього можна натрапити, читаючи Гомерову "Одисею". Так, Євмей зауважує Антiною: "Хто став би чужинцiв шукати по свiтах i приводити до себе на батькiвщину? Хiба лише таких, хто для його рiдної землi буде корисний; таких, як вiщун, зцiлитель хвороб, тесляр або ж богами натхненний спiвак, що всолоджує нам серце пiснею. Подiбнi повсюдно бажанi на всьому свiтi". У тiй-таки "Одисеї" згадуються аеди (виконавцi епiчних пiсень у супроводi струнних музичних iнструментiв), якi, за Гомером, користувалися великою пошаною при царських дворах. За iншими джерелами, вони мандрували по всiй Грецiї (навряд чи до цього вдалися б цiлком забезпеченi люди). Один iз них, автор "Гiмну Деметрi", звертається до цiєї богинi плодючостi з проханням надати йому хлiба досхочу як винагороду за пiсню. Вiдомо, що чималi винагороди отримували й давньогрецькi поети-трагiки та комедiографи, а "батька iсторiї" Геродота щедро стимулювали афiнськi можновладцi.

У III ст. до н. є. давньоримськi скриби (лiтератори) й гiстрiони (актори) з дозволу сенату отримали право на зiбрання та вiдправи в храмi Мiнерви на Авентинському пагорбi. Там вони здебiльшого заробляли складанням од та епiталам

Хобта Лариса Юрiївна - здобувачка Iнституту полiтичних i етнонацiональних дослiджень НАН України.

стр. 154

на замовлення патрицiїв або ж для народних святкувань. Але все це було лише винагородою за певну iнтелектуальну працю й, за великим рахунком, до меценатства в сучасному його розумiннi навряд чи мало вiдношення.

Повертаючись до постатi Мецената, варто вiдзначити, що дiяльнiсть його гуртка, який об'єднував державних дiячiв та тих, кого нинi йменують представниками творчої iнтелiгенцiї, у найтiснiший спосiб була пов'язана з полiтичною ситуацiєю в державi. Перше столiття до Рiздва Христова принесло Римськiй iмперiї тяжкi випробування - вiдбувалася перманентна громадянська вiйна, iмперiя перебувала на межi iснування. I коли, урештi-решт, запанував мир, суспiльство конче потребувало розмаїтих проявiв порозумiння, спiлкування, контактування. Гурток Мецената якнайповнiше ввiбрав позитивнi традицiї попереднiх епох. Адже ранiше в Римськiй iмперiї iснували подiбнi об'єднання полiтикiв та митцiв. Так, у II ст. до н. є. в гуртку славетного полководця Сципiона Африканського-молодшого, котрого сучасники характеризували як палкого шанувальника еллiнської культури, брали участь знаменитий iсторик Полiбiй (вiн, хоч i був полоненим греком, але високо цiнив римський державний устрiй), фiлософ Панетiй, поет Гай Луцилiй, драматург Публiй Теренцiй (африканський раб), який вийшов за межi тодiшнiх традицiйних комедiйних схем, увiвши у свої твори новi етичнi й гуманiстичнi мотиви. Подiбна атмосфера була притаманна й гуртку Мецената, хоча мала мiсце певна вiдмiннiсть: якщо в попереднi епохи стосунки мiж главами гурткiв та їхнiми членами були як iєрархiчно-клiєнтськими, так i рiвноправно-дружнiми, то в гуртку Мецената вони накладалися одне на одне. Вiзьмемо до уваги те, що соцiальне становище поетiв, членiв гуртка, подекуди було нижче середнього. Так, Вергiлiй - син дрiбного селянина з поденникiв, Горацiй - онук вiльновiдпущеника, Проперцiй - iз вершникiв, розорених конфiскацiями.

Хоча життя Мецената не дослiджувалося достатньо анi римськими iсториками, анi авторами нинiшнього часу, наявнi вiдомостi дозволяють визначити виняткову роль цiєї людини у формуваннi якiсно нових явищ суспiльно-мистецького життя. Гурток iснував порiвняно недовго: вiн склався 40 р. до н. є. та почав зникати пiсля 23 р. Але його дiяльнiсть справила великий вплив на суспiльство. Вершник, який нiколи не обiймав державних посад, Меценат, за свiдченням римського iсторика Патеркула, мав вдачу воiстину невсипущу, пильну й дiйову, коли справа потребувала старанностi. Водночас iсторик вiдзначав здатнiсть Мецената вiдволiкатися вiд справ та розслаблятися на дозвiллi. Тобто вiн був людиною, i нiщо людське йому не було чуже.

Знаменитий iсторик i письменник Гай Транквiлл Светонiй у своєму фундаментальному творi "Життя дванадцяти цезарiв" кiлька разiв згадує Мецената та його стосунки з iмператором Августом, який хоча й зосередив у своїх руках пiсля перемоги над Марком Антонiєм владу, але зробив це в межах принципату, зберiгши традицiйнi республiканськi iнститути. Iмператор мав iз Меценатом досить тiснi, дружнi взаємини. Вiн завжди прагнув помiрностi й висмiював свого приятеля за його "напомадженi кучерики" й навiть писав на нього пародiї. Натомiсть взаємини Мецената з Вергiлiєм та Горацiєм були дещо вiдмiнними. Якщо вiн писав вiршi з побутовим i науковим забарвленням, то згаданих поетiв, яким останнiй протегував, спонукав писати на високi теми. У поемi "Георгiки" Вергiлiй звертався до патрона зi словами "нелегка твоя поведiнка" й далi: "без тебе розум не замахується нi на що високе". Вiдомо, що цей твiр Вергiлiй написав на честь Мецената, i той не в останню чергу тому й урятував поета вiд неминучої загибелi. Коли ж Вергiлiй створив славетну "Енеїду", то в хорi критики лунали неприхованi образи на адресу поета на кшталт "цей пiдкидьок Мецената". Не уникнув образ i Горацiй, якому постiйно дорiкали його походженням: "Скiльки разiв я бачив, як твiй батько втирав носа рукавом!" Без сумнiву, доля Вергiлiя та Горацiя була б трагiчною, якби не дружня пiдтримка й протегування з боку iмператора Августа та Мецената.

стр. 155

Автор цiєї статтi так детально торкається постатi останнього та його благочинної дiяльностi тому, що цей дiяч є першою в iсторiї особою, яка не лише матерiально пiдтримувала митцiв (хоча це мало мiсце й ранiше, i навiть подекуди викликало неадекватну реакцiю опiкуваних; так, коли Меценат запросив Горацiя завiтати до нього з подарованого маєтку, поет гордовито вiдмовився й повiдомив письмово, що готовий позбутися останнього заради свої незалежностi), а передусiм у тому, що створювалося сприятливе для митцiв побутове та творче середовище, в якому було напрочуд затишно творцям i їхньому покровителевi.

Варто зняти той флер надмiрного захоплення iдеалiзованим образом iмператора Августа, який був причетний до дiяльностi Мецената найiмовiрнiше iз суто полiтичних мiркувань, анiж дбаючи про розвиток лiтератури й мистецтва. На його совiстi багато злочинiв, спрямованих саме проти iнтелектуалiв (убивство Цицерона, який багато в чому прислужився Августовi, поета Корнелiя Галла, який, до речi, був другом його юностi, довiчне вигнання Овiдiя, а також оратора Кассiя Севера). Утiм, подiбними прикладами аж нiяк не благочинної причетностi тиранiв до меценатства ряснiє iсторiя людства. Сам же Меценат змiг подолати зрозумiлу заздрiсть до справжнiх талантiв та невтоленну пиху лiтератора-дилетанта й пiднявся до всiлякого сприяння творчостi митцiв (хоча й не без замилування лестощами на його адресу з боку опiкуваних ним лiтераторiв). Недарма славетний епiграмiст Марцiал, який жив столiття по тому й потерпав вiд злиднiв, iз гiркотою писав: "Якби ж Августа нам блаженнi боги повернули, якби ж знову Мецената повернули тобi, Риме!" Значення його як неповторної особистостi зростає, якщо звернутися до реалiй доби Марцiала. Маючи непересiчний талант i розумiючи, ким насправдi є, вiн був цiлковито позбавлений почуття гордостi та гiдностi й готовий був продавати свiй талант за безцiнь, мешкав на горищi та ледь животiв у побутовому сенсi цього слова. Горацiй i Вергiлiй у порiвняннi з Марцiалом розкошували, але то було за часiв Мецената...

У подальшiй iсторiї талановитих людей, на жаль, спiткала найчастiше доля Марцiала, а не Горацiя та Вергiлiя. I це тривало багато столiть - аж до доби Вiдродження. Дослiдники не випадково визначають цю пору як "золотий вiк" меценатства. XIV-XVI ст. в Iталiї, XV-XVI ст. в iнших європейських країнах сформували кардинально новий пiдхiд до оцiнки дiяльностi митцiв. Тодi можновладцi почали змагатися за увагу з боку лiтераторiв, художникiв, скульпторiв, причому цей процес вiдчутно переважав спроби митцiв (найчастiше принизливi, як це траплялося в прадавнi часи) привернути до себе увагу сильних свiту цього.

Власне в Iталiї подiбнi явища, хоч спершу й не масово, почали спостерiгатися в добу Проторенесансу (XIII - початок XIV ст.), коли в мистецтвi та культурi давалося взнаки зростання свiтських тенденцiй, поступове звернення до античних традицiй. Саме тодi з'явилися такi духовнi велети, як поет Данте Алiг'єрi, скульптор Нiкколо Пiзано, архiтектор Арнольдо дi Камбiо, художники Джотто дi Бондоне й П'єтро Каваллiнi. Вони смiливо вiдходили вiд канонiв Середньовiччя. Данте, за висловом Ф. Енгельса, був "останнiм поетом Середньовiччя й водночас першим поетом Нового часу", про що свiдчив перехiд молодого Данте на позицiї прихильникiв напряму "Дольче стiл ново", а згодом "Божественна комедiя" почала правити за справжню поетичну енциклопедiю тогочасного свiту. Джотто вперше в iсторiї вiдтворив релiгiйнi епiзоди на земних засадах, а бiблiйнi легенди пiд його пензлем набули небаченої доти реальностi та переконливостi.

Проторенесанс, а особливо Ренесанс, кинули виклик феодальнiй зверхностi стосовно митцiв i вперше в iсторiї людської цивiлiзацiї надали небувалої соцiально-суспiльної значущостi творчостi. Славнозвiсний поет Франческо Петрарка - родоначальник гуманiстичної культури Вiдродження - часом навiть втомлювався вiд надмiрної уваги з боку меценатiв (вiдомо, що папи й королi дарували йому коштовнi презенти) i всiляко боронив свою незалежнiсть. Утiм, це не завади-

стр. 156

ло йому отримати посаду комеса в палацi й бути канонiком у кiлькох капiтулах (церковних радах, що брали участь в управлiннi єпархiями).

Показовi факти просто-таки обожнювання творцiв-лiтераторiв. Так, коли 1416 р. Леонардо Брунi подав флорентiйським можновладцям перший том своєї "Iсторiї", тi видали спецiальний декрет, яким автор та його нащадки звiльнялися вiд сплати податкiв, аби "отримати гiдну подяку народу за увiчнення слави республiки".

Золота доба меценатства не була вiчною, i згодом, хоч бенефiцiї на адресу дiячiв мистецтва не виходили з моди, ставлення до них набуло дещо iншого забарвлення. У Францiї XVI та подальших столiть королi ставилися до митцiв уже з меншим пiєтетом: поет Клеман Маро отримував платню як маршалок, а видатний драматург i актор Жан-Батiст Мольєр - як палацовий шпалерник. Про славетного байкаря Жана де Лафонтена його меценатка мадам де Саблiєр висловилася таким чином: "Я розпустила весь дiм, залишивши лише собаку, кiшку й Лафонтена". Iз плином часу ця тенденцiя не розвивалася на користь митцiв. Щоправда, Наполеон на початку XIX ст. висловився начебто обнадiйливо: "Якби Корнель був живий, я зробив би його маркiзом", натякаючи на те, що тогочаснiй Францiї бракувало справжнiх лiтературних талантiв. Згодом iмператор уже не приховував роздратування: "Подейкують, що у Францiї немає поетiв, а що скаже iз цього приводу мiнiстр внутрiшнiх справ?" Справдi, той перiод не був дуже врожайним на славетних лiтераторiв, але все ж не можна обминути постатi поета-лiрика Евариста Парнi, прозаїкiв Франсуа Шатобрiана, Жермен де Сталь та Бенжамена Констана.

Подiбною була ситуацiя й на нiмецьких теренах. Ваймарський герцог, прихильник французької драми, змушував Гете й Шиллера займатися перекладами творiв Вольтера, усiляко втручався в їхню творчiсть. Практично не iснувало навiть зародку елементiв авторського права, свавiлля видавцiв було цiлковитим i всеосяжним. "Не продается вдохновенье, но можно рукопись продать", - цi пушкiнськi рядки мiстили бiльше бажаного, нiж реально iснуючого. Треба зауважити, що подiбна ситуацiя залежала не стiльки вiд особистих рис того чи iншого мецената, скiльки вiд стану суспiльства. Зрештою, така залежнiсть властива всiм iншим епохам в iсторiї людської цивiлiзацiї.

Благодiйнiсть як суспiльне явище є однiєю з найдавнiших руських традицiй, яка виникла й пустила корiння в країнi водночас iз християнiзацiєю. Одна з основних християнських заповiдей блаженства твердить, що милостивi - це люди, якi мають добре серце, милосерднi, спiвчутливi до страждань, готовi завжди допомогти чим можуть усiм, хто потребує допомоги. Навички благодiйної дiяльностi на Русi виховувалися змалку. Як правило, найбiльшого поширення в тi часи набуло роздавання милостинi, котре поєднувало в собi практичну допомогу нужденним та духовно-моральне вдосконалення. Любов до ближнього знаходила свiй прояв у тому, щоб нагодувати голодних, напувати спраглих, вiдвiдати ув'язненого. Але водночас благодiйнiсть була не лише свiдченням суспiльної впорядкованостi, а, перш за все, необхiдною умовою особистого морального здоров'я. Давньоруський благодiйник нерiдко меншою мiрою дбав про те, щоб його добрi справи пiдвищували рiвень чийогось добробуту, а, скорiше, про те, щоб пiднести рiвень власного духовного вдосконалення. Певно, тими мiркуваннями керувався князь Ярослав Мудрий, якому загалом були властиве творче начало, почуття спiвпереживання, котре пiдтримувалося сильною вiрою й тим, що нинi йменується патрiотизмом. При ньому активно розбудовувалися монастирi та храми (зокрема, величний Софiйський собор у Києвi). Вiн, якщо говорити сучасною мовою, спонсорував переклади вiзантiйських творiв на давньослов'янську й сприяв розвитковi лiтописання.

У Давнiй Русi шанувалася й оцiнювалася здебiльшого особиста, безпосередня благодiйнiсть, що передавалася з рук у руки, причому бажано потай вiд сто-

стр. 157

роннiх очей. "До раю потрапляють за святої милостинi: жебрак багатiєм живиться, а багатiй молитвою жебрака", - таким було моральне пiдгрунтя Русi. Благодiйник мав оцiнити людську нужденнiсть, яку вiн полегшував заради того, щоб отримати моральну користь, а нужденний мав бачити останнього, аби знати, за кого молитися. Отже, благодiйнiсть тодi була, так би мовити, зацiкавлена в iснуваннi жебрацтва. Показово, що князi, а згодом i царi, напередоднi великих релiгiйних свят удосвiта потай вiдвiдували в'язницi й богадiльнi, де особисто роздавали милостиню в'язням та нужденним. Iнколи приходили й до вбогих, що мешкали окремо.

Що бiльш дужчим почувалося християнство на Русi, тим бiльше церква й, особливо, монастирi перебирала на себе проблеми опiкування нужденними. Цьому сприяло те, що давньоруськi князi передавали православнiй церквi так звану "десятину" - десяту частину своїх доходiв (цiкаво, що католицька "церковна десятина" в середньовiччi передбачала привласнення церквою десятої частини врожаїв населення). Повсюдно монастирi засновували богадiльнi, де безоплатно лiкували нужденних.

Фактично до кiнця XVII ст. благодiйницьку дiяльнiсть монополiзувала церква, i саме їй передавали пожертви доброзичливцi. Певною мiрою процес "монополiзацiї" благодiйностi церквою пояснюється тим, що татаро-монгольська навала та феодальна роздрiбненiсть радикально обмежили можливостi князiв i боярства брати участь у допомозi нужденним.

Жебрацтво перетворилося на природне тло й правило за своєрiдну й необхiдну деталь схiднослов'янського пейзажу. Тодiшнє суспiльство вбачало в жебрацтвi якусь мiстичну, Богом створену нагоду пiклуванням про нужденних спокутувати свої грiхи. Вiдгомiн тих уявлень про милосердя через столiття дiйшов i до нашої прагматичної й украй несентиментальної доби.

Варто згадати про неписанi, але вiд того не менш дiєвi складовi кодексу козацького лицарства, до яких входило поняття благодiйностi, на що свого часу вказував Д.I.Яворницький.

В Українi першi ознаки меценатства як явища зафiксовано в XVII ст. Варто назвати тих, хто увiчнив свої iмена безкорисливим пiклуванням про Київ та киян: Галшка Гулевичiвна (подарувала свою садибу для майбутньої Києво-Могилянської колегiї, а згодом академiї), Петро Могила (митрополит i письменник, який заснував цю колегiю, вiдбудував стародавнi Десятинну й Василiвську церкви, а також протегував письменникам, художникам та книгодрукуванню), гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний (пожертви Братському монастирю i його школi), гетьман Iван Мазепа (спорудження великих храмiв на Подолi й Печерську), полковник Михайло Миклашевський (засновник Георгiївського собору Видубицького монастиря), мiщанин Петро на прiзвисько "Залiзний Грiш" (зведення церкви Миколи Притиска на Подолi). Цi та iншi факти, без жодного сумнiву, є вiддзеркаленням тiєї моральної й духовної оцiнки благодiйництва в українському суспiльствi, яка походить вiд давнiх традицiй, що формулювалися приблизно так: подаймо щиросердно грiш тому, для кого вiн є найбiльш потрiбний сьогоднi. Недарма ж в однiй зi старовинних колядок народ засуджував вiдмову робити благодiйнi вчинки.

Якщо ж говорити про подальший розвиток меценатства в Українi, то внаслiдок того, що переважна її частина ввiйшла до складу Росiйської iмперiї, вiтчизняне меценатство й благодiйнiсть, зберiгаючи певнi особливостi, набули загальноiмперського забарвлення. Але це тема окремої розмови.

The process of the appearance and evolution of the charity and patronage of art is analyzed as a social phenomenon in the world and in Ukraine. An emphasis is put on the fact that Ukrainian patrons of art realized that their virtue activity is to Ukrainians' good as such.

Permanent link to this publication: