Автор: Ю. I. ШАПОВАЛ

У статтi йдеться про одну з найгучнiших справ, за допомогою якої сталiнський режим планував "упокорити" українську iнтелiгенцiю. Спираючись на досягнення своїх попередникiв, автор разом iз тим використовує недоступнi ще до сьогоднi документи i матерiали, що дозволяють глибше зрозумiти причини i наслiдки справи й процесу СВУ.

У книзi "Пiд обухом. Большевики в Києвi" лiтературознавець С.О.Єфремов, характеризуючи тi "заходи", що здiйснювалися пiсля вторгнення у Київ вiйськ Михайла Муравйова, посланих проти Центральної Ради 1918 p., зокрема писав: "Безглуздi заходи безтямних людей з величезними претензiями; з хлестаковською психiкою, з одвагою безнадiйних неукiв, з розпачливою смiливiстю, з нестримною, хоч i вбогою, фантазiєю - цi заходи вже даються взнаки. Нема жодного сумнiву, що трохи - небагато мине часу, як цi люде зруйнують усе, що тiльки пiдлягає руйнацiї, i тодi одiйдуть, звiдки й виринули - тобто в належну їм безвiсть. Тiльки поправляти, що вони напсували i ще напсують, буде надзвичайно важко..."¹ .

З часiв горбачовської "перебудови" з'явилося чимало публiкацiй щодо процесу та справи "СВУ"² , про осiб, яких було засуджено³ . Надрукованi свiдчення сучасникiв⁴ . Авторам цих публiкацiй вдалося насамперед "поправити" стару офiцiйну версiю, за якою нiхто не постраждав даремно i всi 45 представникiв iнтелiгенцiї України на показовому судовому процесi, що вiдбувся 9 березня - 19 квiтня 1930 р. у Харкiвському оперному театрi, були засудженi обґрунтовано. Досить солiдною є захiдна iсторiографiя щодо "СВУ", де представлено й публiкацiї, що обстоюють реальнiсть iснування "Спiлки визволення України"⁵ . Цю версiю захищав (i досi захищає) дехто з дослiдникiв в Українi.

Автор даної статтi має намiр зупинитися на вузлових питаннях теми, позначити контроверсiйнi аспекти, а також тi, що ще потребують розробки. Однак спочатку доцiльно коротко нагадати iсторiю самої справи. Розпочавши наприкiнцi 20-х pp. процес "комунiзацiї" Всеукраїнської академiї наук (ВУАН), бiльшовицька влада наштовхнулася на негаласливий, але достатньо твердий опiр. Одним iз символiв цього останнього був уже згаданий С.О.Єфремов - визначний учений (список його публiкацiй до середини 20-х pp. мав понад 3 000 назв), визнаний лiдер в українському лiтературознавствi, академiк та вiце-президент ВУАН. Його називали "совiстю української iнтелiгенцiї".

З 1923 р. учений вiв для себе щоденник (виданий у 1997 р. в Києвi, а для найвищих керiвникiв УСРР розтиражований в обмеженiй кiлькостi примiрникiв пiсля арешту С.О.Єфремова у липнi 1929 р.), в якому фiксував своє життя, реагував на розвиток суспiльства, записував навiть тогочаснi анекдоти. Фiксував вiн i факти свого зiткнення iз владою й її представниками, зокрема висловлював антипатiю до тодiшнього наркома освiти України М.О.Скрипника - ключової постатi у справi комунiстичної "облоги" Всеукраїнської академiї наук, до тодiшнього генсека Центрального комiтету КП(б)У С.В.Косiора, до голови Київського губвиконкому, а згодом секретаря ЦК КП(б)У П.П.Любченка та iн. Саме в Єфремовi, який у минулому був заступником голови Української Центральної Ради, влада вбачала "знакову" постать, символ старої української iнтелiгенцiї. З 1928 р. проти останнього було розгорнуто галасливу пропагандистську кампанiю (формальним

Шаповал Юрiй Iванович - д-р iст. наук, професор, керiвник центру iсторичної полiтологи Iнституту полiтичних i етнонацiональних дослiджень НАНУ.

стр. 132

приводом стала його публiкацiя в "закордоннiй пресi", себто у львiвськiй газетi "Дiло", в якiй вiн вiдстоював полiтику керiвництва ВУАН). Паралельно Державне полiтичне управлiння (ДПУ) УСРР ретельно збирало iнформацiю про настрої й розмови осiб, що контактували з академiком. Втiм, це була частина бiльш широкого чекiстського "монiторингу" української iнтелiгенцiї, представники якої, можливо, не стали такими вiдверто "гострими" у поведiнцi, як Єфремов, але були критично налаштованими до режиму. Ця хвиля дещо ослабла пiсля XII з'їзду РКП(б), вiдповiдно до рiшень якого здiйснювалася полiтика "коренiзацiї"/"українiзацiї". Логiка цих iнтелiгентiв була приблизно такою: якщо бiльшовики хочуть розвивати далi українську культуру, ми будемо спiвпрацювати з ними.

Однак de-f acto влада та комунiстичнi спецслужби негласно розгортали "контр-українiзацiю" щодо саме цiєї частини iнтелектуалiв, не довiряючи останнiм i прагнучи "витиснути" їх, замiнити бiльш лояльними представниками пiдкомунiстичної iнтелiгенцiї. На певному етапi кiлькiсть зiбраного "компромату" почала переростати в якiсть. Пiсля "шахтинської справи" (1928 р.), за допомогою якої було "затавровано" стару технiчну iнтелiгенцiю, й пiсля сталiнського заклику шукати "шкiдникiв" у всiх сферах суспiльного життя прийшла черга старих українських iнтелектуалiв, якi самим своїм iснуванням нагадували про минулу "самостiйницьку" парадигму України. Вони мали раз i назавжди отримати глобальний урок "упокорення", що унеможливило б не те, що реальнi, а навiть гiпотетичнi спроби протистояти владним структурам.

Фабрикацiя справи "СВУ" припала на час "великого перелому", наступу на селянство, на так званого "куркуля". Вакханалiя пошуку "класових ворогiв" повинна була перманентно пiдкрiплюватися рiзного роду "викриттями", коли всi недолiки полiтики влади, катастрофiчний соцiально-економiчний стан суспiльства, що уможливив, наприклад, голод початку 1930-х pp., можна було пояснювати "ворожими диверсiями", "шкiдництвом", "нацiоналiзмом" тощо. Одним iз пiдтверджень цього мав стати процес "Спiлки визволення України".

Не випадково журнал "Бiльшовик України" у 1930 р. в однiй з передових статей писав: "У процесi СВУ український пролетарський суд розглядає справу не лише про контрреволюцiйнi покидьки петлюрiвщини, а судить в iсторичнiй ретроспекцiї весь український нацiоналiзм, нацiоналiстичнi партiї, їхню зрадницьку полiтику, їхнi негiднi iдеї буржуазної самостiйности, незалежности України"⁶ . Отже, за задумом органiзаторiв, це мав бути суд не стiльки над конкретними особами, скiльки над цiлим перiодом нацiонально-визвольної боротьби українського народу. Окремi пiдсуднi, яких ретельно добирало ДПУ УСРР, мали символiзувати той час, його фiлософiю, свiтогляднi засади.

Недаремно й слiдчий С.С.Брук, як згадував Б.Ф.Матушевський, на допитах повторював: "Нам треба українську iнтелiгенцiю поставити на колiна, це наше завдання - i воно буде виконане; кого не поставимо - перестрiляємо!"⁷ . Це мовилося за лаштунками, а на самому процесi давалися iншi оцiнки. Наприклад, один iз видiлених офiцiйно захисникiв - М.Д.Пухтинський, як засвiдчує ненадрукована ще й досi частина стенограми процесу (перша частина вийшла друком у Харковi в 1931 p.), заявив: "Якби знайшлася наївна людина, яка б наважилася сказати, що судять українську iнтелiгенцiю, то це означало б, що вона абсолютно не розумiється у даному процесi. Українська iнтелiгенцiя не може бути перед судом, оскiльки українська iнтелiгенцiя органiчно зв'язана з класом трудящих, а клас трудящих сам себе не буде судити, а судять тих, хто вiдколовся вiд справжньої Української iнтелiгенцiї"⁸ .

До "розкольникiв", крiм С.О.Єфремова, зарахували: колишнього прем'єр-мiнiстра Української Народної Республiки (УНР) доби Директорiї В.М.Чехiвського, Колишнього мiнiстра закордонних справ УНР, наукового спiвробiтника Всеукра-

стр. 133

їнської академiї наук А.В.Нiковського, колишнього дiяча Української соцiал-демократичної робiтничої партiї (УСДРП), професора Київського iнституту народної освiти (КIНО) Й.Ю.Гермайзе, колишнiх членiв Української партiї соцiалiстiв-федералiстiв - завiдуючого 1-ю Київською трудовою школою В.Ф.Дурдукiвського, вчителiв тiєї ж школи О.З.Гребенецького, Н.С.Токарiвську, А.П.Залеського, Ю.К.Трезвинського, письменникiв Л.М.Старицьку-Черняхiвську, М.Є.Iвченка, професорiв КIНО В.М.Ганцова, Г.М.Iваницю, студентiв Київського iнституту народної освiти М.П.Павлушкова та Б.Ф.Матушевського, професора ВУАН В.М.Догу, завiдуючого редакцiйним вiддiлом Київського фiлiалу Держвидаву України К.С.Шила, члена колегiї адвокатiв, юрисконсульта "Молочарспiлки" З.Г.Моргулiса, наукового спiвробiтника Всеукраїнської академiї наук, редактора "Словника живої мови" Г.К.Голоскевича, викладача КIНО Г.Г.Холодного, наукових спiвробiтникiв ВУАН М.В.Кривинюка, В.М.Страшкевича, В.В.Шарка, В.Х.Дубровсько-го, iнженера-хiмiка К.Т.Туркала, старшого асистента Київського медичного iнституту А.О.Барбара, члена президiї медсекцiї Всеукраїнської академiї наук, професора Київського медичного iнституту В.В.Удовенка, професорiв цього ж iнституту О.Г.Черняхiвського, В.Я.Пiдгаєцького та М.А.Кудрицького, викладача Київського кооперативного технiкуму О.А.Болозовича, члена правлiння "Молочарспiлки" М.Н.Ботвиновського, мешканця Харкова М.М.Чехiвського (брата В.М.Чехiвського), професора Днiпропетровського iнституту народної освiти П.О.Єфремова (брата С.О.Єфремова), вчителiв з Днiпропетровська М.П.Бiлого, Л.Є.Бiднову, члена Полтавської колегiї адвокатiв К.I.Товкача (iнвалiда, який мешкав у Полтавi), професора Полтавського IНО В.О.Щепотьєва (перед арештом вiн перебував в адмiнiстративнiй висилцi за контрреволюцiйну дiяльнiсть), лаборанта Держхлiбiнспекцiї, мешканця Кременчука П.С.Близнюка, викладача Миколаївського iнституту народної освiти М.Д.Лагуту, вчителя Чернiгiвської школи iменi М.М.Коцюбинського Й.Р.Карповича, директора Вiнницького фiлiалу Всенародної бiблiотеки Всеукраїнської академiї наук В.Д.Атамановського, викладача робiтфаку Одеського медичного iнституту й Одеського робiтничого унiверситету, секретаря Одеського наукового товариства при ВУАН Т.М.Слабченка, академiка Всеукраїнської академiї наук, професора Одеського IНО М.Є.Слабченка, викладача одеських iндустрiального i млинарського технiкумiв КМ.Панченка-Чаленка.

Отже, на лавi пiдсудних опинилися 45 осiб. Мiж ними були двi особи єврейського походження (iсторик Йосип Гермайзе й правник Зiновiй Моргулiс), а також З жiнки (Людмила Старицька-Черняхiвська, Любов Бiднова, Нiна Токарiвська).

У великому за обсягом обвинувальному висновку вказувалося, що "СВУ" iснувала в Українi з червня 1926 до липня 1929 p., тобто до її викриття Державним полiтичним управлiнням УСРР, i ставила завданням "повалити Радянську владу на Українi шляхом збройного повстання за допомогою чужоземних буржуазних держав та реставрувати капiталiстичний лад у формi "Української Народної Республiки"⁹ .

Стверджувалося також, що "Спiлка визволення України" дiяла в зв'язку iз закордонним петлюрiвським центром, що називав себе урядом У HP. Складовою частиною "СВУ" було оголошено "Спiлку української молодi" ("СУМ"), яка нiбито мала на метi органiзувати терор проти всесоюзних i республiканських радянських партiйно-державних керiвникiв. Осередками дiї "СВУ" було оголошено ВУАН й УАПЦ.

Незважаючи на те, що у судовому засiданнi допитали лише 5 свiдкiв, а конкретної провини пiдсудних не було встановлено, вироки винесли (максимальний - 10 рокiв позбавлення волi, жодного смертного вироку, але бiльша частина засуджених загинула пiзнiше, переважно пiд час "великого терору" 1936-1938 рр.)* Основними дiючими особами на процесi "Спiлки визволення України" були 45 осiб. Ще 700 (а не 400, як вважалося ранiше) було заарештовано невдовзi в

стр. 134

зв'язку з цiєю справою¹⁰ . А всього, за деякими пiдрахунками, пiд час та пiсля процесу "СВУ" заарештовано, знищено або заслано понад ЗО тис. осiб¹¹ .

П.П.Любченко, який виступав на процесi одним iз громадських обвинувачiв, у передмовi до видання стенограми процесу "Спiлки визволення України" писав: "Стенограма процесу над "СВУ" повинна стати в руках трудящих могутньою зброєю для викриття тої каїнової змовницької роботи, що її провадили i провадять українськi нацiоналiсти проти Країни рад. Стенограма процесу СВУ вустами самих пiдсудних - вчорашнiх провiдних дiячiв петлюрiвщини, УНР - розкаже кожному, на кого i для чого працює українська буржуазiя, українськi нацiоналiсти, за яку "самостiйну", за яку "незалежну" Україну вони борються"¹² .

Розповiдь про те, "на кого й для чого працює українська буржуазiя", ДПУ почало формувати задовго до самого процесу "СВУ". Саме це пiдтверджують доповiднi записки, що їх надiслав до ЦК КП(б)У голова Державного полiтичного управлiння УСРР В.А.Балицький вiдповiдно 7 та 11 червня 1929 р. Це першi документи, в яких уже фiгурували майбутнi учасники процесу "Спiлки визволення України". Не може не звернути на себе увагу те, як поспiшав шеф ДПУ: ще не одержанi вiд заарештованих у травнi 1929 р. молодих людей (їм приписано участь у "СУМ") свiдчення, а вже вважалося "твердо встановленим, що...Єфремов оформлював полiтичнi настрої вказаної антирадянської органiзацiї..."¹³ . Незважаючи на те, що 10 червня того ж року слiдчим ще нiяк не вдається вичавити iз студента Б.Ф.Матушевського зiзнання в iснуваннi "СВУ", а не тiльки "Спiлки української молодi"¹⁴ , що 11 червня 1929 р. М.П.Павлушков (племiнник Єфремова) намагається боронити свого дядька i В.Ф.Дурдукiвського¹⁵ , саме в записцi вiд 11 червня зафiксовано вказiвку про арешт останнього й висловлено тверде припущення про iснування органiзацiї "старих", тобто "Спiлки визволення України". Все це - зайве пiдтвердження того, що "драматургами" з Державного полiтичного управлiння УСРР подальший перебiг справи вже був визначений.

Понад 250 томiв справи "СВУ" були вивченi у 1988-1989 р. пiд час додаткової перевiрки, що її здiйснили спiвробiтники тодiшнього КДБ УРСР. Ключовi висновки були такими: незважаючи на те, що в обвинувальному висновку та вироку вiдзначено наявнiсть програми i статуту "Спiлки визволення України", що про них нiбито були поiнформованi члени органiзацiї (щоправда, в уснiй формi), 14 обвинувачуваних на попередньому слiдствi показали, що нiчого про них не знають, 21 особа взагалi не допитувалася з цих питань. Iз матерiалiв справи не вбачається конкретного органiзацiйного зв'язку "СВУ" iз закордонними емiгрантськими формуваннями, як це вказано в обвинувальному висновку й вироку.

Як видно iз свiдчень низки осiб (котрi були засудженi, але їм пощастило вижити), у ходi попереднього слiдства на них чинився психологiчний та фiзичний тиск. У зв'язку з цим доцiльно навести уривок iз заяви, що її в березнi 1957 р. написав В.М.Ганцов на iм'я тодiшнього голови президiї Верховної ради СРСР К.С.Ворошилова: "Всього в ув'язненнi й на засланнi на Крайнiй Пiвночi я провiв понад 22 роки. Це тяжке покарання було менi за мої "злочини" i за приналежнiсть до органiзацiї "СВУ". Як я вже згадав вище, до органiзацiї "СВУ" я не належав та про iснування такої органiзацiї не знав. Але в своїх свiдченнях пiд час слiдства я виходив iз передбачення, що органiзацiя "СВУ" iснувала i тiльки я про Це не знав. Лише пiсля суду з розмов з iншими моїми спiвпроцесниками я дiзнався, що органiзацiї "СВУ" взагалi нiколи не iснувало, що вона була фiктивною. Всi без винятку засудженi за процесом особи, у тому числi й тi, яким приписувалася Роль лiдерiв, як наприклад, Єфремов, Нiковський, говорили, що органiзацiї 'СВУ" не було, що вони пiдтвердили зведений на них наклеп лише тому, що примушенi до цього вигаданими свiдченнями iнших ув'язнених, що вони їх дали пiд тиском слiдчих органiв"¹⁶ . Саме цей останнiй був застосований зокрема до студен-

стр. 135

тiв Б.Ф.Матушевського та М.П.Павлушкова, якi першими дали свiдчення про iснування "Спiлки визволення України" i "СУМ". Для "викриття" одних обвинувачуваних активно використовувалися свiдчення iнших.

Вивченi матерiали дозволили констатувати, що на практицi не iснувало так званих органiзацiйних структур "СВУ" ("Спiлка української молодi", "медична", "академiчна", "шкiльна", "педагогiчна", "видавнича", "автокефальна", "кооперативна", "секцiї", "iнститутськi наради редакцiйного активу", а також Полтавська, Днiпропетровська, Чернiгiвська, Вiнницька, Одеська, Миколаївська "фiлiї"). Було внесено протест щодо процесу над "СВУ", й ухвалою Верховного Суду УРСР вiд 11 серпня 1989 р. справу закрито через вiдсутнiсть складу злочину в дiях засуджених у цiй останнiй осiб з їх повною реабiлiтацiєю¹⁷ .

I тут постає питання, що його навряд чи може обiйти будь-який дослiдник подiй 1920-30-х pp., тодiшнiх сталiнських показових процесiв: а чи iснував реальний, не мiфiчний, опiр бiльшовицькiй владi та чи не можна вiдтак говорити про реальнiсть iснування "Спiлки визволення України" i "СУМ"? Серед тих, кого зробили "акторами" в полiтичнiй п'єсi у стiнах Харкiвської опери (а саме на її сценi вiдбувався процес "СВУ"), було чимало яскравих особистостей, справжнiх патрiотiв, людей iз переконаннями, якi не бажали пристосовуватися до нової полiтичної кон'юнктури. Чому ж вони, в бiльшостi своїй немолодi вже, авторитетнi й iнтелiгентнi особи, погодилися грати свої ролi? Очевидно, що багато з них не сприймали нову владу, але це ще не пiдстава пiдтверджувати найабсурднiшi схеми, що їм пiдказували органiзатори процесу.

Для початку варто наголосити: не пiдлягає сумнiву, що спротив режимовi мав мiсце. Це засвiдчує чимало документiв, хоча сама згадана тема - опiр сталiнiзму - ще потребує квалiфiкованого аналiзу, а не квазiпатрiотичних ламентацiй. Ось що, наприклад, свiдчив священик Української автокефальної православної церкви В.Хуторянський, заарештований як учасник "Спiлки визволення України" 1 сiчня 1934 р. Засуджений на 5 рокiв ув'язнення, останнiй вiдбував термiн на Соловках та був розстрiляний, як i багато iнших в'язнiв-українцiв, 3 листопада 1937 р. Збереглося, однак, донесення iнформатора про одну з розмов, пiд час якої вiн сказав, що, "незважаючи на арешти серед українцiв.., там, на Українi, залишилося ще багато народу, який працює. Там є ще багато наших братiв-українцiв, якi за всяких сприятливих умов здiйснюють свою роботу. Ми через Українську автокефальну церкву здiйснювали консолiдацiю своїх сил, й я особисто працював у колишньому Брацлавському повiтi, а потiм мене перекинули на польський кордон..."¹⁸ .

З iншого боку, гiпотеза про реальне iснування "СВУ" та "Спiлки української молодi" навряд чи витримує перевiрку документами i фактами. Немає пiдстав говорити про те, що було створено опозицiйнi чи "шкiдницькi" структури в тому виглядi, як це хотiли бачити працiвники Державного полiтичного управлiння УСРР у 1929-1930 pp. Пiдтверджується це й багатьма секретними службовими документами ДПУ, що були недоступними ранiше та якi дозволяють багато чого глибше зрозумiти в зв'язку iз справою "Спiлки визволення України".

Все почалося з того, що з 18 травня по 18 червня 1929 р. у Києвi було заарештовано групу молодих людей, яких обвинуватили в приналежностi до нелегальної органiзацiї. Серед них були й такi, що з 1928 р. спiвпрацювали з Державним полiтичним управлiнням, планово входячи у контакт iз "нацiоналiстично настроєними" особами та надаючи чекiстам необхiдну iнформацiю. До речi, дехто з цих осiб пiд час Другої свiтової вiйни опинився за кордоном i там подавав себе як частину руху Опору, що протистояла комунiстичному режимовi. Це, до речi, вiдразу полiтизувало проблему вивчення справи "СВУ" й "СУМ": мовляв, не патрiотично наговорювати на українцiв, якi не корилися бiльшовицькому режимовi, а боролися проти нього. Саме цих людей використали для того, щоб зламати i примусити студентiв М.П.Павлушкова та Б.Ф.Матушевського свiдчити в "потрiбно-

стр. 136

му" рiчищi (у першу чергу проти академiка С.О.Єфремова як нiбито лiдера "Спiлки визволення України"). Потiм розпочалися арешти.

Слiд визнати, що слiдчi вмiло застосовували iндивiдуальнi методи шантажу. Й зовсiм не обов'язково це був фiзичний вплив. Вiзьмемо, для прикладу, С.О.Єфремова, який на допитi 25 липня 1929 p., невдовзi пiсля арешту, заявив, що "про iснування контрреволюцiйної органiзацiї не знав i нi вiд кого про неї не чув"¹⁹ , а 10 вересня того самого року визнав "iснування "Спiлки визволення України" - контрреволюцiйної органiзацiї - та свою до неї приналежнiсть..."²⁰ Чому так трапилось?

Про це запитав академiка Б.Ф.Матушевський через кiлька рокiв пiсля процесу "СВУ", коли вони випадково зустрiлися пiд час прогулянки в Ярославському iзоляторi. Вiдповiдь була такою: "Менi сказано на допитi: ви й такi, як ви, повиннi зiйти зi сцени сьогоднiшнього українського культурного i громадського життя, бо ви являєте собою притягальну силу для прихованих i потенцiальних ворогiв радянської системи. Українська культура й наука будуть далi розвиватись, але без вас. Уже пiдросли новi, радянськi кадри української iнтелiгенцiї, котрi без шкоди для дiла замiнять вас. Отож, вибирайте: або ж СВУ у тому аспектi, який ми вам пропонуємо, й тодi ви та iншi пройдуть через вiдкритий судовий процес, де не буде жодного розстрiлу й взагалi вироки будуть досить м'якi, або суду не буде, а все це пройде через постанову колегiї ОГПУ, i тодi ми заллємо кров'ю так званих "свiдомих українцiв" усю Україну. Це ми можемо зробити - ви це самi добре розумiєте..."²¹ .

В такий спосiб Єфремов виправдовував свою поведiнку. Проте в нього був ще особистий мотив. У 1992 р. киянка Тетяна Iльченко в листi у газету "Рада" написала, що ще в дитинствi спiлкувалася з Єфремовим. Вiн мешкав у Києвi, в В.Ф.Дурдукiвського. Сестра останнього Онисiя фактично була дружиною академiка. Вже пiд час фашистської окупацiї Iльченко з матiр'ю зайшла до неї й вона розповiла, що Єфремову пригрозили: якщо не пiдпише тих фальсифiкованих паперiв, необхiдних слiдству, то її заарештують. Гадаючи, що тортури зведуть Онисiю у могилу, академiк, рятуючи кохану, пiдписав усе, що вiд нього вимагали²² .

Збереглося ще одне цiнне свiдчення вченого. До камери, в якiй вiн перебував, чекiсти пiдсадили iнформатора, котрий складав докладнi звiти про те, як поводиться академiк, що говорить, як настроєний. Завдяки цим унiкальним документам (їх свого часу вдалося розшукати авторовi цих рядкiв), датованим листопадом 1929 p., можна уявити "механiку" фабрикацiї справи "Спiлки визволення України". Ось деякi приклади:"16.11. Єфремов продовжував писати, як вiн сам висловився, "вимушене зiзнання" у тому, чого не було. Нервував вiн, все повторюючи: "Вiдразливе iснування". На моє запитання, чи багато йому ще доведеться писати, вiн вiдповiв, що небагато, що розмазувати, як iншi, вiн не буде та й не Може, оскiльки нема що писати...

18.11. Єфремов повернувся з допиту дуже схвильований i на моє запитання: "Ну як там?" вiдповiв: "У такому вiдразливому й у такому плачевному i дурному станi я ще нiколи не був. Краще б вiдразу взяли i покiнчили зi мною, нiж ця мука кожного дня своїми допитами... Я був би вже радий, якби справдi була органiзацiя зi всiма тими людьми i подробицями, якi нинi в'яжуть до неї. Тодi б я начистоту сказав, i кiнець справi. Тодi б я i деталi всi розповiв би, тому що я їх сам би знав. А то тепер розповiдай про деталi, яких я не знаю... Крiм того, слiдство провадиться вкрай однобiчно i зацiкавлене не у з'ясуваннi i виявленнi справжньої Дiйсностi, а лише у пiдтвердженнi факту iснування органiзацiї... Слiдчий каже Менi, що вiн чекав вiд мене бiльшого. Вiн хоче, щоб я писав по 500 сторiнок, як iншi, а можливо, i бiльше, бо мене вважають главою. А що менi писати? Якби менi дали прочитати свiдчення тих, хто створив цю мiфiчну органiзацiю, я би просто пiдтвердив це...".

стр. 137

Слiд завважити, що пiд час цiєї розмови Єфремов був дуже схвильований i вбитий i говорив зi сльозами в голосi i на очах.

19.11. Єфремов почав писати вiдповiдi на записанi вчора запитання слiдчого i знов почав хвилюватись i обурюватись... "Пиши, а що пиши? Слiдчий каже, що я пишу лише те, що їм вiдомо, i прагну не писати те, що їм, на мою думку, невiдомо... Вiн, здається, симпатична людина i спiвчуває моїй долi i спiвчуває менi, але нiяк не розумiє мене... Я йому кажу, що коли я вже визнав деякi факти, то я нiкому з офiцiйних осiб вже не можу сказати, що це не так, а тiльки йому одному щиросердно кажу, що я визнаю те, чого не було, однак вiн все одно не вiрить, каже, що вiн i я знаєм, що це було. Хоч би "вони" менi конкретно сказали, що я повинен писати..."²³ .

Зрештою, так i сталося: академiковi "пiдказали", й вiн написав власноруч понад 120 сторiнок про свої злочини. Це була справжня людська трагедiя, яку пережив не тiльки С.Єфремов, а також iншi учасники процесу "СВУ". Обсяг цього матерiалу не дозволяє розлого цитувати глядачiв - тих, хто був пiд час процесу "Спiлки визволення України" у Харкiвськiй оперi. "Сухий залишок" оцiнок тих, хто здатен був адекватно сприймати побачене, такий: це був театр абсурду, а те, з яким спокоєм пiдсуднi розповiдали про свої найпохмурiшi, найпiдступнiшi задуми, наводило на думку, чи сповна вони розуму взагалi. Щоправда, бували i "технiчнi" проблеми. Коли хтось iз пiдсудних починав розповiдати те, чого вiд нього не чекали, засiдання призупиняли, а на наступному все йшло за сценарiєм.

Особливо старався М.П.Павлушков, якого було оголошено лiдером "Спiлки української молодi". Б.Д.Антоненко-Давидович, який безпосередньо спостерiгав процес "СВУ", написав, що Павлушков, "якщо й вiрити всiм його свiдченням, виглядав на судi, як оперетковий ватажок - без вiйська й однодумцiв"²⁴ . Тим не менше, саме з нього його сестра, яка опинилася за кордоном, та ще дехто у публiкацiях почали робити героя, що нiбито використовував трибуну процесу для агiтацiї української молодi проти влади.

Один iз пiдсудних - К.Т.Туркало, якому пощастило вижити (вiн емiгрував до США, де помер у 1979 p.), писав: "Тепер iще є українцi, якi вважають справу "Спiлки визволення України" двадцятих рокiв за контроверсiйну, тобто їм невiдомо й неясно, була чи не була така органiзацiя в дiйсностi. А є такi українцi..., якi твердять, що СВУ 20-х рокiв була, i тим-то виправдовують московську большевицьку владу, яка скарала фактично невинну верхiвку наукової iнтелiгенцiї українського народу. Я особисто, як один iз пiдсудних, вiдкидаю контроверсiйнiсть у цiй справi i рiшуче, з цiлковитою моральною вiдповiдальнiстю заявляю, що формально органiзацiї СВУ не було, а її провокацiйно сконструювало з допомогою двох пiдсудних у цiй справi московське ГПУ, щоб створити законну пiдставу для знищення верхiвки української наукової iнтелiгенцiї того часу. Усi тi пiдсуднi, що належали до моїх приятелiв i друзiв, казали менi, що довiдувалися про "iснування" СВУ вiд слiдчих пiд час передсудового слiдства, коли я розмовляв iз ними вже на судi"²⁵ .

"Два пiдсуднi" - це Єфремов та Павлушков. Останнiй вказав, де саме академiк ховав свiй щоденник, який уже згадувався й котрий слугував практично єдиним доказом його "контрреволюцiйностi" (навiть натякiв на iснування якоїсь пiдпiльної структури в текстi немає, хоча цiлком могли б бути з огляду на "iнтимнiсть" щоденникового жанру). До речi, пiсля винесення вироку у справi "Спiлки визволення України" Єфремов сказав В.М.Ганцову: "Нiколи не прощу Миколi. Микола для мене вмер. Я йому довiряв бiльше навiть, нiж Дурдукiвському. Вiя один, Микола, знав той потайник, де я ховаю свої щоденники"²⁶ .

Цiкавi спогади, що зайвий раз засвiдчують iнспiрований характер справи "СВУ", залишив один iз сучасникiв - О.П.Семененко, якому також довелося бутЯ присутнiм на процесi в Харкiвському оперному театрi: "Пiдсудних привозили з

стр. 138

тюрми не в "чорних воронах", а в звичайних автобусах, нiби на прогулянку. На сценi в перервах пiдсудним пiдносили чай з "пирожними". Органiзатори явно перегравали... свою роль гуманних учнiв Дзержинського. Особливо цi маснi i демонстративно великi солодощi, кондитерськi вершини тодiшнього щасливого життя були тут не до речi. Проте, думаю, що вiдкинути, вiдсунути їх пiдсудний академiк Сергiй Єфремов, людина великої гiдностi, не мiг. Не могли й iншi. Так само не могли вiдкликати своїх попереднiх свiдчень, даних у Києвi, вимученi довгими днями i. ночами без сну. I признання, i театральнi солодощi все належало до заздалегiдь розробленого ритуалу, i пiдсуднi мали коритися йому"²⁷ .

Важливий крок до з'ясування iсторичної правди про справу "Спiлки визволення України" в 1970-тi pp. зробив письменник та кiнодокументалiст Г.I.Снєгiрьов, який пiдготував книгу "Набої для розстрiлу", видану за кордоном, а в Українi вперше надруковану у 1990 р. Користуючись лише доступними матерiалами, пресою 1930-х pp. i спогадами деяких учасникiв справи "СВУ", вiн аргументовано показав її сфабрикований характер.

У згаданих спогадах та публiкацiях вказується на те, що на сценi Харкiвського оперного театру постiйно були присутнi й безпосередньо керували ходом судового процесу начальник секретного вiддiлу Державного полiтичного управлiння УСРР В.М.Горожанин i начальник П-го вiддiлення Б.В.Козельський. Саме їх вважають справжнiми диригентами процесу "Спiлки визволення України". їхнi пiдписи стоять пiд обвинувальним висновком у справi "СВУ"²⁸ , а також пiд тими документами, з яких, власне, розпочинався процес".

Це насамперед велика за обсягом "Докладная записка о результатах работы по вскрытию украинского контрреволюционного подполья по Украине в связи с делом "СВУ", "Меморандум по делу Одесской филии "Спiлки визволення України", "Докладная записка о деятельности медицинской линии "СВУ", "Ориентировочный список арестованных по Киеву, которые подлежат представлению на процессе", та деякi iншi документи. Змiст цих останнiх вражає тим, що у них не зафiксовано жодного конкретного злочину тих осiб, яких обвинувачували в участi у "Спiлцi визволення України". Це здається парадоксальним, але воно насправдi так. Iдеться про певнi "злочиннi" намiри, розмови, якiсь "заколотницькi" проекти, але не про конкретнi дiї. Iнша прикметна риса документiв, пiдготовлених у ДПУ УСРР наприкiнцi 1929 p., - їхнiй абсолютний антиукраїнiзм. Пiд час знайомства з їхнiм змiстом не можна не дiйти висновку, що фабрикацiя справи "СВУ" й пiдготовка вiдкритого процесу в цiй останнiй водночас були вирiшальним етапом на шляху до активної дискредитацiї полiтики "українiзацiї". Фактично все українське у цих документах постає "петлюрiвським", "нацiоналiстичним", "шкiдницьким" тощо.

Показовою щодо цього є "Докладная записка о результатах работы по вскрытию украинского контрреволюционного подполья по Украине в связи с делом "СВУ". Даний досить великий за обсягом документ мiстить пiдсумки роботи Державного полiтичного управлiння у тодiшнiх окружних центрах УСРР i переконливо засвiдчує: основний удар органiзатори справи "Спiлки визволення України" спрямували проти нацiональної iнтелiгенцiї, причому не тiльки старої. Пiд "нацiоналiстичнi" пiдводилися буквально всi органiзацiї й об'єднання, наприклад, гуртки для вивчення українського слова на Вiнниччинi²⁹ .

Навiть на Луганщинi викрили "контрреволюцiйне шовiнiстичне угруповання" з учителiв, якi створили "гурток українiзаторiв". Як зазначено, "група мала своєю метою органiзувати навколо себе українцiв-шовiнiстiв, впливати на вчительство та студентство"³⁰ . Вiдомому iсториковi, академiковi М.Є.Слабченку iнкримiнувалося те, що вiн згуртував навколо себе групу "майбутнiх молодих професорiв", яких знов-таки обвинувачували в "шовiнiстичнiй роботi"³¹ .

стр. 139

Виникає запитання: хто саме i за якими критерiями визначав мiру "шовiнiзму" чи "нацiоналiзму"? Малоосвiченi слiдчi з ДПУ, яким, власне, були чужими українське середовище, нацiональна культура? Все "тубiльне", тобто українське, для них автоматично перетворювалося на "нацiоналiстичне", й вони при цьому твердо знали, що не помиляються. Саме цього вiд них i чекало начальство. Отже, розробляючи справу "СВУ", чекiсти пiдводили базу для наступних тотальних погромницьких антиукраїнських акцiй у 1932-1934 pp.

Ще одна особливiсть згаданих документiв - прагнення всiляко дискредитувати УАПЦ, пiдготувати ґрунт для її знищення. Не випадково в одному iз згаданих документiв, пiдготовлених у груднi 1929 p., докладно планувалося, що саме iнкримiнувати дiячам Української автокефальної православної церкви. Насамперед це "атеїзм бiльшостi автокефального духовенства". Й тут знов запитання: хто i за якими критерiями мав визначити мiру цього атеїзму? Далi - це "петлюрiвське минуле бiльшостi автокефалiстiв", використання дiячами "Спiлки визволення України" УАПЦ як "знаряддя антирадянського впливу на широкi маси для ведення пiдпiльної роботи", "українiзацiя церкви та релiгiї - засiб для здiйснення мети "СВУ"³² . Спiвробiтники Державного полiтичного управлiння доклали великих зусиль, щоб "розшифрувати" всi цi напрями.

О.С.Зiнкевич у розвiдцi "Справа Української автокефальної православної церкви на процесi Спiлки визволення України i її лiквiдацiя в 1930 р." висловлює припущення: слiдчi ДПУ, побачивши заздалегiдь, що їм не пiд силу добитися пiд час слiдства вiд дiячiв УАПЦ В.М.Чехiвського та його брата М.М.Чехiвського поступливостi, вирiшили органiзувати скликання "надзвичайного собору" Української автокефальної православної церкви 28-29 сiчня 1930 р.³³ Останнiй, що вiдбувся напередоднi процесу "СВУ", схвалив резолюцiю про зв'язок УАПЦ iз нею, про "контрреволюцiйнiсть" цiєї церкви й, зрозумiло, про її самолiквiдацiю. Однак документи, що ранiше були недоступнi для О.С.Зiнкевича та iнших дослiдникiв, засвiдчують, що В.М.Чехiвський i М.М.Чехiвський ще у 1929 р., до скликання "собору", почали давати необхiднi Державному полiтичному управлiнню свiдчення пiсля того, як з ними "попрацювали". Сам вiн був лише плановою акцiєю ДПУ УСРР, що мала засвiдчити "крах" Української автокефальної православної церкви.

Згаданi документи мiстять iмена не тiльки тих, хто опинився на лавi пiдсудних, а й тих евентуальних обвинувачених, яких "готували" до процесу. Особливої уваги заслуговують рукописнi корективи, зробленi на цих документах. Так, в "орiєнтовному списку" до "президiї Спiлки визволення України", тобто до головних ватажкiв, вписанi Л.М.Старицька-Черняхiвська та М.Є.Слабченко, якому згодом вiдведуть бiльш скромну роль керiвника Одеської фiлiї³⁴ . Поряд iз чотирма кандидатами на "церковну лiнiю" дописано: "Будет взят ряд лиц с периферии"³⁵ . Навпроти цих "кандидатiв до процесу" поставленi "плюси" поруч iз прiзвищами конкретних осiб, а поряд з iншими нiяких позначок немає, або, як-от примiром, поруч iз прiзвищем вчителя З.М.Гудзя-Засульського "плюс" замiнено на "мiнус". Напевно, цi примiтки зробленi особисто В.А.Балицьким, який уважно читав документи i робив позначки на них.

Доповiдна записка "О деятельности медицинской линии "СВУ" "дозволяє пояснити, чому у своїй шифрограмi вiд 2 сiчня 1930 р. Сталiн таку велику увагу придiлив "медицинским фокусам", що приписувались обвинуваченим в участi У "СВУ" особам. У зв'язку з цим доцiльно навести повний текст останньої: "Харьков - Косиору, Чубарю.

Когда предполагается суд над Ефремовым и другими? Мы здесь думаем, что на суде надо развернуть не только повстанческие и террористические дела обвиняемых, но и медицинские фокусы, имевшие своей целью убийство ответственных работников. Нам нечего скрывать перед рабочими грехи своих врагов. Кроме то-

стр. 140

го, пусть знает так называемая "Европа", что репрессии против контрреволюционной части спецов, пытающихся отравить и зарезать коммунистов-пациентов, имеют полное "оправдание" и по сути дела бледнеют перед преступной деятельностью этих контрреволюционных мерзавцев. Наша просьба согласовать с Москвой план ведения дела на суде"³⁶ .

У вiдомого лiкаря А.О.Барбара, справдi, пацiєнтами були деякi з комунiстичних керiвникiв, але пiд час слiдства та на процесi не було наведено жодного доказу того, що вiн нiбито розглядав їх "не як хворих, а як ворогiв", нi одного випадку неправильного лiкування або отруєння. Йшлося лише про намiри. Тим не менше, невдовзi цьому лiкаревi довелося зiзнаватися в цих й iнших "грiхах". Цi останнi мали фарсовий характер, але далеко не таким був вирок. Засуджений до 8 рокiв позбавлення волi, вiн був у жовтнi 1938 р. страчений за те, що нiбито продовжував "контрреволюцiйну дiяльнiсть" уже в концтаборi³⁷ .

Фактично як фарс починали свої "зiзнання" С.О.Єфремов та М.П.Павлушков. Однак пiсля "театру у театрi", як висловлювалися сучасники, пiсля процесу "СВУ" на сценi Харкiвської опери, де вони змушенi були поводити себе цiлком лояльно, грати вiдведенi їм ролi, в їхнi долi втрутилися трагiчнi реалiї. Обидва так нiколи i не вийшли з-за тюремних ґрат, загинули в неволi. Так сталося й з переважною бiльшiстю iнших осiб, якi проходили по справi "Спiлки визволення України"³⁸ .

Висвiтлюючи полiтичну мету процесу у справi "СВУ", нiмецький дослiдник Ґергард Зiмон зауважував, що важче розв'язати питання про те, що в обвинуваченнi "вiдповiдало дiйсностi, а що iснувало лише в головах працiвникiв ОДПУ"³⁹ . На пiдставi дослiджених у минулi роки внутрiшнiх документiв Державного полiтичного управлiння можна стверджувати, що "Спiлки визволення України" в тому виглядi, як це подавалося в 1929-1930 pp., не iснувало.

Водночас доцiльно наголосити: факт неiснування "СВУ" за тими схемами, що їх диктували чекiсти своїм "пiдопiчним", зовсiм не перекреслює наявностi антикомунiстичних настроїв та спротиву. Об'єктивно боротьбу вели й академiки С.О.Єфремов i М.С.Грушевський, однак у царинi науки, а не готували повалення режиму за допомогою збройного повстання, вбивства та отруєння комунiстичних вождiв, органiзацiї "iмперiалiстичної iнтервенцiї".

Пiдбиваючи пiдсумки, можна констатувати, що через 75 рокiв, якi минули пiсля процесу в справi "Спiлки визволення України", було якiсно розширено знання про її причини, перебiг i наслiдки, демонтовано чимало мiфiв та необгрунтованих схем. Разом iз тим цiлком очевидно, що ще належить чимало зробити для подолання полiтизацiї цiєї теми, введення її у площину наукових категорiй i дефiнiцiй. Власне, ще належить вiдтворити повну картину подiй, пов'язаних iз цiєю резонансною справою. Вiдсутнiй порiвняльний аналiз її iз "синхронними" процесами в iнших регiонах тодiшнього СРСР (наприклад, iз справою "Спiлки визволення Бiлорусiї"). Вкрай назрiла потреба опрацювати й оприлюднити ненадруко-ванi частини стенографiчного звiту процесу "СВУ" з вiдповiдними коментарями. Можливо, варто було б здiйснити проект по перевиданню першого тому стенограми разом iз згаданими ненадрукованими фрагментами з коментарями та науковими статтями у виглядi кiлькох томiв. Дотепер все ще не встановленi долi багатьох фiгурантiв справи. Нарештi, не опрацьованi документи, що розкривають керiвництво пiдготовкою справи й показового процесу з боку московських центральних партiйних i чекiстських органiв. Ось чому на часi вiдповiдний спiльний проект разом iз росiйськими дослiдниками. Залишається висловити надiю, що цi питання будуть розв'язанi у наступнi роки.

-----

¹ Єфремов С. По-суворовському // Лiтературна Україна. - 1990. - 25 жовтня.

² Див., наприклад: Абдуллiн О., Басараб В. Спростування енциклопедiї // Робiтнича газета. - 1989. - 19 листопада; Бiлокiнь С. Репетицiя беззаконь. Судовий процес над "Спiлкою визволення України", якої не було, та його наслiдки // Україна. - 1989. - N 37-38; Кирилюк В. Процес СВУ - ста-

стр. 141

лiнська фальшивка // Лiтературна Україна. - 1989. - 7 грудня; Савцов В. Злочин, якого не було // Радянська Україна. - 1989. - 12, 13, 16, 19, 26, 27 вересня; Реабiлiтована правда // Радянська Україна. - 1990. - 12 вересня; Снєгiрьов Г. Набої для розстрiлу (Ненько моя, ненько...). Лiрико-публiци-стична розвiдка. - К., 1990; Сидоренко О. "Пiдлiшого часу не було..." Як i чому було сфабриковано справу так званої Спiлки визволення України // Вечiрнiй Київ. - 1991. - 15 травня; Бiлокiнь С. СВУ - опера ГПУ? // Наш час. - 1992. - N 12; Шаповал Ю.I. Україна 20-50-х рокiв: сторiнки ненаписаної iсторiї. - К., 1993. - С. 64-81; Болабольченко А. СВУ - суд над переконаннями. - К., 1994; Куромия X. Сталинский "великий перелом" и процесе над "Союзом освобождения Украины" // Отечественная история. - 1994. - N 1. - С. 190-197; Пристайно В.I., Шаповал Ю.I. Справа "Спiлки визволення України": невiдомi документи i факти. Науково-документальне видання. - К., 1995; Шаповал Ю. Невiдомi документи про УАПЦ у зв'язку iз справою "Спiлки визволення України" // Людина i свiт. - 1996. - N 11-12. - С 13-17; Шепель Ф. "Заплямованi" трьома буквами. Трагедiя "СВУ" - це трагедiя не тiльки iнтелiгенцiї // День. - 2003. - 1 серпня (N 132); Шаповал Ю. Театральна iсторiя // Дзеркало тижня - 2005. - 12-18 березня (N 9) та iн.

³ Див.: Касьянов Г. Доля академiка Єфремова // Пiд прапором ленiнiзму. - 1989. - N 19. -С 75-78; Болабольченко А. Кривавий верлiбр // Вiтчизна. - 1990. - N 11. - С. 112-119; Шаповал Ю. Академiк Сергiй Єфремов: хронiка загибелi // Рада. - 1992. - N 40; Лицар духу // Київська старовина. - 1992. - N 1. - С. 38-51; Хорунжий Ю. Людям мила. Оповiдi про Людмилу Старицьку-Черняхiвську. - К., 1993; Даниленко В. Один з 45-ти. В.Дурдукiвський // 3 архiвiв ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 1998. - N 1/2. - С 253-262.

⁴ Див., наприклад: Опера СВУ - музика ГПУ. Спогади свiдкiв. Збiрка. - Кам'янськ-Шахтинський, 1992. - 152 с; Антоненко-Давидович Б. СВУ // Неопалима купина. Народознавство, iсторiя, архiви. - 1994. - N 1. - С. 31-66; Костюк Г. Сталiнiзм в Українi. Генеза i наслiдки. Дослiдження i спостереження сучасника. - К., 1995; Єфремов C. O. Щоденники. 1923-1929. - К., 1997.

⁵ Див.: Бiлiнський Я. Спiлки Визволення України (СВУ) процес // Енциклопедiя Українознавства. Словникова частина. - Т. 8. - Paris-New York, 1976. - С. 3005-3006; Mace J. Union of the Liberation of Ukraine // Encyclopedia of Ukraine. - Ed. by D.H.Struk. - Toronto-Buffalo-London, 1993. - Vol. 5.- P. 491-492.

⁶ Українська контрреволюцiя перед пролетарським судом // Бiльшовик України. - 1930. - N 5-6. - С 9.

⁷ Снєгiрьов Г. Вказ. праця. - С. 110.

⁸ Державний архiв Служби безпеки України (далi - ДА СБУ). - Київ. - Спр. 67093 ФП. - Т. 186. - Арк. 102.

⁹ Спiлка визволення України. Стенографiчний звiт судового процесу. - Харкiв, 1931. - Т. 1. - С. 14.

¹⁰ ДА СБУ. - Київ. - Спр. 67098 ФП. - Т. 238. - Арк. 1.

¹¹ Пристайко В.I., Шаповал Ю.I. Вказ. праця. - С.44.

¹² Спiлка визволення України... - С 1.

¹³ Центральний державний архiв громадських об'єднань України (ЦДАГОУ). - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 2994. - Арк. 29.

¹⁴ ДА СБУ. - Київ. - Спр. 67098 ФП. - Т. 80. - Арк. 77-79.

¹⁵ Там само. - Т. 70. - Арк. 59-62.

¹⁸ Пристайко В.I., Шаповал Ю.I. Вказ. праця. - С. 348-349.

¹⁷ Див.: Протест // Лiтературна Україна. - 1989. - 31 серпня.

¹⁸ Региональное управление Федеральной службы безопасности Российской Федерации по Архангельской области. - Дело П-14799. - Л. 6.

¹⁹ ДА СБУ. - Київ. - Спр. 67093 ФП. - Т. 11. - Арк. 37.

²⁰ Там само. - Арк. 96.

²¹ Цит. за: Антоненко-Давидович Б. Вказ. праця. - С. 51.

²² Рада. - 1992. - 27 березня.

²³ Цит. за: Шаповал Ю. Україна XX столiття: особи та подiї в контекстi важкої iсторiї. - К., 2001. - С. 430-431.

²⁴ Цит. за: Антоненко-Давидович Б. Вказ. праця. - С. 47.

²⁵ Туркало К. Спогади. - Нью-Йорк, 1978. - С. 4.

²⁶ Цит. за: Снєгiрьов Г. Вказ. праця. - С. 108.

²⁷ Семененко О. Харкiв - Харкiв... - Харкiв, Нью-Йорк, 1992. - С. 97.

²⁸ Спiлка визволення України... - С. 156-160.

²⁹ ДА СБУ. - Київ. - Спр. 67098 ФП. - Т. 238. - Арк. 57.

³⁰ Там само. - Арк. 60.

³¹ Там само. - Арк.4.

³² Там само. - Арк.8.

³³ Зiнкевич О. Справа Української Автокефальної Православної Церкви на процесi Спiлки визволення України i її лiквiдацiя у 1930 р. // Сучаснiсть. - 1988. - N 7 - 8. - С.219.

³⁴ ДА СБУ. - Київ. - Спр. 67098 ФП. - Т. 238. - Арк. 1.

³⁵ Там само. - Арк. 2.

стр. 142

³⁶ Замятина Т. Иосиф Сталин: "Виновных судить ускоренно. Приговор - расстрел". Рассекречен личный архив вождя народов // Известия. - 1992. - 11 июня.

³⁷ ДА СБУ. - Київ. - Спр. 67098 ФП. - Т. 238. - Арк. 18.

³⁸ Докладнiше див.: Пристайно В.I., Шаповал Ю.I. Вказ. праця. - С. 85-89.

³⁹ Simon G. Nationalismus und Nationalitatenpolitik in der Sowjetunion. Von der totalitaeren Diktatur zur nachstalinschen Gesellschaft. - Baden-Baden, 1986. - S. 599.

The article is about one of the most noted cases, with the help of which Stalin's regime planned to "subjugate" Ukrainian intelligence. Guided by the achievements of his predecessors, the author also uses still today inaccessible documents and materials that allow deeper understanding of the reasons and consequences of SVU case and process.

Permanent link to this publication: